11:30 04.08.2020
Вітаємо переможців 54-ого конкурсу!

1 Анастасія Гетманська as012 Блакитна стрічка

2 Христя Хмиз as020 Псун

3 Цьогобіччя as007 Як спіймати Колобка на мінному полі


   
 
 
    запомнить
     
Регистрация Міське фентезі Фінал

  Количество символов: 40000
Міське фентезі Фінал
рассказ открыт для комментариев

at001 Ой у полі стояла береза


    

    Тим, у кого вдома живе активна тварина, відома одна проста істина: не хочеш, щоб твою квартиру розібрали на атоми, - вибігуй свого улюбленця. На це потрібно багато часу, далеко не всім вистачає пробіжки по стадіону. Але з домашньою тваринкою ти, принаймні, сам обираєш потрібен тобі цей головний біль чи ні.
    А от що робити, коли така активна тваринка в міській квартирі – ти сама?
    Потяг Берізки затримався і прийшов в Київ десь після другої ночі. До квартири батьків вона дісталась тільки близько четвертої. І от, після двох годин неспокійного сну, її організм прокинувся остаточно, наповнений енергією і жагою руху. Берізка чесно намагалась боротись з цим відчуттям. Після довгої поїздки потягом нормальні люди відсипаються!
    …а Берізці потрібно було бігати.
    Коли виходиш з будинку о шостій рану мимоволі опиняєшся в цій ілюзії, в відчутті, що все місто ще спить. Нікого немає на вулицях, лише вітер шелестить кронами дерев у дворі, і сонце кидає косі промені з-за сірого боку дев’ятиповерхівки. Та де там. Це Львів, можливо, прокидається тільки після десятої. А Київ хлопець цілодобовий.
    По дорозі до стадіону Берізка зустріла двох перехожих, що вигулювали собак. Біля сусіднього будинку, який їй доводилось обходити по периметру, вже сиділи жіночки на лавці біля під’їзду. Але як на хвору вони, чомусь, дивились саме на Берізку в спортивній формі. Ніби біг на стадіоні – це гірша причина для раннього підйому, ніж теревені на лавці.
    Берізка фиркнула.
    Було багато причин, чому вона свого часу переїхала з столиці. Кількість людей була однією з них.
    Але хто з нас не почувається ностальгічно та невимовно тепло, повертаючись додому?..
    Жінка видихнула крізь зуби, намагаючись разом з повітрям виштовхнути з середини і незване почуття. Вона спустилась сходами і зупинилась на краю стадіону. Розбитий асфальт опоясував те, що, здається, було футбольним полем. Принаймні з кущів бур’яну стирчало двоє залізних воріт по обидва краї.
    Чоловік біля турніків зупинився, ніби відчувши щось. А потім повернув голову, вишукуючи подразник очима. Берізка опустила голову, уникаючи зорового контакту. Але, нервово скосивши очі, все-таки спіймала його погляд на собі. Чоловік усміхнувся. Берізка неохоче розтягнула губи, зображаючи дружню посмішку.
    «Тільки не йди сюди!..»
    Але, звісно, чоловік, обережно оминувши декількох бігунів, перейшов стадіон. Берізка про себе оцінила чи достатньо вона розім’ялась. По всьому виходило, що дуже навіть. Достатньо для того, щоб втекти від розмови, яку їй не хотілось навіть починати. Буквально.
    - Доброго ранку! – він широко посміхнувся, - Платан, - назвався він.
    - Нє, брат, - вона покачала головою, - ніяких смол-токів.
    Посмішка на його обличчі трохи зів’яла.
    - Ну і зря. Треба триматись разом.
    Під важким поглядом Берізки чоловік кивнув, піднявши обидві руки, показуючи відкриті долоні. Взагалі, цікаво, як широко використовувався цей рух серед вовкулаків в якості доказу мирних намірів. Щось інстинктивне, на рівні підсвідомості.
    - Так, молодєж, не халтурим! – дідусь навіть не збавив швидкості, оминаючи двох людей, що стояли на дорозі. Берізка мотнула головою.
    - Вже біжим!
    Взагалі тих, кого в таку рань з’їдає бажання спілкуватись, треба відстрілювати.
    В таку рань Берізка була здатна тільки декларувати свою ненависть і роздратування. Або хоча б спалювати їх колами по стадіону.    
    Можливість іронічно ненавидіти світ навколо і прицільно плюватись отрутою хором з кимось видавалась не часто. І найменше Берізка очікувала зустріти такого співрозмовника в потязі. Більшість сусідів по купе, що їй траплялось за життя, були схожі на цього вовка. З тим лиш винятком, що так просто відбрити їх вдавалось далеко не завжди. Всім хотілось спілкуватись, розказати про свою сім’ю, показати фотки дітей… Звісно, поспекулювати про те, що ніякого корона-вірусу не існує і це все вигадки уряду. Поїздки під час епідемії частково рятували тим, що в купе було тільки дві людини. В переїзді минулого тижня Берізці взагалі пощастило – її сусід всю поїздку провів в купе в іншому кінці вагону. Вчорашній мав би бути не настільки щасливим… Але вона, ледь не вперше, зачепилась язиком з людиною з сусідньою полиці потягу. Його звали Кирил. І Берізка не мала жодного уявлення, чому він їхав в Київ, чи був він місцевим… зате встигла оцінити саркастичне почуття гумору і вміння прицільно плюнути отрутою, як добре тренована зміюка. Йому це вдавалось майже краще, ніж самій Берізці. Майже.
    Близько восьмого кола думки почали плутатись. Дихання шуміло в легенях, тягнуло прес і починало поколювати в боці. Берізка поступово збавила швидкість. Тільки-то вона перейшла на крок, як в обличчя вдарило жаром. Ноги відчувались м’якими, ніби желе, після навантаження. Берізка пройшла ще одне повне коло, вирівнюючи дихання. Вже на сходах, що вели геть зі стадіону, щось змусило її озирнутись. Вона майже відразу наткнулась поглядом на того самого вовкулаку, Платана. Його осяяло посмішкою, він махнув їй рукою, прощаючись. Берізка нахмурилась.
