 |
|
| |
20:23 19.05.2023
Сегодня (19.05) в 23.59 заканчивается приём работ на Арену. Не забывайте: чтобы увидеть обсуждение (и рассказы), нужно залогиниться.
13:33 19.04.2023
Сегодня (19.04) в 23.39 заканчивается приём рассказов на Арену.
|
|
|
|
|
|
Навіть у найскрутніші миті я знав, що мушу сюди повернутися. І віднайти вісточку для себе. Щось таке, що дозволило бодай торкнутись до назавжди втраченого. Здається, що минуло зовсім небагато часу відтоді, як я з висоти орбіти так само милувався обрисами материків та островів, ніжною бірюзою океанів та білосніжними шапками полюсів.
Планета нагадує рідну ще й наявністю життя, побудованого, як і наше, на вуглецевій основі. Біологічно-активний світ, подібний тому, що зараз пропливає під черевом мого понівеченого зорельоту, є не у кожній галактиці. Та коли така дивовижа трапляється ‒ то неймовірна удача. Однак замість радості мою душу сповнює біль.
За час поки я обертаюсь навколо планети, комп’ютер зібрав інформацію про її стан, та порівняв з попередніми даними. Але того, на що я сподівався, він не виявив. Ніяких модульованих джерел випромінювання чи залишків високотехнологічного обладнання. Навіть примітивних послань, викладених з каміння, не було помічено.
Єдине, що тут суттєво змінилось від мого першого візиту ‒ з’явились розумні істоти. Рівень їх розвитку далекий від нашого, та вони вже досить вправно займаються землеробством й скотарством, винайшли колесо, вчяться обробляти метали. На вигляд тубільці далекі від ідеалів краси: зустрічатись із ними віч-на-віч в мене не виникає бажання… Хм-м-м, то може саме вони знищили те, що я шукаю?
За стільки років аборигени запросто могли розібрати для побудови власних осель чи хлівів для худоби будь-яку споруду, призначення якої було вище їх розуміння. Та й заради розваги вони могли зруйнувати полишені спеціально для мене знаки та написи. І винуватити їх у тому, що я зараз не маю над чим схилити бідолашну голову у благоговійному трепеті ‒ не має жодного сенсу.
Раптом у моїй свідомості сліпучою надновою спалахує здогад. Він настільки неймовірний, що нагадує марення божевільного і я його з обуренням відкидаю. Та через хвильку вже активую процедуру посадки.
Нарешті попереду фінішний відрізок. Ще трішки і я зможу перевірити своє припущення. Та що це? Кіберпілот виходить з ладу: стан корабля, хоч як я його не ремонтував після аварії, далекий від ідеального.
Переді мною постає вибір: набирати швидкість і знову виходити на орбіту, або спробувати сісти вручну. Для прийняття рішення ‒ лічені секунди.
Обираю останнє: чекати більше не сила. Міцно стискую штурвал, спрямовуючи зореліт на невеличкий майданчик в горах, надійно прихований від сторонніх поглядів стрімкими скелями. Один невірний рух ‒ і я загину. Колись подібні маневри вдавались мені за виграшки. Проте я давно вже таким не займався: більшість часу останнього польоту я тратив на те, щоб вкотре щось полагодити.
Ось і вирішальний момент. Вмикаю маневрові, рвучко переводячи зореліт у вертикальне положення, і одразу ж на мить запускаю головний двигун, щоб погасити інерцію. Випускаю опори. Перевантаження вминає тіло у крісло, тріщать ребра, а очі застилає рожевий туман. Стискаю зуби, аби не втратити свідомість.
Усіма нутрощами відчуваю потужний удар, за яким слідує коливання корпусу ‒ то спрацьовують амортизатори опор. Я успішно посадив корабель.
Із зусиллям вдихаю повітря. Серце мало не вискакує з грудей.
Самопочуття поволі кращає, однак не настільки, щоб радіти життю ‒ на плечі, хребет, кінцівки тисне неймовірний тягар ‒ на цій планеті прискорення вільного падіння удвічі вище за звичне. Потрібно мати такі ж міцні м’язи та широкі кістки, як у аборигенів, щоб тут вижити. Ох і нелегко ж мені доведеться!
Добре, що я заздалегідь підготував скафандр зі спеціальний екзоскелетом. Залишається якось засунути себе у нього й вирушати в путь. У віддзеркалені панелей керування бачу власну кволу посмішку, яка швидше нагадує мученицьку гримасу.
