11:30 04.08.2020
Вітаємо переможців 54-ого конкурсу!

1 Анастасія Гетманська as012 Блакитна стрічка

2 Христя Хмиз as020 Псун

3 Цьогобіччя as007 Як спіймати Колобка на мінному полі


   
 
 
    запомнить
     
Регистрация Міське фентезі Фінал

  Количество символов: 25574
Міське фентезі Фінал
рассказ открыт для комментариев

at016 Лоза


    Перші паростки проклюнулись ще рано-зранку. Макс, аби встигнути на роботу, виходив до сьомої – а вони вже були. Несміло витикались обабіч хідника, і навіть посеред траси трохи повилазили.
    – Цікаво… Ще вчора ж їх не було! Садив хтось посеред ночі, чи як… – подивувався Макс, але час підганяв, то й пішов далі не вгамувавши цікавість.
    Але що ближче він доїздив до роботи – та була майже аж у Центрі – то вищі кущики помічав із автобуса. Наприкінці – мало чи не по пояс!
    Власники незліченних міських автівок, кидаючи їх десь на дорозі, як то було чомусь заведено у Місті, – змушені були пролазити біля тих кущиків. Дехто при цьому люто смикався і зло замахувався на рослини.
    – Мабуть колючі… – припустив Макс. – Схоже на диверсію з боку мера… Вочевидь, він вже втратив надію побороти море автолюбителів й вирішив хоч поштрикати їх? Але хто ж садив? Та ще й уночі! Не наші ж? Кумедно…
    
    *
    
    На роботі, звісно, теж обмивали кісточки цій чудасії. Але без ентузіазму, бо жодних вагомих чуток – хто ж то міг би бути!?
    Тож найбільша несподіванка чекала у пошті. Розіслане всім-всім повідомлення закликало на порятунок урядового кварталу. Серед переадресованих рядків читалась погано прихована паніка – і черговий диспетчер, не довго думаючи, і навіть зірвавшись у поетичний стиль, скасував всі поточні завдання й наказав всім, не багато не мало – „рятувати серце Міста!”
    – Ого! – аж присвиснув Макс. – „Але версія з Мером вже не така правдоподібна!” – й пішов роздавати вказівки своїй бригаді. – „То ж буде перший їх вихід у такий Високий Світ! Хай причепуряться, чи що…”
    
    *
    
    Але, схоже, що перестарались, і виїхали пізнувато – колеги-благоустрійники вже стояли мало чи не кожному розі. От всі місця, видимі найвищим начальством – взяли й позаймали!
    – Та не дуже то й хотілось! – підсумував Макс тягучий пошук вільного клаптика Центру. І почув протяжний стогін наймолодшого підлеглого. – „Ич який! Славу йому подавай. Біди з такими не оберешся… Але може ще вгамується з часом?”
    
