at008 Родинні цінності

    Жінка у віконці прийому оголошень зміряла дивну клієнтку таким поглядом, ніби та вже збиралася злетіти на вищезгаданій мітлі під стелю.
    – Дівчино, у нас немає рубрики «Гумор», – суворо відрізала вона.
    – А чому ви вирішили, що це гумор. У мене ж чітко вказано: розділ «Хобі».
    – Ага, хобі значить... – судячи з виразу обличчя, приймальниця вирішувала: дзвонити в «швидку», викликати охоронця або просто послати нахабу куди подалі.
    Дівчина тим часом перервала ці роздуми:
    – Ось у вас в газеті вказано, – палець з гостро відточеним нігтем ковзнув по сторінці, – «відповідно до законодавства, не публікуються оголошення про купівлю-продаж документів, наркотиків, зброї, отрут...». Так чому я не можу подати оголошення про купівлю мітли?
    – Так, можете, звичайно, – тітка-приймальниця трохи знітилася від такого напору.
    Ну її, малахольну, нехай подає. Гроші платить – і добре. А то ще завалиться до начальства з розбірками – неприємностей потім не оберешся.
    – От тільки, може, не в рубрику «Хобі», а скажімо, «Все для дому»? - обережно уточнила приймальниця.
    Дівчина гірко зітхнула, мабуть, дивуючись, що доводиться пояснювати такі прості речі.
    – Я ж уточнюю, що мені потрібна не звичайна мітла. Що ж тут незрозумілого? Так ви берете оголошення чи ні?
    – Беремо, звичайно, – тітка швидко черкнула щось на папірці. – Ось, оплатіть, будь ласка, в касу, це навпроти.
    Проводжаючи поглядом дивну клієнтку, приймальниця знизала плечима, і у неї мимоволі вирвалося:
    – Ну, й відьма!..
     
    ***
    Яна йшла вулицею, роззираючись навколо й прислухаючись. Сподівалася, що збоку це виглядає не дуже дивно, й вона не скидається на міську божевільну. А дослухатися доводилося ретельно. Належного досвіду в неї не було, але бабуся, проводжаючи її, сказала: «Свій будинок ти обов’язково почуєш. Він сам озветься до тебе».  От Яна й прислухалася. Уже з два квартали, мабуть, пройшла.
    – Низький уклін вам, ясновельможна панно, – почула вона раптом і з несподіванки ледь не заорала носом порепаний асфальт.
    Без сумніву, це був він. Старовинний цегляний будинок незвичного яскраво-бордового кольору тулився в невеличкому завулку, що відходив убік від вулиці, якою прямувала Яна. А над ним нависали сірі коробки багатоповерхівок.  Дівчина  підійшла ближче й зупинилася, дослухаючись. Ну що ж, схоже, потрібний будинок знайдений. Тепер справа за малим: оселитися в ньому. Бабуся розповідала, що колись давно могутній чаклунці достатньо було лише увійти до вподобаного нею будинку, і господарі вважали за щастя, якщо вона дозволяла їм просто забратися геть, а не перетворювала на якихось мишей чи хробаків. Але такі способи вирішення «житлового питання» давно відійшли в минуле. Крім того, до могутніх чаклунок Яна себе аж ніяк не зараховувала. Бабуся казала про неї: «талановита, але ледача». І це було щирою правдою. Яна охоче робила те, що в неї непогано виходило. Змішати вигадливе зілля чи навести якомусь невдасі ману-галюцинацію? Залюбки. А от вправлятися із зубодробильними заклинаннями матеріалізації… Кому воно треба?
     
