10:21 26.09.2020
Вітаємо переможців конкурсу "Міське фентезі"!

1 Дракотик at005 Серце чорта

2 Гайовиця at002 Директор саду, котрого немає

3 Сокира at003 Хлопці із лісу



11:30 04.08.2020
Вітаємо переможців 54-ого конкурсу!

1 Анастасія Гетманська as012 Блакитна стрічка

2 Христя Хмиз as020 Псун

3 Цьогобіччя as007 Як спіймати Колобка на мінному полі


   
 
 
    запомнить
     
Регистрация Міське фентезі Фінал

Автор: Тарас Кравчук Количество символов: 27354
Міське фентезі Фінал
рассказ открыт для комментариев

at015 Талантокради


    
    0
    За вікном маленької кухоньки затихла осіння ніч. Всередині ж стояла вібруюча тиша. На столику лежав відкритий потертий блокнот. Поряд криво притулився смартфон з активованою програмою «Калькулятор».
    Зсутулений Владислав активно мучив у правій руці між пальцями кулькову ручку. Ліва застигла над дисплеєм телефону. Язик напружено гуляв по зубах. З носа раз-по-раз від розчарування випорхувало стиснуте повітря.
    «Толку з того! І навіщо я тут сиджу? Кому воно потрібно?»
    Сторінки були щедро засіяні невпорядкованими закарлюченими фразами. Знаки питання, нерівні геометричні фігурки, стрілочки, дужки, формули та цифри, цифри, цифри.
    «Ех, то ж ясно, що це неможливо. Увесь досвід, усі розрахунки!»
    Зненацька у спальні почувся дитячий напівплач. То наснилось щось Петрику. Та майже відразу там щось ледь вловимо завовтузилось: дружина пригорнула та заспокоїла дворічного малюка.
    Владислав встав зі столу. Досить гаяти дорогоцінний час. У нього все добре: є сім’я, двоє дітей, робота. Йому уже за тридцять, а отже, потрібно відкинути отой юнацький романтизм і жити реально.
    Чоловік впевнено закрив блокнот та зібрав речі зі столу. Він уже вимкнув світло і хотів виходити, аж раптом щось ніби підштовхнуло його до вікна. Мікрорайон спав, закутаний у пелюшки розімлілої вуличної підсвітки. Небо миготіло рідкими зорями. На стоянці спали притрушені листям автомобілі.
    Враз увагу чоловіка привернуло авто, що стояло задом на виїзді з двору. Це, певно, був «Мерседес» чорного кольору. З висоти сьомого поверху точно не було видно. Увімкнута «аварійка». І все було б нормально, ну, зупинився хтось, може підвіз когось. Якби… Якби не двоє чоловіків, що стояли по обидва боки від транспортного засобу. Дебелі, монолітні фігури, закутані в довгі плащі, з цигарками в руках. Голови наче злиті з верхнім одягом. Але повернуті вони були лицем у двір! Коли Владислав зупинив на них прискіпливіший погляд, ґевали враз піднесли тліючі цигарки до рота. І затягнулись. Обоє одночасно. Чоловік здригнувся. Бо якщо придивитись на загальну картину уважніше, і дати волю уяві, то продовгувасте авто «S»-класу формувало центральну вісь… Обличчя? А ті двоє (очевидно охоронців) – неприродньо витягнуті вниз очі? А цятки цигаркових вогників – хижі зіниці?!
    Трясця! На нього дивилось обличчя диявола!
    Незрозумілий жах ніби парами азоту скував спину Владислава.
    «Що за флеш-моб?»
    Глибоко затягнувшись ще раз, два височенні здоровані одночасно різко випустили дим, наче по команді жбурнули цигарки під ноги та затоптали їх неквапливим твістом. По-армійськи синхронно повернулись, відчинили передні дверцята та зникли всередині. Аварійний сигнал вимкнувся. «Мерседес» тихо покотився та за мить зник за рогом.
    «Що за чортівня? Це хтось приколюється?» Владислав провів рукою по втомленому обличчю та шумно видихнув. Азотні пари відпустили. То мабуть якийсь крутелик приїхав «перетерти» до Ярослава Костянтиновича або просто у вузьких колах – Слави Лисого – припонтованого директора молокозаводу, що офіційно проживав у їхньому будинку.
    «То ж треба таке. Перевтомився, певно. Треба в люлю з дітками.»
    Зайшовши до вітальні, він тихенько відчинив шафу з одягом та заховав блокнот подалі вглиб багатошарового одягу. Так, щоб його було важко не тільки знайти комусь іншому, а і самому ліньки діставати, коли прийдуть знову оті непотрібні думки.
    
