 |
|
| |
20:23 19.05.2023
Сегодня (19.05) в 23.59 заканчивается приём работ на Арену. Не забывайте: чтобы увидеть обсуждение (и рассказы), нужно залогиниться.
13:33 19.04.2023
Сегодня (19.04) в 23.39 заканчивается приём рассказов на Арену.
|
|
|
|
|
|
Михайло був досвідченим водієм. Ганяв вантажні мікроавтобуси ще з дев’ятнадцяти років, а з двадцяти двох – фури. Тому дуже добре знав стан, коли їхати далі не можна. От не можна, та й край! Може статися лихо.
Але аж ніяк не очікував, що на нього «накотить» за годину після виїзду. Такого раніше з ним не траплялось! Хоч і встав о третій ранку, виїхав о четвертій – але ж не вперше! Не дощить, траса суха, ще й напівпорожня, бо карантин. І машина – не фура, а вантажний «Мерседес-Віто». Кермуй собі, слухай музику й тішся життям!
Та раптом відчув, що в нього заплющуються очі.
Отак беруть і заплющуються! Самі по собі! Наче чиясь м’яка, гаряча лапа натискає на повіки – аж зникає шлях перед очима.
А ще він, як на зло, в’їхав у ліс. Прямий, порожній шлях, лише перед очима мигтить шерега дерев, заколисуючи дедалі більше…
Михайло зробив музику гучніше й поглянув на чортика Ясика, що стрибав над лобовим склом. Без цього талісмана він ніколи не виїжджав у рейси.
Ясик був сплетений з рурок від крапельниць по технології, яка нині майже забута. Під час руху його довгі, тонкі руки й ноги кумедно вимахували, ніби чортик танцював під музику. Варто було на нього поглянути – і небезпечне «замикання» погляду на одноманітному мигтінні траси одразу зникало.
Але зараз бус їхав не дуже швидко, і чортик не гопцював. Лише неквапно похитував туди-сюди руцями, наче риба плавцями… або гіпнотизер, що намагається приспати піддослідного…
Михайло схаменувся, лише усвідомивши, шо виїхав на зустрічну смугу. Щосили крутнув кермо, геть забувши, що це не фура, а набагато легший «Віто» з потужним німецьким гідро-підсилювачем.
Коли бус нарешті спинився, позаду на асфальті лишились чорні хвилясті смуги від гуми. Щастя, що їхав не швидко, і на трасі не було машин.
Михайло поволі відчепив закляклі, побілілі від напруги пальці від керма. Важко видихнув, угамовуючи калатання серця, потер обличчя. Та коли долоні затулили очі, знову відчув напад нездоланного запаморочення. Ніби просто зараз умліє й гепне на кермо.
– Ні, так не годиться, – пробурмотів уголос. – Що за лихо, га? Чи захворів? Невже спіймав «корону»? Та ні! Лихоманки й кашлю нема… Певно, таки не доспав. То що робимо, Ясику?
Чортик крутнувся й махнув рукою у бік лісу.
– Та ні! На мене ж чекають! Та й гроші треба – капець! Коли доїдемо до якоїсь крамниці, куплю енергетика…
Михайло ковтнув кави з термосу й увімкнув заглухлий двигун. Рушив далі, щосили намагаючись зосередитися.
Проте десь за кілометр очі знову почали заплющуватись. І виникло оте знайоме й небезпечне відчуття, яким він ніколи не нехтував. Що їхати далі не можна…
Він приречено зітхнув. Побачивши між дерев невеличку бічну дорогу, звернув на неї. Трохи проїхав, розвернувся й загнав бус під сосни, щоб не заступати вузький путівець. Посунув машину далі за кущі, розклав крісло, примостив під руку монтировку й увімкнув будильник на телефоні.
Години чи півтори сну йому вистачить. А після відпочинку їхатиме швидше, тому багато часу не змарнує.
– Прокидайся! Чуєш? Годі вже! Вставай!
Михайло сіпнувся й підскочив. Очманіло закліпав очима, розтираючи нам’яту щоку. Збагнув, що він у машині, а довкола ліс. Але хто його збудив? Чи то наснилося?
– Ні, не наснилося, – пролунав той самий голос.
Він знову смикнувся. Звук був такий, наче співбесідник сидить поряд у машині. Але ж усе зачинено!
– Ти не очима лупай, а вмикай мізки, – похмуро зауважив голос. – Я вже заморився тебе прикривати. Тепер крутитимешся самотужки. То що? Оклигав?
– Ти… хто? – злякано промимрив Михайло. Майнула недолуга думка: «Все, допився…»
Недолуга, бо він був непитущим – хіба дозволяв собі келих вина на свято. Батько в нього добряче пиячив, і він боявся, що теж може таким стати. Тому й пішов у водії – за кермом пити не можна, навіть якщо забагнеться.
– Та не марюсь я тобі, – пирхнув голос. – Вгамуйся. Це не глюк.
– А-а-а… Де ти?
– Тьху! Очі роззяв!
– Де?..
Михайло закрутив головою. За лобовою шибкою нікого не було. За бічними теж.
– Припини крутитись! – гримнув голос. – Дивись перед собою! Отак! А тепер – праворуч!
Михайло скосив очі – й розгублено закляк, побачивши чортика. Той вже не висів під стелею, а сидів на торпеді й махав йому рукою.
– Так, це я, – посміхнувся чортик. – Ясик. Ти ж так мене звеш? Втім, мені подоба… Стій! Сядь! Не здумай тікати!
– Якась мерзота мені щось підлила у каву, – приречено промимрив Михайло.
– Ніхто тобі нічого не підливав! – роздратовано гримнув чортик. – Годі клеїти дурня! Кажу – хутко вмикай мізки! Бо ти, Михасю, вляпався. Часу обмаль. Розумієш чи ні?
– Ні…
Лише тепер помітив, що проміжок між шарами обмотки на обличчі чортика – там, де мають бути вуста – рухається. І круглі очиці з чорними цяточками зіниць – теж.
