(усі співпадіння з реальними іменами,
назвами та подіями випадкові)
– Доцю, я до Павленків. Картоплю віддам і назад, – я схопив пакет і вийшов з подвір’я. За нашим парканом вивіщувалася багатоповерхівка, у її дворі гасали діти. Кульгаючи, я перетнув дитячий майданчик, натиснув кнопку домофону.
– Хто там? – почувся голос Гані Павленкової.
– Сусід ваш, Вася Куць! Гостинців приніс.
Двері під’їзду відкрилися, я пішов сходами. Аж перед Павленковими дверима з-під моїх ніг щось стрибнуло: завбільшки з некрупного собаку, на двох ногах. Примара шугонула до сходів і зникла. Я змигнув. Не могло тут бути нічого такого! Я принюхався, але в повітрі пахло виключно тим, що буває в під’їздах. Людським життям. І трошки затхлістю, ніби хтось з сусідів давно не мився.
Але на той запах я відразу не звернув уваги.
Ганя відкрила двері, і обміркувати пригоду не вдалося. Господарка дому посміхалася. То була зріла літня жінка, такої породи, що могла би керувати маєтком чи й містом, грабуючи сусідів, поки чоловік на Січі. Але життя притрусило Ганю попелом, аж плечі зігнулися.
– Васю, мені аж ніяково. Ви так нам допомагаєте! Заходьте, прошу!
Я кивнув і ступив через поріг, вручив Гані пакет.
– Ви мені допомогли, а я вам, і хіба ж ми не сусіди? Як у Єгора Захаровича справи?
Ганя посмурнішала, хитнула головою і понесла картоплю на кухню. Я пішов до сусіда в спальню. В домі пахло хворобою, в коридорі стояли блискучі хромовані ходунки. Єгор Павленко сидів, обкладений подушками, у ліжку, гортав сторінки на планшеті.
– Василю, ну ти це чув? Краще б я цю машинерію не вивчав… новини у інтернеті щодня гірші!
– Що вже сталося?
Виглядав Єгор кепсько – важко дихав, набряклі ноги на подушці мало не лускалися. Єгор був ще нестарий, та й життєвих сил мав багато. Колись був високий, чорнявий, різкий. Тепер же здавався старою людиною, і його серце ледь працювало.
– Ці скажені хочуть забудувати Зелений пагорб, уяви! Бити туди палі і зводити висотку!
– Що?! Тобто…
– Що ти чув, Вась, – Єгор відкрутив слоїчок з пігулками і поклав собі одну до рота. – Господі, я стільки таблеток мушу щодня пити… Коли вже мені покращає… З приводу Зелен-пагорба… громадські слухання відміняють. Бо карантин! А тим часом от, – Павленко тицьнув у планшет. – Журналістське розслідування! Пишуть, що забудовник вже має дозволи і відвід землі! В історичній зоні Черкас! Без археологічних досліджень! А я тут застряг! – Єгор з люттю стукнув по ліжку. – Сил немає, щоб до туалету дійти. Може, ти мене до міськради довезеш? Я їм таке влаштую!
Я зковтнув.
– Єгоре Захаровичу, це вам нашкодить. Нехай хтось інший ці справи продовжить!
– Василю, там великі гроші на кону. Хтось має ризикувати, переходячи дорогу цим типам. Пишуть, що їх знову покриває Женя Злидень! Я би пішов проти нього. Але що вже…
Я помовчав, долаючи тривогу.
– Годі про це, Єгоре Захаричу. Я вам картопельки накопав. В картоплі чи кальцію, чи калію багато, а це для серця добре! Щоб ви мені жили ще довго!
Єгор подякував, прийшла Ганя, теж ще раз подякувала, і я пішов.
Ледь двері Павленків закрилися, я присів і торкнувся пальцями підлоги. Слід був ще теплий, хоча тепла ця істота геть не мала. Але мені не почудилося. Тут був примарник, хоч і дивний якийсь. Він смердів помийкою. Але як він проліз? Сюди їхній породі ходу не було! Якщо тільки хтось, набагато сильніший за мене, не привів сюди примарника силою.
І цей дивний запах.
Я не розумів, що відбувається.
З похмурою пикою я вийшов з під’їзду, повернувся додому. Донька гойдала у візочку маля, але, тільки я зайшов у хвіртку, вони обидва – і донька, і онук – зиркнули на мене.
– Діду, що сталося?
Я досі не міг звикнути до голосу малюка. Онуку було півроку, але він говорив глибоким баритоном, і, мабуть, вже був не дурніший за школяра. А я все ще не був певен, чи ми з донькою не вляпалися з цим малюком в халепу. Хоча ніякої іншої магії, крім надшвидкого дорослішання, поки що з малого не лізло.
– Облиш, малий. І патякай поменше, поки не виростеш, кому кажу?.. А у мене просто дрібні проблеми.
– Не думаю, що дрібні, – хитнула головою донька. – Ти так виглядаєш, як ніколи. Пішли обідати.
Я стоптав тарілку борщу, слухаючи, як за вікном галасують діти з багатоповерхівки. Але смаку не відчував. Просто навала дивних, тривожних новин. Примарник цей…
І Зелен-пагорб.
Боги прадавні, я ж не зобов'язаний цьому протистояти. Це давно не моя війна. Я й так звалив на себе відповідальність за доньку. Та й давно не мав сил тягатися з людьми. Он, ледь хату собі узаконив, і сиджу від листочком тихо. Й далі сидітиму, вирішив я.
А за мить знепритомнів – від такого різкого болю, ніби в мене загнали іржавий кілок.
*****
Два чоловіки повільно йшли вуличкою, серед приватних кам’яниць і мазанок, по старій бруківці. Будинки навколо виглядали занедбаними: паркани падали, у вікнах висіли зотлілі фіранки. Подекуди й шибки були розбиті.
Тут давно ніхто не жив, крім безхатьків і собак.
