10:21 26.09.2020
Вітаємо переможців конкурсу "Міське фентезі"!

1 Дракотик at005 Серце чорта

2 Гайовиця at002 Директор саду, котрого немає

3 Сокира at003 Хлопці із лісу



11:30 04.08.2020
Вітаємо переможців 54-ого конкурсу!

1 Анастасія Гетманська as012 Блакитна стрічка

2 Христя Хмиз as020 Псун

3 Цьогобіччя as007 Як спіймати Колобка на мінному полі


   
 
 
    запомнить
     
Регистрация Міське фентезі Фінал

Автор: Святослав Богун Количество символов: 10297
Міське фентезі Фінал
рассказ открыт для комментариев

at033 Коли згасають ліхтарі


    «Стометрівка» простягалась попри будинки, утворюючи собою тунель, між двома буденними всесвітами вуличних кафе та магазинів. Вона розмежовувала асфальтові береги з човнами-лавками. Нею сновигали пішоходи з маніакально зосередженими, а подекуди просто дурними обличчями.
    
    Клариса пробиралась крізь натовп. Люди штовхались, вибачались й поспішали далі. Верещали діти, а за ними бігали їх, загублені в часі, батьки. Уся ця довколишня простота викликала в дівчини здавлене почуття порожнечі. В якусь мить їй просто захотілось закричати.
    
    Здавалось, вона уже бачить, як дітваки звертають до неї свої зарюмсані обличчя. Як поволі відступають, чи то й просто сахаються перехожі. Як розростається довкола неї «біла пляма». Поки невидима, та згодом усе більш разюча.
    
    Клариса відкинула ці думки, про себе, назвавши їх безглуздими.
    Попереду, людська стіна розсипалась й утворювала порожнистий купол. Посеред нього, грав на скрипці дід. Дівчина жалісно провела по ньому очима.
    
    В музиканта була довга цапина борідка, яка додавала йому дивовижної схожості з козлом. Порівняння примусило Кларису спохмурніти.
    
    А музика розливалась. Публіку п’янили фальшиві ноти. Люди зачаровано спостерігали смичок, який ковзав по струнах.
    
    Видавалось, що за скрипалем вони готові піти куди завгодно. Продовжувати мандрівку до менту, коли останній з них розсиплеться попелом і вкарбується в суху землю, як спомин. Немов тінь загубленого та непочутого.
    
    Пробравшись крізь півколо зачарованих мелодією, Клариса подумала про монети в футлярі від скрипки. Багато лукавих пісень уже відзвучало. Міріади золотих монет упали в кишені нещирим артистам. Золото розпікало їх руки, впалюючись у шкіру. Кипіла кров у венах, та вони продовжували тягнути руки до смертоносних коштовностей. Й танго. Вони танцювали танго.
    
    Дівчина минула, не функціонуючий поки фонтан, і повернула до парку.
    На її голові променів ореол похмурої, в’язкої темряви. Він закрадався у вуха, наповнюючи їх німотною тишею. Клариса байдуже розглядала до затертості, знайомі їй околиці.
    
     Мимо пролітали акуратно засаджені клумби. Навздогін за ними мчали дерева, гублячись в однотонній, зеленій стіні. А в небі ворони, креслили плавні лінії помахами своїх чорно-попелястих крил. Дівчина зачаровано стежила за птахами. В її голові усе гучніш звучало їх каркання – німотний плач манив за собою.
    
    Світ умить збляк. Немов, чорно-біла кінокартина, яка втратила барви й відтінки. Замість людей виникли постаті в білих та чорних плащах. Вони ледь ковзали над землею, рухаючись прямо й, не звертаючи ні на крок у сторону. Каптури приховували обличчя. Мертвотно вилискували серпи у їх кістлявих та пазуристих кінцівках.
    
    Клариса злякано потупилась, роззираючись навкруг. Тротуарна плитка під її новенькими кросівками, вкрилась тріщинами. З них сочилась чорна рідина. Зрідка, звідти ж, виповзали чорні павуки й розбігались у хаотичних напрямках.
    
    Лавка, де ще донедавна, сиділо двійко підлітків, провалилась донизу, відкривши пащеку тунелю. В ньому був тільки морок і з нього ж, виходили усе нові й нові постаті в плащах.
    
