11:30 04.08.2020
Вітаємо переможців 54-ого конкурсу!

1 Анастасія Гетманська as012 Блакитна стрічка

2 Христя Хмиз as020 Псун

3 Цьогобіччя as007 Як спіймати Колобка на мінному полі


   
 
 
    запомнить
     
Регистрация Міське фентезі Фінал

  Количество символов: 38300
Міське фентезі Фінал
рассказ открыт для комментариев

at009 ДОЛЕЇД ОЗЕРНИЙ


    Лист Перший

    Від: Андрій К.

    Кому: Віталій Міняйло

    Дата: Неділя, 9 серпня 2020, 22:22

    Тема: Re: Дивовижні події

    Привіт! Відповідаю на твого старого листа:

     > тримай мене в курсі щодо подій, які можна віднести до "дивовижних".

    Пробач, я не мав тоді що на це сказати та вважав тебе трохи мрійником (оці всі твої незвичайні хобі: езотерика там всяка, міфологія, паранормальне). Але днями, в мене сталася подія, яка змусила мене змінити свої погляди. Можливо я пишу не зовсім те, чого б ти від мене чекав. Гадаю, ти б хотів розгорнутий звіт про якусь чудасію, а я волію отримати від тебе спершу поради, або роз’яснення.

     > Особливо мене цікавить все, що схоже на привидів, навіть якщо вони не схожі на людей.

     Цікаво, чому ти саме мені зазначив це? Щось відчув своїми екстрасенсорними здібностями? Чи просто всім знайомим пишеш: може в когось завівся в домі полтергейст? В будь-якому разі, ти поцілив. Хоча те, про що я хочу тобі розповісти, взагалі ні на що не схоже!

    Колись я гадав, що можу зобразити все — що навколо мене, і що в голові! А з часом почав втрачати цю здатність. Аж до того, що зараз майже не можу малювати: провести пряму лінію стає важко, боляче. Роками я звинувачував себе у власних недоліках, відсутності таланту, надмірних амбіціях — але після того, як я нещодавно випадково потрапив до однієї місцини, я зрозумів, що в мене вкрали долю. Так-так, не думаю, що можна краще це назвати: в якийсь момент життя, на розгалуженні, в мене вкрали іншу гілку життєвого шляху. Наприклад, з’їли. Повір мені, я пишу тобі цього листа не під речовинами, я суцільно тверезий та усвідомлюю звичайну реальність, як вона є. Але ти просив — то я пишу тобі, щоб повідомити, що якась незрима істота з’їла мій альтернативний вибір в житті!

     Як я це знаю? Я її знову відчув як і багато років тому. Колись давно — та минулого місяця. Одне й те саме відчуття присутності чогось, що мене огорнуло та почало відбирати долю. Невидима істота, яка, можливо, допомогла розвинути хорошу ідею — а потім її одразу вкрала, зжерла, всмоктала! Тим самим позбавивши мене одного життєвого шляху, та штовхнувши на інший. Тепер вона (воно?) навіщось повернулася за мною.

     Колись ми жили поруч та часто бачилися, зараз ми живемо, фактично, в двох станціях метро один від одного, й могли б зустрітися бодай раз за ці роки, скільки це — п'ять? шість? Але щось неначе нас розділяє, розводить шляхи, коли я навіть поруч з тобою там десь пролітаю. В мене таке відчуття, що навіть за це відповідальний хтось. Або щось. Тому сподіваюся на листа від тебе. Телефон не відповідає.

     Що мені робити далі?

     Твій друг, Андрій

    

     Лист Другий

     Від: Андрій К.

     Кому: Віталій Міняйло

     Дата: Понеділок, 10 серпня 2020, 13:37

     Тема: Вигляд істоти

     Привіт! Дякую за швидку відповідь!

     > Я ще довго буду не в Києві, тому єдиним засобом спілкування може бути пошта.

     > Розповідай мені все, що зможеш. Як воно виглядало?

     Ніяк. От взагалі ніяк. Просто відчувалася ця присутність. Вплив. Тому мені й потрібна твоя консультація, бо ніхто інший просто не повірить. Дякую тобі за перелік питань, їх багато, тому відповім поступово на всі, на які зможу.

     > Як ти жив всі ці роки, що саме тебе спонукало до думок, що може бути потойбічний вплив на події твого життя?

    Ось це питання мені найбільше до вподоби. Розповім тобі детально, а ти скажеш, чи була якась містична істота на моєму життєвому шляху, чи я просто шукаю виправдань тому, який я нездара?

    Багато років тому, я в свої двадцять п’ять був лише дизайнером-початківцем попри те, що мріяв до цього віку провести власну виставку як митець. Нескінченні придурошні листівки, криві логотипи та похапцем зроблені візитівки, правочки за правочками, погратися з формою квадрату та шириною "аріалу" — і все це “за мало грошей”, щоб отримати досвід та працювати “за багато грошей”. Звісно, мені хотілося більшого! І от я почав вигадувати прям цілеспрямовано якийсь дизайн, який зробить мене відомим та багатим. Мені всі казали, що для кар'єри треба (й достатньо) лише працювати наполегливіше. Неможливо стати світилом дизайну, казали вони. Просто більше грошей. Просто нові можливості. Наприклад, поїхати геть та почати робити справжній дизайн. Десь в Нідерландах. Ось і працював я, методично та багато, по десять-шістнадцять годин на день, вихідних ставало дедалі менше.