– Ці активісти почнуть гавкати про історичний центр. А я не хочу уваги до себе, Євгене Миколайовичу.
Той, що казав це, був невисокий, в джинсах і тенісці, з татуюваннями на руках, тримав папку з паперами. Євген Миколайович – високий, дуже худий, в діловому костюмі – вишкірився.
– Ну і почнуть, а вам що до того, Іване Борисовичу? У цьому ЖК зацікавлені такі люди, що вам і не снилося. Тож починайте роботи. Вас захистять. Бо місто має розвиватися. Замість бомжатника, – костюмний обвів руками навколо, – має постати цивілізований простір. І не якісь там «елітні квартири» у Південно-західному районі, а житло для обраних! Можна добряче заробити!
– І віддати вам половину прибутку, чи не так? – гиготнув татуйований. – Але багато тут не продаси. З однієї висотки… пшик!
Вуличка, якою йшли чоловіки, оббігала пагорб, тицялася у глухі кути між хатами – і пірнала зі схилів до Дніпра.
Костюмний похитав головою.
– Чому ж з однієї? Гадаю, тут можна звести цілий комплекс. Я говорив з геологами. Ґрунт тут відмінний. Для гарантії б’єте палі й ставите чотири будинки по вісімнадцять поверхів. Усі розрахунки у папці, що в тримаєте. «Житло з видом на Дніпро і Пагорб Слави! Рукою подати до Долини Троянд!» Це буде найдорожчий ЖК міста, кажу вам!
– Для найдорожчого треба забудову поверхів у п’ять, – буркнув татуйований. – От я був в Європах, там у висотках тільки лохи живуть.
– А відсоток ви як мені віддавати будете, Борисичу, якщо ми збудуємо п’ятиповерхівки? – незворушно поцікавився костюмний. – Не лохи хай за містом житло купують. А тут, – він зупинився біля воріт одного з будинків, на якому висіла покошена цифра «8», дістав і розкрив швейцарського ножа, – все має змінитися, чуєте? – і з силою увігнав лезо у землю перед воротами.
*****
Коли я відкрив очі, донька стояла наді мною, тормосила. Онучок встав у дитячому стільці, розкривши рота.
– Діду, ну ти даєш!
– Тату, що з тобою?!
– Не знаю, – повільно сказав я. – Але це Злидень… Мало йому усього попереднього. Тепер він хоче знищити Зелен-пагорб! Я думав, це якесь непорозуміння. Але зараз там щось сталося… щось дуже погане.
Налякана донька перезирнулася з онуком.
– Татку, ти ж не хочеш у це влізати, правда? Тільки не зараз… коли ми… – вона затнулася, бо не наважувалася це вимовити навіть удома. Тим більше, що у нас церкву мало з вікон видно. Та ще й ворожу, московську.
На підлозі розтікалася калюжа борщу – схоже, я перекинув тарілку. Я встав, взяв ганчірку і почав збирати з підлоги капусту.
– Тату, чому ти мовчиш? – затялася донька. – Ти ж не влізеш у це, скажи?! Скільки вже священних земель впало під натиском людей! Бо така наша доля! Ти сам це казав! А у мене зараз дитина! Якщо хтось дізнається… про мене, про малого… Буде катастрофа! Краще сидіти тихо! Ми й це переживемо. Ми ж… ті, хто ми є.
Я зупинився.
– Боюся, доню, це ми не переживемо… Мова про ДУЖЕ серйозну штуку, ти ж знаєш.
– Діду, ні, ти маєш!.. – несміливо озвався онук.
– Цить, чортове поріддя!
Донька і онук мовчали, поки я збирався. Аж коли я вже взявся за двері, мала сказала:
– Тату, не вбий нас.
– Мала, от саме вас я й пробую врятувати. Ну і себе любимого, звісно.
До міськради я дістався швидко, пройшов крізь турнікети – хоча охорона пильнувала – і піднявся сходами. Біля Злидневого кабінету було, як завжди, людно. Прохачі стояли в черзі.
Навіть мер заходив сюди навпочіпки.
– Євген Миколайович приймав до другої! – секретарка виштовхувала з кабінету тітку в костюмі. – А зараз все, не можна! Він дає коментарі пресі...
Я прослизнув повз них непоміченим, взявся за двері з написом «Злидень Євген Миколайович» і переліком посад, які той обіймав.
– Окремо прошу наголосити на стані простого народу, – чувся з-зі дверей голос Злидня. – Запишіть це, і кілька разів повторіть!
– Як завжди, Євгене Миколайовичу…
– Це дуже важливо. Народ зубожіє… Тарифний геноцид відбирає у людей останні копійки. Голод на порозі… Я хочу, щоб це щодня лунало в новинах! Щоб усі це усвідомили. Може, тоді в Києві...
Я скривився і зайшов.
– Привіт. А ну вистави свого петрушку, розмова є.
Журналіст – бородань в картатій сорочці – ошелешено глянув на мене.
– Вибачте, – просичав Злидень журналісту, – чекатиму ваш матеріал на вичитку.
Бородань вшився, а Злидень впер в мене темні, без райдужки, очі.
– Нашо приперся, чорте?
– Сам ти чорт. Я мовчав, коли ти жер наше місто промисловим способом. Але зараз ти що, здурів? Ти-то сам як думаєш вижити, зруйнувавши Зелений пагорб? Забивши у нього залізо?!
Злидень вишкірився рядом гострих чорних зубів – ми були самі, можна було не імітувати білосніжну посмішку.
– Забирайся звідси, Куцику. Я виживу. Тепер і завжди. За мною тепер сила, яку тобі не ніколи дадуть. Бо ти дурний і плутаєшся під ногами. Шкода, що я досі не сколупнув твоє гніздо.
– Земля під моїм домом належить мені. Ти не маєш права зайти туди чи нанести мені шкоду.
Злидень реготнув.
