10:21 26.09.2020
Вітаємо переможців конкурсу "Міське фентезі"!

1 Дракотик at005 Серце чорта

2 Гайовиця at002 Директор саду, котрого немає

3 Сокира at003 Хлопці із лісу



11:30 04.08.2020
Вітаємо переможців 54-ого конкурсу!

1 Анастасія Гетманська as012 Блакитна стрічка

2 Христя Хмиз as020 Псун

3 Цьогобіччя as007 Як спіймати Колобка на мінному полі


   
 
 
    запомнить
     
Регистрация Міське фентезі Фінал

Автор: Балацька Віра Количество символов: 22896
Міське фентезі Фінал
рассказ открыт для комментариев

at019 Твій убивця міцно спить...


    

    “Твой убийца крепко спит,
    Но ты его найдешь
    „Ария
    
    
    Молодший лейтенант Мартинець брудно лайнувся і щосили вдарив кулаком по керму. Воно голосно загуло, озиваючись лунким автомобільним сигналом на весь район.
    Чоловік одразу ж відсмикнув руку і прислухався. Та ні, нічого... Жодних вигуків про те, що „люди сплять” чи „зараз спущуся та гляну, що за псих там бібікає о другій ночі”. А головне – не чути свисту важкого предмету, вправно кинутого бабою Дусею з п’ятого поверху.
    О, вона може! Он, на новенький мерс Романенків ніхто, крім неї, не здогадався б цілу каструлю вермішелі вночі вивалити... На ранок на бідолашне авто шкода було глянути: голодні ворони своїми кам’яними дзьобами облущили всю фарбу на капоті, до того ж, і загидили його добряче; та й лобове скло пішло „павутинкою”... Добре, що авто виявилося застрахованим від нещасних випадків. О, так, хороший тоді протокол хлопці з ДАІ склали...
    – Ти ж міліціонер! – аж розсердилася того дня Ксюша. – От і посади цю стару відьму до в’язниці! Увесь будинок „спасибі” скаже...
    – Доказів нема, – знизав плечима він. – Крім того, я ж не займаюся побутовим хуліганством.
    – То краще б займався! І сім’єю заодно! – блиснула очима дружина, але більше нічого не сказала – просто закрилася на кухні і застукотіла немитим посудом.
    А через тиждень припхалася теща...
    Мартинець знову матюкнувся крізь зуби, до болю в очах вдивляючись у темні вікна рідного четвертого поверху. Може, колихнеться штора у їх спальні, темно-червона, темніша за ніч, а то й тихенько відчиняться балконні двері, і Ксюша з каяттям у голосі покличе його назад – додому...
    Але ніч була безмовною, навіть крикливі коти ніби під землю запалися, і незворушною. Тільки одвічна сторожа їхнього двору (зграя обскубаних ворон) похитувалася у гіллі кущів, вгинаючи його мало не до землі, немов екзотичні, давно перестиглі плоди...
    Клята теща...
    Надивилася своїх мильних серіалів, і туди ж: „О, вдома не ночує, отже, зраджує, бреше тобі!” А для Ксюхи тема зради дуже гостро стоїть. Краще вже телепнути дружині щось грубе, чи про річницю забути, чи відмовити у дорогій, омріяній покупці – тільки б завжди бути з нею відвертим та чесним! Тоді вона все пробачить, підійде, покладе голову йому на груди і так зворушливо, тихо, щоб приховати мимовільну образу, прошепоче: „Та нічого, це буває. Це життя...”
    А тут – на тобі: серед ночі виставила за двері. „Іди до Неї!” І все.
    Лейтенант повільно повернув ключа, і авто тихо, немов щаслива кішка під рукою лагідного господаря, замурчало.
    „Ну, от і піду! – сердито думав він, обережно вирулюючи з-поміж припаркованого у дворі різнокольорового сусідського заліза. – Вірніше, поїду! На роботу. Завтра Марія Павлівна знайде мене сплячим на зсунутих стільцях у власному кабінеті, і обов’язково зателефонує моїй коханій дуринді. Павлівні вона повірить...”
    
