 |
|
| |
20:23 19.05.2023
Сегодня (19.05) в 23.59 заканчивается приём работ на Арену. Не забывайте: чтобы увидеть обсуждение (и рассказы), нужно залогиниться.
13:33 19.04.2023
Сегодня (19.04) в 23.39 заканчивается приём рассказов на Арену.
|
|
|
|
|
|
У звичайній одеській квартирі красуня брюнетка дивилися на групове фото. Люди на ньому могли б зійти за родичів, якби не вражаюче національне розмаїття. Ніщо в них не видавало, що це чудовиська у людській подобі, які за одну ніч вбили всю її родину.
– Я люблю тебе маленька, – проспівала мама, пригортаючи її до себе і ніжно цілуючи в потилицю. Сонячне світло проникало всередину крізь відчинені двері і в ньому танцювали крихітні пилинки. Дівчинка засміялася і простягнула руки, намагаючись їх впіймати. Проміння ніжно пестило її крихітні пальчики.
Мама була неговіркою, але завжди знала, що й коли варто сказати. Добра й любляча, вона утримувала родину разом, допомагаючи в скрутну хвилину і підтримуючи в радісну. А ще дуже смачно готувала.
Погляд брюнетки спинився на найстаршому на світлині. Довготелесий дідуган у ношеному, ще радянському кітелі, схожий на підстаркуватого пияка або місцевого божевільного. З таким не захочеться сісти поряд, але лиха від нього теж не чекатимеш.
Він наближався, торкаючись стіни і жахаючи їх скреготом металевих кігтів. Мама стояла над мертвими тілами, закриваючи собою доньок. Легкий змах руки – і вона впала, марно затискаючи пошматоване горло.
Відігнавши спогади, брюнетка обернулася. Старий сидів, прив’язаний до крісла, в брудній майці та спортивних штанях і, звісна річ, без своєї страхітливої зброї. Кітель звисав зі спинки, як мовчазне нагадування про ту бійню. Сльози струмками стікали по його зморшкуватим впалим щокам.
– Я розповів тобі як знайти решту, – жалісно скривившись, нагадав він. – І все, що про них знав також. Ти справді мене не вбиватимеш?
– Я й не збиралася цього робити, – чесно відповіла брюнетка, виходячи на кухню. Старий розгубився і навіть трохи осмілів:
– Гей, ти куди?
Озирнувшись, вона побачила окремо від решти ножів великий тесак для м’яса. «Те, що треба», – подумала красуня, повертаючись у вітальню. Побачивши її, полонений збліднув і заволав від жаху.
– Я лише потурбуюся, щоб ти засвоїв цей урок, – промовила вона, замахуючись тесаком.
Затягнувши джгут на передпліччі непритомного старого, брюнетка викликала «швидку» і покинула квартиру. Його відрубана по лікоть правиця зосталася на підлозі.
Львів зустрів її давньою архітектурою, сучасною рекламою і горами сміття. А ще легендами про відьом, привидів та чортів, які так і не підтвердилися. Місто кави й туристів очікувано виявилося гостинним, надавши їй все необхідне. А далі настала черга її жіночих чар.
Вони з сестрою вийшли на пагорб і навперейми побігли вниз схилом. До підніжжя обидві дівчини вже скотилися і довго лежали, обійнявшись та відновлюючи дихання. Сонячне проміння пробивалося крізь крони дерев і світило їм у вічі, змушуючи мружитися.
– Чула до тебе після Пасхи свататися приїдуть, – подражнила її сестра, перебираючи розкуйовджене волосся. – Хочеться заміж?
– Ні, – чесно відповіла вона, стрімко сідаючи. – А от до парубка в ліжко вельми охота.
Вона з сестрою вдалися схожими, мов дві краплі води, хоча сестра й була на два роки молодшою. Разом тікали, разом бешкетували, разом отримували на горіхи. Мама постійно нагадувала, що їй, як старшій, варто поводитися відповідальніше, але вона ніколи не прислухалася до цих порад. Можливо, все ж варто було.
Юнак зі снайперською гвинтівкою єдиний на світлині, кого вона не бачила в ту ніч. Стрільцям не потрібно наближатися, щоб вбити. Коротун, каштанове волосся, блакитні очі, дурнувата, але приязна посмішка. На фото він здається найщасливішим. Цікаво, чи робить це його найгіршим?
– Тікаймо! – вигукнула сестра і наступної миті куля влучила їй у голову. Кров бризнула на обличчя єдиної вцілілої.
У пізніх сутінках він чекав за столиком зовні, ліниво потягуючи пиво. Побачивши довгоногу красуню у короткій чорній сукні, що цокотіла підборами по асфальту, юнак вражено присвиснув. Досвід навчив його, що фото на сайтах знайомств зазвичай чужі або, принаймні, добряче підправлені фотошопом. Але це зовсім інший випадок. Цього разу реальність значно перевершила очікування.
Приголомшений, він безцеремонно розглядав її, забувши окрикнути. Але зваблива брюнетка теж помітила його і, махнувши рукою, підійшла до столика.
– Вітаю. Богдан, так? – вона підставила щоку для поцілунку, але куций юнак забарився, тож обійшлися простим рукостисканням. – Приємно побачитися в реалі.
– Мені також. Дуже, – запевнив її парубок і вражено спитав: – Але як ти мене впізнала?
