11:30 04.08.2020
Вітаємо переможців 54-ого конкурсу!

1 Анастасія Гетманська as012 Блакитна стрічка

2 Христя Хмиз as020 Псун

3 Цьогобіччя as007 Як спіймати Колобка на мінному полі


   
 
 
    запомнить
     
Регистрация Міське фентезі Фінал

  Количество символов: 10125
Міське фентезі Фінал
рассказ открыт для комментариев

at034 Доля


    

    В палаті №507 вдивляючись у просторе лікарняне вікно лежав чоловік. Він споглядав за птахами та небом, шукаючи у них відповіді на сотні запитань. Він чудово пам’ятав своє ім’я – Іван Багощ. Але як він тут опинився, Іван і зеленого поняття не мав. До його руки під’єднаний катетор, зафіксований пластиром. 
    Він із сумом спостерігав за сусідом по палаті. До його приходили рідні, дружина, дорослі діти. А Іван самотній і нікому не потрібний. Він усе втратив в один день. Жахлива автокатастрофа забрала життя його дружини та доньки. Минуло більше трьох місяців, а рана ще досі боліла ніби це сталося вчора. Іван часто згадував як розчісував біляве волосся своєї доньки. Анюті це завжди подобалося. Вона навіть йшла до батька, аби він її заплів, а не мама. Дружина по-дружньому трішки ревнувала доньку до батька, проте була задоволена турботою чоловіка. Іван час від часу переглядав відео із різноманітними зачісками аби порадувати доньку. І за одну мить він утратив абсолютно все, що так любив на цьому світі. Разом із сім’єю Іван втратив інтерес та сенс життя. Після трагедій Багощ припав до пляшки. Алкоголь хоч частково, та все ж наповнював його бездонну прірву в його душі. Іван і зараз не проти перехилити чарку, але якесь дивне невідоме бажання стримувало. За вікном завила сирена. Напевно привезли нового, такого ж як і він- безнадійного пацієнта, а можливо все навпаки. Іван вагався, не знав що робити. Покинути все і йти до найближчого горілчаного магазину, аби не марнувати сили лікарів на нього, безнадійного пацієнта, який не бачить сенс свого буття. Його зіниці розширились, а очі стали скляні. «Я тут через неї» – виникла думка в голові і він полинув у спогади.
     
    ***
    У світлій просторій кухні панував безлад. Кілька брудних тарілок із засохлими рештками їжі чекали поки їх помиють чиїсь дбайливі руки. Біля холодильника зібралось із десяток пустих пляшок «Хортиця». На столі стояла ще одна спустошена пляшка та всілякі недоїдки. Чорнявий чоловік із трьохтижневою небритістю зайшов до кухні із зеленим пакетом. Він дбайливо дістав із нього буханку хліба та дві пляшки горілки. Швидким рухом руки Іван відкрив пляшку та наповнив склянку. Одним духом спорожнив склянку і наповнив її знову. Покінчивши з однією пляшкою чоловік заснув.
    Прокинувся підвечір, не вмикаючи світла Іван знову взявся за своє. Випивши склянку гучно поставив її на стіл та цього разу – закусив скибкою хліба. Кухню повільно заполонило сліпуче сяйво. У дверному проході з’явилася прекрасна молода жінка з довгим білявим волоссям. У чоловіка з рота випав не пережований кусок хліба. Вона повільно підійшла до чоловіка й присіла на табурет навпроти нього. Вона взяла пляшку і переставила її на підвіконня, ніби вона тут господиня. Іван поглянув у її блакитні очі й промовив:
    – Хто ти?
    – Я маю безліч імен, але найчастіше мене називають долею. – спокійним тоном мовила незнайомка. – Я маю для тебе завдання. Але перш за все ти повинен покінчити із пияцтвом.
    – Бач яка, розкомандувалась тут. – пробурмотів чоловік і гримнув кулаком по столі. Гості уже не було, а Іван продовжував розмову. – Сам вирішу, що мені робити, і як мені бути. – повернувши пляшку собі до рук.
     