    
    Мартинець любив їздити по нічному місту. Жодних тобі тягнучок, заторів, світлофорів, що змовницьки оголошують тобі „червону вулицю”, пішоходів-камікадзе, водіїв-недоучок...
    Тільки інколи слух різоне потужний двигун спортивного авта, і, вилупивши фари, повз його здивовану “вісімку” кулею пролетить черговий опівнічний гонщик...
    Він повільно вирулив на Виговського і почав обережно (асфальт у багатьох місцях був поритий ямами і можна було заіграшки без коліс залишитися) об’їжджати похмуру громадину міського кладовища.
    Молодший лейтенант ніколи не боявся таких місць – життя навчило. Та в тій же щоденній дорозі на роботу крилося у сто разів більше небезпек, ніж отут! Тому вів авто спокійно, час від часу меланхолійно оглядаючи нещільну огорожу.
    Он, до речі, і багаття вдалині за деревами та різнокалібровими надгробками зблиснуло – якесь чорне, неприродне... А, мабуть, бомжі гріються, палять стару гуму. І тут люди живуть...
    На просторому майданчику біля центрального входу, котрий удень зазвичай був заваленим вінками, квітами, граблями і чомусь – пластмасовими тазиками, о цій порі не було нікого.
    Втім, у самісінькому його кутку, під розлогим гіллям якогось дерева, застигло авто.
    Мартинець спохмурнів і рішуче пригальмував неподалік.
    Дивно. У місцевих немає звички залишати тут на ніч своїх чотириколісних друзів – і до будинків далеченько, і забобони не дозволяють. Не інакше, як це хтось чужий. А що можна робити уночі на цвинтарі, як не замітати сліди злочину?
    Лейтенант повагався (викликати наряд чи ні?), а потім вирішив – ще рано. І, перевіривши, чи на місці зброя і телефон, твердими кроками попрямував до підозрілої автівки.
    Всередині (як він і здогадувався) нікого не було; усі дверцята, а також багажник новенької червоної Тойоти були міцно зачинені.
    Лейтенант запізніло відсмикнув руки, згадавши, що зараз може заверещати сигналізація і розлякати або насторожити злочинців, але вона, на щастя, не спрацювала, а може, її просто забули ввімкнути...
    Він придивився до номерного знаку, і той видався на диво знайомим. Ага, ось і зачіпка!
    „Де ж я бачив цю Тойоту?” – повільно розмірковував він, озираючи кладовище.
    Пам’ять він мав добру, і навіть кращу за середньостатично „добру”. Вона, мов той жорсткий диск, надійно записувала зовсім (на перший погляд) не потрібні дрібниці – наприклад, скільки у підозрюваного було гудзиків на светрі, чи те, що в дуже охайній квартирі на полицях були переплутані місцями томи енциклопедії. З цих епізодів він нерідко складав таку достовірну картину злочину, що колеги аж аплодували...
    Отже, номер...
    Справа Рибака? Ні, це було надто давно... Оте пограбування на Слобідці?
    ...А потім пам’ять нарешті видала потрібний файл, і Мартинець розслабився і навіть відійшов до своєї машини.
    ...То був стандартний наїзд – потерпілий переходив вулицю, напевно, недочув звуку двигуна, бо вже мав 59 років і глухоту... У результаті – стік кров’ю на запльованому асфальті; злочинець же утік з місця пригоди.
    Папка з цією справою, до речі, й досі припадає пилюкою на одній з полиць його кабінету. Скоро піде в архів за давністю...
    А авто це належало родині покійного – Мартинець і номер цей запам’ятав, тому що на Тойоті пізніше каталася молода вдова. І – хто б подумав, доволі нетипове явище для таких дорогих красунь, – ця жінка в чорній сукні і без слідів макіяжу ціле сафарі тоді на бідолашного молодшого лейтенанта влаштувала. „Я хочу, щоб ви знайшли убивцю! – патетично вигукувала вона. – Гроші – не проблема...”
    Звісно ж, Мартинець був живою людиною, тож підзаробити був зовсім не проти. Але як міліціонер не напружував мізки, яких колег та знайомих до справи не долучав, вона так і не зсунулася з мертвої точки. Ні доказів, ні свідків – нічого! А підставити якогось лоха, щоб тільки відстригти пачку зелененьких у хижої вдовиці, він не вмів і не хотів...
