11:30 04.08.2020
Вітаємо переможців 54-ого конкурсу!

1 Анастасія Гетманська as012 Блакитна стрічка

2 Христя Хмиз as020 Псун

3 Цьогобіччя as007 Як спіймати Колобка на мінному полі


   
 
 
    запомнить
     
Регистрация Міське фентезі Фінал

  Количество символов: 35212
Міське фентезі Фінал
рассказ открыт для комментариев

at011 Повернення


    17 березня 2019 року
    На годиннику - 22:10
    
    «У вухах лунала пісня «Друга ріка - Секрет». Не хотілося чути тишу весняного лісу.
    Потріскування гілля, свист вітру, ледь чутні кроки мого переслідувача.
    Шлейф весільної сукні тягнеться за мною, мов привид. Білосніжна тканина стирає мої босі сліди з цієї звивистої стежки.
    Бачив би ти це! Скільки ми заплатили за цей модний витвір мистецтва? Ти так хотів того весілля. Щоб все було законно. І що? Тепер я одна блукаю лісом в пошуках Біса?!
    Ти був такий правильний, такий вірний і чесний. Ангел на землі!
    У навушниках змінилась пісня, «Illaria – Відьма».
    Так, я не така. Я - не добра».
    
    Перед дівчиною виник яр, його чорнота була густішою за ніч навколо. Вона зняла навушники, поринула в тишу і пустоту. Біла фата розвівалась під поривами вітру, неначе сяйвом намагалася розірвати чорноту, та марно. До світанку було ще далеко, зорі ховалися за покрученим гіллям, а місяць гойдався в хмарах, мов у хвилях: то визирав, то схоронявся.
    - Цим платтям ти збиралася мене розчулити? – голос-сичання долинав із того боку яру.
    - Вирішила нарешті його вдягти, – дівчина провела рукою по талії, відчуваючи пальцями мереживо та бісер.
    - Гарне, – тепер голос лунав позаду. – Шкода, що все так склалося.
    - Ні, ні. На мене такі розмови теж не діють. Перейдімо до справи?
    - Що ж, тоді зразу тебе розчарую. Я за таке не візьмусь.
    Поруч виник високий хлопець, на вигляд років двадцяти. Стрункий, з блідим, неймовірно красивим лицем. Скільки ж дівчат закохувалися в нього з першого погляду? Співрозмовниця криво всміхнулася, і перевела погляд в темінь яру.
    - Біс, який не вмієш брехати. Не забувай, я прийшла за платою.
    - Он воно що… Така молода, а вже на жнивах?
    - То що, розмова в інший бік повернула?
    Хлопець запхав руки до кишень, потоптав щось ногою. Над їхніми головами почулося хлопання крил та придушене гукання сови.
    - Мала плата. Ох, не фиркай мені тут, все-таки на моїй території. І так, колись ти мене врятувала, не викрила тим святошам. Але ж Зорянине життя я зберіг за твоїм проханням.
    - Ти просто не втручався.
    - І на тому дякуй. Ні, мені потрібно ще щось.
    - Що? – чорні очі відьми аж виблискували непокорою, та в неї не було виходу. Ця нечисть її останній шанс.
    - Хто, – Біс усміхнувся. – Ручна відьма. Щоб зілля варила, з людьми допомагала, на таємні шабаші брала. Хочу краще дізнатися про вашу ієрархію.
    - У мене немає шабашу.
    - То появиться.
    Лісом пронісся крик, і шкірою дівчини пробігли сироти.
    - А якщо то буду не я?
    - Ого, маєш ким пожертвувати? – красень зацікавлено глянув на відьму, його єхидна натура вітала такі наміри. - Мені начхати, хто, аби була слухняна. Та ти не зможеш підставити так близьких!
    - Буде тобі відьма. Я, не я, байдуже.
    - Добре. Одна відьма – одна послуга.
    Від Біса на краю яру залишився лише скручений пергамент із восковою печаткою. Тиша знову огорнула ліс, здавалося, ніч стала ще темнішою.
    - Старомодно, – відьма взяла пергамент, а натомість кинула в прірву нічного яру фату. – Це вам аванс.
    
    
    18 березня 2019 року
    На годиннику - 9:09
    
    «Ти завжди боявся мого свавільного характеру. Вважав, що я занадто швидко все вирішую.
    Півроку минуло, а я не змирилася. Як думаєш, стільки часу треба на роздуми? Скільки днів не давати спокою своїй голові, поки геть поховаю власну душу?»
    