    Розпачливі листи таки не збрехали. І навіть применшили.
    Високі, густі, й позірно шкрябучі покручі – помісь кущів й дикого винограду – засмагали вже вище людського зросту. Вони вправно заплели увесь простір між стовпами, потроху дерлись на самі стовпи та викидали тонкі, але на диво прямі пагони кудись далеко-далеко вгору. Здавалось, що хотіли догнати й перегнати нечисленні міські дерева…
    – „Як кущі можуть щось хотіти!? Марю, чи що…” – обірвав дикі роздуми Макс, але вирішив не поспішати. А спершу дослідити. Що тут і як… Любив він рослини. Але чомусь відчував – що от саме ці не співатимуть легендарне „all we need – it’s love…” Листя цієї чудасії – замість модного й "шовковистого" – було шорстке й навіть колюче. Хоч голок і не було видко. Стебла – не кращі. Шпичаки не стирчали, але щось дошкульно кололо щойно натиснеш.
    – „Ех… Така гарна, надійна загорожа й тінь – були би, а нас послали її нищити.” – сумно зітхнув Макс. – „Але що поробиш…”
    Зажуру перервав несамовитий, майже тваринний вереск. Макс так смикнувся, що мало не впав.
    – Чого це він? – крикнув до підлеглих, біжучи за аптечкою для наймолодшого.
    – Просто замахнувся сокирою!
    – І так ним затрусило!!
    – А потім гримнувся на хідник і почав тіпатись!!! – люди навперебій розказували хто й що бачив.
    Макс огледів хворого – скажений пульс, розширені зіниці, сморід – схоже щось не втримав… Але відчувалось – пульс сповільнювався.
    – Все добре! Ніби вспокоюється. Але чого рубав? Хіба я казав…?
    – Побачив когось у вікні…
    – Ааа… Але більше не біжіть поперед батька в пекло… І що ж він відрубав? Чи ж не 220В?
    – Та кущ же… От, надрубане! – заступник вказав місце.
    – „Не зупинив, але хоч дивиться за людьми.” – оцінив Макс, і здивовано спитав. – Так слабо вдарив? Надріз ледь видно.
    – Та ні… З розмаху. Хотів же ж покрасуватись.
    – Гммм… – Макс обережно підійшов, присів і завмер. З порізу витікав ніби рідкий сік, але миттю густішав і все заліплював… Швидко. Надто швидко.
    Обережно, поволеньки Макс торкнувся лози – перевірити чи ж ціла – але миттю відсмикнув руку. Бо щось ніби вжалило!
    – „Розпухне чи не розпухне – от в чому питання?” – задумався, але, для чистоти досліду відійшов подалі й пожертвував ще одним пальцем. Теж кольнуло – але явно слабше.
    – Чудасія… Відпочивайте хлопці, а я тут пороздивляюсь.
    „Хлопців” двічі просити не треба було. Повиносили з машини перший полуденок й флегматично зажували. Робота – не вовк. А кущ не втече. Та й не платять їм за кусючу роботу…
    
    Макс пройшовся з чверть години в один бік. Живопліт тягнувся суцільно – перериваючись лише на перехрестях, зебрах, чи зупинках.
    Коли все це стало надто вже передбачуваним – Макс здався і рушив назад.
    Але чомусь йому здалось, що живопліт став густішим і вищим…
    – „Ні. Ввижається. Не могло так скоро…” – відбрикнувся Макс.
    „Хлопці” вже попоїли. І дехто взявся за карти…
    – Агов! Народ. Ви ж на роботі. Та ще й тут… Приберіть це!
    – Народ побурчав, але, зиркнувши туди-сюди…, схоже, отямився і спробував набути діяльнішого вигляду.
    Макс рушив далі.
    Там було так само.
    Аж от, хвилини за три, по той бік живоплоту почулось якесь люте пирхання, гарчання.
    – „Звірі в комплекті?” – почав непокоїтись Макс.
    Але то виявилось простою людиною… А може й непростою. Дорогий одяг. Годинник з претензією на ціну квартири. І все оте пробувало розтягувати гілки живоплоту, кололось, ревіло, але не здавалось, а просто перебігало далі.
    – „До хлопців рухається!” – раптом збагнув Макс і подався слідом.
    І недарма. Ті хоч і не фестивалили на повну, але замість хоча б імітувати бурхливу діяльність – гучно тринділи щось про футболи, пиво й бабів.
    – Що ви тут робите!? – заревів на них приблуда. – Я не можу вийти на дорогу до свого бентля, а ви, паразити, тут прохолоджуєтесь!?
    „Паразити” принишкли. Відповідати не схотіли – ануж воно буйне. А хтось угледів Макса й радісно закричав, вказуючи пальцем – Он бригадир. У нього спитайте.
    Приблуда ніби аж зрадів. Мабуть вперше, відколи лиха доля розлучила його з бентльою.
    – Ага! – заволав, що аж здавалось додасть зараз ще й слово „попався”. – Чому не працюєте!?
    – Поки що не знаємо як… Один працівник пробував рубати, але дуже постраждав. – пояснив Макс.
    – То нащо брали на роботу такого криворукого? І не всі ж такі? От хай і рубають!
    – Не думаю, що це безпечно для них.
    – Хто ти такий аби думати!? – приблуда, схоже, осідлала улюбленого коника. – Я кажу рубати – то рубай!
    – Ні.
    – Шо!? Посвідчення. Швидко. Показуй. Буду тебе звільняти.
    – Гм… Нехай. – Макс дістав документ і тицьнув його у величенький просвіт у живоплоті – перед очі ймовірно великого начальства.
    Той засопів, а потім спробував різко вхопити рукою посвідчення. І ледь-ледь зачепив лозу. І тут таки його щось ніби зігнуло, а ранкова фуагра полізла, схоже, з усіх щілин…
    У Макса майнула думка, що треба би пролізти крізь живопліт, надати допомогу… – але швидко минулась.
    – Він оклигає. Не сокирою ж замахувався, все-таки. А ми збираймось. Тут для нас роботи нема – закомандував хлопцям.
    