    Лейтенант вже взявся було правицею з ручку своїх дверцят, іронічно посміхаючись до себе – ну, обійшлося, мовляв, цього разу без героїчного затримання, просто прибита горем дружина вирішила відвідати чоловікову могилу...
    Як його спинила різка думка. О третій годині ночі?!
    Воно, звичайно ж, усяке буває, але – ночувати біля могил у нас не заведено, тим більше – о такій холодній порі.
    Чи не стався у бідолашної там серцевий напад? Може, лежить серед могилок, і покійники байдуже зирять зі своїх надгробків, а ще не пізно викликати „невідкладну”...
    Пришвидшеним кроком Мартинець забіг на цвинтарну територію, нетерпляче закрутив головою. Справа виднілися старі похилені дерев’яні хрести; зліва ж частіше траплявся новий граніт і навіть мармур. Отже, туди, десь у кінець...
    Попереду блискотіло побачене з дороги вогнище.
    Мартинець вирішив спочатку непомітно підійти до нього (все одно ж не знав, де знаходиться потрібна могила) і перевірити, чи немає вдови там. Адже ж серед бомжів різні трапляються – вони могли як викрасти та пограбувати нещасну жінку, так і підібрати її непритомну і відпоїти якимось самогоном...
    Це був дорогий, новомодний відділ кладовища. З темряви то тут, то там виступали масивні родинні склепи, збудовані за манерою англійської аристократії, крилаті янголи зі скорботними обличчями, у півтора людських зрости; алейки ретельно підметені, щедро посипані піском, дерева та кущики підрізані...
    А в центрі цього ново-покійницького кварталу тьмяно поблискувала золотими куполами невеличка каплиця.
    І, що вразило Мартинця: чорний вогонь виднівся крізь її вікна!
    „Ну, брат, ти й крутий сьогодні... І жінок рятуєш, і оце... – подумки промовив він самому собі. – Та тут же вандали, а може, й сатаністи орудують!”
    Він рішуче простягнув руку до кобури – вірна, знайома до кожної випуклості чи подряпинки ручка пістолета заспокоїла.
    „Кроком руш,” – жартівливо скомандував до себе, через силу посміхнувся (це завжди допомагало йому долати острах) і зазирнув до каплички крізь кольорове віконце-вітраж.
    Полум’я осліпило його звиклі до темряви очі, зате, немов у компенсацію, до нього долетів хрипкий жіночий голос:
    – Пробач, коханий... Я не мусила, не мала права, пробач...
    Відповіддю їй було незрозуміле ревіння зі свистом і шипінням.
    – Іди, – знеможено прошепотіла жінка. – Ось вихід. Убий його.... Убий! – раптом істерично скрикнула вона, і дерев’яні двері різко розчахнулися, немов би хтось ізсередини вдарив їх ногою.
    Мартинець одразу ж присів, тримаючи вихід на мушці...
    Чорнота загусла біля дверей і на мить завмерла; потім вона колихнулася, і назовні повільно вийшла безформна людська фігура, тримаючи перед собою руки, немов сновида.
    Людина завмерла, озирнулася туди-сюди і почала голосно втягувати повітря у ніздрі, аж схлипуючи і по-тваринному захлинаючись від натуги, немовби принюхуючись до мерзлого повітря.
    Мартинець проти своєї волі відчув, як пальці, що обхопили зброю, холонуть і дерев’яніють, і по усьому його тілу починає розтікатися липкий, дрижкий, ганебний страх. Думка про те, що мить – і чорний сновида знайде, винюхає його тепло серед голих колючих кущів, голосно волала в голові, істерично наказуючи без вагань натиснути на курок... От тільки пальці не слухалися. Лишень повільно мокли від поту, і легке руків’я поволі вислизало з-поміж них...
    А потім нюхач смикнувся усім тілом вбік, різко загарчав, аж лейтенанта пересмикнуло від несподіванки і сліпа куля з гуркотом зарилася у суміш снігу та піску під ногами, і кинувся кудись вліво.
    Біг швидко, але якось тупо, натикаючись на хрести і огорожки (ті тріщали). Чорний легко перестрибував перешкоди; кілька надгробків не витримали напору і з протяжним скреготом попадали...
    Мартинець спочатку кинувся за ним – але швидко зрозумів, що не наздожене. До того ж, страх, що угніздився у свідомості, примушував чоловіка відмовитися від цього переслідування.
    Він зупинився, озирнувся на капличку, де усе ще виблискував вогонь, крізь розчинені двері утворивши на землі жовту світлу доріжку. І згадав: там залишилася жінка.
    
