Абсолютний безлад.
Давно, років десять тому, мати промовила цю фразу, стоячи посеред захаращеної кімнати Тимка.
-Абсолютний безлад, - сказала вона тоді. І забралася геть.
Тимку сподобалися ці слова. Йому здавалося, вони лунали значуще. Розкидані в хаотичному порядку речі тоді бачилися йому інсталяцією якогось геніального конструктора.
Бога?
Та ні. Безлад, який мати назвала абсолютним, Тимко створив сам. Своїми руками, з перебитими пальцями й задирками біля брудних нігтів.
Тоді це сповнило його безмежною гордістю.
Зараз Тимко знову згадав цю материну фразу. Вона виринула в його голові спонтанно, наче раптовий дзвінок велосипедиста, що от-от має наїхати на нього.
Тимко стояв посеред пошарпаної кухні. Сонце хилилося за обрій. До кухні помалу заповзав теплий літній вечір. Розпливався нею, наче абрикосове варення. Вітерець легесенько поколихував шторки на вікнах.
Тут панував безлад. На підлозі валялися алюмінієві каструлі, стара чавунна пательня закотилася під кухонний стіл, тільки ручка засмальцьована стирчала. Із шафок повилітало кухонне начиння і тепер безтурботно лежало долі.
У кутку, на хиткому стільчику, підібравши подоли домашнього халату, стояла старушенція. Сиве волосся жмутками вибилося з-під білої хустки, прилипло до спітнілого обличчя. Стара важко дихала, зіркими очицями бігала затоптаною дерев’яною підлогою. В одній руці вона міцно затиснула сокирку.
-Баб Кать, ти чого?
-Біс поплутав, Тимку, - проторохтіла вона, - наслав на мене чортенят. По всій кухні, - вона поглядом перебігла з одного кутка в інший, - перерубала одного на двоє. Інші шмигнули хто куди.
-Баб Кать, - Тимко зітхнув, - злазь.
-Не злізу. Відчепися. Тут сидітиму.
Хлопець підійшов до старої й простягнув руку.
-Бігом.
Стара пильно подивилася на нього, ще раз окинула поглядом кухню й повільно спустилася на підлогу, тримаючи сокиру напоготові.
-Вони знов прийдуть, Тимку, - кинула баба, - тепер часто приходять. Вирішила мене доконати тутешня нечисть.
Тимко всадив стару на стільчика і, стиснувши її вільну, покручену артрозом долоню, зазирнув до вицвілих водянистих очей.
-Ніхто тебе не хоче доконати. І нема ніякої нечисті. Це просто маразм, баб Кать. Ма-разм.
-Ти пельку стули-но, негіднику, - мовила стара, хитнувши сокиркою перед носом Тимка, - і таких слів при мені не говори. Ясний розум усе ще тут, - вона торкнулася скроні куточком сокирки, - і я знаю, що бачила наяву, а що могло мені в сні привидітися. Я все ж на цьому світі довше живу, ніж ти, пуцьвірінку.
Тимко хмикнув.
-Досвід років, очевидно, не пішов тобі на користь.
Баба Катя набурмосилася. Вона обдивилася свою стареньку кухню сумовитим поглядом.
-Прибрати все це треба.
-Я поможу, - Тимко почав підводитися, та стара схопила його за рукав сорочки.
-Мерці встають, - мовила вона, - ти знав це?
-Так, вже давно, - Тимко підвівся і почав підбирати з підлоги каструлі. Він взяв одну, ту величезну, в якій баба Катя завжди готувала свій борщ. Днище в неї було припалене так, наче в каструлі цій сатана варив грішників. Мабуть, якби Тимко спитав, стара сказал б, що витягнула цю каструлю із самого пекла. Хлопець хмикнув і підняв посудину. Під нею лежав перерубаний навпіл щуряка.
-От дідько, - відсахнувся Тимко.
-Не згадуй дідька, - застережливо мовила стара і забігала по кухні полохливим поглядом.