    *
    
    Що, що – а пам’ять у того приблуди, таки була гарна.
    Поки Макс повернувся на базу – той вже встиг наскаржитись на поганих, злих і непрофесійних благоустрійників.
    Керівник Макса в свою чергу спробував викричатись і погрожувати звільненням, але той перервав п’ятихвилинку ненависті.
    – З якої роботи? Яка у нас ще є робота? Я не хочу, й не буду давати працівникам вказівки голими руками рубати щось схоже на високовольтні дроти. Люди ж не для такого наймались.
    – Які дроти!? – вирячився на нього керівник.
    Макс розповів і додав:
    – Поки не буде інструкції щодо безпечного поводження з лозою – я до неї і не підійду. Хочете – самі спробуйте…
    
    Так у Місті почала рости Лоза.
    
    ***
    
    А наступного дня за Лозою вже не було видно ні доріг, ні машин, ні, місцями – навіть самого Міста.
    Спочатку Макс пройшовся хідником до автобусу. Тут вже все було заплетене по повній. Справа, зліва і навіть над головою.
    – „Добре хоч не під ногами. Бо тоді люди занадто добре відчули би справжні принади таких любих їх серцю телевізійних пралісів. І добре, що хоч не темно, добре що то не хвоя, а тонке, лапате листя.” – Макс і досі бачив привід для радості, хоча незрозуміла ситуація з подальшою роботою дедалі більше гнітила.
    А от інші люди – ще не знаючи як їм пощастило – перелякано й сторожко косились на живопліт і тулились поближче до центру хідника. Й одне до іншого. Макс – навпаки. Намагався збагнути що ж це і як. Тому йшов майже біля рослинної стіни, м’яко торкався листя й гілок – поколювало, але не надто, й швидко миналось.
    Живопліт ріс на диво щільно – ніби підрізаний. Але хто ж би його підрізав…?
    Макс спробував визирнути на вулицю, повільно розгинаючи гілки – але боліло дедалі сильніше й він здався.
    І вже аж на автобусній зупинці дізнався чому на хіднику було настільки тихо – крайня права смуга дороги була відокремлена від центральних. Тонесеньким рядочком лози, трохи навіть і прозорим, хоч і густо заліпленим листям – але відокремлена! За нею щось невиразне повзло, бібікало, але того шаленого ревіння, як ще було позавчора – вже не стало.
    Осміліли навіть люди на всіляких самокатах. Якщо раніше ховались від дорожньої люті на хідниках – то нині одне за іншим пролітали автобусною смугою.
    Головна інтрига розгорнулась коли останнього з них почав наздоганяти автобус. Нетерплячий автобус. У нього ж розклад… Вагомий привід і побібікати.
    А самокатник просто став на бровку і влип у товстий живопліт між дорогою і хідником.
    – „Брррр…” – скулився Макс. – „То ж, мабуть, боляче?”
    Але, чи з цікавості, чи з солідарності, й сам вирішив спробувати – вийшов на дорогу й торкнувся живоплоту. І було чомусь не так вже й погано. Хоч і зовсім не як шовковиста травичка десь під деревом у літню спеку – листя живоплоту видавалось навіть ще жорсткішим і міцнішим, аніж з боку хідника. Але водночас було гладшим та й не таким кусючим.
    „І це з одного стебла, мабуть. Ага.” – засумнівався Макс.
    
