 |
|
| |
20:23 19.05.2023
Сегодня (19.05) в 23.59 заканчивается приём работ на Арену. Не забывайте: чтобы увидеть обсуждение (и рассказы), нужно залогиниться.
13:33 19.04.2023
Сегодня (19.04) в 23.39 заканчивается приём рассказов на Арену.
|
|
|
|
|
|
Олеся перелякано вчепилася пальцями в цегляну стіну, а її серце скажено заколотилося, коли декілька камінців з-під ніг впало з висоти у бурхливий водоворот. Через те, що стіна водяного млина простягалася прямісінько над річкою, де вода зіткалася із виступаючими кам’янистими порогами і утворювала шалений потік, тут дійсно було доволі небезпечно. В попередні рази хоч із острахом, але Олесі вдавалося подолати шлях по балці без особливих зусиль. Цього разу раптово забуянило таке вітрисько, що ледве одним поривом не знесло її у річку.
Олеся, здавалося, прямо вросла у стіну, не здатна поворушитися, і вперше з істинним страхом подивилася на воду внизу, а серце у паніці ледь не вистрибувало з грудей. Плавати дівчинка вміла, і дуже добре. Але з такого потоку води навіть їй навряд чи вдасться вибратися.
— І довго ти будеш там стирчати?
Несподіваний голос змусив Олесю здригнутися і ледве не відчепитися від стіни, хоча пролунав обережно і тихо.
Дівчинка повернула голову в бік вікна — проходу у напівзруйнований млин. З нього наполовину висунувся парубок, дивлячись на неї із легким осудженням. От що-що, а на зустріч із стороннім у цьому млині Олеся аж ніяк не сподівалася. За ті кілька разів, що тут бувала, не бачила нікого навіть близько.
— Нумо, рухайся, — знову озвався суворо парубок.
Тепер страху Олесі додалося ще більше. Хоч шлях до млина був коротшим, але якось у подібному місці не мала бажання залишатися наодинці із незнайомцем.
Певно зрозумівши сумніви Олесі, хлопець пом’якшився в обличчі, аби не лякати її ще більше.
— Я не кажу тобі рушати до мене. Сама вибирай, аби тільки у воду не звалилася, бо там я тобі ніяк не допоможу. Можеш рухатись на берег, можеш сюди. Клянуся, я не завдам тобі шкоди. Навіть не торкнуся. Тільки не навернися, дитино.
Попри запевнення парубка, Олеся не могла йому вірити на слово. Але її пальці вже німіли від холоду і напруги. Хоч уже більш-менш панувала тепла погода, сьогоднішній травневий день виявився прохолодним та вітряним. Реально оцінивши свої сили і те, що зараз до берега просто не доповзе, Олесі не залишалося іншого виходу, окрім як дістатися до вікна млина. Обережно ступаючи крок за кроком і перехоплюючи випираючі цеглини над головою, дівчинка поволі дійшла до проходу. Вона думала, що парубок принаймні допоможе їй всередину пролізти. Натомість він просто відійшов усередину, звільняючи прохід для дівчинки. А варто було їй ступити на підлогу, незнайомець злегка всміхнувся й пішов у протилежний бік млина.
— Переведи дух, — мовив він, вмощуючись прямо на підлогу. — Потім спокійно повернешся на берег.
Олеся обережно озирнулась, чи нема тут більше нікого. Вона знаходилася у просторому приміщенні на другому поверсі млина, де точно ховатися нікому. А сходи, які вели на перший, просто зникали серед чагарників і очеретів, що повністю обросли нижню частину споруди. Вірогідність, що хтось ховається там, мізерна.
Цей напіврозвалений млин був справжньою химерою на окраїні Олесиного міста. Споруда, якій понад два сторіччя, але яку за цей час не змогла остаточно знести річка. Казали, що коли будували млин, то річка проходила лиш поряд із ним. Але з роками рівень води піднявся, вимив землю навколо нього, перетворивши млин на такий собі відокремлений від берега острівець. Потрапити до млина можна було тільки по вузькій балці вздовж стіни у бік віконної пройми — єдиному вцілілому проходу з берега усередину млина. А до балки ще треба було дострибнути з землі над невеликим урвищем завширшки з метр.
Зазвичай подібні закинуті місця полюбляють діти, уявляючи їх старовинними розвалинами замку. Або ж волоцюги обирають як житло. Чи значно гірші прошарки суспільства. Але млину це не стосувалося. Він просто був, не привертаючи пильної уваги сторонніх, бо наважитися потрапити всередину мало хто міг. Проте скільки себе пам’ятала Олеся, стільки вона із захопленням спостерігала за спорудою. Їй доводилося бачити млин здалеку мало не щодня, коли їхала з їхнього жилого масиву в центр міста — спочатку до садочку, пізніше вже до школи. І начебто жили геть з ним поряд, але ніколи не доводилося побувати на березі й розгледіти детальніше.
Кілька разів Олеся пропонувала батькові погуляти неподалік, але той навідріз відмовлявся і забороняв навіть наближатися до млина. На запитання чому, в далекому дитинстві лякав бабаєм, що в живе у млині. Як стала дівчинка старша, то казав, що там постійно вештаються алкоголіки й наркомани. До своїх дванадцяти років Олеся дійсно оминала будівлю десятою дорогою. Тільки й могла, що із тугою на серці розглядати її з вікна маршрутки поміж мерехтіння дерев.
