11:30 04.08.2020
Вітаємо переможців 54-ого конкурсу!

1 Анастасія Гетманська as012 Блакитна стрічка

2 Христя Хмиз as020 Псун

3 Цьогобіччя as007 Як спіймати Колобка на мінному полі


   
 
 
    запомнить
     
Регистрация Міське фентезі Фінал

  Количество символов: 19710
Міське фентезі Фінал
рассказ открыт для комментариев

at024 Будиночок в селі


    
    – Хіба не славно провести літо у будиночку в селі? – запитав батько, кермуючи. Машина підскакувала на вибоїнах ґрунтової дороги, жбурляючи пасажирів туди-сюди і змушуючи запакований посуд жалісно бряжчати. – Подихаємо чистим повітрям, погуляємо в лісі, пікнік влаштуємо. Познайомимося з новими людьми і станемо ближчими до природи. А я, нарешті, закінчу книгу. Гадаю зміна обстановки не лише допоможе зібрати матеріал, а й наддасть натхнення для фінального ривка.
    – От сам би і їхав, якщо тобі так треба. Навіщо всіх нас тягнути? – пробурмотіла мати, яку лише присутність дітей утримувала від лайки. – Чому через твою книгу маємо ми страждати?
    – Люба, ну які страждання? – обурився чоловік. – Я ж вас не в Сибір везу! Кілька місяців за межами міста ще нікого не вбили. До того ж ми це вже обговорювали: я не можу написати книгу про сільський фольклор, жодного разу не побувавши в селі.
    – От і писав би про те, що знаєш, – хмикнула жінка, визираючи у вікно. – Я погодилася, бо не знала що це за діра. В них навіть дороги не асфальтовані! Я так розумію, що на інтернет не варто й розраховувати, але бодай електрика у цій халупці є?
    – Немає Інтернету? – жахнувся син-підліток. – Чим же мені займатися всі канікули?
    – Там поряд озерце, порибалиш, – відказав батько і, помітивши над іржавими дахами обриси хреста, додав: – Не знаю, як щодо Інтернету, але церква в них є, а це вже непогано. Ще й дерев’яна, мабуть, старовинна. Варто туди навідатися. О, а от ми й приїхали! Виходьте, погляньте на нашу нову оселю.
    Машина зупинилася і новоприбулі висипали назовні, з насолодою розминаючись. Будинок розташувався на околиці, під лісом, на пристойній відстані від інших хат. Неподалік виднілося невелике озерце з криштально чистою водою, що блищала на сонці. Сам дім був двоповерховим, дерев’яним, але на цегляному фундаменті, з виступаючим вперед відкритим ґанком. В цілому він виглядав надійним та доглянутим, хоча де-не-де стіни й вкривав всохлий жовтуватий мох.
    – Гаразд, це не хижка на курячих ніжках, якої я боялася, – пом’якшала мати. – Мила, неси Пончика. Згідно традиції, першим в нову оселю має зайти кіт.
    Донька першокласниця витягла котячий ящик і ледве дотягнула його до ґанку. Відчинивши клітку та вхідні двері будинку, родина стала чекати появи пухнастого улюбленця. Той чомусь не поспішав і з ящику долинало розлючене шипіння.
    – Пончику, ти чого? – мати нетерпляче штурхнула котячу домівку ногою. – Не змушуй нас весь день на порозі стояти!
    Розлючено нявкнувши, великий перський кіт прожогом вискочив назовні й дременув, але не в будинок, а у зовсім протилежний бік, до лісу. Ніхто й оком не встиг змигнути, як він рудою блискавкою промайнув між дерев і зник, загубившись у зелених хащах.
    – Здається, це недобрий знак, – пробурмотів розгублений син.
    – Цікаво, що його так налякало? – задумливо промовила мати, до якої повернулася недовіра до нового будинку. – Ох, не подобається мені ця затія!
    – Та годі вам! Звідки ці забобони? – відмахнувся батько, рішуче заходячи всередину. – Нічого з котом не станеться. Набігається й повернеться, розбишака. Ми надто далеко заїхали, щоб назад повертатися, тож ну ж бо, розпаковуйтесь!
    Доки старші заносили речі й клацали вимикачами, донька одразу побігла на другий поверх. Невдовзі там пролунало гучне гупання, немов впало щось дуже важке, і почувся її вражений крик:
    – Ой, погляньте тут домовик живе!
    – Й чого тільки не вигадає мала, – усміхнувся батько, поглянувши на стелю. – Така фантазія, однозначно в мене пішла.
    