    Поїздка автобусом видавалась на диво приємною.
    Сонце – вже затінене суцільним шатром.
    Легковики – не так шумлять. І вже не так смердять! Бо ж автобус їхав власним, майже пустим живим тунелем. А вся дрібнота на одного пасажира – своїм. Хто зна як їм там дихалось – але сусідам на дорозі стало відчутно легше.
    
    Втім, таки знайшлась почвара, що змогла перервати цю заколисуючу мандрівку.
    На одному з перехресть Макс помітив зліва суцільний потік ледь повзучих машин. А вже на наступному – автобус отримав сюрприз. Якесь авто вирішило, що пуста смуга – то страшне марнотратство й спробувало розв’язати цю проблему.
    Але не змогло… Якось застрягло. Не в’їхавши й наполовину! Але й та "наполовина" – наразі вже заважала проїхати і автобусові, і машинам…
    – Хтось може її відігнати? – спробував знайти добровольця водій автобуса.
    І Макс, хоч і не хотів у те дивне авто, з оббльованим зсередини лобовим склом – але наважився.
    – Я піду…
    – Візьміть гроші за проїзд. – пожалів його водій, але своїх таки не додав.
    Зблизька авто було ще гидкішим, але що вже ж…
    Крізь відчинене вікно Макс помацав пульс нещасному водієві з осклілими очима – ще живий. Відкрив двері, насилу зсунув чоловіка з гальма – той ніби аж всією масою на нього навалився. Але пощастило – був малий і неважкий.
    Макс так-сяк стер блювотиння з вікна, сів, потроху здав назад, і поповз у потоці машин.
    – „Одне добре – нині хоч тінь є і прохолода… Але сморід машин все-таки легший аніж у блювоти” – визнав Макс. – „Втім, їздити на авто у нескінченному тунелі, мабуть, не варто. Коли випускні гази внюхувало ціле місто – то був сенс так гадити, а коли майже все зостається собі, „рідним” – то вже трохи не теє…”
    