Але нещодавно цікавість взяла своє. Батько саме перестав супроводжувати Олесю в школу, зі школи, на гурток плавання і так далі. Деякий час дівчинка справді слухняно поверталася додому. Тим паче, батько постійно контролював її у телефонному режимі. Але місяць тому, коли Олеся пішла в черговий раз на плавання, тренер повідомив, що заняття по середах відміняються, й замість трьох разів на тиждень їхня група займатиметься двічі. Тому, звільнившись раніше запланованого, дівчинка рушила додому.
Втім, вже в котрий раз спостерігаючи із вікна за знайомою спорудою, Олеся зненацька попросила водія маршрутки зупинитися на найближчій зупинці. А чверть години потому вона вперше із завмиранням розглядала напіврозвалений млин, охоплений бурхливим потоком ріки.
Олеся не могла описати, що відчувала, знаходячись на цьому місці. Їй у грудях було дуже тепло й водночас сумно, неначе між собою перепліталися затишок і бентега. Це було таке парадоксальне відчуття, що Олеся хотіла негайно покинути це місце. Але щось її ніби тримало.
Вона деякий час просто стояла. Потім до неї знову повернулася зацікавленість, відсунувши на другий план усіляку обережність, яку прививав батько. Після більш пильного вивчення млина дівчинка помітила ту саму балку вздовж стіни. І її не злякало, що до неї ще треба дострибнути. Олеся просто це зробила у владі якогось мимовільного пориву. А коли вже опинилась усередині, то просто насолоджувалась звуком води, який відлунював у порожніх стінах…
Олеся не сказала батькові, що плавання по середах відмінили. Цей проміжок часу, який вона раніше віддавала на гурток, тепер дівчинка проводила у млині. Вона знала, що протягом цих кількох годин її не турбуватиме своїм контролем батько, адже донька В БАССЕЙНІ, як вона візьме слухавку? Напевно, час, який вона проводила тут, Олеся вважала дійсно своїм особистим, вільним. Коли її ніхто не займає.
В попередні рази вона нікого не бачила в млині чи неподалік і розслабилася. А зустрівши незнайомця, розгубилася. Так і продовжувала стояти, спершись на стіну біля пройми вікна й заглибившись у власні думки, аж поки її не змусили отямитися краплі дощу.
Здавалося, злива накотила за лічені секунди, так швидко, що Олеся й оком кліпнути не встигла. Оце було справжньою халепою! Якщо раніше дівчинка ще могла б якось дістатися берега, то тепер виявилася геть відрізаною від нього, бо пересуватися у зливу по мокрій балці було рівносильно самогубству.
Олеся здригнулася й відсахнулася, коли зненацька помітила парубка поряд із собою. Але він усього лише визирнув у пройму, оглядаючи небо.
— Тобі треба перечекати зливу, бо зараз лізти назад небезпечно, — промовив він. — Не хвилюйся, вона навряд чи триватиме довго.
Олеся кивнула, знервовано стискаючи сумку.
— Як тебе звати? — запитав парубок, повернувшись до неї.
— В... Взагалі-то батько вчив мене не розмовляти з незнайомцями... — пробуркотіла Олеся.
— Гадаю, він також учив тебе не вештатися всілякими розвалинами, — з усмішкою мовив той.
Дівчинка насуплено зиркнула на нього, але чомусь їй не хотілося боятися. Хоч вона і пам'ятала про обережність, але їй ніяк не вдавалося підозрювати щось лихе у цьому хлопцеві.
Він був доволі звичайної зовнішності — середнього зросту, худорлявий, з копною волосся солом’яного кольору і зелено-карими очима. Зустрінь його Олеся просто на вулиці, то навряд чи навіть увагу звернула. Але було в його погляді щось таке, від чого дівчинка ледь не відразу пройнялася довірою, варто було парубку всміхнутися. Її неначе обгорнули ніжним пледом. Чи не вперше Олеся відчула щось подібне стосовно ледь знайомої людини.
— Олеся, — стиха відповіла вона. — Мене звати Олеся.
— Всеволод, — представився і хлопець.
— Всеволод? — щиро здивувалася дівчинка. — Я таке ім’я тільки у книжках чула.
— Звичайне ім’я, просто рідкісне. Про Макса Отто фон Штірліца чула? Ось його справжнім ім’ям було Всеволод.
— Він теж літературний герой, — виправила Олеся.
— Твоя правда… Де ж ти така розумна взялася? — Всеволод впер руки в боки з награним роздратуванням крізь сміх. — Скільки тобі?
— Дванадцять.
— І така манюня мене вчить? Багато читаєш, напевно?
— А ось і читаю! — гордо заявила дівчинка. — У мене завжди із собою є якась книжка!
— І чого ж тебе сюди понесло? Хіба не розумієш, що тут небезпечно? — тепер уже серйозно запитав Всеволод. — І ти у млині не вперше. Ти можеш просто одного разу впасти й потонути, поки перелазиш по балці! Як можна бути такою легковажною?
— А сам-то чого тут вештаєшся? — почала огризатися Олеся.
— Мені взагалі-то дев’ятнадцять, — твердо відповів парубок.
— І що з того?!
— Те, що ти ще дитина, а тебе кудись несе…
— А мені, може, набридло постійно слухатися і всього боятися! — відрізала дівчинка. — Ти б знав, як своїми нотаціями і безперервним контролем мені набрид батько! А тут принаймні він мене не знайде! Тут я можу побути САМА! Так, тато забороняв приходити до млина, хоча я стільки разів просила його! Але це єдиний раз, коли я порушила його слово. А тут ти намалювався!
Олеся у серцях випалила ці слова, навіть не усвідомивши цього. Лише потім вона вражено притиснула долоню до вуст, картаючи себе, що миттєво спалахнула й зірвалася на незнайомця. А раптом він тепер на неї розсердиться?