    Вона піднесла слухавку до вуха, вслухуючись в рівномірні гудки. Треба було б замовити перепрошивку телефона від “WitchSoft” поки жінка була в Києві. З центральним офісом завжди надійніше працювати. Але Берізка не любила мати справи з відьмами. Не те, щоб на це були якісь конкретні причини… скоріше особисті. Дуже вже багато відьми з себе строїли. На щастя, у великих офісів були налагоджені свої системи поставок. Тож роздрібні постачальники, як Берізка, їх мало цікавили.
    Якщо це не щось нелегальне, звичайно.
    В слухавці клацнуло і, поморщившись, Берізка відняла її від вуха.
    - Доброго раночку!
    Тих, хто такий радісний о сьомій ранку, треба відстрілювати.
    - Ранку, - відізвалась Берізка. Взагалі-то вона повинна була набрати куратора тільки-но опинилась в Києві. Але в усі правила реальне життя вносить свої дрібні правки. Хоча, судячи з потоку нескінченної бадьорості, що лився зі слухавки, навіть коли куратор мовчав, вона могла б подзвонити і о третій ночі приблизно з тим самим результатом.
    - Коли зустріч? – запитала вона, намагаючись максимально скоротити діалог. Все, що їй було потрібно, це місце і пара-трійка прикмет, за якими можна було впізнати замовника. Більша частина авансу вже лежала на її картці, залишок за домовленістю мали перевести вже після отримання посилки.  
    - Про це… - бадьорий голос по той бік зв’язку трохи зніяковів. Берізка скрипнула зубами, - замовник  питає, чи не можна якось… ну… залишити в комірці, чи…
    - Тільки в руки, - відрізала жінка. Куратор зовсім зніяковів.
    - Я знаю правила, так. Але тут дуже просять, - продовжив куратор. Берізка покачало головою. Дитячий садок, - може, є якісь варіанти?
    - О, звісно, - Берізка відізвалась настільки бадьоро, що з того боку замовкли явно спантеличено, - завжди є варіанти, - жінка видихнула, - Є, наприклад, варіант, що я забираю пакунок і валю нафіг з міста! – в кінці фрази вона все-таки зірвалась на гарчання.
    Біля рідного під’їзду вже знайшлась ранкова зміна жіночок на лавці. Посмішки, з якими вони кивали незнайомій жінці, що відкривала під’їзд своїм ключем, швидко змінились осудом, варто було почути, що саме вона говорила в слухавку. Стриманості вистачило рівно на те, щоб зайти до під’їзду і показати середній палець через плече вже закритим дверям.
    - Ні, то не дуже варіант, - трохи розчаровано проговорила слухавка. Берізка хмикнула.
    - Та ну, - сама до себе буркнула вона.
    - Окей, - продовжив голос, - тоді ввечері в Опері, - слухавка знову затихла, ніби людина з того боку звіряла інформацію, - після вистави… хочеш квитки на балет?
    - Та ти, блін, гониш.
    - Я тобі вишлю, - знову додав голос. Вони не знали імен один одного, Берізка навіть не зосереджувалась на голосі, не запам’ятовувала його. Але коли постійно працюєш з одними і тими самими людьми поступово звикаєш до тисячі деталей, які, здавалось би, навіть не залишаються в пам’яті.  
    - Вдягни щось гарне.
    - Йди до біса.
    З того боку засміялись.
    - Слухай, а пробий вовків в районі, - раптом заговорила Берізка.
    - За тобою хвіст? – коротко запитав куратор. Щось змінилось в голосі, від веселості не залишилось і сліду. Дуже професійний голос, так секретарки говорять, коли до них звертаються не з питанням про папір для принтера, а з чимось серйозним. Хоча б з поломкою каво-машини, - Де ти? – не чекаючи відповіді, знову заговорила слухавка.
    - Виноградар.
    З того боку пирхнули.
    А потім відверто зареготали.
    - Ти знову в цій жопі міра? – запитав голос.
    - Так, не треба тут, - відмахнулась Берізка, - у нас тут навіть цивілізація з’явилась… якогось фіга, - менш позитивно закінчила жінка. Метро на районі обіцяли стільки, скільки Берізка взагалі себе пам’ятала. Але до будівництва все ніяк не доходило. За останні пару років все змінилось. Поміж декількох нових житлових комплексів відбабахали величезний торговий центр. Казали, що станція метро буде вже ледь не наступного року. І от тепер в це вірилось. Берізка фиркнула. Ще трохи, і єдиною «жопою міра» залишиться Троєщина.
    - То що по вовкам? – нагадала вона.
    З того боку знову засміялись.
    - Та зо два десятки, крім тебе, - проговорила слухавка, - Ліс поруч, що ти хотіла.
    Берізка кивнула. Це дурний стереотип, що вовкулаків обов’язково тягне до лісу. Просто вигадка, нічого більше. Звісно, Берізка теж поверталась саме на Виноградар, але у неї були свої причини. Рівно як і були свої причини у її батьків обрати саме цей район…
    Блін.
    - Добре. Опера, після вистави, - повторила вона, очікуючи фінального підтвердження.
    - Аха, - відізвалась слухавка, - чоловік, костюм-трійка, фіолетова краватка.
    - Та ти, блін, знущаєшся… - видихнула Берізка.
    - Ну сорян, не мої правила.
    - Та знаю, - роздратовано фиркнула Берізка, - Давай.
    - Пока-пока, - відізвалась слухавка, перш ніж перерватись гудками.
    Поки Берізка була в душі телефон дзвякнув двічі.
    Перше повідомлення було від куратора. «Квитки у вкладенні».
    Друге прийшло з незнайомого номера. Це було фото натовпу десь в метро з коментарем про соціальну дистанцію. Берізка усміхнулась, набираючи відповідь. Незнайомий номер перебрався в список контактів під іменем «Кирил».
    
