 |
|
| |
20:23 19.05.2023
Сегодня (19.05) в 23.59 заканчивается приём работ на Арену. Не забывайте: чтобы увидеть обсуждение (и рассказы), нужно залогиниться.
13:33 19.04.2023
Сегодня (19.04) в 23.39 заканчивается приём рассказов на Арену.
|
|
|
|
|
|
Я стояла на мосту й дивилася в темну воду, по якій жовтими рисочками пропливало вербове листя – перші жертви осені. Міст за звичкою називали «Білим», але час уже давно зробив його сірим: брудним, з іржавими патьоками. І потуги ентузіастів облагородити його, намалювавши на облуплених поручнях подобу орнаменту, виглядали так само недоречно як вишивка на лахмітті. За спиною гуркотіли автомобілі – міст був частиною однієї з центральних вулиць. Я дивилася в темну воду…
А що як перекинути ногу через поруччя – та й по всьому? Я вжахнулася власних думок, але вода продовжувала притягувати, ніби магніт. Темна поверхня ледь помітно колихалася, мінилася, заворожувала… Ні, не те щоб мене спіткало якесь страшне лихо, з тих, які змушують звести рахунки з життям. Але дрібні неприємності напосілися з усіх сторін, усе якось не клеїлося, чоловік вже не був тим романтичним лицарем, яким був на початку подружнього життя, перетворившись на вічно сонного буркотуна. Дочка вимотувала нерви, а я завжди залишалася винною, в тому, що погано її виховала. Я втомилася тягти на собі й дім, і роботу. Хотілося забитися в якусь нору з єдиним бажанням – аби тебе не чіпали. Коротше, історія всім знайома, й нікому не цікава. Осіння депресія… Перекинути ногу через поруччя…
– Дитино моя, не робіть цього, – раптом почувся за спиною м’який чоловічий голос.
Я здригнулася так, що справді ледь не шубовснула вниз. Гарний початок, нічого не скажеш! Востаннє «дитинкою» мене називав підстаркуватий університетський викладач, що читав у нас історію ХІХ століття. Було це більше десяти років тому, а сам пан професор видавався нам тоді ровесником героїв своїх лекцій. Тому я рвучко озирнулася, очікуючи побачити старезного дідугана, який ще й якимось дивним чином спромігся прочитати мої потаємні думки.
Чоловікові, що стояв у мене за спиною, можна було дати років 45, щонайбільше – 50. Але, певне, й коли йому виповниться всі 80, ні в кого не повернеться язик назвати його дідуганом. Такі не старішають. Струнка, підтягнута фігура, якій позаздрив би й юнак, світло-русяве волосся неслухняним чубом спадало на лоба, шкіра оливкового відтінку, й очі… Дивного кольору очі, що водночас здавалися й зеленкуватими, й карими, й золотавими, й сірими. Вони мінилися й заворожували, як та вода під мостом.
– Не робіть цього, – знову повторив чоловік, пильно дивлячись на мене. – Наслідки вам не сподобаються, запевняю вас.
– А… – я силкувалася зібратися з думками, розуміючи, що збоку виглядаю повною дурепою.
Усередині почало підійматися роздратування. Що це взагалі за тип, який чіпляється до самотніх жінок? Може, якийсь маніяк…
– Чого вам від мене треба? – не дуже приязно запитала я. – Звідки ви знаєте, що я збираюся робити?
– Знаю, – зі спокійною усмішкою відповів дивний чоловік. – Такі речі я знаю напевне. І тому ще раз кажу: не робіть цього. Повірте, ваші неприємності не варті того, аби так перейматися.
Ага, не варті! Багато ці чоловіки розуміють! У самого теж, мабуть, дружина вдома миє-готує-прибирає, прибігши з роботи, а він тут понад річкою прогулюється!
– У мене немає дружини, – сказав незнайомець, ніби знову прочитавши мої думки.
Та що ж це таке! Я мимоволі здригнулася: чи то від холоду, чи від страху. Треба чимшвидше розпрощатися з цим дивним незнайомцем і йти додому.
– Знаєте що, – раптом сказав чоловік, – бачу, ви змерзли. Тут неподалік є одне затишне місце. У них чудовий чай, за старовинними рецептами. Я запрошую вас.