    1
    − Ма-ма! – заголосила Надійка дибаючи у напрямку кухні. – А тато не хоче зі мною гра-ти-ся!
    Владислав все ще сидів на підлозі спершись на широкий диван та втупившись в стелю. Він зітхнув.
    − Ну чому «не хочу»? − підвищив голос. − Йди сюди! Надійка!
    Мала почала нити. П’ятирічна дівчинка сопливо доносила мамі на неактивного і байдужого до ігор батька. Чоловік знов зітхнув і підвівся. Аж тут його очі оживились. Він окинув поглядом шафу. Підійшов до неї. Уже взявся за ручку дверей…
    − Ну, Влад, то ж пограйся з малою, поки я Петрика купаю! – гукнула жінка.
    Надійка затупцяла у кімнату. Вона втерла передпліччям носика.
    − То що будемо грати? Вибирай! – задзвеніла донька. – «Магазин» чи «Фруктове доміно»?
    Живий блиск в очах згас. Владислав непевно відступив від шафи. Присів на килим біля дівчинки.
    − Давай «Фруктове доміно». – промимрив він.
    
    2
    Старенький «Шевроле» поволі їхав тінистою приміською дорогою. У багажнику вовтузились баклаги з чистою криничною водою. На задньому сидінні всілись пузаті торби − дбайливо спаковані гостинці внукам та дружині. Владислав повертався із села від батьків. Чоловік радів з того, що дорогу до міста нарешті підрихтували. Колись був просто жах. А зараз – співати хочеться! Він увімкнув радіо. Будь-яку станцію, яку добре тягнуло. Все добре.
    У нього дійсно усе було добре. Стабільна робота у фінансовому відділі успішної компанії. Заробітки немаленькі: вистачало і на хліб, і до хліба, і ще трішки більше. Дітки росли. Дружина трохи вгамувалася після кількарічних стресів. В самої характер ще той, а тут ще малі вищали та хворіли. Слава Богу, все позаду. Он, можливо, скоро, як окріпнуть діти, то авто поміняє, буде збирати на відпочинки. Батькам теж треба лишати: не молодіють…
    Було, правда, ще дещо, там в глибині його багатошарової натури. Але він його давно зім’яв потужним пресом та запхав на самісіньке дно. Бо було воно дійсно непотрібним.
    Пісня «Ace of Base» нагадала молочні дев’яності, медове дитинство в його рідній Говирилівці. Друзі, які часто приходили до нього гратися. А як же ж! Він же сам придумував ігри! Так, одного разу вигадав «Танковий бій» на папері! Але місцевість розграфив нерівномірно, так що один з гравців уже на початку гри був приречений. Потім була «Рибна монополія», в якій він абияк, не розраховуючи, натицяв ціни та суми штрафів, від чого один гравець непомірно швидко багатів і ставав босом Рибгоспу, а інші починали нити та тікали до школи копати м’яча. А дарма, бо карточки "Шанс" там були такі веселі!
    «Вас застукав охоронець зарибленого ставка, сплатіть штраф 20 рибень!»
    «Здоровенний короп обірвав вам всі снасті. Нові коштують 50 рибень.»
     Був і футбол та «Морський бій» на шаховій дошці. Різались «Кухаря» в карти, аж пил стояв над столом. Було і «Неоране поле чудес» і навіть «Де?Хто?Куди?» на пироги. Він сам переробив низеньку дзигу під барабан. Ото були баталії! Ех!
    Владислав усміхнувся. Руки міцно в’їлись в кермо.
    «Весело було. Почудакував, тай …»
    Зненацька в дзеркалі заднього огляду блиснув фарами маститий автомобіль. За секунду він уже брав його на обгін.
    Чоловік здригнувся. Це був чорний «Мерседес». Той самий чорний «Мерседес» «S»-класу! У горлі пересохло.
    Не встиг Владислав оговтатися, як махина почала різко скидати швидкість та притискати його до обочини.
    − Бляха! Ти що робиш, придурку! – гаркнув водій «Шевроле» та натиснув на гальма.
    Водій «Мерса» грамотно зважував зниження швидкості та дистанцію, аж поки обидва авто не зупинились повністю.
    У Владислава виникла ідея рвонути з місця назад, а потім понестись щодуху. До рятівного міста залишалось якихось сім кілометрів. Але він не був таким прудким водієм.
    Враз із нафаршированого авто вийшли два здоровані. Ті двоє охоронців! В лискучих довгих плащах з піднятими комірцями. Височенні обсиданово-чорні горили. Неквапливо й невблаганно вони рушили до нього. Чоловік не зміг роздивитись їхні обличчя. Але здається вони були якісь… нелюдські.
    Влад вріс в сидіння. Останнє осмислене, що він зробив – заблокував дверцята в салоні. Але гіганти й не збирались вриватись всередину! Натомість вони зайняли позиції по обидва боки машини та завмерли.
