11:30 04.08.2020
Вітаємо переможців 54-ого конкурсу!

1 Анастасія Гетманська as012 Блакитна стрічка

2 Христя Хмиз as020 Псун

3 Цьогобіччя as007 Як спіймати Колобка на мінному полі


   
 
 
    запомнить
     
Регистрация Міське фентезі Фінал

  Количество символов: 30113
Міське фентезі Фінал
рассказ открыт для комментариев

at014 Демон страху


    Голова боліла все сильніше. Легкими рухами пальців Василь промасував скроні. Поглянувши на годинник, попрямував в сторону підсобних приміщень. Нарешті перерва на обід! Поки йшов коридором, сперечався сам з собою та робив ставки на те, як скоро ця робота його доконає.
    Наймаючись охоронцем, він думав, що охоронятиме людей. Хто ж знав, що стерегти доведеться здебільшого їжу, та ще й від тих, хто не може її купити. Після всього, що він пережив, це здавалося недостойним. Та вибору не було. Він повинен був влитися в цей світ. Нічим не виділятися. А для цього потрібна робота. Чим менш примітна, тим краще.
    Шум, метушня, це жахливе пищання касових апаратів завжди дратувало. Сьогодні його організм відмовився терпіти знущання і відгукнувся нестерпною мігренню. Так бувало. Хоч пройшло вже п'ять років, а приступи подолати так і не вдалось. Сили небесні! Та йому лише недавно виповнилось тридцять. Якщо добре придивитись, можна було помітити всього кілька сивих волосків поміж все ще темного, злегка хвилястого волосся. Та інколи Василь відчував себе справжнім стариганом.
    Він зайшов на кухню для персоналу та включив чайник. Дістав з кишені навушники. Подумки подякував розробникам за блютуз-технологію, бо розплутувати старі, шнурок яких постійно скручувався в кишені в клубок, було б зараз не сила. Приєднав до телефону. Доторкнувшись до екрана, вибрав музичний додаток. В вухах залунали звуки природи.
    Спочатку було важко звикнути до цього всього. Там, звідки він родом, подібних технологій не було.
    Відкинувся на спинку крісла, бажаючи розслабитись під заспокійливий спів лісових птахів, але планам не судилось здійснитися. Тільки попереду відсутністю головного болю замаячіла нірвана, різкий дотик до плеча повернув на грішну землю.
    Старі рефлекси включились і запрацювали самі собою, Різко схопив долоню, що так невчасно перервала його медитацію, і викрутив зап’ястя. Вигук болю вчасно привів його до тями. Василь послабив хватку, а коли обернувся і впізнав свого напарника, повністю відпустив руку чоловіка.
    – Вибач. Не підкрадайся більше так. Налякав мало не до смерті.
    Стало соромно. Слід нарешті перестати чекати небезпеки на кожному кроці. В цьому світі демони не ховаються за кожним поворотом. За весь час, що він тут, можна вже було б звикнути до мирного життя. В нього навіть майже вийшло. Знайшов житло, знайшов роботу. Навіть стосунки з дівчиною спромігся збудувати. Хороші стосунки, потрібно сказати. Та іноді бували миті, як от зараз. Колишнє життя пробивало шпарину в цьому показному спокої та намагалось прорватися назовні. Як далеко б він не ховав спогади про своє минуле, як далеко би не втікав, вони назавжди залишаться з ним.
    Напарник показово потрусив зап’ястям, але все ж заварив собі чаю і всівся рядом за столик. Коли ж прожував принесений з собою обід, уже й забув за недавній інцидент, бо безцеремонно сунув йому просто під ніс свій телефон, на якому відтворювалось відео з ютуба.
    – Ей, поглянь на це! Знаю, ти любиш всякі містичні штуки, а ця хрінь реально стрьомна! Цілий день сьогодні в топах.
    В іншому випадку Василь обов’язково проігнорував б напарника, але все ще почувався винним, тому вирішив глянути що там.
    На екрані з'явилась дивна постать. Плащ з капюшоном закривав обличчя та приховував фігуру, однак око все одно вловлювало щось незвичайне і від цього кров стигла в жилах. Вся справа в пропорціях. Надто широка голова. Вищі сили, як він надіявся, що під каптуром там капелюх, а не те, що він подумав!
