11:30 04.08.2020
Вітаємо переможців 54-ого конкурсу!

1 Анастасія Гетманська as012 Блакитна стрічка

2 Христя Хмиз as020 Псун

3 Цьогобіччя as007 Як спіймати Колобка на мінному полі


   
 
 
    запомнить
     
Регистрация Міське фентезі Фінал

  Количество символов: 39760
Міське фентезі Фінал
рассказ открыт для комментариев

at004 Наше місто


    Мене тіпало так, що я не міг встати з табурета.
    На чистенькій, затишній Олежчиній кухні нині панував безлад. По стільниці й лінолеуму підлоги були розвезені плями крові, стояли слоїки з ліками і валялось шмаття скривавленої вати. У повітрі висів щільний сморід поту, антисептиків, болю і розпачу.
    На Олега, що сидів навпроти мене, було лячно дивитись – пів-пики синє, око закрите набряком, голі плечі у чорно-бузкових плямах. Гострі коліна в заляпаних темними плямами джинсах невпинно трусились.
    Втім, я й сам виглядав не ліпше. У чомусь навіть гірше. Хіба пика вціліла, але то була не моя заслуга.
    Олежчин телефон на столі дзвінко теленькнув – прийшло повідомлення. Певно, від дівчини. Але він лише похмуро, роздратовано глипнув у той бік і відвернувся.
    Я добре його розумів. Яка до біса лірика, коли світ довкола перекинувся догори дригом!
    Якби не чорнявий чолов’яга, що нині вправно копирсався з Олеговою розсіченою бровою, – годину тому нас би скалічили або навіть убили. Просто посеред міста, на головній площі. У кількох десятках кроків від правоохоронців, які стояли невеличкими купками й дивились на все це, як на виставу. Навіть, здавалось, шкодували, що й самі не можуть долучитись до такої веселої забавки.
    А цього молодика я майже не знав. Кілька разів бачив на спортмайданчику – він туди ходив із сином років десяти. Навчав малого лазити по перекладинах і тренувався сам. Ми з Олегом почали туди навідуватись з початку весни, проте, як новачки і «шмаркачі», тримались осторонь від компанії досвідчених спортсменів. Тобто, знайомство на рівні «привітатись на вулиці».
    Але нині ми з Олежком не в реанімації або не в морзі тільки завдяки йому…
    Воркаутисти шанобливо звали його Монстром. Невисокий, жилавий, чорнявий чолов’яга років тридцяти з гаком. На вулиці й не звернеш уваги. Але на перекладинах він крутився, наче мавпа, повторити таке не міг ніхто. А ще казали, що силу має конячу і будь-якого нечему складе навпіл за мить.
    Щодо останнього – щира правда, я бачив…
    – Це треба шити, – пробурчав Монстр. Кинув на стіл черговий скривавлений шмат вати, змочив у перекису чистий і знову притиснув Олегові до брови.
    – Не поїду до лікарні! – промимрив Олежко.
    – Окей, так заклею. Але рубець буде добрячий.
    – Та чорт із ним… Добре, що баби нема. До тої неділі буде в селі. За тиждень воно загоїться?
    – Ні, – відрубав Монстр. – І не сподівайся.
    – Погано… Деню, чуєш? – це вже було до мене. – У нас же у вівторок контрольна з телесистем!
    – Теж забудь, – пирхнув молодик. – Наступного тижня навряд чи вилізеш із дому. А у вівторок буде самий кайф.
    Отут я й відчув, що мене перемикає.
    Начебто вже все було позаду. Ми сиділи вдома, у безпеці. Але завтра ж йти до технікуму! Вулицями, якими швендяють ті істоти, що нас сьогодні мало не вбили!
    Від гіркоти і люті мене знову затрусило, і закортіло щось розбити. Та я лише смикнувся й розпачливо загорлав:
    – І що далі? Що, тепер нам можуть отак проламати голову просто на вулиці? Тепер, виходить, господарі у місті вони? І взагалі всюди? А ми – ніхто? Барани, яких гризуть вовки? Бидло? Чи як? І що – тепер отак жити?!
    – Ні, – незворушно відповів Монстр. – Так жити ніхто не буде.
    І ляснув себе по штанях нижче коліна, щоб змахнути налиплий клаптик вати. Та коли звів руку – я побачив, що його пальці аж до долоні вимащені кров’ю. Злякано пробурмотів:
    – Вас теж поранило?
    – Ні, – відповів він, глянувши на пучки. – Це їхня. Набризкало.
    Встав і пішов до мийниці сполоснути руки. А я спантеличено витріщився на його чорні штани й кросівки. Лише тепер розгледів, що вони майже до колін вкриті рясними масними плямами.
    
    Заснути вночі я не зміг. Навіть не тому, що щеміли синці й набряки.
    Все довкола було звичним і знайомим. Зручні вигини подушки під головою. Хропіння батька з сусідньої кімнати. Шерех яблуні за вікном. Нявчання кота в сусідньому дворі.
    Але я відчував, що життя довкола змінюється радикально й безповоротно. Просто зараз. В режимі реального часу. Цілком може бути, що зранку я прокинусь – і дізнаюсь, що ми вже живемо в якійсь іншій країні. І нас ніхто ні про що не питатиме. На майдані Свободи стоятимуть танки з чужими прапорами, і містянам повідомлять, що тепер усе буде саме так.
    І що тоді робити? Тікати? Битись? Коритись? Вдавати, що нічого не трапилось?
    Я заклякло тупився у чорні прямокутники шибок, боячись заплющити очі. Варто було стулити повіки – і перед ними знову й знову вимальовувалась сіра бруківка площі…
    
