 |
|
| |
12:11 08.06.2024
Пополнен список книг библиотеки REAL SCIENCE FICTION
20:23 19.05.2023
Сегодня (19.05) в 23.59 заканчивается приём работ на Арену. Не забывайте: чтобы увидеть обсуждение (и рассказы), нужно залогиниться.
|
|
|
|
|
Не соответствует требованиям конкурса (п. 1.3 Правил).
|
— Зупиніться біля клубу! — єдина пасажирка старенького автобусу зіщулилася на сидінні й пригортала до себе блакитний термос, розмальований золотими рибками. Автобус зупинився, пасажирка обережно повернула термос до рюкзака і так само обережно вийшла. Скривилася, глянувши на той самий клуб, і пошкутильгала вниз вуличкою.
Чотири роки тому Ніка заприсяглася, що ноги її більше не буде в рідному селі, але от, довелося. Принаймні, вона повертається не на вулицю Першотравневу, а на вулицю Героїв Майдану. І не в якусь там Червону зірку, а в Тягин. Он, навпроти клубу навіть дві стели поставили — жертвам Голодомору і жертвам радянського Теїциду.
Однак соша в Тягині точно така сама, як у Червоній зірці. І ходити нею 'було з незвички важко, навіть з новим протезом.
Брама рідного дому вифарбувана вже у сірий колір, а не в зелений. Шкода. І мила саморобна кам'яна огорожа в пояс перетворилася на муровану, залізобетонну, утричі вищу.
Але мама і через таку її побачила. Он, стоїть біля хвіртки, руки в боки, насуплена грізно.
— Чого приїхала?
— Я тут прописана.
Скільки ще років має минути, аби вона змогла заговорити із мамою спокійно, без криків і взаємних образ?
— Що, не витримала в Києві?
— Не витримала, — кивнула Ніка. Вона терпіти не могла київські відстані, київські ціни і київські натовпи ще чотири роки тому, коли перебралася до цього самого Києва.
— Грошей не хватило? — зашипіла мама і підвищила голос, — а що ж твої друзі тобі не помогли?
— З цим вони не можуть мені допомогти, — сказала чисту правду.
— То чого до мене приперлася? Ти ж казала, що ноги твоєї тут більше не буде! Поїхала б до свого батька, він би тебе прихистив! Чого ти знову до мене приперлася?
— Я тут прописана. — повторила Ніка, ковтаючи клубок, — Я маю право тут жити.
— За тобою кредитори женуться?
— Не хвилюйся, — Ніка хотіла би зараз бути холодним каменем, — Мої проблеми тебе не торкнуться і я тебе не об'їм.
Слово за словом, вони скочувалися у скандал. Як завжди. Як кожного разу. Ніка не вміла це зупинити. Мама ображалася на кожну фразу і ображала кожним словом. Мама ненавиділа її, Ніку, свого колишнього чоловіка, решту родичів і цілий світ. Ніка не знала як жити з цією ненавистю. Легше втекти аж у Київ. Але довелося повертатися.
Вона стала у дверях, щоб не пустити Ніку до хати.
— Нащо ти приїхала?!
А сусіди вже заглядають через паркан.
— У мене тут справи.
— Ах справи у неї! Йди, у тітки своєї ночуй! Чи боїшся, що її чоловік тебе до хати не пустить?
— Не пустить, — кивнула Ніка. Радник президента у свою квартиру її пускав, а для родичів Ніка рилом не вийшла. Хоча, справедливості заради, з радником президента у них був спільний проект, а з родичами — тільки кров. А сила крові дуже перебільшена.
З проектом зараз все ой як непросто. Так непросто, аж Ніка мусила повернутися до рідного села. А коли вона повернеться, то покличе радника президента в кіно. Чи в кав'ярню. Чи в музей. Що взагалі роблять із хлопцями? Куди їх кличуть не на побачення ще, а просто… поговорити не про роботу?
Мама кричала. Мама плакала. Виганяла Ніку геть. А Ніка зайшла до своєї кімнати, обережно розмістила в кутку рюкзак і спробувала дихати спокійно й розмірено. Заспокоїтись. Не заплакати.
