запомнить
     
Регистрация Конкурс № 54 (лето 2020) Фінал

Автор: Анастасія Гетманська Количество символов: 36976
Конкурс № 54 (лето 2020) Фінал
рассказ открыт для комментариев

as012 Блакитна стрічка


    Це був важливий день для Яла, котрий вже місяць стежив за горигризом. За цей час рідкісна тварина мала б прогризти чималий хід у горі, залишивши на своєму шляху купу перемеленого каміння разом з коштовними камінцями, які, власне, і були метою сьогоднішньої вилазки. Хлопець не хотів ризикувати, чекаючи, доки горигриз покине своє пасовисько. Місце було глухе, але легкодоступне, тому інший шукач швидкого заробітку міг дістатись до здобичі першим.
    – Як настрій, друзяко? – поцікавився Ял у свого кошлатого чотирилапого напарника.
    – Гук! – жваво сповістив про свій відмінний настрій буриндух, який бігав змійкою біля господаря і винюхував усе довкола, щільно притиснувши до голови гострі вуха.
    Завдяки своїй кмітливості й витривалості, а також надзвичайно гострому нюху та зору буриндухи були корисними помічниками у багатьох справах і коштували, відповідно, чимало. Проте брунатний Круть дістався Ялу задарма. Дядько хлопця, в минулому відомий чарівник, покинув багате, й, як він казав, пусте життя у головному місті Равель та вирішив усамітнитись десь далеко у горах. А цінне звірятко лишив улюбленому племіннику на добру згадку про себе, разом з дрібкою власної магії. Бурундуння було веселим і непосидючим, тому отримало ім'я «Круть». На добрих харчах звірятко швидко виросло й зміцніло, тож тепер лише найбільші хижаки могли відважитись напасти на нього.
    У лісі було парко. Тінь від високих смерек не давала бажаної прохолоди. До галявини підкрадались повільно, щоб хрускіт сухого гілля під ногами не збудив здоровенного звіра, котрий міг розчавити їх обох без особливих зусиль. Ял з насторогою глянув на небо: жодної хмаринки – мають встигнути до дощу. Усе йшло за планом: горигриз спав, солодко посопуючи у затінку перед входом до створеної ним печери. Двоє відчайдухів легко прослизнули повз його гладке сіре тіло. Горигриз добре попрацював: усередині печери завширшки з великого воза хлопцеві навіть не довелось пригинатись.
    Хід майже одразу звернув праворуч, відрізаючи їх від світла. Переконавшись, що страшний звір надто далеко, щоб занюхати чад, Ял запалив смолоскип. Вочевидь, Зелена гора припала горигризу до смаку: світло смолоскипа розчинялося у темряві, так і не діставшись кінця ходу.
    – Круть, шукай!
    Почувши команду, буриндух безшумно побіг углиб печери. Ял тим часом обстежував рештки погризеної скелі навколо себе, нервово озираючись і уважно прислухаючись до звуків ззовні.
    Буриндух вже приніс три камінці, коли сталася халепа.
    – От дідько – грім! Круть, до мене! – голосно зашепотів хлопець. Але, захопившись пошуком скарбів, буриндух не повертався. Гучне невдоволене гарчання підтвердило найгірші побоювання Яла: грім почув не лише він. Хлопець не на жарт перелякався: тепер їм аж ніяк не вдасться прослизнути до виходу непоміченими. Горигриз зажене їх до кінця ходу, а далі або розчавить своєю чималою тушею, або ще гірше – зажує разом з кам'яними смаколиками. Від безвиході Ял схопився за маленький ножик на поясі, але одразу збагнув, що то дурне – шкіру горигриза неможливо пробити навіть арбалетом. Круть таки прибіг на поклик господаря, тихенько гукнувши, наче дорікаючи, нащо було відривати його від важливої справи.
    – Ццц.., тихо, він прокинувся, не рухайся. – Хлопець міцно стиснув свою єдину можливу зброю – смолоскип.
    Обоє завмерли. Здалось, минули години, коли почулось рівномірне сопіння.
    – Хух, – з полегшенням прошепотів Ял, загасивши смолоскип, – здається, заснув. Забираймося!
    Горизгиз дійсно заснув, але цього разу повністю заліз до печери, ховаючись від дощу. Однак між його тілом і склепінням печери все ж лишалась добряча шпарина.