    
    ...Її чорний капелюшок збився назад, строга зачіска скуйовдилася, і довге руде волосся, якесь недоречне у цій невеселій обстановці, розсипалося по плечах, пухкою вуалькою огортаючи маленькі долоні, що ними жінка прикривала обличчя.
    Вдова гірко плакала, сидячи на підлозі, і Мартинець раптом подумав, що вона дуже схожа на прочанку, що впала на коліна перед розп’яттям і молиться. А навколо – добрі та милостиві лики ікон у золочених ризах, вітражі з голубом та Богородицею, свічки... велика металева бочка кольору хакі, в якій без диму, але з чорним відтінком на язичках, палахкотить вогонь... розкидані книги, ніж... закривавлений...
    – Руки вгору, – голос вийшов тонкий та зламаний, немов у комарика; він кашлянув в повторив твердіше: – Руки вгору!
    Вона навіть не підняла голови. Та й постріл, що у цвинтарній тиші пролунав як справжнісінький вибух, схоже, також не зміг відволікти її від невтішного горя.
    Тільки котилися по зап’ястях, важко капаючи на підлогу з гострих ліктів, довгі, прозорі потічки сліз... уперемішку з кров’ю...
    Вирішивши, що жінка хоч і неадекватна, але незагрозлива, Мартинець трішки повагався і заховав пістолета до кобури. Взявся було за мобільний телефон, щоб набрати чергову частину... І нерішуче роззирнувся. Що їм казати? Багаття в каплиці? Але на вандалізм несхоже, та й нібито нічого не вкрали – он, ікони усі на місці... Ну, тобто порожніх місць на стінах не видно. З цим хіба що до сторожа, щоб лад навів, та до священика треба йти.
    От хіба що той нелюдський чорний нюхач... Щось у ньому було дійсно „не те” – згорблене тіло, що трохи завалювалося наліво, негнучкі ноги (він і біг, немов лялька, відкидаючи кінцівки убік), сковані рухи... Запах...
    У каплиці відчутно пахло гнилим м’ясом. Трупом...
    Лейтенант схилився над жінкою і, не дуже переймаючись її почуттями, голосно крикнув:
    – Хто це був? Що тут відбулося?
    Вона почала тужно стогнати, похитуючись взад-вперед.
    Тоді Мартинець схопив її за зап’ястя і, силою відірвавши маленькі білі долоні від почервонілого від ридання обличчя, вигукнув у порожні, широко відкриті очі вдови:
    – ХТО! ТУТ! БУВ?!
    Жінка повільно глянула на нього, і крізь стогін пробилося:
    – Вони. ...Обіця-али-и...
    Не дочекавшись продовження, чоловік нетерпляче труснув її за руки і замахнувся, щоб дати ляпаса – Макс, його „бойовий товариш”, завжди стверджував, що саме цей засіб найкраще виводить жінок з істерики; і тут помітив, що й у нього самого пальці в крові. На лівому зап’ясті рудої, трохи вище того місця, де полюбляють пиляти свої тіла лезами для гоління молоді самогубці-романтики, раз за разом наповнювалася червоним відкрита різана рана.
    Він лайнувся і поліз до кишені за носовиком.
    – Обіцяли... – її голова важко впала на груди; лейтенант закрутив хустинку і міцно перетягнув її руку трохи вище рани, щоб спинити кров, а потім, діставши мобілку, звичним рухом набрав номер „Швидкої допомоги”.
    – Ало? У мене тут поранення...
    Її очі зблиснули, наповнюючись життям; удова кинулася на нього, немов скажена кішка, вибила телефон з руки, хутко підібрала його з підлоги, натиснула клавішу „відбій” і міцно притисла “трубу” до грудей.
    – Не треба! Ти не розумієш! – скрикнула вона.
    – Що не розумію? Того, що вам потрібна медична допомога? Ви ж просто стечете кров’ю, або руку втратите, якщо вчасно не зняти джгут, – стомлено пояснив Мартинець розпатланій самовбивці.
    – Нічого зі мною не трапиться! Я сама лікар і контролюю ситуацію, – незалежно тріпнула головою та і виструнчилася. – А сюди зараз нікому не можна. Цей вогонь мусить горіти рівно три години, а вони... – її голос зламався і знову набув істеричних ноток, – а вони його загасять, і все буде марно...