    ***
    
    Берізка помітила хвіст десь приблизно в той самий час, коли переписка в меседжері помалу перетекла з площини світського спілкування про погоду кудись в бік абсолютно відтвертого флірту.
    Провівши майже половину дня вдома, вовкулака вибралась лише після обіду. Потягуючи каву через соломинку, Берізка мляво прогулювалась по оболонський набережній.  Спочатку вона додала до набору своїх «хвостів» і пару мавок, яких помітила перед собою. Але останні вкрай не часто вплутувались в подібні справи. Навіть за великі гроші. За ідею – так, могли, легко. Община, більше за звичкою, ніж маючи реальні докази, продовжувала вважати їх легковажними і нерозумними. І мавки вміло підтримували цей образ.
    Дівчата голосно сміялись. На обох мавках були кофтинки з відкритими спинами – щось на зразок ледь не характерного «почерку» лісових дів. В общині вважалось дурним тоном приховувати свою сутність. Але і виставляти її повністю на показ мала сміливість далеко не кожна мавка. Тільки у однієї з них волосся було коротко стрижене. Берізка зачепилась поглядом за її відкриту, в усіх можливих сенсах, спину. За білу лінію хребта, за сітку ребрів, що розходились в обидва боки. В їх клітці роздувались легені у відповідь на кожний подих дівчини. Було в цьому щось чаруюче, ніби мавка насправді наспівувала якусь зі своїх пісень, розпиляючи довкола чари. Якийсь ледь помітний ритм, такий звичний, знайомий. Він проникав під шкіру і вплітався в плин думок сам собою.
    Вовкулаки народжувались вовкулаками. Чорти народжувались чортами. Навіть русалки… здається. На прямі питання вони не відповідали, а спроби їх вивчення мали в собі обов’язковий пункт про пірнання в безодню. А повертались звідти не всі.
    У мавок було життя «до». Кожна мавка колись була людиною. А потім загинула. В рідкісних випадках дорослою, але частіше – дитиною до 12 років. Так з’являлись потерчата, загублені душі. Вони блукали вогниками в глибинах лісу або тепер вже в темних провулках міста. Доки хтось не нагадає їм їх ім’я. Чи не дасть нове. Тоді більшість з них розсіювалась чистою енергією, яку вбирав простір навколо. Але одиниці… одиниці підхоплювала Нав і проводила по шляху переродження.
    Нав не здатна створити життя, але вона може підхопити те, що вже втрачено для Яві. 
    Ці факти свого часу справили на Берізку набагато більше враження, ніж вона готова була визнати в голос. Завжди веселі, легкі і смішливі мавки тепер здавались їй зовсім трохи сумними. Загублені діти.
    «Витріщатись не ввічливо».
    Берізка відвела погляд. Якраз вчасно, щоб зустрітись очима з бісицею, що курила біля ліхтаря. А ось і хвостик. Трохи загнуті роги тягнулись кудись вгору, розділяючи руде волосся на окремі пасма.
    Чорти. Чудово.
    Їй ні у кого було просити допомоги, крім власного куратора. Але їх вплітали в «польові» розборки в останню чергу. Та й було чого панікувати. Вовкулаки завжди були швидшими за чортів. Треба тільки зійти з набережної десь за рядом будиночків, що в косому сонячному світлі виглядали маже казково. Там, за ними, можна буде загубитись в вуличках Оболоні.
    Бісам ніколи не вдасться загнати вовкулаку.
    Тому вони влаштовували засідки.
    Не тільки Берізці було потрібно якнайшвидше покинути набережну, заповнену людьми. Чорти так само хотіли відвести її геть від зайвих очей. Багато чого, звісно, люди не бачили, але поліцію викликати вони все ще могли. Знову розмовляти з патрулькою хотілось приблизно в останню чергу. Краще вже з чортами ляси точити.
    Рука звично лежала поверх сумки. В пакунку було щось, по відчуттям схоже на літрову скляну банку. Відмітка «крихке» на цупкому коричневому папері, в який її було загорнуто, теж була. Що робило сьогоднішній день ще веселішим – там, де в іншому випадку Берізка могла просто заїхати котромусь з чортів сумкою в вухо, тепер вона вимушена була бути набагато обережнішою. Телефон дзенькнув новим повідомленням. Але Берізка навіть не потягнулась за ним. Цього разу її потенційна любовна пригода повинна була зачекати.
    Берізка зупинилась, помітивши пару чортів перед собою. Ще троє – позаду. І звідкись тягнуло запахом сон-трави настільки відчутно, ніби жінка знаходилась не на вузький оболонський вуличці, а на вершині карпатської гори. Десь там, де цілою ковдрою стелились фіолетові квіточки. Вони ховали серед пелюсток жовту середину, а на тоненьких ворсинках, через які рослини мали пухнастий вигляд, бриніли ледь помітні крапинки роси.
    Берізка мотнула головою.
    Тут і зараз.
    Оболонь. Вулиця. Чорти.    
    - Стой, блохаста.
    Тягнути руки до вовка – ідея погана. Навіть якщо ти чорт. Берізка клацнула зубами, не діставши його руки на якийсь волосок. Чорт в боргу не залишився. Жінка відсахнулась від удару, але він все одно відчутно прийшовся на скроню. Вона прикрила одне око, залите хижацьким жовтим кольором. Берізка загарчала. В коло її затиснути ще не встигли, тож залишався шанс накивати п’ятами, не доходячи до повномасштабної бійки. Якщо всі поводитимуться файно. Берізка всміхнулась, показуючи зуби. І тільки після цього зрозуміла всю марність цього великого задуму. На обличчі все ще була маска.
    - Так, давай без оцього от всього! – заговорив другий чорт, - Віддаєш сумку і можеш валить на всі чотири сторони.
    - Нічого лічного, - додав другий біс.
    Жінка відверто поморщилась. Чи то від загальної абсурдності ситуації, чи то від ідіотизму фрази, що давно вже набила оскомину.
    - Раз нічьо лічного, - передражнила вона. Берізка слідкувала тільки за тим, щоб сумка залишалась притиснутою до стегна і накритою зверху вільною рукою. І ще трохи – за бісицею, яка дуже вже виразно дивилась на своєрідний «скарб» вовкулаки, - Так якого ж біс… - вона замовкла, ще раз окинувши оком всіх чортів. І виправилась, - колайдера ви в мій бізнес палки пхаєте?