    Наблизившись до будинку, дівчина одразу звернула увагу на двері: старовинні, дерев’яні, з вигадливими різьбленими квітами на фільонках. Придивившись пильніше, Яна зауважила незвичну деталь: замкова шпарина розташовувалася на висоті менше, ніж пів метра від землі. Цікаво, це для кого? Для кота чи, може, для господаря-гульвіси, який повертається додому «на бровах», повзком долаючи останні кроки? А може, домовик?.. Ні, навряд чи люди влаштували б аж такі зручності для «не-людей». Тим більше, що останнім вони не дуже й потрібні: адже завжди можна пройти крізь замкнені двері або крізь стіну. Хоча, таке вміли не всі. Яна, приміром, не вміла.
    Дивні двері були щільно замкнені і, судячи з усього, ними давно вже ніхто не користувався. (Ну, хіба що ті істоти для яких дбайливі господарі колись зробили замкову шпарину при землі). Тож Яна зайшла звичайним людським способом – крізь прочинену хвіртку на подвір’я. Воно виявилося просторим, хоча й дещо занедбаним. Піднявшись на ганок, Яна натиснула пожовтілу кнопку допотопного дзвоника. За кілька хвилин почулися кроки, й двері відчинилися. На порозі стояла немолода жінка у просторій домашній кофтині та пістрявій спідниці, вона короткозоро примружилася на несподівану гостю. Яна зобразила на обличчі одну зі своїх найчарівніших усмішок.
    – Доброго дня! Я за оголошенням.
    Судячи з виразу обличчя хазяйки, вона намагалася пригадати, коли ж саме вона подавала оголошення і, головне, з приводу чого. Утім, Яна не дала жінці перехопити ініціативу. Нахабство – друге щастя. Для відьми – так точно.
    – Ви ж здаєте кімнату? Я студентка… гм… медичного коледжу. Приїхала навчатися, а у гуртожитку, самі розумієте, які умови…
    Заскочена зненацька, хазяйка вже, мабуть, хотіла сказати, що ніяких кімнат вона не здає і взагалі порадити нахабній гості забиратися куди подалі. Але Яна так пильно дивилася на неї й так щиро усміхалася, що жінка, певне, подумала: кімната вільна у неї є, то чом би й не заробити якусь копійчину до пенсії.
    – Так… Так, прошу проходьте.
    Хазяйку звали Ганна Іванівна, жила вона самотньо. З чоловіком розлучилася ще замолоду (пив, зараза!), діти виросли й жили окремо. Оце хіба що онук приходив навідати бабусю та коли-не-коли залишався ночувати.
    Жінка була така вражена, що навіть не пробувала набивати ціну, й кімнату Яна винайняла за досить помірні гроші. Їй вручили ключі (чудово!), але попредили, що пізніше одинадцятої додому приходити небажано. (А оце вже гірше! Ну, якось розберемося, – вирішила Яна)
    Хазяйка розповіла, що колись її прадід володів усім цим будинком, але після революції законних власників вирішили за тогочасною традицією «уплотнити», тож будинок розбили на окремі квартири («Попідселяли всяку босоту!»). Тепер же та частина будинку, що належала Ганні Іванівні, складалася з трьох кімнат. До однієї з них хазяйка й провела Яну. Кімната була невелика, але світла. Біля стіни – диван, досить новий із вигляду («Можеш розкласти, якщо буде завузько спати», – сказала Ганна Іванівна). Над диваном – килим, майже такий як у Яниної бабусі (звісно, куди ж без нього!). В одному кутку стояв стіл, не новий, але все ще міцний, а в іншому – велика стара шафа для одягу «backintheUSSR». Поруч із  шафою – крісло, а над ним на стіні – старовинний портрет у побляклій рамі. Не просто старий, а саме старовинний. У Яни на такі речі нюх був безвідмовний. На портреті був зображений немолодий пан у чиновницькому мундирі, краї комірця, здавалося впивалися в шию. Загалом, звичайний собі пан, коротко підстрижене сивувате волосся, ніс із ледь помітною горбинкою… Але погляд… Здавалося, намальовані очі стежать за тобою, у який би куток кімнати ти не ступив. Дуже дивний портрет.
    – А хто цей добродій? – запитала Яна у хазяйки.
    – Так оце ж і є мій прадід, Петро Якович, перший власник будинку. Служив по освітній лінії. Інспектором гімназії, – з гордістю мовила Ганна Іванівна.
    Залишившись у кімнаті сама, Яна розклала свій одяг у шафі й вмостилася на дивані. Ну що ж, із житловою проблемою, схоже, розібралася. Вона втрапила до потрібного будинку, який сам її й покликав. Тепер залишалося вирішити питання транспортного засобу. Простіше кажучи – персональної мітли. Хоча Яна й подала оголошення, але надії, що на нього швидко хтось відгукнеться, було мало. Це все робиться зовсім не так, і бабуся насварила б її за лінощі. Але менше з тим. «Подумаю про це завтра, – вирішила дівчина. – А зараз – відпочивати».
     
    ***
    Уранці, вийшовши на кухню, Яна побачила, що за столом сидить хлопчина років 15 – 16. Ганна Іванівна поралася біля плити. Відповівши на її вітання, хазяйка обернулася до хлопця.
    – Це Яна, моя  квартирантка. А це мій онук, Павло. Хоч він бабцю не забуває, навідує, а то батькам все ніколи за роботою.
    – Привіт! – сказав хлопчина й усміхнувся.
    – Привіт… – Яна пильно дивилася на нього. І чим більше дивилася, тим зрозумілішим ставало, що Павло цей – точна копія пана з портрету в її кімнаті. Звісно, молодший і одяг геть не той. Але загалом – він. Це ж треба, щоб нащадок був настільки схожим на далекого предка, – вразилася Яна. Це ж якщо той пан – прадід Ганни Іванівни, то для цього Павла він… Яна вирішила ті «пра» навіть не рахувати. Предок, коротше.
     