– Не витріщайся! – загарчав чортик. – Отже, так: систему навігації у цій тачці я вимкнув. Проте вони вже проїхали вперед – і тебе не наздогнали. Але те, що немає сигналу, помітили. Боюся, що незабаром повернуться.
– Хто?!
Ясик розпачливо звів очі догори.
– Божечку, який ти тупий!
– Як ти можеш розмовляти? – розгублено пробелькотів Михайло. – Ти ж пластиковий!
– Силіконовий! – суворо зауважив чортик. – Підвищеної міцності!
– Еге ж… Таки щось було у каві! Тому я й заснув…
– Та ні. Це я тебе приспав, – пирхнув Ясик.
– Ти? Як?
– Довго пояснювати.
– Навіщо? Щоб я розбився?
– Та ні! Щоб ти зупинився! От уяви – ти женеш на повну, і тут я тобі щось кажу! Ти б сіпнувся – і кудись влетів! А якщо кунятимеш, то сам зупинишся. Я ж тебе знаю!
– А якби я зовсім заснув за кермом? Теж мені, оберіг!
– А я тобі не наймався в обереги! Ти мене сам підвісив на гачка й вигадав собі казна-що! Що я тебе, бач, мушу оберігати! Ото мені нема чого робити!
Михайло збентежено засопів, намагаючись збагнути, що відбувається. Аж спітнів від напруги. Втім, мабуть, єдине розумне пояснення…
– Це сон! Ти мені снишся!
Чортик роздратовано ляснув по торпеді.
– Михасю! Послухай мене, будь ласка! Ти можеш хоч трохи не ляпати язиком, а послухати? Стулити пельку на три хвилини! Можеш?
– Можу. Кажи.
– Тільки не горлай, добре? Бач… Тебе дехто хоче вбити.
Михайло не горлав. Лише склав руки на грудях, зціпив зуби й заплющив очі. І сидів так, допоки знову не почув голос:
– Агов! Прокинься!
– Я не сплю, – процідив він крізь зуби.
– А що робиш?
– Мовчу. Чекаю, поки мине три хвилини.
Чортик похмуро гмикнув.
– От ти бовдур! Тобі це відомо?
– Ні. Ти перший, хто мені таке каже, – визвірився Михайло.
– Аж ніяк. Твоя дівчина теж так вважає.
– Мої стосунки з дівчиною тебе не обходять.
– Звісно. Але мені подобається з тобою кататися. Було б прикро, якби це скінчилось. Отже, слухаєш?
– Так.
– Почнемо з початку. Що ти знаєш про вантаж, який везеш?
– Це захисні костюми й маски. Від якогось благодійного фонду. Їх треба відвезти до лікарні у Чернігів. Всі документи маю. Що не так?
– Я не про ящики, які в тебе в кузові. А про те, що отут, – чортик постукав рукою по торпеді й тицьнув у бік дверцят.
– Тобто?
– Всі двері в цьому бусі дечим нашпиговані. Це не маски, і навіть не цигарки. А тебе використовують наосліп, наче лося. Ще й за копійки, – повідомив Ясик. І глузливо пирхнув.
– І хто це робить? – спитав Михайло. Вже для себе вирішив, що надалі не дивуватиметься. Уві сні буває всяке. Тож навіть кумедно.
– Власника товару ти не знаєш. Але в цьому бере участь Ігор, перевізник. Він не господар, але керує авто-компанією. Ганяє буси по всій країні, куди треба, і розвозить товар. Але те, що зараз везеш ти – це велика партія. Не як завжди, а дуже велика. Тому Ігор вирішив її поцупити й гайнути через кордон. Отак.
– Через який кордон? – розгублено пробурмотів Михайло.
– В двадцяти кілометрах звідси російський кордон.
– А ти звідки знаєш про це? Про товар, і все інше?
– Бо він про це домовлявся у тебе вдома. А я все чув. Ніхто не звертає увагу на цяцьку, що сидить на шафі.
Михайло розгублено закліпав очима.
– З якого це дива – у мене вдома?
– З того, що твоя дівчина Аліна – його колишня подружка. І їй вже набридло жити з чесним, але бідним водієм. Тому коли Ігор вийшов зі в’язниці…
– Я не бідний! – розлючено гримнув Михайло.
– У порівнянні з ким? – пирхнув Ясик. – На її смак – бідний. І дурний.
– Тобто… вона хоче мене кинути?
– Нарешті втямив! – задоволено кивнув чортик. – І не лише кинути, а й позбутися назавжди.
– Тобто… вбити?
– Принаймні, вона проти цього не заперечувала.
– Ясику, це якась маячня!
– Маячня? От сам подумай: чому цей рейс запропонували саме тобі? У фірми-перевізника бракує власних водіїв? Які теж зараз сидять на карантині й раді будь-якій роботі? Нащо наймати сторонню людину?
– Е-е… бо це Алінин знайомий… – пробурмотів Михайло. – А інші його водії всі у рейсах, щось возять. А я застряг без роботи, бо моя вантажівка зараз на ремонті. Ти ж це знаєш. От Аліна й попросила…
– Це вона тобі сказала? – зневажливо засміявся чортик.
– Зачекай! Вони обидва що, дурні? Вважають, що їх за кордоном ніхто не знайде?
– Звідки я знаю? – пробурчав Ясик. – Але то їхні клопоти. А мене цікавиш ти. Я тобі, звісно, не нянька, але до тебе звик. І мені подобається мандрувати. Коли б я ще побачив стільки різних міст? Тому не хочу, щоб із тобою щось сталося.
– І що, всі пластикові чортики такі розумні й дбайливі? – глузливо вишкірився Михайло.
– Не всі. Але я такий. І я пишаюся тим, що я саме чорт, а не людина! Бо як подивишся на деяких нинішніх людей!.. А зараз заїдь у ліс трохи далі. Добре сховай машину. І тоді…
Михайло розгублено потер чоло. Голос Ясика лунав якось дивно – наче не з вуст цієї дивної істоти, а просто в нього у вухах, ніби туди встромили навушника. Це дратувало дедалі більше. А ще дратували чортикові слова. До чого тут Аліна? Так, вона часом йому добряче дошкуляє. Але…
– От що, мала потворо! – рішуче промовив він. – Це, звісно, кумедний сон, але він мені набрид. Час прокидатися й їхати.