    Мама б сказала – «нащо вас чорти понесли на той майдан?»
    Але вчора ми йшли зовсім не на площу! Поїхали, бо там була потрібна нам станція метро.
    Ні, ми не якісь затяті громадські активісти. Звичайні студенти-радіотехніки. Але нам не байдуже, що коїться довкола. Тому в лютому ми з Олегом брали участь у ході до Палацу Спорту – це коли саме наші містяни зірвали «з’їзд Південно-Східних регіонів» за участю росіян і остаточно вигнали з країни Зека. У березні трохи не втрапили під роздачу, коли активістів Євромайдану калічили в «коридорі ганьби» – на щастя, трохи запізнились і встигли дременути. Захищали мітинг біля Кобзаря від нападу «тітушок» – щоправда, не бились, лише затуляли собою жінок і старих, але гади тоді лізти побоялись.
    Але минулого тижня у місті нарешті з’явився спецназ, що звільнив будівлю обладміністрації від потолочі з «колорадськими» стрічками і російськими триколорами, і колотнеча начебто вщухла.
    Аж тут Олег зазнайомився в Інтернеті з дівчиною. І геть відімкнувся від реалу – на всі звертання лише байдуже мукав, не відриваючись від смартфона. Зрештою вирішив запропонувати їй зустріч «живцем». От тільки де?
    – Не на Горі ж? – спитав мене. – По-перше, далеко. А по-друге…
    – На Горі не варто, – погодився я. – Бо вона злякається.
    Не знаю чому, але Гора має серед мешканців інших районів вкрай похмуру репутацію. Точніше, обидві Гори, Холодна і Лиса – вони знаходяться поряд і розділяються лише узвозом. Досі пам’ятаю, як ми, вступивши до технікуму, знайомились з одногрупниками, і коли вони дізнались, звідки ми, то почали на нас позирати якось напружено – поки не звикли, що ми не маємо іклів і хвостів. Дідусь розповідав, що за радянщини на Гори ніколи не заходили ментовські патрулі, та й нині те ж саме. А ще я чув, що навіть найхоробріші салтівські і «прольотівські» вуркагани не їздять до Гір навіть на гульки.
    Як на мене, це якась дурня, а Гори – найзручніший, найгарніший і найбезпечніший район міста. Але на забобони таки доводилося зважати. Тому ми вирішили заздалегідь відшукати затишну кав’ярню зі смачними десертами десь у напрямку Жуків, де мешкала Олежчина приятелька.
    Отже, дістались до майдану Свободи, щоб звідти гайнути пішки, досліджуючи усі годящі заклади в околицях Сумської. Забалакавшись, повернули у перший-ліпший вихід і вигулькнули з метро на краю площі з боку парку Шевченка.
    – Може, «Кристал»? – спитав я. У цьому легендарному закладі в парку ласували смачнючими десертами кілька генерацій містян.
    – У вихідні туди не дотовпишся, – скривився Олег. – І надто гамірно. Не вчуєш свого голосу.
    – Окей. Тоді куди?
    – Та десь туди…
    І повернув упоперек площі. А я за ним.
    Майдан має форму велетенської хімічної колби (люди кажуть – сперматозоїда). Якщо стати край хвоста пикою до площі, то за спиною буде Облрада, ліворуч – Палац піонерів і Університет (а за ними парк Шевченка з Кобзарем), за «голівкою» – сірий вигин Держпрому, праворуч – готель і офісний комплекс. А в самому центрі між «голівкою» і «хвостом» – гігантський пам’ятник Леніну, якого зазвичай звали «ідолом».
    За деревами майнули намети табору сепаратистів біля ідола. Але з минулого тижня, коли цих фріків викинули з будівлі Облради, на них уже не надто зважали. В будні під постаментом товклися здебільшого пенсіонери, і їх ніхто не чіпав. Хай старі бавляться, махаючи червоними прапорами й співаючи хором. Шкоди з цього підстаркуватого гуртка за інтересами ніякої, побалакають та й розійдуться.
    Проте коли ми вже рушили майданом навпроти будівлі ОДА – помітили, що під ідолом неочікувано людно, і то не пенсіонери. Знову купа російських триколорів, трибуна на вантажівці й велика юрба міцних чоловіків у спортивному вбранні.
    Я ще встиг стурбовано пробурчати – мовляв, ходімо звідси хутчіш. Аж тут і почалось!
    Лава розвернулась і посунула просто у наш бік. Ми побачили, що це молодики в балаклавах і наколінниках, з палицями й бітами. А за мить десь збоку залунали постріли, вибухи й розпачливі крики.
    Ми зірвалися з місця, наче зайці. Вже на бігу помітили, що головне бойовище почалося ближче до краю площі, в напрямку Університету. Рвонули в протилежний бік, проте нам перекрив шлях добрячий гурт «колорадів». Хлопців, що йшли попереду, знесли, наче дітлахів, ті навіть не встигли оборонитись.
    Олег смикнув мене за руку, гукнув: «До метро!», і ми повернули назад. Але запізно – біля сірого парапету вже когось лупцювали. Я побачив, як парубка, який перечепився й упав, оточили жінки зі смугастими стрічками на рукавах і щосили копають ногами.
    Аж тут наскочили й на нас. Їх було троє – двійко у балаклавах, ще один без, проте з битою в руці й вилицюватою вуркаганською мармизою. Тут мені стало справді лячно, бо на пиці не було ніякого виразу, крім злостивого завзяття. Цій істоті було марно казати, що ми не мітингувальники і просто йшли повз, вона б навіть не почула.
    Коли вуркаган замахнувся, Олег відштовхнув мене, розвернувся й пірнув убік боксерським рухом, прикриваючи кулаками голову. Він ще школярем ходив на бокс і битися вмів. Його зачепило битою, та він втримався і встиг затопити вуркаганові в око. Та за мить його збив другий, а на мене налетів третій – дебелий бугай з обрізком штиля.
    Далі пам’ятаю погано. Лише тверду бруківку під плечем і важкі удари зусібіч дубцем і ногами. Я скулився й затуляв руками голову, а коліньми – живіт. Думав лише про одне – щоб мені нічого не поламали. З переляку майже не відчував болю, лише якесь нудотне скніння в місцях ударів і в шлунку…
     Та раптом удари припинились. Крізь стукіт крові у вухах почув болісні зойки, а тоді просто на мене впала біта і з лунким стукотом покотилась по бруківці.
    Я розплющив очі, зиркнув з-під ліктя – і побачив, що один нападник плазує рачки, а двох інших завзято лупцює невисока постать у чорному. З виду такий само «тітушка», як і попередні, ще й у балаклаві. Але роздивитись і навіть здивуватись не встиг, бо ті двійко теж заточились і гепнули. А мене вхопила за лікоть і смикнула догори міцна, наче залізна грабка.
    – Вставай! Біжи! До будинку!