    І тоді Владислав закляк. Реально не міг поворухнутись. Лише кліпав гарячково нажаханими очима. Дихалка працювала з перебоями. Серце здавалося, прорубувало шлях назовні, і амплітуда ударів усе збільшувалась. Інші частини тіла не подавали сигналів життя.
    Враз ніздрі вловили агресивний аромат. Це були якісь парфуми з дикими агресивними нотами. Мороз скував усе його єство. Водій відчув у салоні чиюсь присутність. Очі вп’ялися у дзеркало заднього огляду і …
    Не може бути!
    Там сиділа коротко підстрижена блондинка! Риси її обличчя були тонкими та симпатичними, але інша деталь зовнішності ввела Владислава в остаточне заціпеніння: лице жінки було блідо-сірим, а зіниці очей вигравали оранжевим кольором!
    «Диявол! Як вона проникла в са…»
    Не говорячи нічого, блондинка нахилилась ближче до мужчини. Її нагелене волосся було невинно зализане вбік. Вона простягнула до його голови свою праву руку. Її долоня розкрилась. Влад міг заприсягнутися святими всіх релігій: між пальцями у жінки були тонкі перетинки!
    «Госп-п-поди Іс-с-су-се!»
    «Жаб’яча» рука вульгарно лягла на маківку його голови, обволікаючи її, по тімені аж до лоба. Зненацька хтось ніби увімкнув потужний пилосос, і його свідомість потягнуло кудись вгору.
    Останнє, що побачив Владислав, були байдужі вогненні очі білявки. Вони спокійно кліпнули. Раз. Другий. Третій.
    Вж-ж-жик! За мить все окутала молочна мгла, і він втратив тяму.
    3
    Він відходив довго. Життя стало драглистим. Думки затуманились. Реальність стала рваною та розмитою, ніби низькоформатне відео. Ігнорував дружину, дітей. Ставив у церкві свічки. Нікому нічого так і не розповів. Казав, що у снах до нього почали з’являтись демони. Оксана навіть зверталась до психотерапевта. Ні, він не піде.
    А що він справді пам’ятає? Після того, як та бісівська блондинка його доторкнулася? Його авто на обочині. Нічого не вкрадено, нічого не пошкоджено. Здоров’я в нормі. Може це все був просто глюк? Якесь чортове видіння? Пакунки на задньому сидінні не були зміщені чи почавлені!
    Вона йому щось вселила? Чи може навпаки…
    Місяці часу усе затерли. Дружина і діти. Зима.
    Почались проблеми на роботі. Помилки, що виринали невідь звідки, конфлікти з колегами та керівництвом. Уже ширились чутки про можливу утилізацію його в якомусь затхлому відділі, типу бухгалтерії по персоналу або навіть про звільнення. Потрібно було стати сильним та боротись. Все життя людина воює зі своїми демонами, як от Надійка з бабаєм.
    Поступово він віджив та почав відчувати у голові ще щось. Тобто відсутність чогось.
    Якось у вільну годину, коли всі поснули, він вирішив заглянути туди. До тих речей. Тихенько відкрив шафу, порився та дістав той блокнот. Пройшов на кухню. Увімкнув світло.
    Гарячково погортав сторінки. Але на жодній не спинився. Жодна фраза його не чіпляла. Він бачив лише набір символів. Але нічого не відчував. Нічого. Порожньо. Наче дзенькіт порожнього відра.
    Владислав мішком опустився на табуретку. Та ледь не перекинулась від неправильного розподілу ваги.
    Хтось стер усе. З голови. Та з серця.
    Лише через кілька хвилин логічні думки почали пробиватись крізь рої параненормальних здогадок. От тільки тепер чоловік ясно збагнув, чого йому не вистачало.
    Він важко звівся та підійшов до вікна. Кволо сперся на підвіконня. На виїзді із засніженого двору було порожньо.
    Коли вихолощено його мозок, висмоктано усі його ідеї про …ігри, коли було брутально зламано його творчий апарат, він ще надіявся, що це все просто наслідки щоку. І що це все можна буде відновити. І не зважаючи на те, нічого не покращувалось навіть після читання інтернет-сайтів. Він все ще думав, що у нього є та початкова точка, та таємна неприступна фортеця. Вона фізично була. Наче місто після нейтронної бомби. Нежива. Без жителів.
    Дивним чином він тепер не міг навіть думати про нові ідеї! Хтось ніби поставив блок на шляху тих нейронів, які зазвичай певно шалено носились під час цього сакрального процесу.
    Його було віроломно обкрадено.
    