– Стій! – загорлав чортик. – Тобі не можна…
– А ти посидь подалі, щоб не заважав, – Михайло рішуче згріб чортика з торпеди, запхав до сумки й застібнув змійку. – І не здумай лізти до термоса й пити мою каву!
– Ти, бовдуре!..
Але він не зважав. Увімкнув радіо на повну гучність, завів двигун і почав поволі вибиратися з кущів.
Балачки балачками, але існують певні зобов’язання. А він завжди пишався своєю пунктуальністю у роботі.
Коли Михайло виїхав на трасу, лункий голос, що пробивався крізь гупання важкого року, зник. І відчуття, що він спить, уже не було. Щоправда, він ніяк не міг згадати мить, коли прокинувся. Але достеменно не спав, був свіженький і бадьорий.
Про дивний сон нагадувала лише порожнеча під стелею. Він звик, що Ясик завжди маячить у полі зору, вимахуючи довгими руками й ногами, і часом розвертається туди-сюди, ніби роздивляючись краєвиди. Тому ніби чогось бракувало. Але Михайло вирішив поки не вішати чортика знову. Ну їх до біса, такі сни!
Він скинув оком на годинник і збільшив швидкість.
Аж раптом у підставці на торпеді задзеленчав телефон.
Михайло нервово здригнувся й поглянув на дисплей. Ти ба! Ігор!
Під грудьми чомусь тривожно захололо. Проте рука вже вмощувала навушник «хенд-фрі» й натискала на виклик.
– Альо! Михо, ти де зараз? – пролунав голос у слухавці.
– А що таке? – пробурчав він.
– Та тут нові вводні. Треба завезти один ящик масок з твого вантажу до бази обсервації під Сумами. Це законно, не хвилюйся. Тобі дадуть розписку.
– Зрозумів. Куди завезти?
– Це біля Климентового.
– Якраз до нього під’їжджаю.
– Добре! Не вимикайся, я тебе наведу. А то там заплутано.
– А що це за місце? – насторожено спитав Михайло.
– База відпочинку. Але їх там кілька, можна переплутати. Отже, так…
Невдовзі попереду замаячів вказівник на узбіччі. Він скинув швидкість і повернув на асфальтовану доріжку, що відгалужувалась від траси й зникала між сосон. Ігорів голос у вусі промовив: «Їдь до огорожі, там до тебе вийдуть, виставиш їм ящика й підпишеш що треба. Я їх попереджу». Та й відімкнувся.
Бус котив повільно. Крізь тихий рокіт двигуна було чути, як під колесами хрускотять торішні шишки. Та раптом Михайло побачив, що шлях перегороджує нахилена навкоси сосна – не дуже товста, але на рівні капота, не оминути ніяк.
Він загальмував, опустив бічне скло й визирнув. Чи це й є кордон, і саме тут треба зупинитись і чекати? Чи дерево впало випадково?
Та тут помітив, що у дзеркалі блимнуло щось рухоме. А за мить ззаду до буса під’їхала стара, пошарпана «Нива».
Серце чомусь сполохано тьохнуло. Михайло лайнувся на себе – бач, як через дурний сон попсувалися нерви! Зазвичай не надто чогось остерігався: був високий, дужий і битися вмів. Та й що з нього зараз узяти – медичні маски?
Водій, що виліз із «Ниви», був у спортивному костюмі й медичній масці. Пропхався узбіччям повз борт буса й спитав:
– Що таке? Впало?
– Схоже, – відгукнувся Михайло.
– Треба посунути, бо не проїдемо. Допоможеш?
– Еге ж.
Вимикати двигуна він не став, лише виліз і причинив двері. Чолов’яга, не озираючись, рушив до колоди. Михайло ступив за ним, проминув капот свого буса…
«Алярм!!!» – лункий зойк вибухнув просто у вухах.
Він зграбно відскочив – спрацювали навички парубоцьких вуличних бійок - і щосили врізав по руці з ножем, що майнула з-за капоту. Аж тут водій «Ниви» обернувся й теж кинувся на нього, вихопивши з рукава шматок труби. Михайло відскочив у бік лісу, ухиляючись від удару. Але праве плече зачепило, і рука одразу заніміла.
Шкодувати, що лишив у бусі монтировку, було марно. Він проскочив під нахилене дерево, загороджуючись ним від нападників, і щосили смикнув стовбур униз і убік, просто на типця з трубою. Верхівка, яка на щось спиралась у кущах, захрускотіла, і колода пружно хитнулася, збиваючи нападника з ніг. Ще й, здається, тицьнула гостряком обламаної галузки – було чути болісний зойк.
Михайло обернувся до другого нападника, який вже встиг оминути перешкоду з нижчого боку. І побачив, що це Ігор – хоча той зараз мусив бути у місті. Впізнати добре знайому людину маска не завадить.
І в Ігоровій руці був пістолет. З неприродно довгим і товстим дулом…
На мить Михайло заціпенів. Майнула думка: «Звідки чортик усе знав?»
Та далі вже не думав.
Колишнє не надто легке життя навчило: коли бачиш нападника зі зброєю, не варто питати, чого той хоче. Треба хутчіш бити або тікати.
Він знову пірнув під нахилений стовбур сосни, прикриваючись ним від Ігоря. Копнув ногою водія «Ниви», який ще не встиг виборсатись, наступним стрибком заскочив за буса й смикнув двері. Плюхнув на водійське сидіння і натиснув на газ, водночас крутячи кермо.