    Постать тим часом наближалась до камери. Напереріз їй вискочив хлопець. "Класний плащ, чувак!" – він підняв великі пальці вгору, виражаючи захват. Дальше все сталось миттєво. Фігура, що була кроків за десять, якось раптово опинилася поруч. Обхопила голову хлопця руками. Здавалось, наче то не пальці були, а електричні проводи, бо з них посипались помаранчеві іскри. Хлопець закричав, а потім впав, як підкошений.
    Ще мить, і постать зникла. Почувся крик оператора. Картинка змазалась, світ перевернувся. Тепер мало що можна було зрозуміти через різкі рухи камери. Все ще іскрило помаранчевим. Замість того, щоб відбиватись, чоловік навів камеру на свого нападника. Всього на секунду, та Василь зміг його роздивитись. Під каптуром він побачив те, чого так боявся – полум’яний погляд і широкі, вигнуті роги. Він побачив демона.
    Його серце на секунду зупинилось, а потім почало битися в шаленому ритмі, розганяючи по тілу адреналін.
    – Як гадаєш, навіщо стільки спецефектів? Може то новий бойовик знімають? – продовжував теревені напарник, не помічаючи його стану.
    Якби ж це справді була постановка! Василь навіть ущипнув себе, щоб перевірити, чи часом не заснув. Біль відчувається по-справжньому – значить не сон.
    Минуле зрештою його наздогнало.
    ***
    Василь чимдуж крокував додому. Вся сила волі йшла на те, щоб не зірватися на біг. Що миті озирався, але, на щастя, не бачив того, кого боявся половину життя. Лиш би встигнути!
    Навіть не відпрошувався з роботи. Тепер вона не потрібна. Скоро він попрощається з цим світом назавжди.
    Дістав телефон. Слід було попередити інших. Таких як він. Переселенців.
    Їх було не багато. Групка з двадцяти осіб. В своєму світі вони чи не єдині, хто наважився кинути виклик монстрам, які перетворили їх домівку на пустку. Переховувались від них, вивчали, шукали шляхи знищення. Таких не знайшлось. Зате їм пощастило дізнатись про те, як саме ці істоти подорожують між світами. З'явилась нова ціль.
    Прибули абсолютно без нічого, одразу ж після битви за свій шанс на втечу.
    Їм пощастило, що в країні, куди вони прибули, також йшла війна. Їх прийняли за біженців. Видали документи. Дали житло на перший час. Дальше кожен пристроївся як міг, враховуючи нові реалії.
    "Нас знайшли", – написав він правильно з третьої спроби. Від хвилювання пальці так і норовили зачепити сусідні клавіші сенсорної клавіатури. – "Зустріч в точці збору".
    Нарешті рідні двері. Зачинився з середини і притулився до косяка, вирівнюючи дихання. Окинув поглядом помешкання, яке вже встигло стати йому домом. Несподівано зрозумів, що за весь цей час встиг обжитись безліччю речей. Як потрібних, так і не дуже. Що ж із них взяти з собою?
    Дістав спортивну сумку і почав пакувати одяг: улюблені джинси, кілька футболок, білизна. Достатньо. Коли перебрався сюди, в нього не було і цього. Пішов на кухню. З холодильника закинув продукти просто в сумку. Готуванням їжі займеться вже в іншому світі.
    Тепер найважливіше – те, без чого втекти не вдасться. Дістав з шафи лом і з його допомогою відірвав плінтус. Запхав інструмент в щілину між стіною і підлогою. Одна з дощок легко піддалась. Василь відкинув її вбік. Присів. Запхав руку в отвір, намацуючи свій скарб. Витягнув на світло невеличкий лляний мішечок. Розгорнув його і поглянув на свій порятунок – круглий різьблений диск з невідомого цьому світу матеріалу. Ба навіть більше, цей матеріал був таємницею і для його світу.
    Він навіть не помітив, як знову провалився в спогади. Здригнувся, пригадуючи скільки крові потрібно було, щоб в нього опинилась ця річ. Щоб він та інші змогли втекти. Щоб хоч хтось зміг вирватись з того пекла. Далеко не всі, хто вирушив на полювання за артефактом переміщення, змогли ним скористатись.
    Звук ключа, що повертається в замку різко привів його до тями. Лише одна людина могла так просто сюди увійти. Василь абсолютно не уявляв що зараз їй скаже. Піднявся та пішов зустрічати дівчину, якій колись признався в коханні. Подумки врізав кулаком сам собі по обличчю, бажаючи щоб біль був справжнім. Як він дозволив страху настільки ним заволодіти, що був готовий покинути її в небезпеці навіть нічого не пояснивши!