    Вільною рукою, що не лежала на сумці, вона перехопила чорта, що намагався обійти її ззаду.
    - І не розвивай у мене клаустрофобію, зайчику, - проговорила вона. Сьогодні зранку саму Берізку прирівняли до «молоді». Але в цю мить вона почувалась посеред першого полювання вовченят, яким дісталась не така вже й проста здобич. В ідеальній картині світу, звісно, хотілось би бути на іншому боці в цій ситуації, але що вже поробиш. Цікаво, що інстинкти, такі зрозумілі для вовкулаків, чудово відпрацювали і на інших хижаках. Якщо здобич не тікає – ніхто не знає, що з нею робити.
    Берізка окинула оком чортів. І, виразно нахмуривши брови, запитала:
    - А чьо без масок, рєбята?     
    Пахнуло травами.
    - Так нас же не бере.
    Шепіт прошелестів над самим вухом. Хтось смикнув за лямку сумки. Берізка розвернулась, хоча, хто б не втрутився в їх інтелектуальну розмову з чортами, залишився по ньому тільки запах. Сон-трава. Цілу мить Берізка вдивлялась в порожню вулицю за своєю спиною. А потім, ніби згадавши, до чого це все, змахнула з плеча руку чорта, що встигла туди приземлитись. І, нирнувши нижче, випрямилась вже за спиною хлопця, майже не дивлячись вдарила ліктем назад, цілячи в те місце, де шия переходить в спину.
    Жоден чорт не наздожене вовкулаку.
    Особливо якщо той не тікає.
    Берізка добігла до повороту, коли в обличчя вдарило вже знайомим запахом трав. Він огорнув з усіх боків, ніби теплою ковдрою. І пройшла не одна мить, перш ніж Берізка зрозуміла, що запах дуже навіть матеріальний. Він охопив її руками за плечі і, піднявшись навшпиньки, шепотів ритмічно в вухо.
    Мавка.
    - Видимий на мінімум як половині, - вона говорила так швидко, що слова зливались, залишався тільки ритм, - видимий мотив у тебе все у слині. Видиме це палєво паралелі, видимі у тіні візаві в голові.
    Берізка нахмурилась.
    - Реп?! Серйозно?
    Мавка штовхнула жінку зігнутим коліном кудись в стегно.
    До того моменту, як з-за повороту показалась перша рогата постать, їх обох – і мавку, і вовкулаку, - огортав щільний кокон чарів. Берізка не бачила їх, але відчувала, як майже матеріально торкається шкіри запах сон-трави. Невимовно ніжно, загортаючись вихорами в долонях, біля шиї…
    Берізка фиркнула, втягуючи голову в плечі. Від калейдоскопу відчуттів по шкірі табунами бігали неприємні холодні мурахи.
    - Так багато вас, наказ тобі,
    Хватить тратить, баста, час мій
    Ви слабі[1], - на одному диханні прошепотіла мавка.
    Хотілось би дати чортам кредит хоча б на те, що вони принаймні подивились в бік мавки, коли пробігали повз. Але ніхто нічого не помітив. Відьма відчула б зміну магічного фону. Вовкулака відчув би запах квітів, які не росли в цих широтах… Чорти… Що ж. Туди їм і дорога.
    Мавка відступила, чари схлинули. Але не поспішали зникати, бриніли ледь помітно навколо, купчились, ніби легкий туман.
    І, звісно, це була одна з мавок з набережної. Отак і знімай їх з гачка «по замовчуванню».
    - Тобі абсолютно пофіг шо співати? – запитала Берізка. Мавка кивнула.
    - Аха, аби голос був мій.
    Щось було не так. Берізка нахмурилась, вдивляючись в дівчину поверх маски. Навіть потягнула носом, але нічого нового, крім вже знайомого запаху сон-трави, не відчула.
    - А ну скажи ще щось?
    - Тобто?.. – спантеличено вимовила вона. Але цього виявилось достатньо.
    - Ти мій куратор.
    Мавка кивнула, підтверджуючи здогадку.
    - А, так, - спокійно проговорила вона. Берізка глибоко вдихнула і дуже повільно видихнула в маску, - Сорян, Березо. У нас… трохи… - дівчина зніяковіла, - накладка, - нарешті вона підібрала слово. Але Берізка тільки покачала головою. Її турбувало в словах куратора дещо інше.
    - І ім’я ти моє знати не маєш.
    - Ой… - от тепер мавка виглядала так, ніби її спіймали за малюванням сатанинського графіті на стінах християнської школи. На її обличчі можна було прочитати такі відчайдушні спроби вигадати виправдання, що Берізці навіть стало цікаво.
    - Ірина, - невпевненим тоном назвалась мавка. За традицією вовкулаки давали своїм дітям імена дерев. Кожне мало своє значення, мало принести щось малому вовченяті… крім необхідності підбору «людського» аналогу при отриманні державних документів. Але насправді ніякого прямого відношення до рослин вовки не мали. На відміну від мавок. Вони народжувались з трав, як оця конкретна лісова діва, що була народжена з сон-трави. Але носили цілком звичайні імена.
    - Приємно познайомитись, - проговорила Берізка. Ірина тяжко видихнула.
    - Ми розраховували, що маємо час до вечора, але, як бачиш… - мавка розвела руками.
    - Бачу, - втомлено проговорила Берізка, - Ти якого біса в полі?
    - А, ну… - цього разу в очах мавки промелькнув переляк, - ну, це… особисте, - і знову цей невпевнений тон. Берізка прикрила очі.
    - В це я вже в’їхала, - відповіла вона. – Знаєш, що в банці?
    - …здогадуюсь.
    - Не скажеш? – не відкриваючи очей, запитала Берізка.
    - Не скажу.
    Навіть не маючи дівчини перед очима, вона буквально чула її винуватий вираз обличчя.
    - То що? Тепер до моменту передачі ти будеш мене караулити?
    Мавка знову зніяковіла. Повторюється.
    - Не зовсім. Тільки до Опери доведу, - невпевнено проговорила вона.
    Під поглядом Берізки впевненості в дівчині залишалось все менше і менше. Жінка опустила очі на фітнес-браслет на зап’ястку, перевіряючи час. До початку балету було десь біля двох годин. Час на дорогу, якщо добиратись обережно, в обхід.
    - І ти всю дорогу співатимеш?
    Вона не дивилась на дівчину, але краєм ока помітила, як та кивнула.
    - У тебе тільки реп в репертуарі?
    - Ну… я ще Винника знаю.
    Берізка повільно вдихнула. Затримала повітря в легенях. І повільно видихнула, опановуючи емоції.
    