-То це і є твій чорт? – Тимко штовхнув ногою одну половину щура. Крові з нього натекла калюжа, увібрала в себе бруд і пилюку. На щурячу голову всілася муха.
Хлопець зиркнув на бабу Катю. Її згорблена худорлява постать вся настовбурчилася, наче шерсть на спині кота, коли він бачить щось у кутку кімнати.
Стара дивилася повз Тимка. Хлопець озирнувся. Двері до кухні все ще були прочинені, вони вели в садок. В садку, під грушею, стояло теля.
-Це твоє, баб Кать?
-Ні.
-Мабуть, сусідчине. У тітки Тетяни, ніби, є корова.
-Нема. Продали на м'ясо. Молоко в неї з кров’ю текло. Та і тітка Тетяна вже тут давно не живе.
-Прожену його, - Тимко пішов до дверей, та стара зупинила його.
-Не чіпай, - сказала вона.
Теля стояло майже непорушно. Не скубло траву, і хвостом не ворушило. Дивилося тільки.
Баба Катя повільно підвелася зі стільчика й попрямувала до теляти, міцно затиснувши сокирку в кістлявій долоні.
-Ти що надумала?
-Там стій. Не підходь до нього.
Сонце опускалося все нижче. Груша кидала тремтливу тінь на пухку траву. Серед того мерехтіння виднілася чітка незворушна тінь. Наче камінь посеред потоку води.
Баба Катя замахнулася.
-Баб Кать! – Тимко кинувся до неї.
Сокирка з усієї сили опустилася на тінь. Вдарилася об траву з глухим звуком й залишила там ледь помітний рубець. Сполохала комарів.
Тимко завмер.
Теля втекло. Вибігло через проламаний паркан і зникло за кущами.
Стало тихо.
-Продавай ти свою хату швидше, Тимку, - баба Катя розвернулася й почалапала до будинку, - бач, як нечисть розгулялася.
В кімнаті дзижчав комар. Цілий вечір. Це дратувало.
Тимко хотів спати. Він добряче втомився сьогодні. Прибрав у хаті, хоч це не дуже допомогло. Стара вже хата. Стіни обсипалися й підлога рипить. Зате територія велика, гарна. Завтра приїде покупець. А сьогодні треба виспатися.
Баба Катя його тривожила. Швидше б уже продати хату та вернутися в місто. Тимко вже встиг скучити за його шумом, той відволікав. А тут лежи собі у темряві і слухай тишу.
У баби Катині витребеньки Тимко не вірив, але зараз, лежачи у старезній хаті, куди знадвору зазирала темрява, він почувався лячно. Не любив Тимко старі будинки.
Величезні цегляні домовини. А труп в них давно згнив і перетворився на потерть.
Дурні думки, тепер не дадуть спати.
Тимко підвівся з рипучого дивану й вийшов на ґанок. Запалив цигарку й закурив, бездумно вдивляючись в темну ніч.
З-за сараю виплила постать. Злилася із темрявою, годі було й розгледіти.
-Тимку, то ти?
-Я, тітко Олю.
-Я собі думаю, чого це в старому Лесьчиному будинку вікна світяться, - тітка Оля підійшла ближче. Тепер Тимко зміг розгледіти її обличчя, - думала, заліз хто. А це ти, бач, приїхав. Давно тебе тут не було. До нас в село останнім часом ніхто не їздить.
-Я сьогодні зранку приїхав. Трохи прибрав тут, - Тимко затягнувся і випустив у повітря димок, - хотів зайти, але часу не викроїв. Ще й баба Катя знов чудить.
-А, - стиха протягнула тітка Оля і сикнула. Чи Тимку почулося.
-Що це у вас із рукою? – Він кивнув на перебинтоване передпліччя.
-В собачій будці дах поіржавів зовсім. Я всередині сіно свіже накладала, а коли вилазила, якось так необачно за іржавий гострячок зачепилася. Крові відро натекло, - тітка Оля захихотіла, - та й таке.