    – Що відбувається? – запитала його білявка в яскраво-рожевій сукні. Вона любила цей образ. Називала його стилем "Барбі". Василь навіть одного разу в магазин з іграшками потай зайшов, щоб поглянути на "зразок". Жива версія йому подобалась більше, але те, як вона одягалась, так і не полюбив. Не подобалось, як інші дивились на його дівчину. Наче крім красивої зовнішності вона нічого не варта. Це обурювало, бо все було навпаки.
    – Аню, вислухай мене, будь ласка, – почав він, але вона перебила.
    – Ти ідеш, – не спитала, ствердила вона, оцінюючи легкий гармидер в квартирі і сумку в руках. Не плакала, не звинувачувала, просто сумно дивилась.
    – Ходімо зі мною, – рішення прийшло спалахом прозріння.
    – Куди?
    – В інший світ, – він знав, що це прозвучить дивно і чекав здивування та звинувачення в божевіллі, але вона просто похитала головою.
    – Ти говориш уві сні. А ще обмовки. Інколи згадуєш речі, про які я ніколи не чула. Ніхто не чув, думаю. А коли ми познайомились, ти не знав, як користуватись комп'ютером. Навіть моя бабуся може його увімкнути, а ти не зміг. – Підійшла ближче і взяла за руки. – Розкажи мені все!
    Здавалось час застиг на місці, поки він говорив про свою домівку. Пригадував, коли його світ був квітучим місцем. Таким не схожим на цей, але не менш прекрасним. Низькі кам'яні будівлі ховались в зелених садах. Люди були привітними та доброзичливими. Він розказував про школу, про своїх друзів та їхні хлопчачі прокази. Розповів навіть про своїх батьків. Він вже не пам’ятав їхніх облич, але почуття захищеності та щастя не забуде ніколи.
    А потім прийшли демони і все зруйнували.
    – Але чому тоді ти повертаєшся?
    Її питання поставило в ступор на деякий час. То ось що вона подумала! Він не знав як сказати, що вирушать вони зовсім не в його світ. Вирішив, що найкращим способом буде показати. Дістав телефон і невдовзі знайшов потрібне відео. Аня дивилась на екран з розширеними від жаху очима. Її рука несвідомо стисла його зап'ястя сильніше. Від гострих наманікюрених нігтів точно залишаться сліди.
    – Вони тут? В нашому світі? Прийшли за тобою? – зрозуміла вона все правильно, – Ти не повертаєшся назад. Ти тікаєш.
    Вона поглянула просто йому в очі. Василь ледь не відсахнувся, бо геть не очікував побачити в них звинувачення.
    – Вони зруйнували мій світ! Зруйнували все моє життя! – крикнув він, виправдовуючись.
    – А що станеться, коли ці демони не знайдуть вас? Заспокой мене і скажи, що вони не зроблять з цим світом те ж, що зробили з твоїм!
    Він не смів глянути на неї. Не зміг би збрехати, а по провині в його очах вона б одразу про все здогадалась. Та його мовчанка також була відповіддю.
    – Я не можу просто так піти, – після не довгих роздумів відповіла вона. – Тут моє життя, мої близькі. Покинути їх, означатиме приректи їх на загибель від рук ворогів, про яких вони навіть не здогадуються. Дякую, що розповів мені все. Тепер я знатиму чого очікувати.
    – Що ти задумала?
    – Намагатимусь попередити якомога більше людей. Можливо мені спочатку не повірять, але згодом, коли прийде час, вже будуть готові. Журналіст я, чи хто?
    Вона піднялася з дивану та подала йому його сумку.
    – Прощавай.
    Якась порожнеча розрослась в грудях після цих слів. Чомусь стало важко дихати.
    – І все? Так просто?
    – Просто? – вона завмерла, тримаючись за клямку дверей. Відпустила її. Розвернулась знову до нього. Тепер в очах горіла лють. – Я знала, що ти переселенець з місця бойових дій. Ти сам це говорив. Просто не розуміла тоді, що говоримо ми про різні війни. Я жаліла тебе. Весь цей час, що ми разом, чекала змін. Просила, щоб ти знайшов кращу роботу. Ту, де можна чогось досягти. Ти ж маєш для цього всі дані! Заспокоювала, коли ти здригався від різких звуків. Відпоювала заспокійливим після нічних жахіть. Підтримувала як могла. Вірила, що колись ти побореш цей страх. Це було зовсім не просто! Тепер я розумію, неможливо когось змусити боротися, якщо людина сама цього не хоче.