    Відьма на ім’я Радана стояла перед багаттям на задньому дворі будинку своєї бабусі. Яскраво-зелена хата ховалась між дерев старого саду. Звісно, зараз гілля було зовсім голе, та мине ще кілька тижнів тепла, і все набуде салатових барв. Перші пуп’янки вже напилися життя і збиралися відкритись світу.
    Відьма підкинула кілька сухих гілок, вогонь жадібно їх облизав, десь серед попелу, під нестерпним жаром виблискував бісер. Тепер весільне плаття не висітиме дарма в шафі.
    - Закортіло шашлику зранку?
    Радана все чекала, коли же заявляться гості. Дівчина, що окликнула її, була вбрана у світлий в’язаний светр, неслухняні світлі кучері ледь сягали плечей, неслухняно падали на обличчя. Юнка хитнула головою, щоб відкинути їх та підійшла до багаття. Зоряна була нижча від Радани, тож час від часу доводилось суворо дивитися знизу вгору. Вона мешкала по сусідству і останніми місяцями намагалася якось розрадити подругу, вберегти її від дурниць.
    - Тобі не здається, - Радана голосно зітхнула - що три відьми в одному містечку - це забагато?
    - Колись одну з нас напевне вже спалили б.
    Вогонь потріскував, зачаровуючи, а на сході з-за важких сірих хмар з’явилися перші промені сонця.
    - Де ти вночі була?
    - В лісі гуляла, до яру ходила.
    - Ні… - Зоряна знову суворо глянула вгору.
    - Так, і потрібна твоя допомога.
    Радана дала подрузі згорнутий пергамент, сама ж не відводила чорних очей від вогню. Вона вже тричі переглянула список для обряду, що дістався їй від «нечистого» друга. Було там два пункти, що не подобались їй найдужче.
    - Волосся відьми, яка наклала прокляття? Ти жартуєш, Радо?
    - Ні, треба впіймати ту руду сволоту.
    - Жмут бороди проклятого чугайстра? – Зоряна звела брови.
    - Доведеться і його зловити.
    - Тільки не кажи, що ти це взяла…
    - У Біса, – Радана нарешті відвернулась від багаття. – Допоможеш? Не треба осуду, лекцій чи нотацій. Просто – так або ні.
    Все-таки не вберегла. Зоряна сподівалася, що подруга вже змирилась. Півроку минуло, відколи наречений Радани став охоронцем лісу. І відколи їхня третя подруга його прокляла.
    - То я маю зайти до Божени і просто попросити в неї пасмо волосся? А потім ти знову підеш до лісу, і ловитимеш там чугайстра? Нагадаю тобі, що він нічого не пам’ятає, ще й за своєю природою терпіти не може відьом. Ти це все як уявляєш? І ще одне, після всього ти будеш служити дияволу, чи, може, ще щось гірше. Хоча куди вже гірше…
    - Закінчила?
    - Радо, коли починає діяти ваша угода?
    - Після повернення В’ячеслава.
    - Тоді не допоможу. Чесно кажучи, якби я тебе гірше знала, то ще й Божену попередила б. Це самогубство, змарноване життя, – Зоряна віддала подрузі пергамент, і вже збиралась йти, коли Радана знову заговорила:
    - Ти переді мною в боргу.
    Зоряна завмерла, не вірячи почутому.
    - Ти дістанеш мені її волосся.
    - Не говори цього… – здавалося, білява відьма ось-ось заплаче. – Я думала ми сестри, і ти рятуєш мені життя із доброї волі, не із користі.
    - Сама щойно говорила: «якби я тебе гірше знала».
    Радана трималась гордо. Чорне волосся розвівалось на вітру, і, міцно стиснувши тонкі вуста, вона дивилась на Зоряну як на рабиню. І поводилась відповідно.
    - Підеш по головах? – Зоряна криво всміхнулася. – Заради чого ти це робиш? Хоча знаєш, можеш не відповідати. Ти вже себе згубила.
    - Хай там що, у тебе виходить найсильніше сонне зілля.
    Зоряна промовчала. На очі й справді навернулися сльози, та Радані вона їх не покаже. Ні. Тепер її точно нічого не тримало в цьому місті. Дитинство минуло, дарма тільки не покинула це все ще рік тому!
    
    Божена та Зоряна були троюрідними сестрами, мешкали в Оржанцях від народження, і з пелюшок знали, що зростали не в простих сім’ях. Коли дівчата пішли до школи, в одну з давно покинутих хат на їх вулиці заселилася нова родина, бабуся з онучкою - Раданою. Сім’ї Божени та Зоряни недолюблювати прибулих, чесно сподіваючись, що ті колись покинуть містечко, а стара хата знову спорожніє.
    Та роки спливали, Радана навчалася в одному класі з сестрами, і вони втрьох навіть здружилися. Були нерозлучними до одинадцятого класу; міцна дружба тривала, доки не прийшло кохання.
    Понад рік, Божена часто говорила подругам, що закохалася, що хтось полонив її серце, але ніколи не звірялася, хто саме. Це, звісно, додавало загадковості, але згодом стало великою проблемою.
    В’ячеслав був сином нового власника місцевої аптеки. На п’ять років старший від дівчат, він навчався у Львові, і часто приїздив до батька в гості. Красень зразу сколихнув маленьке містечко, а особливо припав до душі місцевим дівчатам. Коли всі дізналися, що він віддав серце Радані, Оржанцями пішов поголос. Вони, звісно, стали б прекрасною парою, якби не Божена.
    В’ячеслав виявився її таємним коханням, тим хлопцем, до якого вона ніяк не наважувалась підійти. Радана не вважала себе в чомусь винною, дівчата й далі сяк-так спілкувалися, аж до літнього сонцестояння. Навесні померла бабуся Радани, і на знак підтримки і любові В’ячеслав освідчився дівчині. Та, звісно, погодилася, бо, попри все, що коїлося навкруги, щиро його кохала. А от Божена - шаленіла.
    Підготовка до весілля йшла поволі, мусили чекати закінчення жалоби. Щасливі закохані світу довкіл не бачили, і все було прекрасно до осіннього рівнодення.
    Ображена, розлючена Божена зачаклувала хлопця. Злість та безпорадність вилилися в потужне заклинання. В’ячеслав обернувся на чугайстра і, неприкаяний, блукав лісом. Тепер його ворогами стали всі, пов'язані з темними силами, а особливо відьми.
    Щоб повернути коханого, Радана перепробувала все, та тут її чару було замало. Після Різдва дівчина ніби схаменулася, впала в тугу. А насправді - вона просто чекала. В’ячеслав став усім її світом, не було більше ані родини, ані друзів. І цей світ вона не віддасть лісу.
    