    Часом, мандруючи містом, дівчина любила проминати, будинок з химерами. Скульптури, здавалось, таїли у собі щось незбагненне. Тепер ж – там сиділа істота в білій, немов кістяній масці. З голови у неї стирчали довгі, більш трикутні й загострені на кінцях, вуха. А на стіні будинку, зміїлась її тінь. Створіння вітально вклонилось. Зблиснули чорні очі в шпаринках маски.
    
    І перш ніж Клариса встигла промовити бодай слово – видиво зотліло. Злізло зі справжнього світу, як гнилі шпалери зі стін.
    
    Поступово, повернулись сонячне світло та звуки. Усі вони звучали, мов приглушено, звіддалік. Перед очима пливли фіолетові кола. Малюк, що проїжджав на самокаті доріжкою, неподалік дівчини, впав і розридався.
    
    А в голові залишився й паленів образ білої маски.
    
    ***
    
    Сутінки оповивали землю. Планета мчала своєю орбітою, намагаючись вивільнитись від їх щільної пелени та натомість – тільки більш у неї вгрузала.
    
    Усе темнішим ставало небо. Де-не-де запалювалися перші вікна житлових будинків, а це вірний знак того, що людство готується до нічної летаргії.
    
    Згодом уже все місто ставало подібним до, вкритого зірками, неба. Горіли вивіски магазинів, заправок та готелів. Штучне сяйво сотворювало ілюзію дня.
    
    Клариса поспішала притихлою вулицею. Усе частіш, вона звірялась з годинником на руці. В її уяві усе ще жевріла надія встигнути на вечірній автобус.
    
    З глухим стукотом асфальт лічив її кроки. Вулиці – артерії міста, провадили її до порожньої зупинки.
    
    Зупинившись й поринувши в очікування, вона спроквола почала перечитувати надписи на квитку. «За двома зайцями». 7 ряд, 7 місце.
    
    Автівки пролітали повз. А їх червоні фари приковували погляд, занурюючи дівчину в меланхолію. Вихором промчались у свідомості обривки туманних думок.
    
    Червоний, приємний на дотик, светр...
    
    Вона підходить до нього й за долю секунди чує, як її руки панічно стискаються на його рукаві.
    
     Светр стає все важчим і починає осуватися донизу. Спершу він порівнюється з масивним, дерев’яним столом, який стоїть навпроти.
    
     Зі стола злітають білі картки. Клариса тягнеться за ними, але вони зникають в тіні, попід столом.
    
    Тіло в червоному светрі продовжує падіння. Ефемерною стає підлога. Крізь неї прозирають порожні очі. Тягнуться вгору слизькі, вкриті ранами руки.
    
    Зліва мерехтить чорний плащ. Зблискує в повітрі серп і торкнувшись червоного светра, витягує з нього ледь сріблясту тінь.
    
    Тінь звивається, але постать накручує її на серп і губиться в темному закутку. Пожадливі руки ловлять тіло й затягують його в діру.
    
    Дівчина намагається вирвати в них здобич, але в руках залишається тільки червоний светр. Діра в підлозі заростає новим ламінатом.

    
    Клариса очуняла, вирвавшись із плетива думок. Видобуті спомини помчали в глибину свідомості й пізнання, щомиті усе більш тьмяніючи в уяві.
    
    Вона мислила, про те, що з часом, ці занурення стають усе більш схожими на похід поблизу трясовини. Вона топче болото, та замість твані на кросівках, приносить із собою змішаний з почуттям провини жах. А часом - відчай.
    
    На її блідому обличчі, немов розлився графин зі смутком. Й коли, до зупинки під’їхав жовтий, вкритий вм’ятинами автобус – на ній усе ще залишалась гримаса болю.
    
     Обриси автобусу, спершу вкриті тінню, ставали усе яснішими. При світлі ліхтаря, реклама на його боці, заяскравіла кольором і стала відображати різноманітні методи здобуття конвертованої валюти.
    
     Дівчина підійнялась сходинками й пожбурила водієві кілька помнутих купюр. Водій неясним речитативом пробурмотів щось собі під носа, а тоді натиснув на педаль і транспорт для перевезення пішов на обгін машини попереду.
    
    Клариса зайняла місце у хвості кабіни. Попереду неї сидів усе той ж дідок з цапиною борідкою. Неподалік від нього лежала в футлярі скрипка. Здавалось, що вуличний музика дрімає.
    