    – Скажи, куди поділася каструля з квітками? – через кілька днів допитувалася сердита мати. – І татові чоботи? І моя косметичка? Й чому в твоїй кімнаті знову розгардіяш. Я ж її всього півгодини тому прибрала!
    – Це все домовик, чесне слово! – виправдовувалася дівчинка, ковтаючи сльози. – Я просила його не бешкетувати, але він не слухається!
    – Домовик, аякже! – жінка втомлено закотила очі. – Гарну відмазку вигадала, краще не буває! На нього ж будь що можна скинути. А дзеркало в нас у квартирі теж він розбив?
    – Ні, то я, випадково, – понурившись, зізналася донька. – Він же тут живе і не міг там шкоду зробити.
    – Він ніде не живе, – розлючено відказала мати. – От що, ти покарана. Йди в свою кімнату і не смій показуватися мені на очі, доки не повернеш речі.
    Втомлено зітхнувши, батько закрив файл і вимкнув комп’ютер. Писати під рюмсання доньки, що долинало з-за стіни, було неможливо. Не те щоб він надто далеко просунувся: на нинішньому етапі його книга складалася з незакінченого речення. «Сільський фольклор це…», – от і все, що він спромігся написати. Але рідним про це знати не обов’язково.
    – Люба, я сходжу побалакаю з місцевими, – сказав він, виходячи з дому. – Позбираю матеріал для натхнення.
    – Дивись не спийся, – відказала жінка, пораючись на кухні.
    – Мамо, я піду порибалю, – сповістив син, закинувши футляр з вудкою на плече.
    – Будь обережним, – попередила жінка, грюкаючи посудом. – Як побачиш Пончика, піймай паршивця й притягни додому. Й з чого це ледащо так здичавіло?
    
    Чоловік блукав вузькими звивистими вуличками села. Порівняно з більшістю понурих місцевих хат, їхній будиночок на околиці виглядав справжнім палацом. Людей йому на очі траплялося небагато, а ті, що були, похмурі й мовчазні, уникали розмов, опускаючи очі і поспішаючи мовчки прошмигнути повз. Врешті-решт, чоловікові урвався терпець й, заступивши дорогу одному з місцевих, давно неголеному чолов’язі у драному тільнику, він запитав напряму, відкинувши всяку ввічливість:
    – Чому всі мене цураються?
    – Ви в проклятому домі живете, – прошепотів зляканий селянин й прожогом кинувся навтіки. Чоловік погнався за ним, але швидко відстав, впустивши втікача за черговим поворотом.
    «В проклятому домі? Це ще що означає? – подумав він і, поглянувши на навислий над селом церковний хрест, вирішив: – Піду до храму. Може, там я знайду відповіді на свої питання»
    
    Весело насвистуючи, хлопець простував зарослою травою стежкою до озерця. Спинившись на березі і помилувавшись краєвидом, він почав шукати зручне місце для риболовлі, коли його увагу відволік плюскіт. Озирнувшись, юнак затамував подих: на порослому очеретом мілководді стояла повністю оголена дівчина. Він не бачив її обличчя, але фігура в неї була бездоганна. Розпущене русяве волосся опускалося трохи нижче лопаток, а надзвичайної білизни шкіра навіть здавалася несправжньою. Не помічаючи його, дівчина потроху заходила в озеро. Вода вже сягнула їй колін, та раптом вона зникла з виду. Хлопець хотів підібратися ближче, але його спинив глузливий окрик:
    – Щось цікаве побачив, новенький?
    