***
…За ілюмінаторами ‒ одноманітний білявий туман вивороту простору. З того, як Лана стискає долоні зрозуміло: вона знудьгувалась. Впродовж кількох діб, що корабель мчить гіпертунелем, ми встигли відпочити та розважитись. Тепер кортить зайнятися тим, що є для нас більше покликанням, ніж професійним обов’язком.
Важко й уявити, як раніше, ще до винайдення тунельного переміщення, відбувались міжзоряні перельоти. Астронавти довгими роками, а інколи й десятиліттями, нудились у тісних відсіках лиш для того, щоб за своє коротке життя дослідити єдину планетну систему. Користь від таких мандрівок була мізерною, однак бажаючих пожертвувати собою заради високої цілі вистачало завжди.
Кидаю погляд на покази комп’ютера: до виходу в зоряний простір менше хвилини. Мене охоплює звичне піднесення. План експедиції складений заздалегідь із врахуванням тривалих астрономічних спостережень. Тому щоразу сподіваєшся на грандіозне відкриття, хоч в результаті отримуєш лише масиви прісних даних. Але ж колись ми обов’язково віднайдемо те рідкісне явище, про яке так мріємо.
Гіперсистема плавно виштовхує нас у мережану зорями темряву космоса. Попереду бовваніє потужне яскраво-помаранчеве світило. Бортовий комп’ютер, використовуючи численні сенсори та безпілотні зонди, одразу береться за збір інформації. Нам же залишається її відслідковувати та, за потреби, уточнювати.
Якщо віднайдеться щось дійсно цікавеньке ‒ настане наш час. Жаль тільки, що він все не приходить. Ресурси корабля потроху вичерпуються, слід думати про повернення додому, але з пустими руками того робити, ой, як не хочеться.
‒ Б’ємося об заклад, що цього разу нам обов’язково пощастить? ‒ кажу я, щоб збадьорити мою кохану: занадто вже вона сьогодні журлива.
По очах Лани бачу, що вона розкусила мій задум. Жінки завжди краще відчувають співбесідника, ніж чоловіки. А якщо ви на двох ділите один корабель, то настільки вивчаєте один одного, що частенько все розумієте і без слів по одному виразу обличчя, характерному жесту чи навіть по зміні постави.
‒ А як програєш, що мені буде? ‒ без особливого запалу цікавиться Лана.
‒ Виконаю будь-яке бажання.
‒ Без обмежень? ‒ помічаю в куточка очей коханої жартівливі бісики. Отже я такі досяг бажаного результату.
‒ Ага! Все, що тобі заманеться. І, що буде в моїх силах.
‒ Гаразд, ‒ всміхається напарниця. Заради того, щоб вона й надалі так посміхалась я готовий наобіцяти будь-що: ми навчились подорожувати за мільйони світлових років, а кохання так і зосталось найбільшою загадкою Всесвіту.
Зненацька відчуваю потужний поштовх. Панель керування відсвічує багрянцем.
«Влучання у корму. Сімнадцятий відсік», ‒ зчитую звіт бортового комп’ютера.
Ще один поштовх. Ще один. Отже це не випадковість!
У Лани полотніє обличчя.
Запускаю маневрові. Слід якнайшвидше змінити курс. Перевантаження втискують у крісла. Виводжу на візуалізатор дані сенсорів, що поступають із сектора з якого нас обстрілюють. Чужинський корабель своїми обрисами схожий на хижака, що вистрибує із засідки на беззахисну жертву. Тільки замість довгих й гострих кігтей у нього потужні плазмові випромінювачі. А іклами слугують рентгенівські лазери.
Ми стали здобиччю для когось лихого й зубатого. І у нас ніякісінької зброї! Така ситуація вважалась малоймовірною: у цивілізацій, що виходили на космічний рівень, толерантність, як правило, переважувала первісний агресивний егоїзм.
Посилаю супротивнику стандартний інформаційний пакет. Він починається з розділу для декодування, що ґрунтується на найелементарнішому: фізичних законах, константах та періодичній системі хімічних елементів. А далі йдуть запевнення у наших дружніх намірах і пропозиції до взаємовигідних стосунків.
У відповідь отримую ще кілька влучань. Якщо наш зореліт й надалі зоставатиметься мішенню ‒ станеться лихо. На звичайних планетарних рушіях не утекти, а поки створюватимемо гіпертонель ‒ нас встигнуть перетворити на решето.