    - А ти просто геній хитромудрих планів. Нажилася й на біді подруги? – Біс з’явився на її подвір’ї. Він плескав у долоні та хитро посміхався, дивлячись, як Зоряна поспішно йде геть. – Вона моя майбутня прислуга?
    - Допоможи з чугайстром. – Радана удала, що не чула його.
    - Ти й тут щось вигадала? – Біс вишкірився ще дужче. – А Зоряна гарненька.
    - Потрібна мавка і невинний хлопець.
    - О, невинних зараз мало.
    - А що з мавкою?
    - Знайду тобі одну. В’ячеслав їй зашкодить?
    - Не встигне.
    - Шкода. – біс скривив своє миле личко.
    - Зустрінемось опівночі в лісі. – Рада подалась до хати. Від вогню залишився тільки попіл, хмари затягли небокрай, зі заходу налетів холодний вітер.
    - Опівночі. Прекрасна пора, – Біс потер руки, наче хотів їх зігріти, і примружився, дивлячись на жаринки, що тліли біля його ніг.
    
    
    18 березня 2019 року
    На годиннику - 22:58
    
    «Коли ми зустрілись вперше, ти сміявся, жваво підтримував розмову. Можна сказати, врятував мене. А все через бабусю.
    Зараз я думаю, що все це її провина. Забувши про свої зілля, вона навмисне тягала мене з собою до аптеки, до тебе.
    Як мені бракує твого сміху. Ти не опускав руки у жодній справі. І знаєш – я теж не поступлюся. Дійду до рокованого кінця, хай який він є. Все заради тебе, бо ти маєш жити серед людей, а не поміж звірів».
    
    Сніг все-таки випав. Зима не випускала містечко з холодних обіймів. Поночі трава густо вкрилася срібним інеєм, і хрустіла під кроками Радани та Яреми.
    Молодшому брату Зоряни було всього п’ятнадцять літ. Про чари він знав усе, хоч хисту до чаклунства не мав жодного, а ще був - безвідмовним другом. Радана знала, що він погодиться на порятунок В’ячеслава, хоч вона й приховала багато деталей цієї справи.
    Молодь торувала шлях мовчки, лише клубочилася пара від дихання. Мороз посилився, коли вони дісталися потрібного місця.
    - Далі йди сам, – Радана зняла з шиї шарф, від самої думки про те, що вона має зробити далі, ставало гаряче. – Почуєш милий дівочий спів, рушай на нього.
    Ярема озирнувся, довкіл бовваніли лише чорні силуети дерев.
    - Дівочий спів? Тут?
    - Роби, що велено, – відьма потерла холодними долонями щоки. – Не хвилюйся, все буде добре. Трішки покрутишся з тою чарівною панянкою, потім прийде чугайстер і захистить тебе. Цієї ж прекрасної миті з ним поговорю я.
    - Зоряна казала, він нічого не пам’ятає. Ні, ти не думай, чим можу, я допоможу, і зроблю все, що скажеш. Але… ти точно впевнена, що він тобі нічого не заподіє? – хлопець стишив голос. – І мені на допомогу точно прийде? Бо я нічого не вмію. Та дівчина, та мавка, вона ж мене зачарує на раз-два.
    - А як на такого малого, мізки маєш, – Рада помітила попереду тінь. Біс також уже тут. – Йди або вертайся. Але знай - В’ячеслава Тоді не врятувати.
    Ярема глянув, куди й відьма, та нічого не побачив. Він стиснув кулаки й рушив у морок, не зронивши більше ані слова.
    - Він зовсім дурень, що згодився? – Біс уже стояв біля Радани.
    - Просто він у мене закоханий.
    Біс у відповідь реготнув.
    - А відьми гірше будь-якої нечисті! Зоряна знає?
    - Йдемо за ним.
    Рада пішла в той бік, що і Ярема, але повільно та обережно, тепер від її кроків ані звуку не було, а від Біса навіть подиху не чулося. Дівчина розщепнула пальто. Ще трішки, і вона зустріне В’ячеслава. Вперше від Різдва.
    
    ******
    
    Коли Божена побачила на екрані телефона повідомлення від Зоряни, завагалася. Вже понад три місяці сестра не озивалася. Спочатку Зоряна не вірила, що Божена могла накласти такий злий чар, потім хотіла дізнатися, як усе виправити, всіх помирити. Та коли стало зрозуміло, що шляху назад немає, просто обірвала спілкування.
    «Чекаю в себе», - ані тобі «привіт», ані «до побачення»? Може, там і Радана буде, може, вони вирішили їй помститися?
    Божена засміялася, і швидко набрала у відповідь:
    «Скоро буду».
    