Втім, Всеволод навпаки пом’якшав на обличчі, а потім розтріпав долонею своє волосся.
— Знайома ситуація… Знаєш, мій батько теж мені багато чого забороняв. Він хотів, аби я перейняв його справу, пішов його стопами. А в мене були інші плани… Словом, ми дуже посварилися, коли востаннє бачилися.
— А ви зараз живете не разом? — перепитала Олеся.
— Ні, вже не разом… Життя, буває, розлучає з близькими…
Олесі стало трохи соромно за свою поведінку. Розуміла, що і батько, і Всеволод мають рацію. Але вона так тішилась, що принаймні у чомусь сама прийняла рішення, хай навіть у такій безглуздій затії.
— Вибач, що накричала, Всеволоде, — мовила винувато Олеся.
— Пусте. Трохи тебе розумію, — відповів примирливо хлопець. — Оскільки ми тут все одно поки застрягли… Маєш якусь книжку?
— Эм… так, саме купила, — дівчинка полізла в сумку та дістала з неї книгу з білою палітуркою. — «Біле ікло», Джек Лондон. А що?
— Почитаєш?
— Вголос? — здивувалася Олеся.
— Саме так, — парубок сів на підлогу неподалік. — Обожнюю Джека Лондона. А «Біле ікло» ще не встиг прочитати.
— Ну, я можу тобі просто дати почитати, а сама поки в телефоні посиджу, — запропонувала дівчинка і простягнула книгу парубкові.
— Ні-ні, дякую, хочу тебе послухати, — всміхнувся Всеволод, навіть руки не простягнувши.
— Та я… не можу вголос, — зам’ялася Олеся.
— Все ти можеш. Ти ж завжди, коли сюди приходила, то читала книги вголос. Я чув.
Обличчя Олесі миттєво стало червоним, немов той мак. Коли Всеволод обронив фразу, що вона тут буває не вперше, дівчинка пропустила її крізь вуха, вважаючи просто за припущення хлопця. А тепер зрозуміла, що він дійсно бував у млині, коли й вона приходила, а також став свідком її дивакуватої звички — читати книги вголос. Це була, напевно, чи не найвагоміша причина, чому Олесю так тягнуло на млин. Саме можливість дати волю своїй звичці, будучи на самоті, й не соромитися її. А ще дівчинка любила читати з емоціями, змінюючи голоси та інтонацію, неначе відігравала в театрі одночасно декілька ролей. І їй стало тепер так ніяково і стидно, що Всеволод усе це чув, хоча вона була певна, що знаходилась у млині сама.
— Я тебе тут жодного разу не бачила, — обронила розгублено Олеся. — Не в кущах же першого поверху ти ховався.
— Не в кущах, — засміявся Всеволод. — Я на березі був, підходив до млина і чув твій голос. Всередину сьогодні вперше заліз. Просто стало цікаво, хто із таким захопленням кожної середи декламує Жюля Верна.
Тепер до почервоніння в щоках додався і жар. Олеся одразу вирішила, що нині оминатиме млин десятою дорогою. Їй і так від оточуючих насмішок вистачало, бо дівчинка подекуди навіть не усвідомлювала, що читала вголос.
— Будь ласка, — знову попросив Всеволод. — Я дійсно хочу послухати, бо мені подобається, як ти читаєш.
Судячи з усього, Всеволод не брехав і не збирався сміятися, а справді бажав, аби Олеся йому почитала. Дівчинка сором’язливо кивнула. Діватися все одно нікуди, треба перечекати зливу. Олеся поклала на підлогу сумку, зручніше вмостившись на ній. Їй все ще було доволі ніяково, але Всеволод терпляче чекав, спершись головою в стіну і заплющивши очі. Дівчинка ще деякий час наважувалась, а потім розпочала:
— «Розділ І. Услід за поживою. Темний ялиновий бір похмуро чорнів уподовж обох берегів замерзлої річки…»
Спочатку голос Олесі тремтів, немов та натягнута струна, зриваючись подекуди на дитячий писк. Але з кожним абзацом дівчинка все більше і більше поринала у світ книги, і згодом все навколо ніби розчинилося в тумані, і Олеся геть забула про свого випадкового слухача. Вона просто читала, так виразно, як вміла, вкладаючи у голос всі свої сили. Так, голос її був чарівним і сильним. Він ставав таким лише під час читання книг і геть відрізнявся від того тихого і невпевненого, зазвичай притаманного Олесі в її буденності.
Так само, як реальність, для дівчинки розчинився час. Вона отямилась тільки тоді, коли збиралася читати черговий розділ, але її наполегливо декілька разів покликав за іменем Всеволод. Олеся неохоче підняла голову до нього, а парубок показав їй у віконну пройму. Дощу вже не було, натомість простягалося чисте небо з першими багрянцями сутінок.
— Пробач, що не відволік раніше, — мовив Всеволод. — Дощ закінчився вже як сорок хвилин. Але дуже не хотілося тебе переривати. Ну і, — парубок перехилився через вікно, виглядаючи назовні, — за цей час балка і цегли встигли трохи обсохнути. Вже не так слизько тобі буде.
Коли Всеволод відсторонився, Олеся теж визирнула й помацала балку. Дійсно майже суха. І по часу вона встигала повернутися додому до того, як їй почне надзвонювати батько.
— Я вже маю йти, — сказала вона Всеволоду.
— Певна річ. Батько, напевно, хвилюватиметься. Дякую, що склала компанію. Книга дуже цікава.
Чомусь Олесі стало трохи сумно на серці. Вона зрозуміла, що не хоче зараз кудись йти. Хоче залишитися і читати далі для Всеволода. Він не сміявся, не уривав її, не глузував. Він щиро був вдячним їй за це, що неабияк втішило дівчинку.