Двері грюкнули об стіну. О, як вона могла забути, що у цьому домі має менше приватності, ніж у кімнаті гуртожитку?
— Ти мені скажеш нащо приїхала?
— Ти ж уже все сказала! — Ніка знову не витримала. — не втрималася я в Києві! Не заробила грошей на оренду квартири з київськими цінами! Все! Ти це хотіла почути?
***
Плакала вона вже вночі, за зачиненими (і підпертими стільцем) дверима. А зранку поспішила вислизнути з дому до того, як мама прокинеться.
Влітку корисно вставати вдосвіта — тоді ще є пара годин, у які сонце ще не смалить безжально. Влітку корисно вставати вдосвіта, бо у мами відпустка й город, і купа роботи, яку має робити невдячна донька, раз вже приїхала й об'їдає матір.
Вона витерпить. Обов'язково витерпить. А коли приїде ще й Оленка…. може мама не стане влаштовувати скандал перед незнайомкою?
Річка у селі перегачена ставками. Людські городи на деяких вулицях спускаються до тих ставків. В дитинстві Ніка любила дивитися як вода падає зі шлюзів, а нині хоче всі ті шлюзи розгромити і пустити річку вільно текти. Побічний ефект експерименту, що, певно, навіки лишиться із нею.
День витік крізь пальці, як вода. Другий. Третій. Мама все більше гнівалася і намагалася вивідати що в Ніки з роботою. Ніка цього говорити не хотіла — її і без подібних розмов кидало з відчаю в надію, вона спала, підперши двері стільцем, і плакала в кутку, пригортаючи до себе термос із золотими рибками. Часом їй здавалося, що вона чує з термосу стареньку колискову “Люлі-люлі, прилетіли гулі, сіли на воротях в червоних чоботях…” і тоді Ніка починала нервово хихотіти крізь сльози.
На другий день мама спробувала влаштувати Ніку на роботу в сільську школу — там із початком навчального року виявився недокомплект вчителів. Ніка відмовилася, вперлася і вибовкнула здуру, що зі свого шаманського коледжу звільнилася ще рік тому і жила на державний грант — а тепер грант скінчився. Здається, цю сварку чули не лише сусіди, а й односельці по той бік ставка.
— Нащо ти приїхала?! Без грошей! Без роботи! Не хочеш мені допомагати на городі! Не хочеш на роботу в школу йти! Носиш якісь обноски — перед людьми соромно! Я тебе двадцять три роки годувала — досить з мене!
Ніка дістала з гаманця останні гроші і простягнула матері — оплатити проживання в хостелі імені маминої злості. Злості від того не поменшало, а гроші мама спробувала викинути в смітник. Ніка їх звідти підібрала, проклинаючи себе за все. За те, що не може, така ніжна, делікатна та однонога, жити в наметі на березі річки і спить тут, на зручному ліжку. Що її гордості не вистачає, аби залишити гроші там же, у смітнику. За те, що не вміє відчувати сильних почуттів і вигорає за кілька годин, але поки ці почуття — слабкі й поверхневі — горять, вона не може їх зупинити.
На третій день Ніка остаточно залагодила всі справи з сільрадою і місцевими фермерами. З людьми, яких геть не знала, але які пам’ятали її. Посміхалися, питали як справи. Деякі намагалися помирити її з мамою. Вона втікала від таких найшвидше.
А увечері виявилося, що мама дісталася до її планшета і її щоденника.
***
— Що це таке? Що це таке, я тебе питаю? Як взагалі можна таке писати?!
Мама шпурнула планшет на диван і Ніка нарешті роздивилася про який запис йдеться.
“Сьогоднішні відчуття я не можу точно приписати моєму богу, а не собі. Але можливо, це він загострив мої власні емоції до майже фізичного болю. Як я вже згадувала, Д. після вчорашнього ексцесу наполіг, аби на час експерименту я жила в його квартирі. І сьогодні я зіштовхнулася із ним в коридорі, коли йшла з ванної. Мене накрило неймовірно сильне збудження, пальці закололо від бажання до нього торкнутися, а тіло… Я не знаю як описати його реакцію, але вона була дуже сильною і досить приємною. І я досі боюся, що Д. також цю мою реакцію помітив — у мене, щонайменше. обличчя спалахнуло.