Бус рикнув і смикнувся вперед, підхоплюючи на капот сосну. Попереду неголосно пухнуло, дзенькнуло бічне дзеркало, щось стукнуло у дах – але колода вже посунулась далі, затріщали гілки, вчувся болісний крик…
Михайло захряснув двері, увімкнув задню швидкість, трохи відкотив назад. Побачив згори, як під стовбуром горлає й корчиться міцно притиснутий Ігор, а водій рачкує до узбіччя, виючи й волочачи за собою ногу. Пружним ривком розвернувся на чверть кола, врізаючись у підлісок і зминаючи кущі. Далі вправно, з філігранною точністю протиснувся між «Нивою» і найближчою до неї сосною. І втопив газ…
– Бовдур, бовдур, бовдур! – чортик Ясик, що вже вивільнився з сумки, горлав так, що дзвеніло в голові. – Куди ти преш?! Заїдь у ліс! Негайно!
– Стули пельку! – загарчав Михайло.
– Ти довбень! Усе спаскудив! Послухай мене хоч зараз, бо буде біда! Завертай у ліс!
Михайло зло вишкірився. Зиркнув у тріснуте бічне дзеркало, далі на порожню трасу попереду – і крутнув кермо. Бус, не скидаючи швидкості, вималював дугу й чітко, наче ключ в замок, вписався в тонкий, ледь на ширину коліс, проруб між кущів.
– Куди тепер, потворо?
– Зупинись! Вимкни телефон. І витягни батарею. Добре. Їдь далі.
– Куди?
– Вперед! Тихіше! Отут праворуч!
Якийсь час бус петляв між дерев і купин підліску. Чортик, сидячи на торпеді, вказував шлях. Та нарешті звелів:
– Стань отут! Вимкни двигун!
Михайло повернув ключа, і довкола запанувала тиша. Ніби провалився в якийсь інший вимір простору.
Подумавши про це, він похмуро скривився. Може, щось подібне з ним дійсно трапилось? Бо у справжньому житті пластикові – тьху, силіконові! – чортики не розмовляють і не командують.
Він розгублено потер чоло. Прочинив двері, виліз і роззирнувся.
Краєвид був незвичний. Зусібіч на чималій відстані одна від одної височіли велетенські сосни – такі товсті, що обхопити їх не змогли б кілька людей, і заввишки майже з десятиповерхівку. Коли Михайло задер голову, аби розгледіти маківки, то аж заточився. Між соснами ріс щільний підлісок – дерева й кущі. Але саме цей підлісок нагадував за розміром звичний ліс, а титанічні сосни випиналися з нього догори, наче щогли. Михайлові здалося, що він разом із бусом раптом змалів і став розміром з іграшкового гномика.
– Де це ми? – сполохано пробурмотів він.
Чортик зістрибнув з торпеди, сів боком на водійське крісло, звісивши довгі пружні ноги, і розлючено тицьнув у нього пальцем.
– Михо, ти бовдур!
– Еге…
– Знаєш, чому? От що ти зробив? Ті двійко були у тебе в руках! Побиті й розгублені! Треба було їх скрутити, закинути до машини й здати господареві товару!
– Я не знаю, хто господар товару… – пробурмотів Михайло. Подив від споглядання дивного лісу досі заважав зосередитись.
– Дізналися б! А що тепер? Ти все кинув і втік! Зараз вони оклигають і почнуть знову тебе шукати!
– Еге ж…
– Що ти егекаєш? Дурень!
– Будеш обзиватися – знову запхну до сумки, – пробурчав Михайло. – І сидітимеш там.
– Добре, сидітиму! А ти? Що робитимеш ти? Кажи!
Михайло вдихнув на всі груди, аби відповісти – й затнувся.
«Що робитимеш»? Отож!
– От що, – промовив, трохи поміркувавши. – Треба повернутися назад. І повернути машину з товаром її власникам. Щоб до мене не було претензій. Бо ж відітнуть голову… А що там за товар? Наркотики? Героїн? Чи діаманти?
– Не знаю! – гримнув чортик. – При мені не називали. Казали просто «товар». Але щодо голови маєш рацію. Боюся, що макітру тобі справді відітнуть. Навіть якщо ти привезеш усе назад.
– Але ж…
– Стули пельку, дай подумати! Ти наче теля! Не знаєш, які це люди! Здається, мій попередній план був слушний. Тобі потрібен захисник.
– Який захисник?
– Побачиш! От що: візьми воду, ніж і куртку. Треба прогулятись.
– А бус?
– Замкни, хай стоїть. Тут ніхто не знайде. Підсади-но мене на сосну! Треба визначити напрямок.
Вже хвилин за десять подорожі Михайло добряче засапався.
Він вже здавна ходив пішки хіба до крамниці, та й то асфальтом. А тут кросівки грузнули у м’якому шарі торішнього листя й глиці мало не по гомілки. Ще й доводилося продиратися крізь парості, чіпляючи на пику павутиння й відмахуючись від комах.
– Топай! – бурчав Ясик. Чортик вмостився у нього на плечі й час від часу ляскав по вуху, вказуючи напрямок. – Частіше б тренувався! Он який кабан!
– Годі вже критикувати! – змучено сапнув Михайло. – Краще розкажи, що це за ліс! Це ми на звичайній Землі, чи в іншому вимірі?
Чортик глузливо зареготав.
– От ти кумедний! Дитя асфальту! Крім шосе, карбюратора і супермаркета, нічого в житті не бачив! Це звичайна Земля, і звичайний ліс. Але дуже старий. Це Гетьманський заповідник. Багатьом деревам тут понад двісті років. Справжній праліс! Такі були б усі ліси, якби люди їх не вирубали. А це місце, де ми йдемо, зветься «Литовський бір».
– Звідки ти це знаєш? – пробурчав Михайло. – Ти ж сам «дитя асфальту»! Тільки й робив, що їздив у машинах!
– Спадкова пам’ять! – гордовито повідомив Ясик.
– Чого?
– Михо! – глузливо пирхнув чортик. – Я все розумію: важке дитинство, дерев’яні іграшки, тато-алкаш… Але від повноліття ти вже безмаль п’ятнадцять років живеш як доросла людина. Робиш, що хочеш. Тож скажи: чим ти весь цей час цікавився? Окрім крутити баранку, смачно жерти й заробляти на дурні забаганки дівчат?