    4
    Він продовжував розвивати свої ігри і в студентські роки. Одного разу запропонував другу-програмісту проект гри-квесту про їжачка.
    − Боян, чувак! − лише посміявся той.
    І насміхався щоразу, коли у Влада виникали якісь ідеї.
    − Не напружуй себе, друже, все вже придумали, все вже розробили і запустили. Якщо не в нас, то десь у Штатах. Питання часу, коли його перекладуть. Так що твої ідейки, ні, я поважаю їх, але просто зараз в епоху інтернету придумати щось дійсно оригінальне − майже неможливо. Та і нарватись потім на ущемлення чиїхось буржуйських авторських прав – дуже ймовірно. Прикинь, як буде тобі образливо? Тим більше, таких як ти – мільйони.
    Владислав ніби спустився на землю після тривалого орбітального польоту. І ходити йому було несила.
    Пізніше, коли вже влаштувався, знайшов гарну роботу та почалось сімейне життя, до нього ще приходили ті думки. Хвилями. Та потім він помітив, що ті хвилі тільки підмивають підвалини його реального життя. Те безглузде мріяння заважає концентруватися на важливіших прагматичних речах!
    Коли з’явилася Надійка, і він почав частіше заскакувати в іграшкові магазини, то до нього прийшло усвідомлення того, який величезний асортимент ігор уже існує на ринку. І часто ті продукти були якіснішими та оригінальнішими, ніж його задумки. Який же він лопух, коли думав вигадати щось нове!
    Та все ж таки він намагався. І придумував ігри для своїх дітей. Але після того, як доньці не сподобалась його «Поле-Ліс-Озеро», запал спав. Надалі він боявся щось експериментувати та практикувати. «Якщо вже Надійка підняла його ідеї на книпи…»
    Якось увечері Владислав переглядав у мережі лекцію одного авторитетного психолога. Між іншим, науковець наголошував, що, якщо в людини висока креативність, то в неї будуть проблеми з монетизацією, тобто з перетворенням результатів своєї праці в гроші.
    Після того, фінансист остаточно загнав свої мрії у гетто. І входив він туди рідко. Просто для того, щоб розвіятись та розважитись. Ось є люди, які фанатіють від футболу, хтось п’є алкоголь, хтось програє гроші в більярд, хтось стріляє зайців. А в нього був свій тихий острів, куди він приходив для відпочинку від рутини.
    У нього був той блокнот.
    5
    Оксана злізла з Владислава та незадоволено пирхнула. Вона ображено скрутилась калачиком на краю ліжка, стягнувши на себе майже все покривало.
    − Вибач, − несміливо видав чоловік. – Я зараз,… в мене…
    − Ага, − почулось глухо ніби з самої подушки. – демони, знаю.
    − Та вже ні, я…
    Він лежав розкритий та голісінький, глипавши у сіру темінь кімнати. Раптом, тільки зараз, принижений та відкритий Всесвіту, у тій темряві він насмілився ясно озвучити собі одну незручну думку.
    − Оксано, я…
    − Що?
    − Я – боягуз. – він важко видихнув. − Мені зараз непросто. Таке відчуття, ніби частина мене зникла.