– Ти ж описав, що вдягнеш, – нагадала вона, голосно засміявшись. І, спокусливо надувши винно-червоні вуста, додала хрипким шепотом:
– До того ж, тебе важко не помітити.
Богдан тільки похитав головою: чорна футболка й камуфляжні штани не здавалися йому чимось примітним. Але зараз ерекція заважала думати, тож, затинаючись, юнак намагався підтримати розмову.
– А ти… кави хочеш? – поцікавився він. Усміхнувшись, красуня похитала головою.
– Я буду те, що й ти, – вона вказала на кухоль. – Обожнюю пиво.
– Це означає, що в нас є дещо спільне, – задоволено посміхнувся Богдан, підзиваючи офіціанта. Інтуїція підказувала, що якщо жінка розпочинає побачення зі спиртного, то воно має вдатися.
Брюнетка посміхнулася у відповідь. Він не бачив її очей, лише власне відображення у червоних скельцях сонцезахисних окулярів.
Коли принесли пиво, красуня ледь пригубила і раптом запропонувала:
– Слухай, ми обидва дорослі люди і знаємо чого хочемо. Пропоную продовжити знайомство у ліжку. Ти ж не проти?
Пінка на її губах так і манила вп’ястися в них поцілунком.
– Я тільки за, – пробурмотів юнак, кидаючи на стіл кілька зіжмаканих купюр. – До тебе чи до мене?
Брюнетка зробила вигляд, що замислилася.
– До мене, – рішуче заявила вона. – Моя квартира тут неподалік, на Гречаній.
Доки вони дісталися її житла, Богдан не відмовляв собі в насолоді лапати найбільш звабливі місця своєї супутниці. На жаль, довелося утриматися від поцілунках: завдяки підборам голова коротуна ледь діставала до її солідних грудей, які він завзято м’яв. Відштовхнувши його, аби відчинити двері, красуня спокусливо посміхнулася і потягнула парубка за собою.
Квартира виявилася зануреною в темряву. Навіть штори були запнені, щоб не пропускати світло з вулиці. Провівши хлопця у спальню і всадивши на ліжко, брюнетка прошепотіла йому на вухо:
– Не вмикай світло. Я швидко.
Вона випурхнула з кімнати. Юнак хмикнув, стягнув футболку і жбурнув її на підлогу. Раптом щось впало йому прямо в руки. По дотику Богдан збагнув, що це знята сукня.
Його очі трохи звикли до темряви і він побачив, що красуня стоїть у дверях у мереживній червоній білизні з оборками, яку вдягають виключно для зваблення. Облизнувшись, він відкинувся на подушки і покликав її:
– Ходи до мене.
Спокусливо погойдуючи стегнами, брюнетка наблизилася і опустилася навколішки. Її руки торкнулася його паху, змусивши хлопчину застогнати від задоволення.
– Який твердий! – відзначила вона, похапцем розстібаючи йому ширінку. Дівчина так поспішала, що Богдан навіть скривився від болю.
– Обережніше, – попрохав він, згадавши, що накладні нігті красуня носила завдовжки з півпальця. – Ти ж не хочеш нашкодити моєму бійцю?
– Хто сказав? – брюнетка поглянула на нього і її очі спалахнули, наче в нічного звіра. Заволавши від жаху, юнак спробував вирватися, але сили були надто нерівні. Одним рухом вона вирвала в нього між ніг шмат м’яса і гидливо віджбурнула.
Харків – місто протиріч. Минуле в ньому бореться з майбутнім і жодному не вдається взяти гору. Церкви навпроти торгівельних центрів, пам’ятники заклятим ворогам на сусідніх вуличках. Якою б мовою не обрав говорити харків’янин, його все одно сваритимуть за акцент. А ще в похмурих катакомбах цього міста ховається від смертних очей найбільша громада Дітей Ночі у всій Східній Європі.
Сказати, що чудовиськам добре в Харкові буде применшити правду. З-під землі вони керують найбільш освіченим містом країни, немов глузуючи над наукою, що не визнає їхнього існування. Що ж, тим гірше для науки.
– Ви з сестрою такі красуні й розумниці вдалися, – промовив дядько, стоячи в дверях. – Не те що мої лобуряки. Ще ту розвагу придумали: дерева ламати! Правильно кажуть, що як сила є, то розуму вже не треба. – він потягнувся так, що хруснули кісточки, і рішуче вискочив назовні. – Гей, розступіться! Зараз старший покаже, як це робиться!
Наступної миті знадвору долинув оглушливий скрегіт та тріск. Визирнувши, вона побачила як один за одним злітають у нічні небеса, зламані, а подекуди й вирвані з коріння вікові дерева. Обурений їхніми витівками, повний місяць споглядав за ними з мовчазною осудою.
Ніхто точно не знав, звідки взялася хвороба. Радше за все її привіз дядько зі своїми двома синами, які одного дня навідалися в гості, та й так і зосталися. Принаймні, недуга забрала їх першими.
Поховали трьох в лісі, неподалік від хутору. Без священника, лише пробурмотівши по пам’яті уривок молитви. Всі надто погано почувалися, щоб їхати двадцять верст до найближчої церкви за панотцем. Попрощавшись з родичами, вони повернулися на хутір.
А коли сонце зайшло, дядько з синами піднялися з могил і прийшли до них. І більше жоден з родини не бачив світанку.