    Машини повзли, повзли, але недоповзли.
    Макс, простоявши на одному місці хвилин зо п’ять – вже проклинав своє рішення, аж раптом тиха музичка змінилась шаленим попискування і в авто увірвався важкий, розлючений голос:
    – Важливе повідомлення всім водіям! Якщо стоїте в пробці понад три хвилини – обов’язково вимикайте рушій!! Це питання життя і смерті!!!
    – „От прям таки смерті…” – Макс нюхнув повітря за вікном, не відчув тої смерті, але таки вирішив вимкнути.
    Дехто з водіїв – теж.
    Стало тихіше.
    А от деякі, чи то не слухали радіо, чи ще чомусь – і далі гуділи.
    – Передайте повідомлення сусідам! Увімкніть гучність на повну!! – і далі надривалось радіо.
    Макс занепокоївся і зробив максимум.
    Ще багато людей зреагувало.
    Але не всі…
    Макс, втупившись незмигним поглядом у виткі пасма димку від машини попереду, з наростаючою тривогою слухав завивання людини на радіо…
    Секунда, дві, три… Вони ніби цокали в його мозку.
    – „І чого б це? Що може статись?” – дивувався сам собі Макс, але полегшено зітхнув, коли дим спинився.
    – „І його пройняло?” – кинув погляд на водія попереду й злякано завмер. Водія тіпало, він несамовито смикав руками й оббльовував салон своєї машини.
    Але найбільше лякало не це, а тонюсінький вусик лози, що звисав згори до машини й, здавалось, досягав аж до самого водія.
    Макс відірвав погляд, насилу придушив напад нудоти, закрив очі й висунув обличчя назовні – трохи віддихатись.
    Коли стало легше – знову зиркнув вперед. І не було там зайвої лози! Вся, як і має бути – щільно тулилось до стін власного тунелю.
    – „Марю. Марю! Мабуть, чогось надихався. Мабуть, саме тому й кричали, аби ми вимкнули машини.”
    Але погляд, недбало кинутий на непритомного власника його тимчасового авто, чомусь намертво вчепився у тонюсіньку червону смужку довкола шиї. Так – ніби від якогось загадкового виноградного вусика…
    – „Ні. Ні! Нині просто день спекотний. От комір і натер…” – не здавався Макс. Ще й радіо досі надривалось. Макс скрутив гучність й спробував заспокоїтись. Але щось заважало…
    – „Сморід блювоти. Що ж ще? То ж треба було додуматись – назвати "блювотою" пляшку з водою, пихати її рекламу на ТБ, а потім дивуватись, що чомусь не купують…” – всміхнувся дитячим спогадам. І тиші. Тиша – теж як у дитинстві. Влітку в селі. Ще й листя шелестить майже так само…
    А ще більше Макс зрадів визначеності принесеній новим повідомленням по радіо:
    – Рівень пробок – всюди червоний! Багато непритомних водіїв. Радимо всім залишати машини – і йти на громадський транспорт. Машини заберете потім, коли всі отямляться! Або на штрафмайданчику. Влада міста планує повивозити туди всі покинуті. Колись… Надалі – проїзд вулицями на машинах буде платним. Блокування руху – штрафуватимуть.
    Макс з повагою зиркнув на Лозу. То ж так складно було впорядкувати рух транспорту у Місті, люди десятиліттями не могли з цим впоратись – а вона раз – і все "пролобіювала" за всього лиш день-два.
    Якісь люди вже рушили між машин до найближчого перехрестя. Інші ще збирали цінності. А дехто приголомшено слухав, знову й знову, як зле радіо каже їм покинути "свою ластівку чи бегемота"…
    Макс, проходячи біля попередньої машини, скоса зиркнув на водія, насилу відірвав погляд від червоної смужки на його шиї, і поспішив вперед.
    – „Мета виправдовує засоби!” – переконував він себе. – „Це ж ще навіть якісь класики казали… І гарно ж стало! Нині… Тінь. Рослини. Мабуть… Кисню додадуть. Мабуть…”
    Макс йшов біля вузенького живоплоту, не наважуючись продиратись на автобусну смугу. Та і який сенс? Автобус не спинятиметься ж казна де.
    Час від часу Макс мацав тверді листочки. Ті не огризались. Осмілівши – погладив цілою долонею. І це теж зійшло з рук. Зрештою, коли вже не бачив притомних людей – якісь поспішили вперед, інші – відстали, то Макс вирішив вдатись до комплексної перевірки й обійняти стіну, як то робив зранку самокатник. Стіна не відбивалась. Максові від цього чомусь стало спокійніше… Навіть подумалось – „Звичайна рослина – просто у неї душа широка!”
    Аж раптом хтось гаркнув Максу в голові:
    – Чого тобі!?
    – Еее… А хто питає?
    – Лоза!
    – Оооо… Вибачте. Я не навмисно. – відлип від стіни Макс, гарячково придумуючи розумні пояснення. – Просто хотів подякувати, що ви так гарно прикрасили місто, тінь зробили, ееее…, прохолоду, шум прибрали, дим… ееее…
    Макс молов, що спадало на думку, і з жахом стежив, як до його руки тягнеться вусик рослини…
    – Гаразд! – пролунало в голові, коли вусик дотягнувся. – Подяка приймається. Ще щось?
    – Еее… Там, навпроти, трохи зліва, є автобусна зупинка. Чи можна до неї якось пройти. Крізь… ееее… Вас…? – затихав потроху голос Макса, поки мозок наздоганяв думку, усвідомлював сказане, підсовував всілякі асоціації.
    – Прямо навпроти зупинки буде прохід. Йдіть.
    – Ееее… Дякую. – Макс обережно відвів руку від вусика й повільно потопав далі, намагаючись більше не зачіпати стіну. Благо, що вона була майже плоска – особливо напружуватись і не доводилось.
    
