11:30 04.08.2020
Вітаємо переможців 54-ого конкурсу!

1 Анастасія Гетманська as012 Блакитна стрічка

2 Христя Хмиз as020 Псун

3 Цьогобіччя as007 Як спіймати Колобка на мінному полі


   
 
 
    запомнить
     
Регистрация Міське фентезі Фінал

  Количество символов: 21640
Міське фентезі Фінал
рассказ открыт для комментариев

at022 Мрія


    

    Що для вас значить слово «Мрія»? Можливо це слово слугує за ціль, мету вашого життя, яку ви так чітко так по-різному промальовуєте у своєму розумі, повторюючи образи день за днем. Мрія, досягнути яку ви прагнете більше за життя.
    А можливо усе навпаки? Це лише слово, яке нічогісінько не значить. Пустота у якій губляться люди, які втратили усі сили рухатись до своєї мети. Безглуздо марили за мильними бульбашками. Слово, яке не варто сприймати у своєму житті.
    Хоча для мене, це слово із чотирьох літер тотожне слову «воля»; це насамперед можливість хоч на мить покинути стіни, котрі тримають мене уже не перший рік. Це можливість покинути усі земні турботи і полинути у новий світ, де ти стаєш головним героєм. Лежачи на старому пружинному ліжку,  я  часто уявляю себе драконом, який  вільно і не вимушено ширяє наче птах над безмежними та прекрасними краями. Він не вивергає полум’я, не грабує селища та не викрадає молодих дівиць. Лише літає посеред чистого неба, вдихаючи чисте повітря на повні легені на зустріч прекрасному сяйву.
    Я великий мрійник. Мені простіше жити у своїх мріях, ніж у реальному світі. Цей світ не пристосований для мене, для людей таких як я. Мені тяжко знаходитись посеред чотирьох стін, спостерігаючи як за вікном вирує життя. А можливо і краще, що мене там немає. Спостерігаючи за останніми подіями все більше хочеться поринути у інший світ, у свої мрії, де немає кордонів, немає турбот і нерівності. Лише власні крила, безмежні простори та неймовірна насолода. Цей світ нічому не вчиться, де дивлячись на грандіозні технологічні досягнення, ми підкорили природу, космос, всесвіт. Але чи все дійсно так? Природа гине, а разом із нею все що їй належить. Ми забруднили усю планету і вже роздумуємо як все це відправити у безмежний простір. Ми проживаємо в уявній демократії забувши, що ми всього лише маріонетки в чужих руках. І як на мене, вже краще жити у власних мріях, ніж у світі, котрий котиться в безодню.
    Інколи, я сиджу в старому офісному кріслі з коліщатами. З його допомогою мені вдіється рухатись по кімнаті та квартирі, хоч виникають і труднощі. Мені постійно потрібна стіна, аби відпихнувшись заставляти коліщати рухатись по підлозі. За його допомогою я добираюсь до старенького комп’ютера. З його допомогою я вивчаю світ, прекрасні місця, які ще не зруйновані людською рукою, намагаючись їх перенести до власних мрій.
     Я почуваюся самотнім, покинутий світом напризволяще. Мені байдуже до людей як і їм байдуже до мене, хоч раніше я мав багато друзів. Їм байдуже на мої почуття. Вони розуміють, що нічим мені не допоможуть, хоч це зовсім не так. Проста розмова дала б мені насолоду, відчуття що я не один, що мене ще пам’ятають, але вони мене забули.
    Колись я був як усі, наповнений життям, бажаннями, мріями. Зараз у мене є лише мрії. Моє життя різко змінилося коли мені виповнилося вісім.
    ***
    7 серпня. Я чудово пам’ятаю цей день, мій восьмий день народження.
    Пам’ятаю, я прокинувся доволі рано, не так як зазвичай. Та і цей день був незвичайним. Цілий тиждень мене розривала цікавість: «А що ж мені подарують?». Я надіявся на новенький велосипед, хоч і не знав чи спроможні батьки мені його купити. Мені було майже вісім, але я вже добре розумів цінність грошей. Мої батьки були звичайнісінькими вчителями у звичайній міській школі. Мама вела уроки у початкових класах, тато викладав трудове навчання. У тій же школі я і навчався. Користуючись моментами, відсутністю батьків, я обшукував кожен куточок будинку у пошуках свого подарунку, але знайти мені його так і не вділося.