Звісно, я відчувала подібне раніше, але зовсім не так сильно. Гадаю, це питання треба дослідити глибше”.
Редагована версія щоденника була доступна всім учасникам експерименту. Нередаговану ж Ніка тримала на планшеті і у своїй папці в хмарі, аби показувати тільки тим, для кого будуть важливі настільки інтимні нюанси. І вже точно не для мами.
— Це щоденник експерименту, там підписано.
— Якого такого експерименту?
— Засекреченого! — гаркнула дівчина, — А будеш лізти до моїх речей і шукати подробиці — тебе посадять.
— Та невже? І хто ж його засекретив?
— Президент. — відповіла Ніка майже правду. Президент вирішив, що засекречувати цей експеримент не слід. Особливо якщо він таки виявиться успішним.
— Засекретив, а грошей тобі ні копійки не дав? — розреготалася мама і Ніці стало гидко. — Правильно його баригою називають!
— Саме так. Грошей не дав.
"— Вероніко Михайлівно, ваше відкриття неоціненне. Це нова епоха і нові можливості для нас. Я розумію. І мій колега Перун це розуміє. Але ви ж бачите, в якому ми нині становищі. Луни можуть почекати ще рік-два, а хлопці й дівчата на передовій цього часу не мають. Другий Мінськ — це необхідна перерва, але ж вона страшенно коротка, нам її ледве вистачить щоб закрити діри в фінансуванні армії.
— Щоб позатикати діри в армії – і двох років не вистачить, — гірко посміхнулася Ніка. — Якщо грошей немає зараз, то і за два роки вони не з’являться. Дякую за те, що знайшли для мене час.
О так, дипломатія ніколи не була її талантом.
— Ніко! — Дмитро, котрий всю цю коротку розмову стояв поруч, раптово схопив її за руку, ніби відчув, що дівчина вже готова кинутися навтьоки. А президент кивнув, мов нічого не трапилося.
— Так, ви все правильно розумієте. Але якщо у вас будуть докази дієвості ваших ідей — думаю, знайдеться багато країн, що мають кошти і готові їх вам довірити.
— Наче вони стануть мене слухати, — буркнула Ніка. Зовсім по-дитячому буркнула, нерозумно і майже жалібно. Й одразу пошкодувала про те, що ляпнула. Врешті, може їй просто ввижається те російське лоббі на заході, яке вже три десятки років гальмує дослідження з Лунами? Може всі випадки невдалих фіналів доти вдалих експериментів, смерті дослідників і просто заховані в далеку шухляду перспективні дослідження — просто збіг обставин?
— О, за це не переймайтеся, Вероніко Михайлівно — розсміявся президент, — у мене є певний досвід того, як можна донести до наших західних партнерів речі, які вони не хочуть чути.”
Вона тоді вийшла з Адміністрації президента на ватяних ногах. Весь наступний день ганяла на компі третіх “Героїв”, аби тільки ні про що не думати. А ще через день явилася на прийом до директорки нацмузею історії і таки почала свій божевільний експеримент, подібних якому в світі ще не було…
— Не бреши мені! — витягнув її зі спогадів мамин голос. — Я завжди знаю коли ти брешеш! Тим паче, якщо брешеш так кепсько! Мені Ніна Василівна розповіла які в тебе тут справи!
— І що ж вона розповіла?
— Що ти збираєшся притягти сюди якогось божевільного, як тільки отримаєш згоду сільради! Ніби нам війни мало, ще й це?
— А де війна? — безневинно запитала Ніка. — Від чого ти страждаєш? Може, по твоїй хаті гради луплять? Чи тебе погнали на завод працювати за їжу, аби забезпечити фронт усім необхідним? Та ти навіть канали російські не перестала дивитися, а мені війною дорікаєш!
— А ти за своїми політичними лозунгами зовсім про людей забула? Всяких божевільних повертаєш у їх палаци! А прадід твій був куркулем, землю мав. І в нього ту землю відібрали. Не хочеш її повернути? Не хочеш відновити справедливість для людей? Для своєї сім’ї?