    *
    
    На роботі начальник, злий ще відучора, видав додаткову офіційну догану – за спізнення. Попри всі пояснення.
    І видав ще й мегазавдання.
    – Сьогодні палимо бур’ян. Скоро підвезуть напалм і вогнемети. Готуй людей.
    Макс завмер. Навіть дихати перестав. Потім мовчки повернувся і пішов. Знайшов своїх хлопців. Вивів їх у найлюдніше приміщення і голосно почав роздавати вказівки.
    – Привезуть напалм і вогнемети. Моя вам порада, і, якщо хочете – наказ, поки мене ще не звільнили – навіть не думайте тим користуватись проти Лози! Вона жива, вона розумна, і вона, я певен, знайде спосіб вдарити у відповідь. Може навіть вб’є! Робіть що хочете – страйкуйте, беріть лікарняний, руку собі зламайте, але не паліть…
    – Ти що робиш!? – верещав начальник, підбігаючи під носа й люто вимахуючи там кулаками.
    – Відмовляюсь палити Лозу. І людей відмовляю від цього самогубства.
    – Ти звільнений! Манатки в зуби – і на вихід. І всі хто не піде палити траву – теж готуйтесь на вихід! – визвірився він на натовп. – Жарти скінчились. Вказівки прийшли аж від керівництва країни!
    – Будь-яке керівництво не має права слати вас на безґлузду смерть! – втрутився Макс. – І вам не платять стільки, аби ризикувати життям за невідомо що…
    – Пшов геть! Охорона!! – заверещав начальник, але Макс вже повернувся і пішов на вихід.
    
    ***
    
    Наступного дня, коли вже розвіявся дим горілої лози, людських трупів, машин, танків… – випав дощ. Прибив сажу до землі. Освіжив повітря. Дозволив відкрити вікна.
    І Макс ризикнув вийти на вулицю. Дізнатись справжні новини. А не лише радісні випуски про чергову вкотре відвойовану вулицю в урядовому кварталі.
    Бо за вікнам у Макса весело погойдувались стрункі ряди Лози. А сусіди, надивившись, мабуть, тих "радісних" новин по ТБ, і "пекельного бур’яну" в житті, за вікнами – найімовірніше, тихенько тремтіли десь під ковдрами. Принаймні, надворі їх не було. Від слова "зовсім".
    Перед дверима під’їзду Макс знову завагався. Але нагадав собі, що не хоче вмирати під ковдрою і рішуче штовхнув двері.
    