    Автобус торохкотів поржавілим та гнилим залізяччям. Пролітали в брудних вікнах будинки. Заходили пасажири, повторювали монотонний ритуал з водієм, тоді займали свої місця. А згодом, коли покидали їх, то зникали в темряві, яка починалась зразу ж за дверима.
    
    Коли дівчина побачила знайомі обриси, то й сама з поспіхом вийшла й поринула в холодне, вечірнє повітря.
    Біля масивної будівлі театру, то тут, то там виднілись скупчення людей. А згори, за ходою Клариси спостерігав пам’ятник видатному українському поету.
    
    Масивна кам’яна скульптура перероджувалась у ворона, а тоді розправивши крила – злетіла.
    
    Видіння зразу ж затьмарилось. Трохи постовбичивши разом з усіма, дівчина відчинила двері й всунула квиток жінці в окулярах. Тоді підійнялась сходами й зайняла своє місце в залі.
    
    Коли приміщення вщерть наповнилось публікою - розпочалась вистава. Спершу погасло світло, а тоді розсунулась завіса.
    Залунали крики. Поміж рядами пробігли артисти в чудернацьких костюмах. Повз Кларису промчався чоловік з топірцем у руці. На його капелюсі вилискувала чорна пір’їна.
    
     Артисти зібрались біля сцени, але дівчина ще більш сповзла на сидіння й уважно втупилась в склепіння будівлі.
    Аудиторія шаліла в аплодисментах. Звучав дитячий сміх. Хтось протяжно засвистів. Чоловік з останніх рядів люто верещав:
    
    -Браво!!!
    
    Почалась перша дія. Цирульник Свирид Голохвостий розпочав своє полювання на Проню Сірко. Мерехтіли й змінювалися декорації. Сміявся зал. Клариса оглянула цих людей і вони видались їй зовсім чужими. Тоді вона склепила повіки.
    
    Актори зникли за лаштунками. На сцені виник віз. Він запряжений двома вороними кіньми. Підлога під їх копитами вкривається тріщинами з яких виповзають численні чорні змії. Вони пожирають одна одну, або горять багряним пламенем. Іскри сипляться на завісу й вона запалюється.
    
    Віжки в руках тримає обтягнутий сірою шкірою скелет. Він вдягнутий у костюм, а на голові височить подертий циліндр.
    
    Публіка починає кричати. Перевізник здіймає руку й жестом змушує особливо галасливих замовчати. Сотні беззвучних скелетів падають на обтягнуті червоною тканиною крісла. У мертвих посмішках повишкірювались черепи.
    
    З возу зістрибує істота в білій масці. Дві чорні плями на ній позначають отвори для очей. Вмикається ледь-червоне світло й скеровується на новоприбулих.
    
    Чорноокий стає перед возом і скидає з нього біле полотно. Під ним, в ряд викладені людські тіла.
    
    Крісло Клариси відривається й летить до сцени. Вона бачить, що першим у черзі лежить юнак у військовій формі. На його обличчі запеклась кров.
    
    Істота стягує хлопця з возу й дістає з-за плаща тесак. Мить попоравшись над тілом, вона дістає три сплющені кулі й довго розглядає їх при багряному світлі.
    
    А тоді передає їх перевізнику. Він крутить їх у пальцях, тоді вкидає в циліндр, а з нього дістає кістяну монету й протягує її чорноокому.
    
     Біла маска знову повертається до возу й цього разу Клариса впізнала обличчя…
    
    Крик пробудив дівчину зі сну. Вона не переставала кричати, поки не зрозуміла, де знаходиться. А коли й зрозуміла, то ще довго не могла прийти до тями. Злякані глядачі витріщились на неї.
    
    Дівчина дочекалась антракту й придбала собі кави. Смак не відчувався. Вона ледь відбула другу дію. Проте на виставі зосередитись уже не могла. А коли дійство завершилось, то вправно маневруючи між людьми, вона вирвалась на вулицю.
    
    Вулиця стрічкою звивалась попереду. Вздовж неї горіли численні ліхтарі. Деякі з них тільки блимали сонним оком.
    
     Клариса йшла вперед, а коли всі ліхтарі згасли й пролунав скрип дерев’яних коліс - побачила білу маску, на якій ледь животіло місячне світло. Дівчина простягла руку…
    

  Время приёма: 12:41 02.09.2020