    Вона вийшла в ті двері, навіть не зачинивши їх за собою, наче чекаючи, що він схаменеться і побіжить за нею. Не побіг. Лише стояв і слухав цокіт її підборів по сходах. Найгірше те, що він усвідомлював її правоту, але не мав сили щось змінити.
    Стиснув кулаки і також вийшов з квартири. Ні, не вслід за нею. Його люди вже зачекались.
    ***
    Точкою збору вони називали місце, де жили всі разом невдовзі після переміщення. Розгублені і приголомшені новим світом, вони намагались триматись в тіні, поки не дізнаються більше. Проникнули на покинутий будівельний майданчик. Тимчасово там отаборились. А потім їх знайшов хтось із соціологічної служби і допоміг влаштуватись. Їх поселили в гуртожиток і допомогли з пошуками роботи. Благо, всі дивності можна було списати на психологічні травми.
    Василь стояв навпроти того самого місця. За п’ять років будівництво відновилось і пішло повним ходом, перетворюючи їхню колишню домівку на чергові офісні будівлі. Він увійшов всередину. Один з кабінетів був оформлений на його ім'я.
    Вони всі вже були тут. Чекали лише на свого ватажка. Без зайвих слів він поставив сумку на стіл і витягнув артефакт. При світлі денних ламп синюватий відблиск став ще яскравішим. Василь почав переміщати рухомі частини диска, навмання вибираючи координати. Він надіявся що з новим світом їм пощастить не менше ніж з цим. Вже був готовий зробити фінальний оберт диска, щоб запустити процес переміщення, коли хтось вигукнув прохання зачекати.
    – Ми тут вирішили… не всі з нас ідуть з тобою, – сказав один з чоловіків.
    Василь знову окинув поглядом своїх людей і помітив те, на що не звернув увагу одразу. Більшість з них була без речей.
    – Вибач, друже, та в мене тут родина, – відповів йому Сергій. Справді хороший друг. Скільки демонів вони знищили пліч-о-пліч! – Донька лише недавно в садочок пішла. Вона надто мала, щоб подорожувати між світами. А дружина знову вагітна. Якщо вони і перенесуть перехід, то що чекатиме на них в новому світі? Він може бути не настільки приязним.
    – Тобто ти залишишся тут і зачекаєш поки демон прийде за ними?
    – Він буде далеко не першим демоном, якому я відітну голову.
    – Що як він тут не один? Що якщо ціль зовсім не ми, а весь цей світ?
    Запанувала тиша. Вони роздумували над його словами, але в їх очах він бачив те, чого давно не помічав у власному віддзеркаленні – іскру спротиву.
    – Чому б нам не почати боротися замість того щоб тікати? – невпевнено, наче боячись його реакції, почав наймолодший з них. Хлопця звали Тарас. Коли вони сюди прибули, йому ще й шістнадцяти не виповнилось. Тоді б він навіть не посмів звернутися до нього, а зараз он як осмілів. Дивився прямо і продовжував свою промову:
    – Тоді ми втекли, бо не могли їх подолати. На їхньому боці була сила та невідома нам магія. Вони винищували нас тисячами. Втеча здавалась єдиним правильним рішенням. Ми б не перемогли. Але ж тепер можемо.
    – Чому? Навіщо нам це? – спочатку було нерозуміння, а потім бажання надавати стусанів. Та все ж цікавість перемогла.
    – Тут моє життя. Воно неймовірне! Навчання, друзі, це місто – в нашому світі я не знав, що так буває, бо пам'ятаю лише правління демонів і вічний страх матері. Сам я так звик до цього почуття, що навіть не усвідомлював його. Вільно дихати зміг лише тут. Ніколи не розумів яким може бути світ без демонів. Але тепер знаю. Ось він. Якщо я зможу зробити хоч щось, щоб ці люди не пережили того ж, що пережив я, я зроблю це.
    Інші закивали головами. Василь ніяк не міг зрозуміти, невже однієї війни їм було мало? Врятувавшись від жахіть, вони свідомо хочуть приректи себе на нові, коли можна було б легко цього уникнути. Так, йому було жаль цей світ, але себе він жалів також.