    Та замість зростання така робота мене поступово виснажувала. Я майже нічого не малював для себе, вже не розумів, чого я можу хотіти, окрім неї. В голову лізли депресивні сюжети. Й одного разу я зобразив якогось огидного хробака, який пожирав будинок з безліччю людей. Пригадую, як я роздивлявся його обриси, такі слизькі, доки не замислився: навіщо я витратив кілька годин на детальне вимальовування цієї мерзоти? Того вечора я зрозумів, що далі так не можна, що я не розвиваюся, а деградую, втрачаю хист. Недостатньо просто вміти проводити лінії — в них треба вкладати сенс! А такий гидкий сенс я не хотів вкладати.

    В пошуках натхнення я пішов гуляти вечірнім районом у навушниках, у ритмі натомленого міста, що спить мирним, лагідним сном, і думає про щось уві сні. Крок за кроком в лабіринті наших оболонських бетонних нетрів, я відчув, що місто мене огортає. Будинки танцювали джаз, перетворювалися на хвилі; з кожною пройденою вулицею вони збиралися в ціле море медових сутінків ліхтарів. Як тобі пояснити? Це було видно кутовим зором, та одразу втікало від мене, коли я переводив погляд. Але я буквально відчував солодкий смак ночі, усі відчуття змішалися! В бажанні вхопити один особливо прекрасний момент, я раптом вигадав майже готовий малюнок! Авангардний “портрет” Дрімотного Києва, такий неповторний, що став би початком моєї слави! Хто б мені порадив тоді повернутися додому та замалювати його, але я був такий розслаблений та заміряний, мені хотілося насолодитися якомога більше станом творення, вперше за багато років, а не пошуком результату, розумієш? Я пішов блукати далі, ускладнюючи в голові зображення.

    Й завело мене на одне з озер біля метро "Оболонь", вони разом називаються “Опечінь”, а яке саме з них — не можу згадати! Реально, не можу точно тобі сказати, як я там опинився: однієї миті був на площі — а іншої вже серед зелені. Сидів я на землі біля води, милувався на доріжку від місяця. Вона мені неначе додала останній елемент, якого не вистачало для вектора цієї моєї вигадки. Місто все так само “обіймало” мене: тут перед очима багатоповерхівки, які мали б бути за спиною, а ось величезний місяць, а тут дерева, які ростуть взагалі з іншого краю озера! Фантасмагорія неможливої картини охопила мене так, що я забув, що існує якийсь світ. Я був всередині свого малюнка!

    > Розпиши максимально чітко: де, що, як, коли сталося?

    Мені бракує слів. Спогад урвався, так само, як тоді, коли я вже не міг пригадати, як дістався додому. В одну мить чарівний малюнок зник, певне. А в іншу — я вже отямився на дивані, вдень. До того ж, серед твоїх питань немає “чому?” — а мені в першу чергу хочеться знати, чому саме я? Що такого привабливого в моїй долі було для того монстра? Й, здається мені, це питання містить в собі відповідь на всі інші. Наступного ж дня я сів малювати. Але все пішло шкереберть. Кольори не лягали, медовий присмак світла ліхтарів на стінах будинків не вдавався. Самі лінії були мені огидні. Це був геть чужий мені образ, порожній та далекий від ідеї минулої ночі. Тоді я зробив копію та дещо спростив. Відтак ще дещо, і ще дещо. Прибрав деяке тонування та закарлючки. І мені сподобалося. Саме цей, не ідеальний, а спрощений дизайн (я назвав його “Музика міста”) приніс мені вже за кілька днів роботу в хорошій фірмі. Мене взяли саме через нього на ту вакансію, наступні роки я розвивався, як тільки міг, доки не став арт-директором. Все йшло гладко, аж до певного відчутного розгалуження на дорозі.

    Ось тут приділи особливу увагу. Одним з перших моїх завдань після підвищення було розробити мало не порнографічну рекламну кампанію. Спочатку я посміявся та уявив, яка це буде вірусна бомба, як розійдеться це мережею у гнівних відгуках. Почав писати ТЗ підлеглим… і тут мене почало вивертати назовні сумнівами. Повернулося відчуття, що я “малюю огидного хробака”. Був кінець робочого дня, я вирішив піти на природу — на озеро. Либонь, сильно замислився, бо мене немовби обступили дерева, хоча я об’єктивно стояв на краю води, та перед очима їх не було видно, скоріше, якось навколо, наче ліс ріс корінням в озері. Щось мені таке тоді уявилося, немовби є я успішний, але цинічний і вульгарний керівник відділу, де роблять брудні кампанії та чорний піара також, є я — просвітлений, творчий, у перуанському пончо, посеред виставки своїх картин. Третього шляху не було. Вражений цією картинкою, я не міг заснути всю ніч, а наступного дня запропонував іншу кампанію. Генеральний скривив писок та грубо сказав мені збирати речі. Ось так, за одну хвилину, я залишився без роботи та кар'єри.

    Це було два роки тому, за які я з художника провал за провалом перетворився на прибиральника сміття, щоб були хоч якісь гроші. Чому? Я все ще питаю себе, чому це сталося саме зі мною ? Логічно метикую так: якби я намалював ідеальний варіант музичного сітіскейпу, я б пролетів з тією дурною роботою. Та не здався б, створив би цілу колекцію, можливо, провів би виставку. А вийшло як? Десять років тому я обрав хибний шлях, а відтак тільки доповнив його, намагаючись виправитися. Чи то була помста невидимої істоти?