    В кімнаті Зоряни скрізь валялися речі, наче хтось під час обшуку витягнув геть усе з шафи. Під великим вікном лежали дві валізи, на підвіконні догоряли ароматичні палички, а сестра саме схилилася над якимись підручниками, коли завітала гостя.
    - Вирішила допомогти бідним? – Божена схрестила руки на грудях і якомога суворіше глянула на сестру.
    - Ні. Переїжджаю, – Зоряна відірвалася від книг, узяла три з них та простягла Божені. – Твої. Не хочу бути винною.
    - Тікаєш?
    - Переїжджаю. Мама понад рік у Тернополі. Батько тут лиш через мене з братом, тож… – дівчина важко опустилася на купу речей, що громадилися на ліжку. – Тож я вирішила нарешті вступати. Через вашу війну й так рік часу згаяла.
    - Війну? – гарні брівки Божени насупилися. – Тебе ж це не обходило! Зізнайся, ти просто боялася змін.
    - Боялася, що наша дружба зникне, але твоя правда – я тут ні до чого.
    Запала мовчанка, дівчата сховали очі. Кімнатою плив ароматний дим, а за мить знову озвалася Зоряна.
    - Ти шкодуєш? Хоч трішки…
    - Що за дурне питання? – сестра байдуже всміхнулася.
    - Для мене це важливо. Ти завжди говорила, що Рада зверхня, пихата, навіть жорстока, але сама примудрилася скоїти куди гірший вчинок, ніж вона. Я впевнена, що якби з В’ячеславом була ти…
    - Припини…
    - Ні, дослухай: якби з В’ячеславом була ти, вона б мстилася тобі, і лютилася б на тебе, не на нього. В чому винен він? Що не тебе кохав?
    - Зоряно!
    - Він обрав її, й тепер вічно житиме в лісі? Він навіть не знав, що ти теж відьма.
    - Годі! – Божена кинула книги додолу.
    - Це правда. Сестричко, ти два життя згубила. Одне – близької подруги, друге – свого обранця! За що? Мене мучить це питання!
    - Я не жалію! – світлі очі Божени виблискували гнівом.
    - Де поділася та розумна й стримана відьма? Та красуня, що за нею пів школи впадало?! – Зоряна встала з ліжка та протягнула сестрі браслет. – Колись ти нам їх подарувала зі словами: «віддасте, коли наша дружба розтане в часі». Тримай, передаруєш ще комусь.
    - Он як? – Божена вирвала дарунок з рук сестри. – То тепер ти вірна лише Радані? Всі на її боці, бідна дитина!
    - Я ні на чиєму боці.
    - Та невже? Хоча знаєш, В’ячеслав це все заслужив! Він приходив до мене радитись, яку обручку на заручини обрати! Я ж така хороша подруга, я знаю Раду довше! Він її не так любив, як жалів! От нехай тепер вона пожаліє!
    - Ти чудовисько!
    - Не більше, ніж те пихате стерво!
    Божена прожогом вилетіла з кімнати, грюкнувши дверима, лише руді коси зметнулися, мов язики полум’я. Зоряна розчаровано дивилася їй вслід і розуміла, що ідея забратися звідси вельми непогана. Нехай це й справді була втеча.
    Дівчина опустилася на коліна та витягла з-під ліжка маленьку залізну скриню з дитячими скарбами. На підлогу випало кілька валентинок, старий щоденник… Поміж одиноких сережок та почорнілих срібних перстнів, дівчина знайшла пасмо рудого волосся, перев’язаного шовковою стрічкою.
    Вони були ще дітьми, пробували різні заклинання щойно дізналися про свою силу. Зоряна не могла пояснити, чому й досі не викинула це. Її волосся згоріло в багатті на Андрія. Тоді у них не вийшла ворожба і сестри довго з цього сміялись, а тепер… Зоряна прагнула відплатити Божені, бо свято вірила – В’ячеслав не винен. Нехай Радана та Божена ворогують собі донесхочу, нехай про все нарешті дізнаються в шабашах, але хлопець має повернутися до звичного життя.
    
    ******
    
    Місяць щедро заливав ліс сріблястим сяйвом, і Радані здавалося, наче вона опинилася в іншому світі. Прекрасна мавка всміхалася, показуючи перлинні зубки, дрібні й трохи гостренькі. Ярема, звісно, не помічав тої гостроти, він упав перед мавкою на коліна, і, мов зачарований, милувався її вродою. Вона сміялася, питаючи: чи піде він із нею до лісу, до чарівної країни, де безліч таких дівчат, як вона, і навіть ще ліпших. Хлопець погоджувався на все! І Рада бачила як чари мавки огортають Ярему, з кожним словом він дедалі більше губив відчуття реальності.
    Відьма захвилювалася. Ще кілька хвилин і хлопця вже не звільниш від чар. Вона дослухалася до тиші, вдивлялася в темряву. Очікування ставало нестерпним, і десь в душі ворухнулось, проростаючи, зерно розпачу – план не вдався. Він не прийшов. Рада випросталася і зробила перший крок зі сховку, коли Біс вхопив її за рукав. Він притулив палець до вуст і відьма прислухалася.
    Десь поміж дерев лунала сопілка. Чарівна мелодія звучала дедалі голосніше. Сміх мавки враз увірвався, її лице перекосилося від жаху, всі чари розвіялися. Красуня, мов обпечена, підхопилася з поваленого дерева, де сиділа, як королева, і зникла в темряві.
    Ярема розгублено підвівся, він щось кричав, а солодка пісня сопілки наближалася. Хлопець хотів побігти за мавкою, але перечепився за коріння дерева і впав. Коли ж знову звівся на ноги, його погляд прояснився, тепер і він чув сопілку.
    Біс знову зник, Радана пригадала всі лайливі слова, які лиш знала. Дівчина вагалася, чи виходити до Яреми, чи ще чекати, та вибір зробили за неї.
    Позаду почулися важкі кроки, пісня увірвалася, і відьма з острахом озирнулася.
    Його теплі карі очі не змінилися. Він завжди був високим, та зараз навис над нею, як гора. Старий кожух ледь не репався в широких плечах, вся подоба В’ячеслава більше виглядала на ведмежу, аніж на людську. Довге каштанове волосся скуйовджене, борода ледь не до пояса відросла. Та Радана бачила лише очі, знайомий погляд, і зробила крок до хлопця, а він загарчав.
    Усе змінилось дуже швидко. Чугайстер стрибнув, ухопив відьму за карк та кинув об землю.
    - Друже…- де не взявся Ярема, розкинув руки, заступивши Раду. - Не чіпай!
    - Відійди, хлопче! – велет труснув головою. Його голос лунав, як рипіння старого дерева. – Вона тебе сюди притягла?
    Голова у відьми гула, тіні лісу пливли перед очима, свідомість тікала кудись далеко…
    Чугайстер хотів обійти хлопця, та той знову заступив йому шлях.
    - Це ж я, Ярема!
    - Геть! – рикнув звір. – Віддай ту нечисть!
    Ярема спробував торкнутись чугайстра, та той відштовхнув хлопця, кинувся до відьми і почав її душити.
    Тепер ці очі стали чужими. Незнайомими. Рада силувалась щось сказати, затиснувши в руках маленькі ножиці. Все дарма. Він душив її дедалі сильніше і з очей відьми потекли сльози. Десь углибині душі вона навіть раділа, що помре саме так, спробувавши все, використавши останній шанс…
    