    Поки Яна заварювала собі каву, хазяйчин онук уже встиг поснідати й заквапився кудись у своїх справах. Вийшовши з дому десь за пів години, дівчина з подивом зауважила, що хлопець далеко не відійшов, стояв на розі вулиці з якимись двома підозрілими типами, вдягненими у майже однакові спортивні костюми. Капюшони вони насунули чи не на очі, закриваючи обличчя, і це Яні не сподобалося. Про всяк випадок вона зупинилася за рогом будинку й дослухалася до розмови.
    – То що, знову не  приніс? – мовив один із незнайомих хлопців. У його голосі звучала загроза.
    – Ні, не приніс! – огризнувся у відповідь Павло. – Бабця ключ від комоду десь у себе сховала.
    – Ти ж гляди, ключик дістань скоріше, – утрутився в розмову другий хлопець. – Бо сам знаєш, що буде як не принесеш. Усі дізнаються, хто музейну кімнату бомбанув: і директор, і батьки твої. Зі школи вилетиш, ще й менти на облік поставлять.
    – Неповнолітній злочинець – офіційним тоном прогугнявив перший, і обидва зареготали.
    Схоже, саме час з’явитися на сцені новому персонажу – вирішила Яна і вийшла з-за рогу будинку.
    – Павле, як добре, що ви ще не встигли піти. Ваша бабуся сказала: тут десь недалеко є базар. Мені треба дещо купити. Ви б не провели мене, я ще місто погано знаю, боюсь у цих вуличках заблукати.
    – Так, звісно, ходімо. – Павло був невимовно радий неочікуваній підмозі.
    – Бувайте, хлопці! – із чарівливою усмішкою мовила Яна, цокаючи підборами повз гопників.
    Коли вони з Павлом уже відійшли далі вулицею, Яна озирнулася й метнула в бік хлопців такий спопеляючий погляд, що ті мимоволі здригнулися, ніби хтось невидимий штурхонув у спину.
    – Ну й відьма! – пробурмотів один із них і сплюнув, забобонно схрестивши пальці.
    Завернувши за ріг, Яна рішуче підступила до Павла, ледь не втискаючи хлопця в паркан.
    – А тепер швидко розказуй: що це за типи й чого вони від тебе хочуть. І не думай викручуватись, бо гірше буде.
    – Чого це я маю тобі щось розказувати? – огризнувся Павло. – Хто ти така?
    – Хто я така, незабаром дізнаєшся. А зараз, може, покликати назад тих твоїх знайомих? Повернетеся до дружньої розмови.
    Павло тільки тяжко зітхнув.
    – Ну добре, я розкажу. Давай присядемо.
    Вони саме проминали шкільне подвір’я. Умостилися на лавці обіч порожнього в цей час баскетбольного майданчика.
    – Ми в одній школі навчаємося.  Денис зі мною в одному класі, а Матвій – у паралельному. У Матвія старший брат якось пов’язаний із антикваріатом. Я подробиць не знаю. Чув тільки, що він вишукує повсюди всілякі старовинні штуки й збуває якійсь тітці, яка тримає магазин.
    – А дістає речі, мабуть, не завжди законним шляхом? – із розумінням завершила Яна.
    Павло кивнув і спохмурнів.
    – Ну, а тебе вони чому шантажують?
    – У нас у школі є музейна кімната. Загалом, нічого особливого: здебільшого різні фото з історії школи й все таке. Але нещодавно наш історик роздобув десь кілька справді класних речей. Годинник старовинний, кілька монет ще з царських часів… Статуетку, листівки. Казав, ніби якісь його знайомі взялися бабусину квартиру продавати, а всі ці речі збиралися викинути як непотрібний мотлох. Ну, він і забрав.
    Наших два класи якраз замість уроку історії повели в музей. А потім на перерві до мене Матвій підбіг і попросив відкрити музейну кімнату. Він там, мовляв, телефон забув. Історик тоді вже додому пішов, але мені він дозволяє брати ключ у нього в столі. Я на краєзнавчому гуртку займаюся, роботу пишу з історії школи. Тож щоб я міг сам заходити до музейної кімнати, коли треба якісь матеріали…
    Коротше, музей я йому відкрив,  він зайшов і хвилин за п’ять вийшов із телефоном. Я все закрив, а ключ повернув на місце. А наступного ранку з’ясувалося, що з музею зникли годинник і статуетка… І я тоді зрозумів, що це їх Матвій поцупив для брата.
    Яна дивилася на хлопця зі змішаним почуттям подиву й жалю.
    – Ну, ти даєш! Не думала, що серед хлопців-старшокласників ще водяться такі наївні екземпляри.
    – Та йди ти… – огризнувся Павло.
    – А що вони тепер від тебе хочуть?
    – Аби я приніс їм речі з бабусиного комоду. Там брошка старовинна, а на ній жіночий профіль, такий ніби вирізьблений, опуклий…
     – Камея?
    – Та мабуть, не знаю як воно називається. І ще каблучка. Їм років 150 не менше, фамільні прикраси, бабуся розповідала…
    Яніна присвиснула.
    – Так, губа в них не дура, це точно. І ти хочеш віддати цим типам фамільні прикраси?
    – Не хочу! – розпачливо вигукнув Павло і додав, стишивши голос, – Але що я маю робити? Вони ж розкажуть усім, що це я поцупив. І як не крути, виходить, що я таки співучасник. Хто повірить, що я такий наївний дурник?! – хлопець стукнув кулаком по лавці. – Навіть якщо до поліції й не заявлять, зі школи точно виженуть. А у нас місто невелике, кожен другий брат, кум, сват… Це ж ганьба яка! Мені тепер хоч вішайся…
    Яна похитала головою, співчутливо дивлячись на хлопця. Замислилася на хвилину.
    – Ну, вішатися через якихось покидьків точно не треба. Я, здається, знаю, що робити. Отримають ці типчики прикраси та й віддадуть своїй тітоньці- антиквару, ласій до крадених речей. От тільки на неї чекає не дуже приємний сюрприз… – Яна якось дивно посміхнулася. – Але мені для цього треба хоч одним оком глянути на прикраси твоєї бабусі, аби я могла їх скопіювати.
    – Як це скопіювати? – здивовано глипнув на неї Павло. – Ти що – ювелір?
    Яна похитала головою.
    – Тоді як ти зможеш…
    – Я відьма, – просто відповіла дівчина.
    – Та ну… Брешеш… – хлопець підозріло зиркнув на Яну і про всяк випадок трохи відсунувся від неї.
    – Не брешу, справжнісінька відьма, спадкова.
    Судячи з виразу обличчя Павла, він намагався «перетравити» щойно отриману інформацію.
    – А… А ти й на мітлі літаєш?
    – Не літаю, бо мітли своєї поки що нема, – зітхнула Яна про «наболіле». – Але я це сподіваюся виправити найближчим часом. Ну, добре, ходімо. Мені й справді треба дещо купити.
    – Мітлу? – хіхікнув Павло.
    Яна не змогла стримати усімшку.
    – На жаль, у нас мітли у вільний продаж не надходять. Це ти «Гаррі Поттера», мабуть, перечитався в дитинстві.
     