– Людські закони для мене – ніщо, – він вискочив з-за столу і навис наді мною. – Сиди тихо, Куцику, і тоді, може, я не вб’ю тебе і твоє поріддя. Я теж багато знаю про справи у місті. А якщо заважатимеш мені, людські папірці мене не спинять.
– Як цікаво, – сказав я, не відводячи очей від його баньок. – Дуже цікаво, гаденятко, – і пішов з кабінету.
Я крокував додому і думав.
Злидні – страшні істоти. Майже невмирущі. А “Євген Миколайович” за роки на посаді переповнився силами, аж лускався! Ще б пак, жерти не одне обійстя, не одну родину – а ціле місто! А ви кличте, кличте на себе бідність, людоньки… Слухайте новини, де вам – за наказом старого злидня! – розповідають про ваше зубожіння. І погоджуйтеся, і переказуйте це у кожній розмові! Злидень на це й чекає. Від того він кріпне, а його людське тіло стає все сильнішим.
Але досі гаденя знало межі. Вижирало містян, висмоктувало з міста життя, але порушувати закон порогу не грозилося, і на Серце Берегу не посягало. Від руйнації Серця – хоча думка про цю подію мене виморожувала – навіть Злидень міг здохнути. Змаліти до пацюка.
А все, що в Черкасах лишалося Сильного – тоді би точно померло. Лишалася би тінь міста – без душі, без минулого і майбутнього.
То хто ж пообіцяв Злидневі захист? Чим воно живиться, що стало таке борзе, і хоче за три копійки – що гроші таким, як ми? – продати найдорожчий скарб цих місць?
За гроші навряд чи, подумав я. А от за силу – ймовірно. Тобто це точно був хтось дуже потужний і владний.
Треба було провести розвідку.
Я звернув на ринок, на “залізні ряди”, і купив кілограм цвяхів. Від них терпли руки, але я не зважав на це. Решту дня я провів, блукаючи містом, залишаючи цвяхи там і тут. Якби хтось наніс їх на мапу, то побачив би, як місто ніби вкрило павутиння – і у кожному перетині був маленький цвяшок.
Лишалося замкнути мережу у себе вдома – і слухати.
Я не розраховував, що Злидневі союзники настільки тупі, що попадуться у залізні тенета, ще й такі сучасні. По класиці, цвяхи мали би бути ковані і обпалені живим вогнем. Але кованих я не мав, а чекати долі бездіяльно – не любив. А ще я дуже не любив, коли моєму спокою щось заважало. Навіть дрібка інформації, яку могли виявити тенета – міграція духів, дрібні чари людей – могла бути корисна. Бо все це – часто наслідок дій гравців, які воліють лишатися в сутінках. От це відлуння мене й цікавило.
Я зайшов у двір багатоповерхівки – й укляк.
На лавці біля під’їзду Павленків сиділа ВОНА.
Вся в червоному, суха і усміхнена. З прив’ялими маками у зачісці – мабуть, про людське око вони здавалися заколкою.
Я підійшов, тихо сів поруч.
– Моя пошана, Найвеличніша.
– Облиш ці присідання, куцю, – буркнула ВОНА. – Скажи, якого біса ти не даєш мені зайти до цього дому? – і вказала сухим пальцем на балкон Павленків. – Відганяєш моїх, повішав свої нитки. Я можу їх порвати.
– Я знаю, Найдавніша.
– То навіщо ти це робиш?
– По-добросусідські. Єгор допоміг мені з відведенням землі під будинком. Це поки що убезпечило мене і моїх близьких. Він любить моє місто. Захищав його. Давні договори кажуть, що я маю віддячити. Я віддячую.
– Я можу покарати тебе.
– На те Ваша воля, Тисячолика. То це Ваш примарник чатував зранку під Єгоровими дверима? Але він не пах Вами. Дивний тип.
Смерть глянула на мене – безоднями на блідому обличчі – і я навіть не відвів очей.
– Дуже цікаво, куцю. Але мої не ховаються.
– Мені теж цікаво, Всесильна. Бо й Злидень погрожував мені, що готовий зневажити Право Порога… і Серце Берега. Схоже, у нас тут завелися шкідники. Пацючки розміром зі слона. Якщо не з суперзавра якогось. Але я поки не знаю, хто це.
Смерть встала з лавки. Двері розкрилися перед нею.
– Ви за Єгором, Невидима? – я підскочив. – Наймогутніша, а давайте зіграємо? – задріботів я. – Ви дасте Єгору хоча б шість місяців життя… а я… віддам себе Вам до строку.
– Не задешево продаєшся, духу? – тільки-но Смерть стояла обличчям до дверей, аж раптом її спина стала передом, а замість потилиці з’явилося обличчя.
– Може, й задешево, – зковтнув я. – Але не можу ж я торгуватися з Вами.
– Але ж торгуєшся, кульгавий.
– Ок, торгуюся. Добре, я на те Ваша ласка, то маю й кращу ціну, – я перевів подих і випалив. – За моє буття – Ви дасте півроку життя Єгора… а ще Ви допоможете знайти, хто стоїть за Злиднем і знищує Черкаси! І ми зупинимо Злидня!
– Я не б’юся ні на чиєму боці, – Смерть знову віддзеркалилася до дверей під’їзду обличчям. – Навіть на боці таких, як ти. Але я не чіпатиму твого друга-людину, бо ти маєш Право Подяки.
– Але ж ви носите маки, а не чорне простирадло, Матір Життя!!! Вам не байдуже на цю землю!
– Це моя справа! – гаркнула жінка в червоному – і зникла, лишивши по собі тонкий запах скошеного сіна.
Я стояв, холодний і неживий, як у рік, коли все почалося.
*****
Я стояв на узліссі – один з гурту маленьких Явних… надто змучених, щоб усвідомлювати власні сили та імена. Поруч зі мною знепритомнів малий блукач – тонкі гілочки-ручки, обличчя-череп. Я підняв його і тримав на руках.