— Землю могли повернути ви! — не витримала Ніка. — Ви могли вимагати права, відібрані у ваших предків. Але ви вчепилися в колгоспи, аж поки їх не позакривали зверху! Ви самі не хотіли зайвий раз згадувати про ту справедливість і про те чиї ви діти! Ви досі ниєте, що от в Білорусі добре — колгоспи не позакривали. То радійте тому, що хоч паї маєте. А я буду виправляти світ там, де вирішила і так, як вважаю за потрібне. Раз вже мені у спадок від вас дістається саме такий світ. Раз ви не хочете зайвий раз згадувати ні про своїх убитих предків, ні про убитих сусідів.
***
На четвертий день Оленка нарешті подзвонила, сказал, що вони з Ластівкою вже їдуть. Ластівка — то оленкина машина, яку Оленка пристрасно любить, так пристрасно, що не будь у неї таланту, стала би дівчина не етнологом, а автомеханіком. Прекрасно, нарешті все скінчиться. Нарешті приїде подруга і замінить її, Ніку, в цьому пекельці. Врешті решт, воно для Ніки пекельце, а для сторонніх — просто село.
— Оленко… А Дмитро тобі не дзвонив?
Оленка замялась:
— Та ні… Ну ти ж розумієш, у нього робота з ненормованим графіком, та й останній місяць вони воюють за закон про Вищу раду правосуддя… А завтра ще зустріч із корейцями.
— Знаю. Я так, просто спитала — у мене в селі майже нема інтернету. Та й мобільного зв’язку теж. Чекаю на вас із Ластівкою.
— Ок. Скинь координати, як будеш на місці!
Руки у Ніки тремтіли, коли вона поклала слухавку. І мама не могла цього не помітити, хай сама в цей час збиралася на роботу в сусідній кімнаті.
— Хто тобі дзвонив?
— Подруга.
— І чого ти на неї чекаєш? Він приїде тебе звідси забрати?
— Ні. — дівчина наче в ополонку пірнула, — вона приїде в гості.
— Якого біса ти запрошуєш своїх гостей в мою хату? Якщо ти їй так треба — хай забирає тебе до себе, а не сюди прилазить! — мама тут же скипіла. Ніка мовчки слухала про те, що в неї нема грошей і часу годувати гостей, про те, що в хаті, як завжди бідно і неприбрано, що на кухні в кутку висять ганчірки і на таку кухню нікого не можна приводити. Що на терасі знову нагидили кури, а Ніка не хоче підмести, але хоче привести сюди всіх своїх друзів і годувати їх з маминого холодильника та ославити маму на весь світ. Незбагненними шляхами маминої логіки монолог перескочив на те, що ця подруга їде до Ніки у бездоріжну глуш замість забрати до себе, бо Ніка геть нікому у цілому світі не потрібна, така тупа, лінива і страшна.
У вухах негайно загуло. “Іди геть з мого дому! Ти мені непотрібна! Нехай тебе годує твоя баба, це вона не дала мені кинути тебе в роддомі!”. Бо, звісно, дурна лінива і неслухняна дитина — то ще півбіди. А от дурна лінива і неслухняна дитина з вродженою інвалідністю — то вже непідйомне горе, якого батько поспішить здихатися, а мати зненавидить за те, що їй цієї дитини здихатися не дали.
— Може це тебе здивує, — сухо почала Ніка і відчула, що це говорить не вона. Це говорить дівчинка, яку роками виганяли з хати, аби потім приволокти в ту ж хату силоміць і звинуватити у втечі. Виявляється, та дівчинка досі не виросла, — Я певна, що тебе це здивує. Але на цьому світі існують дивні люди, як люблять мене і дружать зі мною, навіть такою поганою.
— Тоді йди до того хуя, який тебе любить, і їбися з ним! — закричала мама і шарпнула Ніку за руку — виганяти із хати. Знов.
Якщо хвилину тому Ніці було боляче — то тепер стало смішно. Біль не минув, але хоч горло перестав стискати.
— Що, от прямо з усіма? Боюся, мене не вистачить. Та й з дівчатами що робити? А із заміжніми дівчатами? Викликати їх чоловіків на дуель?