     
    ***
    Ганна Іванівна обережно висунула шухляду комода й витягла звідти невелику потьмянілу скриньку. Відкрила.
    – Ось ця брошка належала моїй прабабусі…
    – Дружині того пана, що на портреті в моїй кімнаті? – про всяк випадок уточнила Яніна.
    – Саме так, – закивала головою Ганна Іванівна. – Дорога річ. Петро Якович її дружині із-за кордону привіз. Здається, з Франції.
    Точений жіночий профіль, вирізьблений на камеї,притягував погляд, волосся красуні вигадливо звивалося, переходячи в крила метелика. Яні ще не доводилося бачити таких незвичних прикрас.
    – Подобається? – Ганна Іванівна з неприхованою гордістю спостерігала за реакцією Яни. – Це арт-нуво, або як його у нас називали «модерн». Майстри початку минулого століття полюбляли таки химерні штуки: жінки-метелики, брошки у вигляді різних комах, фантастичні квіти. Ось як на цій каблучці. Дивись.
    Ганна Іванівна піднесла ближче до світла каблучку  надзвичайно тонкої роботи. На місці каменя красувалося вигадливе переплетіння срібних гілочок, прикрашених двома метеликами, вкритими білою й ліловою емаллю.
    Яна уважно роздивлялася прикраси, прагнучи якомога чіткіше закарбувати в пам’яті кожну деталь.
     
    ***
    – Ну що – приніс? – Денис швидким рухом вихопив з рук Павла невелику картонну коробку йобернувся до Матвія. – Глянемо?
    – Посеред вулиці? Здурів? А як побачить хто? Неприємностей не оберешся. Що там? – це вже до Павла.
    – Те, про що й домовлялися: брошка й каблучка.
    – Ну диви, щоб усе по чесноку. А то… –  Матвій вишкірився в удаваній посмішці. – У бабусі, мабуть, ще багато чого по шухлядах приховано. Та не бійся, не треба нічого… поки що.
     Обидва гопники зареготали й рушили вулицею.
     
    ***
              Худорлява жінка років сорока сиділа за столом. Настільна лампа під вигадливим абажуром кидала на її обличчя химерні тіні. Важкі портьєри були зсунуті, кімната тонула в напівмороці. На потьмянілій від часу стільниці стояла невелика картонна коробка. Жінка хижо посміхнулася й відкинула кришку. Там лежала старовинна брошка-камея з вирізьбленим на ній жіночим профілем та каблучка тонкої роботи в стилі «арт нуво».
              Жінка обрежно взяла брошку й раптом скрикнула, ніби обпікшись, розтиснула пальці. Те, що ще кілька секунд тому було вишуканою прикрасою, обсипалося на стіл купкою сірого попелу. Очі жінки звузилися від люті.
    – Ману, значить наводимо? – сказала вона невидимому співрозмовнику. – Ну-ну. Здається, дівчинко, ти надто багато на себе взяла. Зі мною жарти погані. І дуже скоро ти в цьому переконаєшся.
     
    ***         
               – Я за вашим оголошенням щодо купівлі мітли. – жіночий голос у слухавці змусив Яну здригнутися. І зовсім не від несподіванки.
               Було в цьому нібито м’якому й приємному голосі щось таке, що хотілося миттю відкараскатися й від поданого оголошення, і загалом від омріяного чаклунського засобу пересування та тікати кудись світ за очі. Яна була впевнена, що викохана поколіннями предків і передана їй у спадок відьмацька інтуїція не підводить її. Але замість того, аби чемно сказати:  «Вибачте, ви, мабуть, помилилися номером» і натиснути «відбій» Яна несподівано для самої себе слухняно проказала:
     – Так, я справді хочу купити мітлу для польотів.
               Звісно, ідея з купівлею мітли за оголошенням була провальною з самого початку. Чаклунські інструменти, а тим більше таку річ як персональна мітла, неможливо просто так придбати. Найперше, що Яні слід було зробити, це, щойно прибувши до міста, підшукати «знаючих» людей і вже в них цікавитися потрібним транспортним засобом. Зазвичай, він виготовлявся на замовлення і коштував дуже недешево. Звісно, можна було придбати вживану мітлу від якоїсь престарілої хазяйки, яка в силу віку вже відмовилася від повітряних кульбітів. Але це було все одно, що купувати кота в мішку. Об’їжджена кимось чужим «конячка» могла й не прийняти нову господарку та підвести у найвідповідальніший момент. Щоправда, серед знайомих Яни було чимало молодих відьом, які саме в такий спосіб здобули свою першу мітлу. І нічого поганого з ними не трапилося: розсікали собі понад дахами й горя не знали. Бабуся до такої легковажності ставилася з осудом і, відряджаючи Яну в самостійне життя для започаткування власної чаклунської практики, наказувала мітлу робити тільки на замовлення, «аби чого не сталося». Коштами вона онуку на перший час забезпечила щедро, тож економити потреби не було. Але Яна збирала гроші на мрію. Ні не так: Мрію. На те, чого бабуся не тільки б не схвалила, а й поклала б всі свої сили, в тому числі й магічні, аби перешкодити онуці.
             Яна мріяла про те, аби мати справжнього духа-помічника*. У давнину він належався кожній поважаючий себе чаклунці, а тепер став небувалою розкішшю, перетворившись чи не на легенду. Ці створіння найчастіше не викликали підозр, бо набували вигляду звичайних домашніх улюбленців, скажімо, кішок або собак. У той же час, були надзвичайно корисними, допомагали в чаклунських справах, давали життєві поради. Та й взагалі, такий помічник у нашому непевному світі – річ незамінна. Але от халепа – здобути духа було непростою справою. Через різні канали Яні вдалося дізнатися, що продукуванням таких істот нині займався лише один поважний маг із Уельсу. Подейкували, що він був нащадком знаменитого Едварда Келлі**, спілкувався з духами за допомогою справжньої кришталевої кулі, а для охочих викликав з потойбіччя духів-помічників. Коштувала послуга підбору індивідуального чаклунського помічника дуже дорого (а ще ж треба було додати вартість недешевої поїздки до Великої Британії). Але одна із закордонних знайомих Яниної бабусі запевняла, що воно того варте. Однак бабуся про таку забаганку онуки й чути не хотіла. Англійського спеціаліста безапеляційно охрестила шарлатаном, а саму ідею завести духа-помічника, викликаного невідомо звідки, загалом вважала дуже небезпечною.
              Саме тому Яна й вирішила частину отриманих від бабусі грошей відкласти на здійснення мрії, а персональну мітлу придбати дешевшим способом.
             Жінка назвала Яні адресу, за якою можна було під’їхати хоч сьогодні, аби оглянути мітлу.
    – Ви не помилитеся, – провуркотів голос у слухавці. – Вулиця починається просто навпроти центрального міського стадіону. Тільки приходьте не раніше дев’ятої. Сусіди, самі розумієте…
     