    > Та як ти вирішив написати мені, що стало поштовхом?

    Якось я прийшов вночі, щоб мене не бачили знайомі, зібрати порожні пляшки на озері, й відчув, що “воно” там. І воно мене впізнало. Мені страшно, Віталіку. Я ліг спати та почув, що воно мене “кличе”, щоб доїсти. Допоможи мені, прошу. Що це може бути, якщо воно існує, а не в мене просто дах відірвався та полетів за вітром. Як його здолати? Насамкінець, як отримати назад мою долю? Я не відчуваю в собі більше сил змагатися.

    З надією, Андрій.

    

    Лист Третій

    Від: Андрій К.

    Кому: Віталій Міняйло

    Дата: Вівторок, 11 серпня 2020, 23:56

    Тема: Re: Оглянути місце зустрічі

    Привіт! Дякую тобі за підтвердження, що ти стикався з подібними істотами! Та головне — що ваша команда їх долала. Якось хочу почитати про ваші пригоди!

    > Тобі треба буде повернутися на озеро та відшукати саме те місце, щоб “впіймати відчуття присутності”. На жаль, не можу піти з тобою, бо мене немає в місті, а діяти варто швидко. Твій пригнічений стан може звести тебе в могилу, якщо озерна сутність буде сильніша за тебе та вирішить, що ти становиш загрозу.

    Це задача, друже, майже така, як "пограйтеся з формою квадрата", але я її виконав. Хоча й не одразу. Спершу я обійшов десь зо три озера з п'яти (чи їх шість? сім?), які утворюють озерне намисто. Хтось мені казав, можливо, ти, що це колись була річка Почайна. Що ж, виглядає цілком логічно: русло, посічене будівництвами. Я присвятив цьому день, ходив повільно й уважно. Захопив з собою альбом та олівці — щоб надихнутися пейзажами та подолати свій мистецький блок. Або раптом я побачу якусь з цих істот? До того ж, ти мені написав таке:

    > Ти не зможеш сфотографувати їх на телефон, я вже виявив, що оптична техніка їх не здатна бачити.

    Я теж так подумав, тому вирушив на пошуки місць, де б зручно було всістися з альбомом. Моя уява підкидала мені дуже різних істот, швидше за все з моїх спогадів про казки дитинства чи з української класики. Мавки, лісовики, болотяники якісь жабоподібні — всі вони проносилися перед внутрішнім зором та зникали. Жодне з них не могло бути "долеїдом", як я його охрестив. Навряд чи бодай щось з них існувало.

    Й я взяв собі за правило: якщо не малюється одразу, значить — не тут. Робив якісь невеличкі нариси, спочатку смішних потворок, потім звабливих оголених озерних дів. Потім я дійшов до того ж пляжу з якого почав — і зрозумів, що перше озеро мені не підходить. Жодного знайомого місця, жодного цікавого малюнку з тих. А там я відчув прямо справжній приплив натхнення. Було воно моїм? Чи той незримий хтось виманив його з підсвідомості, щоб вкрасти? В цих роздумах я обійшов ще півшляха тим самим озером та перейшов через проспект на інше. Знаєш, тут так цікаво стало: високі вежі нові, цивілізовані паркові місцини. Все це плавно входить...перемежовується з майже дикою природою, що там була, коли ти ще тут жив. Ну, якісь там зовсім чагарники та болота перерили, забудували доріжками. Взагалі зараз велика йде реновація — я вже думав, що не впізнаю місцину.

    > перевірити, чи не буває наступних проявів: безпричинні хвилі на воді, невеликі смерчі без вітру, зміна кольору вогню свічки чи запальнички, дивні тріщини в землі

    Чесно кажучи, чимдуж я вдивлявся в природу в пошуках ось цих проявів, тим менше відчував, _що_саме_ маю знайти. Тут якось все мимо, друже. Хоча, якщо це має значення, я напишу тобі, як саме я впізнав це місце.

    Друге озеро (Кирилівське?) я спочатку викреслив з переліку. Я зрозумів, що на "той беріг" не дійшов того разу, а з цього не бачив ніяких знайомих краєвидів. Взагалі, цей методичний пошук підтвердив мої очікування, що логікою мені не знайти потрібне місце. Бо неначе в старій книжці, прикмети мали бути водночас навколо такі, яких не могло бути в реальності разом. Я продовжив свої замальовки, аж раптом мені спало на думку, що візуальна схожість пейзажу взагалі ні до чого! Вигадував я в певному стані розслаблення, якогось драйву без важких думок. Тобто, на мій творчий розум, як на наживку, клюнув долеїд! Відкинувши наявне, я почав фантазувати (тільки цього разу, за допомогою олівця та паперу, а не тільки уяви) — і на мене з боків почали насуватися дерева, кущі, будинки. Ось тут я й відчув (подумай, може, це щось важливе?) жах. Мені стало так холодно, неначе я втопився, не можу дихати, а ці всі дерева та зарості — просто схилилися над моєю мокрою могилою. Озирнувшись, я побачив, що дзеркало озера вертикально переді мною — та я в нього падаю, не маючи землі під ногами! Гадаю, я закричав, і втік. Недалеко, але паморок це з мене скинуло. Це все ще було “не там”, але я “взяв слід”. Опанувавши себе, я сфотографував місцевість та зробив малюнки всього, що побачив.