    
    19 березня 2019 року
    На годиннику - 10:02
    
    «Ми завжди ходили на річку, не купатися, ні. Ми ходили милуватися заходом сонця, слухати воду, розмовляти. Пам’ятаю, як після довгої бесіди ти вперше поцілував мене, так міцно, наче я вже була твоя. Твої обійми завжди були такими надійними. Я чулася в них, як за кам’яною стіною. Банально? Та ти мене оберігав… Донині.
    Сьогодні обійми були іншими».
    
    Радана зірвалася з ліжка, голова запаморочилася, і дівчина знову ледь не зомліла. Хтось підтримав її та всадовив назад, на м’які подушки. Довелося напружитися, щоб нарешті все розгледіти.
    Білі стіни, сині меблі, на підлозі тканий коцик… Вона була вдома, від пічки тягнуло жаром, за вікном співав дощ. Що ж, весна цього року капризна, як не сніг, то дощ, а за ним сонце.
    Хтось простягнув кухля з трав’яним варивом, дівчина потерла очі й побачила Зоряну.
    - Я тобі все поясню… – Рада взяла кухоль і жадібно відпила.
    - О! Ярема все розказав швидше. Ти хоч знаєш, що вони з Бісом тебе додому несли! З БІСОМ! Ти чим думала, коли його узяла?
    - Так голова болить…
    - Ні. Так просто не відбудешся! Ми його півночі шукали, а він у тебе сидить! Піклується! Радо - це ж не забавка! Ти себе бачила?
    - Така страшна?
    - Як смерть!
    - Дякую, – Радана спробувала встати, однак сили забракло. – Ми добули… те що треба?
    Зоряна показала рукою на стіл, там лежало два жмути волосин.
    - Удачі тобі, Радо. Ми з Яремою сьогодні від’їжджаємо. Все-таки на одне містечко трьох відьом забагато.
    - Зоряно..
    - Знати тебе не хочу!
    - Дякую!
    Подруга на мить зупинилася в одвірку, але нічого не відповіла, лише кивнула.
    Радана голосно зітхнула, але зразу глянула на стіл. Як Зоряні це вдалося? Як їм це вдалося?
    Відьма криво всміхнулась і відкинулася на подушки. Вона знала, що подруга давно хотіла залишити Оржанці. Це мучило її вже понад три роки, відколи, забавляючись із зіллям, заледве не вбила себе. Дівчина потрапила у володіння самої Мари. Перейшла заборонену межу, шукаючи знання, і втрапила у пастку.
    Рада та Біс витягли Зоряну з того світу. Точніше, Біс просто не віддав нечисті відьмину душу, а Радана ще й частку власних сил додала на порятунок, ось чим Зоряна їй завинила. Врятоване життя – це велика послуга, за яку слід платити, але кому тепер сама Рада мала дякувати? Яремі чи Бісу?
    
    
    20 березня 2019 року
    На годиннику - 23:12
    
    «Не відаю, чим усе закінчиться. Просто знай - ти врятував мене від земної туги, а я спробую визволити тебе від чарів.
    Я тебе кохаю. Болить серце від самої лиш думки про твій дотик. Так більше не можна.
    Я так більше не можу».
    