    ***
             Вечоріло… Місто огортали прозорі літні сутінки. Коли Яна вийшла з дому, з-під ганку просто їй під ноги порснув чорний хазяйчин кіт. Причому враження складалося таке, що він у буквальному розумінні хотів затулити їй дорогу власним тілом.
    – Ні-ні, зі мною цей номер не пройде, – посварилася Яна пальцем на кота. – Іди он лякай якусь забобонну тітку.
             Потрібну адресу Яна знайшла дуже швидко. Невелика затишна вуличка, що носила ім’я знаменитого академіка Павлова, о цій вечірній порі була майже безлюдною. Дівчина проминула тролейбусне депо й побачила будинок під номером  9, у якому й мешкала власниця мітли. На мить Яна навіть зупинилася. Просто перед нею здіймалися вгору шпилясті вежі справжнього замку, хоч і невеличкого. Підійшовши ближче, дівчина зауважила, що «замок» уже давно потребує ремонту, а гостроверхі дахи веж подекуди поросли мохом. Прочинивши металеву хвіртку, Яна зайшла у двір і з цікавістю роззирнулася навкруги. Скидалося на те, що цей будинок був поділений між кількома господарями. Подекуди старі, побиті шашелем дерев’яні стіни хизувалися новенькими пластиковими вікнами. Інші хазяї, схоже, коштів на ремонт ще не нашкребли й тому залишили все, як було ще, мабуть, років 50 тому. Збоку дому красувалася сучасна прибудова: хтось таким чином вирішив розширити власну житлову площу. Неоковирна «коробка» порушувала гармонію занедбаної, але статечної старовини, виглядаючи наче підліток-неформал, який раптом вирішив завітати на вечірні посиденьки поважних літніх пань.
             На ганку стояла невисока жінка й пильно дивилася на Яну.
    – Ласкаво прошу, проходьте, – звернулася вона до дівчини. – Мене звати Ірма. Мітлу можемо випробувати просто зараз. Сусіди не заважатимуть. Тут переважно пенсіонери, тож лягають рано. Але я про всяк випадок все-таки вкрила нас обох закляттям «невидимка». Ви ж не проти?
             Жінка дивилася на Яну зі щирою усмішкою й простягала їй мітлу. Цілком добротну, як кажуть, «надійність, перевірена часом». Але чомусь і від цієї усмішки, й від цієї надійності хотілося сховатися. А внутрішній голос волав, вирячивши очі, наче перепуджений кіт: «Тікай! Тікай звідси, дурепо, поки не пізно!». Яна вже зовсім зібралася скористатися цією слушною порадою й накивати п’ятами, навіть не вибачаючись, але ніби чиясь чужа воля змусила її простягнути руку й взяти мітлу. Пальці стислися на відполірованому до блиску руків’ї. Яна перекинула ногу через мітлище й тієї ж миті відчула, як відривається від землі, шугаючи у височінь. Ледь втрималася, аби не загриміти вниз, бо мітла одразу рвонула стрімко вгору, не дуже зважаючи на недосвідченість пасажирки. Більше того, вона ніби навмисне хотіла від цієї ноші звільнитися. Услід Яні, розтинаючи вечірню тишу, нісся зловісний сміх.
    – Прощавай, дівчинко! Будеш знати, як пхати носа не в свої справи!
     