    Жінка лише зітхнула. Її можна було зрозуміти. Не так давно у неї в голові теж сновигали усілякі таргани. Табунами. Та Владислав стерпів це, і вони перемогли. Але потім настали проблеми у нього. Жорна часу перетирають багато чого. І зараз не дуже хотілося навантажувати її оцими томними розмовами.
    Раптом чоловіка осяяло.
    − Яке сьогодні число?
    Відповіді не почулось. Певно дружина уже поринула в сон.
    Він намацав на столику смартфон та засвітив його.
    «17те жовтня. А це сталось … 18го, рік тому!
    Влад підвівся. Зиркнув у вікно. Світло сонного міста відбилось в його очах жвавими іскрами.
    «Це звичайно дурість, але я використаю свій шанс!»
    6
    Він навіть відпросився з роботи. І приїхав приблизно у той же час, надвечір. У теж місце, за містом.
    Як тоді, зупинив «Шевроле» на обочині. Заглушив двигун. Кілька хвилин посидів мовчки, не відриваючи рук від керма. Потім залишив салон, прикрив двері та сперся на авто, задумливо втупившись у темну стіну лісосмуги.
    І тоді, вслухаючись у ненав’язливий шум дерев, Владислав усвідомив ту шершаву тугу, наче наждачний папір, яка стерла з його життя щось цінне, а потім викинула отак, пом’ятого, на обочину.
    Чоловік закрив очі. Враз його губи почали щось шепотіти.
    − Поверніть мені його, будь-ласка. Я прошу, врятуйте, каюсь, я боявся, я лінувався, я недбало ставився до себе…− він вдихнув повітря на повні груди. − Але тепер змінився, я інший. Я обіцяю, що використаю свої таланти. Тільки, поверніть мені його! – він розвів руки в сторони. Відкрив очі. Знову вдихнув, тільки носом. Видихнув. Голова в розпачі впала на груди.
    Владислав стояв на самоті іще кілька хвилин, аж поки під піджак не почав проникати жовтневий холод. Потім він знову сів за кермо. Його рука уже потягнулась до ключа запалювання.
    Раптом десь попереду у сутінках почувся шум авто. За кілька секунд він помітив чорний довгий «Мерседес» з вимкненими фарами! Автомобіль пронизливо загальмував, здійснив поліцейський розворот та зупинився позаду!
    Як у сні, Владислав бачив тих чорних кремезних близнюків, що оточили його «Шевроле». Відчував, як німіє тіло. Ніхто до салону не вривався. І коли він подивився у дзеркало заднього огляду, то вже не був здивований: там сиділа та сама худорлява блондинка.
    Знову потягнулась жаб’яча рука. Знову блиснули оранжеві зіниці-жаринки. Та тепер було щось інше. В ніздрі проник аромат легеньких освіжаючих парфумів. А перед тим, як молочна мгла захопила його свідомість, Владислав в останню мить помітив, як на обличчі диявольської білявки з’явилось щось нове. Він не йняв віри. Таке, чого не було рік тому! Від чого дивне тепло розтіклось по його тілу тонізуючим розрядом.
    Це була широка енергійна усмішка!
    Тепер ніхто не вмикав «Керхер». Скоріше йому в голову влили запашного ще теплого коров’ячого молока. Літрів десять. І воно зігріло його, як колись у дитинстві, коли він просто робив щось, отримував насолоду від усього.
    І не думав про помилки.
    