    Я схопився і трохи не впав – забита гомілка не тримала. Та якось виборсався. Підчепив під пахву Олега, що був весь у крові, і потяг. Чорний відскочив убік, прикриваючи. Я помітив у нього арматурину, і вправлявся він із нею майстерно. Наступний зух, що на нас кинувся, від кількох жорстоких ударів беркицьнувся і скулився, навіть не намагаючись встати.
    Тим часом я кудись тягнув напівпритомного Олега. Сіра бруківка мигтіла під ногами, і було моторошне відчуття, що м’язи ледве скорочуються, а серце зараз вистрибне. Довкола тривало бойовище, якихось людей нещадно били – не лише хлопців, але й дівчат. Хтось намагався бігти й падав, звідусіль лунали страшні крики і вереск, постріли й вибухи, у повітрі розтікались пасма диму, під кросівками розмазувались плями крові. Кілька разів Олег перечіплявся й падав, а я тягнув його догори. Раз упав разом із ним і боляче забив коліно. Але ми щоразу вставали й шкандибали далі.
    Аж тут бруківка скінчилась, під ногами загупав асфальт. Услід за гуртом втікачів ми звернули до Палацу піонерів. Побачили, як люди, рятуючись, заскакують у двері. Але Олег знову перечепився, і поки я його тяг, усі нас випередили. За ними майнули постаті з дубцями і смугастими стрічками, і я зупинився, бо шлях уже було перетнуто, і двері зачинилися зсередини. Бачив, як нападники їх шарпали, але марно.
    Та тут хтось ляснув мене ззаду й гукнув: «За ріг! Хутко!»
    Я злякано обернувся, затуляючись рукою, але впізнав голос і постать у чорному. Смикнув Олега, і ми звернули убік. Хоч я й не розумів, навіщо, бо до нас уже біг новий гурт одоробл із «колорадками» і бітами.
    Коли ми вже були біля рогу, двійко з лави до нас добігли. Майже – бо наштовхнулись на чорного. Він стрибнув назустріч, майнула палиця, руки, ноги – і обидва бурмила розпластались на землі, наче підтяті. А наступної миті ми завернули за ріг, і я побачив, що ховатись тут нема де. Лише стіна. А зграя вже помітила побитих приятелів і цілеспрямовано рушила у наш бік…
    Та тут незнайомець підскочив до нас. Гримнув: «До стіни!» і пхнув до цоколя. Змусив притиснутись до каміння і затулив нас собою. Підпер так, що його плече ніби вкарбувалось у мої груди. І владно загарчав: «Стійте так! Не рухайтесь!»
    А далі…
    Лише тепер, уночі й у напівсні, я згадав, що було далі. Бо тоді все ніби стерлось із пам’яті.
    До нас наближалась юрба з бітами й шматками арматури. Я заклякло, приречено дивився на них, вже ні на що не сподіваючись…
    Але вони пробігли повз.
    Поглянули на стіну, на нас – і протупотіли далі. А я закляк і був нездатний поворухнутись. Наче раптом провалився у камінь, і той скував мене у своїй товщі.
    Не знаю, скільки це тривало. Час наче зупинився. Пригадую, як хтось за рогом кричав і командував. Щось гупало й дзвеніло, наче там гамселили двері. Чолов’яги зі смугастими стрічками, глузливим реготом і чужою, не міською вимовою бігали повз будівлю за кілька кроків від нас. А я намагався не ворушити жодним м’язом і навіть не дихати. Стан був якийсь дивний – ніби у яві і водночас ні. Мовби занурився у невідому щільну субстанцію, яка міцно мене тримала, не дозволяючи ворухнутись.
    Згодом десь віддалік галайкнула сирена «швидкої». З боку метро долинали крики і плач. Повз нас пройшло кілька купок «колорадів» з дубцями, що поверталися з парку. Вони реготали і збуджено перемовлялись. Обговорювали вдале «полювання» і те, що зараз ще кудись підуть. І справді, невдовзі стало видно, що юрба потроху збирається докупи й починає сунути з майдану на Сумську.
    Зрештою поблизу нікого не лишилось. Але я все стояв, наче скутий невідомою силою, і не міг ворухнутись.
    Аж раптом тягар, що притискав мої груди, відсунувся, щось мене смикнуло, і я опинився на доріжці поряд із будівлею. Відчуття було, ніби вигулькнув із води – перед очима все пливло й хиталось, у вухах калатали дзвони, ноги були наче не свої. Лише тепер збагнув, що страшенно болять забої – так, що не випростатись.
    Поряд зі мною важко хекав Олег, нахилившись і спираючись руками на коліна. З його розсіченої брови струмувала кров і скрапувала зі щоки на землю, око спухло, все обличчя було заюшене. Чоловік у чорному підхопив його під пахву, притулив до брови носовичка і звелів притиснути. Щось спитав. Олег заперечливо хитнув головою і хрипко пробурчав:
    – Та ні! Додому…
    – Тоді униз через парк, – зауважив чорний. Стягнув балаклаву й почав підгортати. Зробив із неї звичайну шапчину й знову нап’яв на голову.
    Лише тут, побачивши його обличчя, я збагнув, хто це. Але яка нечиста занесла сюди воркаутиста з Гори? Ще й у такій личині?
    Ми гайнули навкоси повз зоопарк і старовинний Каскад, де давно не було води. Вигулькнули на Клочківську, а там Монстр спіймав таксі…
    Додому я повернувся лише ввечері. Батькам нічого не казав – не хотів лякати. На пиці в мене синців не було, а чорні плями на спині, руці й ногах можна сховати під одягом.
    Увечері Інтернет через сьогоднішні події в місті аж стояв сторчака. Повідомляли, що сепаратисти після великого мітингу «за федералізацію» напали на євро-активістів, що якраз рушили до метро з парка Шевченка. І під замах почали гамселити всіх, хто зустрічався на шляху – навіть перехожих, що виходили з метро. Лежачих люто били дубцями й ногами. Понад п’ятдесят осіб було скалічено, дехто з пробитими головами і зламаними кістками нині перебуває в реанімації у важкому стані. Міліція в бойовище не втручалась, лише під час штурму Палацу піонерів правоохоронці підійшли і вмовили нападників не ламати двері.
    А далі сепари розгорнули багатометровий російський прапор і вчинили ходу містом. До міськради, а тоді до тюрми, щоб узяти її штурмом і визволити спільників, затриманих того тижня в ОДА. Але дізнались, що тих уже перевезли до Полтави, і лишили буцегарню у спокої.
    Я дивився на світлини, які викладали очевидці. На озброєний натовп, що запрудив весь узвіз Полтавського шляху перед в’язницею. І відчував, що в череві ніби застряг шматок криги. Його ніщо не могло розтопити – ні гарячий чай, ні заспокійливі з хатньої аптечки.
    А ми, бовдури, вважали, що вже перемогли! Аякже!
    І ще – я ніяк не міг збагнути, як ми втрьох уціліли. Чому ці потвори дивились на нас, але не бачили?
    