— Я… можу тобі залишити книгу, — раптово запропонувала Олеся. — Почитаєш сам, що далі. Ось, тут зроблю закладочку, де зупинилась.
Дівчинка дістала з кишені разовий квиток з маршрутки і поклала його між потрібними сторінками. Але і цього разу Всеволод похитав заперечно головою.
— Послухай, Олесю… Ти ж усе одно сюди приходитимеш попри заборону батька і мої застереження, чи не так? — запитав він, пильно дивлячись їй у вічі.
Олеся не знала, що відповісти. Їй не хотілося брехати. Всеволод із розумінням всміхнувся.
— У такому випадку приходь сюди, як і раніше. І, якщо не проти, то продовжуй читати для мене. А я буду тебе чекати і пильнувати, аби із тобою нічого не трапилося, поки ти тут, гаразд?
— Гаразд… — кивнула Олеся. — Тільки я… лише по середах зможу приходити…
— Домовились. Я тебе тут чекатиму. А тепер повертайся на берег, аби я був спокійним, що ти долізла ціла та неушкоджена.
Цього разу дівчинка подолала шлях швидко. Певно, цьому сприяв штиль, який настав після зливи. Ставши ногами на тверду землю, Олеся обернулася до млина. Всеволод не квапився йти слідом.
— Я ще тут побуду трохи, — пояснив він дівчинці.
— Добре. Щасти тобі, Всеволоде.
— Тобі також.
Олеся поквапилася на зупинку. Варто було їй дочекатися маршрутку й сісти на місце в кінці салону, як їй зателефонував батько із запитанням, чи повертається вона додому. Дівчинка ствердно йому відповіла, спостерігаючи у вікно, як віддаляється млин.
***
Наступного дня після зустрічі із Всеволодом Олеся спочатку картала себе, що так безпечно поводилася із незнайомцем та майже пообіцяла йому знову прийти. Дівчинка заріклася повертатися до млина, аби більше не стикнутися із парубком. Бо він дивний! Він до біса дивний і незрозумілий для неї!
Але щоразу, проїжджаючи повз млин, Олеся відчувала неабияку тугу, неначе втрачає когось близького. Їй не було так паскудно, коли ліпша подружка переїхала в інше місто. Не так гірко, коли від ниркової хвороби помер кіт. А зараз — неначе життя не в милість. Думки були тільки там, на млині, та й Всеволод ніяк не йшов з голови.
Наступної середи Олеся стояла на березі навпроти млина. Всеволода не було видно і чутно. Вона кілька разів покликала його, але у відповідь лише тиша. Певно, дуже йому треба — з якоюсь малявкою тинятися! Дівчинка, з одного боку, відчула полегшення, що тепер її маленьке лігво знову належить лише їй. А з іншого, не могла приховати розчарування.
Втім, із цим Олеся нічого не вдіє, а тому вже звичним шляхом пройшлась по балці та проникла всередину млина. Цього разу вона подолала відстань без проблем і, вже стоячи на підлозі другого поверху млина, озирнулася. Нікого. Зітхнувши невідомо чому, дівчинка сіла на сходах, що вели на перший поверх, ближче до низу, і полізла в сумку. Вона дістала ту саму книгу — «Біле ікло». Хоч Олеся не була впевнена, що побачить Всеволода знову, але не продовжувала читати книгу сама. Закладка так і лежала між сторінками, на яких зупинилася дівчинка минулої середи. Але тільки-но вона зачепилася поглядом за першу стрічку розділу, як прямо біля вуха пролунало:
—А мене зачекати?
Дівчинка зойкнула і підстрибнула на місці. Всеволод широко всміхався своєю доброю посмішкою, схилившись над її плечем. Олеся усвідомила, що її аж розпирало від радості і того, що вона незрозуміло чому щаслива бачити парубка. Але дівчинка скорчила сердиту гримасу і замахнулася на Всеволода книгою. Він ледве встиг відскочити від цього удару і ще трьох спроб.
— Не лякай мене так! — вигукнула Олеся. — В мене ледь серце не стало! Підкрався, неначе той маніяк! Ще й так, що геть не почула!
— Вибач, вибач, — засміявся примирливо Всеволод. — Не хотів тебе злякати. Трохи запізнився. А ти збиралася читати без мене.
— Я думала, ти взагалі не прийдеш!
— Я не міг не прийти. В якомусь роді, відповідаю за тебе.
— Чого це?
— Якщо відіб’ю твоє бажання ходити на млин, то ти знайдеш якусь іншу розвалюху, можливо, більш небезпечнішу, — розвів руками Всеволод. — І мало що трапиться. А тут принаймні нагляну за тобою.
— І цікаво тобі няньчитися зі мною? — насупилась Олеся підозріло. — Точно маніяк!
— Я так на нього схожий? — підняв брову Всеволод.
Олеся не знала, що відповісти, й тільки нервово жмакала сумку. Парубок м’яко всміхнувся, після чого будь-які сумніви і підозри дівчинки знову неначе випарувалися. Для маніяка в нього було занадто добре і лагідне обличчя.
— Ти просто схожа на мою молодшу сестричку, — відповів він. — Ми вже дуже давно з нею не бачилися. У тебе є брати чи сестри?
— Ні, я одна.
— Он як… — спохмурнів Всеволод. А потім знову повернув на обличчя бадьорість. — То що, почитаєш далі?
— Ти… дійсно хочеш мене слухати? — зніяковіло перепитала Олеся.
— Хочу. Дуже.
— Ну… гаразд.