    7
    
    − Мала не хоче взагалі вчитись! − скаржилась Оксана чоловікові.
    Владислав поглянув на напужене лице доньки, на її закопилені губки і прорік:
    − Ну, не хоче, так не хоче. Їй же тільки шість років! Пішли гратися!
    Надійку враз як підмінили. Вона ляскотливо завищала і шмигнула у вітальню. Там вона уже діставала зі своїх засіків коробки з іграшками.
    Малий Петрик і собі завовтузився.
    − Хоцю гатися! – і, вирвавшись з маминих обіймів, подибав до сестрички.
    − Ну, от, як мені тепер їх всадити назад? – обурилась Оксана. Вона посиділа хвилину та підвелась, що повернути дітей до серйозних речей.
    Те, що вона побачила, заставило її завмерти. А потім засміятись.
    У вітальні вовтузились Влад та діти. Чоловік лежав на спині. Малі закидували його різними м’якими предметами: подушками, іграшками та одягом.
    − Знаєте, а я придумав для вас нову гру! – відсапувався тато.
    − Нєа, − авторитетно заявила Надійка. – Це я придумала нову гру. – Вона схопила велику подушку з ліжка, видряпалась на велике крісло і нависла над татком. – Називається «Подушкопад», ги! – і в цей момент вона бухнулась на батька зверху, підстеливши під себе м’яку амортизаційну масу.
    − Подуськопа! – силкувався повторювати хлопчик.
    − А-а-а, рятуйте! – награно кричав Влад.
    Малий Петрик і собі доймав татка, сіпаючи його за волосся та лоскочачи за ноги.
    Над усією цією баталією чувся дзвінкий сміх мами.
    
    «Чому відразу все має бути за гроші? Чому відразу «монетизація»? Хіба не можна просто робити те, що подобається, коли це можна і з усією щирістю? І нехай сміються діти, нехай критикують! Вони ж бо – найкращі судді. В кінці кінців, це все – для них!
    Дитячий сміх і любов знищують страх. І окрилюють.
    
    8
    В темній кімнаті поселилась солодка тиша. Владислав обіймав Оксану. Його пальці ледь чутно пестили її руку.
    Враз вона вийшла з напівсонного стану.
    − Натягни покривало, а то змерзнеш.
    − А… − оговтався він. – та норма.
    − Ти задумався. Знаєш, а ти змінився, я відчула. Все добре? Твої демони ще прийдуть?
    Погляд Влада відірвався від стелі і стикувався з очима дружини.
    − Ні, вони більше не повернуться. – за хвилину додав. − Я давно не казав тобі…
    − Що?
    − Я кохаю тебе.
    
    9
    Влад присів за кухонним столом. У його руках – той блокнот. Він обережно відкрив його. Повільно перегорнув останню сторінку та втомлено закрив. Дивно, тільки тепер він второпав, що ніколи не заглядав на ту, початкову його сторінку. На уже затертій обкладинці до нього благально кричала фраза англійською:
    «FOLLOW YOUR DREAM»
    Владислав гортав далі. І враз… Шкірою пронісся легіон мурах.
    Він пробігся очима по сумбурному тексту та схемах і … відчув його!
    Чоловік підвівся з табуретки та підійшов до вікна.
    І отеретів.
    На виїзді з двору знову стояв той «Мерседес»! Як і тоді – двоє охоронців, дві цигарки. Тільки увімкнуте світло в салоні через заднє скло дає ефект… уже не чортового обличчя? Не злого? Усміхненого?
    Стриманий твіст. Обидва ґевали неспішно зникли всередині. Авто викотилось на свою смугу руху. Але тут же розвернулось і зупинилось на іншому боці дороги, акурат навпроти в’їзду у двір. Водій блимнув фарами. Один раз. Другий. Третій. Потім «Мерс» поволі рушив та зник у тенетах нічного міста.
    Вражений Владислав усе ще стояв перед вікном кухні в одних трусах. Та з блокнотом в руках. Його губи тремтіли.
    − Я… д-дякую.
    