    Вперед виступила Ніна. Потвори вбили всю її сім'ю в неї на очах, коли вона відмовилась виконати якийсь принизливий наказ. Тоді вона приєдналась до опору. Її жвавість багатьох радувала та розвіювала сірі будні в темних сховках. Одного разу вона попалась, коли виходила за провізією. Тоді все змінилось. Вона до сих пір нікому не розказала, що з нею зробили, але колишньою енергійною дівчиною так і не стала. Зате не здала нікого. Змогла втекти, отримавши на пам'ять опік на пів обличчя. В ній щось зламалося після цього. Кудись подівся її запал та бажання довести всім, що можливо все. Вже від кого, а від неї точно ніхто не очікував бажання залишитись. Василь вигнув брову очікуючи пояснень, але натомість отримав запитання, яке і самого турбувало не на жарт:
    – Хіба тобі не надоїло боятися?
    Ще й як надоїло! Тільки перебороти свій страх він не міг. Було дивно, що вдалося їй.
    Пригадались слова Ані про те, що потрібно захотіти боротись. Він втратив це бажання, коли зрадив сам себе.
    Хитрістю їм вдалось проникнути в скарбницю місцевого правителя і викрасти артефакт. Йому та його напарниці. Місяці підготовки, спроби зробити дублікати ключів, дістати плани резиденції, і ось вони тут. В руках він стискає заповітний синій диск. Зовні його люди відвертають увагу охоронців, викликавши магічний вогонь на себе. Залишалось лише добратися до них та увімкнути цю штуку, і пекло скінчиться.
    Але вони надто скоро почали радіти. Їх помітили.
    Вони присягались стояти один за одного до кінця. Але, як командир, він дав сам собі ще одну присягу – врятувати якомога більше людей.
    Коли Олю схопили, він навіть не спробував допомогти. Побіг дальше, не озираючись, бо його чекали. Але це її крики прориваються зараз до нього з підсвідомості. Через це рішення він не може спати спокійно ночами. Так, тепер він боїться боротися, бо боротьба змушує приносити жертви. Він не хотів робити цього знову.
    – Ви впевнені в своєму рішенні? – спитав він і перерахував голоси. Залишитись вирішили всі.
    Він ще міг відправитись один. Перевірив настройки, активував диск. Спалах синього світла засліпив присутніх. Коли погляд прояснився, вони помітили свого ватажка осторонь. В останній момент він відійшов подальше від променя переміщення. Зачекав поки світло згасне, загорнув диск назад у мішечок і поставив в сейф.
    Не права була Аня, кажучи що змусити боротися не можливо. Його щойно змусили. Присяга зробила все за нього. Одного разу він зрадив її. Розкаяння було гірше смерті. Ще раз він цього не переживе.
    ***
    – Нам потрібно виманити їх, – запропонував хтось.
    – Заманити в пастку, – підтримала одна з жінок.
    – Якщо ми заберемо їх артефакт, демони не зможуть повернутися і попередити інших.
    – Отже, спершу артефакт, а потім відкриваємось і заманюємо їх в пастку.
    Пропозиції та плани посипались як снігова лавина. Василь ледь встигав вносити корективи та пригальмовувати їх запал.
    – Як нам знайти його?
    Тут і в нього з'явилась ідея:
    – Я знаю, хто може допомогти.
    Він дістав телефон і набрав номер Ані, надіючись, що дівчина підніме слухавку.
    – Алло, – її голос був надто схвильований.
    – З тобою все гаразд?
    – Ні, мабуть, ні. Я щойно з моргу. Вирішила дізнатись більше про тих хлопців, що на відео. Бачила їхні тіла. Це… ті іскри, вони пропалюють наскрізь. Ніхто навіть уявлення не має, що могло стати причиною. Варто мені було лише заїкнутися про щось надзвичайне, як вони крутили пальцем біля скроні, – глибокі схлипування перетворились в ридання. – Будь ласка, не йди! Я не впораюсь з цим сама!
    – Я нікуди не піду. Обіцяю! – заспокоїв він її. Нехай не вона була тією причиною, через яку він залишився, але ця дівчина все одно була дорога йому. – Тепер заспокойся. Ми у всьому розберемося. Розкажи мені, що ти вияснила і, найголовніше, як мені знайти того демона?