-Та й таке, - повторив Тимко й викинув куций недопалок, - я спати, тітко Олю. Завтра важкий день.
-Чуєш, Тимку, - вона схопила його за зап'ясток. Пов’язка біліла на її руці, і Тимко бачив пляму крові, що просочилася крізь матерію, - а що Катька розказувала, га?
-Нічого. А мала щось розказати?
-Та мала б. Багато говорить останнім часом.
-Як і всі старигани.
Тітка Оля захихотіла.
-Доброї ночі вам, - Тимко увійшов у будинок, - завтра дійсно важкий день.
-Не важчий, ніж будь-яка ніч, еге ж.
-Так. Мабуть. Солодких снів, - Тимко зачинив двері. Прислухався. Почув швидкі кроки, що віддалялися. Пішла.
Тимко стояв за дверима в нерішучості. Думав про бабу Катю.
Згадалося йому раптом, що тінь в теляти наче як людська була.
Та ні. Дурня. Таке завжди в голову лізе, як залишитися сам на сам із темрявою.
А от баба Катя його тривожила. Все одно не засне.
Тимко вдягнув кросівки і, як був у піжамі, пішов до будинку старої.
Ніч в селі глуха. Ні ліхтаря, ні світла у вікні. Тільки собаки погавкують та комарі гризуть. Баби Катин будинок виднівся в кінці вулиці, акурат перед полем. Виглядав покинутим. Тимко увійшов у двір. З-за хмар виповзло кругле очисько місяця. Осяяло будинок, звідки з настіж прочинених дверей на Тимка визирала темінь.
Хлопець дістав телефон й увімкнув ліхтарика. Сторожко він увійшов всередину. На кухні було чисто. На плиті в пательні лежали добротні шматки сала з проточиною. Запах залоскотав ніздрі.
Хлопець пройшов далі й опинився в маленькій кімнатці. Під стіною стояло високе ліжко, поряд – столик зі складеними на ньому книгами й журналами. В іншому кутку стояла старезна дубова шафа. Від неї йшов запах залежаних речей і старого дерева. Баби Катина спальня. Крізь два невеличкі віконечка в кімнату лилося яскраве місячне сяйво. Посеред кімнати, в зашморгу, прикріпленому до люстри, висіла баба Катя.
Тимко завмер. Ноги оніміли, і в грудях щось так стиснуло, наче от-от – і серце лусне.
Телефон враз поважчав, вислизнув з долоні й з тріском вдарився об підлогу.
Баба Катя відкрила очі.
-Тимко! Нарешті. Зніми мене звідси, ніг не чую.
Тимко тільки отетеріло дивився на стару. Тепер в грудях поколювало.
-Ну, бігом. Не стовбич там, як той бовдур.
Хлопець кинувся на кухню по стільці.
«Сплю, мабуть», - подумав він.
Одного стільця підставив бабі Каті під ноги, на іншого став сам. Стара полегшено зітхнула, відчувши під ногами твердь. Тимко енергійно перерізав мотузку.
-Це все кляті чортенята, - говорила баба Катя, - заскочили вночі зненацька, витягнули з ліжка й підвісили за люстру. Ще й руки до нічної сорочки пришили, щоб я до мотузки не дістала.
Мотузка нарешті піддалася, й баба Катя спустилася на підлогу.
-А добра люстра, - сказала вона, дивлячись на стелю, - я як могла дриґалася, а вона, бач, витримала. Бісові чортенята. Я тобі так скажу, хлопче: з усієї нечисті чортенята – то найпаскудніше. Вони тільки й вміють, що шкоду робити. Там, в столику біля ліжка ножиці лежать. Принеси, будь ласка.
Тимко слухняно потупотів до столу, поклав туди ножа й зашморг і дістав із шухляди великі гострі ножиці.
-Не ці, Тимку. Завеликі, ще пальці мені відріжеш. Там маленькі є. Так, ці. Ходи сюди, - баба Катя всілася на стільчика, - тепер обережно перерізай стібки.