    ***
    До сусіда знову навідалась дружина. Невимушено він слухав їх розмову. Вони обговорювали сімейні справи: молодший син привів дівчину для знайомства, донька нарешті завагітніла, так що вони скоро стануть бабусею та дідусем. Із сімейних справ перейшли на новини: знайшли мертвим старого безхатька…
    «Старий безхатько, старий» – постійно крутились в Івановій голові, до поки він не нащупав ту рятівну мотузочку із замкнутого кола. «Старий дідок…  Стара… Там була стара»ї
     
    ***
    Моросив дощ. Старий дідок у лахміттях волочився тротуаром безлюдної вулиці. Він йшов наче по борту корабля, хитаючись з боку в бік від бурхливих хвиль океану. Безхатько волочив стару порепану клітчасту сумку наповнену пустими пляшками, що дзвеніли на сонній вулиці. Не звідки з’явилося сліпуче сяйво і за мить зникло, залишивши за собою стару бабцю в старому потертому вбрані. Бабця навпіл згорбившись, повільно рухалась на зустріч старому. Він не міг не помітити спалаху. Він поглянув на потворне лице жінки, уважно розглядаючи кривий ніс та потухлі очі і з відразою сплюнув. «Навіть пляшка горілки не зробить з неї кралю» – подумав чоловік перш ніж зникнути в дірі відкритого каналізаційного люка. Прозвучав глухий звук. Разом з старим зникла і стара.
    Іван кинувся на допомогу старому та безлюдна вулиця зникла. Він знову опинився у своїй пустій квартирі. Він оглянув кухню уважно розглядаючи кожну деталь.
    – Невже знову примарилося? – сказав сам до себе, сівши на табурет та обхватив руками голову. – Треба зав’язувати з цим пияцтвом.
    – Я уже тобі про це говорила. – мовила стара, з Іванового видіння, а за мить перетворилася на біловолосу жінку.
    – Це ти. – перелякано вигукнув чоловік – Ти. Це ти ж була тут вчора? – радісно промовив Іван із широкою посмішкою. Жінка відповіла на його посмішку. – А я думав ти мені привиділась. А куди поділася стара?
    – Я маю безліч обліків. У кожної людини своя доля і свій облік.
    – А що зі старим? Навіщо ти з ним так? – його язик заплутувався, а мозок вимагав відпочинку. Та цікавість не давала йому заснути.
    – Він жив в пусту. Його життя порожнє і нічого не варте. Тому його зустріла така ж стара як і він сам, аби закінчити його шлях у цьому світі. А тобі потрібно поспати. Пам’ятай. На тебе чекає важливе завдання. Як не справишся із ним – зустрінешся зі свою старою. – вона посміхнулась та поцілувала його у лоб, а Іван поринув у сон.
     
    ***
    – Що вона хотіла? Яке завдання?
    Ці питання мучили Івана цілу ніч. Та все ж ближче до ранку він заснув і проспав поки його не розбудила медсестра. Прийнявши кілька пігулок, він знову задрімав.
    Проснувся Іван під звуки сирени. «Знову когось привезли» – подумав повертаючись на бік. В голові мелькнув образ швидкої, яка мчить до нього, лежачого посеред дороги.
     