Перед нами, на лисому пагорбі, тупцювали Старші – наші та кілька людей. З ними була відунка – жінка у шкурі оленя, з розмальованими руками. Я не бачив її оберегів, але знав, що вони страшні. Багато наших померло від її дотику. Але зараз усі Існуючі стояли пліч-о-пліч та дивилися, як відунка і Старша мавка ліплять щось на великому пласкому камені.
Жінки місили глину і кров.
Кров багатьох істот, що віддали її добровільно.
Вітер гнав чорно-сірі хмари, роздирав одежини на людях, гойдав коси і гілки. Мав піти сніг.
Я пішов до гурту Старших, тримаючи блукача на руках. Решта малюків почвалали за мною. Я ще мав сили, і вони слухалися мене. Хоча нам було страшно. Я знав – чуяв – що затіяли Старші, але ми, малі Явні, багато обертів сонця тікали від усіх. Старших духів, людей, звірів. У роки Холоду кожен жер слабших. Ми були – найслабкішими. Але зараз ніхто не бився один з одним – і не пробував зжерти нас.
Я повагався і обрав молоду лісовицю – вона була на вид не такою грізною: невисока дівчина зі шкірою, як букова кора.
«Що буде, сестро лісова? Навіщо ми це робимо?»
Старші – люди і наші – обернулися до гурту малюків-духів.
«Щоб мати силу змінюватися… і вижити у ці часи. Кинь цього мерця і йди до кола. Ти маєш життя у собі, малюче. Додаси нам сили».
Хитання, нестерпний біль… На моє обличчя налипли сніжинки.
«Я не хочу мінятися! Я боюся!»
«Тоді вмирай».
Люди і Явні приступили до плаского каменю і почали класти на нього руки, гілки, корені. Відунка стала тупати і плескати в долоні, а старезна мавка вигиналася, танцюючи поруч. Її тіло ставало то людським, то зеленим, як молода верба, на руках проступало листя.
Холод забирав останні сили. Я зробив кілька кроків, і теж поклав долоню на Камінь, і притулив до нього малюка-духа, якого тримав.
«Я теж підтримаю угоди. І сила моя – до ваших сил».
Старші кивнули – і сплели руки.
«Най так буде довіку!»
«Довіку… і кров'ю скріплено!»
«Допоки земля під ногами, і небо над нами…»
«Поки життя і смерть є цілим!»
«Най буде так!»
Їхні голоси стали гучними, вплелися у землю, і небо, і річку, і нас обсипало снігом та мертвим листям.
А тоді мені уперше в житті стало ТЕПЛО.
*****
Моїм першим спогадом був ХОЛОД.
Давно. Дуже давно. Тисячі обертів тому.
Старші духи казали, що земля колись квітла, і дощі падав на зелені трави і безкрайні ліси. Але тоді прийшли сніг і лід. Я навчився відрізняти сотні відтінків холоду, перш, ніж усвідомив, хто я. Мої батьки загинули – я не пам'ятав їх. Все гинуло. Всі, породжені річками, пагорбами, лісами – зникали. Навіть людська кров не могла це зупинити. Люди теж вмирали. Годі було сподіватися отримати їхнього життя – чи їхньої жалості. Тож моїм другим спогадом була смерть. Тисячолика ходила по землі, стинаючи Явних і людей. Але й мертві не мали спокою.
Земля, яку я знав, була кепським місцем. Допоки ми не змінили світ навколо себе.
Ми уклали угоди з ворогами. І стали сусідами. Добрими чи злими, але навіки єдиними. Щоб хоч і битися далі – але жити. Не всі погодилися на це. Але ті з нас, хто пристав на угоди, отримали силу еволюціонувати. А люди – здатність до наших чарів.
Саме тому тисячі років потому світ відрізнявся від того, яким він був в моїх дитячих очах. А я міг тримати в руках залізо, приміром.
Холод пішов геть, і все понеслося. Зникали і знову виростали ліси, люди приходили і йшли геть – різні, у різному одязі. Люди вбивали одне одного, забували про угоди. Наші пускалися у мандри, шукаючи іншої долі – бо тепер могли. Люди вбивали наших. Люди обирали нових богів. І ще новіших. Істоти нашого роду – маліли. На Зелен-пагорбі і навколо – виростали і зникали села, фортеці, завирував замок, а тоді зник, і з його залишків знову звели хати, і знову місто...
Але настав день, коли я усвідомив: майже нікого не лишилося поруч з тих, хто пам'ятав день народження Серця. Я лишився тут майже сам. Місто навколо належало людям і молодим Явним – надто слабким, щоб втручатися у хід речей.
Але угоди лишалися чинними, і я не міг відступити від них – хоча уже сотні років таких, як я, звали образливими іменами типу чорта, куця чи кульгавого. Та я призвичаївся й до цього.
Я не хотів би побачити світ, в якому зруйнувано одну з печаток на наших тодішніх угодах.
Бо саме ці угоди зробили цю землю такою, якою вона була.
А люди… уже не раз міняли свої погляди, і ще багато разів могли змінитися.
Я відкрив хвіртку і зайшов у дім.
– На тебе вже чекають, – з порогу сказала донька. – Я їм дозволила зайти, бо… ну, сам дивись. Лишати їх на вулиці було б гірше. Що взагалі відбувається?!
Я зайшов у вітальню – і остовпів.
На меблях, підлозі, люстрі, стінах сиділи маленькі духи: товсті і тонкі, круглі, гіллясті, сірі, білі, зеленкуваті, з очима червоними і чорними – і всі разом глянули на мене.
– Старший брате… старший брате! – загуло у повітрі, аж мені звело щелепи.
– Що вже сталося? Ви подуріли? Прийти сюди, та ще й явно! Не могли когось вирядити?! – заверещав я.
З гурту Явних викульгав одноокий домовик – я знав його, він жив на горищі висотки навпроти.