Тимко тремтливими руками відкопилив старечу долоню. Нитки, якими шкіра була пришита до грубої матерії, натягнулися.
-Баб Кать, - Тимко обережно відрізав перший стібок, - а як так сталося, що ти не…
-Посинілий труп? – старушенція всміхнулася, - я вже років п’ять як мертва, хлопче.
Тимко підвів на неї погляд. В його очах, що наче росинки, виблискували в світлі місяця, стара прочитала страх. Просто страх, більше нічого.
-Тобі не сниться, - мовила вона і нахилилася до хлопця, - тобі їхати звідси треба. Чимдуж. Нечиста розперезалася. Влаштувала тут безлад.
Знадвору долинуло тужне завивання. Баба Катя замовкла. Прислухалася.
-Не доведи господи, вовкулака, - прошепотіла вона, - сьогодні повня.
Вона підвелася й пошкандибала до вікна. Місяць освітив її, й Тимко побачив перед собою живий ходячий труп. Майже висохлий, із задубілою шкірою, порожніми вицвілими очима і пасмами сухого волосся, що стирчало на голові, наче жмуток соломи.
-А, ні, - баба Катя зітхнула, - то злидень нишпорить.
Тимко й собі визирнув у вікно. Там, у полі, згорблена й незграбна, крокувала істота й тужно вила.
-Вже не боїться себе проявити злий дух, - стиха мовила стара, - нема йому чого робити. У селі більше не лишилося людей. Навіть домовики повтікали.
-А де люди, баб Кать? – Тимко говорив тихо.
-Розбіглися хто куди. Залишилася сама нечиста. А як людей нема, то вона й не ховається. Взагалі вже знахабніла. Хоча, що їй іще робити. Відьми балуються. Самі ж людей поналякували, а тепер не знають, чим зайнятися. І розводять гармидер. Мерці почали вставати без попередження. А нащо, все одно ні від кого ховатися. І водяник тепер цілими днями на камінні біля озера стовбичить, на сонечку гріється. Всі роблять, що хочуть. Особливо ті маленькі паскудні чортенята, біс би їх побрав. Нудно їм без людей. Що за зиск одне одного діставати. Нема. От і бісяться. Ходять, бродять. Туди-сюди. З одного кінця села в інше.
-А ти?
-А що я. Мене п’ять років тому інфаркт схопив, я й померла. Ви тоді з матір’ю ще жили тут. А потім мене відьма оживила. Нема її більше. Хороша жінка була, хоч і загубила мені корову. Пам’ятаю, занадилася вона до моєї хати. Кожного вечора приходить, сідає навпроти двору під березою і доїть.
-Доїть?
-Ніби як. А в моєї корови хвать – і нема молока. Довелося зарізати. Я її тоді палицями добре поганяла. Не корову, відьму. Я весь час знала, що тут коїться. Але тоді усіляка скверна обережно поводилася. Проявлялася рідко. Аби люди не звикали. Ви з матір’ю одні із останніх із села поїхали. Спершу все наче тихо було. А потім почалася крутанина. Треба, щоб люди верталися в село. Інакше не буде діла. Мене ця нечисть загубить, не впораюся сама. Я ж людина. Мертва просто. Та все ж людина, як не як. От вони й причепилися до мене. Ще й прознали, що ти тут. Але ти не бійся, житимеш. Нечисті потрібні живі. Якщо, звісно, в лапи лиха не потрапиш. Та зі світу зведе. Ну і вовкулака ще, - баба Катя притулилася до вікна. Сухі кістки затріскотіли.
-Що робити мені, баб Кать? – Тимко перелякано тер руки.
-Я б така, аби ти залишився, хлопчику, - баба Катя усміхнулася. Зуби в неї були гнилі, стирчали з піднебіння, наче недбало понатикувані дрючки, - але ти, либонь, чимдуж звідси почешеш після того, що бачив і до того, як побачиш більше. Вертайся додому, Тимку. Я вже тут залишуся. Треба цю паству трохи приструнчити. Напоумити їх, чи що. Бо повбивають одне одного, їй богу. Ходімо.