Молодий кістлявий монах у подертій рясі і геть недоречному військовому картузі видався найбільш примітним на фото. Довговолосий, смаглявий, зі скривленим набік носом і обличчям, що не належало до жодної раси. Його історія має бути дуже цікавою, але тут їй не місце. Натомість…
Коли він виставив перед собою розп’яття, дядько з синами тільки розреготалися. З палаючими в темряві очима, вони кружляли навкруг монаха, наче вовки навколо загнаної здобичі. Та раптом він заспівав церковний гімн і мисливці враз обернулися жертвами. Один за одним, вони попадали на землю, затуляючи вуха і плачучи від болю. Прикінчив їх, втім, не Божий гнів, а цілком мирські кулі.
Наситившись, брюнетка відірвала закривавлене обличчя від шиї чоловіка і зневажливо відштовхнула тіло. Один зі слуг одразу почав витирати їй обличчя заздалегідь підготовленими серветками, а решта підхопили мерця і кудись потягли. Так, в Харкові монстрам не доводиться самотужки замітати сліди. За них це роблять люди.
Місцева прислуга – покидьки, які власній матері пустять кров заради примарної надії на безсмертя. Примарної, адже вдостоюється його лише кожний десятий, а решта приречені закінчити життя як їжа або небажані свідки. Це добре відомо всім втаємничим, особливо самим слугам, та, схоже, їх ці умови цілком влаштовують. Врешті-решт, кожен вірить, що пощастить саме йому.
Не вдостоївши прислужника й поглядом, вона покинула темний провулок і невдовзі вийшла на Майдан Свободи. Жертву красуня помітила одразу: у своєму картузі монах виділявся та привертав увагу всюди. За ці роки він мало змінився, хіба що ряса виглядала ще гіршою і стрімко наближалася до лахміття безхатьків. Глибоко вдихнувши, брюнетка рушила до нього.
Монах співав і, щойно вона почула його голос, як їй одразу зробилося недобре. Перед очима все пливло, ноги запліталися і відмовлялися йти, барабанні перетинки немов свердлили бормашиною. Та, переборюючи біль, вона підійшла до нього і жбурнула тридцять доларів у жерстяний кухоль для пожертв.
Вражений її щедрістю, монах замовк і підняв руку, щоб осінити дівчину хрестом. Їхні очі зустрілися і брюнетка вдарила навідмаш, прокресливши криваву смугу на рівні його очей. Заволавши від болю, осліплений монах впав навколішки і впустив кухоль. Перехожі, яких вистачало на Майдані навіть цієї пізньої години, кинулися йому на допомогу. Винуватиця ж безслідно зникла.
Дніпро – третє місто країни по кількістю населення, друге по площі і перше по перейменуванням. Його доля дійсно заслуговує співчуття. Надто близьке до столиці, щоб вирватися з-під її впливу і віднайти власне обличчя. Місто привидів та зсувів, чиє темне минуле сповнене розчарувань, а світле майбутнє затримується в дорозі.
Вона плескалася в озерці, чия прозора вода блищала й переливалася, відбиваючи сліпуче сонячне проміння. Раптом в прибережних кущах щось зашурхотіло. Здригнувшись, дівчина стала на ноги, стоячи у воді по груди. Її налякані очі бігали берегом, аж доки не спинилися на темній постаті, що приникнула до стовбуру дерева, немов бажаючи з ним зростися. Примружившись, вона впізнала бліде обличчя брата.
– Що ти робиш? – дівчина обурено плеснула рукою, здійнявши хмару бризок. – Забирайся! Я татові поскаржуся!
Згорбившись, брат прожогом кинувся в хащі.
Вона ніколи його не розуміла. Він ріс тихим, як мати, але при цьому геть позбавленим її співчуття та розуміння. Часто крав їжу та речі, хоча ніхто не забороняв йому їх брати. Іноді довго й пильно розглядав їх з сестрою, від чого їм ставало не по собі і хотілося втекти, аби не бачити цього холодного, майже нелюдського погляду. А після перетворення він самотужки пошматував та зжер всю худобу. Ніхто й ніколи не знав, що відбувається у його голові.
Дівчина, а точніше молода жінка, на фото мала по-спортивному ладну фігуру. Незважаючи на недбалість у одязі та зачісці, вона б могла навіть зійти за красуню з її чарівними зеленими очима, прямим носом та спокусливими вустами. Втім, на заваді стало підборіддя. Квадратне, майже чоловіче, воно більше личило боксеру, ніж молодиці. Мабуть, дісталося у спадок від татка.
Брат потягнувся до дівчини і заволав від болю. В руках незнайомки зблиснув металом розкладний ніж-метелик. Відрубані пальці брата впали у траву. Він спробував втекти, але два постріли зі сріблястого револьвера повалили його.
– А тепер укольчик! – заявила вона, ввігнавши поверженому супротивнику шприц у шию. Брат бився у конвульсіях та захлинався кривавою піною, а вбивця реготала, дивлячись на його страждання. Вона сміялася безрадісним істеричним сміхом, більше схожим на плач чи кашель.