    – Телефон, з якого велась трансляція, так і не знайшли. Можливо, демон забрав його з собою, як якусь цікавинку. Щоб вивчити детальніше, – припустила вона. – В мене є знайомий в сервісі мобільного зв'язку. Я попросила його визначити місцеперебування пристрою.
    Він майже бачив як Аня витирає сльози і секундна слабкість знову змінюється чарівною посмішкою, що приховує сталевий стрижень.
    – Він просто так погодився? Мені здавалось там є безліч обмежень.
    – В тебе свої таємниці, а в мене свої, – загадково сказала вона. – До речі, поліція також до цього додумалась як тільки експерти встановили особу. З їхньою волокниною в тебе є трохи часу, але слід поспішити. Координати скину повідомленням.
    Він розірвав зв'язок. Замість порожнечі в грудях поселилось щось нове. Якесь незбагненне хвилювання. Здавалось він не те що одного демона, цілу їхню армію зможе подолати.
    – Чого стали? – спитав він людей, що випромінювали такий же шалений азарт. – Діставайте зброю.
    ***
    Їхати в маршрутці, ховаючи клинок під одягом, завдання не з легких. Було все ще по-літньому жарко. Осінь не встигла відвоювати свої права. Натовп незнайомців різного віку в однакових плащах при такій жарі привертав надмірну увагу.
    Василь тримався за поручні однією рукою. Іншою сильніше стис руків'я меча через тканину кишені. Це була єдина річ, що він зміг прихопити з рідного світу. Зброя, яка не раз врятувала йому життя. А скільки зусиль пішло на те, щоб опанувати її.
    Демонів вбити зовсім не легко. Замість крові в них рідкий вогонь. Звичайні порізи їм не загроза. Найкращий варіант – це відрубати голову, та небезпека в тому, щоб уникнути опіків від фонтану крові. Ще можна проштрикнути серце. Проблема в тім, що меч потрібно тримати в демоні достатньо довго, щоб воно перестало битись, інакше спроба буде марною.
    Їм знадобилося до біса багато часу, щоб з'ясувати це все, адже через ті іскри до них так просто не підійдеш.
    Все-таки його страх приніс користь. Тепер від вогню демонів їх надійно захищали плащі з азбесту, а під ними, на додачу до клинка, була схована вогнепальна зброя. Таку матеріальну базу він організував як тільки більш-менш освоївся в цьому світі. Ще й заставив кожного пройти спеціальні курси по стрільбі. Робив усе, щоб у випадку небезпеки вберегти своїх людей, а зараз подумав, що з таким забезпеченням в них непогані шанси. В цього світу непогані шанси.
    Координати, що дала Аня, вивели їх в центр міста. Вийшовши з автобуса Василь зрозумів, що вони не так далеко від супермаркету, в якому він працює. Лише від однієї думки про цю роботу голова знову запульсувала болем та, за дивним збігом обставин, їхній шлях лежав саме в той торговий центр.
    – Розбийтесь на пари! – наказав він своїй маленькій армії і взяв з собою Тараса. – Пам'ятайте план. Нашпигувати металом до непритомності і забрати з собою. Маємо поставити цьому демону кілька запитань.
    – Чому він тут? – спитав хлопець. – Невже справді вистежив тебе?
    – Не знаю. Якщо це справді так, значить вони тут набагато довше ніж ми знаємо. Саме тому так важливо отримати відповіді, – сказав він, а потім скомандував: – Давай вниз. Перевіримо паркінг.
    В післяобідній час завжди було мало людей і сьогоднішній день не був винятком. На паркінгу стояло лише кілька машин, власники яких робили покупки. Біля входу охоронець збирав докупи візочки, щоб повернути їх назад в торговий зал. Василь здригнувся від цього видовища.
    Можливо, саме тому, що так зосереджено стежив за діями свого, тепер вже колишнього, напарника, напад демона він помітив першим. Рефлекси знову не підвели. Крики охоронця від опіків іскрами, злилися зі звуками пострілів. Тарас також не гаяв часу дарма. Підбіг збоку і всадив лезо демону в живіт. Василь розрядив всю обойму. Кулі пройшли на виліт. Підійшов ближче. Дістав ножі і методично почав втикати їх в кінцівки істоти. Якимось чином метал, потрапляючи в їхню кров, причиняв їм біль. Поки він всередині, рани не могли затягнутись. Зрештою, життєдіяльність падала до мінімуму. Та, варто було витягнути весь цей брухт з його тіла, як демон знову оживе, наче й не було нічого.