– Е-е… а чим я ще мусив цікавитись?
– Я ж кажу! - сумно зітхнув чортик. – От наприклад: хто ти за походженням? Ким були твої пращури?
– А яка різниця?
– Тю! Не купити ума, як нема! Яка різниця? Просто сьогодні від цього залежить твоє життя!
– Від чого? – пробурмотів Михайло. Він уже втомився, і чортикові загадки дратували.
– Від того, чи ти збагнеш, хто ти є насправді, – пояснив Ясик. – Бач, кожна людина – це добірка певних рис її пращурів. Ти, звісно, бевзь і пацифіст – проте сьогодні за півхвилини відбився від двох вельми небезпечних озброєних типців. Повір мені: більшості людей це б не вдалося.
– Але ти мене попередив… – і тут Михайло раптом згадав: – А чому ти закричав… оте слово? Що воно означає?
– «Алярм»? Його вживали там, де воював твій дід.
Михайло аж спіткнувся.
– Ти знав мого діда?
– До певної міри.
– Зачекай! Тебе коли зробили? А мого діда нема давно! Ти не міг його знати!
– Всі ми – добірка певних рис наших пращурів, - повторив чортик. - І я теж. Мати тобі нічого не розповідала про діда?
– Ні. Він помер, коли вона була ще мала. Ти щось про нього знаєш? Кажи! Ти ж не дарма про це завів!
– Звісно, – кивнув Ясик. – Для початку: а тебе не дивує, що у Гетьманському заповіднику є Литовський бір?
– Гм… А це має значення?
– Має. Ми тут зараз не дарма. Знаєш, хто такі «хлопці із лісу»?
– Ні…
– Я ж кажу – бевзь! Добре, слухай…
Під час війни з Гітлером, наприкінці сорок першого року до цього лісу втрапили два хлопці: українець Михайло Шуліка і білорус Ярослав Стародуб. Обидва були призовниками, і з початку війни їх кинули у самісіньке пекло. А коли радянські війська стали масово здаватися у полон, вони разом утекли від німців і рушили додому. Проте Ясів будинок на околиці Гродно виявився спаленим, та й у рідній Михайловій Охтирці вже були німці, тому їм довелося переховуватись у Литовському бору.
– Ясь тоді був гіршим вояком, ніж Михайло, – зауважив чортик. – Навчився лише згодом. Проте навчився від бабусі старовинних замовлянь, і, як не дивно, вони діяли. А знаєш, чому? Бо колись, ще у часи Великого князівства Литовського і Руського, це була спільна земля русинів-українців і литвинів-білорусів. Тут вони разом боронилися від загарбників, тут поховані їхні пращури. До речі, навіть досі українська і білоруська мови дуже схожі. Тому цей ліс їх обох прийняв, як своїх…
Пригод у побратимів було чимало. Згодом гайнули до білоруського, а далі й до українського Полісся, там партизанили й вбивали гітлерівців. Допоки не довідалися, як закинуті в тил радянські диверсанти нищать мирні села, де їм відмовляються допомагати, і звалюють це на німців. А коли хлопці спробували цьому завадити, то й їх мало не постріляли. Проте їм вдалось утекти, і вони рушили до Прикарпаття. Там долучились до загону УПА – аби бити всю мерзоту, яка є на світі: і німецьку, і радянську.
Воювали в карпатських лісах аж до сорок дев’ятого. Та якось під час бою з загоном НКВС куля влучила Михайлові в голову, і Ясь був упевнений, що побратима вбито. Сам він із кількома вояками вирвався з оточення, переховувався, намагався перейти через кордон на захід, але невдало. Тоді, відчуваючи, що пастка стискається, повернув на схід. На донбаських шахтах тоді брали на роботу без документів, там ховалось від влади чимало колишніх повстанців. Ясь пересидів там понад п’ять років, затим повернувся до Білорусі. Одружився зі вдовицею, і вже коли йому було за сорок, в них народилася донька – Михайлова мати. Проте Ярослав помер, коли їй минуло лише десять рочків. Не витримало серце – надто тяжко було дивитися, як люди довкола стають посіпаками тих, проти кого він колись воював…
А от Михайло дивом уцілів. Коли чекісти привезли постріляних вояків до контори – побачили, що один із них ще дихає. Вирішили не добивати, щоб допитати про повстанські криївки. Проте, навіть одужавши, він їм нічого не розповів – почасти й тому, що йому пошкодило пам’ять. Тоді хотіли розстріляти, але зрештою використали для «показового» судилища й відправили до таборів на двадцять п’ять років.
Окрім першого терміну Шуліка згодом отримав другий – за бунт у колонії. Повернувся до рідних країв сивим і беззубим лише на початку вісімдесятих. Працював сторожем, обираючи такі місця, де дають прихисток бодай у вагончику, щось лагодив-майстрував за харчі й кілька карбованців. Помалу топтав ряст самотою, поки вже за «перестройки» не віднялися ноги. Втрапив до районної лікарні, а там побачив, як хлопчиська майструють чортиків і рибок зі вживаних крапельниць. Попросив їх принести рурки й теж почав робити дітям іграшки. Але невдовзі його знайшли зранку вже захололим. А поряд лежав останній сплетений чортик.
– Оце й був я, – сумно зітхнув Ясик.
– То в нього всі іграшки оживали? – спитав Михайло.
– Навряд. Бач, я був не зовсім звичайний. Ту крапельницю, з якої дід мене зробив, напередодні ставили саме йому. І в рурку втрапило трохи його крові. Ніхто цього не знав, але… Може, це якось вплинуло?
– А що було далі?
– Мене забрав один з хлопчиків. Вдома закинув до коробки і забув. Пізніше іграшки віднесли на горище, і там я пролежав багато років. Мене витягли лише наприкінці дев’яностих, коли наводили лад в оселі. Той хлопець уже був дорослий, працював водієм і забрав мене до машини. Я з ним трохи покатався…
– Ти з ним теж розмовляв? Як зі мною?