Спинившись біля потрібної двері, брюнетка роздратовано озирнулася. Довгий освітлений коридор, на іншому кінці якого зачинене вікно, за яким зачаїлися темрява. Надто багато сусідів, що можуть їм завадити. Виросла на хуторі посеред лісу, вона досі не звикла до тісноти великих міст і навряд чи колись звикне. Але пристосуватися можна й до того, що тобі не подобається.
Штурхнувши двері, брюнетка зрозуміла, що вони відчинені. «Підозріло, – подумала вона, заходячи всередину. – Дуже схоже на пастку». Передчуття її не обманули.
Несподівано ввімкнене світло осліпило її, а, коли очі звикли, на неї вже був направлений знайомий сріблястий револьвер.
– Не роби дурниць, кровопивце, – звеліла господиня, сідаючи за стіл. – Я стріляю влучно, а кулі освячені і срібні.
Повсюди у квартирі валялися порожні пляшки з-під спиртного. Це пояснювало обшарпані стіни й сморід невикинутого сміття, а також вигляд господині. Роки, що минули, не були до неї ласкавими.
Здавалося, кожен рік зараховувався їй за три. Скуйовджене русяве волосся пістріло хаотичними сивими прядками, а на пом’ятому обличчі значно додалося зморшок. Та найгіршими були очі. В їх смарагдовій глибині таївся сум, давніший від усіх людей та чудовиськ. Так дивиться конаюча собака або ж пацієнт хоспісу.
– Сідай, – господиня вказала на стілець навпроти і брюнетка підкорилася. Жінка наповнила дві чарки горілкою і підштовхнула одну до гості.
– Я не хочу, – спробувала заперечити вона.
– А мені начхати на твої бажання, – відказала господиня, залпом спустошивши свою чарку. При цьому вона якимось дивом все одно примудрялася тримати красуню на мушці. Крекнувши і закусивши солоним огірком, жінка вичікувально поглянула на брюнетку.
– Отож, що ми маємо? Рука Віталія, очі Яреми і…гм, яйця Богдана, – неприємно засміялася вона, витираючи липкі пальці об свою футболку в мілітарі-стилі. – Фемі-наці в мені скаче від радощів, та звати тебе сестрою я не поспішатиму. І все ж ти їх не вбиваєш, не п’єш їхню кров. В чому сенс?
– Чому я їх не вбила? – гостя криво всміхнулася. – Бо не хочу вам уподібнитися. Мертві ви ніколи не засвоїте мій урок.
– Який урок? – запитала жінка, знову наповняючи чарку.
– Обернувшись, ми не покидали хутір, – повідала брюнетка. – Жили відлюдно, харчуючись впольованими тваринами. Коли ж їжі не вистачало, просто засинали. Я гадки не мала, як змінився світ за ці сторіччя. Та що там: я не знала яким він був навіть при моєму людському житті. Ніхто про нас не знав і ми нікому не шкодили, та це не завадило вам прийти і вбити всіх моїх рідних. Всіх, кого я взагалі знала у житті!
Її великі груди здіймалися від переривистого дихання. Вона поглянула на господиню з обуренням та викликом, але жінку, схоже, нітрохи не вразило це одкровення.
– Як ти вийшла на мене? – натомість спитала вона. – Хто з цих трьох членоносців здав пані на пенсії?
– Старий, – відповіла гостя. Господиня сплюнула прямо на підлогу.
– Так і знала! Через цього боягуза ще мій татко загинув. Віталій єдиний лишився з першого покоління мисливців незалежної України. І з таким шкурним підходом він ще довго протягне! Стільки гарних людей лягло в могилу, а цей Крюгер для бідних ще й досі землю топче. Та все ж, кровопивце, які в тебе до мене претензії?
Брюнетка вражено вирячилася на неї.
– Ви вбили мою родину! – вигукнула вона. – Ми були невинні, а ви перебили нас, наче загнаних вовків!
– Невинність це самообман, дівчинко, – заперечила жінка. – Покажи немовляті метелика і дитина його розчавить. Невинності не існує, є лише не розуміння вчиненого зла. Що з нашого боку, що з вашого, кровопивце.
Вона залпом осушила ще одну чарку і продовжила:
– До речі, щодо дітей. Ти колись їх вбивала? От мені доводилося. Не дивуйся: я ніколи не вважала себе святою і чимало жахливого вчинила. Я… я тримала власну доньку під сонцем, доки вона не обернулася на попіл у мене на руках. І після цього я стільки вашого клятого роду перебила, стільки горілки випила, під стількох кобелів лягла, що давно втратила їм лік. Навіть ваш хутір не пам’ятаю, от тобі хрест! Що, не подобається? Та тільки, скажи мені, поясни: чому, не зважаючи на все це, мені ніяк не покращає? Чому, га?
Вона залилася сльозами, а потім раптом вистрілила у гостю. Револьвер сухо клацнув, видавши осічку. Брюнетка підхопилася, готова діяти, але господиня її випередила. Вона приставила пістолет до підборіддя і знову натиснула на гачок. Той же результат. Постріл прогримів лише на третій раз, коли револьвер був спрямований у стелю. Жінку накрило хмарою пилу. Поглянувши вгору, брюнетка помітила там чимало застряглих куль.
– Не хвилюйся, – кашляючи та розганяючи пил, заявила господиня. – Сусіди не збіжаться. У мене звукоізоляція квартири. Корисно при відчитці. Роби, що задумала.
Брюнетка рушила до виходу.