    
    
    10
    
    Галасливий караоке-клуб оповила кальянна димка. На танц-майданчику дві худорляві школярки сльозливими голосками витягували млосну попсу.
    За низеньким столиком на периферії розсілась жвава студентська компанія. Два прибалділі товариші майже сповзли униз по широких софах. На спинках залишалися тільки їхні голови.
    − А чо це Танька така кисла? – спитав один, випускаючи молочно-кавуновий дим.
    − Ага, зовсім потухла. Вибилась, капець. Мабуть придумує свою наступну пісню. – загиготів інший.
    − Ей, Таня, − звернувся через стіл перший хлопець. – А ти чому не співаєш?
    − А її пісень просто немає в списку. От вона і пригнічена!
    Обоє студентів голосно зареготали.
    − Іди, затягни якусь свою! – піддівав її далі одногрупник. – Україні потрібна попса! – і хлопців знову захопив приступ сміху.
    − Та не парся, Танюха, розслабся, будь, як всі! Життя простіше, ніж ти думаєш.
    − Відчепіться, я нічого не пишу уже давно. – невпевнено кинула їм ображена рудоволоса дівчина, встала з-за столика та посунула у напрямку туалету.
    − От, диви, чого це вона? Навпаки повинна нам дякувати! – мовив перший студент, граючись пластиковою соскою. – Ми їй тільки-що тему для наступної пісні підкинули, ха!
    − Щось її сьогодні зовсім понесло, ось уже, мабуть, четверте пиво глушить. – примітив другий.
    Але цього вона уже не чула. Похитуючись дорогою до вбиральні, студентка краєм ока помітила у кутку за столиком двох високих чоловіків, вдягнених у чорне. Комірці їхніх пальт були підняті вгору, так що шиї зникали та зливались з головами. Дівчина зупинилась і вирячилась на незвичайних гостей клубу.
    «Класний прикид! Як їх сек’юріті пропустили в такому вигляді? Хм. Їм би дуетом мою «Бінарну» затягнути!»
    − О, дивись, наша поетеса завтикала, − сказав один студент, старанно наповнюючи легені димом з колби.
    − Ага, точно, − погодився інший, нахабно витягуючи шию. – чого це вона таращиться на той столик в куточку? Там же нікого немає!
    Друзяки зустрілись поглядами. І враз зареготали в унісон.
    − А-а-а-а! Шиза-а-а!!!
    
    Таня нависла над умивальником, втупившись у стовпчик води з крану. Потім вона повільно підвела голову та подивилась собі у вічі. Дзеркало демонструвало їй розтріпану та наївну дівчинку. Хмільний трунок каламутив думки та оголював правду. Як гіркий пивний післясмак.
    «Мені треба дорослішати. Я маю покінчити з дитячою романтикою. Треба стерти все, спалити всі нотатки, викинути той блокнотик.»
    Вона рішуче закрила краник і потягнулась до паперового контейнера. Аж тут зненацька…
    Таня відсахнулась та різко обернулась. За нею стояла худорлява блондинка зі стрижкою «під хлопчика». І флегматично втупилась у неї!
    «Як вона сюди так нечутно зайшла?»
    Дівчина відступила вбік. Але вигляд жінки змусив її заціпеніти. Та була якась… нелюдська.
    Інстинкти всередині студентки волали про втечу. І вона уже зробила один крок. Та було пізно. Усі органи ніби напічкали анестетиком. Вона закостеніла.
    Блондинка підступила до Тетяни. Її андроїдоподібне обличчя мало мертвенно-сизий колір. А в очах замість зіниць палахкотіли диявольські жаринки.
    