    > Максимально детально змалюй — краще фактично змалюй!!! та надішли мені — як виглядає місце, де ти втратив долю ?

    Але все ж, я ще не дістався мети. Знаєш, що я второпав? Що маю йти лише дорогою, яку натхненно намалював перед цим! Як тобі? Вималював собі коридор уявного міста, та мало не перечепився через невеличку сталеву огорожу в реальності, бо не помітив. Як я не вбився… Не знаю. От що тобі може сказати цей маршрут та місце призначення, якщо воно все існує більше в уяві? Втім, я так розумію, саме це тобі й треба. Я зробив як фото, так і малюнки, надсилаю все.

     Цікаво, що я зміг пригадати старе впале дерево, воно вже геть замшіло. Я хотів його зобразити з мохом, але не дуже пішло, тому врешті-решт використав техніку закручених ліній. Кора дерев мене завжди ними чарує, коли так їх поруч виводиш, ніби паралельні, але не дуже: розходяться, роздвоюються... Тобто, воно цілковито уявне. Оці хвилясті лінії внизу — це туман. Там дуже густий туман саме на цій галявині. Дивно, ніколи навіть о такій порі, ввечері, не бачив влітку туману.

    На цьому прощаюся та чекаю на твої детальні вказівки щодо того, що мені робити далі. Я не боюся діяти, чесно. Чомусь впевнений, що все буде добре.

    З цікавістю, Андрій

    

    Лист Четвертий

    Від: Андрій К.

    Кому: Віталій Міняйло

    Дата: Четвер, 13 серпня 2020, 20:41

    Тема: Re(2): Малюнок

    Привіт!

     > Дякую тобі за малюнки! Так тримати. Дуже добре, що ти вловив настрій долеїда. Спробуй тепер відчути його без паніки. Коли ти знову підеш туди?

    Мені для цього треба підготуватися, не знаю. Але часу я не гаю. Хоч і нікуди не ходив фізично, навіть не полишав дивану, але подумки мені вдалося повернутися на озеро — в той час багато років тому, коли почалася моя руйнація. Зранку, навіть не прокинувшись повністю, я почав думати, навіть не так: блукати розумом, продовжуючи події сна. Й ось я в своєму минулому, за день до того, як все пішло шкереберть…

     ...Перед першим великим завданням на посаді арт-директора я повернувся на те місце, звідки все почалося. Не знаю чому, я роками не згадував про те озеро. Лише цього разу чомусь, крок за кроком я вийшов туди. Знову ніч, знову місячна доріжка... я не думав, куди йду, аж доки не опинився серед дерев та будинків, що не могли бути так розташовані... І раптом передо мною постав туманний… хтось. Уява мені малює хмару та громовий голос, що до мене промовляв: “Я готовий дати тобі великі славу й багатства, якщо ти обереш мене!” Скоріше за все, це вже якась моя обробка того незрозумілого інакше відчуття, а насправді не було там нічого видимого або чутного. Воно стерлося з моєї пам’яті, бо було просто набором переживань, а не подією. Але наступного дня я зробив не той вибір, на який долеїд чекав. За це він, гадаю, підтасував мою життєву можливість. Якщо уявити варіанти як розкладені на столі карти, то він забрав тузи та джокери та поклав двійки. На цьому моя розумова подорож не закінчується! Я почав малювати описані вище події, одну за одною — і продовжив згадувати.

    > Те, з чим ти маєш справу, нематеріальне. Воно може існувати в тумані, може існувати в стовбурі дерева, може існувати навіть поміж спогадами твого життя! Тому, прошу тебе — згадуй! Не тільки коли ти поруч із долеїдом

     Тільки-но хотів тобі написати, що “поруч” з цією істотою — це не зовсім фізичне місце. В певному сенсі вона поруч зі мною завжди. Можна шукати до нестями реальне озеро та реальний барліг, де відсипається якась примара. Можливо, це старий пеньок чи каменюка. А може, кола на воді? Чи сама доріжка світла від місяця? Але якщо так, якщо долеїд — це зібрання символів, то чи важливо, щоб в нього було матеріальне тіло? Або він може просто існувати в уяві, дрімати поміж спогадів? Отже, за спогади я і взявся. На мене чекали два роки між тим днем та сьогоднішнім.

     > Чи відчував ти ще колись вплив цієї істоти?

     Хоча ти мене ще на початку про це питав, але я весь час подумки відповідав “ні”, та не писав тобі нічого про це. Але тепер я можу сказати, що так, однозначно, так. Він повертався весь цей час у снах, докладаючи свої карти в колоду, з якої я будував палац… готовий змусити ці карти раптом зникнути, щоб все полетіло шкереберть! Він робив так не раз. Являвся до мене уві сні. Я усвідомлював, що сплю, але навколо була сама чорнота, ніяких картинок чи звуків, неначе я прокинувся в труні — це й була помста цієї потвори, вкрадена, спорожніла доля. Висмикнута карта, замість якої — нічого, якщо вже закінчити аналогію. Вийти можна було, лише підкорившись долеїду. Зранку я вже не міг згадати сон, а вдень він мною керував, змушуючи оцінювати кожну лінію, що я проводив, як таку, що веде мене до жахіття або навпаки. А коли я закінчував малюнок, задоволений собою, пастка вже була готова: те, що здавалося проривом, виявлялося наступною сходинкою до персонального пекла. Довелося облишити малювання, щоб життя хоч якось вирівнялося. Зараз я повертаю собі здатність малювати взагалі.