Мама мовчала і важко дихала. Здається, вона сама зрозуміла що ляпнула дурницю. Чи це їй погано від того, що Ніка сміється, замість ковтати сльози?
— Ну то я пішла. — Ніка підхопила рюкзак і блакитний термос і рвонула до дверей, поки ще сміятися хочеться більше, ніж плакати.
— Куди?
— Їбатися, як ти й радила — огризнулася дівчина.
— З термосом?
— Сили земні й небесні! — вона задихнулася вже не болем, а відчайдушним сміхом, — знала б ти наскільки близька до правди.
Їй треба було пройти повз місце маминої роботи — Ніка це чудово знала, як знала і те, що мама піде на роботу хвилин за десять. Тому рушила городами, грузнула в землі і намагалася не ставати на чужі грядки. Все виявилося марним — вони перетнулися біля брами інтернату.
— Ти куди? — процідила мама, але Ніка просто уткнулася в телефон і спішила передати Оленці координати на гуглмапс поки є мережа. — Таки до річки зібралася?
Ніка спробувала її обійти. Тоді мама просто вирішила зупинити її силою. Вирвала з рук термос і телефон, шпурнула на траву і гаркнула:
— Як ти з матір’ю розмовляєш?!
От за термос Ніка злякалася до червоних мушок перед очима. Чотири роки її життя, її дитячі мрії, її стояння мало не на колінах перед директоркою нацмузею історії, місяць нічних істерик, за які досі соромно перед друзями… І вгробити все це за кілометр полями від мети?
В шкільні роки вона не раз уявляла як прокушує мамі руку, як б’є головою об стіну, як бризкає кров… На цьому місці дівчинка зазвичай налякано відмахувалася від власних думок — не можна ж так, в неї від маминих ударів навіть синців майже не було. Але раптом коли вона виросте, вона таки зможе дати здачі так, як уявляється?
В реальності Ніка просто дала мамі ляпаса, несильного навіть. Але мама вдавилася власним криком, торкнулася щоки кінчиками пальців…
— Ти мене вдарила? — голос жінки тремтів. — Вдарила? Рідну маму? Як… ти… могла? Я ж… усе для тебе! Усе! А ти така сама, як твій батько!
Мама ридала, щиро і непідробно, а Ніка вже метнулася до термоса. Цілий. Не розбився. І не калатає нічого всередині, тільки плюскоче вода. О, останній кілометр ґрунтовою дорогою дівчина майже бігла. Навіть у посадці під шовковицями не зупинилася, хоча спершу хотіла. Видихнула лише коли за черговим пагорбом показалася таки ріка і напівзруйнований млин, котрий був ще й храмом бога цієї річечки. Коли в неї ще був бог, до того, як богів та духів навчилися вивозити до Сибіру чи Казахстану, замуровувати найсильніших в підвалах НКВД, а силу слабших відбирати.
Востаннє Ніка була біля цієї річки у першому класі — мама не пускала її гуляти саму, а шкільних друзів у неї так і не з’явилося. І тепер дівчина підходила до берега з таким трепетом, якого не відчувала на дніпровських кручах. Підійшла. Подумала і роззулася, а тоді зайшла у воду по коліно, замочивши край шортів. І завмерла. Для останньої фази експерименту потрібен свідок, який підтвердить. І спеціальна апаратура. І амулети. Де ж Оленка валандається?
До берега під’їхало авто і дівчина навіть обертатися не стала, тільки коли ляснули дверцята, радісно гаркнула:
— Ну, давай, равлику, діставай камеру та амулети! Та хутчіш, я вже в ноги змерзла!
— Слухаюся, пані генерале! — бадьоро відповів знайомий голос. Знайомий, але не Оленчин. Хрипкий голос, який завжди її заспокоював, але нині тільки додав хвилювання.
— А ти що тут робиш? — Ніка стрімко розвернулася і побачила Дмитра. Серце скакнуло до горла і хутко покотилося в ліву п’яту. Ніка ж витріщалася на того, кого зовсім не чекала: на його широку посмішку і асиметричну зачіску, яку про себе називала "Криво обстриженим волоссям", на широкі долоні, що стискали штатив.