    Епілог
    Десять років потому.
    Світло різнокольорових прожекторів загарцувало над студією. Запакована силіконом ведуча розважального шоу входила в роль.
    − Добрий вечір, пані та панове! Раді вітати вас знову на каналі «Три/чотирнадцять» у студії нашого найоптимістичнішого «Пі-шоу!» Наступним гостем зараз буде незвичайна людина. Ви звикли бачити у нас акторів, письменників, співаків, спортсменів та політиків. А сьогодні до нас завітав. – вона перервалась на мить, створивши інтригуючу пауза. – відомий автор ігор – Владисла-а-а-в Га-вриши-и-и-н!
    Глядачі награно, як по команді зааплодували.
    − Владиславе, скажіть, як ви прийшли до своєї мрії – створення ігор?
    − Добрий вечір! − впевнено почав гість.
    Зал знову вибухнув штучними оплесками. Владислав продовжив.
    − Я – фінансист за професією. Але моєю мрією було створювати свої власні ігри. Ще в дитинстві я робив це для друзів і ось вирішив спробувати зараз.
    − Незважаючи на нестабільність та вічну українську кризу! – натхненно перебила його ведуча з сяючою усмішкою.
    − Так, − спокійно відреагував гість, − Все правильно, багато українців саме тому бояться ризикувати в нашій країні. Я вирішив, що у мене є всі козирі для цього: аналітичний розум та океан ідей!
    Глядачі бадьоро засвистали.
    − Скажіть, будь-ласка, − норовила задати інтригу журналістка. – А коли був отой момент, коли ви сказали собі – «Я повинен робити це − і ніщо інше!», тобто, що стало поворотним пунктом?
    Владислав погасив напівусмішку.
    − Скажу чисту правду, і нічого крім правди. Ви готові слухати?
    − Та-а-ак. – прогудів зал.
    − До мене завітали демони.
    − Що? – удавано захвилювалась цибата.
    − Так, є такі істоти – талантокради…
    − Як? Які «кради»? – заходилась краля, підпалюючи гніт сміхової бомби у залі.
    − Таланто-, талантокради, так, та викрали мій талант. Я почав сходити з розуму та благав їх повернути мені його. Вони мене послухали та повернули, та ще і сторицею. От після того, − усмішка залила обличчя Влада, він підняв вказівний палець угору. – От після того, як то кажуть, реально понеслось!
    Зал розійшовся пронизливим свистом та шквальними аплодисментами. Чоловік облизав губи та підніс до них склянку води.
    Ведуча артистично розпласталась на столі. Випрямилась та зімітувала витирання сліз пальцями з довжелезними нігтями.
    − У-у-у-у! – надула вона накачані губки. – Мені стало реально мо-то-ро-шно, бо я колись мріяла стати ветеринаркою, навіть всіх сусідських собачок і котиків у будинку намагалась лікувати, любила я це…, ось, гм, та не склалось якось. То, може, вони і до мене завітають?
    Глядачі награно загули, демонструючи страх.
    – Не виключено.
    − Ну, ви гуморист, Владе, вам би на сцену…
    − О, так, це мені бонус від талантокрадів, хе! Та ні, з мене буде досить й ігор. До речі, батьки мене спочатку хотіли так і назвати – Ігор. Але передумали.
    Знову сміх та аплодисменти. Ведуча сьорбнула водички.
     − Щоб ви порадили нашим глядачам?
    Владислав повернувся до залу. На його обличчі не було і тіні усмішки. Серед глядачів раптом вляглась незручна мовчанка.
    − Не занедбуйте свої таланти. Ставтесь до них дуже серйозно. Ви всі – необроблені діаманти. Але пам’ятайте, ваші ідеї на папірцях та в блокнотах нічого не варті, поки ви їх не почнете реалізовувати. І не думайте про винагороду! Процес – це вже винагорода! Прислухайтесь до себе. − Зал принишк. Владислав урочисто додав, так що кожне слово вигравіювалось на тлі густої тиші. – Не думайте, про те, що ви можете дати світові. Думайте, що робить живим вас, і займайтесь цим. Живіть на повну. Ідіть за своєю мрією! Бо інакше, – чоловік знову дав розцвісти усмішці. – до вас прийдуть талантокради!
    − О, так! Так! – урочисто повернулась до камер ведуча, аплодуючи. – Які сильні слова! Ви – мега! Що ж, ми дякуємо Владиславу! А зараз наприкінці, як завжди зіллю вам надсекретну інфу: гостею нашої наступної програми буде та, з якою вам захочеться співати! До зустрічі у «Пі-шоу»!!!
    
    Коли пізно увечері вимотана ведуча з кам’яним обличчям залишала студію, то на протилежній стороні вулиці помітила чорний лискучий «Мерседес». Вона його раніше тут не бачила. Біля авто у розмитому світлі вечірнього міста бовваніли два неприродньо височенні чоловіки, закутані в обсиданово-чорні довжелезні плащі. Вони стояли із запаленими цигарками в зубах.
    Та, очевидно, на когось терпляче чекали.
    
    
    

  Время приёма: 12:37 13.09.2020