Стара попрямувала до виходу. Тимкові нічого не залишалося, тільки крокувати за нею.
-Відведу тебе до траси, - говорила стара, поки вони йшли порожньою вулицею, що в світлі місяця здавалася вулицею примар. Тимко не дивився у темні вікна. Міг заприсягтися: хтось звідти на нього визирав, - зловиш попутку й поїдеш геть.
-Завтра покупець приїде, - промимрив хлопець.
-Я його зустріну. Покажу йому все. Тільки попередь, що замість молодика з ним буде трухлява старушенція гуторити. А то ще злякається ненароком, - стара захихотіла.
Її сміх перервало гучне виття. Лунало десь звідти, з поля. Тимко відчув, як по його шкірі щось пробіглося. Страх. Безцеремонно протупотів холодними лапами. І в грудях закололо.
-То вже не злидень, - прошепотіла стара, на мить зупинившись, - хутко. Він запах твій вчув.
Вона побігла. Так швидко, що Тимко ледь за нею постигав. Біг, не бачачи, куди і не думаючи. Тільки стареча нічна сорочка майоріла перед очима.
Нарешті попереду показалася траса. Так тут, в селі називали більш-менш асфальтовану дорогу, що вела до сусіднього села, а звідти вже можна було дістатися до автостради.
-Тут автобусна зупинка, - кинув Тимко, - я на ній зійшов.
-Зараз автобуси не ходять. Ідемо пішки і йдемо швидко.
Позаду них показалося яскраве світло. Воно все наближалося, аж поки Тимко не почув торохтіння двигуна. Автівка зупинилася прямо на дорозі, трохи попереду. Двигун працював, й гази вилітали з вихлопної труби, клубочучись у червоному світлі задніх фар.
Баба Катя хутко підійшла до машини, потягнувши Тимка за собою. Бокові дверцята прочинилися.
-Вам куди, бабцю?
За кермом сидів молодий чоловік у темній куртці. Він посміхався широко й привітно.
-Вивези хлопця із села, - стара всадила Тимка на пасажирське місце, - тільки швидше. Тут вовкулака десь швендяє.
-Дмитро, чи що? Та Дмитро мирний.
-Мирний, мирний. Коли місяць не в повні. Довези до дороги. Звідти він вже добереться.
-А ти, баб Кать?
-Я додому, Тимку. Непокоїть мене, що хату залишила без нагляду серед ночі. Хоч би не підпалили. Все, їдьте. І ти, - баба Катя тицьнула кістлявим пальцем в сторону молодика, - щоб без усіляких там, зрозумів?
-Без усіляких там. Прийнято, - чоловік усміхнувся ширше.
Стара зачинила двері. Авто зрушило з місця, залишивши бабу Катю позаду. В дзеркалі заднього виду Тимко ще довго бачив її білу постать.
-Ну, а… - Тимко прокашлявся, - ви що за істота?
-Упир, -кинув чоловік, - не бійся, тебе не чіпатиму. Довезу без жодної подряпинки.
-А самі куди їдете?
-Та нікуди. Просто катаюся тутешніми селами. Більше нічого робити, - молодик засміявся.
Скоро попереду показалася широка автострада. Авто зупинилося. Тимко нерішуче сидів на місці.
-Приїхали, - мовив чоловік, - машини тут їздять часто, хтось та й підбере. Давай, вилазь.
Тимко виліз.
-Дякую, - сказав тихо.
-Мені тільки в радість. Давно не чув запаху людини, - чоловік усміхнувся. Тимко кивнув, зачинив дверцята, й авто повернуло назад, до села. Скоро задні фари, наче очі звіра, розчинилися в далечіні. Тимко стояв на дорозі.
Чомусь все ще думав, що снить.
Нічого, скоро прокинеться. Сам прокинеться. Головне, аби ніхто не робив йому боляче. |
Рассказ открыт для комментариев