    Візит до церкви приніс з собою неприємні враження: храм виявився покинутим та занедбаним. Дерев’яні стіни геть прогнили, дах де-не-де обвалився, вікна були забиті дошками. Втім, хлипкі двері виявилися відчиненими, хоча й затягнутими павутиною, і чоловік наважився зазирнути всередину. У церкві панувала непроглядна темрява, в якій щось копошилося, шурхотіло й пищало. Письменник застиг в нерішучості. Цікавість штовхала його вперед, але недобре передчуття радило остерігатися того, що таїться у пітьмі. На щастя, обирати йому не довелося.
    – Я б не радив заходити, – сказав крихітний горбатий дідок, підійшовши до нього. – Дах ненадійний й може обвалитися будь-якої миті. Та й взагалі, недобре це місце.
    – А чому ваша церква в такому жахливому стані? – обурився чоловік. – Не по-божеськи це. Мені здавалося, що в селі люди більш віруючі.
    – Люди, може, й віруючі, але без божої людини нікому за храмом приглянути. – відповів старий – Митрофан, колишній священник, заколотив вікна й до церкви більше ні ногою, а, оскільки він й досі тут живе і сану офіційно не зрікся, нового нам не прислали. Тож без неї обходимося.
    – І чому ж він так вчинив? – вражено запитав чоловік. Старий лише розвів руками.
    – А мені звідки знати? – розсміявся він, показавши рідкі зуби. – В нього й спитай. Його легко знайти, Митрофан нині у барі днює та ночує. Йди цією дорогою весь час прямо й невдовзі до нашого шинка вийдеш, не проґавиш.
    – Дякую. Вибачте, а як вас звуть? – похопився письменник, але старий зник, наче його й не було. Похитавши головою, чоловік рушив вказаним шляхом.
    
    – То що ти такого побачив? – допитувався кремезний хлопчина на рік чи два старший, доки його друзяки, глумливо посміюючись, оточували приїжджого. Їх було десь з півдесятка, всі як один міцні й дебелі, і їхня поведінка не віщувала рибалці нічого хорошого.
    – А вам яке діло? – передчуваючи недобре, запитав підліток, стискаючи кулаки. – Я рибалити прийшов, лишіть мене в спокої.
    – Рибалити? – награно здивувався забіяка, судячи з усього, головний у цій зграї. – Он як? У нашому озері? От що, це озеро лише для місцевих, тож тобі доведеться заплатити.
    – Я гаманця з собою не взяв, – відказав хлопець. – І взагалі, я ще навіть вудку не закинув, тож давайте я просто піду й ми більше не чіпатимемо одне одного.
    – Нікуди ти не підеш, – заперечив заводила, нависаючи над ним. – Й розплачуватися з нами будеш не грошима. Ми візьмемо як оплату шматок тебе. Вибирай сам, що віддати. Руку? Чи, може, ногу? Особисто я б на твоєму місці відбувся вухами. Невелика втрата, та й взагалі вони в тебе огидні. От тільки разом з ними доведеться віддати і ніс…
    Не бажаючи більше слухати цю маячню, юнак рвучко вдарив його і дременув до лісу. Лаючись та голосно улюлюкаючи, розбишаки погналися за ним.
    
    Бар виявився знятим з коліс вагоном, невідомо як затягнутим у цю глушину. Всередині, незважаючи на ясний день, панувала напівтемрява, а ще була брудно, напльовано і смерділо алкоголем вперемішку з сечею. Щойно чоловік зайшов, як всі обернулися до нього, разом обірвавши розмови.
    – Хто з вас священник Митрофан? – розгубившись від такої уваги, запитав він, лише згодом зрозумівши, наскільки безглузде це питання. Довгов’язий та сивобородий, Митрофан не носив хреста, але й досі вдягався у протерту від часу брудну рясу. Його зморене сіре обличчя прорізали глибокі зморшки, а червоні очі дивилися на світ з люттю зацькованого звіра.
    – Колишній священник, – застудженим басом відповів він, підводячись і виходячи з бару. Чоловік навіть не знайшовся, що сказати, вражений подібною грубістю.
    «Ні, я тебе так просто не відпущу», – вирішив він, поспішаючи за Митрофаном.
    