    Того дня я прокинувся і не тягнучи кота за хвіст, відправився на кухню, де неодмінно був хтось із батьків. Я не помилився. Вони обидва сиділи за столом і пили ранкову каву.
     – Ой, дивіться, хто це у нас так рано прокинувся? Невже це наш маленький восьмирічний іменинник? – мама підвелася і підійшла до мене. Я лише скромно стояв, очікуючи на свій подарунок. Присівши вона продовжила: – Вітаю тебе, сонечко, з днем народження. Бажаю здоров’я, хороших друзів, успіхів у школі і щоб слухався батьків. – з останніми словами її посмішка ще більше розквітла, а тоді вона мене поцілувала.
    – Дякую, мамо. – відповів я.
    – Вітаю тебе, синку, – промовив тато розкуйовдячи і так не розчесане волосся. – Добре поснідай, бо на нас чекають справи.
    – Добре, тату. А які справи?
    – А ще вже сюрприз, – промовила мама і знову поцілувала мене.
     На старенькому пасаті ми відправились у центр міста. Всю дорогу я роздумував: «Що ми будемо купувати?», але всі думки сходилися до єдиної: «Хоч би велосипед».
     Пам’ятаю, ми відправилися у найближчий магазин, де купили прохолодний пломбір. З того часу, я більше не можу дивитися на морозиво. Спека наростала, але ще не досягла свого піку. Ми мовчки рухались тротуаром поїдаючи пломбір. Я заглядав в усі вітрини повз які ми проходили, шукаючи свій заповітний подарунок. В кількох метрах я побачив спортивний магазин. А за кілька секунд мої очі засяли мов два кришталевих діамати. Зайшовши в магазин, очі розбіглися, але довго блукати їм не довелося. Ось вони.
    – Доброго дня! – привіталися батьки. А я задивившись на свою мрію – проковтнув свій язик, забувши елементарні правила етикету.
    – Вітаю вас! Чим можу допомогти? Шукаєте щось конкретне? – відповів молодий чоловік із рудим волоссям. Він виглядав дещо молодшим за мого батька.
    – Ми шукаємо велосипед для сина, – мовила мама, але слова мене не зачепили. Мій погляд уже був прикутий до велосипедів, а увага на деталях кожного із них.
    – Ось прошу, – мовив продавець вказуючи батькам туди, де був мій погляд. – Яка модель вам більше до вподоби?
    – Йди вибирай! – мовив батько до мене. Але я зробив свій вибір уже кілька секунд тому. Темно-синій велосипед із срібним рулем та дзвіночком. Я вже подумки їздив на ньому.
    – Не соромся, який тобі подобається? – промовила мама, поклавши руку на моє плече. Цей дотик на мить повернув мене до реальності.
    – Ось цей, – в захваті сказав я і вказав пальцем на велосипед.
    Велосипед виявився трішки завеликим, але мені легко вдалося переконати батьків. Вийшовши з магазину я відразу осідлав двоколесий. Зависоке сідло зовсім не заважало керувати велосипедом. Але подорож була не тривала. Перехожі заважили мені рухатись, тож прийшлося вести його у руках.
    Діставшись авто, велосипед відправився у багажник, а я на своє законне заднє сидіння. Батьки як завжди сиділи спереду. Я пам’ятаю, що розповідав як я буду їздити на велосипеді. Що це найкращий подарунок.
    Що відбулося далі я не знаю. Я не пам’ятаю чи я подякував їм за подарунок, чи сказав як я сильно їх люблю. І як я опинився у лікарні. У палаті я провів близько місяця. В тих стінах я дізнався, що я сирота.
    Я часто прокручую спогади про той день у своїй пам’яті, щоразу зволожуючи подушку своїми слізьми. Але мені не було соромно, мені було страшно. Це невідоме відчуття: «А що буде далі?».
    Як мені розповідали, наш автомобіль зіткнувся з позашляховиком, яким керував п’яний водій. Водій позашляховика теж загинув. Я єдиний кому вдалося вижити у жахливій автотрощі, обійшовшись травмою спинного мозку, двадцять двома переломами, безліччю подряпин та забоїв. Як на диво, мій подарунок залишився цілим та практично непошкодженим. Він і зараз стоїть у нас на балконі припавши пилю. Та коротка перша поїздка була і останньою. Він мені нагадує про батьків.