Олеся, вгамувавши знервоване дихання, розкрила книгу. І знову дуже швидко поринула у вихор тої, книжкової реальності, незважаючи ні на що. А парубок слухав, сидячи за її спиною на декілька сходинок вище. Тут, ближче до першого поверху, було особливо чутно, як між кущами хлюпотить вода. Але це додавало особливої атмосфери у їхній вечір читання, неначе легка музика на фоні.
Цього разу вже Олеся зупинилася після завершення чергового розділу і закрила книгу.
— Все на сьогодні? — запитав Всеволод.
— Угу, — дівчинка заховала книгу в сумку. — Треба вчасно повернутися додому, аби батько не нервував.
— Олесю, а чому ти постійно говориш тільки про батька? — поцікавився парубок. — Як щодо матері?
Дівчинка спочатку завмерла, а потім повільно відвернулася від Всеволода.
— В мене її немає… Вона померла.
Чомусь ця новина неабияк приголомшила Всеволода. Він аж зблід, а дівчинка не побачила цього.
— Як? — на видиху запитав він. — Коли?
— Вже давно. Мені ще трьох не було.
Олеся підтягнула до себе коліна, обійнявши руками, і сперлась на них підборіддям.
— Я маму не пам’ятаю майже… Тільки по фото, і то їх дуже мало. Тато казав, що її серце підвело. Тому мене виховував лише він…
Всеволод приголомшено опустив голову, заховавши обличчя в долоні. Він неначе перейняв той сум і біль, який зараз відчувала Олеся.
— А твій батько… який він? — стиха запитав парубок. — Все тобі забороняє і змушує чинити так, як він хоче?
— Ні… Ні-ні, він не такий, — заперечно похитала головою Олеся. — Можливо, через мої слова склалося про нього таке враження. Але насправді тато дуже хороший і дуже мене любить. Просто занадто оберігає. Як він каже, я останнє найдорожче, що в нього є, — всміхнулася тепло Олеся. — І якщо зі мною щось трапиться, то він цього точно не переживе. Тому і намагався завжди і всюди супроводжувати мене. Але зараз вже нема як. Він — директор кондитерської, в нього зараз не так багато вільного часу. Тому я нарешті отримала відносну свободу пересування. Але тато знає мій графік, де й коли приблизно я знаходжуся. А це трохи напружує.
— Але ж зараз ти тут, хоча він явно про це не знає.
— Бо раніше о цій порі по середах я ходила на плавання. А зараз кількість занять скоротили. Проте татові я нічого не сказала, він так і думає, що я в басейні.
— На плавання ходиш? — перепитав Всеволод із неприхованим здивуванням. — А чого саме на нього?
— Тато змусив, — зітхнула тяжко Олеся. — Взагалі він доволі поблажливий у моїх бажаннях і планах. Навіть спокійно сприйняв мою мрію бути акторкою дубляжу. До речі, саме тому в мене з’явилася ця звичка — читати вголос, — дівчинка обернулася із посмішкою до Всеволода, — бо я так, можна сказати, тренуюся. Але щодо плавання — то була єдина вимога батька. У два роки я мало не потонула. Відтоді татові додалася фобія, а мама… Напевно, через цей випадок її серце не витримало…
Остання фраза далась Олесі дуже тяжко, пошепки. Дівчинка не знала, чому розповіла про це Всеволоду. Нехай там про сам випадок у воді, але вона відкрила йому те, що пригнічувало її все життя і не давало спокою. А парубок зрозумів, що Олеся мала на увазі.
— Ти… себе виниш у смерті мами? — обережно запитав Всеволод.
— Так… — видихнула зі сльозами на очах дівчинка.
Вона не хотіла розповідати про це, тим паче малознайомій людині, але слова самі полилися з її вуст.
— Я кілька разів намагалася розпитати батька детальніше про той день, — з надривом у голосі говорила Олеся. — Що тоді сталося, у подробицях. Тато казав мені не ятрити минуле, намагався мене переконати, що я не винна, що в мами завжди було хворе серце. Але я розумію, що мама померла після цього випадку. Я майже нічого не пам’ятаю, бо була занадто мала. Лише інколи уривками сниться, як мене несе у воді… як я опиняюся на суші… і як кричить мама… Але чомусь її чути не поряд, а десь далі…
Олеся тремтіла. Чого її зараз так понесло на відвертість? Дівчинка навіть із подружками про це не говорила. А перед Всеволодом готова була розкрити всю душу, виплакатися у жилетку, поділитися усім, що її так тривожило, ніби він для неї — стіна, опора і весь світ. У парубка на обличчі відображався величезний жаль. Всеволод навіть простягнув руку, ніби хотів потріпати по волоссю Олесю. Але за кілька сантиметрів від голови зупинився і завмер. А потім стиснув пальці в кулак і забрав руку назад.
Дівчинка зненацька знову почула голос Всеволода, але інакше, і обернулася. Він співав, спершись спиною в стіну і здійнявши голову до стелі, ніби дивився у небо, а не в цегельну перепону. О боги, чарівнішого співу Олеся не чула вже давно. Пісня лилася не просто з вуст, а ніби із самої душі, а ліричніших слів годі було підібрати. Дівчинка, немов загіпнотизована, витріщалася на нього у всі очі, а від захоплення їй аж перехопило подих. Після останньої ноти вона навіть не відразу пригадала, як це воно — дихати. Але зненацька відчула, що тепер їй на серці стало значно легше, ніби біль підступив.
— Це було приголомшливо! — видихнула Олеся.
— Дякую, — всміхнувся Всеволод, тепло глянувши на неї. — Це моя улюблена пісня. Я сам її склав.
— Серйозно?! Вона неймовірна! Тобі треба йти у співаки!