    – Чувак! Ти мені життя врятував! Я завжди знав, що ти крутий! – вигукнув охоронець. – Я працюю зі справжнім винищувачем демонів!
    Він заколисував скривджену руку, але все ще з захопленням щось тараторив. Василь, як завжди, пропускав його слова крізь вуха. Під'їхала машина. З вікна визирнула перелякана Аня.
    – Ви його вбили?
    – Ні. Відчиняй багажник.
    Поки двоє чоловіків тягнули тіло демона, дівчина хутко виконала прохання. З приглушеним грюкотом, майже труп вмостився в тимчасовому прихистку.
    – За сьогодні не переживай, – все ще говорив охоронець. – Я прикрию твою відсутність. Ніхто навіть не помітить. Але, сподіваюсь, завтра ти будеш?
    – Ні, – відповів Василь, глянувши на Аню. – і взагалі, я звільняюсь.
    Він сів на переднє сидіння, почекавши поки Тарас сяде позаду, попросив дівчину рушати. Дістав телефон і повідомив своїм, що місія виконана. До точки збору вони добираються самостійно.
    ***
    Демона прив'язали до крісла металевими тросами. Василь витягнув свої ножі. Результату довго чекати не довелось – створіння вогню відкрило очі.
    – Навіщо ти тут?
    Демон напружився, щоб випустити вогняні іскри. Три штуки навіть закружляли над його головою, але надто швидко потухли. Металеві троси надійно стримували його силу.
    – Сталася помилка, збій в системі координат. – голос його був грубим і низьким. Вібрації пронизували присутніх наскрізь. Аня, чуючи подібне вперше, ступила крок назад, настільки моторошним він їй здався. – Демони ніколи не підуть у цей світ. Ми можемо розжитися рабами там, де люди не матимуть засобів нам опиратися.
    – Як у нас? – не витримав Тарас.
    Демон зміряв його поглядом, від якого кидало в холод, не зважаючи на те, що зіниці були гарячо-помаранчевими.
    – Тепер це наш світ. Ви б мали на коліна падати від вдячності, що людських ресурсів в ньому достатньо. Лише тому за вами ніхто не пішов. Віддайте те, що вам не належить і про вас забудуть назавжди. Віддайте артефакт!
    Від того, як він говорив про людей з його світу, хотілось знову всадити в нього ніж. Василь змусив себе придушити гнів і забути на деякий час про емоції. Щось в його розповіді не сходилось.
    – Що трапилось з тим, що переніс тебе сюди?
    Демон роздратовано загарчав.
    – Як тільки я сюди перемістився, мене збила купа металу на шаленій швидкості. Артефакт розлетівся на друзки. Можеш сам перевірити. Зазирни сюди, – вказав він поглядом собі на груди.
    Василь обережно, в будь-який момент очікуючи підстави, засунув руку в демонську накидку. Намацав кишеню, а в ній щось гостре. Дістав на світло голубий осколок і видихнув з полегшенням. Значить він говорить правду!
    – Як ти знайшов мене? Чому йшов до супермаркету.
    – Якщо я відповім на твоє запитання, відправиш мене в мій світ?
    Оте "мій світ" знову боляче вдарило по вухах, але він кивнув.
    – Через інтернет, – бачачи здивування на обличчях своїх поневолювачів, він розсміявся. – Ми давно знали про цей світ. Вивчали його. Прораховували ризики. Ви не знали цього, коли втікали як криси від пожежі з власної домівки? Ви ще надто багато про нас не знаєте. Наприклад те, що наша кров може плавити метал, інакше перевірили б, чи немає в мене нічого гострого.
    Його очі спалахнули оранжевим, троси, як сухе гілля, посипались на підлогу. Різко, надто різко для зору звичайних людей, демон перемістився та опинився біля дівчини. Іскри загуділи з новою силою і на цей раз пішли в атаку. Оточили Аню, як найслабшу з них трьох. Демон розсміявся. Присутніх обдало потоком гарячого повітря.
    – Так, цей світ небезпечний для нас, але ж скільки можливостей відкриває! Я думаю, його ресурси, – обвів він рукою обличчя дівчини, не торкаючись пальцями, щоб завчасно не пошкодити ніжну шкіру. – варті можливих ризиків. Віддайте артефакт і я помилую її.