‒ Лана? ‒ в моїх очах стоїть запитання, озвучувати якого зараз не має часу.
Для таких критичних випадків наші вчені в якості останнього засобу пропонували використати гіперсистему для деформування простору по курсу вороже настроєного об’єкта. Ось тільки це означало знищення останнього. А головна ціль нашої експедиції ‒ пошук життя й розуму у Всесвіті, а не їх ліквідація…
‒ Лана? ‒ повторюю я. Дівчина вагається. Вона закохана у нашу професію чи не більше за мене. Інколи я навіть ревную її до роботи: коли вона з головою занурюється у дослідження ‒ на мене залишається менше часу.
Ще один поштовх. Відчуваю ниючий скрегіт десь зовсім поряд, ймовірно у сусідньому відсікові. З таким звуком ремонтні кібери герметизують пробоїну в корпусі. Мені здається, що це корабель жалісно стогне, скаржачись на слабкодухого капітана. А якщо наступний плазмовий заряд поцілить у відсік керування?
Швидко ввожу потрібні команди. Мало не фізично відчуваю, як рветься метрика простору перед агресивним об’єктом. А потім бачу, як хижак розсипається на конфетті, наче зроблений із тонкого паперу, а не з надміцного сплаву металів.
Мовчки наближаємось до того місця, де нещодавно перебував ворог. Огляд показує, що рятувати нікого. Хапаю маніпулятором кілька великих уламків для подальших досліджень. Взагалі-то сумувати не слід: якщо був один корабель, значить десь є й інші, а також існує планета, заселена розумними мешканцями. Хай не такими доброзичливими, як би хотілося, але мети наша експедиція таки досягнула.
Залишається зібрати інформацію про їх цивілізацію й вертатись додому з гордо піднятою головою. А за вказаними нами координатами сюди хлине натовп дослідників із спеціальним обладнанням, які займатимуться детальним вивченням чужинців та підготовкою їх до контакту, якщо його взагалі доцільно проводити.
Однак, скільки я не нишпорю сенсорами по всім шести планетам та трьом десяткам їхніх супутників ‒ ніде нічого розумного, навіть живого, не знаходжу. Лиш на одній планеті, оповитій каламутною від пилу та попелу атмосферою, наші дрони виявляють жалюгідні руїни міст. Зруйновані поселення мають такий рівень радіаційного забруднення, що відвідувати їх не має сенсу в найближчі століття.
Лана закриває обличчя долонями, її плечі здригаються у беззвучному риданні.
Наша удача виявляється нещастям: ми знищили ймовірно останній корабель загиблої цивілізації. Настрій настільки препоганий, що я вирішую замість повернення додому обстежити околиці ще кількох зір, щоб нові враження витіснили негативні емоції.
***
Ніколи не бачив Лану настільки пригніченою. В неї зник апетит, вона перестала відвідувати тренажери, відмовлялась від спільного перегляду розважальних відео, не брала участь в інтерактивних вірт-іграх, якими ми раніше так захоплювались під час перельотів гіпертунелем. Навіть зі мною трималась незвично холодно, часто усамітнювалась у своїй біологічній лабораторії.
Через кілька днів, чекаючи у відсіку керування на вихід з тунелю, я не стримуюсь:
‒ Вважаєш, що я мав чинити інакше?
Лана зиркає на мене з-під лоба. Відмічаю, що сердитий вираз милого моєму серцю обличчя ніяк не псує її вроду. Навпаки, робить кохану якось по-особливому прекрасною.
‒ Не знаю… Мабуть смерть краще, ніж все життя нести тягар провини.
‒ Ми не знаємо хто перебував на тому кораблі, що нас атакував. Можливо лише кібер, запрограмований на знищення об’єктів, які не посилали потрібного сигналу.
‒ Або там були ті, хто врятувався з пекла всепланетарної війни, щоб десь в іншому місці продовжити свій рід та побудувати новий, більш гуманний світ. І якби ти спробував підійти ближче і пристикуватись ‒ вони б отримали шанс почати все спочатку!
А я вважав себе героєм, що врятував кохану од вірної загибелі… Чи може вона просто мене розлюбила? Що ж, і в цьому випадку я безсилий що-небудь змінити. Не знаю, чим би закінчилась наша розмова, якби за ілюмінаторами не зачорнів звичний простір, вцяцькований різнокольоровими вогниками зірок.