     > Я перечитав твого старого листа, де ти згадуєш якийсь жахливий малюнок. Знайди його, але не фотографуй. Просто знищи, але не вогнем, а водою: поклади в каструлю, щоб розмокнув.

    Нічого не розумію, але зроблю. Поки що не знайшов, хотів швидше відповісти тобі. Ще от хочу зауважити, що мені останній тиждень почали снитися жахіття, немовби я шукаю щось у пітьмі, або у хащах. Це ж пов’язане із долеїдом? Тому що я інколи бачу якісь чужі озера, а інколи відчуваю цей переляк, небезпеку втопитися. До того ж, ще сниться таке густе плетиво, килим зі старого комиша на воді — я мало не пішов під воду, коли хотів зрізати навпростець, в одному з снів.

     > Треба, щоб ти володів собою, коли будеш поруч з ним наступного разу.

    Володіти собою — влучно сказано. Але я ще не знаю, як цього досягнути.

    > Що там в тебе із старими малюнками? Мені треба зіставити їх з тим, що ти намалював минулого разу.

    Так, для початку знайду їх для тебе.

    З найкращими сподіваннями, Андрій

    

    Лист П’ятий

    Від: Андрій К.

    Кому: Віталій Міняйло

    Дата: Неділя, 16 серпня 2020, 01:37

    Тема: Новий малюнок.

    Вибач, що не писав кілька днів. Привіт.

    Я в суцільній імлі. Здається, долеїд пересувається між усіма озерами. Були відчуття, коли я виходив на те з них, де багато людей. Я переводив погляд із одного з відпочивальників на іншого, аж раптом мене накривало холодом і жахом, в очах тьмяніло. А небо ставало при цьому свинцевим. Потім відпускало. Погляд на іншу людину — й знов. Намагався це замалювати, але усі фігури вийшли кострубаті, олівець перестав триматися в руках. Це було позавчора. Мене якось вистачило пронумерувати всіх людей та перерахувати їх кількість на пляжі. Потім я повернувся додому та довго дивився, чи немає серед фігур ще однієї, без номеру? Але ні, не було. Я тобі вкладу фото цього аркуша. Там ледве щось видно, бо в кожної постаті нібито кілька контурів. Давай поспішати. Мені урвався терпець. Може, долеїд тут сезонно та полетить у вирій? Знаєш, мені недобре. Не можу чекати на відповідь від тебе, я піду ще раз на те закляте місце, помалюю. Маю здолати страх.

    

    Лист Шостий

    Від: Андрій К.

    Кому: Віталій Міняйло

    Дата: Середа, 19 серпня 2020, 14:53

    Тема: Дослідження альбомів

    Я живий! Дякую за листа. Запаморочення минуло.

     > Що там в тебе із старими малюнками?

    Повертаємося до цього питання. Увечері вчора під дією нового досвіду змусив себе розібрати старі альбоми. В мене багато було етюдів на тему людей. Тут я усвідомив, наскільки часто бував на тих пляжах. Багато разів за ці роки. Щоразу, як мені бракувало натхнення, я йшов до природи, до води. Там мені ввижалися гарні ідеї... а потім їх просто поглинав хтось. А я гадав, що в мене немає портфоліо! Відтак малював ще окремо логотипи, рекламу (яка ніколи не продалася, цих нарисів склався свій пакунок). Взятися за ці альбоми мені після завершення було лячно, тому я, з одного боку, не викинув їх, але й не відкривав, з іншого.

    Якесь шосте чуття мені підказало, що аркуші треба видрати та перекласти в іншій послідовності, ніж вони були заповнені. Тож я сів у центрі кімнати та розкладав малюнки та ескізи навколо, доки від альбомів не залишилися самі обкладинки. Перекладав аркуші, щоб знайти якісь не випадкові зв'язки. Що я побачив: є багато нормальних малюнків, але вони геть не цікаві мені. Академічні майже. Етюди людей, природи, машин, будинків. Причому в різних альбомах я бачив ніби продовження. Тобто, в одному альбомі я починав малювати вулицю. В іншому була розвинена картинка, ще в іншому спрощена, в четвертому — майже логотипний вигляд. Та я не можу сказати, що це були тематичні альбоми на кшталт "Пейзажі", "Портрети", "Лого". Просто якось думка мандрувала сама, в розмаїтті простору й часу.

    Також знайшлося немало дивних похмурих сцен, в яких чудовиська без форми, лише з пащеками та очима жеруть людей. Більше нічого не було на цих аркушах, навіть тла. Хіба що якісь лінії, значення яких я зрозумів не одразу. Придивився: нібито не тіла поїдають, а, наприклад, впевненість. Змінюється постава в кожного впізнаваного персонажа. Таке враження, що я за кілька років змалював крок за кроком зміни в долях одних й тих самих людей. Не уявляю, як мені так вдалося зосередитися, я про це не думав! Склалося саме.