             Мітла шугонула над дахами приватного сектору й понеслася в бік виїзду з міста. Судомно стиснувши мітлище, аж побіліли кісточки пальців, Яна притислася до нього всім тілом, аби тільки втриматися. Вона вже зрозуміла, що Ірма, певне, і є та сама любителька антикваріату, яка тепер хотіла помститися Яні за «жарт» із фамільними прикрасами. А вона втрапила в розставлену пастку, як остання дурепа.
             Підступна мітла тим часом вирішила продемонструвати всі фігури вищого пілотажу, аби тільки скинути дівчину. Вона закручувалася штопором і брикала, як необ'їжджений кінь. Яна давно вже перестала відчувати, де верх, де низ, а сьогоднішній обід підступив до горла й ризикував от-от вилетіти назовні, до того ж разом із усіма нутрощами.
             Мітла із пасажиркою вже долетіла до міських околиць, перед очима промайнули прибережні дерева й зблиснула річка. Мітла почала заходити на «мертву петлю». «Ось і все, – подумала Яна. – Тупо якось усе закінчується…». І раптом вона відчула як чиясь рука міцно вхопилася за мітлище, повертаючи його у нормальне горизонтальне положення. Дівчина перевела подих і наважилася розплющити очі. Поряд із нею в повітрі висіла ще одна мітла, а на ній, хвацько звісивши ноги на один бік сиділа… Ганна Іванівна. Жінка підморгнула Яні й, продовжуючи міцно тримати руків’я її мітли, почала знижуватися. За хвилину ноги дівчини вгрузли у вологий прибережний пісок. Яна ледь спромоглася перекинути ногу через мітлище, коліна тремтіли. Мітла-лиходійка, звільнившись від злощасної пасажирки, рвонула вгору й незабаром зникла з очей.
    Яна безсило опустилася просто на пісок, звела очі на Ганну Іванвну.
    – Дякую! Якби не ви… Це, мабуть, був би перший в історії випадок убивства відьми за допомогою зловорожої мітли.
    Ганна Іванівна кивнула, погоджуючись. Зміряла Яну поглядом, ніби лікар, що оцінює стан пацієнта.
    – Добре, сідай до мене на мітлу, полетимо додому. Це не найкраще місце для довгих розмов, а нам є про що поговорити. Ну давай, не бійся.
    Яна помітно вагалася: чи варто знову сідати на мітлу чи краще обрати менш екстравагантний спосіб переміщення, скажімо, маршрутку.
    – Та сідай уже, –  трохи роздратовано мовила Ганна Іванівна, вмощуючись верхи на мітлі. – Маршрутку о цій порі будеш пів години чекати. А так уже хвилин за 10 будемо вдома.
    Яна обережно сіла позаду Ганни Іванівни, міцно обхопивши її руками за талію. Жінка щось прошепотіла, й мітла, знявшись вгору, неквапно попливла над вечірнім містом.
    ***
     
    У невеличкій кухні за столом, вкритим картатою скатертиною, одна навпроти одної сиділи дві жінки: стара й молода. У квітчастих горнятках парував чай, кухнею ширилися пахощі м’яти й суниць.
    – А тепер розкажи, чим це ти, щойно з’явившись у нашому місті, вже встигла так комусь допекти, що тебе хотіли вбити, і яким чином опинилася верхи на чужій мітлі? – Ганна Іванівна дивилася на Яну зі щирим зацікавленням.
    Дівчина зітхнула.
    – Та ви ж, мабуть, самі все можете побачити…
    Говорити не хотілося.
    – Можу, але не хочу зазирати в твої думки без потреби. Це все одно, що  піддивлятися у вікна за сусідами. А я людина вихована.
    Тож довелося Яні таки розповісти всю історію, починаючи з оголошення про купівлю мітли, за яким, схоже, її й вирахували. Особливо неприємно було розповідати про причетність Павла,  виходило так, ніби вона його «закладає».
    Ганна Іванівна похитала головою.
    – Ну що ж, тепер моя черга тобі дякувати. За нашими  коштовностями ця Ірма полює не дарма. Це не просто фамільні прикраси, вони мають магічну силу. Окремо одна від одної – просто  красиві старовинні цяцьки, але разом брошка й каблучка – сильний магічний талісман, який дає силу нашій родині от уже понад століття.
    – Тобто цей ваш прадідусь…
    – Так, він був дуже могутнім чаклуном. У нашій родині ці здібності передавалися по чоловічій лінії. Я перша жінка, що отримала Дар, успадкувала його від батька.
    Раптом Яну осяяв здогад.
    – А наступний володар Дару це…
    – Так, Павло.
    – Я одразу зауважила, що він копія ваш прадід!
    Ганна Іванівна хотіла ще щось сказати, але її увагу відволік величезний чорний котисько, який діловито увійшов до кухні.
    – Це Тимко. – кивнула хазяйка в бік пухнастого улюбленця. – Йому, до речі, подякуй, що я до тебе встигла, – Вчасно попередив.
    Яна згадала, як кіт ледь не збив її з ніг, намагаючись затримати вдома. Ех, далеко їй ще до справжньої відьми! Такими попередженнями нехтувати аж ніяк не можна.
    – А звідки він знав?
    – Як це звідки? Щоб дух-помічник та не попередив відьму про небезпеку?
    – Дух-помічник?! – Яна аж подих затамувала. – Справжній?
    – А як же! Породистий! А що тебе так дивує?
    Але перш, ніж Яна встигла поділитися своєю заповітною мрією, Ганна Іванівна почала пильно придивлятися до кота.
    – Зачекай-зачекай… Поглянь-но, що це з ним?
    Кіт тим часом почав накручувати кола кухнею й незадоволено нявчати. А тоді вибіг на подвір’я, крутнувся туди-сюди перед ганком, голосно й розпачливо нявкнув і, оглядаючись час від часу на хазяйку, рішуче рушив до воріт.
    Ганна Іванівна зупинилася на порозі й зблідла.
    – Павло… – ледь чутно видушила вона. – Я сьогодні на нього чекала, і він… він уже давно мав прийти…
    Раптом із кухні почувся яксь підозрілий брязкіт і шум. Обидві жінки кинулися туди.
    На картатій червоно-жовтій скатертині лежала розбита цукорниця. А цукор, розсипаний по стільниці, ніби сам собою, утворив короткий напис: «Він у мене».
    Яна й Ганна Іванівна перезирнулися. Цукрові піщинки тим часом, ніби їх притягував невидимий магніт, швидко збіглися до купи. За мить на скатертині з’явився новий напис: «Ти знаєш, що мені потрібно. Чекаю до ранку».
    Ганна Іванівна безсило опустилася на стілець.
    – Вона знищить його…
    Яна була здивована.
    – Але ж Павло має Силу…
    Хазяйка лише похитала головою.
    – На жаль, він схожий на свого предка тільки зовні. Дар у Павла дуже слабкий, він навіть сам досі не підозрює, що може щось… Та, відверто кажучи, не може він майже нічого. Я все збиралася зайнятися його навчанням… запізно… Якщо ми віддамо сімейний талісман, вся родина втратить Силу, Дар більше не передаватиметься у спадок… Звісно, я піду на це. Нехай мій онук буде звичайною людиною, але він буде живим…
    – Ми ще можемо поборотися… – почала Яна.
    – Вона надто сильна. Я нічого не зможу вдіяти проти неї, а ти тим більше.
    – Але я все одно піду з вами, – Яна уперто дивлася на хазяйку. – Хто знає, як усе може обернутися…
    – Ну, добре, – втомлено кивнула Ганна Іванівна. – Ходімо, не можна втрачати часу.
     