Перед нами постає ще одна планетна система. Чергова із сотні, що ми вже встигли відвідати. Щоб відволіктися від гнітючих слів коханої, вручну наводжу сенсори на об’єкт, що знаходиться у сприятливому для життя поясі навколо материнської зорі. На серйозне відкриття я вже й не розраховую. Головне ‒ поринути в роботу: я ж перш за все вчений, а вже потім чоловік, який піклується про стосунки.
Зненацька серце завмирає: планета в центрі зображення нагадує нашу, хоч дещо більша. Нещільна ковдра із білявих хмаринок вкриває бірюзовий океан, кілька крупних шматків суходолу та багато островів. Збільшую деталізацію: зелений колір материків в екваторіальних широтах виявляється густими лісами! Зміщую фокус камери в бік тропіків: там пасуться стада великих рогатих тварин. Тут є життя! ЖИТТЯ!
Тремтячими пальцями віддаю команди бортовому комп’ютеру націлити все, що є у нашому дослідницькому арсеналі на цей дивовижний світ. Відсилаю туди всіх дронів, що залишались в моєму розпорядженні: навряд чи вони нам більше згодяться.
Озираюсь на Лану. Від побаченого вона аж наче сяє зсередини. Можливо саме так виглядали стародавні святі, коли Бог відповідав на їхні молитви. Підхоплююсь із крісла та волаю щось радісне й переможне. Кидаюсь до коханої, стискаю її в обіймах і починаю крутити у дикому танці, рухи для котрого вигадую тут же, на ходу.
Тим часом комп’ютер збирає все нові й нові порції інформації. Кохана м’яко пручається і я з великою неохотою випускаю її з обіймів та влаштовуюсь назад, на робоче місце. Подорож за мільйони світлових років й всі перешкоди на нашому шляху не були даремними! Незабаром ми повернемось додому із грандіозним відкриттям!
Нас нагородять найпрестижнішими відзнаками, в нашу честь називатимуть навчальні заклади, де ми набували знань. Та не це головне… Коли прийде остання година, я знатиму, що доклав зусиль до чогось великого й прекрасного. Набагато ціннішого, ніж сам. І це буде тим, що бринітиме у моїй душі під час переходу у вічність.
Вивожу корабель на орбіту навколо відкритої дивовижі. Тепер милуватись її поверхнею можна безпосередньо через ілюмінатори. Чим я з Ланою залюбки й займаюсь під час коротких перерв на їжу та сон. Настільки цікавої роботи у нас ще не було, й ми намагаємось охопити неосяжне, концентруючи особливу увагу на місцевій органіці.
Безліч разів спускаємось на поверхню планети, використовуючи наш єдиний дослідницький човник. І хоч клята сила тяжіння робить все тут вдвічі тяжчим, настирливо намагаючись притиснути нас до ґрунту, але як же приємно після тривалого перебування у замкнутому просторі зорельота ходити, нехай і в скафандрі, по смарагдовій травичці, чути спів птахів, слідкувати за ламаною траєкторією польоту місцевих метеликів!
Я навіть торкаюсь до деяких тваринок ‒ вони тут такі сумирні, ніким не лякані. Особливо до вподоби маленькі пухнасті створіннячка, що видають неймовірні буркотливі звуки, коли їх довго гладиш. На жаль істот з розвинутим інтелектом у цьому світі немає. Кілька видів з гарним потенціалом наближаються до порогу розумності, але їхніх когнітивних здібностей замало для виходу на наступний ментальний рівень.
Загалом відкритий світ настільки біологічно-активний, що різноманіття форм живих організмів просто вражає уяву. Та найголовніше ‒ екзотична чужинська органіка побудована на тій же вуглецевій основі, що й в наша, хоч і різниться генетичним кодом.
Заповнивши вантажні відсіки зорельота зразками чужопланетної флори та фауни, я вирішую готуватись до відльоту. Ми виконали великий обсяг робіт, а на більш фахові дослідження потрібен час та нові ресурси.
‒ Можна я ще залишусь? ‒ Лана лагідно зазирає мені у вічі. ‒ Кортить завершити кілька досліджень. А ти вирушай додому. Розкажи про наше відкриття і повертайся. За кілька діб зі мною нічого не трапиться. Тим більше під охороною стількох кіберів.