    Отже, я створив за роки “інше місто”, крізь яке вели сюжети подій. Але всі вони обривалися на замальовках, зроблених на озерах! Виявив це я наступним чином. Спочатку усі такі аркуші йшли в свій окремий стосик. Так само, як і всі інші. Потім я ліг спати, та мені наснилося, що я біжу цим містом, зустрічаюся з кимось у занедбаному кафе на березі озера, він дивиться на мене бляклими очима та каже: “зістав дати!” Коли я прокинувся, то так і зробив! Поміж різними стосиками був зв’язок! завжди — завжди! — між складними малюнками та простими або незавершеними, між сюжетами міста та ескізами для портфоліо був один аркуш з озера. До того ж, чим далі в часі, в сенсі, ближче до сьогодні, тим більше "після озера" було закинутих малюнків. Але послідовність дат на підписах найбільше співпадає з останніми двома роками, коли в мене вже не було снаги на творчість, коли я рвонув робити дизайнерський бізнес… Зараз напишу щось не дуже зрозуміле, спробуй мені пояснити. Ти писав, що на відчуття треба орієнтуватися. Отже, в мене стає дедалі чіткішим відчуття, що моя справа занепала через видіння. Коли я працював над замовленням, в мене завжди було декілька нарисів, щось я відкидав відразу, а щось мені дуже подобалося, й я починав цей нарис розробляти. Потім щось там, щось там — і мені бачилося, як я не отримую замовлення через цю картинку. Тепер я розумію: оце “щось там” — це похід на озера, поклик долеїда. З моєї пам’яті випало, що перед тим, як відчути переляк, я приходив до нього, а воно вкладало мені в голову жах, віднімаючи сили від творіння. Коли я дивився на лінії, що лише вчора викликали в мене захоплення, то сьогодні я вже боявся їх комусь запропонувати, бо очікував, що це буде марна праця, внаслідок якої від мене відвернуться назавжди. А потім, загнаний між двома варіантами, занадто простим та занадто складним, я біг до посереднього, який нормально проходив. Мені хотілося витрачати час на творчість все менше, з кожним таким замовленням. Фактично, їх були сотні. Більшість “стала на потік”, але з десяток особливих набереться. Ось вони мене я тягнули назустріч долеїду. Але я майже певен, що це було на іншому озері!

    Навіщо ж мене привело на те, що далі? Куди я вже забув дорогу. Невже той долеїд хотів мене зжерти вже прикінцево? Таку сильну я відчув загрозу, таку холодну порожнечу, наче він вирвав мою свідомість та кинув в порожній бетонний блок, зачинив у квартирі в будинку, що лише будувався у 1970-і роки над озерами. Я ніколи не міг би це побачити, щоб це було справді моїм спогадом — але картинка стоїть в мене перед очима. Може, саме в ті роки долеїд опинився тут?

     Й я забув, що ще хотів сказати. Гадаю, він має наді мною ще й якусь дистанційну владу.

    Додаю фото серії малюнків у вкладеннях.

    

    Лист Сьомий

     Від: Андрій К.

    Кому: Віталій Міняйло

    Дата: П’ятниця, 21 серпня 2020, 22:50

    Тема: Від сну до видіння

    В туман не заходь ні в якому разі!

    Я не розумію, чи ти зайнятий, чи що сталося з поштою, що ти мені не відповів на минулого листа? На мене тисне все, я хочу розібратися із долеїдом якнайшвидше. Мені наснилося жахіття, від якого я вперше в житті прокинувся з криком. Він душив мене. Оточив в якомусь будинку, де все було в плісняві та поламаних меблях, зогнилих речах. Я не знаю, чому раптом я опинився там. За вікнами — болото. Cхоже на одне з тих страшних озер, якщо його запустити років так на п’ятдесят. Та побудували на ньому хатинку баби Яги або якихось наркодилерів. Поки я роззирався, хатку заповнила ядуча імла. Холод висмоктував з мене життя. Повітря просто зникло. Не в силах вхопити його ротом, я закричав, так пронизливо, що лякав себе сам — і прокинувся. Серце калатало так, немовби щойно почало битися знов. І мене підірвало до діяльності: я перерив усю квартиру, але знайшов десь закинутий та схований малюнок того “хробака”, що ти мені радив знищити, й залив водою. В ту ж мить мій жах почав розчинятися. Я знов замислився про силу малюнку. А що, як ось так я створив тоді якийсь “магніт” для долеїда? Він “відчув” тяжіння, притягнув мене до озера — а потім? Чи не оселився він якось в тому малюнку, який зараз розмокає у воді? Що з нею потім робити? Злити в унітаз? Вже нічого не знаю, що робити без тебе, може, ти мені відповідатимеш?

    Я пішов на озеро вчора ночі. Вдень я спав після сортування альбомів, а вночі пішов, розмірковуючи, що, ймовірно, те, що я змалював за всі ці роки — було свідченнями згасання мрій людей через дії невидимого чудовиська. Виходить, що ці контури олівцем, які я спершу вважав нарисовими — це було насправді зображення того, як "воно" огортає людину, та вводить її в стан сумнівів, поступово роз'юшуючи її віру в себе. А ще звивисті сліди, що здаються випадковими розчерками олівця, який забули відірвати від паперу, схожі на те, як я малював туман на тому дереві, що надіслав тобі на початку наших пошуків — це його рухи. Так я прийшов до висновку, що долеїд озерний — це й є той туман. Він непомітно огортає людину, що відпочиває на самоті, вночі або вранці. До побачення, мрії! Звісно, чудовисько лишає щось натомість — примітивне рішення, яке спрацює, щоб жертва пожила ще трішечки. Повернулася з новими думками, та підгодувала його ще.