– Старший брате, нас і вирядили! По одному від кварталу. На нас нападають. Злі знаки на стінах помальовані… люди кажуть злі речі, і сили з них йдуть якісь… чужі… І то почало з’являтися недавно. Може, два дні як… Ну щось і раніше було, але ми не зауважили...
Я принюхався і мимоволі зиркнув на захід – там, за деревами, стояла одна неприємна споруда.
– Це щось церковне?
Домовик похитав головою.
– Ні, Старший. Ми з хрещеними маємо… пари… пери… коротше, ми їх не чіпаємо, а вони – нас. Поруч живемо, як сусіди. Споконвіку! – відкарбував дух, хоча так, його «споконвіччя» було дуже коротким на мій погляд. – А це щось друге. Воно робе не так, як у хрещених. А робе злодійство.
Здійнявся галас, як у Верховній Раді – духи наперебій почали розповідати свої лиха, кричали, стогнали, транслювали, скрипіли, аж у мене заболіла голова. У одних зникло право входу в дім. У інших загинули родичі – от були і розчинилися. Треті отруїлися, бо місце, з якого вони живилися силою, стало як чуже. Але найгірше – деякі духи здуріли. Перестали знатися зі своїми, втекли й тепер чинили дивні речі. Як ними хтось керував…
– І вони помийкою пахнуть, – закінчив домовик, – не так, як помийники чи як болотяники. Ні, чимось таким… мертвим. Що вже гнилим народилося.
Я було пхикнув, але за мить згадав примарника, що стирчав під Єгоровими дверима. Він тхнув саме так.
Я ледь втихомирив гостей. Безхатькам дозволив перебути у нашому сараї. Решту відправив по домам. Кожен отримав від мене завдання – пильнувати і відразу повідомляти новини.
Але така концентрація Явних у одній хаті привертала забагато уваги, і я нервував.
Важко було сподіватися, що всі ці домовики, дашники, східники, кутники, машинники – сидітимуть тихо і не чаруватимуть потрошку. Бо то було їхнє буття. Це я мав людське тіло і міг зайняти себе чимось непомітним. А ця малеча не могла. Та я поки не знав, що цим удіяти.
Я аж тут згадав, що так і не замкнув свої залізні тенета.
Я сунув останній цвях за двері і поклав на одвірок долоні.
На коротку, дуже холодну і безтямну мить – я майже відключився.
Я очікував на відлуння, на тихий шурхіт, на тисячі маленьких рухів Стихій – коротше, на життя міста, завжди повного людей з Даром і Явних. Тому й розкрився на повну, щоб вловити усе.
Але я не думав, що відчую безколірне, голодне і хиже НІЩО.
Воно зависло над Черкасами і готувалося до війни. Воно було колосальним. А те, що я бачив, було лиш дрібкою від цілого. Тисячі його відростків тягнулися до людей і духів міста. І там, де їх впустили у серця, вже не було нічого живого – тільки сморід.
Я через сорочку висмикнув замкового цвяха і сповз на підлогу.
– Тату, що відбувається? Хтось хоче покарати тебе за те, що ти порушив правила?! Але ж ти нікому не зашкодив тим, що я жива! Чи хтось дізнався про мого сина?!
– Ні, мала…
Я говорив і не відчував губ.
Людське тіло і так погано пасує таким, як я – хоч би як ми не навчилися ховатися у ньому. Але від доторку до такої величезної сутності – я відірвався від тіла й на мить побачив себе згори: чоловіка середніх літ, в джинсах та м’ятій сорочці, з пошкодженою ногою, але, мабуть, привабливого.
І ніби просвітом через тіло – сяючого змія.
Я скреготнув зубами і звів різних себе докупи.
– Гадаю, ця штука хоче покарати... просто усю країну, мала.
Мені було важко говорити, я затинався, але я нарешті почав розуміти...
– Пам’ятаєш, я розповідав тобі?.. Кілька років тому... в…воно пробувало напасти на Київ. Зруйнувати, зз..зіпсувати і підкорити. Магія від... п...північних сусідів. Штука, яка ними керує. Вона в Києві керувала своїми людьми, священиками і духами. Але тоді нічого не вийшло. Ну, вкотре.
Донька кивнула. Тоді усі, хто мав Дар, відчули ту битву. Але я знав трошки більше.
– Вони відбилися. Але в Києві – ти сам казав – гравці не нашого калібру. Там ого-го які сили, і ті ледь подужали ворога! – донька нервувала. – Тож московська магія перечекала і вирішила лізти через маленькі міста?
– Щось типу того, – образ величезної помийки, яка псувала усе, до чого торкалася, стояв перед моїми очима. – Але ця штука дуже стара і голодна. Невже Злидень, придурок, з нею знюхався? Хоча... боги, про що я питаю… коли б це він відмовився поїсти лайна?
– Я можу тобі допомогти? Я знаю, що я просто людина… ну, майже… але ж я можу шпигувати, збирати дані… Тату?
Я похитав головою.
– Ти і малий. Обидва вдягніть сорочки навиворіт – і не знімайте. І з дому ані кроку, чуєте?
– Ти б ще ножа у одвірок загнав, – сумно пожартувала мала. – Тату, я можу тобі допомогти!
– Деякі старі трюки все ще працюють, – буркнув я. – Але вам краще сидіти вдома. До речі, про старі трюки… – я поклав в кишеню доньчине дзеркальце.
Вечоріло. Над містом плив неприємний, в'язкий запах помийки – і він ставав все сильнішим.
Я втягнув повітря й узяв слід того, кого знову мав відшукати.
Я знайшов його там, де й очікував – біля закинутої хати номер «8» по Соборному узвозу. На самому вершечку Зелен-пагорба.