    Іскри гуділи, погрожуючи пропалити дівчину наскрізь. Тарас похитав головою, мовляв, не роби того, що він хоче. Василь розумів, що хлопець має на увазі. Демон піде, і вже завтра замість одного монстра може з'явитися сотня.
    Та якщо він нічого не придумає, дорога йому людина загине. Він не може знову допустити цього.
    – Гаразд, – примирливо підняв він руки догори. – Я віддам його тобі. Але спочатку відпусти дівчину.
    Тарас глянув на нього, не вірячи в те що чує. Він же ж прирікає їх всіх на повторення пекла! Василь у відповідь вказав підборіддям на дівчину.
    Щоки Ані розпашілись від жару, що випромінювали іскри, а шкіра спітніла. На відміну від чоловіків, вона не мала навіть примарного захисту азбесту. Іскри загуділи гучніше і наблизились майже впритул. Аня скрикнула. Рожева сукня почала диміти та майоріти підпалинами. Кімнатою поширився неприємний запах горілого.
    – Все, все, я зрозумів! – Підійшов до сейфа і відімкнув його. Дістав заповітний мішечок. Витягнув артефакт, слідкуючи як демон невідривно стежить за його рухами. Заманливо помахав диском в повітрі, пускаючи по кімнаті блакитні сонячні зайчики. Усміхнувся про себе, коли демон зробив перший крок вперед, щоб забрати його.
    – Давай! – крикнув він Тарасові.
    Хлопець все зрозумів правильно. Збив Аню з ніг, вкривши своїм тілом. Іскри кинулись на них, як голодні звірі, випробовуючи на міцність плащ з азбесту, що більш-менш прикривав їх обох. Цього було достатньо, щоб витримати кількасекундну атаку, бо потім маленькі жаринки змінили ціль.
    Василь міцно схопив диск і з усієї сили вгатив його об коліно. Своїми ж руками прирік себе та своїх людей на довічне життя в цьому світі без можливості втечі.
    Демон загарчав, бачачи, як його квиток з цього світу з тріском розвалюється на друзки. Вдруге за сьогодні.
    Кімнатою рознісся крик та запах паленої плоті. Демон лютував. Іскри атакували Василя з небаченою швидкістю, проникаючи у кожну незахищену шпарину. Він згорнувся в клубок, закриваючи голову руками, але це мало допомагало. От-от, і від болю він втратить свідомість.
    Пролунав постріл. Василь не відразу зрозумів, що іскри більше його не жалять. Підняв голову. На чолі демона, просто поміж рогами, красувалась діра. Потвора наче не вірила в те, що сталося. Очі здивовано дивилися вперед, на дуло пістолета. Тарас підвівся з підлоги і вистрілив знову. І ще раз. І ще.
    Кулі залишились всередині. Рани почервоніли. Це тіло демона намагалось виштовхнути чужорідні предмети, збільшуючи температуру. Але металу було надто багато. Діра в чолі задиміла. А тоді вогонь в крові вирвався назовні. Саме так вони вмирали. Розсипаючись іскрами.
    ***
    П'ять місяців потому Василь сидів, насолоджуючись тишею, в тому ж самому офісі. Тільки виглядало все тут тепер зовсім по-іншому. Більш офіційно. Як місце, де можна зустрічатись з клієнтами та показати весь свій професіоналізм. Його охоронна фірма надавала найрізноманітніші послуги. Кожну на найвищому рівні. Воно й не дивно з такими співробітниками.
    На одній стіні висів гігантських розмірів екран, де програвалося відео з камер спостереження. Інша була завішана зброєю. З дозволами вони намучились, але арсенал справді вражав.
    Він потер очі. Від постійного вдивляння в монітор, вони пекли вогнем. Це не жарт, бо він мав з чим порівнювати. Довгі тижні нерухомості в лікарні, поки гоїлись опіки, були плодовитими на роздуми. Бездіяльність та безпомічність спонукали до дії.
    Більше ніякого страху. Якщо раніше це почуття паралізувало, то поглянувши знову демону в обличчя, в ньому прокинулось бажання боротися. Коли смерть дихає біля тебе жаром вогню, дуже хочеться жити.
    Тепер він не боявся, що демони прийдуть в цей світ. Він чекав цього. Рано чи пізно так і станеться. Але тепер він був готовий.