— Він продав тебе корейській амбасадорці за право сюди приїхати, — проскрипіла Оленка над багажником. — Агов, пане раднику, відімри і допоможи мені витягти обладнання!
— Як продав?
— Не зовсім продав і не зовсім тебе, — розсміявся Дмитро і дістав-таки величезний пакунок, який дивом розмістився у багажнику Ластівки. — Твоє епохальне відкриття і право республіки Корея його фінансувати та підбирати своїх добровольців для майбутнього проекту.
— І амбасадорка… погодилася? — у Ніки раптово пересохло в роті.
— Вона мене благала щоб ти її удостоїла такої чести, — засміявся Дмитро. — Тобі ж президент обіцяв, пам'ятаєш? Так, у нас нема грошей. Але можна знайти тих, у кого вони є і натякнути, що вони вмруть від горя, якщо не віддадуть ці гроші нам.
Ніка тупо кивнула і відчула як в грудях знову піднімається паніка. Оленка з Дмитром вже закріпили камери, розклали по берегу вінички сушеної материнки і тепер діловито стелили на траву покривальце.
— А воно тут для чого?
— Пообідаємо! — радісно сповістила Оленка. — і відсвяткуємо успішне завершення експерименту.
— Може воно буде геть не успішне.
На цих словах Дмитро раптом покинув наполовину розрахованого намета, діловито роззувся, закотив джинси і поліз до Ніки у річку. Ніка тільки мовчки стояла, опустивши голову.
— Вероніко, глянь-но на мене.
Дівчина обережно підняла голову і ще сильніше притисла до себе термос. Останні місяці їй нестерпно важко дивитися в ці горіхові очі своїми невиразно-сірими. Все хочеться відвести погляд.
— Ніко, — вперто повторив Дмитро, — ти дійшла в дослідженні Лун богів далі, ніж знані вчені. Ти відновила понівечену луну божества настільки, що він зміг згадати себе і своє місце у світі. Ти більше півроку носила його у власному тілі, а потім змогла безболісно розділитися. Навіть якщо зараз річка його не прийме — це буде всього одна проблема із тисячі, бо дев'ятсот дев'яносто дев'ять ти вже вирішила.
— Але Рів… Що якщо він…
— З ним усе буде гаразд. Ти впораєшся. Ви впораєтеся.
— Дякую, — прошелестіла Ніка і нарешті торкнулася кришки термосу. — Я сама, добре?
Дмитро кивнув і вийшов на берег, а Ніка тремтячими пальцями нарешті відкрутила кришку термоса і вивернула його у річку. Звідти витік синьо-зелений туман, розповзся поверхнею річки і застиг.
На очі дівчині навернулися сльози. Півроку тому вона прийняла в себе Луну загиблого божества, таку покалічену, що вже й не пам’ятала себе. Виходила з припущення про те, що Луни, хоч і схожі на людські душі, але не ідентичні і в історії вже траплялися рідкісні випадки, коли божество або дух, від якого лишилася тільки Луна, поверталося до життя. Опиралась на те, що боги, які об’єднувалися з політиками, швидше відновлювалися після того, як ледь животіли в часи радянської окупації. До Ніки це пояснювали публічністю, та і тим, що це переважно боги вищого пантеону.
Ніка припустила, що людина може ділитися з божеством життєвою силою.
О, це були незабутні шість місяців. Особливо третій, коли бог річки Рів знову став усвідомлювати себе і перше, що він усвідомив — це лютий ПТСР в’язня концтабору.
Коли їх з нікою розділили, Рів заснув. У термосі, так. Бог води не може без води, а до його річки ще багато кілометрів. Ніка подолала ці кілометри швидко. Але тільки щоб застрягнути в бюрократичних проволочках. Сільрада чомусь налякалася того, що в напівмертву річку повернеться її бог. Орендатор двох ставків на перегаченій річці теж налякався — чув, бачте, плітки про те, що боги дуже не люблять заставків і шлюзів. Фермери, чиї землі виходили на береги Рову. Односельці, чиї городи спускалися до берегів тих самих рибних ставків. Вони боялися — о, як вони боялися. Певно, повернути історичну назву села вони боялися не менше.