Спочатку я хотіла рішуче відмовитися. Іще чого бракувало: тинятися по генделиках із якимись маніяками. Але раптом мене охопило дивне збудження й бажання вчинити щось божевільне. Чоловік уже, певне, привів дочку з дитячого садка. От нехай і годує вечерею, бавить, спати вкладає, вислуховує ниття й примхи. А я маю право на вільний вечір! Чому б і не провести його в кафе в товаристві симпатичного чоловіка. Навколо повно людей, не з’їсть же він мне, справді.
– Добре, ходімо, – рішуче мовила я, дивлячись просто в дивні очі незнайомця. У глибині цих очей коливалися золотаві іскорки – ніби відблиски на воді в сонячний день.
Я ніколи не здогадувалася про існування цього кафе, хоч і знала цей район досить непогано. Схоже, це й справді було затишне місце лише для втаємничених, бо, здається, навіть вивіски над входом не було. Кафе розташувалося в одному з приватних будиночків, які тулилися понад берегом, стійко витримуючи натиск багатоповерхових новобудов. Ми влаштувалися у зручних кріслах з обох боків невеличкого столика. Офіціантка у довгій зеленій сукні вигулькнула невідь звідки, уважно вислухала мого супутника, кивнула і майже миттєво принесла замовлення. Я тільки подивувалася такому сервісу. Певне, «своїх» тут не ображали. На столику з’явилося горня з чаєм та дві пузаті керамічні чашки, «під старовину». Поряд на такій же керамічній полив’яній тарілці лежали коржики якогось дивного зеленкуватого кольору. «Шпинат вони туди додають, чи що», – подумала я, обережно відкушуючи незвичні ласощі. Чай виявився дійсно неперевершеним. Не знаю, чи справді його тут робили за старовинними рецептами, як говорив мій новий знайомий, але подібного напою я досі точно не куштувала. Це була якась дина суміш трав і спецій з присмаком іще невідомо чого. Зігрілася я майже миттєво, і похмурі думки, які ще пів години тому змушували мене пильно вдивлятися в темну воду, розтанули практично без сліду. Певне, помітивши зміну мого настрою, незнайомець усміхнувся й задоволено кивнув головою.
– Ну ось, так набагато краще?
Я тільки мовчки кивнула.
– До речі, чому ви такі впевнені, що чоловік із донькою не дадуть собі ради, якщо ви вирішите… Ну, скажімо кудись поїхати на кілька днів.
Я тільки презирливо пирхнула. Мене не здивував сам факт того, що незнайомий чоловік якимось дивним чином обізнаний у моїх сімейних справах. У мені наростало обурення і воно негайно вихлюпнутися назовні.
– Звісно, що не зможуть! Дитина не буде вчасно ні нагодована, ні вкладена спати, ні як слід вдягнена, і вони спізняться всюди, де тільки можна. Уже перевірено.
Дивний чоловік дивився на мене, а на його обличчі розпливалася лукава усмішка.
– Все аж так погано? Ну що ж, а я все-таки пропоную перевірити ще раз…
– Що ви маєте на увазі? – я кинула на нього підозрілий погляд.
– Я запрошую вас погостювати в мене… Недовго…
– Що?!! – я рішуче встала, остаточно переконуючись, що спіткала маніяка. Негайно звідси й чимдуж додому.
– Куди ж ви? – дивний чоловік теж підвівся. – Хіба ви не самі ще пів години тому так щиро прагнули до мене в гості? А тепер я особисто запрошую вас, це значно краще.
І додав зовсім незрозуміле:
– Адже ви завжди зможете повернутися назад…
– Не збираюся я нікуди….
– Збираєтеся, бо я вас запрошую, – його голос забринів у моїй голові, а очі наблизилися, немов би зазираючи в саму душу. Все закрутилася навколо і я провалилася у якусь порожнечу.
***
Я прийшла до тями й озирнулася. Я лежала на канапі, дбайливо накрита картатим пледом. Дивний незнайомець сидів у ногах і з усмішкою дивився на мене.
– Прокинулися? Будь ласка, вибачте, що довелося запросити вас до себе в гості, можливо, й проти вашої волі. Але вам справді потрібен відпочинок. Навіть дорослі дівчатка хочуть інколи побути маленькими й мріють, щоб про них піклувалися. Правда ж?
Я зітхнула. Таки так.
За вікном чувся плюскіт води. Дощ пішов, мабуть.
– Вам зробити чаю? – запропонував господар.
Я кивнула, й він вийшов із кімнати.
Я сіла на канапі, спустивши ноги додолу. Там одразу ж відшукалися зручні м’які капці. Якраз мого розміру. Я підійшла до вікна. Завіси були щільно зсунуті. «Цікаво, хоч де я опинилася», – подумала я, відсуваючи важку тканину.