    – Ну, добре, добре, – поспішив заспокоїти її Мартинець. – Ніхто ваше багаття не чіпатиме...
    – Я... я упізнала тебе... лейтенант! – вона по-пташиному схилила голову набік і пронизливо глянула йому у вічі своїми темними, блискучими і якось божевільно глибокими очиськами. – Це ти не зміг, не знайшов тоді убивцю мого Олежика... Або знайшов, та отримав хабара і замовчав ім’я – та це вже не важливо! Тепер Олег сам його покарає...
    – Нічого я не замовчував, – сердито відрізав Мартинець. – А ваш чоловік помер.
    – Помер, – легко згодилася вдова, повторивши це слово з якоюсь дивною, немовби радісною інтонацією. – А ти... А-а-а, ти, мабуть, не бачив? Його?
    – ЙОГО? – стрепенувся Мартинець. – Того, що оце вибіг... Хто то був?
    – Олег, – просто відповіла вдова і заходилася нервово підіймати розкидані книги. Забуваючи закрити старі томики і мнучи сторінки, заштовхувала їх до двох чорних пакетів, що знайшлися у дальньому кутку.
    – Сядь, посидь зі мною, я боюся! – голосно наказала вона, спостерігши, що лейтенант стоїть недалеко від виходу і, очевидно, вирішивши, що той хоче піти. – Він скоро повернеться, а я... не можу на нього такого дивитися!
    – Ви що, хочете сказати, що це... – обережно почав Мартинець, опускаючись на різьблену дерев’яну лавку.
    – Я його оживила! Так, деякі лікарі у нас усе ще цікавляться сатанинськими справами, читають древні, середньовічні фоліанти. І дещо вміють, наприклад, піднімати померлих... Так-так, я саме це хочу сказати; бачиш? – вона підняла вгору скривавлену руку. – ...Тільки до одного я не була готовою... До того, що ці довбані працівники погребального агентства збрешуть!
    – Не зрозумів? – звів брови чоловік.
    – Вони мусили забальзамувати Олега! – на її очі почали наповзати сльози; жінка безсило присіла на інший кінець лави. – Щоб він прийшов, як живий! А Олег... Чорний весь... І одне око... І на щоці отак шкіра...
    Вона безпомічно схлипнула, торкнувшись рукою свого обличчя. Потім озирнулася на лейтенанта, зробила над собою зусилля і продовжила спокійніше:
    – Знаєш, міліціонер... Якщо тобі усе ще цікаво, хто злочинець, то можеш завтра пошукати в газетах – там обов’язково має бути про жахливу загибель... Олег його обов’язково знайде, їх же смерть міцно пов’язала...
    – Віддайте телефон, – вимовив перше, що спало йому на думку, Мартинець. Просто змовчати у відповідь на цю нісенітницю він не зміг.
    – Ні... Не зараз. Я ж бачу, що ти не віриш мені. „Дурку” викликати надумав, га, офіцере?
    – Та ні... – він знову глянув на жінку в чорному, на каплицю. Потім здивовано запитав: – Але ж як ви хреста перевернули? Він же, мабуть, до стіни прибитий...
    Вона таємниче усміхнулася, потім усе ж відповіла:
    – А місцевий сторож за триста баксів і не на таке пішов би... Бачиш, як зручно, що Радянський Союз стількох безбожників породив? Поліз до Ісуса за милу душу. Тим паче, що я сказала: о шостій ранку прийдеш, усе прибереш, і ніхто ні про що не дізнається. А що тут робиться... До речі – а ти звідки тут? Може, негідник таки зателефонував в ментуру?
    – Та ні... Просто – так сталося, – стенув плечима Мартинець.
    – Ну, то й нехай, – не стала допитуватися вдова. – З тобою мені легше. А та фірма... Погребальна... У мене сестра у податковій, я ту конторку з лайном змішаю і по асфальту розмажу... Так, що вони до кінця своїх днів нормальну роботу знайти не зможуть. Паскуди. Брехуни кляті... Я не забагато говорю?