- Ні. Я міг бачити, проте розмовляти або сам рухатись ще не вмів. Але якось він поїхав у рейс до Білорусі. У крамничці на заправці побачив ляльок для машин, якихось імпортних і гарних. Купив собі нову цяцьку, а мене вирішив викинути, але заквапився й забув. Отже, прикотив до Гомеля, почав вивантажуватись. І побачив, що біля машини гуцає хлоп’я й витріщається на мене, як на якесь диво. Тоді він згадав, що хотів мене позбутись. І подарував тому малому. Тобі.
– Пам’ятаю, – розчулено зітхнув Михайло. – Я тоді майже не мав іграшок. Були скрутні часи, мама на всьому економила… а батько…
– Знаю, – кивнув чортик. – Як же ти з мене знущався! Я в тебе був і ковбоєм, і індіанцем, і джедаєм із «Зоряних війн», і навіть Термінатором! Але найсумніше було сидіти в шафі, коли ти виріс і припинив гратися. На щастя, згодом ти теж став водієм і вирішив, що з мене вийде годящий талісман. Це була чудова ідея!
– Схоже на то, – кивнув Михайло.
– І тоді ти мені дав ім’я – Ясик, – вів чортик далі. – Цікаво, чому?.. Овва, ми вже прийшли! Онде та сосна!
Михайло зупинився, витираючи піт, і аж охнув з подиву. Дерево справді було величезне – наче вежа, що сягала неба.
Він підійшов, обережно торкнувся порепаної, почорнілої кори. А далі ніби щось штовхнуло. Притулився до сосни щокою й вухом, заплющив очі – й відчув, як всередині стовбура щось гуде… він наче кудись провалюється…
…і побачив двох хлопців, що продиралися лісом…
Вони були схожі, наче брати, навіть однакові на зріст, тільки один ясно-русявий, а другий темніший і чорнобровий. Перший насилу шкутильгав, притискаючи до грудей руку, перемотану скривавленою ганчіркою, другий тяг його за собою. Та тут русявий побачив велику сосну. Смикнув друга за плече, щось прошепотів. Той спантеличено насупив брови, проте підкорився. Обидва повернули до сосни, добігли й сховалися за величезний стовбур.
Лише тепер Михайло побачив, що з іншого боку дерева є велика заглибина – наче сосну щось колись намагалося розщепити навпіл, проте не спромоглося. Западина була рясно облита живицею й утворювала вузьку нішу. Русявий щось пробурмотів і штовхнув чорнобрового в цю западину. А тоді здоровою рукою витиснув трохи вже згуслої крові, що просочила його рукав, і розмазав її по живиці. Дістав з-за халяви чобота ножа і почав щось креслити по цій плямі…
Видіння зникло так само раптово, як і з’явилось.
Михайло потер чоло. Рушив навкруг величезного стовбура, вже здогадуючись, що там побачить.
Заглибина була менша, ніж у видінні. За ці роки добряче запливла смолою – вже затверділою майже на камінь і почорнілою.
– Коли за ними гнались німці, Ясь використав чари і напустив на них блуд, – пояснив чортик. – Облава почала кружляти у лісі і до них не дісталась. Підсади мене! Зараз пошукаємо…
Чортик почепився за порепану кору на краю западини і почав поволі спускатися, наче по сходах, час від часу мацаючи застиглу живицю й бурмочучи:
– Це вже згодом натекло… а нам треба старе… ще тих часів…
Зліз аж донизу, а тоді радісно гукнув:
– Є! Цей шматочок годиться! Дістань ножа й відколупай!
Михайло зробив так, як казав Ясик. Живиця була щільна й ледве пилялася. Та коли завершив роботу, в його руці опинився шматок темно-бурштинової субстанції розміром як два кулаки. З одного боку всередині застрягла суха шишка, з іншого виднів патичок і жмут глиці – певно, вгрузли, коли живиця стекла до рівня землі. А ще в напівпрозорій речовині проглядала чорна плямка, і на ній знаки, схожі на стародавні руни. Коли додивився, аж стало моторошно…
– Добре, – кивнув чортик. – А тепер найвідповідальніший момент. З цього шматочка ти зараз мусиш створити собі захисника.
– Як – створити? – спитав Михайло.
– Це вже твоя справа. Тут я нічого не підкажу. Лише одне: він мусить містити те, що потрібно для захисту саме тобі.
Михайло замислився. А щоб краще думалося, сів на землю під сосною, бо вже добряче находився, аж гули ноги. Притулився спиною до шорсткого стовбура.
Захисник… Який мусить бути захисник? Від чого саме? Що найбільше псує йому життя?
Стовбур за спиною знову стиха загув, і перед заплющеними очима замайоріли спогади й картинки – наче кадри кіноплівки, що вигулькували з нізвідки, перемішувались і накладались одне на одне.
Червоне, розлючене обличчя п’яного батька… перелякана, заплакана мама… однокласники, що регочуть з його подертих штанів… смак крові у роті під час бійки за школою… моторошний сморід перегрітого двигуна… заледеніле шосе під колесами… бундючне обличчя Аліни… гроші, що зникали наче у прірву, хоч він і добре заробляв…
Йому раптом закортіло волати від розпачу. Ба й справді – на що він останні роки марнував своє життя?
Адже колись він чогось хотів! Про щось мріяв! Гайнув з дому й переїхав до України, бо у рідній Білорусі йому бракувало відчуття волі й ризику. Працював, мандрував, гуляв старовинними містами, читав книжки, мріяв про власну справу…
Що ж сталося згодом? Чому почав слухати усяких «розумників», а не себе? Навіщо зв’язався з Аліною? Вона ж із нього варила воду! Чому він це терпів? Та за ті гроші, що витратив на її забаганки і лахи, міг би вже купити собі власну квартиру або вантажівку!