    ***
    Минув не один місяць, перш ніж все стихло у моїй душі й не завдавало мені великого болю. Я залишився сам з бабусею в двохкімнатній квартирі на восьмому поверсі. Вона належить до другого тупу людей, для яких слово «мрія» це лише пустий звук. Маленької допомоги від держави та невеликої заробітної платні бабусі вистачало на оплату комунальних послуг, їжі та таблеток, яких на щастя я все менше потребую.
    На жаль, всі кошти пішли на моє лікування та реабілітацію. Та інвалідний візок ми не можемо собі дозволити. Тож доводиться переміщатися за допомогою комп’ютерного крісла. Звісно, це не рівноцінна замінна, проте краще ніж весь час проводити у ліжку. З вулиці лунали дитячі крики. Мені так кортіло бути там – у низу, разом із ними. Але я не міг покинути квартиру, попри усі мої бажання.
    Час від часу мене бабуся балує печивом та цукерками. Я не забував про батьків і залишав їм частинку, залишаючи солодощі на підвіконні. Прилітали птахи та із задоволенням споживали мої скромні подарунки. Я належу до того типу людей, котрі вірять, що душі померлих приходять у наш світ у вигляді тварин. Одного разу, це помітила моя бабуся і я отримав добрячого морального прочухана. Тому наступні рази, я годував птахів виключно коли вона працювала. Бабуся була аж занадто набожна й сувора. «Або в рай, або в пекло – ось куди може потрапити людська душа», – часто говорила вона. Для неї птахи це ті ж самі щури, тільки з крилами.
    З приходом зими бабуся утепляла вікна, запихаючи у щілини вату та усе заліплювала скотчем. Та про батьків я не забував. Я продовжував їх годувати ставлячи на ніч тарілку у куточку кімнати. На ранок гостинці як на диво зникали. Не знаю чи це були душі батьків чи звичайні миші, проте мені було радісно. Хоч на мить мене просто наповнювало тепло, що я не сам.
    Мені так кортіло із кимось поговорити. Розмови з бабусею були банальні та скучні. Часто вона мені проповідувала, наче пастор. Інколи я задумувався над її словами, але частіше роздумував: «Коли все це закінчиться?».
    ***
    – Ось помру я, і що ти будеш робити? Каліка, який навіть квартиру не здатний покинути. Ти ж навіть харчів купити не зможеш. І що далі? Думаєш лише тобі  важко?
    Крик бабусі розносився по усій квартирі та і за її межами також. Ви запитаєте: «Із чого розпочався конфлікт?» та все просто. Здається, їй набридла моя компанія та мої витівки з підгодовування невідомо кого. Із самого ранку вона зайшла у мою кімнату й побачила мишу на тарілці, яка їла печиво. Слово за словом і розпочалася сварка. Мене сповнювало відчуття ненависті та байдужості. У мене пропав інтерес до повсякденних речей. Разом із інтересом зник апетит, незважаючи на те, що я так і не отримав свій сніданок. Немов мертвець я нерухомо лежав у ліжку, вдивляючись у небо крізь віконне скло.
    Через певний час мене попустило, або принаймні мені так здавалося. Я продовжував слідкувати за небом. Воно було практично чисте, але вдалі виднілись сіруваті хмари. Можливо буде сніг, але все залежить від вітру. В літку воно прекрасніше й цікавіше ніж взимку. Та все одно я чітко уявляв як розправляю свої невидимі крила і ширяю поміж білосніжних хмар, які чудесно домалювала моя уява. Ще б мить і я б неодмінно задрімав. Та двері кімнати розчахнулися. Увійшла бабуся із тарілкою картопляного пюре. Вона бережно поставила тарілку на стіл та сіла поруч. Пройшла хвилина ніякового мовчання і вона сказала:
    – Микола… – перевівши подих, вона продовжила. – Микола, та не сердься, я ж до тебе із усією душею. Я ж лише думаю про твоє майбутнє. От мене не стане, що буде з тобою? Хто попіклується про тебе? – Бабуся поклала свою руку на мою ногу. – Давай відправимо тебе в пансіон.