‒ Одній зоставатись все-одно небезпечно, ‒ кажу я глухо. ‒ І не проси.
‒ Хіба ти не обіцяв виконати будь-яке моє бажання? ‒ раптом нагадує кохана про те, що я давно забув. ‒ Невже не здержиш слова?
Яка ж вона хитрунка! Такі дочекалась потрібного для себе моменту.
‒ Може ти мене хочеш просто здихатись? ‒ посміхаюсь у відповідь.
‒ І не сподівайся! ‒ жартує напарниця.
Мої вмовляння не допомагають. Дівчина затято стоїть на своєму, я ж виглядаю або патологічним ревнивцем, або боягузом. Ніколи не бажав бути ні тим, ні іншим. Врешті поступаюсь. Залишаю Лану в дослідницькому човні, який вона перетворила на мобільну лабораторію. А також надаю у її розпорядження всіх роботів, обладнання та припаси.
‒ Не сумуй без мене, ‒ кажу я на прощання.
‒ Не хвилюйся, все буде добре! ‒ запевняє мене кохана.
Востаннє кидаю погляд через ілюмінатор: як же красиво! Скоро я сюди повернуся разом з іншими колегами. Побудуємо наукову базу, де буде комфортно й працювати, й жити. Ми з Ланою народимо дітей, вони виростуть на цій планеті, наче на рідній. На душі легко й радісно: очікування чогось приємного вже і є щастям!
***
Летіти тунелем на самоті ‒ нуднішого заняття й не вигадаєш. Щоб скоротати час проводжу інвентаризацію зібраних в експедиції зразків. Особливо багато їх з останньої біологічно-активної планети. Під «колекцію» у нас передбачено кілька спеціальних герметичних трюмів, щоб максимально убезпечити їхній вміст від зовнішніх впливів на зразок жорсткого космічного випромінювання, а також захистити екіпаж від проникнення на житлову палубу небезпечних об’єктів.
Серед різноманіття зразків помічаю бокс, де зберігаються шматки знищеного мною чужинського корабля. Після того прикрого випадку руки не підіймались зайнятись цими рештками. А потім було не до них. Беру найбільший шмат на аналіз: цікаво з яких сплавів він виготовлений, а можливо ще й дізнаюсь важливі подробиці про його творців.
Зненацька чужак впинається в долоню правиці. Розумію, що це не жива істота, а щось на зразок наших кіберів. Намагаюсь другою рукою відірвати від рукава скафандра хижу залізяку. Однак мої зусилля даремні. Крижаний відчай підступає до грудей: від агресора слід очікувати найгіршого, а поряд зі мною нікого немає, щоб прийти на поміч.
Тим часом чужинський механізм заповзає на мій планшет, прикріплений десь посередині між зап’ястям й ліктем. Це шанс! Відстібаю його та відкидаю прилад разом із інопланетною почварою подалі від себе. Все, здихався ворога!
Я не встигаю як слід зрадіти визволенню. Могутня сила відкидає мене, мов пір’їнку, до протилежної стіни, зорельотом прокочується гуркіт. І одразу ж починається несамовита круговерть, наче я на тренувальній базі здаю екзамен на поведінку в критичних ситуаціях. Як на зло ще й бортовий комп’ютер не виходить на зв’язок.
Мушу дізнатись, що трапилось. Ймовірно все не так серйозно, як здається. Безліч поломок запросто піддаються ремонту. Зціплюю зуби й повзу до центрального коридора, хапаючись за поручні на стінах. А там беру напрямок на відсік керування. Піт заливає обличчя, дихання збивається, але я вперто просуваюсь до цілі.
За оглядовими ілюмінаторами ‒ всіяна зорями чорна безодня. Корабель викинуло із тунелю набагато раніше, ніж було потрібно згідно прокладеного курсу. Такого в мене ще ніколи не було. Гіперсистема ‒ одна з найнадійніших складових сучасних зорельотів. Швидше туалет зламається, ніж вона вийде з ладу.
Влізаю в робоче крісло, пристібаюсь пасками. Гарячково ввожу команди на пульті. Врешті мені вдається стабілізувати обертовий момент маневровими двигунами та реанімувати бортового комп’ютера. Запускаю загальне тестування корабля. Відкидаюсь на спинку й спостерігаю за незнайомими сузір’ями. Була б поруч Лана... Хоча, може й добре, що її не має зі мною: наразі тут небезпечніше, ніж на тій планеті.