– Стривай! Ти що мене не калічитимеш? – спантеличено запитала жінка.
– Ти й без мене страшно скалічена, – відказала брюнетка. – Гадки не маю, як можна зробити твоє життя ще гіршим.
Вона вийшла в коридор, залишивши господиню наодинці з її стражданнями. Свіжий вітер увірвався всередину крізь відчинене вікно, принісши нічну прохолоду і забравши бруд та тлін місця, в якому вона щойно побувала.
«Але ж вікно було зачинене!», – згадала брюнетка, охоплена неприємним передчуттям. Вікно скрипіло, розгойдуване знавіснілим вітром. Раптом найближча до нього лампа згаснула. Вслід за нею потухла наступна, а потім ще одна і ще, аж доки весь коридор не занурився у темряву. Щось ковзнуло по підлозі до її ніг. Нахилившись це підняти, брюнетка побачила короткий кривий меч. Швидко зиркнувши вбік вікна, вона побачила біля нього темну постать з таким же мечем. Її очі палали вогнем нічного хижака.
Вона покривила душею, сказавши жінці з револьвером, начебто вони не шкодили людям. Це не зовсім правда.
Сусіди, які жили неподалік на іншому хуторі, приїхали до них підвечір. Це були міцні статні парубки, семеро братів, один краще іншого. Втім, вона одразу вподобала наймолодшого, синьоокого й золотоволосого, схожого на квітку соняха. Гостей провели до хати і всадили за заставлений стравами стіл. Вона скористалися можливістю й примостилася біля любого.
– А ви чому не їсте? – поцікавився найстарший з братів, який, після поховання стареньких батьків, став головою родини.
– Не голодні, – відповів батько, посміхнувшись у кошлату бороду. – Ви за нас не хвилюйтеся, краще пригощайтеся. Не соромтеся.
Виждавши вдалу мить, вона торкнулася руки і прошепотіла на вухо наймолодшому:
– Ходи зі мною.
Після цього випурхнула за столу. Розгублений парубок прослідував за нею, але, щойно вийшов з подвір’я, одразу ж загубив її.
– Ти де? – запитав він, спантеличено озираючись. У відповідь нічну тишу розірвав дзвінкий дівочий сміх і щось потрапило прямо йому в руки. Торкнувшись, юнак зрозумів, що це знятий одяг.
Він розгледів серед дерев тендітну дівочу постать, повністю оголену, з великими грудьми та довгим розпущеним волоссям. Незграбно роздягаючись, парубок підійшов до неї, міцно обійняв і повалив на траву.
Тієї ночі вони вперше кохалися. Розпалена пристрастю, вона впилася в шию золотоволосого, жадібно ковтаючи, аж доки юнак не обм’якнув і життя не покинуло його. Перемазана кров’ю першого коханця, дівчина лежала, слухаючи крики його нажаханих братів, якими ласували її родичі.
Раптом тіло поряд з нею поворухнулося. Золотоволосий розплющив очі і вони палали вогнем.
Родина обернула всіх сімох і брати вирішили зостатися на хуторі. Вони швидко поладнали з усіма, окрім її брата, що, втім, було радше добрим знаком. Що стосується золотоволосого, то вони так і не стали подружжям і навіть коханцями були недовго. За сторіччя на хуторі вона пізнала любов кожного з братів. Як і її сестра. Батьки не заперечували, адже, обернувшись, вони отримали право нехтувати людськими нормами та законами. Принаймні, їм хотілося в це вірити.
У рудої дівчини в малиновому береті на фото миле, всіяне ластовинням, личко і приємна посмішка. Вона здається безтурботною та невинною, але, довго вдивляючись в її зображення, починаєш відчувати, що з нею щось не так. Розуміння причин цього зостанеться нерозгаданим, аж доки на очі випадково не потрапить старе фото, класичний портрет або середньовічна гравюра. Тоді все стане на свої місця.
Її обличчя не належало цьому часові.
Наймолодший метнувся до неї першим і його голова впала окремо від тіла. Решта шестеро накинулися на руду, щоб помститися. Після короткої, але жорстокої сутички, від них зосталися тільки спотворені, розкидані повсюди шматки тіл. Залита чужою кров’ю руда облизнула пухкі вуста, показавши два тонких, гострих як голки, ікла.
Брюнетка ледь встигла підібрати меч і відбити удар. Наступний обрушився на неї ззаду, куди блискавично перемістилася руда. Ухилившись, брюнетка контратакувала, але її меч вразив лише повітря. Наступної миті леза знову зіткнулися, дзвякнувши одне об одного.
Вони нападали й захищалися, ухилялися і били у відповідь. Здавалося, здійнятий галас мав стривожити всіх сусідів, але правда в тому, що вони билися куди тихіше, ніж це робили б люди. Мечі не часто торкалися одне одного, а рухалися дівчата взагалі безшумно, миттєво переміщаючись для чергової атаки. Швидкі як тіні й такі ж мінливі, вони здавалися зітканими з диму ілюзіями. Їхній час давно минув, вони лише порох, що не пізнав спочинку, тож їхні тіла значно легші від людських. Саме завдяки цьому Діти Ночі провертали більшість фокусів, що так жахають та захоплюють довірливих смертних.