    І знову довкола був нічний ліс на весняне рівнодення. Рада стояла біля багаття, на якому закипав казан. Робила все, як велів Біс. Від зілля йшли п’янкі пахощі, туманом стелилися над землею, пливли поміж чорних дерев. Навколо не чутно було ані звуку. Місяць сяяв над верхівками ялин, його промені пробивалися крізь гілля, наче хотіли освятити все навколо. Та до святості було далеко.
    Біс не показувався, та Радана знала, що він поряд, і такого не пропустить. Вона ще раз все перевірила, залишилося дочекатись опівночі та вкинути в казан волосся Божени й бороду чугайстра. І в боргу вона тепер перед Яремою, це він відхопив жмут, коли звір душив Радану. Коли ж відьма знепритомніла, чугайстер просто покинув її й подався в хащі шукати злощасну мавку.
    Відьма сіла біля казана, тримаючи хустинку-згорток в правій руці, а годинник В’ячеслава в лівій. Він забув його в Ради в останню свою ніч людиною. Дівчина глянула на вогонь. Тепер має лишень чекати. З її очей покотилися сльози. Вже не перший день була сама не своя, то раділа, що скоро все це закінчиться, то жалкувала, що мусить заплатити за це чужим життям. А вороття назад не буде.
    Стрілка годинника невпинно рухалася, і Радані ввижалося, що навіть її серце зараз б’ється в унісон з цим невблаганним ритмом. Коли час настав, відьма кинула в зілля пасмо рудого волосся і клоччя бороди. Утім, кілька волосин Божени відьма приховала.
    Реакція була миттєвою, вариво вихлюпнулося з казана, все потонуло в ядучім диму, Рада почала задихатися. На очі ніби впала сіра мряка, а коли подих холодного вітру розвіяв дим, там, де було багаття, залишилася тільки випалена земля.
    Все, так швидко?
    Сумніви не давали дівчині повірити в пережите.
    - Йди-но сюди, – Рада витерла сльози. – Маю для тебе подарунок.
    - Подяка? – Біс вийшов з-за дерева і, всміхаючись, мовив. – Я того не вартий.
    - Тримай, – дівчина подала йому останнє пасмо волосся Божени та тоненький браслет. – Гадаю, батьки дали їй непідхоже ім’я.
    - Це не твоє ж? Не Зоряни? – посмішку Біса мов лизень злизав.
    - З цим ти можеш повністю контролювати відьму. Її волосся, її магічна річ. Я добре постаралась, що б вона тобі на поклик відповіла. А ні, то браслет її до тебе притягне. Та й сил в неї багацько, сьогодні її взяли до найбільшого шабашу Західної України. Тож твої умови виконані.
    - Ні, чекай. – Біс насупився. – Ти все мала зробити за мене, не…
    - Я відаю тобі в руки чуже життя, думала, ти зрадієш. Умова була чітка – ручна відьма, і я ж питала: а якщо це буду не я? Тобі ж головне, щоб була чемна? Повір, вона буде.
    Та Біс мовчав.
    Це була особиста помста Радани, їй і самій не вірилося, що вона на це здатна. Продати людину в рабство? Життя за життя, кров за кров – про це йшлося в книгах? З книг відьма озброїлась ще одним правилом – все має наслідки.
    - Це ж ти підказав Божені, як зачарувати В’ячеслава? Ви давно знайомі, тому вона й не рятувала Зоряну? А ти так вчасно опинився біля мене. Це твоя гра, чи її? І ще одне хочу знати - який мав бути сьогоднішній фінал?
    Прекрасне лице нечисті потемніло, Біс ледь не гарчав, коли вирвав із рук відьми дарунки.
    - Не думай, що тобі це все так минеться! Такі ігри добром не скінчити!
    - Ти вже володієш Боженою! – Рада засміялася. Вона бачила, як в очах Біса вирує диявольська лють. – Навіщо тобі я?
    Біс знову загарчав.
    - Ти хотів Зоряну! От воно що! Така мила, така сильна, що сама відкриває ворота до Мари. Я мала відати тобі другу сестру із того роду! - Дівчина задоволено всміхнулася. – Жаль, та в договорі не було вписано імені відьми.
    Біс зник, обпікаючи її жаром вулканів.
    Руки Ради тремтіли, бо до останнього вона не знала, як все обернеться. Вона каралася, що зраджує все людське, а насправді просто віддає уже віддане! Дарма тільки собі докоряла!
    Все. Залишалося чекати ранку.
    
    
    21 березня 2019 року
    На годиннику – 8:23
    
    «Знаєш, а ми ні з ким не ділились нашими секретами. Зустрічалися недовго, але мали кілька місць, де могли зустрітися, навіть не домовляючись. Ми відчували, коли комусь треба виговоритись, і ми вміли слухати. Я так часто жалілася тобі на батьків, бо їх ніколи немає поряд, а ти мовчки кивав головою, а коли в мене закінчувались слова, просто казав: «Зате я поряд».
    
    - Алло? Радість наша! – в телефоні лунав дзвінкий веселий голос.
    - Мамо? – Радана потерла очі, що не бажали розплющуватись.
    - Наприкінці тижня ми повертаємось до України. До Ужгорода хочеш з’їздити?
    - Я, я ще… ще не знаю.
    - Як не знаєш? Від Різдва не бачились. Батько скучив! Чи нам до тебе?
    - Мамо, я… батькові привіт. Люблю вас.
    - Що? І ми тебе. Так ти приїдеш?
    - Мушу бігти. Ввечері подзвоню.
    
    Радана відклала телефон. Відколи повернулася з лісу, заснула лиш із сходом сонця. Все сиділа, стискаючи в руці келих терпкого вина, та так і не пригубила. В домі було холодно, аж пара з рота вилітала. Радана сумно дивилась у вікно, на сірий сад за прозорим склом. Цієї ночі компанію їй склала музика. В кімнаті лунала пісня «ТНМК – Янголи», коли телефон знову завібрував. Відповідати не хотілося, напевне, знову мати, але щось-таки змусило Раду глянути на екран: «Аптекар».
    - Слухаю.
    - Радано? – голос чоловіка, що лунав з динаміка, тремтів від емоцій.
    - Так.
    - В’ячеслав! Його найшли! Я в лікарні. В райцентрі.
    - Уже виїжджаю.
    - Дитино… він нічого не пам’ятає. Нікого, – голос зірвався. – Останній спогад – як йому було десять. І кілька фрагментів торік... Ох! Але він тут!
    - То…
    - Це все стрес, лікарі говорять… – знову тиша. – Багато чого говорять.
    - Я все одно приїду. З ним усе…
    - Так, він здоровий. Кілька подряпин, дуже змерз, але… добре, приїзди.
    Відьму знову всю трусило. Подіяло. Він живий! Здоровий! Рада прогортала історію дзвінків, хотілося зателефонувати Зоряні, то щось її спинило. Дівчина посміхнулася, і почала збиратися.
    