    – Ні! Я нікуди не поїду! – криком відповів я.
    – Ти вислухай мене. Я не говорю, що прямо зараз пакуємо речі і до побачення. Давай виберемо для тебе місце. А там уже буде видно. Можливо ти і сам захочеш, коли тобі набридне моя компанія. Ти зрозумій, менше ніж через рік я буду на пенсії. А ти сам прекрасно знаєш, які це мізерні виплати. Нам буде тяжко. А там про тебе попіклуються. Можливо хтось буде твого віку. Ти зможеш відпочивати на свіжому повітрі, а не так як оце зараз. Ти подумай. А я піду.
     Сльози лились з моїх очей. Я став мертвим тягарем, який нікому не потрібен. Чому це сталося саме зі мною? Чому не з кимось іншим? Мене огортав розпач. Я практично нерухомо лежав до вечора й не торкався їжі. А тоді знову погрузився у свої мрії. Я закрив очі й насолоджувався чистим повітрям та теплими сонячними променями. Я мріяв як покидаю набридлі стіни і відправляюсь вдаль. Я лечу над лісами. До мене долинає запах хвойного лісу. З висоти спостерігаю за тваринами, які мчать за мною. Але їм мене не наздогнати. Я лечу. Відчуваю дотик вітру, який наче заколихує мене. Тепло наповнює моє тіло. Я забуваю про все що турбувало мене й мчу до ріки. Чиста, прохолодна вода втамовує мою спрагу, яку я не відчував допоки не наблизився до води. Відчуваю кроки тварин, які мчали у слід за мною, але я не звертаю на їх уваги. Вони наближаються до водопою. Їм все рівно, що я знаходжусь поруч. Та врешті я покидаю їх та відправляюсь далі, у свій шлях. Політ приносить мені спокій та затишок. Попереду мене чекає яскраве світло яскравіше від сонця. Я лечу на зустріч ньому, хоча до нього так далеко, але воно так прекрасне.  Підсвідомо на моєму обличчі розквітає посмішка. Боже, яке це задоволення. Шкода, що я не вільний птах.
    Мої очі розкриваються. Мені так добре. Мою кімнату практично заполонила темрява, лише місячні промені дозволяли розрізняти контури речей. Напевно, через кілька днів буде повня, й освітлювати мою кімнату наче сонце в темну пору. Я вдивлявся у стелю ні про що не думаючи. Я насолоджувався тишею та спокоєм. Ніч мине і завтра настане новий день, нові клопоти. Але зараз потрібно насолоджуватись затишком.
    Та мене потривожив шурхіт. Я вдивлявся крізь темряву у всі куточки кімнати в пошуках джерела шурхоту. Але нічого я не побачив. Я з полегшенням видихнув і подивився на край мого ліжка. Моє серце враз зупинилося. Зіниці широко розширилися, а тіло покрилося гусячим тілом. Невідоме щось розміром із звичайну добре годовану собаку сиділо на краю мого ліжка. Я не бачив його лику, лише темний контур та очі. Страх оволодів мною, забравши із собою мій голос.
    – Вітаю, – прошепотіло хрипким голосом невідоме створіння, – мене не варто боятись. Я уже давно слідкую за тобою. – створіння швидкими рухами перемістилося на підлогу, аби я міг його розгледіти. – Не бійся мене. Я рідко показуюсь комусь на очі, а правду кажучи я ніколи так не робив. – промовив маленький дідок, весь покритий густим волоссям. Лише зелені очі світились крізь темні зарослі. – Я приймав твої щедрі дари, за що дуже тобі вдячний. – старець поклонився приклавши до зарослих грудей таку ж зарослу лапу та продовжив. – Я уже й позабув, коли мені віддячували за мою працю. А ще більше позабув, коли останній раз розмовляв із представником людського роду.
    – Хто ви? – з труднощами вичавив я із себе.
    – Я хатній дух, але не цього будинку. Іншого, що сотні років тому тут стояв. Та ви люди його зруйнували, й поставили цей. А мені не було куди дітись тож я став тут хазяйнувати. Мене вже практично позабули. Та й нас, хатніх духів зосталось зовсім мало. Хтось пристосувався до життя в бетонних стінах, а хтось згинув.
    – А для чого ви тут?