    – Чому ви занедбали церкву? Чому офіційно не зріклися сану? Що змусило вас втратити віру? – допитувався письменник, переслідуючи колишнього священника. Митрофан не відповідав і мовчки простував своєю дорогою.
    – Й не сподівайтеся, я від вас не відчеплюся. – пригрозив чоловік, з подивом відзначивши, що неговіркий старий вивів його до власної оселі. Тут же з лісу вибіг брудний та подряпаний син, за яким гналися кремезні хлопці.
    – Тату, допоможи! – вигукнув підліток, знесилено падаючи на коліна. Заводила глузливо зареготав.
    – Не боїмося ми твого тата, – заявив він та, помітивши Митрофана, застиг і злякано збліднув. Решта хуліганів теж одразу присмирніли й поволі задкували, бурмочучи щось нерозбірливе і жалісно скавучачи.
    – Пішли геть, – звелів колишній священник. Наче тільки на це й чекаючи, хлопці одразу шмигнули до лісу.
    – Я колись жив у вашому домі, – додав він, поглянувши на враженого чоловіка і спокійно пішов собі. Спантеличений батько допоміг сину підвестися й вони разом зайшли до будинку.
    
    Лише через тиждень підліток знову наважився на вилазку до озера. Не те щоб його так сильно тягнуло рибалити, але думка про можливість ще раз побачити таємничу незнайомку, а може, навіть, заговорити з нею, не давала йому спокою. Втім, навіть у своїх найсміливіших мріях, юнак не сподівався, що йому так пощастить: він застав її на тому ж місці й за тим же заняттям.
    Як і раніше, дівчина потроху заходила в озеро, звикаючи до води. Цього разу йому ніхто не завадив, тож він бачив як вона занурилася по пояс, потім по плечі і раптом шубовснула, провалившись з головою. Незнайомка невдовзі вигулькнула, відчайдушно хапаючи ротом повітря і знову зникла під водою.
    «Вона не вміє плавати, – збагнув хлопець, похоловши від жаху. – І втопиться, якщо їй не допомогти»
    
    – Це вже занадто, – пробурмотіла жінка, відчиняючи буфет і не побачивши жодної з куплених напередодні приправ. – От я їй зараз влаштую!
    Притягнувши доньку на кухню, вона сердито струснула налякану дівчинку і суворо запитала:
    – Куди поділися приправи? Відповідай, доки мені терпець не урвався!
    – Я не знаю, – схлипуючи, прошепотіла дівчинка. – Їх домовик забрав.
    – Домовик те, домовик се! – роздратовано передражнила мати. – Дістала вже своїм домовиком! Немає тут ніякого домовика. А якщо є, то нехай покажеться. Я всиплю цьому паршивцеві добрячої прочуханки.
    Тієї ж миті тарілка злетіла зі столу і розбилася, вдарившись об стіну.
    
    У барі письменник підсів до Митрофана, що ліниво хлебтав горілку, прикінчуючи вже п’яту чарку. Поглянувши на нього, колишній священник хотів підвестися, але чоловік спинив його:
    – Я вип’ю з тобою і заплачу скільки забажаєш. – пообіцяв він. – Тільки розкажи, що тут відбувається.
    – Гаразд. – погодився Митрофан, надкусивши консервований огірок. – Трохи чесності мені не нашкодить.
    