    – Ти відволікаєш, зрозумів? Зустрінемося біля струмка, – Ял доповнив пояснення на мигах.
    – Гук!
    Довелось підсадити буриндуха, щоб він зміг видертися на горигриза. Круть блискавично проскочив поверх довжелезної спини, безцеремонно збіг вниз по видовженій морді та почав голосно гукати, тікаючи. Зовні досі йшов дощ, але горигриз, не стерпівши такого нахабства, з гучним гарчанням кинувся за зухвалою тваринкою. Ял знав, що велетню нізащо не наздогнати його прудкого друга. Не гаючи часу, хлопець вибіг з печери.
    Біля струмка, де на Яла чекав кінь, переляк одразу змінився на ейфорію від вдалої пригоди. Дощ вщух, а незабаром з'явився і Круть, з розбігу стрибнув у струмок і почав голосно сьорбати воду.
    – Ну ти геть як коняка! – зайшовся сміхом хлопець, протягуючи руку до торби з трофеями.
    Звісно, він розраховував на більше, але з огляду на обставини, втекти цілими вже було непогано, а може ще й здобич чогось вартує.
    Першими з торбинки з'явилися два менші камінці, обидва темно-зелені з чорними цяточками.
    – От тобі маєш! – піднесений настрій хлопця змінився розчаруванням. – Травняки. Їх і за срібло не продаси.
    «Ну останній хоч трохи більший», – подумав Ял, вдруге зануривши руку до торбинки. Це виявився не травняк. Хлопець зачаровано прикипів поглядом до прозорого кристала. Сонце ще не встигло проштовхнутись поміж хмар, проте грані каменю яскраво виблискували кольорам веселки.
    – Ого! Ти глянь, що ми надибали!
    – Гук! – буриндух вже вгамував спрагу і бадьоро обтрушував змокле хутро.
    – Як вони його там називають? Монемус! Оце нам чаклуни грошенят відвалять!
    Ял вже не вперше полював на камінці горигризів. Якось йому пощастило знайти величезний багрянець, на який він зміг купити коня. Але монемус, чаклунський камінь, вперше виблискував у його руках. Він боязко роззирнувся навкруги: з таким скарбом треба бути обачним. Шкода, не встиг до церемонії. Може б вдалося більше виторгувати, але нічого – чаклунський камінь завжди в ціні: усі чародії використовують їх для підсилення магії.
    Ял згадав, як у цей самий день минулого року стовбичив у натовпі на центральній площі Равеля. Увага присутніх була прикута до дерев’яних підмостків, вздовж яких вишукувалося близько дюжини дітей віком від дев’яти до дванадцяти років, вбраних завдяки чародійській казні не гірше за вельмож. Час від часу дівчата поправляли складки на своїх пишних сукенках, а хлопці смикали розшиті комірці сорочок з надією здобути собі трохи більше повітря. Незважаючи на незвичний одяг та хвилювання, кожна дитина випромінювала гордість і радість, адже на цій сцені могли красуватись лише одиниці, народжені в найдовший день літа. У центрі на підставці лежала невелика чорна подушка, на якій сліпуче сяяв монемус.
    Церемонія як завжди почалась рівно опівдні. Діти по черзі підходили, щоб торкнутись чаклунського каменю. Монемус не поспішав з вибором. Майже у всіх кандидатів після невдалої спроби сльози зрадницьки навертались на очі, що й не дивно – неабиякий шанс у житті було втрачено. Того разу вдача посміхнулась високому худорлявому хлопчині – від його дотику камінь на мить забарвився синім, сповіщаючи, що передано дар лікування. Багато років тому, коли монемус засвітився зеленим, дядько Яла отримав непересічне вміння спілкуватись з тваринами.
    Раптом Круть різко смикнувся і напружено почав вдивлятися у крони прилеглих дерев.
    – Що там, друже?
    Прослідкувавши за поглядом буриндуха, хлопець на мить забув про сьогоднішні здобутки. Зовсім поряд з ними на дереві сиділа маленька дівчинка. Як вони її обидва проґавили? Сиділа, певно, тихо, як миша, аж поки не поворухнулася.
    – Гей, мала, ти що там робиш? Злізай, бо ще впадеш!