    – Ні, – незворушно відповів лейтенант.
    Усе, що відбувалося навколо нього, скидалося на фантастичний сон – так, немовби він пішов до кінотеатру на якусь містику і заснув у задньому ряду, під напружену музику і голосні крики акторів...
    Бо ж якби удова дійсно дізналася, хто убив її чоловіка, у реальному житті, то розквиталася б з ворогом у звичніший спосіб – ну, кіллера найняла б! Бригаду убивць...
    І разом з тим, сон був більш ніж реальним.
    А ще – Мартинцю стало цікаво. Чим же справа закінчиться? І трохи незвично від того, що сьогодні він був простим глядачем. Достоту як в кіно – сидиш та дивишся, і не потрібно потім розслідувати, опитувати свідків, писати звіти, ламати голову, чи не перегнув де палицю...
    Уся його криміналістика, котра займалася виключно розглядом справ про вбивства людей – людьми, ну, на крайняк – людей тваринами чи нещасливим збігом обставин, ламалася об цей випадок із покійником.
    ...Раптом жінка міцно схопила його за руку і, беззвучно відкриваючи рота, вказала на двері.
    Там, на тонкому перетині місячного і вогняного світла, стояв мрець.
    Він мав рваний, закривавлений одяг, і Мартинцю навіть спочатку здалося, що то середньовічний саван, але потім чоловік зрозумів – то усього лише сорочка, котра вибилася зі штанів і звисала нижче пояса. Напевно, чорного піджака, в якому лейтенант бачив його перед цим, мертвий загубив.
    Зомбі на мить застиг, поглянув на свою рудоволосу вдову – а потім дерев’яно розвернувся і посунув у бік свіжих, завалених численними вінками могил.
    Чорний.
    З роздертою щокою, без ока, і... невеличкі клапті шкіри відпадали від його обличчя на ходу...
    – Вони-и-и-ж... обіця-а-а-ли-и... – затремтіла усім тілом жінка, проводжаючи болючим поглядом чорну фігуру.
    Вона таки дійсно любила свого чоловіка. Як же довго, з яким нетерпінням чекала вона цієї нагоди ще раз його побачити, хай навіть він буде не при собі і нічого не пам’ятатиме...
    Він міцно стиснув її тонкі пальці і тихо прошепотів (чомусь говорити вголос у той час, коли неподалік бродив зомбі, не хотілося):
    – Уже все... Все минуло... Давайте, поставимо свічку. І перевернемо нарешті Бога. Усе ж таки, ваш чоловік зараз у нього під крилом... Га?
    Вона важко відвела погляд від залитої місяцем доріжки, кілька разів кліпнула очима:
    – Що?
    – Хреста на місце треба причепити! – наполегливо повторив лейтенант.
    – А, так-так, – покірно похитала головою жінка, і вони спільними зусиллями, використовуючи порожню бочку, як підставку під ноги (вогонь раптово погас, немов його хтось вимкнув), зняли важке розп’яття зі стіни і причепили його правильно.
    – Більше ніколи так не робіть, чуєте? – сердито запитав Мартинець, і відчув, що до неї знову повертаються свідомість, воля і ота гордовита, егоїстична зверхність, притаманна багатим людям, які усього в житті досягли самі.
    – Чому? Я Божої кари не боюся... після усього, що сьогодні бачила, – криво усміхнулася вона, витираючи забруднені руки вологою серветкою.
    – Ну, й не бійтеся. А от йому на тому світі візьме та гикнеться... – Мартинець поспіхом перехрестився на ікону Богородиці (мимоволі здалося, що вона дивиться на них двох із докором), і запитав: – Вас додому відвезти?
    – Я сама... – впевнено відповіла вдова і швидко перехрестилася також. – Я... дійсно більше не буду. Чесно... Але ж таки негідника покарано!
    – Та мабуть... – зітхнув лейтенант. І щосили почав думати про те, що так усе ж справи не робляться, краще було б, щоб з судом, слідством...
    Але про це чомусь думалося невпевнено і якось нещиро...
    