    – Я тут аби піклуватися про будинок, а зараз віддячити за твою доброту. Я знаю про твоє лихо. – мовив дух і зник у темряві, лише очі виказували його присутність.
    – Але як? – здивовано вигукнув я.
    – Тшшш, нас почують, – промовив дідок. – Ми хатні духи не лише стежимо за будинком, а й за його жителями. В край рідко ми їм допомагаємо, приснившись у сні вказати на вирішення тієї чи іншої проблеми. Я очі і вуха цього будинку. Я давно стежу за тим, що тут відбувається. Спостерігаючи за тобою, я помітив, що ти в’янеш як та квітка, втрачаючи інтерес до життя. Я дам тобі можливість виконати твоє бажання.
    – Справді?
    – Тшшш, – долинуло із кутка. На щастя бабуся нас не почула. – Ти покинеш ці стіни у повний місяць. Я прийду і розповім тобі, як це зробити і що чекає на тебе.
    Зелені очі несподівано зникли. Я ще довго не міг заснути. Все роздумуючи над словами духа та й над ним самим. Але всі роздуми схилялись до одного: «Невже я полечу?». Переді мною з’явилися ті ж самі картини мого польоту, а згодом я заснув.
    ***
    Я прокинувся досить пізно. Бабуся пішла на роботу, а я як завжди безглуздо проводив свій час. Я знову роздумував над словами, але тепер не знав, чи раптом  це не приснилося мені. За допомогою гугла вияснив, що за три дня настане фаза повного місяця. Ввечері повернулася бабуся і усе було як завжди: безглузді розмочи, проповідь. Що правда, вона не говорила на тему мого переїзду, хоча я добре знав, що рано чи пізно вона знову заговорить про це.
    На самоті час тягнувся вічність. Я й надалі продовжував залишати їжу і як не дивно вона продовжувала зникати. Її відсутність на тарілці хоч на певний час давала впевненість, що та розмова не була вигадкою. А інколи, мені здавалося, що я втрачаю здоровий глузд. Що ближче до повного місяця, тим більше я хвилювався. Мене лякала невідомість, але цікавість перевершувала мій страх.
    Коли настав той самий день, я не міг знайти собі місця. У мене ні до чого не було охоти. Мої мрії лише на мить відволікали від хвилювання. Я спостерігав за часом, але він невблаганно рухався із швидкістю слимака. Та все ж таки дочекався ночі. Лежачи на ліжку я чекав на гостя, та він не з’явився, до поки місячне сяйво не освітило мою кімнату. Два зелених вогники в кутку я відразу запримітив. Він непомітно перемістився до мого ліжка, проте нічого крім очей та контуру тіла мені не вдалося розглянути.
    – Ти готовий?
    – Так, – з острахом я відповів.
    – Тоді слухай і виконуй те що я тобі кажу, – строго мовив голос. – Зручно умістись на ліжку, помістивши руки вздовж тіла долонями догори. Закрий очі. – я покірно виконував накази, хоч і дрижаки проходили крізь моє тіло. – дихай повільно, не вимушено, наче ти засинаєш. Думками згинай пальці, повільно, один за одним, але вони повинні бути нерухомі. Відчуй як вони рухаються.
    Спочатку не виходило, пальці рухались разом із моїми думками. Хвилювання посилювалося, але мені вдалося його втамувати, а тоді усе пішло як слід. Я відчув їх рух, хоч і пальці були нерухомі.
    – А тепер відчуй свої руки… Відчуй ноги… Відчуй як ти піднімаєшся, а твоє тіло залишається незмінним. Відчуй як ти покидаєш його.
    І я відчув це. Відчув як проходжу крізь своє тіло. Мене охопила ейфорія. Я можу літати. Я поглянув на своє ліжко й побачив самого себе, який спав мирним сном і на мить перелякався. Я поглянув у дзеркало й побачив прозоре своє відображення. Невже це і є моя душа?
    –Я можу літати! – закричав я на усе горло, але здається, окрім духа мій крик нікого не потурбував.
    – А тепер послухай мене, хлопче. Запам’ятай, ти можеш кружляти крізь простори, можеш усе покинути і полинути у інші світи. Але запам’ятай, якщо ти не повернешся до сходу сонця, то повернутися ти не зможеш. Твоє тіло так і залишиться лежати, а ти відправишся у безкрайню вічність. Як тобі поступати в цій ситуації? Вирішувати тобі одному. Ти мене зрозумів?