    Дитина наче заціпеніла. Два великі ока кольору нічного неба завмерли і навіть не блимали. Ял замислився: не лишати ж дівча саму у глухому лісі.
    – Я знаю, що тобі треба! – зрадівши влучній ідеї, хлопець поліз до торби. – Диви – медяник! А як пахне! Голодна, певно. Спускайся, я тебе пригощу.
    Ідея спрацювала: дівчинка заворушилась, повільно злізла з дерева і взяла солодке. Жувала мочки, не реагуючи на питання свого рятівника. Круть підбіг до дитини і почав грайливо тицяти в неї своїм мокрим носом. Дівчинка дзвінко засміялась. Було видно, що медяник їй дуже смакував, однак помітивши голодний погляд Крутя, вона без вагань кинула йому останній шматочок і нарешті заговорила.
    – Хочу до мами, – почувся тоненький голос.
    – Добре, – зітхнув з полегшенням Ял, – це вже щось. Отже, ти не німа. А звати як?
    – Волошка, – сором'язливо відповіла дитина.
    – Гарно, пасує тобі до очей. А мене – Ял, – він ніколи не представлявся повним ім’ям “Ялівець”. Волів би називатися більш мужньо, як от Берест чи Полин.
    – Ну, розказуй красуне, – підбадьорив Ял замурзану знайду, – скільки ж тобі років?
    – Зимою в найдовшу ніч шість буде, – радо відповіла дівчинка, заохочена компліментом.
    – О, то ти вже зовсім доросла, а дім твій де, знаєш?
    – У Вітерцях, я там живу з мамою і братиками.
    Ял знав це село. Зовсім недалеко від його рідного Пригірного. Це добре, можна буде швидко спекатись малої. Сьогодні, правда, дотемна вже не встигне.
    – Дай здогадаюсь, ви з родиною їхали до Равеля, щоб поторгувати на святі?
    – Ковбаску везли і пампухи. Люди, як гуляють, добре беруть, – серйозно відповіла дівчинка зі знанням справи.
    – Ти, певно, добряче заблукала, якщо тебе одразу не знайшли. Чого ж від мами втекла?
    Дитина похнюпилась і почала мимрити щось незрозуміле:
    – Він кликав мене, а потім я загубилась.
    "Перелякалась – от і верзе нісенітниці. Добре, що ми її знайшли, а то б пропала душа", – підсумував подумки Ял.
    – Ти хороший, – раптом заявила Волошка і протягнула хлопцеві маленьку блакитну стрічку, яку зняла з однієї зі своїх розпатланих кісок, – ти – мій друг.
    «Таких друзів у мене ще не було», – подумки всміхнувся Ял, якому, насправді, потепліло на душі від слів малечі.
    – Треба нам, Волошко їхати, бо дощ от-от знов зарядить, а ми й так мокрі, як водоплавці. Заночуєш у нас, а завтра відвезу тебе до мами.
    За хвилину вони вирушили вузькою стежкою вздовж струмка. Круть нишпорив поруч. У нього б стало сил повезти дитину на спині, але худорлявий підліток і маленька дівчинка не надто обтяжували коня.
    Тим часом сонцю таки вдалося продертися крізь суворі сірі хмари і зараз воно впевнено сяяло прямо над головами подорожніх, приємно зігріваючи і просушуючи їхній одяг. Налагодження стосунків з лісовою приблудою було позаду, тож Ял із задоволенням поринув у роздуми щодо свого скарбу.
    Скільки дадуть чарівники за монемус? Сам він ніколи таким не торгував, але чув про чоловіка, який шукав ягоди на схилі гори, а знайшов чаклунський камінь. Відтоді чоловік вже не живе продажем ягід, а перебрався до міста і став багатим торговцем.
    «Батьківську хату відбудую, собі клаптик землі куплю, той, що ближче до озера». Планів було ще багато, та до реальності хлопця повернув раптовий скрик Волошки.
    Ял різко зупинив коня.
    – Що таке? – він тільки зараз усвідомив, що навіть не оглянув дівчинку, а вона могла бути пораненою.
    – Він впав, – винувато промовила Волошка, вказуючи брудним пальчиком кудись на землю праворуч від коня.
    – Хто впав? – на всяк випадок зістрибнувши на землю, Ял глянув у той бік, куди вказував маленький пальчик.