    
    Сонце, велике і могутнє, вставало над будинками, червонячи усе місто якимось дивним кольором – ніжним, червонясто-рожевим, напівпрозорим. Напевно, він дуже подобається дівчатам і романтикам...
    Трохи подумавши, він вибрав квіти такого ж кольору.
    Продавець, широко позіхаючи (мабуть, за звичкою, хоч і не дуже вдало), зробив спробу обдурити лейтенанта на двадцять дві гривні – той помітив, але подумки махнув на це рукою. Нехай! Усе ж таки, він підняв людину з ліжка (чи з трьох складених докупи мішків у підсобці, що виднілися крізь не до кінця причинені двері) – дарма, що магазинчик цей цілодобовий і хлопчина мусить усю ніч не змикати очей...
    Коли двигун сито замурчав і автівка, поморгуючи фарами, почала вирулювати на дорогу, у кишені веселенько задзенькотів мобільний.
    – Ало, Марта, ти де? Не вдома, чудово! – радісно затараторив Макс. – Просто приїдь та подивись! Може, ще й зачіпку якусь набачиш? Тут – ти б знав, кого цієї ночі „помалювали”! Ха, немов у фільмі жахів – убивця зірвав зі стіни якусь декоративну шаблюку, і – близько тридцяти різано-колотих! Море крові – на стінах, меблях, навіть на стелі... шеф носом землю риє... – аж захлинався товариш. Він був ще надто молодий і радів кожному „кіношному” убивству.
    – Ні, я не можу , – спокійно відповів Мартинець, озираючись на букет – чи не злетів з сидіння на повороті. – Вночі піднялася температура, схоже, черговий імпортний грип підчепив. Досі всього трусить, доведеться здаватися терапевту...
    І вимкнув телефон.
    З неба сипав дрібний сніжок; він метався у світлі фар, збивався у хмарки, кружляв і обережно цілував лобове скло...
    Сьогодні він помириться з тещею.
    І з Ксюшею.
    А цей майбутній „висяк” нехай доручать комусь іншому – кого, запопадливого та збудженого від "моря крові", і тягти на місце злочину не доведеться.
    Про довідку з терапевтом домовитися не проблема. І нічого, що доведеться сидіти в чотирьох стінах з тещею. Мартинець був здогадливим хлопцем і гальмувати свою кар’єру, ганяючись за зомбі, не збирався...

  Время приёма: 21:57 03.09.2020