    Дзвінок будильника. Болісний посмик у плече. Мамин голос за дверима...
    – Мені на другу пару! – загорлав я у відповідь.
    Звісно, брешу, але ніхто не перевірятиме. Вчуся я добре і зазвичай не прогулюю.
    Божечку, хай від мене всі відчепляться! Хай це кляте місто провалиться крізь землю разом із потолоччю, що його загарбала!
    Певно, я знову вимкнувся. Отямився, коли задзенькав телефон. Обережно повернув його здоровішою рукою й побачив підпис «Монстр».
    Звідки?..
    Аж тут згадав, що коли ми з ним виходили від Олега, я люто торочив про те, що цих паскуд треба гнати з міста. Навіть не зважав, чи мене хтось слухає. Але він раптом промовив:
    – Запиши мій номер. Може, дещо вирішимо.
    І от, бач, телефонує…
    Я натиснув на прийом.
    – Доброго ранку, – пробурчала слухавка. – Ти живий?
    – Та… ще не знаю…
    – Годі спати, життя проспиш. Підходь за півгодини до скверу на розі Гиївок. Поговоримо.
    – Про що? – тупо промимрив я.
    – Прийдеш – дізнаєшся. Не прийдеш – живи під потолоччю далі. Може, наступного разу зовсім приб’ють. Чекаю за півгодини.
    І вимкнувся.
    Я зопалу схопився з ліжка, зойкнув і гепнув назад. Здалося, що спина в мене перебита, а ноги поламані. Але зрештою поволі зліз. Намацав капці. Ступив крок, другий…
    Щось всередині злякано заскімлило: «Чи тобі не задосить? Хочеш, як отой хлопець з проламаною головою, якого трохи не забили на смерть на сходах метро?»
    Але я лише розлючено пирхнув. Звісно, можна сидіти вдома й нікуди не потикатись. Але рано чи пізно виходити на вулицю доведеться. І коли вийдеш – який світ побачиш довкола себе?
    Тож таки піду…
    