    ***
    
    Є багато способів відчути себе абсолютно нікчемним. Наприклад, завжди можна прийти на виставу в Національній опері України в джинсах. Офіційного дресс-коду, звичайно, не було. Ніхто не розверне з порога, якщо тільки на тобі не шорти і шльопки. Але…
    Театральний сезон, обірваний початком карантину, тільки почався. І любителі балету ледь не вперше за багато місяців отримали змогу потрапити на виставу. Це ж бо не причина вдягнути все найкраще, що тільки знайшлось в гардеробі? Ще на підході до будівлі Опери Берізка відчула себе вдягнутою майже непристойно.
    Чорт би побрав замовника, якому пройшла думка зустрітись тут.
    Хоча з професійної точки зору Берізка підтримувала його повністю. І причина була не тільки в натовпі – навіть зараз, в режимі карантину, було не важко знайти відкрите кафе. Чи навіть використати ту ж саму набережну. Скільки б Берізка не гарчала на людей, що не дотримувались карантину, а часом це було на руку навіть їй самій.
    Справа була в самому приміщенні Опери. Стара будівля, оповита легендами не менше, ніж реальними історіями, вона просто не могла не бути артефактом ледь не сама по собі. Чари мавки розсіялись, варто було підійти до сходинок, що вели до центрального входу. Вона тоді тільки винувато розвела руками. Ходили чутки, що свого часу відьми були готові розібрати Оперу до самого фундаменту, аби тільки розібратись, що ж не так в цьому місці з магічним фоном. Врешті зійшлись на тому, що налаштували екран навколо будівлі. За офіційними документами його основною задачею було згладжування фону, щоб відьмам не доводилось робити поправки на аномальну зону в своїх розрахунках. Але по факту екран частіше підіймали, щоб приховати зону від людських очей. Не всім відьмам подобається вибиратись кудись за місто, щоб осідлати мітлу. Когось більше вабить перспектива літати прямо в центрі міста.  
    - Хто там сказав на мамку падло… - ледь чутно наспівувала Берізка, пробираючись на своє місце, - кому жить набри[2]… тьху ти! – сама себе перебила жінка, роздратовано фиркнувши. Все-таки причепилась. Якась з тих пісеньок, що їх наспівувала мавка всю дорогу до Опери. Сама дівчина залишилась чекати на площі перед будівлею. Обіцяла дочекатись.
    Вистава закінчилась оплесками. Але вставати Берізка не поспішала. Продовжувала вона сидіти і коли закрилась червона завіса і глядачі почати покидати залу. Її погляд з напускною флегматичністю ковзав по людям, майже сканував простір навколо.
    Чоловік в третьому ряду. Він все ще сидів і, судячи з характерно схиленої голови, копався в телефоні. Він не поспішав. Берізка вийшла в правий прохід партеру і повільно втягнула носом повітря.
    Вона зупинилась, склавши руки на грудях, як тільки вони залишились в залі тільки вдвох. І роздратовано фиркнула.
    - Ти в поїзді забрати не міг?
    - Мене перевіряли, - проговорив Кирил, виходячи на середину проходу. Берізка мотнула головою. І полізла в сумку за пакунком. Цупкий коричневий папір на дотик був майже рідним, знайомим. Всі посилки завертали приблизно однаково.
    - Забув сказати, - подав голос Кирил. Жінка скосила на нього погляд, - у тебе дуже гарна посмішка.
    Якусь мить він пильно дивився на Берізку. Жінка добула-таки з глибин сумки пакунок. Вирівнялась, кидаючи на Кирила прямий погляд.
    - Серйозно? – вона трохи повела бровою, вільною рукою знімаючи маску, - ти тільки що ржав з моєї колекції мемів з вовками, - продовжила Берізка, підходячи ближче. «Тільки що» в рамках переписки в месенжері могло легко розтягнутись на декілька годин, а то і днів, - не скочуйся в банальність, - вона все-таки широко усміхнулась. Кирил засміявся.
    - Я постараюсь.
    Дзенькнув телефон. Берізка скосила погляд на мобільний в руках Кирила, реагуючи на незнайомий звук.
    - Оу, - прокоментував він повідомлення на екрані. На відміну від Берізки, Кирил користувався застосуваннями від “WitchSoft”, - вона краєм ока помітила логотип компанії.
    - Вони підняли екран.
    Берізка обернулась через плече, перевіряючи виходи з зали. Їх було багато, починаючи з основних і закінчуючи дверима в кожній окремій ложі. Партер був занадто відкритим простором. Але вовкулака встигла тільки смикнутись в бік оркестрової ями, коли Кирил перехопив її за руку. І потягнув за собою в бік ложі
    Світло згасло раптово. Після того, як повільно і поетапно воно гасло перед початком вистави, така його поведінка здалась майже грубою. Берізка обережно визирнула з ложі.
    - Якого чорта це взагалі моя проблема? – з помітним запізненням запитала Берізка.
    - В смислє? – прошипів Кирил у відповідь, - Сохранність посилки твоя відповідальність.
    Берізка нирнула назад, сіла на підлогу, опершись спиною об перегородку, що відділяла ложе від основного залу. За належного рівня уваги можна було помітити, як нервово повертаються її вуха, вловлюючи кожен звук.
    - Я її доставила, - спокійно відбила жінка, роздивляючись обличчя Кирила. Чоловік опустив погляд на пакунок, що тепер лежав на підлозі.
    - Да? – запитав він. І, перш ніж Берізка встигла відреагувати, підчепив за лямку сумку і запакував посилку назад, - Я не отримував, - додав він, ледь помітно всміхаючись.
    - Зар-р-раза, - Берізка намагалась звучати погрозливо. Але звіряче гарчання все одно вирвалось через посмішку. Хитрий біс.
    І знову про бісів…