Результати діагностики мене шокують: перевантаженням в енергомережі знищено гіперкамертон: серцевину системи, що створює міжзоряні тунелі. Полагодити це можливо, але тільки в умовах спеціалізованого дока. І причиною цього слугувала команда, яку було подано з мого планшета. Те, що це не випадковість ‒ розумію одразу. І вирушаю на пошуки клятої залізяки, яку так необдумано притягнув на власний зореліт.
Знаходжу почвару, яка підступно помстилась за знищення свого корабля, у тому ж трюмі поряд із моїм обвугленим планшетом. Ознак функціонування вона не подає, та я про всяк випадок хапаю її маніпулятором, обережно виношу в шлюзову камеру й викидаю у вакуум. А тоді мало не підіймаю забрало свого гермошолому…
Тепер я приречений доживати віку на самоті. Навігаційна система розрахувала: зореліт відлетів від планети, на якій зосталась Лана, на два десятка тисяч світлових років. По космічним міркам ‒ дріб’язок. Адже відстань до нашої домівки на кілька порядків довша. Та навіть повернутись до коханої без гіпертунелю мені не під силу.
Ті двигуни, що ми використовуємо для руху між планетами, налаштовуються й на міжзоряні подорожі. І при гарному прискоренні, що наблизить швидкість корабля впритул до швидкості світла, здолати відстань до Лани теоретично можливо. Принаймні так робили наші славні предки. Проте ми отримуємо разючу різницю в часі: на борту він сповільниться і я доживу до фінішу, а у Всесвіті промине не одне тисячоліття.
В уяві постає дуже сумна картинка: моя бідолашна кохана, змарніла та згорблена від щоденних клопотів, кожного вечора виходить на найближчий пагорб. Лана довго з надією вдивляється у зоряна небо. Минають дні, місяці, роки, а її сподівання так і не справджуються. Одного разу вона усвідомлює, що все даремно. Й більше не шукатиме швидку іскорку мого корабля серед безлічі зірочок.
А я все-одно повернусь туди, бо обіцяв! Краще пізно, ніж ніколи!
Віддам праху коханої останню шану. Може, я ще й відшукаю якусь звісточку від неї. Нехай те послання й міститиме одні лиш докори, та я обов’язково прочитаю його.
***
…Обережно спускаюсь від місця посадки. В умовах незвичної для мене подвійної сили тяжіння це набагато легше, ніж дертися вгору. Однак мушу бути напоготові: камінці під ногами так і норовлять зсунутись вниз та потягнути мене за собою. Мандрівка в горах ‒ завжди небезпечна справа. Банальна втрата рівноваги може стати останньою подією в моєму житті. Шкода, що не маю кібера, який би мене підстрахував.
Десь на половині шляху зупиняюсь на привал. Скільки стимуляторів не вживай, а вік бере своє. Тим паче, що на плечі безперервно тисне зайва вага. З тієї місцини, де я всідаюсь відпочити, відкривається чудовий вигляд на поселення внизу. Навіть через примітивну оптику гермошолому я розрізняю з пів-сотні наметів зі шкір та тканини, розкиданих по обидва боки швидкоплинної річки. Для своєї задумки обираю житло, що розташоване якнайдалі від сусідів, щоб не підіймати зайвого шуму.
Я планую не дуже етичну по відношенню до розумних істот, але вкрай необхідну для перевірки своєї гіпотезу затію. Вночі, коли всі тубільці поснуть, маю викрасти котрогось з них. Звичайно в лабораторію на зореліт мені аборигена не затягнути: сам не знаю, як назад дістатись. Але деякі дослідження можна провести й на місці.
Добрячи відпочивши, я продовжую подорож. Поступово гірський схил пологішає і моя хода пришвидшується. Перебування на цій планеті збуджує в пам’яті давні події. Ось ми з Ланою так само мандруємо серед високих бескидів. Навколо нас дзичить десяток дронів. А я, замість того, щоб збирати зразки бурого моху ‒ вибираюсь на вершину і зриваю для коханої маленьку чужопланетну квітку!
Враз ґрунт піді мною осипається, я зсуваюсь у розщелину в скелі.