    Коли я вбрався і вийшов надвір – вже трохи розігрівся й рухався нівроку. Майже не кульгав і не кривився набік. Забої, звісно, муляли, але стерпно.
    Монстр чекав навпроти кіоску, цмулячи каву. Тицьнув мені друге горня й пробурчав: «Прогуляємось». Звернув на Нижню Гиївку, і ми рушили вгору по старовинній бруківці.
    – Вчора ти казав, що хотів би прибрати гадів з міста, – почав він. – Це були балачки зопалу, чи ти справді цього хочеш?
    – Справді! – завзято вигукнув я. – Ми можемо битись, якщо треба! І взагалі…
    Він терпляче вислухав потік моїх емоцій. І незворушно відрубав:
    – Битись – не можете. Обидва.
    – Але Олег – боксер!
    – Не сміши мене. Бачив я того боксера. Але до тебе є деяка пропозиція.
    – Яка?
    Він сьорбнув каву, розмірковуючи. Пробурчав:
    – Навіть не знаю, як пояснити…
    – Як є.
    – Добре. Тебе нічого не здивувало, коли ми вчора ховались за Домом піонерів?
    Мене раптом запаморочило. Аж спинився, бо дряпатись угору бруківкою не надто легко.
    – Здивувало.
    – Що саме?
    – Вони нас ніби не бачили. Ми стояли, дивились на них… але…
    – Отож, – кивнув він. Теж зупинився й обернувся до мене. – А чому?
    – Не знаю.
    – Бо ти маєш деяку цікаву властивість. Таку ж, як у мене.
    – Яку? Ставати невидимим?
    – Зливатись із каменем. За певних обставин.
    – Як зливатись? Всотуватись в стіну?
    Не знаю, чому я це брязнув. Але згадав, що вчора відчуття були саме такі. Ніби мене щось всотало й тримало…
    – Ні. Ти нікуди не всотуєшся. Але виникає певна взаємодія… Тобто, коли людина дивиться на тебе збоку, то бачить лише стіну.
    – Це якась дурня, – розгублено промимрив я.
    – Я гадав, що прикриватиму двох хлопців, – незворушно відрубав він. – Та не довелося жодного. Ти впорався сам, ще й закрив свого друга. Я лише підстраховував. Для першого разу дуже незле.
    Я розгублено мовчав. Хотілось заволати, що все це маячня. Але вчора справді відбулося щось незбагненне. Зі мною, не з кимось іншим. Будь-які логічні аргументи безсилі.
    – Але… як це може бути?
    – Точно сам не знаю, – зізнався Монстр. – Уявляю це собі так: є певна структура…
    І почав щось торочити про природні матеріали, з яких складається земля: глину, пісок, граніт, пісковик, бут, мармур. Мовляв, у людському тілі є такі ж самі елементи. Тому земля взаємодіє з людьми, які на ній живуть. І будівлі відповідно теж – принаймні, ті, які побудовані з природних матеріалів.
    А зрештою видав таке:
    – Бач, людське тіло – це структура, в якій мешкає свідомість. А будинок – структура, в якому мешкає тіло разом із свідомістю. Друга лінія оборони. Як шкаралуща у равлика.
    – Але ж будинки неживі! – заперечив я.
    – Шкаралуща теж. Але равлик її будує з власних ресурсів. І вона стає невід’ємною частиною його існування. А будинки мурують люди. Живуть у них. Насичують їх радіохвилями, мозковими хвилями… Все це лишається в структурі стін. І деякі люди здатні з цим взаємодіяти. Кажуть, колись були характерники, які вміли ставати невидимими для ворогів. Може, це щось подібне, тільки вони використовували для цього землю. А ми можемо застосовувати речі, створені з частин землі – тобто, стіни. Хоча не лише їх. Як ти гадаєш, чому я спокійно ходжу між сепарами, і на мене ніхто не звертає уваги?
    – Бо ви на них схожі, – пробурчав я. – Сприймають за свого.
    – Та ні. На майдані стара бруківка. Цього вистачає, щоб я ставав для них наче примара. Вони мене розрізняють, але не запам’ятовують. Інакше б давно вирахували. Зважаючи на те, скільки їхніх я вже перебив.
    – А ви військовий? – спитав я.
    Монстр глузливо посміхнувся.
    – Ні. Я архітектор.
    – Хто?
    Я спантеличено закліпав. Міг уявити його ким завгодно: тренером з бойових мистецтв, офіцером, альпіністом. Але це?..
    – Архітектор, – повторив він. – Але починав з муляра. Досі можу ламати цеглини пальцями.
    – Але ж… Це добрий фах. Ви, певно, непогано заробляєте.
    – Непогано.
    – Тоді навіщо вам отак ризикувати?..
    – Бо маю двох дітей, – відрубав Монстр. – І мені не байдуже, в якій країні вони житимуть. Про «байдуже, де» можуть казати лише придурки. Я ще парубком працював муляром у Європі. Польща, Чехія, Греція… І побачив: якщо за тобою нема власної країни, потужної і шанованої – ти ніхто. Бидло. Служка. Але я – не бидло! І мої діти бидлом не будуть! Тож коли до мене додому пруться хами, щоб перетворити мою родину на служок – я подбаю, щоб ця думка їм здалася ду-у-уже невдалою. Зрозуміло?
    – Так…
    – Власне, чому я звернувся саме до тебе? Бач, що коїться в місті? Виховувати хамів не надто важко, головна проблема – де ховатись, коли нема куди бігти. Я здатний прикрити лише обмежену кількість людей. Якщо будемо удвох, з’явиться можливість працювати більшими гуртами. Битись тобі не доведеться, для цього є кращі фахівці. Ти лише прикриватимеш. Я тебе навчу. То як?
    – Тобто, битись таки будемо? – зловісно посміхнувся я.
    – Будемо, – вишкірився він у відповідь.
    