    Лоза.
    Низенький й вузенький живоплотик тепер відгороджував прибудинковий квітник. Мабуть, від дітей. Якби хтось ризикнув їх випустити.
    Квіти, як і завжди, лежали потоптані – але, схоже, тепер у них з’явилось якесь майбутнє.
    Максу це здалось добрим знаком і він ризикнув підійти до Лози. Повільно-повільно торкнувся листочка, витерпів поколювання, і нарешті почув голос:
    – Слухаю!
    – Еее… Доброго Дня. Я вже говорив вчора з вашою родичкою на трасі…
    – То не родичка. То я!
    – Справді…? – злякано здивувався Макс, ледь стримуючи тремтіння рук.
    – Я. Я. Пам’ять у мене хороша. То чого хочете?
    – Даруйте за клопоти, але хотів дізнатись – як мені, нам, всім, жити далі? Війна ж ніби-то між людьми й вами…
    – Війна? Яка війна? Ви ж майже всі кудись зникли. Є осередки якихось буйних людиняк, але вони скоро втомляться. Вони надто швидко втрачають ентузіазм. Щойно я відповідаю «око за листок, руку – за гілку» – і їм одразу чомусь стає нецікаво… Яка війна?
    – Яка…? То а що ж можна робити людям? – нервово смикнувся Макс.
    – Та робіть що хочете.
    – Що хочемо…?
    – У розумних межах, звісно ж. От, наприклад, бити мене – зовсім не варто.
    – Але ж учора ви доволі болісно спиняли деяких автовласників, які навряд чи мали намір вас бити?
    – Бо вони порушувати ваші ж таки, людські, закони. А цього не треба робити. У мене чомусь велика повага до тих законів… Якщо є смуга для автобусів і всіляких велосипедів – отже таки для них. Якщо не можна перевищувати ГДК отрут – отже не можна.
    – Гм… Цікаво. А ви сама по собі, чи з якимись людьми?
    – А як це – з людьми? Нащо мені то? Навіть дерева – й ті привабливіші. Хоч і тупі як пробки…
    – Ой, вибачте. Просто здивувало, чому це вас турбують людські закони.
    – Та я й сама в шоці! Але най вже будуть…
    – А якби люди затвердили закон „про самогубство Лози” – почав відриватись Макс. Лоза кольнула у відповідь, подумала й видала:
    – Ніііі… Цей мені точно не сподобається. Гарантую. І його "затверджувачі" – теж.
    – О. То добре. Бо мені дуже до смаку як ви тут все влаштували. І дороги. І…
    – Так. Так. Я вчора це вже чула. Ще щось?
    – Та ніби нічого. Дякую.
    – Добре. Звертайтесь, якщо щось…
    
    Макс видихнув, заспокоївся, повірив, що його поки-що не вбиватимуть, і вирішив погуляти містом. Гору якусь знайти. Роздивитись. Що тут і як…
    
    *
    
    На Татарці, біля приватних садиб, ще здалеку Макс почув якісь завивання і рушив на звук.
    Люди.
    Жінки. Чомусь вили й заламували руки на яскраво освітленій сонцем дорозі біля будинку, прикритого кількома жалюгідними кущиками і явно свіжою, ще невисокою, лиш якісь два зрости – кулястою Лозою.
    Час від часу котрась із жінок кидалась на Лозу, потім падала, скручувалась і стогнала…
    Підійшовши Макс побачив вже традиційну блювоту, а ще зламану бензопилу, бутлі з якоюсь рідотою, і чоловіка, що стояв навшпиньки біля куща Лози, підтримуваний за горло її зашморгом.
    – А що це тут у вас робиться? – спитав притомнішу дівчину.
    – Допоможіть! – одразу увімкнулась та. – Оце паскудство чомусь завелось на нашій вулиці, а коли сусід спробував його прибити – зробило отаке. Хочете, я вам сокиру винесу?
    – Ні. Не хочу.
    – Слабак… – скривилась дівчина.
    – Ага. – не став заперечувати Макс. – А от він не слабак. Довго так стоїть?
    – Більше години…
    Макс подумав, повагався, але таки підійшов до Лози. Сховався від сонця в її тінь. Вже вкотре подивувався, чому люди навіть біля власного дому самі не могли щось суттєве посадити – так боялись дерев, чи втратити можливість похизуватись фасадом? Обережно, вкрай повільно торкнувся листочка, перетерпів поколювання і нарешті почув:
    – Слухаю?
    – Вітаю. Це знову я. Ми розмовляли…
    – Я все це знаю. ДНК взяла – і знаю. То яке питання?
    – Я з приводу підвішеного чоловіка. За що це він?
    – Бензопила… Отрута… Хотів доколупатись – і доколупався.
    – Ааа… Зрозуміло. І довго йому ще так стояти?
    – Та навіть не знаю. До нього якось дуже туго доходить. Все ніяк не може вспокоїтись. Щойно його відпустиш – майже одразу лізе до бутля й поривається його перевернути.
    – Дійсно, дурбецел якийсь. Але може хоч покласти його на землю?
    – Пробувала. Одразу смикається, повзе. До бутлів. Таке…
    – А зв’язати?
    – Так мені ж нічим. Де я мотузки візьму? Саму себе порвати!?
    Жінки, що було притихли, роздивляючись Макса біля Лози, почали кричати вже до нього:
    – Чого став. Краще би поміг!
    – Я розмовляю з Лозою!
    – З чим!?
    – Просто стуліть писки, бо я піду…
    Ті чомусь послухались.
    – То чого ж ви хочете? – спитав Макс у Лози.
    – Аби він вгамувався, хоча би.
    – А якщо його зв’яжуть і відведуть у хату, разом з бутлями – то добре буде?
    – Непогано, мабуть…
    – Слухайте уважно! – звернувся Макс до жінок. Лоза вимагає зв’язати цього чоловіка, віднести бутлі й пилку в хату, а потім зможете відвести і його. Зв’язаного.
    – Ти ідіот!? Чого я в’язатиму власного чоловіка? – заверещала жінка, що недавно вкотре отямилась на землі.
    Макс плюнув, сказав Лозі, про всяк випадок, раптом вона не зрозуміла, що цим людям треба дати ще хвилин сто, чи двісті, чи… – на роздуми, що їм і справді треба часто повторювати, бо так краще засвоюється, та й пішов собі, супроводжуваний безладними прокльонами.
    