Колись я пробував викупити цю хату, але навіть моїх сил забракло перед впертістю спадкоємця. Чоловік давно не жив тут й не збирався. Але не мав сили віддати землю, в якій лежала Печатка угоди – навіть не знаючи і не розуміючи цього. Я вирішив перечекати – але не знав, що часу не маю…
І ще я раптом відчув, що більшість власників тутешніх будинків мертві. Вбиті чи загадково померли за останні місяці. Будинки сказали мені про це. Дарма я так довго не говорив з ними...
Злидень сидів на лавці біля покошених воріт, витягнувши ноги, ніби на когось чекав.
Здригнувся, підняв на мене очі.
– Чого приперся? Хіба ми не закінчили розмову?
Я підійшов і сів на повалене дерево навпроти.
– Закінчили. Але, знаєш, я раптом згадав, як все починалося. Як я виніс тебе, майже померлого, з лісу. Як ми потім блукали тут, ділилися силами. Як ти почав жити з людьми. Стільки всього між нами було. Тож вирішив тебе побачити. По-дружньому. Давно ми не говорили, як брат з братом.
Злидень мигнув, виглядав збентеженим.
– До чого ти хилиш? Я знаю тебе, кульгавий. Тобі й руку потиснеш – треба пальці рахувати.
Я зірвав травинку і сунув її у зуби.
– До того, що воювати з тобою я не хочу. Я не для того рятував тебе десять тисяч років тому. Чи скільки там минуло тих грьобаних років? Хоча ти, гаденя, ніколи за це мені не подякував.
– Я подякував! От чому ви, перелесники, вічно все перекручуєте?
– А чому ви, злидні, вічно такі злидні? – пожартував я. – Але годі, брате. Ми обидва надто старі для цих дитячих образ. Я хочу миру і спокою.
Злидень дивився на мене – темні очі на худому обличчі-черепі. Почухав брову ламкими, ніби павучі лапи, пальцями. Навіть шитий на замовлення костюм сидів на ньому, як на опудалі.
– Куцю… ти що, жартуєш? Чи вдарився?
– Ні. Я пропоную угоду. Ти не чіпаєш мене і мою родину. А я натомість ні у що не лізу. Але я хочу отримати… ем... гарантії. За тобою якась сила, правда? Я теж хочу під її «дах». Щоб жити довго і спокійно. Бо закономірно переживаю, чи з цією забудовою – і планами твоїх друзів – все не піде все... під три чорти, – пожартував я, пильнуючи за його обличчям. – Допоможи мені існувати спокійно, брате. Я вже багато людей пережив – і цих хочу теж забути.
– І я не буду тобі більше нічого винний? За мій порятунок?
Я відчув небезпеку – але й піднесення. Я все розрахував правильно.
– Гадаю, ми зможемо це обговорити, якщо ти розкриєш карти, брате. Я ж не з тих, хто вірить на слово. А тоді кров'ю скріпимо угоду – і то вже навіки.
Злидень нервував.
– Йди геть. Або… приходь завтра, Зелений. Але краще йди геть. Я повідомлю тобі, коли ми зустрінемось. Але ти не знаєш... не знаєш, про що просиш! Ти не знаєш, що вони за люди!
– Брате, я не відстану, поки не отримаю свої гарантії безпеки. Ну і твоїм… ем... друзям я точно на щось знадоблюся. Я ж чорт, – підморгнув я.
Я встав з колоди – але з моєї кишені ніби саме собою випало люстерко – й сховалося у траві.
Пішов по узвозу до Дніпра, зиркаючи по сторонам.
У повітрі відчутно смерділо мертвечиною – так, ніби я йшов по полю бою тижневої давності. Але й то сказати… Мертве пахне майбутнім життям, воно повне хробаків і всяких істот. А у цьому смороді життя не було. Тільки тлін і безвихідь.
Як вони живуть у цьому? Нічого дивного, що вони там, у Московщині, геть усі божевільні.
Я зупинився так різко, що аж зрив землю п’ятами.
Під пагорбом на узбіччі стояла ціла кавалькада грейдерів, екскаваторів і величезний жовтий автокран. З вантажівок витягали секції дерев’яного паркану. Навколо машин вешталися хлопці в спортивних костюмах.
Я застиг під деревами, і, поки я стояв, під’їхала ще машинерія – здається, копер, яким забивають палі. Водію прокричали, щоб від їхав узвозом нагору. Я квапливо відступив у тінь.
Схоже, забудову Зелен-пагорба вирішили розпочати вже. Цієї ночі. Зліпити паркан і поваляти хати, а вранці поставити громадськість перед фактом, що фундаменти вже закладають.
І за пару годин вони заб’ють палі, руйнуючи закопаний Сонячний Камінь – і Серце Берега, що досі, всі ці тисячі років, билося на ньому.
Я стояв у тінях, думав. На моєму боці – небагато: притомні малі духи – молодь, беззахисна і слабка, а ще моя донька з онучком. Але донька – людина, хоча й моєї крові. Вона має добре чуття, але потому й усе. А онучок… я й сам не знав, на що він здатний – хоча й не збирався перевіряти, поки він не стане старшим.
Бойових одиниць підходящої потужності я мав рівну одну. Себе самого. Єдиного у цьому місті старого Явного, який не поїхав дахом.
Я міркував, чи не покликати когось на допомогу. Але підозрював, що у всіх містах України – зараз такі ж проблеми. А питати у наших головних, у духів-захисників… можливо, не було часу.
Рятувати Серце Правого Берега, одну з печаток на угоді між нашими духами і людьми, я мав прямо зараз. Сам-один.
Звісно, ще були містяни, яким, сподіваюся, не байдуже на історичний центр міста. Але вже добряче стемніло, а тут лягали рано і неохоче шукали на свою дупу зайвих пригод. Та вибору не було. Я дістав з кишені телефон і наробив фотографій техніки. За хвилину знімки грейдерів, готових ламати будиночки на Зелен-пагорбі, з’явилися у соцмережі.
А у наступну мить мене вдарили по голові.
– Як цікаво. Перелесник у людській подобі, з мобільним в кишені…
У мене скажено боліла голова, руки і ноги, але я примусив себе розкрити очі.