Але тепер зрозуміло, чому вона так кривилась, коли він заводився про одруження й дітей. Навіщо їй діти, коли насправді чекала на іншого! А він, Михайло, був лише зручним бараном, якого почухай за вушком – і стрижи вовну! І тепер ще цей Ігор з пістолетом!
Божечку, у що ж він вляпався, і як із цього вилазити?
Раптом перед очима знову майнули ті два хлопці, яких він бачив раніше. Тепер вони виглядали трохи старшими і в іншому однострої. Й дивилися на нього з сумом і жалем.
Він і сам відчув, що очі щемить від сліз…
Люто струснув головою. Помацав кавалок живиці з усіх боків.
– Ясику! А яка зброя була у тих хлопців із лісу?
– Машинґвери, - відгукнувся чортик.
– А які вони на вигляд?
Логічна частина свідомості волала про те, що він коїть дурню. Проте Михайло лише злісно посміхнувся. Все життя послуговувався логікою – і що? Нажив щастя?
Отже, треба спробувати щось інше…
Виїхавши з лісу, Михайло одразу побачив знайому пошарпану «Ниву», що повільно котила в його бік, у напрямку Охтирки.
Він зло вишкірився й крутнув кермо, повертаючи назустріч. Втопив газ і зухвало перетнув розділову смугу. Стрімко наближаючись до «Ниви» в лоб, устиг побачити витріщені від жаху очі Ігора…
За мить «Віто», крутнувшись убік, загальмував і став поперек траси. Михайло перемкнув передачу й задом підкотив до того місця, де в рівчаку за узбіччям застрягла скособочена «Нива». Вхопив монтировку, вистрибнув із буса, прикриваючись бортом, і підскочив ззаду до автівки з боку водія.
Її колеса ще гребли пісок і траву, а всередині незграбно ворушились очманілі, оглушені постаті. Він просунув руку у відчинене бічне віконце, відімкнув замок, вхопив Ігоря за плече й щосили рвонув, витягаючи з машини. Стусонув у живіт, вибив з млявої руки пістолет і смачно вгатив з кулака по щелепі. Кинув, поліз за другим…
Вже за хвилину обидва нападники валялися долілиць у піску, замотані скотчем і ледь притомні. Михайло полегшено видихнув і лише тепер відчув, що коліна добряче трусяться. Але навіть не знадобилась монтировка, впорався голіруч.
Не гаючи часу, закинув обох бранців до вантажного відсіку «Віто» й з’їхав на узбіччя. Роздивився «Ниву», сів у неї і, трохи помарудившись, таки викотив на асфальт. Перетнув трасу, заїхав у ліс і загнав машину в кущі так, аби не було видно. Затримався на півхвилини, аби зазирнути до багажника. Побачивши серед звичайного водійського мотлоху заступ і великий чорний пластиковий лантух, злісно й зверхньо посміхнувся.
Почувався якось дивно. Ніби все, що наліпилося на нього за останні роки – розгубленість, зневіра, розчарування, докучливі стосунки з Аліною – звалилося, наче шар засохлого бруду. І він знову став, як колись у двадцять років – хлопцем, який приїхав до іншої країни, щоб здобути волю і долю, і нікому б не дозволив собою потурати. Тепер його ніщо не лякало й не бентежило. А що, власне, втрачати, коли його все одно збиралися вбити? Он, навіть лантуха наготували! І таки вб’ють, наче худобу – якщо він і далі стане вдавати миле ягнятко.
Насвистуючи під ніс, він повернувся на трасу, сів за кермо буса і знову заїхав до лісу – у хащі, де його б ніхто не побачив. Там відкрив фургон, вхопив бранців за барки й вишпурнув на землю.
– То що, панове? Тут поблизу річка з болотами – то, може, втопити вас у трясовині? Чи закопати просто тут?
Ігор голосно загарчав крізь скотч, що заліплював вуста.
– Ні, перемовин не буде, – глузливо посміхнувся Михайло. – Я не розмовляю з тими, хто готує для мене лантух і заступ. Не бачу сенсу. Ти навряд чи викликав підмогу, бо хотів улаштувати все нишком, лише удвох із кузеном. Знаю, що це твій двоюрідний, подивився документи. Ні, мабуть, таки краще прикопати вас у лісі…
Насправді вбивати він нікого не збирався. Але з людьми треба розмовляти тією мовою, яку вони розуміють, інакше тебе не сприйматимуть всерйоз. З вовками жити – вовком бути.
Кузен теж злякано засмикався. Проте волати з заклеєним ротом – марна справа.
Михайло дав їм змогу трохи поборсатися й остаточно усвідомити своє цілковите безсилля. І додав:
– Але претензії по роботі мені не потрібні. Тому я, мабуть, спочатку відвезу і здам вантаж. А тоді повернусь і вирішу, що робити з вами. Якщо будете слухняні, і матиму добрий настрій – може, навіть відпущу. На певних умовах. А ти, – пильно глянув Ігорові у вічі, – якщо лишишся живий, свою Аліну можеш забрати собі.
І рушив до буса, намагаючись згадати, чи є в нього десь мотузки. Скотч скотчем, та припнути бранців до дерев варто міцніше…
– Алярм!!! – вибухнув у вухах Ясиків голос, і водночас за спиною щось тупнуло.
Михайло встиг трохи затулитися ліктем, проте у скроню лупонуло так, що забило памороки. Від удару під коліно нога підломилася, наче підрубана. Спробував був перекотитись убік, проте отримав з носака по щелепі так, що простір довкола потьмянів і закружляв…
Коли зрештою до землі повернулася сталість – почув над головою люте харчання вкупі з шурхотом скотча. І хрипкий рик Ігора:
– … ти ж, паскудо!..
Проте з подивом відчув, що анітрохи не злякався. Лише всередині здіймається прохолодна хвиля злісного азарту. М’язи скотилися грудками, в тілі раптом прокинулася колишня парубоцька пружність.