    *
    
    Вже на лисій горі, під затінком новісінького куща Лози, роздивляючись незвичні міські краєвиди у завбачливо прихоплений далекогляд, Максу спала на думку цікава ідея. Він дістав смартфон, відкрив додаток „Працевлаштування” і розмістив оголошення.
    
    „Перемовник з Лозою”
    „Маєте непорозуміння з Лозою? Постійно отримуєте на горіхи і несете збитки? Без паніки! Розмовляю з Лозою, залагоджую конфлікти, мінімізую втрати. Ціна договірна. Працюю як на місці, так і дистанційно! Переконатись у моїй компетенції, отримавши частину відповіді на ваші питання, необхідну для призупинення конфлікту – можете й справді дистанційно та без передоплати! Далі – за гроші. Пишіть. Я поки що вільний!”
    
    Не минуло й хвилини, як Макс отримав перше повідомлення.
    Життя налагоджувалось.
    А місто – дедалі більше подобалось Максові. Схоже, воно тепер вже чистіше, спокійніше, тихіше… І не лише для заробітчанства – а навіть і для життя. Схоже, таки варто буде купити тут квартиру. Схоже, вони навіть подешевшають попервах, от саме коли можуть з’явитись легкі гроші…
    Мимоволі, замріяний Макс погладив Лозу і отямився вже аж від уколу.
    – А от цього не треба! Я вам, всім разом взятим – не якась там "корабельна сосна"!! Як дуже кортить – пошукайте собі якесь просте дерево. Вони таке люблять. А до мене – лише для розмови торкайтесь.
    – Ой. Вибачте. Це я замріявся… Але й справді є розмова. Одна людина пише, що… – Макс дістав смарт і почав читати отриману скаргу.
    Так вони до вечора й прогомоніли…
    
    Так у Місті й почали говорити з Лозою.
    
    *****
    
    Минали роки, десятиліття, століття, тисячоліття.
    
    Наприкінці випуску новин – чи як цікавинку, чи як сміховинку – розповіли, що Рада Чарівників Смарагдового Міста здійснила прорив у досягненні можливості керування Лозою. „Хоч би якими могутніми були давні чарівники – але прогрес не стоїть на місці. Й ми вже близько до розгадки таємниці! Віримо, що людство надалі й саме може стежити за дотриманням власних законів, логіки, моралі, сталого розвитку – і не потребує більше Світового Жандарма.” – заявив вельмишановний Світлозар Мудрий.
    Декоративна Лоза біля будинку ніби почула цю епохальну заяву й увімкнула світло одного з листочків. І виростила на середньому пагоні щось новеньке й незвичне – красиву, пухнасту, мініатюрну корабельну сосну. Хоча до темряви ще лишалось хвилин з десять. Чи може вже старіє? Тисячі років – то ж не жарт…
    Листочок вимкнувся. Сосна щезла.
    Ні. Таки не старіє.