    ***
    Багощ сидів на лавці та повільно курив цигарку, спостерігаючи як навколо вирує життя. Пішоходи спритно перетинали дорогу кидаючись навипередки із водіями автомобілів. Він уже не пам’ятає коли останній раз був за кермом. Після загибелі найдорожчих людей Іван просто не міг перебувати в автомобілі, та й він не хотів бути у ньому. Шум автомобілів розривав голову чоловіка на тисячі дрібних шматків. Йому б зараз чарку залити за душу, але не сьогодні. Він чим не вперше дослухався до когось, тому сховав своє бажання глибоко в собі.
    Повз чоловіка пройшла молода дівчина із маленькою рудоволосою донечкою. «Їй десь п’ять років. Батько мабуть рудий. У них ще все життя попереду» – подувам чоловік. По округлому животі Іван зрозумів, що у них скоро буде поповнення. Він посміхнувся їм, а у кутику Іванового ока з’явилася прозора крапля, але він не дав їй скотитись, знявши її рукою. Проте вони цього не помітили. Але лице жінки, воно таке знайоме, ніби бачив її ще вчора.
    «Це вона приходила до мене. Але вона не була вагітна. Вона була в білосніжному платті, та і я був під градусом. Але все одно не те» – роздумував Багощ. «Сяйво!» – вибухнуло у його голові. «Тоді було сяйво».
    Молода дівчина з дитиною підійшла до переходу, коли із-за хмар з’явилося сонячне світло. Воно засліпило її, і Івана теж. Дівчина зажмурилась і ступила на дорогу.
    – Це знак. – промовив сам до себе чоловік і підвівся.
    Його очі осліпили сонячні промені. Він відвернув погляд й помітив чорний автомобіль, що мчав вулицею міста. «Він не встигне зупинитися» – виникло в його голові.
    – Стійте! – закричав на все горло Іван.
    Його слова лише спантеличили жінку з дитиною. Вони поглянули на нього як і решта людей, що спрямували свій погляд на джерело крику. Чоловік побіг до переходу. Дівчина пришвидшила крок, тягнучи доньку за руку.
    – Стійте! – продовжував кричати Багощ.
    Долинув звук гальм та тертя шин об асфальт. У повітрі витав запах горілої гуми. Впевнений та ніжний голос промовляв у Івановій голові: «Ти повинен врятувати мене». На мить Іван спрямував погляд на чорний автомобіль. Передній бампер майже зрівнявся із дорожнім покриттям. Він схопив дівчинку за руку і потягнув її з невідомою силою відкинувши дівчинку на тротуар. Білявка розгублено поглянула на Івана. Він і сам здивувався своїй невідомій силі. «Ти повинен врятувати мене» – впевнено продовжував звучати голос.
     
    ***
    – Сьогодні ти виглядаєш значно краще ніж при минулих зустрічах. – промовила жінка споглядаючи на чоловіка.
    – Дякую, – сухо відповів Іван спрямувавши погляд у вікно, подалі від таємної гості.
    – Це ж перший день без спиртного із того самого жахливого дня, я ж права? – та відповіді вона не дочекалася. – Ти став на шлях істини. Хоча тобі ще доведеться відновити бажання до життя і навчитись заново жити. Хоч ти і зробив маленький крок на зустріч життю.
    – Хватить мене повчати і читати мораль. – грубо і обурливо перебив гостю – Я не замовляв послуги психолога. Ти говорила що маєш завдання для мене.
    – Так. Але я не впевнена чи ти справишся із ним. Але як я вже говорила – ти знаходишся на правильному шляху.
    – Це вже не тобі вирішувати. Я слухаю.
    – Ціна твого життя – інше життя.
    – Я нікого не буду вбивати. – в черговий раз Іван перебив жінку.
    – І не доведеться, – відказала гостя. – Ти повинен врятувати життя.
    – Як? – розгублено промовив Багощ.
    – Ти повинен врятувати мене.
    – Тебе?
    – Так, мене. – із посмішкою промовила жінка.
    – Від кого?
    – Не важливо. Основне завдання: врятувати мене. Ти повинен бути…
     
    ***
    «Ти повинен врятувати мене» – впевнено продовжував звучати голос. Здавалося час зупинися. Весь світ наче застиг. «Жінка!» – несподівано вибухнула у його голові думка. Іван ступив крок і штовхнув жінку, а його зніс чорний автомобіль. Він не побачив як жінка гепнулась. В очах потемніло. Десь лунав жіночий крик і гомін люду. Багощ вловив далекий вий сирен.
    «Молодчина, – промовив лагідний жіночий голос. – Ти справився із завданням. Ти врятував безцінне життя. Тож розпочни своє із нового дня, з нового сенсу і буття. Воно не буде легким, але ти не здавайся, іди до своєї цілі. Не змарнуй свій шанс. До зустрічі».
    Іван відчув ніжний і теплий поцілунок.
    Вирвавшись із спогадів, Багощ неодноразово прокручував їх у своїй голові, до поки посеред світлої місячної ночі тихо промовив:
    – Я герой? Чи просто врятований? – прошепотів Іван, дивлячись у вікно.