    Берізка прижала палець до губ. А наступної миті вже і Кирил почув, як відкрились двері і в темний зал проникло одразу декілька чортів.
    - Блохаста? – покликав знайомий голос. Берізка смикнула верхньою губою, оголяючи зуби. Кирил торкнув її за плече.
    - Знахар? – додав інший голос. Промінь ліхтарика ковзнув над головою, змусивши Берізку нижче пригнути голову.
    Це вже було цікаво. Тож вони вийшли навіть на замовника. Що ж там таке було, в тій банці?..
    - Перевір там, - знову заговорив чорт. І додав вже голосніше, - вам же нікуди діватись. Віддайте банку і ніхто не постраждає.
    - Крім моєї репутації, - одними губами проговорила Берізка. Кирил ліктем ткнув її в ребра, але вона і так чула, як один з бісів підбирається ближче. Він перевіряв ложі. Берізка пригнулась нижче, більше знаючи, ніж відчуваючи, як шерсть на спині стає дибки, а на обличчі завмирає вищир. Кирил відсунувся вбік. Якраз вчасно.
    Світло ліхтарика вдарило в очі. Берізка виждала якусь мить, милуючись перекошеним від переляку обличчям чорта. В свої тридцять з лишком жінка повинна знати «робочі сторони» своєї зовнішності. Питання лиш в тому, для чого «робочі». Берізка, приміром, знала, що вихоплена з темноти променем світла, з «правильним» виразом обличчя, вона здатна викликати від двох до п’яти серцевих нападів. Залежно від власної чутливості випадкових свідків.
    Берізка стрибнула на перегородку, а з неї – на плечі чорта, припечатавши рогатого коліном в вухо. Зручна, до речі, штука ці роги. Рука сама собою лягла на виступаючі нарости. Чорт завалився назад, на ряд стільців, що були бережно прикручені до підлоги партеру. Берізка відштовхнулась від підлокітника і перемахнула декілька рядів, перш ніж ноги опустились на сидіння.
    Колись, коли вона була сильно молодшою, батьки привели її в Оперу на якийсь дитячий спектакль. Тоді її сварили за спроби залізли на стілець з ногами і забороняли навіть сидіти на перегородці ложі. Зараз сваритись було нікому.
    Ще один біс з’явився перед очима раптово. Берізка непогано бачила в темряві, але вогні ліхтариків збивали з пантелику. Очі не встигали пристосуватись до раптових змін освітлення. Берізка зігнулась, вільною рукою хапаючись за живіт. Кажуть, що медсестри на операціях навіть втрачаючи свідомість руки тримають строго перед собою, щоб не порушити стерильність. Професійна деформація. Для Берізки таким рефлексом була рука, що звично притискала сумку до стегна. Навіть на шкоду собі. Відносну шкоду, звичайно. Тому що, нирнувши від руку чорта, Берізка обійшла його зі спини і виписала копняка.
    Нахрапом пробитись до виходу не вдалось. Кирил з’явився з темряви справа і відсмикнув її в бік. І якраз тієї ж миті пролунав постріл.
    - Ви, блін, подуріли! – огризнулась вовкулака. За першим пострілом пролунало ще два.
    - Відьми такий рахунок вивалять, - зло додав Кирил. Якщо хто і міг швидко і непомітно для людей провести реконструкцію – то це вони. Але далеко не за безкоштовно. Берізка не стала говорити про розсічені кігтями оббивки стільців. Нехай буде сюрпризом.
    - Кирил, - ще одна спроба переговорів з боку чортів. Берізка прислухалась, - віддай пакунок. Є правила, щоб тебе! Цим має займатись община.
    «Це» лежало в банці, що була притиснута до стегна Берізки. І інтригувало дедалі сильніше.
    - А цікаві у вас методи, - подала голос Берізка, - Аваков точно не ваш?
    - Блохаста, щоб тебе!
    Цього разу Берізка очікувала на постріл. Куля врізалась в стілець перед ними. Вовкулаці довелось майже розпластатись на підлозі, потягнувши за собою і знахаря. Маючи довгий язик вчишся як мінімум швидко реагувати.
    - Зроби щось, - ледь не в вухо Кирилові прошипіла Берізка.
    - Що? – так само прошепотів чоловік, - Я знахар, блін! Нашептати?
    - Тримайтесь разом, - почулось з темряви. Це погано. Відловлюючи чортів по одному в темряві Берізка ще мала шанси. Проти декількох за раз – навряд. Але це наштовхнуло на думку...
    Вовкулака прищурилась, видивляючись щось під стільцями. І штурхонула знахаря в бік:
    - Набери куратора.
    - Нащо?
    - Треба, - прогарчала Берізка, - скажи, хай поставить на спікер, - додала вона. Кирил кивнув, прикриваючи рукою екран мобільного, щоб він не відсвічував. Навіть з такої відстані гудки було ледь чути, але знахар все одно знизив гучність. Жінка виплуталась з лямки сумки і простягнула її знахарю. Без звичної ваги біля стегна було майже самотньо. І за мить до того, як чоловік забрав сумку, вовкулака зазирнула йому в очі майже впритул.
    - Втечеш без мене – вб’ю, - проговорила вона максимально чітко. В голосі відчувалось гарчання на якомусь, майже психологічному, рівні. Знахар не відвів погляд. Але щось змінилось в його очах, ледь видимих в темряві.
    - Це не дуже здорово, що це трохи заводить? – запитав він ледь чутно. В слухавці, що він притискав до вуха, щось клацнуло, повідомляючи про з’єднання. Берізка намагалась втримати серйозний вираз обличчя. Навіть знову вищирилась, показуючи зуби. Але врешті...
    - Ідіот, - вона все-таки всміхнулась, - На каву поклич спочатку, - проговорила вона вже сама до себе, перебираючись під стільцями на сусідній ряд.
    Чорти охороняли виходи. Навряд хтось з них очікував, що вовкулака кинеться в протилежний бік. Берізка пробігла по проходу і, не збавляючи швидкості, перемахнула перегородку, що відділяла оркестрову яму від партеру. І, тільки-но торкнувшись ногами підлоги, завила.