— Я, взагалі-то, так і планував. І через це, власне, ми з батьком посварилися, бо він вважав це недостойною для мене справою. Тому я радий, що твій батько рахується із твоїми бажаннями. Цінуй це.
— Так. Звісно. Мені, якщо чесно, тепер ще більш соромно тобі читати, бо куди мені до твого голосу.
— Твій голос теж прекрасний, навіть у цьому не сумнівайся, — запевнив дівчинку Всеволод.
— І ти… слухатимеш його й надалі? — вже із надією запитала Олеся.
— Слухатиму завжди.
— А можна… твій голос я теж слухатиму? І твою пісню?
Всеволод спочатку здивовано знітився, а потім розплився у вдячній посмішці.
— Звісно.
***
Минала середа за середою, місяць за місяцем. Завершилась весна, а за нею підходило до кінця літо. Олеся щоразу поверталася на млин, а Всеволод завжди на неї чекав. Вона читала, він слухав. Він співав, і тепер слухала вона. Вони говорили. Багато-багато і про все. І здавалося, що ніколи не наговоряться. Час минав миттєво, а скільки всього хотілося розповісти й запитати! Його так не вистачало! Олеся вже без будь-яких сумнівів ділилася усіма новинами, а Всеволод розповідав про себе. Вони ніби знали одне одного вічність! Дівчинка перечитала для нього вже кілька книжок. Парубок допомагав їй поставити голос для співу і навчив її своєї пісні.
Усе змінила остання середа літа. Той день не відрізнявся нічим особливим. Олеся закупилася канцелярією перед початком навчального року, а після знову зустрілася у млині із Всеволодом.
— Я купила нову книгу! "Майстра і Маргариту" Булгакова, — похизувалася Олеся, демонструючи блискучу палітурку. — Але перш ніж читати...
Олеся відклала убік книгу й знову полізла в сумку, вийнявши з неї кілька еклерів, та простягнула їй Всеволодові.
— Пригощайся! — вигукнула Олеся. — Вибач мене, за весь час навіть не здогадалася тобі щось принести з нашої кондитерської. Це тато робив фірмові еклери. Окрім класичного заварного крему він додав полуницю та м'яту. Така смакота, що не уявляєш!
Всеволод чомусь виглядав трохи напруженим і пильно дивився на еклери в руках Олесі, не кваплячись їх забирати.
— Олесю, я... надзвичайно вдячний за це. Але вибач. Я... не люблю солодке.
— Як це? — помітно змарніла дівчинка. — Як можна не любити солодке?
— І таке буває, — Всеволод нервово потер потилицю. — Я справді дуже вдячний, але...
— Ти ж навіть не спробував, — заскиглила капризно Олеся. — Хоча б один.
— Дякую, але ні.
Дівчинка спочатку образливо опустила руки з еклерами, а потім її обличчя осяяла хитра посмішка, а Всеволодові стало не по собі. Вона повільно покрокувала до парубка, а той спантеличено позадкував.
— Ти чого, Олесю?
— Я від тебе не відчеплюся, доки не спробуєш принаймні одного, — загрозливо процідила крізь посмішку дівчинка.
— І ти ще мене за маніяка вважала? Здається, все навпаки, — віджартовувався Всеволод нервово.
— Нумо йди сюди!
Олеся миттєво прискорилася, а парубок щодуху побіг від неї. Приміщення млину було невеликим і геть незручним для наздоганялок. Втім, щоразу як дівчина ледве не хапала за рукав Всеволода, він примудрявся вивернутися. Парубок ухилявся напрочуд завзято, а Олесю охоплював ще більший азарт.
— Агов, панянко, заспокойся! — закликав її Всеволод уже без тіні посмішки. — Припиняй вже!
— Нізащо, доки не спробуєш цього клятого еклера!
Всеволоду було далеко не смішно від цієї, здавалося б, гри, тоді як Олеся дзвінко сміялася і геть не дивилася навколо. Розігнавшись, вона вже хотіла вхопити Всеволода за гольф на спині. Він знову відійшов убік. І у запалі дівчинка не помітила, що знаходиться прямо перед вікном, через яке пролізала у млин. Інерція виявилася сильнішою, а ноги спіткнулися через невисокий перечіпок…
— ОЛЕСЮ!!!
Всеволод блискавично кинувся до дівчини. Хоч вона вже була ззовні, але парубок знаходився достатньо близько, аби вхопити її, що явно збирався зробити. Олеся інстинктивно простягнула до нього руку, але…
Її долоня пройшла наскрізь долоні Всеволода. І дівчина полетіла вниз, дивлячись виряченими очима на не менш нажаханого парубка, який так і залишився наверху із простягнутою рукою.
Олеся пірнула з головою в річку, дивом промайнувши між валунами, а стрімкий потік поніс її між камінням. Хоч дівчинці вдалося винирнути, але вода раз за разом накривала її, не даючи ні дихати нормально, ні роззирнутися навколо. Якби не її навички плавання, вона взагалі не змогла б виринати із водоворотів. Але врешті Олесі вдалося зачепитися за каменюку, хоча пальці так і норовили зісковзнути. Вода продовжувала плескати їй в обличчя, своїм натиском норовлячи знову понести дівчинку і поглинути вже назавжди.
Олесі вдалося намацати під водою ще один камінь, в який вона вперлася ногами, противлячись течії і маючи більше шансів вистояти. Дівчинка змогла вгледіти, що берег знаходився недалеко, всього в метрах восьми. Вона хотіла дістатися до нього, але варто було їй хоч трохи змінити положення, як вода ледве знову не підхопила Олесю. Вона сильніше вчепилася у валун, чудово усвідомлюючи, що сама не вибереться із пастки. Сил їй бракувало, та й то витрачалися на те, аби протистояти потокові. Щодуху дівчинка заволала про допомогу. Але то марна затія. Мало хто тут ходить, а дороги її голос не досягав — тонув у шумі ріки. У відчаї Олеся увіткнулась лобом у валун перед собою, просто стоячи у воді й чекаючи невідомо чого.