    – Так. Я зрозумів. Дякую.
    Я пролетів крізь стіну, немов Каспер із мультфільму. Я чув завивання вітру, але його не відчував. Я ще раз поглянув у своє відображення у вікні. Усе не так як я уявляв. Я не перевтілився у дракона, у мене не виросли крил, але я левітував на рівні восьмого поверху. Але і в цьому було щось прекрасне. Я поринув геть від набридлих стін на зустріч сяйву. Нарешті мені вдалося втілити мрію. Я кружляв над будинками під зоряним небом. Сяйво здавалося таким далеким і одночасно таким близьким.
    Будинки закінчились і переді мною розкрились поля покриті снігом. Я опустився в низ, ближче до землі. Сніг виблискував у місячних променях. Я опустив руку, аби у польоті відчути сніжну прохолоду. Але моя рука занурилась у сніг не відчуваючи перешкоди, не відчуваючи зовсім нічого. Мене огорнув сум. Я нічого не відчував, ні холоду, ні морозної свіжості, нічого. Сум практично минув, коли я піднявся у гору, поближче до зірок. Я попрямував на зустріч сяйву, моєї цілі.
    Здається, я лечу вічність. Сяйво наближається. Навіть у мріях на настільки близько до нього не наближався. Я бачу точку в його центрі. Це вхід у інший світ.
    Сталося не те , що я очікував. Точка перетворилася в образи, а з неба пішов сніг. Два знайомі образи, яких я ніяк не міг пригадати. Вони здаються такими знайомими як ніби вони були переді мною все моє коротке життя. Так це ж мої мама і тато. Як я про них міг забути. Я не бачив їх цілу вічність. Час стирає із пам’яті те, що колись ти так добре знав.
    – Мамо, тату! – від радості закричав, і за хвилину поринув у їх обійми. Я відчув тепло їхнього сяйва. – Я так скучив за вами.
    – Синку, – крізь сльози відповіла мама.
    – А що ти робиш у цьому світі? – обурливо запитав батько. – Тобі тут не місце, – у мене склалося враження, що він мені не радий.
    – Чому? Я хочу бути поруч з вами. Мені там тяжко і самотньо. Я навіть на вулицю вийти не можу, а тут я можу літати.
    – Микола, – промовив батько й тяжко зітхнув. Мама сумно поглянула на мене й поклала руку на моє плече. – Розумієш, синку, продовжив тато, – цей світ не призначений для живих, він для тих, чиї душі покинули ваш світ.
    – Але… – з моїх очей котилися сльози.
    – Ніяких але. Тато правий. – перебила мене мама.
    – Ось що ти бачиш навколо себе? Все створене для тебе. У світів духів, ти нічого не маєш і не відчуваєш нічого окрім любові близьких людей. Навіть цей сніг, сніжинки проходять крізь тебе і попри усі зусилля ти не зможеш відчути їх. Ти повинен жити синку.
    – Але цей світ не пристосований для мене. – заперечив я.
    – Не все дається легко, – промовив тато.
    – Навіть перші кроки вимагають кучу зусиль. – продовжила мама, а тоді додала: – А ти уже дорослий і розумний. Все твоє життя у твоїх руках. Те , що ти не можеш ходити, це не виправдання. Ти маєш ясний розум.
    – Ти мусиш жити. Ти мусиш повертатись. – Суворо і одночасно дружньо сказав тато.
    – Ми любимо тебе , синку. – промовила мама і поцілувала мене та обняла. Тато приєднався до нас. – Але тобі уже час.
    Яскравий спалах світла засліпив мене і уже за мить я опинився у своїй кімнаті. Я повис над своїм нерухомим тілом,  невзмозі  покинути те, про що так довго мріяв. Я пошепки промовив: «Я люблю вас мамо і тату» і увійшов у своє тіло.
    За вікном з’явились перші промені сонця. Сніг стих. Я поглянув у куток, але духа там уже не було, лише одинока тарілка з клаптиком паперу. Я швидко повзучи на руках, дібрався до нього й прочитав короткий рядок закарлючок:
    «Життя – це і є мрія».