    Хлопцеві аж серце стало: трохи позаду від них, віддзеркалюючи прямі сонячні промені, яскраво виблискував монемус. Але як таке могло статись? Він поклав скарб до таємної кишені у торбі, перекинувши її навкіс через плече, і весь час тримав перед собою. Волошка також сиділа перед ним, тому їй було не так-то просто крадькома поцупити камінь. Гнів накотився потужною хвилею.
    – Ах ти, мала злодійко! Я її рятую, а вона мене обкрадає! Цьому тебе мати вчила?
    Від цього крику дитина розплакалась, та ще й погода знов зіпсувалась: хмари відтягнули сонце з небосхилу і почали проливати холодний дощ.
    – Я не крала, – рюмсала Волошка, – я просто дивилась.
    – Розкажеш мені! – буркнув хлопець, але хвиля гніву вже минула і він розсудливо подумав, що мала найімовірніше полізла до торби через звичайну дитячу цікавість. А от йому слід бути обачнішим. Добре, хоч йойкнула, бо так би й проїхали повз, і прощавай хата біля озера.
    – Нащо ж ти його кинула? – вже зовсім спокійно запитав Ял.
    – Він злий став. Я злякалась.
    Ну ось – починаються дитячі фантазії. Але, зрештою, хто ті чаклунські камені знає – може, обпік малу.
    – Добре, не плач, що він тобі заподіяв? Чому камінь злий?
    – Просто злий і чорний.
    – Ясно, – сухо сказав Ял, визнавши марність подальших розпитувань, – їдьмо, бо доведеться ніч з вовками вити.
    Далі їхали мовчки, лише безжурний буриндух раз у раз підбігав до коня і весело видавав своє улюблене – «Гук!».
    Волошка знов дала про себе знати лише на підході до Пригірного.
    – Дивись, пташка плаче! Спусти мене!
    – Яка ще пташка? – трохи роздратовано зреагував Ял, втім виконав прохання. Дівча вірно підмітило: у кущах, наче плакала, пищала невелика сіра пташка. Хлопець одразу зрозумів, що вони нічим не зможуть зарадити. Судячи з плям крові і викрученої голови пташку вполював якийсь хижак і тепер краще поспішити, щоб самим з ним не зустрітися. Шкода, що мала це побачила.
    – З нею все буде добре, – Ялу рідко вдавалось переконливо брехати.
    Волошка не поспішала йти геть, а лише обережно гладила пташку. Раптом пищання стихло. «Ну все – відмучилась», – із сумом подумав хлопець.
    – Ходімо! Бачиш, пташка заснула.
    – Вона не заснула, вона померла, – спокійно зауважила дитина. – Але їй вже не болить.
    До Пригірного дісталися пізно вночі. Мати Яла одразу після вечері вклала Волошку спати й взялася наступного дня доправити її до рідні.
    Ял не став зволікати та, надійно сховавши камінь за поясом, із росою вирушив до Равеля. Шлях верхи займав весь день, тому довелось зупинитись на ніч у приміському шинку "Ситий пліткар". За невелику плату його пустили на горище. Заклад цілком виправдовував свою назву: порції за помірні гроші були великими, а затишна атмосфера сприяла невимушеним балачкам. Підкріпивши сили яєчною з трьох яєць з підсмаженим сальцем і чималим куснем хліба, Ял взяв свій келих квасу і без церемоній підсів до двох чоловіків, які вели неквапливу бесіду за життя.
    – Теплого вечора, добродії! Можна до вас? Тихо вже в місті, не те, що, певно, на свято. А я от спізнився, – Ял спробував зобразити на обличчі непереборний сум.
    – Сідай, хлопче! Спізнився він, ти чув, Латуче? Тебе що, дзеркотуха до лісу затягла, що ти на два дні спізнився? Кажуть, вони хлопців молодих полюбляють, – зареготав один з добродіїв.
    – Десь так і було, – загадково посміхаючись підтримав жарт Ял. А як свято? Кого в нас побільшило? Лікувальників чи, може, погодників?
    Чоловіки перезирнулись.
    – Ти, хлопче, зі своєю дзеркотухою геть усе пропустив. Не вибрав камінь нікого.
    – Як це? – щиро сторопів Ял.