Просто переді мною за вікном поважно пропливала велика рибина. Її луска вигравала сріблом.
Я поточилася назад і ледь не збила з ніг господаря, який саме зайшов у кімнату з двома горнятками чаю та пузатим чайником на таці. Побачивши розсунуті портьєри, він тільки головою похитав.
– Ох уже ця жіноча цікавість… Спеціально ж закрив, аби вас не шокувати.
– Д-де я? Х-хто ви такий? – затинаючись прошепотіла я, відступаючи до вікна.
– Я господар цієї річки, а ви у мене в гостях, – поважно відповів він.
– Ви водяник? – пробелькотіла я, розуміючи безглуздя цього здогаду і загалом усього, що тут відбувається.
– Господар, – виправив мене дивний чоловік. – Терпіти не можу оцього «водяник», відгонить якоюсь дикою провінційністю і забобонами. Ви навіть не уявляєте собі із яким людським мракобіссям мені доводилося стикатися за своє життя. А живу я на цьому світі, можу вас запевнити, вже дуже й дуже давно.
Я тільки мовчки кивнула, хоч він ні про що й не питав. Маячня якась, я мабуть сплю і зараз прокинуся. А водяник, чи хто він там був насправді, продовжував далі.
– Розумієте, люди завжди боялися й обожествляли те, чого не вміли пояснити. У моєму випадку – річку. Вона була і джерелом небезпеки у вигляді весняних повеней, і годувальницею. Відповідно, аби мати добрий улов риби, треба було задобрити господаря річки. Тобто мене, – чоловік усміхнувся. – І до чого тільки не додумувалися. До речі, деякі з цих «подаруночків» я собі на згадку залишив. Хочете поглянути? У мене тут, можна сказати, цілий музей. Ходімо, подивитеся.
Я рушила слідом за дивним господарем, усе ще сподіваючись, що химерний сон перерветься. Утім, на мій жах, усе, схоже, відбувалося наяву. Ми зайшли до просторої кімнати, справді подібної на музейну залу. Вздовж стін стояли засклені вітрини з безліччю різних речей. Краєм ока я встигла помітити на одній із вітрин розсип якихось старовинних монет. Нічого собі!
– Ось, полюбуйтеся! – водяник кивнув на один зі стендів. Там гордо красувався старий чобіт із потемнілої шкіри, який «просив каші». – Ось такі мені подаруночки додумувалися посилати колись рибалки! Типу водяник голий-босий, то на тобі що взути, а нам зажени рибу в сіті. Ну, не мракобісся? Та я, між іншим, ще за царя одяг собі з-закордону замовляв. А вони мені якийсь непотріб кидали!
Водяник обурено подивився на мене, а я не змогла стримати усмішки: дуже вже кумедно це виглядало. Але одразу ж похопилася і усміхатися перестала. Ще образиться.
Утім водяник, схоже, не вважав мою усмішку чимось надто зухвалим, бо продовжував далі.
– Та чоботи, то ще пів біди. А коли вони навесні, як сходила крига, починали мене «пригощати», то хоч із дому тікай, слово честі. І олію у воду лили, і хліб кидали. Можете собі уявити ці розмоклі кавалки?! Щоб їх, невігласів, усе життя так пригощали!
Тут уже я не стрималася й розсміялася вголос. Водяник теж усміхнувся, але якось невесело.
– Але знаєте, краще б уже олія. Бо зараз таку гидоту зливають, що геть уже річку на стічну канаву перетворили. А колись же широка й повновода річка була. У мене тут такі експонати є, що будь який музей позаздрить. Ходімо!
Ми повільно рушили вздовж вітрин, роздивляючись старовинні прикраси, монети, уламки ще якихось невідомих мені речей. Зупинившись біля однієї з вітрин, я зачудовано роздивлялася якусь прикрасу, майже цілу і, певне, зроблену зі срібла. На потьмянілій від часу поверхні чітко проступали обриси якогось фантастичного птаха з жіночою головою.
Я так захопилася, що геть чисто забула, де знаходжуся. Ніби просто собі прийшла в музей на екскурсію.
Раптом за дверима почувся тупіт і до зали забіг хлопчик років чотирьох.
– Тату! – вигукнув він, кидаючись на шию водянику. – А я тебе шукав. Я скучив.
Господар пригорнув хлопчика, скуйовдив малому неслухняні русяві кучері й легенько підштовхнув до дверей.