Притиснута до вікна, брюнетка стрибнула на підвіконня й випурхнула назовні. Руда кинулася за нею, схопивши вільною рукою втікачку за шию. Кілька разів врізавшись у стіну, вони здійнялися вгору, після чого впали на плаский дах багатоповерхівки. Заглушивши гамір нічного міста, пролунав сповнений відчаю крик:
– Diable! (фр. Чорт!)
Руда лежала на даху, наштрикнувшись на власний меч. Він увійшов глибоко, майже по саме широке руків’я з дужкою. Над раною здіймався димок, вказуючи на срібло, а отже відновлюватися їй доведеться довго. Тож вона опинилася у повній владі своєї супротивниці.
Брюнетка важко підвелася і з насолодою кілька разів копнула ногою поверженого ворога.
– Як ти можеш полювати на власний рід, тварюко? – люто спитала вона, супроводжуючи кожне слово черговим ударом. – Ти гірша від них усіх.
– Tu n'as pas de droit (фр. Ти не маєш права), – прогарчала руда. – Tu ne sais rien de moi! (фр. Ти нічого в біса про мене не знаєш!)
Не розуміючи ні слова, брюнетка схопила її за ногу і, не зважаючи на слабкий спротив, потягнула до краю даху. А потім скинула вниз. Це її, звісна річ, не покалічить, але ще на деякий час затримає регенерацію.
Сирена автомобільної сигналізації сповістила, що руда впала на чиюсь машину. Це змусило брюнетку посміхнутися. Якщо подумати, з дівчатами вона обійшлася значно поблажливіше. «Назвемо це жіночою солідарністю», – подумала красуня, дозволяючи вітру себе підхопити і понести на пошуки денного сховку.
Незважаючи на те, що на світлині сфотографовані восьмеро, їй зосталося провчити останнього. Двійко дітей не вбивали її рідних, тож вона не має до них претензій.
Ось і столиця: пишна, галаслива й велелюдна. Вона осліпляє та бентежить, манить і відштовхує. Не розказати всіх її легенд, не перерахувати жахливих створінь, що ховаються у її каналізації, підвалах та на горищах. Для когось мати, для інших дружина чи коханка, столиця це серце країни, її стиснуте в кулак єство. Жодному з українських міст не зрівнятися з Києвом. Як в гарному, так і в поганому сенсі.
– З одного удару? – недовірливо перепитав дядько, оцінююче окинувши поглядом сокиру і товщину стовбура.
– З одного удару, – підтвердив батько.
– Не зможеш, – заперечив дядько.
– От зараз і побачимо.
Бородань обійшов дерево, приміряючись для удару. Донька захоплено стежила за ним, притиснувши руки до грудей.
– Ох, сонце в очі світить! – мружачись, поскаржився чоловік. – Але місце гарне, тож ризикну.
Він замахнувся й вдарив. Сокира врізалася в дерево, але не розрубала його.
– Я ж казав, що не зможе…– почав було дядько, але його слова заглушив тріск падаючого дерева. Вражено заволавши, родичі миттю кинулися вітати батька з перемогою.
– Це нечесно! Нечесно, – спробував заперечити дядько, але його ніхто не слухав. Обійнявши тата за шию, донька прошепотіла йому на вухо:
– Ти в мене найкращий.
Він гучно розсміявся і чмокнув її в щоку.
Батько був головою родини і самотужки приймав всі рішення, які ніхто не смів оскаржувати. Суворий, але справедливий, він знав як вчинити найкраще, хоча й не завжди міг це вдало висловити. Саме тоді йому на допомогу приходила мати з її потрібним словом і тихою підтримкою.
Ще до її народження батько воював разом з гетьманом Хмельницьким проти польських панів, та, розчарувавшись у встановлених порядках, забрав родину до лісу, щоб жити самотужки і ні від кого не залежати. Коли ж вони обернулися, він вирішив не покидати хутір і живитися лісовою дичиною. Саме це й дозволило їм прожити так довго.
Чоловікові на фото могло з однаковим успіхом виявитися як тридцять, так і п’ятдесят. Він вдягнутий у поношену коричневу шкірянку, на голові чорна в’язана шапочка, підборіддя вкрите темною щетиною, що от-от мала зробитися бородою. Найбільше жахають в ньому його мертві, позбавлені емоцій очі. Зазирнувши в них бодай раз, навіть Дітей Ночі починають мучити кошмари.
Він вийшов з лісу зі срібною катаною у піхвах. Батько одразу відчув у ньому загрозу і жбурнув у незнайомця сокиру. Чоловік блискавично ухилився. Сокира пронеслася лісом, мов буревій, викосивши чималу просіку.
Батько кинувся на нього і ляпасом збив з ніг. А потім потягнувся до горла незнайомця, та той вже встигнув вихопити меча. Розрубаний навпіл, батько впав у траву, а безмовний незнайомець підвівся. Жінки заволали від жаху, а мати ледь не знепритомніла. І тоді пролунали перші постріли.
Вбивця її батька мешкав у приватному будинку, що неабияк порадувало брюнетку. Принаймні, не доведеться турбуватися про сусідів. Перемахнувши через паркан, вона завмерла, прислухаючись. Собаки теж немає, чудово. Дівчина підкралася до освітлених вікон будинку і проникнула всередину у подобі туману. І щойно її тіло знову повернуло собі твердість, як вона почула:
– Я чекала цього десять років!