    – А ось так. Жодним кольором не засвітився. Вже по три рази його всі обрані торкались. Так і лишився прозорим. Не зійшла до нас сила в цьому році.
    – Давно вже такого не було, – почав згадувати Латук, – хіба за діда мого трапилось, що на святі теж камінь нікого не обрав, але тоді неспокій в країні був: чародії то з нами виступали, то проти нас. Може, хтось камінець і підмінив.
    – Та біс із нею, з тою магічною силою, – розійшовся другий добродій. Вже й так тих чаклунів, як будяків розвелося. Користі з них хіба багатіям. А як ворог нападе? Вони в нього, що любовним зіллям жбурлятимуть? Дармоїди! Краще б на армію ті кошти йшли.
    – Ну, вони дощ можуть викликати, буревій, – спробував заперечити Ял. Багато чувши від свого дядька, він не сумнівався в могутності чаклунів.
    – Дурня то все, хлопче. Забавки для багатих. Нам від них жодної користі.
    Ял занепокоївся, але втішив себе думкою, що після такої невдачі монемус може ще й піднятися в ціні.
    Добре відіспавшись з дороги, хлопець поспішив до міста, де зміг ще до обіду потрапити до високопоставленого віщуна. Той брав найвищу плату, втім ніколи не казав нічого конкретного, тому черга до нього була найменшою: люди не поспішали витрачати час та гроші.
    Віщун середніх років, званий Гостролистом, приймав у покоях, оздоблених найдорожчим карійським деревом та гобеленами. Високий статус чаклуна підкреслювала темно-фіалкова мантія, збагачена срібною вишивкою.
    – За чим прийшов? – Гостролист окинув хлопця зверхнім поглядом. – Розцінки знаєш?
    Ял з усіх сил намагався опанувати хвилювання, однак слова вилітали поспіхом.
    – Я пане, у справі. Товар маю, монемус. Треба вам того камінця?
    – Може і треба, – не виказав особливого зацікавлення Гостролист, втім глянув на Яла набагато уважніше, примушуючи хлопця здригнутися від паскудного відчуття, що хтось роззирається всередині його голови. – Бери товар і приходь о п’ятій до воріт замку майстра. Скажеш, що до мене.
    Ял одразу пішов до замку очікувати на видноті. Затишне місце знайшлось якраз неподалік головних воріт. З нього було добре видно великий годинник на високій вежі кам’яного замку. Час спливав повільно, підкидаючи все більше бентежних питань. Чому чаклун одразу не купив камінь або принаймні не назвав ціну? Ял приблизно знав, на що розраховувати, але хотілося б почути конкретну пропозицію. Навіщо його покликали саме сюди?
    У призначений час охоронець завів його до напівтемних покоїв. Навколо круглого столу, вкритого чорним оксамитом, крім Гостролиста стояло ще троє: русявий чоловік в чорній мантії без прикрас, жінка, чиє волосся палало на смарагдовій мантії, та сивий старець у червоній накидці, в якому Ял впізнав Хаменерія – майстра чаклунів. Стало трохи лячно. Навіщо для простої оборудки присутність стількох поважних осіб?
    – Клади камінь на стіл! – скомандував Гостролист.
    За такого «дружнього» прийому усі наміри виторгувати кращу ціну розбилися в друзки. Ял швидко, але обережно виклав камінь на чорну тканину.
    З появою монемусу в кімнаті одразу стало світліше. Майстер підніс камінь до свічки, уважно роздивляючись його з усіх боків.
    – Від нього ще йде тепло магії. Де ти його знайшов? – глибокий потужний голос вимагав чітких відповідей.
    – У Зелених горах, в лігві горигриза.
    – Вперше чую, що в Зелених горах є монемуси. Хтось крім тебе торкався каменю? – продовжував допит майстер.
    Хлопець трохи розгубився.
    – Мій буриндух торкався. Він допомагав шукати.
    – І все? Більше ніхто?
    Очі майстра все пильніше вдивлялись в хлопця, наче слідкували за бодай найменшим проявом брехні.
    – Чекайте, ще мала одна торкалась. Але вона просто хотіла погратись, – чомусь почав виправдовуватись Ял, сам з прикрістю думаючи, невже дівча якось зіпсувало камінь.
    – Коли це трапилось?
    – Два дні тому, майже одразу, як знайшов, десь близько опівдні. А що, з ним щось не так?