Я лежав якійсь темній кімнаті, мабуть, на столі. Світло пробивалося через вікно і стару фіранку, і за мить я упізнав це місце. Вітальня будиночка номер «8» по Соборному узвозу. Я бував тут, коли пробував сторгуватися з власником.
Мої руки і ноги були прив’язані якимись плетеними шнурами, і я відчував, як по моїм долоням стікає кров і сукровиця. Ці штуки просто роз’їдали мене, впивалися у м’язи та жили. Було до біса боляче, а я й гадки не мав, з чого зроблені ці мотузки – і ще робити далі.
Знадвору чулося ревіння моторів.
Переді мною стояв чоловік у чорних рукавичках, в костюмі з краваткою. Я не бачив його обличчя – тільки білу пляму. Ще один тип походжав з іншого боку – я упізнав його по запаху. Тип з московської церкви, але зараз від його присутності мене вивертало. Сморід, як з дна звалища. Вічний тлін, ага. Так пахли ті, хто служив не богам, а московским силам. Я кипів від люті. Така гидота – і я не можу дотягнутися до нього. Зазвичай від християн мені було лоскотно-неприємно, але потому й все. Я не заважав їм, а вони мені, а так тривало віками. А з цим типом у мене була, як би так сказати, глибока несумісність. З питань набагато глибших, ніж віра.
Хоча Злидня, який сидів у кутку, це, схоже, зовсім не турбувало – ані запах, ані решта обставин. Гаденя посміхалося гострими темними зубами.
Краваточний гортав фотки в моєму мобільному, і за мить я тричі прокляв себе, що наробив їх. Але як зупинитися і не фотографувати тих, кого любиш, коли це нічого не коштує?
– Ти тільки глянь, – він тицьнув мій телефон попу. – Сотні фоток якогось дівчиська! Чортове поріддя досі так западає по дівкам, що будь здоров! Хоча кажуть, що воно живе тут з останнього льодовикового періоду!
– Це не те, що ви думаєте, – буркнув Злидень, і мені аж захололо. – Дівка – це не його коханка. А донька.
– Що? – ревонув піп. – Хто це дозволив таке?...
– А нашо йому дозволи? То дитина-підмінок, але не поміняна, – пояснив Злидень. – Він її народив від коханки – і забрав собі, бо коханка здохла. Навіть не через нього, а сама, щось там сталося. І от, тепер ростить казна-що. Не людину і не наше… Але він же Старший, хто ж йому заперечить! – ображено додав він.
– Ого, – сказав піп. – За це біса має бути покарано. А дівчисько спокутує, спокутує…
– Дівка не відьма, не вродилася, – додав Злидень. – Просто людина. Але ще якесь дитя прижила. Не знаю, від кого. Але чую, що цей малий ого-го сили має… Бо куць його нікому не показує!
– Краще б я тебе кинув здихати, – сказав я Злидню – мовою, яка не звучала тут тисячі років. – Краще би ти розпався попелом, краще б тебе зжерли скажені болотяники, малий блукачу...
Злидень реготнув.
– Надто довго я грав за твоїми правилами... старший братику. Тепер пограй за моїми.
– Ти їхня лялька, дурню! Немає твоїх правил! Вони користуються тобою і знищать!
– Я незнищенний, чорте! І я давно злидень, а не блукач!
Я з усіх потягнувся до люстерка, яке кинув надворі, зібрав його відображення, але кинути нікому не встиг.
Краваточний зойкнув, вдарив мене у груди якоюсь металевою штукою, і я вирубився.
Знову відірвався від тіла і побачив, як грейдер вже руйнує будинок поруч з номером «8», і як робітники ставлять паркан – а навколо спить, нічого не чує моє місто.
Місто, яке я тисячі років захищав – щоб вижити.
Тому така наша доля – захищати землю, яка нас породила.
І прямо піді мною, під будинком номер вісім, в десяти кроках під землею, лежав Сонячний камінь, а на ньому билося глиняне – живе – Серце. У ньому досі текла, вирувала кров – хоча ті, що віддали її, давно пішли у засвіти. Але кров та була свідком, що ця землі жива, і має життя у собі, і її духи, і люди, і боги, і навіть сама Смерть – єдині і рівні. Усі, хто визнав цю землю своєю.
Але люди могли обирати землю для себе, а ми насправді – ні.
Тому й битимемося за неї до останнього.
Мить непритомності закінчилася. Руки і ноги боліли, думки плуталися, а від близькості ворожого попа – радше жерця – я не міг дихати.
– Кажи, де живе його дівка, – наказав костюмний Злидню. – Бо я її чомусь не можу почути… Її щось ховає. А ти, – повернувся до московського попа, – їдь за нею. Кров чорта і напівлюдини для нашої справи корисні. Дівка, мабуть, живе нелегально, може, й без імені – як і цей чорт. Тож буде ще трошки крові, і ніякого складу злочину. І дівка спокутує…
– Так точно, майстре, – і ворожий піп вибіг з хати.
– Я знаю, хто ти насправді, – сказав я Злидню. – Ти блукач. І я проклинаю тебе. Вмирай довго і страшно. Замерзай.
Аж раптом щось почало відбуватися.
Я погано бачив і чув, все пливло, але у хату забігли якісь люди, штовхнули костюмного, збили його на підлогу. Костюмний верещав, бився, але проти натовпу в хаті не мав шансів. Якісь дві дівчини вхопили попа і кричали, що невже отець Олександр допомагає рейдерам?! Мене розв’язали, понесли з будинку. Якась бабця викликала швидку і кричала в телефон, що тут катували активіста, людина вся в крові!
Натовп з телекамерами і телефонами загнав у кут Злидня і фоткав, і кричав, що от, чиновника міськради піймали на гарячому. «Виправдав своє прізвище», – стримив з телефону якійсь бородань, може, той самий журналіст, що навідував Злидня у кабінеті?