     
    ***
    Мітла з двома пасажирками опустилася на вже знайомому Яні дворику. Уже перевалило за північ. Світло вуличного ліхтаря вихоплювало з темряви лише невеличку ділянку перед хвірткою. Решта подвір’я та сам будинок, у якому не світилося жодне вікно, тонули в пітьмі.
    – Підходьте ближче, – долинуло до них із мороку. – Я не кусаюся.
    Короткий сухий смішок. Над ганком засвітився ліхтар. На порозі, переможно схрестивши руки на грудях, стояла Ірма.
    – Він тут, нагорі, – відьма кивнула на одну з гостроверхих башточок. – Ще не вирішла, що з ним зробити. Є так багато привабливих варіантів… – Вона хижо вишкірилася. – Давно хотіла поекспериментувати, та все не було на кому. Здається, хлопчик теж має Силу… Але це навряд чи допоможе…
    – Звільни його, – Ганна Іванівна підступила до Ірми майже впритул. – Я виконала всі твої вимоги. Ось!
    Вона простягнула Ірмі скриньку.
    – Візьми їх і відпусти Павла.
    Ірма прийняла її й відкрила, утім, брати коштовності не поспішала.
    – А це справді те, що я просила? Чи, може, ти теж хочеш зі мною погратися, як і це нахабне дівчисько?
    Відьма злісно глянула на Яну
    – До речі, ти даремно взяла її з собою. З нею ми ні про що не домовлялися, а за свої вчинки треба відповідати. Тобі не казали, дівчинко, що обманювати старших погано?
    – Ти не скривдиш її, – Ганна Іванівна відступила вбік, затуляючи Яну собою.
    Ірма зайшлася зловісним сміхом.
    – А хто мені завадить? Може, ти? Відьма, яку я просто зараз позбавлю сили. Жалюгідне видовище…
    Із цими словами Ірма дістала зі скриньки каблучку, покрутила, роздивляючись, і з переможною усмішкою наділа на палець. Майже в ту ж мить вона здригнулася й струсонула рукою.
    – Ай! Що це?! Що це в біса таке! Ай! Боляче!
    Ірма спробувала стягнути каблучку, але срібні метелики й гілочки ніби вчепилися в палець залізними пазурями.
    Ірма стогнала і, обхопвши каблучку всіма пальцями вільної руки, намагалася зірвати її геть, але всі зусилля були марними.
    – Пече! Пече! Зніміть, заберіть її, прошу, заберіть!
    Вона притулилася до стіни й повільно сповзала на підлогу.
    – Родинний талісман не дається в руки чужинцю… – тихо прошепотіла Ганна Іванівна сама до себе. – Я мала би здогадатися раніше…
    – Добре, я зніму каблучку, але не раніше, ніж тут, поруч із нами стоятиме мій онук, живий і здоровий, – рішуче мовила вона Ірмі.
    – Він… нагорі… – простогнала відьма, корчачись на підлозі. – Нехай вона підніметься й забере його. Ось ключ… Тільки швидше, благаю… Як боляче…
    Вільною рукою вона дістала з кишені ключа й кинула його на підлогу до ніг Яни. Дівчина підібрала ключ і рушила сходами нагору. Невисокі дерев’яні двері, очевидно, вели до кімнати під дахом однієї з башт. Яна повернула ключ і увійшла. Кімната була невеликою. Власне, в ній поміщалася лише стара канапа й тумбочка. Павло стояв до неї спиною й завзято трусив віконну раму. Почувши, що хтось відчиняє двері, хлопець рвучко озирнувся. Він виглядав трохи виснаженим, але загалом, як на жертву злої відьми, цілком непогано. На щастя, Ірма, певне ще не встигла вдатися до своїх чаклунських експериментів.
    – Яно… Ти тут… Але як? – Павло не вірив власним очам.
    – Потім все поясню, ходімо. Там твоя бабуся якраз приборкує відьму, ласу до родинних прикрас.
    – Моя бабуся?
    – Твоя, твоя. А за сумісництвом, спадкова чаклунка.
    – Здуріти можна… – спантеличений Павло покірно рушив слідом за Яною. Вони спустилися сходами до передпокою. Ірма тихо квилила, зіщулившись  під стіною. Яна зробила знак Ганні Іваніні: мовляв усе в порядку, хлопець живий-здоровий.
    Ганна Іванівна наблизилася до Ірми й та, стогнучи від болю, простягнула їй руку зі злощасною каблучкою. Жінка взялася за перстень і потягла на себе, але той не піддався. Ірма зі стогоном повалилася назад на підлогу.
    – Що це? – Ганна Іванівна безпорадно озирнулася на Яну. – Я не розумію…
    – Ти… ти віддала їх… сама… – прохрипіла Ірма, зводячи на неї страдницький погляд. – Вони тобі більше не підвладні… Потрібен інший… Спадкоємець…
    – Павло… – Яна підштовхнула хлопця в спину. – Іди, ти маєш зняти з неї каблучку.
    – Я?!
    – Ти Спадкоємець, – Ганна Іванівна озирнулася на онука. – Ти маєш Силу… Вибач, що не сказала раніше…
    Хлопець повільно наблизився до напівпритомної від болю Ірми й обережно підняв її руку, торкнувся каблучки, потягнув… Із дзвоном срібний перстень упав на підлогу до ніг Павла. Хлопець нахилився й підібрав прикрасу, дивився на неї мов зачарований.
    Ірма схлипувала, дмухаючи на обпечену руку.
    – Не смій займати мою родину, – порушив тишу голос Ганни Іванвни. – Ти переконалася: Спадкоємець має силу й тобі не заволодіти талісманом. Краще тобі забратися геть із міста й більше ніколи тут не з’являтися.
    Ірма повільно підвелася, тримаючись за стіну й, хитаючись, зникла в одній із бічних кімнат.
    Яна підібрала скриньку й подала її Ганні Іванівні. Павло, все ще не ймучи віри, що все це відбувається з ним, здивовано переводив погляд зі бабусі на Яну.
    – Що це було? Що я зробив?
    – Ходімо, – відьми рішуче підхопили хлопця під руки. – Вдома ми про все тобі розкажемо.
     