    – Тримайся! – вигукнув підліток, біжучи до озера. – Я тебе врятую!
    Не роздягаючись, він стрибнув у воду і швидко поплив до потопаючої. Діставшись, юнак схопив дівчину, чиє гарне всипане веснянками обличчя опинилося зовсім близько й потягнув до берега. Її тіло було слизьким від води, а сама красуня відчайдушно смикалася, чіпляючись за нього і більше заважаючи, ніж допомагаючи порятунку. Тому хлопець немало наковтався води, перш ніж дістався суші.
    «Це я вперше обіймав оголену дівчину», – червоніючи, подумав він, лежачи на березі й переводячи подих. Вголос же сказав наступне:
    – Не варто заходити на глибину, не вміючи плавати. Тобі пощастило, що я нагодився. І я не підглядав, не думай поганого. До речі, як тебе звуть? – перевернувшись набік, юнак заволав від жаху.
    Поряд з ним лежав вкритий ряскою та мулом скелет, на черепі якого ще стирчали пучки русявого волосся.
    – Отже, ти розкрив таємницю нашої милої русалки, – почув він знайомий голос ватажка місцевих хуліганів.
    
    У домі дзвеніли, тремтячи вікна, грюкотіли каструлі, бряжчали, розбиваючись на друзки, чашки й тарілки, миготіло світло і бахкали, зачиняючись та відчиняючись, двері.
    – Що тут відбувається? – прошепотіла мати, злякано скрикнувши, коли кухонний стіл посунувся на них і припер її з донькою до стіни.
    – Це домовик, – відповіла заплакана дівчинка. – Ти його дуже образила.
    
    – Колись жив у цьому селі священник, – спорожнивши чарку, почав свою розповідь Митрофан. – Вірно Богу служив і вірив у людську доброту. Жінка його рано померла, тож єдиною розрадою йому була донька красуня. Жили вони вдвох на околиці, біля озера, й донечка його частенько лишалася сама вдома, доки батько був зайнятий у церковних справах. Та якось, в один з таких днів, нагодилися до неї місцеві парубки, її однолітки, і зґвалтували бідолашну. Не змогла вона після такої ганьби батькові в очі дивитися, а може й помутився їй розум, і тому вкоротила собі віку, втопившись у озері. Звертався її батько до людей за справедливістю, але ж ці мерзотники були їхніми дітьми, тож ніхто з місцевих не став на його бік. Забули вони про вчинене, наче нічого й не сталося. Почав тоді старий благати Бога про покарання для негідників. Господь не відповів на його молитви, але відгукнувся диявол. Лукавий дав колишньому священникові силу помститися кривдникам. Ні, не вбити, бо не крові їхньої він бажав. Йому хотілося донести до односельчан правду, показати, ким насправді є їхні «нещасні дітки». Тому він перетворив їх на вовків, зробивши хижими звірами, якими ті давно були в душі. І перетворені пожерли спочатку свої родини, а згодом і всіх селян, крім колишнього священника. Це сталося багато років тому, але угода з дияволом нікого не лишає задоволеним. Старий був змушений лишитися зі зграєю, приносячи жертви і згодовуючи їм приїжджих, що оселялися в його домі. І наступне жертвоприношення відбудеться сьогодні.
    – Але як же…? – не договоривши, чоловік розгублено озирнувся. Хрипко засміявшись, Митрофан клацнув пальцями і всі відвідувачі, а також шинкарка зникли, а сам вагончик обернувся напіврозваленою халупою, крізь проріхи в даху якої проглядало темне вечірнє небо.
    – Йди до своєї родини, – звелів йому Митрофан. – Померти разом це єдина поблажка, на яку ви можете розраховувати.
    Збліднувши, чоловік швидко побіг вузькими вулицями села, в темних хатах якого не світилося жодного віконця.
    