Він стрімко крутнувся на спині, перехопив ногу, що вже летіла йому в обличчя, і щосили рвонув на себе. Коли Ігор незграбно гепнув горілиць – стрибнув на нього верхи, притиснув до землі, замахнувся…
Та раптом збагнув, що супротивник не пручається. Лише заклякло витріщається кудись за його спину, і рот роззявляється все ширше й ширше.
Михайло теж озирнувся – й відчув, що й у самого серце провалюється у п’яти.
Майже над його головою, але трохи збоку нависло неймовірне чудовисько. Напівпрозоре, ніби й не матеріальне, але для примари надто щільне. Тулуб пломенився бурштиновим сяйвом, темна луската мармиза все нижче схилялася до Ігорового обличчя.
З рота бандюги вирвався несамовитий вереск. Тіло судомно затрусилось, і Ігор розпластався на землі, наче паралізований. Роззявлений рот на спотвореному жахом обличчі уривчасто сапав, в очах не лишилося нічого людського й розумного – вони стали схожі на скляні ґудзики.
Михайло й сам пополотнів. Закляк, боячись поворухнутись. Чудовисько, повернувши до нього писок, дмухнуло у волосся теплим вітерцем, що пахнув глицею…
– Агов, Ґвере! – пролунав у вусі голос Ясика. – Не лякай Михася! Михо, злазь із того покидька. Він уже ніякий. І другий теж.
Монстр посунувся назад і зник – ніби всмоктався у траву.
Михайло зсунувся з млявого тіла Ігоря й незграбно звівся на ноги. Виплюнув кров, вхопився за занімілу щоку, що вже почала набрякати. І з подивом витріщився на бандюків.
Обидва виглядали геть нестямними. Припнутий до дерева кузен кліпав очима з кривою божевільною посмішкою, стікаючи слиною, наче немовля. Ігор весь трусився і, схоже, був нездатний керувати власними кінцівками.
– Що це з ними? – пробурмотів Михайло.
– Ти ж сам умонтував у Ґвера люстерко, – пирхнув чортик. – Вся їхня лють віддзеркалилась і вдарила по них. Мабуть, мали достобіса злоби. Схоже, обидва тепер несповна розуму. Власна злість і підлість випалили їм мізки.
– То що вони – з глузду з’їхали? І що мені тепер із ними робити?
– А тобі що, від цього гірше? Зате вже нікому не спричинять зла. І тобі теж.
– Та так… Але згодом доведеться відвезти їх до міста, – зітхнув Михайло. – Якщо просто відв’язати й кинути – вріжуть дуба.
– Вони ж тебе хотіли вбити!
– Та ну! Я не воюю з божевільними. Все ж таки живі істоти…
Срібляста від сонця траса звивалась між полями й стелилася під колеса, наче оксамитова стрічка. Михайло посміхався і тихенько підспівував «Хлопцям із лісу», що лунали з телефона.
І співати, й посміхатися було трохи боляче, бо щелепа й кут вуст уже набрякли, мов подушка. Проте він не зважав. Коли виїде на люди, прикриє маскою, ніхто й не побачить.
Час від часу поглядав на чортика, що весело танцював під музику на звичному місці над лобовим склом, і на Ґвера, що вмостився на торпеді. Зараз той був зовсім не страшний – невеличкий і кумедний, наче іграшка. Хіба що незвичний, таких істот годі побачити навіть в фантастичних фільмах. З тулуба у формі повстанського машинґвера, що був вирізаний із закам’янілої живиці, виростала луската драконова голова з замурованої у смолі соснової шишки. На грудях виблискувало люстерко – шматочок, відбитий від розколотого кулею дзеркала. На одному боці був вирізьблений український тризуб, на другому – білоруська пагоня. Зі спини стирчали невеличкі крильця з пластів відмерлої соснової кори. Знизу, де живиця лишалася трохи глевкою, її ущільнював шар білого піску, на якому зазвичай зростають соснові ліси.
Схоже, Ґверові музика теж подобалась – почварка блаженно посміхалася на всю пащу. Та й Михайло був у чудовому гуморі.
Він ще не знав, що з ним буде далі.
Що за кілька годин, вивантажуючи ящики в лікарні, він стикнеться там з дівчиною – звісно, у масці, як і всі довкола, але з такими теплими і гарними карими очима, що у нього раптом дивно защемить у грудях, і виникне незбагненне бажання зазнайомитися з нею ближче.
А вона помітить, що у нього крізь маску просотилася кров (бо губа таки була добряче розітнута) й запропонує лікарську допомогу. І він погодиться, хоча спочатку й не збирався. Бо відчує, що від неї лине приваблива хвиля щирості й приязні.
Та коли полізе до буса за аптечкою, вона побачить на торпеді Ґвера й спитає, що це за диво. Він відповість: «Це мій талісман. Його звуть Ґвер». Вона здивовано зведе брови: «Ґвер? Оце так! Чула це слово лише від своєї прабаби. Нині мало хто пам’ятає, що це таке».
Він спитає, хто була її прабаба. Дівчина повідомить, що та родом із Прикарпаття, під час Другої Світової була зв’язковою в УПА, а прадід воював у повстанській армії. Але десь загинув і навіть не встиг дізнатися, що його кохана вже при надії.
А він збентежено дивитиметься на неї, намагаючись згадати, де вже бачив такі гарні карі очі й вишуканий вигин чорних брів – не штучно намальованих, як нині модно, а цілком собі природних. І раптом згадає – у видінні під сосною в Литовському бору! У того чорнявого хлопця!
І спитає – чи її прадіда звали не Михайлом Шулікою?
А вона спантеличено охне: «Звідки ви знаєте?!»
Та все це буде трохи згодом. А наразі він котив собі сріблястим від сонця шляхом і весело мугикав, намагаючись не дуже ворушити розсіченою губою:
«Раз, два, три, хлопці із лісу,
Раз, два, три, ми ще живі…»
І не помічав, що Ґвер час від часу позирає на нього й хитро всміхається лускатою пащею.
|
|
|
|
Время приёма: 07:48 05.09.2020
|
|
| |
|
Рассказ открыт для комментариев