    
    21 березня 2019 року
    На годиннику 14:02
    
    «На похороні в бабусі ти тримав мене за руку, просто стискав долоню... Ані обіймів, ані якихось слів співчуття. Просто дотик. І саме він допоміг пережити той день. Саме твоїх дотиків мені бракувало найбільше».
    
    Батько В’ячеслава сидів у коридорі, і, побачивши Раду, міцно обійняв її зі сльозами на очах. Його єдиний син повернувся! Усі давно втратили надію, а він і далі ночами об’їжджав весь район. Розвішував фотографії. Поновлював пости в соцмережах. Радана й сама ледь не плакала, уже саме це батьківське щастя – її спокута за скоєне. Що б з нею не сталося, В’ячеслав у безпеці. Він поряд, за дверима.
    Не чекаючи, дівчина зайшла в залиту сонцем палату. В’ячеслав непорушно лежав на ліжку, наче спав. Вона зробила кілька невпевнених кроків, нахилилась над хлопцем і ніжно взяла його за руку. Так, щоб не збудити, а просто насолодитися моментом, упевнитись, що це справді він.
    Хлопець розплющив очі та висмикнув руку.
    - Я Рада, твоя… - дівчина затнулася.
    Карі очі В’ячеслава недобре зблиснули, він озирнувся.
    - Вибачте, я вас не пригадую…
    - Знаю. Батько казав…
    - Ви… ти - моя сестра?
    - Ні. Я… - Рада зітхнула, опустила очі. – Твоя подруга. Радана, – дівчина знову простягнула йому руку, а в душі вирував розпач.
    - В’ячеслав. Ми разом навчалися? – хлопець засовався на ліжку.
    - Ні. Я мешкаю в містечку де твій тато має аптеку.
    - Ага. Там, де Божена живе?
    У відьми підкосилися ноги.
    - Ти її пам’ятаєш?
    - Так. А ви знайомі?
    Тут до палати увійшов лікар, і розмова обірвалася. В’ячеслав лише глянув на Раду, і їм довелося розпрощатися.
    Уже по тому, батько розповів, як зранку дізнався, що сина знайшли, як він просто летів сюди, не вірячи в те, що почув. Він аж сяяв від радості, але Радана майже не чула його. У ній наче щось обірвалося.
    На виході з лікарні Рада побачила Божену. Дівчата зиркали одна на одну з відразою, як дві дикі кішки.
    - Яка зустріч! – нарешті озвалася руда відьма і поправила комірець білосніжної блузи.
    - Ти що тут робиш?
    - Аптекар зателефонував. Розповів, що В’ячеслава знайшли, і знаєш, - її усмішка стала самовпевненою, – він про мене питав.
    - Бо ти наклала прокляття!
    - Спокійно, подруго. – Божена просто тішилася кожному слову. – Як гадаєш, чи тепер ми рівні? Не знаю, як ти зняла прокляття. І ніколи не чула, щоб хтось повернувся в люди з подоби чугайстра, але це байдуже. Тепер ми перевіримо, чи міцним було ваше кохання.
    Божена переможно засміялася і, постукуючи каблучками, пішла до потрібної палати.
    Розгублена Радана так і вклякла посеред людного коридору. Ніздрі знову залоскотав запах лісу, вчорашнього зілля. Дівчина дістала з-під светра золотий ланцюжок, на якому висіла подарована хлопцем обручка. Не так вона уявляла собі його повернення.
    
    
    20 квітня 2019 року
    На годиннику - 15:47
    
    «Я не можу тебе забути, ти частина мене, наче й мого «Я» без тебе вже не існує. Скільки разів, перш ніж щось вирішити, я питала в тебе поради, чи думала: а ти так вчинив би? Це хвороба.
    Може, звернутись до лікаря? Бо в мене закінчились ліки надії. Більше не витримаю. Ні.
    Думаю, прийшов час прощатися».
    