Брюнетка ледь встигнула ухилитися від удару. Ніж пронісся повз, впав на підлогу і, шурхочучи, поповз назад. Юна дівчина, вбрана у все чорне, швидко намотувала на лікоть металевий ланцюг, до кінця якого, наче жало скорпіона, він кріпився. Коротко підстрижене веселкове волосся незнайомки стирчало, наче голки їжака. Від душі розмазані поверх розкосих очей чорні тіни здавалися схожими на маску єнота. Шию, наче намисто, прикрашало татуювання у вигляді вінка з троянд. Інші малюнки вкривали її оголені руки: вісім кажанів на правій руці, сім вовчих голів і три багаття на лівій.
«Цікаво, скільки їй років? – подумала брюнетка, легко уникнувши чергового випаду. Незважаючи на непередбачуваність обраної зброї, дівчині не вистачало швидкості, щоб її вразити. – Шістнадцять? Навряд чи. Її тіло тільки починає формуватися і навіть в мій час це дитя ще не видали б заміж. Чотирнадцять, або й того менше»
– Послухай, я не бажаю тобі шкоди, – брюнетка схопила ланцюг і тут же відпустила, опаливши руку до чорноти. Татуйована задоволено вишкірилася:
– Подобається. Це освячене срібло, кровопивце! Сьогодні в мене з’явиться нове тату! Я навмисно для тебе місце зоставила. Страшною буде помста моя! Мене звати Фуга, запам’ятай це ім’я!
«Вона навіть римами заговорила! Це вже клініка», – скрушно зітхнула брюнетка, вголос сказавши:
– За що? Я тебе навіть не знаю!
Фуга раптом спинилася і брудно вилаялася.
– Що ти в біса верзеш, лярво? – обурилася вона. – Ти зі своєю сімейкою зжерла мого батька у мене на очах! Я стільки років тренувалася, щоб колись вполювати тебе, а тепер ти заявляєш, що мене навіть не знаєш?
Брюнетка позадкувала, приголомшена несподіваним прозрінням. Дівчинка на фото, наймолодша. Їй там десь років шість. Інша зачіска, жодних татуювань, але ці ж самі розкосі очі. І вона вже бачила їх раніше.
Її пробудив запах людської плоті. Незграбно змахуючи руками, вона прибрала з обличчя сплетену впродовж десятирічь павутину і підвелася. Все навкруг вкрите пилом, дещо зруйноване, але це й досі їхній хутір. І хтось знову завітав у гості.
Повсюди навкруг підіймалися інші. Брудні, всохлі й охлялі, вдягнуті в лахміття, з відрослим за роки сну волоссям та нігтями, вони брели на запах, що перервав їхнє забуття.
Перед захисного кольору наметом весело палахкотіло багаття, над яким у казанку варилася апетитна юшка. Двоє біля нього розмовляли незнайомою мовою. Це був середніх років чоловік з чималим черевцем і його маленька донечка.
Побачивши постаті, що наближалися до них звідусіль, чоловік підвівся і приязно посміхнувся.
– Вітаю. Ви тут живєте? – з сильним акцентом, запитав він. – Пробасьте, я вважав, що село покинюте.
Тато схопив його за горло і закинув собі на плече. Чоловік відчайдушно опирався, але навіть ослаблому батькові він був не суперник. Дівчинка нишкнула до намету, звідки її витягла сестра.
– Буде закускою! – пояснила вона, зловісно розреготавшись.
Здобич затягли до хати. Там дівчинку тимчасово відпустили, а чоловіка поклали на стіл. Він щось відчайдушно торохкотів своєю мовою і крізь безліч незрозумілих слів час-від-часу проривалося розбірливе: «Донька». Дівчинка плакала, забившись в куток.
Оскаженілі від голоду, в жертву вчепилися одразу всі, п’ючи кров звідти, куди пощастило вп’ястися. Чоловік дихав і ще навіть не знепритомнів, коли батько ненароком відірвав йому руку; коли дядько з синами витягнули назовні його нутрощі і обмотали їх навкруг ший, наче намисто. Дівчинка кричала, але ні на мить не відводила погляд. І замовкла, щойно голова родини відволікся від пожирання розірваного на шматки тіла і промовив:
– Ще один прийшов.
Залиті свіжою кров’ю, вони вибігли назовні, очікуючи нового гостя і продовження банкету. З лісу вийшов чоловік зі срібною катаною і у важких військових черевиках.
Все згадавши, брюнетка не могла змусити себе опиратися. Її світ немов перевернувся з ніг на голову. Помста одразу перестала здаватися справедливою і втратила будь-який сенс. Фуга нападала дедалі лютіше, а вона немов втрачала сили з кожним рухом. Та раптом татуйована дівчинка пірнула в іншу кімнату, закривши за собою двері.
Відчуваючи себе приреченою, брюнетка неохоче їх штовхнула. Саме це врятувало її: якби вона увірвалася всередину одразу, срібний зазубрений диск миттю позбавив її голови. Натомість він просвистів повз, вп’явшись в приколотку. Обурена Фуга вигукнула:
– Ти обіцяв, що це її вб’є!
– Пробач, – понурився смаглявий хлопчина у темному худі на кілька років старший від неї. – Прототипи часто не виправдовують сподівань. Наступного разу пастка спрацює як треба.