    – Ходять і ходять тут всякі, непотріб різний тягають, – у передранкових сутінках якась підстаркувата жінка (певне сусідка Ірми) розглядала прихилену до паркану мітлу й бурчала собі під ніс.
    – Вибачте, це наше, – Ганна Івнівна рішуче схопила мітлу й вийшла з двору. Слідом за нею під здивованими поглядами сусідки вислизнули і Яна з Павлом.
     
    ***
    Ранню каву пили на кухні втрьох. Павло ще й досі не міг оговтатися від нічних подій.
    – Чесно кажучи, я трохи не так уявляла початок твого навчання магічній премудрості, але вже сталося як сталося, – Ганна Іванівна пильно дивилася на онука. – Тобі ще треба буде багато працювати.
    Павло кивнув, опустивши очі в чашку з кавою, ніби шукаючи там відповіді на свої запитання. «Авжеж, не кожного дня дізнаєшся, що ти спадкоємець давнього чаклунського роду, – подумала Яна, дивлячись на хлопця. – Мда… Це тобі не «Гаррі Поттера» на дивані читати…». Павло, мабуть, відчувши на собі Янин погляд, підняв на неї очі. Дівчина підбадьорливо всміхнулася: «Все буде добре. Врешті-решт, бути чаклуном зовсім непогано, можеш мені повірити…»
     
    ***
    – То ти мрієш про духа-помічника?
    Яна з Ганною Іванівною стояли на вулиці, якраз біля різьблених дерев’яних дверей, з яких і почалося знайомство дівчини з її новою оселею.  
    – Не думала, що це нині така рідкість. У нашій родині такі помічники завжди були звичною річчю. Твоя бабуся має рацію: нема чого тобі за тридев’ять земель до тієї Британії їхати. Ще й невідомо, що за почвару викличе тобі той чаклун. Потім сама не рада будеш. Мій Тимко тут на кутку перший кавалер. От і зараз сусідська кицька з дня на день має кошенят привести. Хоч одному та передасться Дар. Буде й у тебе справжній дух-помічник, з гарним родоводом.
    – Дякую! – Яна кинулася на шию Ганні Іванівні. І, повагавшись, додала. – А можна ще вас запитати?
    – Про що?
    – Ось ця замкова шпарина при землі, вона для кого? Для духів-помічників?
    Ганна Іваніна здивовано глянула на власні двері, ніби вперше їх побачила.
    – А, це… Та то чисто випадково трапилося, я ще дівчинкою була. Пошкодили якісь хулігани різьблення на дверях. Тато тоді засмутився дуже, цей вхід заколотили, а двері зняли й відвезли до майстерні. А потім майстри, коли назад чіпляли, то не тим боком навісили. Батько як побачив – лаявся, страшне. Але мама сказала, нехай уже буде як є, все одно цим входом уже не користувалися. То так і залишилося. До речі, ти чи не перша увагу звернула.
    Ну, це ж треба! Яна розсіміялася і ще раз кинула погляд на дивні двері. Біля них походжав кіт-помічник Тимко, терся спиною об дерев’яні різьблені квіти. Ганна Іванівна пішла в дім, а за нею і Яна. Коли біля хвіртки дівчина озирнулася назад, кота вже не було. Як він встиг непомітно прослизнути повз них? – здивувалася Яна. Чи, може, цей вхід не такий уже й простий?.. Вітер бавився високою травою біля старовинних різьблених дверей. Жодна з травинок не була прим’ята.
            
             * Дух-помічник – чарівна істота, що служила відьмам та чаклунам, допомагали в побуті та різних чаклунських справах. Найбільш характерні ці персонажі є для ан7глійського і частково французького фольклору.
             **Едвард Келлі (1555 – 1597) – англійський алхімік, медіум, містик та авантюрист, що був на службі в англійської королеви Єлизавети І та німецького імператора Рудольфа ІІ.