    Бурхлива ріка омивала береги, стрімко текла вдалечінь, за пагорби, до далеких незвіданих країв. Радана на повні груди вдихала тепле весняне повітря. Стуливши повіки, дівчина підставила личко сонцю і з любов’ю приймала його життєдайне тепло.
    - Радано? – голос хлопця розірвав тишу.
    - В’ячеславе? – так довго шуканий спокій зник. - Привіт. Не знала, що ти…
    - Що прийду сюди? – хлопець став поруч, заховав руки в кишені. – Ти мене уникаєш?
    Відьма сумно усміхнулася. Минув місяць, відколи він знову живе ніби й поряд, і водночас так далеко, мов прокляття й досі діє. Радана спробувала заплести в косу норовливі кучері, та нічого не вийшло. Вітер ніби бавився чорним шовком її волосся.
    - Я не тебе уникаю, – мовила дівчина.
    - Тоді не розумію, ми…
    - Я не подруга Божени. Після лікарні ми грали ролі, бо ти… Бо я боялася завдати тобі болю. Минув місяць, і гадаю, досить тих ігор.
    - Не розумію, – хлопець глянув на річку.
    - В твоїх очах питання, на які я не можу відповісти. Бо…
    - Коли ти дивишся на мене, – холодно відказав В’ячеслав, – я бачу очікування. Ти приходила кілька разів, і ми говорили про погоду, чи про якусь таку дурню. А потім ти підхоплювалася і йшла без жодних пояснень. Ти просто тікала. Батько ніби хоче мені щось підказати, але зрештою все обмежується його боязкою посмішкою. Я нічого не розумію. Лише Божена тримається зі мною так, наче ми справді друзі.
    Почувши це, Радана заперечливо похитала головою і криво усміхнулась.
    - Забуть це…
    - Чому ти не сказала, що ми були заручені? – хлопець заговорив голосніше, він починав злитись. – Я вчора змусив батька про все розповісти. Ці ваші спроби мене оберігати роблять лише гірше! Чому мовчала? Я знати не знаю, що ви від мене хочете!
    - А батько розповів, коли мало відбутись весілля? – відьма глянула в кохані очі, і побачила в погляді страх.
    - Ні…
    - Сьогодні, тут, на цьому березі ми хотіли побратися!
    Дівчина зробила крок вперед і несподівано поцілувала В’ячеслава. Вона не втрималася, і це була остання надія розвіяти злі чари. Як у казці.
    Та не спрацювало. Хлопець обережно відступив, і відсторонив відьму.
    - Радано?
    - Я тебе втратила…
    Дівчина розвернулася та швидко пішла геть.
    Божена свого добилася. В’ячеслав більше не любив Ради, не пам’ятав їхнього кохання. До Радани час від часу заходив Біс, насміхався, пропонуючи нову угоду, вже на її душу. Та дівчина нарешті здалася, змирилася. У цій казці не буде щасливого кінця.
    Того дня дівчина швидко зібралася та покинула містечко. У розпачі востаннє глянула на дім бабусі, освітлений багряним промінням вечірнього сонця. Дівчина довго вагалася, чи все робить правильно, і якась зла частка душі все-таки взяла гору.
    
    Ранком на порозі батькового дому В’ячеслав знайшов зошит, списаний широким почерком. Хлопець сів на сходи й почав читати. Це був щоденник, і першою датою значився день його зникнення…
    
    ***
    
    «23 вересня 2018 року.
    На годиннику - 23:47
    
    «Увесь день наче просякнутий недобрими думками. Я не могла з тобою зв’язатися ще з ночі, а ввечері телефонував твій батько. Все, ніч пропала, ти ж мав сьогодні приїхати. Ескізи весільних запрошень розкидані по всій хаті.
    Де ти?
    Лише пишучи, я можу всидіти на місці.
    Де ти?..»
    
    ***
    
    21 червня 2019
    На годиннику - 17:31
    
    «Не повіриш? А я все згадав.
    Твої записи зняли покрив забуття. І як у злій казці, тепер я схилився над цими сторінками, і описую власні пошуки. Чугайстер, що шукає свою відьму. Хіба не іронія долі?»
    
    Місто заполонили юрби туристів, спекотний день чекав вечора, розігріте місто жадало прохолоди. В’ячеслав вкотре обійшов площу, фонтани вигравали свою мелодію, та Радани ніде не було. Він побачив фото на ФБ-сторінці її матері, ще вчора вся родина була тут. Він сів за літній столик, витяг телефон, щоб переглянути новини – може, з’явиться ще одна зачіпка. Нічого.
    Офіціант підходив двічі, та хлопець не знав, чого хоче. В’ячеслав згадав, як торік, після похорону бабусі, привіз Раду до Львова. Вони довго гуляли, знайомилися з його однокурсниками. Це був прекрасний день, що закінчився на Високому Замку.
    Хлопець, так нічого й не замовивши, рушив до старого місця прогулянки. Спека перейшла в переддощову прохолоду, обрій затягнуло грозовими хмарами, пролунали перші розкати грому. Справжній Львів. Старі дерева парку згиналися під поривами вітру, та В’ячеслав не зупинявся. Він піднімався на Замкову Гору так, наче це його останній шанс. У руці тримав зошит, який перечитав уже тричі. Скільки ж вона пережила, скільки всього зробила, щоб його повернути. І ось він, а де вона?
    Останні туристи, сміючись, поверталися з гуляння. Хлопець посторонився, пропускаючи якийсь веселий гурт. Ще трішки, і він опиниться на оглядовому майданчику. Почався дощ і юнак зупинився, дивлячись на великий синьо-жовтий стяг. Безнадія і втома ніби стікали з лиця разом із краплями дощу...
    І на тлі сірого неба, блискавок та дощу, він побачив її. В’ячеслава наче блискавка вполювала. Радана стояла на вимощеній бруківкою вершині, не в змозі й слова вимовити. Така рідна та кохана. Він завагався, не знав, що сказати. Усе довкіл так скидалося на диво...
    За мить В’ячеслав став на одне коліно, і витяг з кишені обручку, яку Радана залишила в зошиті.
    - Візьмеш це знову?
    Відьма ступила крок назад.
    - Цього разу з весіллям чекати не будемо. – очі хлопця світились.
    Нарешті Рада ледь помітно всміхнулася.
    Блискавки спалахували без упину, наче саме небо не могло повірити в цю картину.
    Хлопець встав, міцно обняв дівчину і прошепотів, що кохає, що скучив... що все згадав, і ніколи більше не забуде.