    Гадаю, для мене долеїд приготував останню зустріч, вирішив покінчити з моєю долею остаточно. Не з життям, ні. Він не настільки примітивно влаштований, щоб пити кров чи пожирати плоть. Після його останнього візиту я б жив собі далі, сірим одноманітним життям, віддавши залишки долі, амбіцій — назавжди. Як-от більшість людей живе. Таке, як би його описати, приречене відчуття, коли ти не можеш без чогось, але не можеш це зробити, просто чекаєш і чекаєш на момент, коли це можна буде реалізувати: ідеального замовника, що напише одразу з кошторисом; ідеального малюнка, який змінить світ, коли здобуде планетарну славу; ідеальної жінки, яка стане музою. Я про це не казав, але я досі один — і часто міркую, а що, як я тоді отримав посередній виграш, але програв ціле життя, велике, величезне кохання? Коли висиджував самотніми ночами над попільничкою, дивлячись, як дим малює на тлі нічного неба за вікном сизих змій. І нібито кільця змії мене стискали та виводили на повторювані життєві стежки. Такі викривлені, бо в житті прямих доріг немає. Я хотів "пряму дорогу", це правда — зробити тоді той дизайн, та почати від нього лише вперед та вгору. Думаєш, саме це пожер долеїд десять років тому?

     > Спробуй намалювати це дерево ще раз, вдень, але схожим чином.

    Ти писав це мені у одному з минулих листів, тож ось, я це зробив. Але нічого не сталося. Тоді я наважився прийти вночі. Розташувався там при світлі місяця та далеких ліхтарів міста. Не надто вдивлявся в пітьму, а малював, слідуючи за відчуттями. Ось, що в мене вийшло: комиш, осока, в них — вузенький прохід до води та рибальський "місток" із старих дощок, підібраних на смітнику або вирваних з паркану. На воді доріжка хвильок. Це він, воно, вона? Я не знав, і замалював за ніч майже все, що було навколо: високі вежі над пожежним депо, покривлене дерево, вкрите мохом,

    І, знаєш, в цю мить я раптом замість звичного потемніння в очах та втрати ідеї — побачив себе, іншого. Нібито піднявся над собою, та побачив його; в гарному похідному одязі, з дружиною, дітьми, цей я прийшов на берег віддячити духам озера та осоки, про яких намалював казку, одну з багатьох, які видали окремими книжками... й все зникло, лишився тільки біль в очах та пожежа всередині, та я продовжив працювати олівцем. Малював інколи навпомацки, лініями, закручував їх вибагливо. Тому малюнок ось такий дивний — в додатку. Я намалював мапу, як дійти до цього місця на озері, як раптом зі мною щось станеться, додаю також.

    Та я пішов звідти з відчуттям, що знайшов відповідь на питання “чому” — я просто був досить талановитий, “поживний”. Це підказало мені рішення.

    

    Лист Восьмий

     Від: Андрій К.

    Кому: Віталій Міняйло

    Дата: Понеділок, 24 серпня 2020, 00:01

    Тема: Герць із долеїдом!!!

    Привіт! Знайшов твої листи в теці “Спам”.

    >Ти можеш його захопити в полон, намалювавши!

    Дякую, що підтвердив мої думки. Але я вже довів це сам! Таке дивовижне відчуття: неначе я чекав на когось, хто проведе мою долю, хто стане натхненням, хто дасть пораду — а в останню мить звільнення прийшло від того, що я у відчаї знайшов шлях сам.

    Почнемо з того, що я не знав, що мені треба намалювати. Варіанти були: звивисте дерево з мохом, клубочіння туману, неймовірний пейзаж із похилими будинками, ще одного гидкого хробака… А обрати я міг щось лише одне.

    Гадаю, ти б прорахував все, та прийняв якесь рішення, але я не мав стільки часу, тож просто довірився інтуїції. Я знав, що треба почати малювати, а там вже простір згорнеться навколо мене сам. Добре, якщо ти хочеш “наукове” підтвердження, то я помітив певні закономірності у пейзажах, зіставивши вкотре свої малюнки з озер одне з одним. Окремо то було не так помітно, а от в послідовності ставало зрозуміло, що поступово дерева та будинки, яких не має бути поруч, зсуваються ближче, огортають.

    До речі, чим більше я думав про всіх цих людей, ескізи з яких я робив у різні альбоми, тим глибше я розумів, що деяких з них я намалював в мить, коли долеїд поглинав їх ідеї. Саме так він "винюхав" мене, можливо, я йому ще здався "смачним", тому він продовжив мене жерти, кликав раз-по-раз в такий самий спосіб на такі ж ситуації, в таких само настроях, в ті ж самі місця, де він полював. Ось чому я так поспішаю, доки в мене є відчуття контролю над ситуацією: якщо я не позбудуся цієї п'явки, то воно мене висмокче вже зараз, і залишок життя проведу якщо не прибираючи сміття, то роздаючи листівки, які дизайнив хтось інший.

    Та я відволікся. Забув розповісти: коли я почав малювати дерево минулого разу (ніч з 20 на 21 серпня), мене вистачило хвилин на п'ять. Варто мені було лише витягнути альбом та намітити обриси дерева, як мене почало трусити від жаху! Олівець пішов криво та випав з руки. Я нахилився його підібрати — аж раптом весь світ зник, став чорним, тільки підсвічений стовбур в тумані, та й то — не весь, а наче візерунок на ньому. Крізь кору та мох проступив білий вогонь. Я кричав, здається, кричав — чув чийсь крик, лише згодом дійшло до мене, що то мій, хоча голос став чужим від переляку. Не знаю, як пояснити цей жах, це відчуття, розуміння, яке було, можливо, тільки в первісної людини — що тебе можуть поглинути, зжерти. Тільки з другої спроби я зобразив те, що описав у минулому листі до тебе.