Вона не знала, скільки минуло часу, бо кожна секунда тягнулась вічністю і повільним відстроченням загибелі. Але коли сил, здавалося, не залишалося, дівчинка відчула, як хтось міцно обхопив її рукою і потяг за собою. Вже на березі її плескали по обличчю і щось до неї кричали. Олесі спочатку здалося, що вона бачить і чує Всеволода. Втім, змусивши залишки свідомості скластися докупи, вона впізнала над собою батька — переляканого, блідого і мокрого з ніг до голови. А потім свідомість остаточно покинула Олесю.
***
Обстеження в лікарні показало, що Олеся легко відбулася — отримала кілька саден і наковталася води, а тому її відразу ж відпустили на домашнє лікування.
Батько був наляканий мало не до смерті, втім, це не завадило йому добряче насварити доньку за непослух, через що вона ледве не загинула. Та й покарання Олеся не уникнула, залишившись на тиждень під домашнім арештом до кінця канікул.
Це не особливо засмутило Олесю — їй усе одно нікуди не хотілося йти. Вона подовгу лежала горілиць на ліжку і дивилась у стелю. Батько, хвилюючись за доньку, кілька разів намагався завести розмову про те, чому вона була на млині і як опинилась у воді, але Олеся відповідала одне і те ж: було цікаво, що за млин, полізла на нього і зірвалася. Батько наче й вірив, але раз за разом повертався до розмови, ніби чекав на іншу відповідь.
Олесі хотілося б розповісти про Всеволода, але… Дівчинка чітко пам’ятала, як її рука просковзнула через його руку. Вона згадувала їхні зустрічі, і тільки зараз на думку їй спадали деякі речі, на які раніше вона геть не звертала уваги.
Всеволод ніколи не торкався до неї…
Всеволод завжди був одягнений в одне й те ж, незважаючи на погоду…
Всеволод ніколи нічого не брав у руки…
Всеволод ніколи не покидав млин… Олеся навіть не бачила ні разу й не чула, як він приходить. Просто з’являвся нізвідки…
«Привид? — думала вона. — Але ж їх не існує…»
Олеся була невпевнена, чи справді він існував? Може, парубок — просто витвір її уяви? Дівчинці так не вистачало людини, якій можна довіритися, розповісти про все на світі, поділитися найсокровеннішим. І ось зустрівся Всеволод. Вона досі не могла пояснити, чому в неї була така безумовна довіра до нього. Це здавалось чимось нереальним!
В черговий раз вивчаючи вже до кожного сантиметру знайому стелю, Олеся від сумнівів та відчаю не вигадала нічого іншого, як заспівати. Саме ту пісню, якої її навчив Всеволод. Дівчинка тихо виводила слова, які були міцно закарбовані в голові, з кожною миттю переконуючись — ні, він не вигадка. Він був. Всеволод існував, бо Олеся не могла вигадати цю пісню. Вона в житті нічого свого не вигадувала, тільки вміла гарно озвучити чуже. Від усвідомлення цього по щоках покотилися сльози, бо тепер дівчинка не знала, що їй робити. Олеся, з одного боку, хотіла зірватися і зі всіх ніг бігти до млина, аби знову побачити Всеволода. А з іншого боку, їй було страшно. Він не завдав дівчинці жодної шкоди. Але ж парубок — привид! Що в нього на думці?
Краєм ока Олеся помітила у дверях батька. Він застиг, немов укопаний, і шоковано дивився на доньку, ледве втримуючи в руці чашку із какао. І був такий же блідий, як і в день, коли витягнув Олесю з річки. Дівчинка і сама схвилювалась, урвавши пісню і сівши на ліжку.
— Тату, ти чого? — запитала вона.
— Доню, а звідки… ти знаєш цю пісню?
— Від… знайомого… Він сказав, що це його пісня… А що?
Батько, відчуваючи, що таки нездатний тримати чашку, швидко поставив її на тумбочку й сперся на стіну. Чоловік протяжно видихнув і поклав долоню на серце. Злякавшись, що батькові зле, Олеся тут же підскочила до нього.
— Тату, що з тобою? Тобі погано?!
— Усе гаразд… Здається… Хоча… бути не може…
— Ти про що?
Батько якось дивно подивився на доньку, ніби вперше її бачив. А потім, більш-менш вирівнявши дихання, попросив Олесю пройти з ним. У своїй кімнаті чоловік став на табурет і витяг з найвищої полички високої шафи стареньку картонну коробку, яку дівчинка бачила уперше в житті. Батько дістав з неї, судячи з усього, фотокартку і деякий час тримав її в руках. Але опісля простягнув Олесі. Дівчинці аж подих перехопило, бо на старій фотокартці були зображені вона, ще зовсім-зовсім маленька, і…
— Всеволод… — ошелешено прошепотіла Олеся.
— Це він — той твій знайомий? — перепитав батько.
— Так! Це він! Я з ним бачилася з весни! Кожну середу приходила на млин, і там був він! Але… хто це, тату? Чому ми разом на фото?
— Бо він твій старший брат.
Олеся переводила вражений погляд то на батька, то на фотографію, намагаючись збагнути його слова. Але вона ніколи не чула, що в неї був брат.
— Він ж помер, я правильно розумію? — пробелькотіла Олеся.