    Майстер насупив брови.
    – Камінь набув кольору від дотику дівчинки?
    – Як на церемоніях? – хлопець зрештою зрозумів, до чого вони хилять. – Здається, ні…, я не бачив. Вона сказала, що камінь злий і чорний. Якось так. Але ж не існує чорного дару?
    Після цих слів чарівники відійшли від столу і почали пошепки перемовлятись. За хвилину до Яла звернувся Гостролист:
    – Юначе, твій камінь нічого не вартий. Він вже передав силу. Але ми заплатимо тобі, коли покажеш дівчинку. – Віщун виклав на стіл відкриту торбинку, з якої визирали золоті монети.
    Ял у найсміливіших мріях розраховував на вдвічі меншу суму.
    – Навіщо? Що ви хочете з нею зробити? – гроші грошима, але якби не вийшло, що через нього постраждає дитина.
    – Ми хочемо допомогти, – Гостролист перейшов на більш дружній, довірливий тон, – вона в дуже великій небезпеці. Дівчинка отримала дар. Без допомоги вона швидко наробить біди або загине.
    – Це неможливо – їй і шести років немає, та й народилась вона не літом, а зимою.
    Гостролист глянув на майстра і, отримавши схвальний кивок, продовжив.
    – Схоже, монемус передав дитині чорну силу. Силу руйнування і смерті. Такого не було за наших часів. Цей дар має власні правила. Де зараз дитина? – Гостролист не став чекати, доки Ял оговтається від почутого.
    – Напевно, вдома, – почав тараторити хлопець, – моя мати збиралась відвести її до Вітерців.
    – Як далеко звідси?
    – Від світанку до смеркання, якщо на коні.
    – Зрозуміло, – втрутився майстер. – Гостролисте, вирушай негайно! Астрагале та Конваліє, поїдете з ним. Якщо Гостролист побачить майбутнє, про яке ми говорили, ви знаєте, що робити.
    Вийшли в ніч. «Та й дійсно, чого боятись групі чародіїв», – подумав Ял, нервово озираючись на темний ліс обабіч дороги. Чарівники по-троху розслабилися і стали більш говіркими.
    – Майстер наказував, щоб галопом скакали, – невдоволено буркнув Астрагал, – з такою швидкістю до світання не встигнемо. Що, як хтось прознає і перехопить дитину?
    – Я не гінець, щоб галопом скакати! Голова ще з церемонії болить, – поскаржилась Конвалія. – Якщо наш молодий друг нікому не розтріпався, то ніхто й не прознає. Гей, хлопче, ти ж нікому не розказував про забавки малої з каменем? – п’янкий голос затуманив думки Яла.
    Йому не дуже добре вдавались розмови з дівчатами, що вже казати про чародійок. На перший погляд Конвалія не здалась йому надто гарною, але зараз він чітко зрозумів, що це найчарівніша жінка у світі.
    – Еее.., я ні…нащо мені.., – тепер Ял на собі пізнав, що означає «втратити дар мови».
    – Конваліє, дай хлопцеві спокій і прибери свої чари! Він ще згодиться тверезим, – строго зауважив Гостролист.
    – Які чари? Що ти вигадуєш? – обурилась Конвалія, але Ял відчув, що в нього принаймні зникло бажання битися з якоюсь страшною потворою, щоб довести чародійці своє кохання. А ще за хвилину зникло і саме кохання. «Ось тобі й ні на що не здатні любовні чари», – подумав приголомшений пережитим хлопець.
    Світанок вже підкрадався до дороги, коли компанія під’їхала впритул до Пригірного.
    – Перепочинимо тут, доки село не прокинеться. Нема чого полохати людей і викликати зайві підозри. А потім, Конваліє, підеш з хлопцем і розпитаєш його батьків, – скомандував Гостролист, зістрибуючи з коня і розстеляючи на траві дорожній плащ.
    Чародійка не заперечувала. Діставши пустий міх, вона спитала своїм солодким голосом:
    – Хлопче, тут є, де взяти воду?
    – Нижче по схилу є струмок. – Ял часто за нагоди поповнював там свої дорожні запаси.
    – Будь таким ласкавим, набери трохи.