    Акустика рознесла її голос по залі.
    Найкращий звук в Опері – десь близько восьмого ряду в центрі зали. Якраз там, де зараз знаходився знахар з підключеним телефоном. І мавкою з того боку зв’язку, що тепер транслювала через спікер вовчий аналог S.O.S.
    Вони повинні були бути десь поруч. Не тільки чорти відслідковують підозрілих особистостей. А Берізка сьогодні була дуже підозрілою.
    Берізка відсахнулась в бік від пострілу. Він промазав навмисне. Їх не збирались вбивати. Тільки налякати достатньо, щоб важливість власного життя переважила цінність пакунку.
    - Харе, наспівались, блохаста.
    Берізка прикрила очі від світла ліхтарика. Вона не могла розгледіти чорта, але не сумнівалась, що тепер пістолет направлено прямо на неї.
    - А тепер іди сюди, - покликав чорт.
    Якщо Берізка і збиралась послухатись – вона просто не встигла. Світло ліхтарика сколихнулось, метнулось кудись в бік по оркестровій ямі, а потім і взагалі вдарило кудись вгору. Через декілька секунд, тільки-но очі знову звикли до рівня освітлення, Берізка вихопила з темряви Кирила. Чорта не було видно за перегородкою, але знахар вперто тягнув його за хвоста.
    Берізка розбіглась в два кроки, що дозволяла оркестрова яма, і стрибнула на перегородку. І вже звідти, згори, стрибнула на найближчого чорта, знову втягуючись в бійку. Її гарчання звучало майже фоном до криків. І пострілів. Останні лунали не часто – навіть чорти не стріляють при загрозі зачепити своїх. А вони обидва – і Берізка, і Знахар, - віддавали перевагу ближньому бою. Більше синців – менше шансів когось вбити.
    А потім спалахнуло світло.
    Велика центральна люстра на стелі і десятки дрібних світильників по периметру – вони всі загорілись одночасно. Здавалось, що зіниці просто випалить раптовим світлом. Берізка зашипіла, ховаючи обличчя в долонях. Вона їх чула – вовків, що влетіли до зали разом зі світлом. Очі сльозились, картинка плила, ніби в калейдоскопі.
    - Все норм?
    Знайомий голос. Вовк зі стадіону. Платан.
    Берізка кивнула.
    - Якого ви лізете? – прошипів чорт, якого Платан притискав лапою до килиму.
    - Да так, мимо проходили, - відізвався Платан, - а тут хтось пальбу в Опері влаштував. Та й, думаєм, заглянем на огонєк, має ж бути весело.
    Чорт притих. Крити було нічим. Там, де серед людей порядок наводила поліція, навії справлялись саморегуляцією. Декілька фракцій, кожна з яких так чи інакше наглядає за іншою. Десь на верхах – велика політика з вирішенням хто з ким і проти кого дружить. А нижче – просто дружні стусани, щоб ніхто не виходив за рамки. Стрільба сама по собі мало кого хвилювала. Навіть якби вони привернули увагу поліції – то була б проблема однієї конкретної вовкулаки, знахаря і купи чортів. А от чиясь смерть вже могла закінчитись конфліктами на вищих рівнях. Не говорячи вже про те, що помирати Берізці поки що не хотілось. Та й віддавати знахаря теж.
    Мавка прошмигнула до зали тихо, її навіть не відразу помітили. Вона швидким, нервовим поглядом окинула присутніх, коротко махнула рукою Берізці. І буквально кинулась на шию знахареві. Кирил обійняв дівчину вільною рукою. В другій руці він тримав сумку Берізки.
    - Ну звісно… - втомлено видихнула Берізка.
    Платан прослідкував за її поглядом.
    - Слухай, сестричко, у тебе там має бути квітка папороті, не менш.
    - Думаю, що ти можеш завершити доставку, - Кирил усміхнувся, передаючи їй сумку. Берізка смикнула краєчком губ, ледь помітно намічаючи посмішку. Вона перекинула лямку через плече і знову добула з глибини сумки пакунок.
    - Так що там все-таки? – знову поцікавився Платан. Берізка підняла погляд на знахаря. Вона не задавала питань, професійна етика і все таке. Але часом… часом просто цікаво.
    Замість Кирила відповів хтось з чортів.
    - Потерча.
    Слово впало в якусь раптову тишу.
    Берізка випустила пакунок з пальців за мить до того, як знахар його взяв. Банка м’яко впала на килим.
    - …що? – видихнула вовкулака.
    Тиша відчувалась майже матеріальною, як пара дуже незручних туфель. Берізка опустилась на коліна і, піднявши пакунок, декількома різкими рухами зірвала з нього папір. В прозорій банці бився об стінки яскравий вогник. Берізка торкнулась долонею скляної поверхні і загублена душа потягнулась до тепла.
    - Відпустіть його! – від різкого голосу чорта Берізка внутрішньо здригнулась, порадівши тільки з того, що змогла це приховати, - Це ж жива душа! Не якийсь експеримент для цього псіха!
    Берізка облизала сухі губи.
    - Ну нада же, - заговорила вона, повернувши голову в бік біса, - то чорти у нас цього разу хороші хлопці.
    Чорт у відповідь показав їй середній палець.
    - Справедливо, - прокоментувала вона, піднімаючись на ноги. І, не дивлячись ні на кого, сунула банку в руки знахаря, - Доставку завершено, оплата на карту, - проговорила вона.
    - Бері…
    - Мавка, - вона перебила знахаря на середині власного імені. І, дивлячись прямо в очі Ірини, чітко вимовила, - Я більше не працюю зі знахарями.
    - А… - на мавку шкода було дивитись, настільки нещасний вигляд вона мала, - з київськими? – з якоюсь надією запитала вона.
    - З усіма, - відрізала Берізка. І, хмикнувши, додала, - і з тобою теж.
    - Я… відмічу, - зовсім тихо проговорила мавка.
    