Костюмного витягли з хати, тримали, він ревів, що тут хулігани, і сварився – а насправді дуже потужно проклинав.
Звісно, він був маг. Ворожий і дуже-дуже сильний. І, мабуть, з хорошим погонами ФСБ. Іншого би на таку справу не послали.
Але я не мав сили зупиняти його прокляття.
Я взагалі не мав упевненості, що проживу до ранку.
А тоді я побачив, що у кутку двору стоять худорлява жінка з маками у зачісці.
Смерть посміхнулася і стяла серпом тенета, які плів костюмний чаклун.
А тоді пішла геть, підрубавши трак у грейдера і стукнувши бригадира у поперек.
Я хотів посміхнутися і щось сказати їй, але, здається, помер.
Я отямився в лікарні кілька днів потому.
Руки і ноги боліли, на грудях, куди мене вдарив московський маг, доцвітав величезний синець.
Донька сиділа поруч, тримала онучка на руках, і малий, треба сказати, з усіх сил поводився, як піврічне маля.
– Привіт, тату. Ну і наробив ти галасу.
– Я ж нічого й не встиг зробити.
– Таки встиг. Твоя залізна сітка так проявила всю чужинську нечисть, що задзвеніло аж до Києва. Сюди багато народу глянуло, і, здається Духи-захисники тут були. Ну, я не певна, але, здається, я бачила декого. Як ти їх описував, – донька знизила голос. – Ніби люди… але ніт. Набагато більше, ніж люди. А ще твої фотки в соцмережі допомогли. Всі ці крани і екскаватори.
– Я не думав, що вночі їх хтось побачить.
– Чомусь тієї ночі ніхто не спав, – мала з сумнівом зиркнула на мене. – В соцмережах всі скаржилися, що їх як побудило щось. Кому жахи наснилися, кому нібито сама Смерть явилася! А дехто прямо написав, що по ньому бігав домовик, хоча того типа на сміх підняли. Коротше, з того неспокою всі полізли читати новини. А вже тоді закрутилося – преса, розголос. Народу набігло. Навіть з Південно-західного, з Можайки і з Хімселища люди їхали, уяви! Не думала, що наші на таке здатні… Вони ж вічно що? Тільки ринком і товкучкою цікавилися.
Я зітхнув, згадуючи жінку з маками.
Ні б’юся ні на чиєму боці, еге ж.
Але угода є угода.
У людей так само. Навіть якщо вони забули про угоди. Але їхні ноги ходять по землі і чують, як стукає Серце Берега.
– Злидня відсторонили від справ. Я бачила його – він як здувся. Ніби й зростом менше став. Тікає від преси, ховаться.
– Якщо так далі піде, йому доведеться піти з політики. Його ж більше ніхто не годує. А злидень в своїй нормальній формі – не надто апетитне видовище, – реготнув я.
– Я певна, що ти все це підлаштував, але соромишся це визнати! – резюмувала мала. – Тобі від слави що, убуде?
– Якби ж то я був таким сильним, щоб таке влаштувати. Але твій древній таточко просто має гарну удачу...
Лікарка, що зайшла у палату, пхикнула.
– Пане Василю, ну що ви таке придумали! Яка старість у ваші сорок п’ять? Ви по всім нормам ще молода людина. Ще й така героїчна! – жінка перевірила мій пульс, і я з усіх сил намагався відстучати його нормальним. – Ну, схоже, вам скоро на виписку! – пожартувала вона. – Хоча й не відразу. За кілька днів! Все-таки травми значні. А поки до вас відвідувачі!
Слідом за лікаркою у палату зайшли Ганя Павленкова та її Єгор – на ходунках, але досить бадьоро.
– Повірити не можу! Єгоре Захаровичу! Ви ходите!
– Васю, – Єгор погрозив мені пальцем. – Васю, змій ти такий! Знав я, що ти оттакенна, справжня людина, з от таким серцем! – сусіда розвів руками. – А ти виявився ще кращим! Хоч би покликав когось! А то сам поліз проти цих забудовників! Дякую, але більше так не ризикуй!
– Обіцяю.
Я сів у ліжку і похитав головою. Єгор виглядав бадьорим і майже здоровим, хоча я знав, що часу йому лишилося рівно півроку. Але вони у нього тепер були. Активні і повні сил.
А скільки часу мені лишилося, було не так і важливо.
Я сподівався, що хоча б встигну побачити, на що здатний мій онучок.
Забігаючи наперед, Смерть по мене досі не прийшла. Та й то сказати: я поставив угоду, що віддамся їй до строку. А коли мій строк, Найвеличніша, мабуть, й сама не побачила.
Проти «Євгена Злидня» відкрили кілька справ, після чого він, як писала преса, пустився у біга. Насправді – сховався у лісі за містом, маленький і брудний, як побитий пес, зростом мені по коліно. Я знайшов його, притопив у Дніпрі і наказав не з’являтися мені на очі ще років з тисячу. З новин відразу зникли історії про зубожіння – за них більше ніхто не платив, а у містян справи пішли на краще. Ну, і у мене теж. Усі малі духи міста зажили своїм життям. Я викопав картоплю і допомагав доньці консервувати баклажани, прожив зиму, і літо, і ще одне, і ще.
«Отець Олександр» раптом кудись подався, і більше у місті його не бачили. А його громада раптом захотіла перейти в українську церкву, що я вітав. Набагато краще, коли у тебе з твоїми противниками є спільні цінності. Приміром, любов до своєї країни.
А коли тобі протистоїть голодне ніщо – це не противник. Це видовий ворог. Антиматерія. Тут не до дискусій і не до розмов.
Я розумів, що війна не закінчена. Але поки вони відступили, а я знову мав час. Виростити з онука потужного мага, і, може, повернути у світ чари, які були заховані. І ще раз змінити світ.
Але то вже буде зовсім інша історія. |
Рассказ открыт для комментариев