    Чи був цей день, чи мені наснився?
    Ми аж до вечора гуляли Горами. Горбами, западинами, містками…
    – Знаєш, чому всі у нашому місті так бояться Гір? – спитав Монстр.
    – Чому?
    – Зараз покажу. Диви, – він витяг смартфон. – Це мапа міста початку двадцятого сторіччя. А онде нинішня. Бач? Оце старі райони, заселені ще за часів козаччини. Тут імперська забудова, але вона на обмеженій площині: кілька кварталів довкола Сумської і трохи на нижній частині Полтавського шляху. А все інше – що?
    – Ч-чорт!
    – От! Три чверті міста – спальні райони, побудовані за радянщини для завезеної робочої сили. А Холодна і Лиса Гора – це те, куди витіснили козацьких нащадків після того, як центр захопили й заселили більшовики і їхні посіпаки. Тобто, Гори – це найбільший у місті осередок корінних українців. Майже всі хати тут – мазанки.
    – Де ж мазанки? Не бачу жодної!
    – Дивись уважніше! Зараз вони всі обкладені цеглою й накриті сучасними дахами. Проте конструкція лишилась без змін. Пропорції, розмір, розташування вікон… Але отой будиночок – не мазанка. Чиста цегла, стиль «козацьке бароко». Бачиш оздоби на лиштвах і башточки на стрісі? А бруківка тут ще з дев’ятнадцятого сторіччя… І диви: від Гори до історичного центру пішки п’ятнадцять хвилин. З погляду сучасного містобудівництва це «золота» територія. З неї давно мусили зігнати всіх приватних хазяїв і побудувати щось сучасне й прибуткове. Хіба ні?
    – Так…
    – Але цього ніхто не робив ані за Імперії, ані за радянщини. Хоча за цей час комуняки забудували вдесятеро більшу територію на схід і північ. Але чіпати Гору навіть не намагались. І досі планів перспективної забудови цієї ділянки не існує. Чому?
    – Гм… А що можна побудувати на таких крутих горбах?
    – Що завгодно. Нинішні технології дозволяють. До того ж тут чудовий міцний ґрунт. Але…
    Я скинув оком на вулицю, якою ми йшли.
    Нічого схожого на провулки приватного сектора, як їх зазвичай уявляють. Широка дорога зі старовинною, горбкуватою, але міцною бруківкою. Праворуч хідник в’ється на бескиді метри на чотири вище путівця, ліворуч – нижче на два. Всі стіни й паркани вигадливо візерунчасті, а на хідниках можна побачити мощення будь-яких штибів – від сучасної фігурної плитки до червоної цегли (трясця, де ще в місті збереглися цегляні тротуари?) На схилах – тераси, облямовані бутовим каменем, з квітами, кущами, плодовими деревами або трав’яними моріжками. На нижньому ярусі – рівчак для зливу води, через який перекинуті місточки. Все охайне й ретельно доглянуте, але водночас не створює враження штучно впорядкованого, бо ніде нема жодної прямої лінії. Схили випинаються крутими вигинами, і огляд зусібіч добре як метрів двадцять, бо вулиця звивається, наче змія – з боку на бік і вгору-вниз.
    Тобто куди б ти не йшов – тебе щільно оточують горби і буйна рослинність, крізь яку то там, то тут проглядають візерунчасті стіни і облямовані вигадливими лиштвами вікна. Мовчазно, проте пильно спостерігають – ану, хто ти є, і чого сюди заявився? Жодних звуків, окрім тихого шерхотіння листя і клацання собачих кігтів за парканами. Жодних автівок – вони тут обережно проповзають добре як кілька штук на добу. Жодних людей – хіба бабуся в неодмінній хустці на голові порає квітник. Тут нема звичних перехресть, і вулиці зазвичай звертають зовсім не туди, куди ти сподіваєшся. Тож навіть не спроможешся вгадати, куди зрештою втрапиш…
    – Мій тато казав, що Гори – це жах окупанта, – згадав я.
    – Еге ж, – вишкірився Монстр. – Лабіринт. Хто його не знає, може кружляти пів дня навіть із навігатором. Коли до мене хтось їде в гості, я його зустрічаю біля метро, а опісля проводжаю. Самі не дістануться, як не пояснюй.
     – Мої батьки роблять так само. Але я тут ніколи не блукав, навіть малим.
    – Звісно. Ти ж свій. Гори дружні для своїх, але надзвичайно ворожі для зайд. Так само й різні будівлі в місті. Наприклад, на майдані єдине місце, де можна сховатись – отой Палац піонерів. Бо це колишній ветеринарний інститут, збудований у дев’ятнадцятому сторіччі. Він не надто дружній, але бодай нейтральний. Всі інші – радянські витвори, і вони для нас ворожі. Найжахливіше – це Держпром. Усі торочать, що це шедевр радянського конструктивізму, візитівка міста. Але..
    – Я його ненавиджу! – вигукнув я. – Коли був малий, ми з батьками йшли на якесь свято і проходили під аркою Держпрому. То я так злякався, що почав плакати. Мені ввижалось, що зараз нас хтось забере в оті двері й ніколи не випустить... Досі не люблю там ходити.
    – Не дивно, – кивнув Монстр. – Держпром будували під час Голодомору, коли у місті щоранку збирали на хури тіла померлих з голоду. На кошти, відібрані в заморених до смерті. Ще й з залізобетону – цілком штучного матеріалу. Мені теж від нього так зле, що не можу навіть підходити. Це якийсь бісів каземат! Але зайди від нього в захваті… Мабуть, тому, що від нього йде потужне навіювання насильства і крові. Можливо, недарма сепаратисти саме поблизу Держпрому стають наче скажені пси. Кидаються на людей, б’ють, калічать… В інших районах вони так не поводяться, а на Горі їх взагалі немає. Он, диви!
    Ми поглянули на автівку, що проїздила повз. На антенні в неї майорів синьо-жовтий прапорець – ніби зухвалий виклик усім силам зла.
    – От бач, – зітхнув Монстр. – Та я навіть не мрію, щоб Держпром колись знесли. Навряд чи це можливо. Добре, якщо хоч удасться звалити ідола на площі. Від нього теж струмує таке – аж волосся сторч.
    – Але саме його сепари захищають найбільше, – зауважив я. – Таборяться біля нього.
    – Звісно. Це головний символ їхнього панування в місті. Центр тяжіння. Поки він існує, волі нам не бачити.
    – А панельні висотки?
    – Це теж складно. Залізобетон – штучний виріб. В таких будівлях люди відриваються від власної природи. Тяжіють до штучності, легко сприймають навіювання. Стають наче звірі в клітках, що звикли до неволі. Навіть коли їм відчинити двері, бояться вийти. Висувають писка назовні – і знову ховаються в клітку. Бо там хоч і тісно, зате звично й безпечно.
    – Тобто, не лише люди впливають на будівлі, але й будівлі на людей?
    – Так. Симбіоз… Он, диви, який гарний будиночок. Підійдемо?
    І ми підходили.
    Лише тепер я збагнув, що люди насправді ніколи не наближаються до стін будівель впритул. Завжди є деяка відстань – і зовні, і зсередини. Так само, як із людьми: спілкування відбувається з певної дистанції. Ти можеш перетнути межу або вимушено, як-от у міському транспорті, або з тими, хто тобі найближчий.
    Але тепер я перетинав кордон свідомо. Наближався впритул. Обережно простягав руку, наче до величезного незнайомого звіра. Чемно торкався потемнілої від часу, поточеної дощами цегли. Проводив пучками по опуклим візерункам під вікнами…
    – То як? Чуєш?
    Так. Я їх чув. Кожен відгукувався по-своєму. Дехто – теплою лагідною посмішкою. В інших починала бриніти музика. Я відчував тепло сонячних променів, які закарбувались у випеченій старій глині під шаром цегли. Чув відлуння дитячого сміху і голосів, повів вітрів, які гуляли над Горою багато років тому. Візерунчасті мури наче впізнавали у мені свого і вітали, як друга. І це було неймовірне відчуття. Трохи лячне, але надзвичайно привабливе.
    – Все, годі! – пробурчав Монстр, відтягаючи мене від чергової стіни. – Завтра гайнемо погуляємо містом. Підеш?
    – Звісно!
    Чомусь мені згадалось, що у козацькі часи слово «погуляємо» мало цілком певний сенс…
    