    ***
    
    Повідомлення про зарахування коштів на картку прийшло ще вночі, коли вона повернулась додому. Берізка не запустила телефон з розмаху в стінку, тільки тому що він був дорогим.
    На ранок настрій не поліпшився.
    Берізка зупинилась в коридорі і, схиливши голову на бік, подивилась на двері. Вони були старими, навіть замок заїдав, але змінити його все не доходили руки. Та й навіщо – не настільки частим гостем Берізка була в рідному домі.
    Не ввічливо ввалюватись в квартиру без дзвінка.
    Відкривати двері до дзвінка – тим більше.
    - Передай мавці, якщо вона зіллє мою адресу ще хоч одній живій душі – до наступного Купала не доживе, - відкриваючи двері, проговорила вона. Куратор, звісно, не мала знати точну адресу Берізки. Але вона була єдиною, у кого були шанси вирахувати вовкулаку. В решті решт, Берізка сама назвала їй район. Кирил тільки підтвердив цю думку, кивнувши у відповідь.
    - Передам, - погодився він. І, трохи всміхнувшись, простягнув вовкулаці великий яскраво-жовтий соняшник. Берізка не відреагувала, - Я так розумію, на каву ти зі мною не підеш? – результат другої спроби був точно таким самим. Якусь мить Кирил дивився в очі Берізці. Потім видихнув, опускаючи руку з квіткою.
    - Даси пояснити? – запитав він. Берізка смикнула плечем.
    - Нашо? Мені не цікаво.
    Прозвучало погано. Тому що прозвучало ображено. І Кирил усміхнуся.
    - Бо я хочу тобі пояснити, - проговорив він. Принаймні правильні відповіді чоловік вмів підбирати. Берізка кивнула.
    - Аргумент, - і, відступивши від дверей, порухом голови запросила його на кухню. Зустрівшись поглядом з Кирилом, Берізка повільно видихнула. І забрала у нього з рук соняшника. Вази, яка б йому підійшла, в домі не було. Зате був набір банок, що залишились ще від бабусі. Точніше від десятків порцій маринованих овочів і грибів. І варення, куди ж без варення…
    - Моя сестра потерча, - Кирил вже не стояв на порозі, але зайшов явно з козирів. Берізка повернулась до нього. Банку з квіткою вона механічно відсунула далі по робочій поверхні біля плити. Знахар сів.
    - Була потерчам, - виправився він, - не я дав їй ім’я, я не міг так ризикувати, - продовжив він. Берізка нахмурилась, - я хотів перевірити. Може, можна їх якось стабілізувати, щоб вони не розвіювались, - він хмикнув, - Бо так… я просто віддав життя сестри на відкуп случая…
    Берізка покачала головою.
    - Це не так працює.
    Він кивнув.
    - Ірка те ж саме сказала.
    Якусь мить Берізка мовчала. Потім нахмурилась.
    - Ірка? – перепитала вона, - Мавка Ірина?
    Кирил кивнув. Берізка роздратовано фиркнула.
    - А я тебе вже жаліти почала, ідіотка, - жінка знову взялась за банку, включила воду і сунула посудину з квіткою під неї. Чим не спосіб уникнути зорового контакту. Не на довго, щоправда.
    - Хоча ні, - Берізка знову обернулась, - це ти ідіот. Твоя мала жива. А ти тут влаштовуєш… - Берізка видихнула і відвела погляд в бік.
    - Відпусти малого, - додала вона тихо.
    Коли вона знову знайшла очима Кирила, він тримав в руках вже знайому банку. Під уважним поглядом Берізки він відкрутив кришку. Вогник смикнувся недовірливо, спробував сховатись глибше, коли Кирил забрався в банку рукою. Знахар, обережно охопивши пальцями, витягнув потерча, сховав між долонями, як метелика. Між пальцями побивалось ледь помітне тепле світло.
    Кирил підніс руки до губ і, дивлячись прямо в очі Берізки, прошепотів:
    - Богдана.
    Вовкулаки носили імена дерев. Але отримуючи державні документи зазвичай підбирали найближчий аналог реально існуючого імені. Так в «людських» документах Берізки було вписано ім’я Богдана.
    Жінка прикрила очі.
    - Позєр.
     
    [1] KALUSH - Не маринуй
    [2] alyona alyona - Падло (ft. Alina Pash)