– Твої пастки лайно! – відказала дівчина, немов зовсім забувши про присутність брюнетки. – Тепер мені доведеться власноруч її прикінчити.
– Ти нікого не прикінчиш. Принаймні, сьогодні, – заперечив чоловік з катаною, заходячи до кімнати. Цього разу він був без шапки та шкірянки, але все ще з мечем. Також його обличчя спотворив довгий шрам, схожий на криваву річку на мапі. Починаючись над лівою бровою, він, дивом не пошкодивши око, навскоси перетинав обличчя, обриваючись на підборіддя. Волосся мисливця було білим, наче перший сніг.
– Я заслуговую на помсту! – палко заперечила Фуга. – Це те заради чого я приєдналася до вас.
– А я думав, ти приєдналася до нас, щоб ніхто більше не повторив долю твого батька, – відказав сивий. – Помста конкретній кровопивці цьому не допоможе.
– Але…, – в пошуках підтримки, дівчина поглянула на хлопця у худі. Той мовчки розвів руками.
– マイク、あなたの部屋に行って！(яп. Maiku, anata no heya ni itte! – Майко, йди в свою кімнату!) – гримнув на неї мисливець. Дівчина побагровіла, тремтячи від гніву.
– Мене звати Фуга, – відказала вона. – 大嫌い！(яп. Daikirai! – Ненавиджу!)
Демонстративно грюкнувши дверима, вона покинула кімнату.
– Тимуре, вгомони її, – звелів сивий. – Знаю, буде непросто, та тобі не вперше приймати вогонь на себе.
– Звісно, командире, – хлопчина підвівся, глузливо приклавши руку до скроні. – Між молотом та ковадлом загартовується сталь.
Брюнетка згадала і його. Бачила на фото поряд з майбутньою Фугою. А ще…
Вона зосталася єдиною вцілілою в оточенні шести мисливців. Зацьковано озираючись, марно шукала шлях до втечі. Раптом з хати долинув жалісний дитячий плач.
– Господи, у них дитина! – жахнулася дівчина з револьвером. – Тільки не кажіть, що обернули дитину покидьки.
– Це може бути дитя туриста, – заперечив чоловік з катаною. – Я бачив в наметі дитячі речі.
– Я перевірю! – вигукнув меткий смаглявий хлопчина, прожогом вискочивши з кущів і метнувшись до хати.
– Ні, це надто небезпечно! Стій! – окрикнув його чоловік з мечем і, роззирнувшись, роздратовано спитав: – І де в біса остання кровопивця?
Саме завдяки дівчинці, чийого батька вони вбили, їй вдалося вижити. Брюнетці довелося знайомитися з новим для неї великим світом і місцем таких як вона у ньому. Ще більше часу знадобилося, аби відточити навички і розробити план помсти. І значно більше, щоб відшукати бодай одного з мисливців. Десять років це крихітний термін для Дітей Ночі, але змінитися за них може чимало. Не варто було тягнути з помстою. Не варто було взагалі виживати.
Та годі скаржитися на минуле, повернемося до сьогодення.
Зоставшись наодинці, мисливець обернувся до брюнетки.
– Ти й досі хочеш мене скалічити? – поцікавився він, тримаючи долоню на руків’ї меча. Дівчина похитала головою:
– Ні. Я не маю на це права. Ми чудовиська.
– Ганна вважає, що всі ми чудовиська, – сумно всміхнувся сивий. – Якби ми знайшли вас раніше, то вбили б уві сні.
– І тоді б її батько зостався живим, – відказала брюнетка.
– І вона б не називала себе на честь найбільш отруйної риби у світі, – погодився мисливець. – Та про неї я потурбуюся. В мене є мета, яка змусить цю дівчинку прокидатися вранці, навіть якщо це зробить з неї Фугу. Але тобі мені нічого запропонувати. Що робитимеш далі?
– Я не знаю, – чесно зізналася дівчина. – Я не хочу бути чудовиськом. Але помирати теж не готова. Знайду надійний сховок і засну навіки. Ви ж не проти?
– Доки ти нікого не вбиваєш, я не маю до тебе претензій, – відповів сивий. – Але зачекай хвильку.
Він підійшов до шафи-холодильника, дістав велику винну пляшку і простягнув незваній гості.
– Дуже приємно, – посміхнулася брюнетка. – Але я не п’ю вина.
– Це Нектар, – пояснив мисливець. – Щось на зразок крові, яка не псується. Перед тим як засинати, поживи трохи в цьому світі, бо він того вартий. Вікторія на мене, звісно, образиться, що віддаю без дозволу її запаси, але твій випадок унікальний. І не потрапляй на очі мисливцям, адже число бажаючих тобі помститися значно виросло.
– Не буду, – пообіцяла красуня. – Як гадаєш, вони колись вгомоняться?
– Лише коли на планеті сліпих зостанеться останній одноокий, – скривився сивий. – Прощавай. Сподіваюся ніколи більше не побачитися.
– Взаємно, – відповіла брюнетка, прямуючи до дверей. – І дякую за розуміння.
Вона йшла нічною вулицею спального району столиці, відчуваючи дивне полегшення на душі. Завтра на неї чекає перша ніч, коли вона гадки не матиме, задля чого живе. І це прекрасно!
|
|
|
|
Время приёма: 02:43 12.09.2020
|
|
| |
|
Рассказ открыт для комментариев