    Зайд ми вираховували за вимовою.
    Дивно, але вони щиро вірили, що зможуть замаскуватись. Що їхня російська мова така ж сама, як у тутешніх містян. Хе-хе!
    Бєлгородців тут завжди було повнісінько. Торік у вихідні на шоп-тури приїздили цілі юрби. Вигрібали на базарах городину, молочку й сало, а в торгівельних центрах – соуси, ковбасу і меблі. Автосервіси і майстерні авто-чохлів були завалені російськими замовленнями. Наші звали їх «криворукими», бо не могли збагнути, чому громадяни ядерної держави не здатні виростити власні буряки й капусту. Адже землі Бєлгородщини такі ж самі, як у нас. Чи через пиху не бажають копирсатись? Гаразд, але можна бодай навчитись ремонтувати власні автівки?
    Та тепер вони приїздили по інших справах – вдавати місцевих на проросійських мітингах і допомагати «ставити хохлів у стійло». Так само масово й організовано, великими автобусними валками. Задля конспірації не лишались на ніч у наметовому містечку на майдані, мали тимчасові оселі у спальних районах. А вечорами вештались містом і били всіх, на кому бачили жовто-блакитні стрічки чи інші українські ознаки.
    Ми чули їх ще здаля. Так різко, «від горла», з жорстким «г» і натиском на «а», тутешні не розмовляють. Коли помічали поблизу такий гурт, до них зазвичай підходили я або Монстр, і щось питали українською. Реакція завжди була одна: «Што? Е-е-е… Нє панімаю, скажи па-русскі». Тоді вже російською питали, як доїхати до якоїсь відомої туристичної пам’ятки. Вони розгублено знизували плечима.
    Усе ясно – зайди. Будь-який тутешній, навіть най-най-російськомовний, учив мову в школі й щодня чув її по телевізору. Міг не вміти розмовляти сам, проте завжди розумів, про що його питають. А для зайд українська звучала як невідома іноземна. І, звісно, вони геть не орієнтувались у місті.
    До таких гуртів долучали спостереження. І коли вони, тиняючись вулицями, опинялись у не надто людному кутку…
    Все відбувалось по секундоміру. Зухвале «Слава Україні!» – і з бризкалки просто у роззявлені пащі. Ні, не газу, а міцного розчину солі з червоним перцем (це нам порадив Байк – завзятий велосипедист, він так рятувався від розлючених зграй безхатніх псів). Далі покласти пиками в асфальт, роззброїти, перевірити документи – вони в зайд завжди були при собі. Російські паспорти спалити – хай їхній куратор сушить голову, як повертати підопічних через кордон назад. Коротка промова під відео-фіксацію на тему «Ще раз з’явитесь в Україні – назад повернетесь у труні» й «Таке буде з кожним». І завершальний акорд…
    Завершення я, власне, жодного разу не бачив. Його виконували найстарші – Монстр і тхеквондист Юрко. Ми з основною групою, вже відступаючи, лише чули здаля придушений вереск. Це вже відбувалось без відео. Ні, ніякої серйозної шкоди здоров’ю, хіба що зайди щонайменше на пару місяців ставали не здатні втримати в руках не те що зброю, а навіть ложку-виделку. І надовго втрачали цікавість до щедро оплачуваних бандитських «відряджень» до сусідньої країни.
    Але ці потвори зазвичай швендяли кількома групами неподалік одна від одної. Можливо, саме через «виховні процеси», бо ті тривали вже другий місяць, і до цього прикладав руки-ноги не лише гурт Монстра.
    Проте Монстр все дуже ретельно планував. Тому за тиждень ми мало не втрапили в халепу лише раз.
    На щастя, це було у центрі, а там безліч заплутаних прохідних дворів. Є де заскочити за ріг і «прикритись», а тоді зненацька вдарити з тилу. Певно, ті «туристи», які за нами погнались, навіть не збагнули, як це ми вигулькнули просто з голих стін. До речі, вони мали травматичні пістолети, перероблені на бойові набої, тож нам могло бути непереливки. Але старі будинки виявились до нас навдивовижу доброзичливими.
    Бо, виявляється, мали добру пам’ять…
    Коли я, прикриваючи собою хлопців, «занурився» в стіну, у мене перед очима замиготіло таке, що від жаху по спині линув піт, і нестерпно занудило. Підвал із низькою стелею й суцільною пеленою диму в повітрі. Напівроздягнені сиві діди з великими старечими черевами й розгубленими поглядами. Жінки й дівчата-підлітки з розпатланим волоссям, спотвореними набряклими обличчями, синцями і плямами крові на голих стегнах. Вони навіть не пручались, коли їх ставили навколішки до стіни й стріляли з револьверів у потилицю. Мерців, що ще конали і моторошно совали скоцюбленими ногами, відтягали убік і звалювали в купу. З-під тіл пливли густі струмки, що у тьмяному світлі ламп здавались чорними, стікали в заглиблення долівки й утворювали калюжі, по яких недбало ляпали брудні чоботи…
    Добре, що мені не треба було битись, бо коли відліпився від стіни – від запаморочення ледь не впав. З жахом поглянув на низьке віконце, за яким ховався льох. Нині стіни і стелю всередині підвалу охайно облицювали і влаштували там гарненький офіс. Але під підлогою і в старовинних, побитих кулями цегляних пристінках…
    Коли я трохи отямився, наші хлопці вже повалили й роззброїли всіх нападників. Ідейні нащадки колишніх чекістів незграбно борсались на асфальті, скімлячи й матюкаючись. Такими ж матюками, ба навіть такими ж голосами, що й ті у підвалі…
    Мені у мозок раптом вдарило нестямною червоною хвилею. Я підскочив до них і почав щосили копати ногами. Хлопці мене ледь відтягли. Казали – годі, бо вб’єш. Не треба. Але я люто рвався вперед. Був упевнений – треба…
    Монстр привів мене до тями, хлюпнувши в обличчя водою з пляшки. Підхопив під пахву і потяг убік. Пробурчав у вухо:
    – Ти щось побачив у стіні?
    – Так…
    – Не бери до серця. Тут і не таке можна зустріти.
    – Але ж… Ці потвори такі ж самі! Вони не змінились!
    – Я знаю.
    – І вони знову приперлись! Щоб… Ти розумієш? Ті люди навіть не пручались! Їх стріляли, наче худобу! А вони не пручались! Навіть чоловіки!
    – Бо це були мирні люди.
    – І ми мирні! То й що? Коли ти не пручаєшся, тебе знищать! З цими тваринами неможливо ні про що домовлятись! Вони з тебе лише сміятимуться! І вбиватимуть!
    – Знаю. Але нам тут не потрібні купи трупів, надзвичайний стан і ментівське самочинство. Лише треба, щоб зайди нас боялись. Щоб сюди не лізли. Зрозумів?
    Але я ще довго не міг оговтатись. Щосили намагався відтворити в пам’яті обличчя людей, яких бачив у тому підвалі. Чомусь навіть не думав про власну безпеку – хоч і збагнув, що нас у тому вузькому темному дворі теж могли постріляти. Якби не будинок…
    А що, хай йому грець, коїлось у сусідніх?
    Лише на Гори комісари ніколи не потикались. Бо зникали…
    