Заледве встигаю зачепитися за камінь, що одиноко стирчить із майже прямовисної стіни. Мені не дотягнутись до краю, щоб вибратись нагору. А провалля глибоке, якщо впаду на дно ‒ розіб’юсь. І все через втрату пильності. Тамую крик відчаю. Негоже космодосліднику так ганебно зустрічати загибель.
Скільки я ще протримаюсь? Скоро руки відпустять опору, он як ниють. Я й так довго боровся з бідами на самоті, спромігся знову сюди вернутись наперекір жорстокій долі. Шкода лише, що не вийшло розізнати, як Лана тут жила без мене.
Зненацька зверху долинають поспішні важкі кроки.
Чи то мені вчувається? Можливо кожен перед смертю марить спасінням?
В червонястих променях призахідного світила над краєм розщелини з’являється здоровенна голова, заросла як зверху, так і знизу, густим темним волоссям. Масивні щелепи, якими легко перекусити мою горлянку, надають обличчю тубільця загрозливого вигляду. Крупний видовжений ніс також викликає одну лиш огиду.
Потвора довго дивиться на мене, голосно прицмокуючи повними губами. Відтак простягає довжелезний дрючок. Я бачив, що з таким реманентом місцеві жителі ходять у мандрівку, використовуючи його як посох. А зараз мене ним просто спихнуть у провалля.
Мимоволі зажмурююсь. Пальці тремтять від напруги: я ось-ось упаду.
Та що це! Замість потужного удару відчуваю легеньке поштрикування на тильній стороні долоні. Розплющую очі. Невже мені хочуть допомогти? Чи не для того, щоб потім поласувати чимось пікантним? Аби все зважити в мене лічені секунди.
Щосили хапаюсь за кінець дрючка. Чужинець потроху тягне мене вгору, чую його натужне кректання. Я ж допомагаю собі, опираючись де можна на стіну ногами.
Нарешті вилажу на безпечне місце. Віддихуюсь, роздивляючись істоту, якій я маю дякувати за спасіння. Вона вдягнута у якесь дрантя. На зріс рятівник удвічі вищий за мене та у десять разів сильніший. Якщо зараз накинеться ‒ не захистять навіть екзоскелет зі скафандром. Про що я думав, коли планував свою місію? Дурень!
Замість того, щоб із завмиранням серця напружено очікувати нападу ‒ простягаю долоню. Так за звичай вітаються на моїй далекій батьківщині. Проте чужопланетянин не розуміє мого жесту. Натомість він вклякає переді мною на коліна й високо здіймає руки. З його уст злітають дивовижні протяжні звуки. Здається, що це врочистий спів молитви.
Ага! То він бачив, як я з громом, вогнем і димом здійснив посадку, й сприймає мене за могутнє небесне божество! От халепа! Ще цього бракувало!
Намагаюсь підняти новоявленого пророка на ноги. Та де там! Ми в різних вагомих категоріях. Гаразд! Якщо йому так хочеться ‒ нехай впадає в релігійний екстаз.
Вирішую скористатись тим, що тубілець не проявляє агресії. Виймаю із-за поясу забірник й проводжу ним по обличчю дикуна. Вмикаю аналізатор: секунди тягнуться мов вічність. Нарешті дані проступають на внутрішній поверхні гермошолому. Похапцем читаю й перечитую інформацію. На мої очі мимоволі навертаються сльози.
Ноги підгинаються і я опускаюсь на коліна перед істотою, що вважає мене богом, низько схиляючи перед нею голову. Так, під останніми променями світила, що ховається за багряний виднокрай, ми й стоїмо, віддаючи один одному шану.
Звісточка від коханої очікувала на мене тисячі обертів цієї планети навколо материнської зорі. Як я й гадав, вона записана в межах інтронів хромосом аборигенів і не заважає функціонуванню їхніх організмів. А ще я побачив результат по-справжньому титанічної праці, зважаючи на умови, в яких вона велась: гени тубільців місцями доповнені новими послідовностями нуклеотидів, взятими із нашого генетичного матеріалу. Або ж наш геном був радикально адаптований для виживання на цій дивовижній планеті, залученими від місцевого виду ділянками ДНК… Певно таким чином моя напарниця спокутувала вину за знищену мною агресивну цивілізацію.
‒ Я теж тебе люблю! ‒ голосно відповідаю Лані. І відчуваю, що важливішого за ці слова немає нічого у Всесвіті. Мій далекий нащадок старанно повторює почуте.
|
|
| |
|
Рассказ открыт для комментариев