    Наступної ночі відбулося майже те ж саме. Я навіть не зміг почати малювати, жах охопив мене превентивно; але я не втік. Лишився, розмірковуючи. Ми з долеїдом наче стежили одне за одним: я, стоячи перед його деревом, та він — клубочився помітним туманом навколо стовбура. Можливо, між нам стався діалог, бо я раптом почав згадувати інші випадки, немовби вимагаючи від нього, щоб він їх повернув добровільно, а він дражнив, показуючи картинки того, що могло бути, але не сталося. І не віддавав. Мене охопив відчай, коли перед очима являвся то такий, то сякий я сам, успішніший, багатший, знаменитий митець! Являвся і щезав миттєво. Вистоявши, можливо, годину такого протистояння, я збагнув, чим мене завжди виснажував супротивник: чеканням. Йому належала ініціатива, невидимий ланцюг, яким він приковував мене до місця. В мене ж не було нічого, чим я міг йому протистояти — окрім можливості піти геть, коли я це обрав, а не коли він відпустив. Хоча ні, чому невидимий — видимий: оця доріжка місячного світла, вона й прикувала мене досить надовго, щоб я погодився в душі на умови долеїда, прийняв його обмін гарантованого успіху на глибину ідеї.

    >Ці істоти не можуть довго без носія, твердого або рідкого тіла, навіть коли живуть на людях. Тому він тебе й прикликав повертатися. Щоб впіймати долеїда, тобі потрібен буде якийсь саморобний амулет, тільки треба вгадати форму, яка привабить його!

     Я про це міркував і сам та прийшов на місце вже підготовленим. Туман теж “готувався”, бо явно чекав на мене. Він тягнувся від озера до свого барлогу, білим полозом, клубочився помітно (хоча я певен, що його міг бачити лише я, навіть якби хтось там ще був), отже, не міг відірватися від стовбура. Звісно, замість амулета в мене був малюнок, зроблений олівцями на папері, схований під сорочкою. Це була неначе моя пастка на долеїда! Той потрапив до неї, купився на ці візерунки, що я так довго готував для нього напередодні!

    Туман "кинувся" на мене, огорнув -- та втягнувся в малюнок. Відчувши, як мокне та холоне папір, я схопився за нього якомога швидше, та почав наводити лінії, завершувати "клітку" для долеїда. Далі — можливо, в мене пішла обертом голова, можливо, здригнувся світ навколо, коли я епічно переміг цю аморфну потвору — папір почав висихати. Гадаю, це кінець для озерного долеїда. Або він там десь у потойбічній в'язниці, й я маю берегти картину довічно? Заламінувати аркуш? Що скажеш?

    Наразі я вже вдома, назад повернувся без пригод. Спокійно на душі. Так, наче я тепер можу малювати будь-що, та не просити натхнення в містичних сил, що ховаються в найзвичайніших природних середовищах навколо. Висплюся — й одразу сяду розробляти нове портфоліо! Ці візерунки наштовхнули мене на цілий новий тренд в творчості! Мемуари з "людей на озері" я теж планую перетворити на повноцінну колекцію картин. Моє життя не скінчилося. Я відбив долю в примарної істоти.

    Переможний та щасливий, Андрій.

    

     Лист Дев’ятий

     Від: Андрій К.

    Кому: Віталій Міняйло

    Дата: Понеділок, 31 серпня 2020, 10:23

    Тема: Епілог

    Вітаю!!! Коли ти нарешті повернешся додому, хочу з тобою зустрітися і поговорити про все, що відбулося, детально. А також послухати про ті твої давні пригоди із твоїми драконами.

     Але наразі хочу відзвітувати, що після полону істоти в мене все налагодилося: я намалював забуте Мрійливе Місто та виставив на продаж на сайті, воно вже кілька разів було “продане”.

    Також моя поштова скринька ожила! Мені буквально в першу ж добу відповіло на листи вісімнадцять з сотень можливих клієнтів, яким я писав весь цей час. Хтось ігнорував мої листи місяць, а хтось всі два роки! Тому на мене чекає дуже-дуже багато роботи.

    З того, що може зацікавити тебе: мені наснився сон. Можливо, про минуле, але я планую зробити його майбутнім. В ньому я з дружиною та дітьми прийшов на берег віддячити “духам озера та осоки”, про яких намалював добру казку, яку видали барвистою книжкою. Одразу, як прокинувся, я зробив перші замальовки для неї, вважаю, що вдасться її дуже скоро втілити. Зрозуміло, що замість похмурої історії долеїда озерного (до речі, може, варто його оформити у вигляді сторінки з середньовічного бестіарію?) це буде щось світле. Загадкове, хвилююче — але не моторошне. От, наприклад, уявляв колись, як дерева створюють склепіння для палацу лісовиків... Біля води там могли б жити маленькі такі летючі духи, що будують житло із рослин. Щоб дарувати дітям розуміння, що диво — поруч. Треба бути тільки допитливим та сміливим!

     Перемогти такий багаторічний жах приємно, але от перебирав я знов свої озерні етюди, роздивлявся фігури людей, охоплених імлою, і в мене раптом виникла думка: а чи був там лише один долеїд?

    Сподіваюся на нові пригоди, твій друг Андрій.