    Коли я отримав у повідомленні час зустрічі в неділю – спантеличився. Яке до біса полювання ясним днем? Чи Монстр помилився з цифрами?
    Я написав йому й попросив уточнити. За хвилину мигнув месенджер.
    «Все точно. І, гадаю, буде щось цікавеньке».
    «Що?»
    «Побачимо».
    От чорт! Що значить «цікавеньке»? Але, певно, не дуже небезпечне, бо Монстр дозволив піти й Олегові. Той уже звільнився від дівочих чар: коли після бійні на майдані його подружка виклала в ВК гасло «Бийте бандер!»… гадаю, далі зрозуміло.
    Ми вийшли з метро на майдані Конституції. Звернули за ріг – і в мене перехопило подих.
    Такої юрми я не бачив з Великого Походу у лютому! У порівнянні з нею навіть найчисленніші сепаратистські мітинги були дитячим садочком!
    Хлопці й чоловіки в різнобарвних футболках, дівчата і навіть сивовусі старигані. Цілий ліс синьо-жовтих и червоно-чорних прапорів. Чорний транспарант впоперек усього проспекту з тризубом і написом «Єдина країна». Стукіт барабанів, сміх і веселі вигуки. Посередині хлопці почали розгортати велетенський синьо-жовтий прапор. А люди все підходили й підходили…
    – Що це? – ледь видихнув я.
    – Прогуляємось? – посміхнувся Монстр і поправив у рукаві арматурину.
    Аж тут колона нарешті вишикувалась – і всі заспівали Гімн України. Я аж ухопився за серце, щоб воно не вискочило з грудей…
    А далі загупали барабани – лунко, наче бойові козацькі тулумбаси! – і ми рушили проспектом. Хтось у голові колони закричав «Слава Україні!», і тисячі голосів відгукнулись «Героям слава!» – так, що луна покотилась від ріки аж до стародавнього собору на горбі.
    Ми йшли містом – нашим містом! Вже нічого не боячись, не ховаючись по кутках. Співали «Червону руту» і «Воїнів світла». Скандували «Одна, єдина вільна Україна», «Україна понад усе», і ще славетні глумливі кричалки про московського карлика.
    На вужчій частині проспекту хода розтяглась, і я раптом почув позаду крики, вибухи і постріли. Ми з хлопцями розвернулись і рвонули туди, проте поки добігли, вже не було чого робити. Сепаратисти, які напали на колону з бічної вулиці, прожогом тікали на побитих автівках, відстрілюючись у потрощені вікна. Ментів, які намагались врятувати «колорадів» від розправи, відкинули геть.
    – Чорт, так тікали, що не наздоженеш! – гукнув біля мене засапаний хлопець у футболці з емблемою «Металіста». – Та нічо! Отого, що стріляв, я засняв! Знайдемо! У нас ці мудаки вже давно не рипаються!
    – У вас – це де? – спитав Олег.
    – На Салтівці! Прикинь – вставали о п’ятій ранку, щоб їх зловити! Бо вони ще удосвіта вилізали і малювали всюди «аквафреші» Ми задовбалися цю гидоту зафарбовувати! Та нічо, спіймали!
    – На Салтівці? – я ледь вірив власним вухам. У найбільшому міському гадюшнику, розпліднику «завезених» і «совків»?
    – А шо? Салтівка за Україну! Приїдь і глянь – у нас усі стовпи синьо-жовті! Краса! А ті відбиті, що бігають на мітинги до сепарів – їм усе до дупи, аби заробити на пляшку. Але вдома сидять тихо і писків не роззявляють!
    – Отакої, – гмикнув поряд Монстр. – Схоже, наша земля впливає навіть на совкові вироби…
    Хтось попереду знову затяг «Червону руту», і її підхопили тисячі голосів
    Ми йшли своїм містом і співали. Хлопці й дівчата з Холодної і Лисої гори, Гончарівки і Москалівки, Салтівки і Олексіївки, Журавлівки і Прольоту. І від старовинних будинків, повз які простувала хода, линули хвилі тепла, любові і втіхи.
    
    А ще за кілька днів табір сепаратистів з майдану зник. Наче випарувався. Разом із триколорами, двоголовими орлами й смугастими стрічками. Купки сміття й порожні пляшки, що по ньому лишились, швидко прибрали комунальники.
    Ідол стирчав на площі голий і самотній, мов палець. Крізь марево гарячого повітря здавалось, що його судомно корчить від синьо-жовтого прапора, який з’явився на постаменті.
    Втім, невдовзі не стало й ідола…