— Так… Дуже давно…
— Чому ти приховував це від мене? — шоковано запитала дівчинка.
Чоловік сів на стільці, опустивши погляд. На його обличчі була ціла гамма болю й сорому, а вуста тремтіли. Втім, батько таки наважився говорити.
— Всеволод любив тебе більш за все на світі, Олесю. Він вже був майже дорослим, коли ти народилася, але чекав тебе, як найбільший скарб. Напевно, мама менше часу тримала тебе на руках, аніж Всеволод. Я ніколи не бачив такої любові, обожнювання й оберігання… Одного дня, коли тобі було трохи більше двох років, ми пішли сім’єю відпочити на пікнік. На берег біля того млина…
В Олесі неприємно стиснулося серце.
— У той час я вбачав у Всеволоді продовжувача своєї кондитерської справи. За моїм сприянням він навчався у харчовому технікумі. Але в той день Всеволод повідомив, що не хоче бути кондитером, що в нього інші плани і що він вже забрав документи з технікуму і відніс їх в естрадне училище на вокальний напрямок. Я був тоді надзвичайно обурений, усілякого наговорив: що то несерйозно, що співак — не професія, що він залишиться ні з чим, що він мене підводить, що я розраховував передати йому свою справу. Всеволод наполягав на своєму… Казав про те, що йому набридло жити моїми мріями, хоче втілювати в життя свої… Я його не слухав, ми сварилися, мама намагалася нас заспокоїти. І так відволіклися, що геть не слідкували за тобою. Тоді млин ще повністю прилягав до берега, то потім ріка підмила землю й утворила урвище між ними. Мати помітила тебе, коли ти була вже на середині балки. І я зробив невимовну дурість… Будучи роздратованим, у весь голос гаркнув на тебе. Ти перелякалася і зірвалася вниз… Тоді я зробив другу дурість — визвірився на матір, себто, чого тебе не пильнувала? Всього двохсекундна затримка… Але щойно обернувся, як помітив, що Всеволод кидається услід за тобою в річку… Він сильно вдарився головою об каміння, поки наздоганяв тебе у потоці, але зміг якось тебе виловити й винести на берег. Але сам швидкої не дочекався… І втрата Всеволода, і мої запальні слова стали причиною того, що мама звинуватила у трагедії себе. Її слабке серце не витримало… Мами не стало наступного дня після похорон Всеволода…
Олеся вперше бачила, як тато ридає. Як безпомічна дитина. Сльози ріками стікали по щоках, а чоловік навіть не ховав їх. І вона так само.
— Я тоді був жахливим батьком, який геть не рахувався із близькими. Тільки те, що я хотів, мало для мене значення! Я поплатився за це дружиною і сином. І я боявся тобі розповідати… Боявся, що ти мене зненавидиш… Ти все, що в мене залишилося. Я просто не міг тебе втратити! Ні в якому сенсі! Пробач мені за все, Олесю… Пробач, доню…
Дівчинка обійняла батька, втішаючи його. Вона могла тільки уявити, яких зусиль йому коштувало нести цей тягар десяток років і знову переживати те горе, розповідаючи про нього. Але звинувачувати у чомусь батька Олесі геть не хотілося.
— Коли ти кілька днів тому назад знову тонула, я повертався додому, — трохи заспокоївшись, продовжив батько. — Зненацька на дорозі, неподалік від млина, я на секунду побачив примару Всеволода і загальмував. Потім бачив його раз за разом, на кілька секунд, немовби він кликав за собою. Я вже вважав, що в мене дах поїхав, але все ж вийшов з авто і попрямував за ним… А щойно дістався берегу, як помітив тебе у воді… Уявляєш, Олесю? Навіть після смерті Всеволод досі тебе оберігає…
***
Цього разу Олеся прийшла до млина разом із батьком, допомігши йому пробратися всередину. На підлозі досі лежали її сумка, «Майстер і Маргарита», а також вже черстві еклери. А на сходах, що вели на перший поверх, сидів Всеволод, ніби чекаючи на них. Очі батька знову наповнилися слізьми, які він не був здатен стримувати. Він просто не міг повірити у те, що бачить. Але посмішка Всеволода неначе осяяла теплом усе навколо.
Вони довго говорили про все, чим так хотіли поділитися за ці роки. Всеволод виявився прив’язаним до млину через батькове почуття провини, тому він не знав, що сталося із матір’ю. А перед Олесею Всеволод явився тоді, коли дівчинці загрожувала небезпека. Він спочатку хотів просто відвадити її від млина, але потім… не зміг цього зробити. Йому хотілося ще раз побачити свою любу сестричку. І ще. І ще. І ще. При цьому не зізнавався Олесі, ким є насправді, бо боявся, що вона злякається і більше ніколи не прийде до нього.
Сьогодні все змінилося... Для Всеволода теж.
Як виявилося, він порушив три правила потойбіччя, через які незабаром вже не зможе набувати видиму форму: видав себе як привида перед Олесею і батьком; покинув місце свого перебування, до якого був прив’язаний смертю, коли кликав батька на поміч; і торкнувся до сестри. Він ледве встиг їх дочекатися до того, як повністю втратить здатність матеріалізуватися. Втім, Всеволод не дуже цим переймався. Після того, як батько сам собі дасть прощення, він зможе нарешті покинути світ живих і відправитися до матері. Це відбудеться скоро…
— Але навіть там я буду чути тебе, — запевнив Олесю на останок Всеволод. — Тому я хочу і далі слухати, як ти читаєш… Не лише по середах. |
|
|
|
Время приёма: 23:37 11.09.2020
|
|
| |
|
Рассказ открыт для комментариев