Але Ніка їх просто купила. Не стільки грішми, скільки славою. Паломниками і туристами, які стануть приїжджати подивитися на першого відродженого після Теїциду бога. Переживала спалахи болю і гніву, коли ці юні комсомольці, які по інерції ще зітхали про радянський союз “це ж наша історія” і “Там було багато хорошого” згадували про те, що крім Теїциду був ще й Голодомор. І що їхніх предків, померлих від голоду, ніхто не в змозі воскресити. Втішала, розраджувала, нагадувала. Вмовила всіх. Провела інтенсивну психотерапію цілому селу. І, схоже, запізнилася. Рів не дочекався. Не витримав стільки часу замкненим і майже відрізаним від світу.
В очах пекло, в горлі стояв клубок. Якби ж це було просто невдалим експериментом. Але це було життя, яке встигло відродитися тільки щоб знов загинути. Це був той, хто став за півроку дуже близьким.
— Рове! — гукнула вона. — Рове, ти тут є?
Якщо тільки є, тоді ще не все втрачено. Хай він не зможе повернути свою річку, але Ніка готова знову впустити його, поділитися власним тілом, лиш би Рів лишився живий, поки вони шукатимуть причину невдачі.
Тиша.
Плюскіт води.
І Оленка з пляшкою вина в одній руці та штопором у другій підбігає до річки і виливає цілу пляшку просто у мертвий туман.
— Жертва! — Вигукує дівчина і витрушує з пляшки останні краплі. — Ми не подумали про жертву! А йому потрібні додаткові сили, аби воз'єднатися з річкою.
Туман і справді став наче як розчинятися в річкових водах. Дмитро схопив з покривала пакунок крекерів і метнувся до напівзруйнованого млина-храму. Знайшов вівтар і поспішно розкришив над ним печиво.
— Рове! — знову пошукала Ніка.
І він нарешті озвався. Винирнув із хвиль просто перед Нікою, обдав її бризками. Кучерявий синьоокий юнак, звичайна, на перший погляд, людина, але його шкіра наче була зіткана з мерехтливої води. Не напівпрозора, ні, звичайної для людини барви. Але по тій шкірі пробігали хвилі, а онде з плеча вискочила маленька жабка.
— Живий! — верескнула Ніка і кинулася богу на шию. Щоправда, обійняти не змогла, тільки намокла.
— Легше, сестричко! — розсміявся Рів, — У мене ще не достає сил на повноцінне тіло.
— Сестричко? — ревниво (ревниво? Бути такого не може!) перепитав із берега Дмитро.
— Моєю жрицею вона ставати не хоче, — показово зітхнув річковий бог, — тому тільки сестричка.
Дмитро тільки гмикнув і витяг Ніку не берег — сушитися.
***
До самого вечора вона пояснювала Оленці що треба робити, чого вимагати від сільради і кого з фермерів за що смикати аби не закопували істерик. Передала документи, прямо там, на колінах на березі дописала звіт, завірила підписами свідків, офіційно розпечатала храм. Ну і що, що зруйнований? Вівтар є, а решту відбудують.
Нарешті скинула з плечей рушника і намацала телефон.
— О, і я навіть встигаю на останній автобус.
— А не пізно? — засумнівався Дмитро. — ти ж втомилася, може заночуєш удома, перепочинеш?
Ніка не встигла відповісти, за неї це зробила Оленка.
— Якщо вона ночуватиме вдома, то точно не відпочине. Тому хай їде, я впораюся, та й ти не пропадеш, гадаю.
— Тоді я поїду з Нікою. Ти куди плануєш? На залізничний вокзал у райцентрі? Проведу тебе хоча б туди. Показуй дорогу додому.
— Нуууууу… Це далеко, кілометри три пішки.
— Для того, хто живе на Позняках, три кілометри — не відстань! — патетично заявив Дмитро. — А яким ти потягом будеш до Києва вертатися? Там точно ще є квитки? А для мене квиток знайдеться? Бо знаєш, я дуже за тобою скучив за цей тиждень. І не хочу так швидко тебе покидати.
|
|
|
|
Время приёма: 12:01 13.09.2020
|
|
| |
|
Рассказ открыт для комментариев