    Розбишаки знову оточили наляканого хлопця, от тільки тепер він боявся зовсім не їх.
    – Ви… ви це бачили? – затинаючись, спитав бідолаха. – Ви знаєте, хто вона?
    – Ти не за неї турбуйся, а за себе, – порадив ватажок, під оком якого наливався отриманий під час попередньої зустрічі синець. – Ніхто не сміє так з нами поводитися. Вважаєш себе кращим від нас? Хочеш мене вдарити? То вдар! – він штурхнув юнака, наступаючи на нього. – Вдар! Ну ж бо! Я чекаю.
    Розлючений, хлопець навмання вдарив, розбивши супротивнику ніс. Той хижо посміхнувся, задер голову до стрімко потемнілих небес і гучно завив. Вражений підліток побачив, як руки й обличчя хулігана вкриваються короткою сірою шерстю. Решта розбишаків падали накарачки, розриваючи одежу відрослими кігтями, обростаючи хутром, клацаючи зубами і люто гарчачи.
    – Тікай, доки ще можеш, – порадив ватажок, зиркнувши на нього палаючими у темряві очима. – Так цікавіше полювати.
    Повторювати двічі хлопцеві не довелося.
    
    Він вибіг з лісу саме в ту мить, коли батько дістався будинку, а мати з сестрою прожогом вискочили назовні. Родина об’єдналася, обіймаючись і заспокоюючи одне одного, а коли з цим закінчили, зрозуміли, що оточені голодною вовчою зграєю. Хижаки кружляли навкруг них, гарчачи й щомиті звужуючи коло. Трохи на віддалі височіла довгов’яза постать Митрофана, свідка й винуватця їхніх кривавих звірств.
    – Відпусти нас, – окликнув його чоловік. – Ми не зробили нічого поганого!
    – Вам й не потрібно, – відказав колишній священник. – Погані люди згублять себе самі, а мій обов’язок тримати селище незаселеним.
    Донька тихо схлипувала, мати міцно обіймала дітей, ледь не втрачаючи свідомість. Вовки були вже зовсім близько, але не квапилися, навмисне відтягуючи розправу, аби помучити жертв. Раптом з лісу вийшла оголена дівчина, залишаючи мокрі сліди на воді. Її шкіра була мертвотно блідою, а русяве волосся прикрашав вінок з водоростей. Підійшовши до Митрофана, вона промовила:
    – Тату, їхній син намагався врятувати мене. – поглянувши на хлопця, красуня приязно всміхнулася. – Це вперше хтось був добрим до мене й спробував запобігти моїй погибелі. Благаю тебе, змилуйся над ним.
    – Хлопче, ти можеш йти, – опустивши погляд, заявив колишній священник. Юнак похитав головою:
    – Або відпускай всіх нас, або нікого. Я все одно не зможу жити, зрадивши родину.
    – Нехай так, – махнув рукою Митрофан. – Забирайтеся. Але прямо зараз, не гаючи часу. Якщо за годину не покинете села, то світанку вже не побачите.
    Налякана сім’я одразу кинулася до машини. Вовки, гарчачи, неохоче відступили. Обережно об’їхавши Митрофана та втопленицю, автомобіль вирулив на ґрунтову дорогу.
    – Хто небудь пояснить мені, що тут відбувається? – запитала мати, коли остання з сільських хат лишилася далеко позаду.
    
    – Знаю, в це важко повірити, але після побаченого в мене немає жодних сумнівів в правдивості слів Митрофана, – закінчив розповідати батько, женучи автострадою у напрямку міста. – Так, ця історія ще зробить мене знаменитим.
    – Я лише одного не розумію…, – задумливо проказала мати, дивлячись у вікно. – Угода з дияволом, прокляття, вовкулаки, втоплениця – все це в’яжеться між собою. Але до чого тут домовик?
    – А давайте в нього спитаємо! – запропонувала донька, лукаво всміхаючись. Всі обернулися до неї
    – Про що ти? – похоловши від недоброго передчуття, запитав її брат.
    – Я взяла його з собою. – спокійно відповіла дівчинка, дістаючи і відчиняючи котячий ящик. Щось заворушилося в ньому й назовні виткнулася масивна волохата голова з палаючими зеленими очима. А потім нявкнула й сховалася назад.
    – Ой, це ж лише Пончик! – дзвінко розсміялася першокласниця. – Я пожартувала.