– Біжи поки пограйся сам, бачиш, у мене гостя.
Малий трохи набурмосився, утім, слухняно вибіг у коридор.
Я стояла, вражена, й дивилася на водяника.
– Це… Це ваш син?
– Не зовсім.
– Як це?
– А ось так… Батьки не додивилися. Усе ніяк не могли домовитися, хто того дня буде глядіти дитину. Втопився малий ненароком… Так же буває, правда? Коли батьки не можуть домовитися?
І він якось дивно поглянув на мене.
У мене всередині все похололо, я подумала про власну доньку. Боже, до чого вона тут?! Не треба про таке думати!
– І… І тепер він назавжди залишиться тут, у вас?
Водяник кивнув.
– Так, тепер він мій син.
– А… Він пам’ятає те, що було…. ну, до того як він…
– Звісно, ні! – обуренню водяника не було меж. – Ви що, вважаєте мене якимось виродком, що здатен знущатися з дитини?! Він забув усе своє минуле життя. Тепер його світ тут, іншого він не знає.
Я судомно проковтнула комок, який раптово з’явився й застряг у горлі.
– А я?.. Я теж усе забуду?
– Це залежить від вас, – господар пильно дивився на мене і його дивні мінливі очі, здавалося бачили мене наскрізь. – Ви таки вирішили залишитися в мене?
Я подумала про чоловіка, який зараз сидить удома разом із донькою і про мобільник у своїй сумочці, який тут, ясна річ, не ловив. Та вони, мабуть, уже з розуму сходять, мене шукаючи. А, може, й ні? Може, навпаки, не зважають на мою відсутність? Мами вдома нема, ніхто не пиляє, краса, роби що хочеш. Боже, як же все осточортіло! Я ледь не розплакалася.
Так і не дочекавшись моєї відповіді, водяник обережно взяв мене під руку і повів назад, до тієї кімнати, де я прокинулася. Ми підійшли до вікна, і я довго спостерігала. як в мутній воді за склом пропливають лускаті рибини, поглядаючи на мене круглими очима.
А тоді господар поклав мені руку на плече й тихо промовив.
– Давайте домовимося так: коли вам часом захочеться відпочити, приходьте на міст. Я зустріну вас і знову запрошу до себе в гості. Запевняю, у мене є чимало цікавих історій, вам не доведеться нудьгувати. Але, прошу, не робіть дурниць. Бо доведеться тоді назавжди вам переселитися до мене, незалежно від вашого бажання. Обіцяєте? – він пильно подивився на мене.
Я кивнула. Його очі були зовсім близько: зелені, карі, сіро-сині як осіння вода, вони притягували, ніби магніт, загрожуючи затягти в бездонний вир.
– До побачення, – почула я ніби крізь товщу води.
***
Я стояла на мосту й дивилася на мокрий асфальт… Почав накрапати дощ, і я заквапилася додому. Ліхтарі віддзеркалювалися в темних калюжах, розпливаючись в них золотавими плямами, схожими на величезних блискучих восьминогів.
У бабусі-квітникарки, яка ховалася від дощу під козирком підземного переходу, я купила її останній букет білих хризантем. Ішла вулицею, притискаючи до себе мокрі квіти, й вдихала терпкий аромат осіннього саду. Світло ліхтарів пливло і мінилося як вода, як зелено-золотаві очі, що спостерігали за мною згори…
Обережно прочинивши двері, я зайшла до квартири. Роззулася, обережно зазирнула до дитячої. Донька, звісно, вже спала, тьмяно світився нічник. Я повернулася в передпокій. Чоловік стояв у дверях кухні, пильно дивлячись на мене, й мовчав.
– А я ось квіти купила, – сказала я, дурнувато усміхаючись, і простягла йому мокрий букет.
Чогось безглуздішого годі було вигадати: жінка заявляється додому бозна коли ще й із квітами. Чоловік у мене далеко не Отелло, але я б на його місці таки почала щось підозрювати. Мовчання тривало, висіло в повітрі, ніби товста повстяна завіса.
– А я вечерю зготував, – несподівано мовив чоловік. – Їсти будеш?
Він дивився на мене, і його сіро-блакитні очі мінилися, ніби осіння вода.
– Буду, – прошепотіла я, притискаючись до нього разом із мокрим букетом.
|
|
|
|
Время приёма: 14:26 02.09.2020
|
|
| |
|
Рассказ открыт для комментариев