    Ял без зволікань пірнув у чагарник виконувати доручення, голосно ламаючи гілля на своєму шляху. Дядько завжди казав, що чарівникам не варто довіряти. “Не те, щоб усі вони поганці, – пояснював він. – Ці люди мають геть інший погляд на світ. Ти не зрозумієш їх, а вони навіть не намагатимуться зрозуміти тебе.” Згадавши цю настанову, хлопець тихцем попластував назад до галявини, де лишились його наймачі. Ніч швидко згортала свою темряву, тому підбиратись надто близько було небезпечно – могли помітити.
    Нагостривши вуха вдалося вловити уривки розмови.
    – А як вона нас усіх повбиває? Може, надійніше одразу … – Конвалію було не впізнати – жодного натяку на колишню грайливість.
    – Майстер наказав лише в крайньому разі… – намагався щось заперечити Астрагал.
    – ....стане могутнішою за майстра, за усіх нас, – продовжувала переконувати у чомусь Конвалія.
    – ….ще не усвідомила силу, – вперше долучився до розмови Гостролист.
    – Ти ризикнеш нашими життями? – обурена чародійка трохи підвищила тон.
    Ял затамував подих, щоб розчути.
    – Малої треба позбутись одразу, бо буде лихо.
    – Може й так. – Гостролист сказав достатньо для того, щоб Яла охопив жах.
    Вони вб’ють Волошку. Вб’ють малу безвинну дитину. І все це через його необачність!
    Цього не можна допустити, але що він зробить проти трьох чарівників? Зараз вдала можливість дістатися дівчинки першим. Довго не роздумуючи, він повільно відповз на безпечну відстань, після чого з усіх ніг побіг до рідного села. Перевів дух лише, коли влетів на свій ґанок. Оселя ще спала.
    – Круть! До мене! – бурундух солодко сопів під лавою біля хати, проте почувши господаря, одразу радо підбіг до нього, наче тільки й чекав на його повернення.
    Свого коня Ял був змушений лишити біля чародіїв, тож зараз вивів зі стайні гордість батька – молодого породистого жеребчика.
    – Мерщій! – крикнув Ял Крутю і молодому жеребчику, на що вони наввипередки помчали до сусіднього села.
    Коли попереду з’явились перші хатини Вітерців, на шлях спустився такий в’язкий туман, що Ял ледве міг розгледіти власні руки. Скидалось на те, що його зникнення вже виявити, і погодник Астрагал намагався затримати втікача. Марно – хлопець все життя ходив цими шляхами, що вже казати про гострозорого буриндуха, який тепер впевнено біг попереду, слугуючи орієнтиром для коня.
    За поворотом на село туман неприродно обривався. Вітерці прокидались: люди йшли до криниці по воду, годували домашніх тварин та займалися іншими ранішніми обов’язками.
    Ял витяг з кишені незвичний подарунок – брудну блакитну стрічку.
    – Гук! – бурудух наче впізнав, чия то була прикраса.
    – Так, друже, це тієї малої. Шукай!
    Круть по-діловому понюхав стрічку і побіг селом, заглядаючи в кожну шпарину. Ял не відставав. Дуже скоро буриндух гордовито зупинився біля зеленого паркану навколо невеликої, але охайної хати, і радісно сповістив: «Гук!».
    На дворі вже поралась господиня.
    – Ви мати Волошки? – одразу спитав Ял. – Де вона?
    Висока чорнява жінка здивовано глянула на нього, але побачивши буриндуха, поспішила прочинити хвіртку.
    – Ялівець! Це ж ти знайшов Волошку! Ми до ночі її шукали, пів села допомагало. Хотіла подякувати, та мати сказала, що ти поїхав.
    – Чекайте-чекайте, – перебив вдячну жінку Ял, – Волошку треба сховати. На неї полюють чародії.
    – Як це? Чому?
    – У той день я знайшов чаклунський камінь. Він передав Волошці якусь страшну силу. Чародії хочуть її вбити, я сам чув.
    Жінка трохи забарилась, зважуючи, чи може сказане бути правдою. Але згадавши, що Ял врятував її найбільшу радість у цьому світі, схаменулась і потягнула хлопця до хати.
    – Тут вона, – прошепотіла жінка, за звичкою намагаючись не збудити Волошку. Проте дівча вже підхопилось на ноги і підбігло до хлопця.
    – Ялчик! – радісно закричала дитина, простягнула рученята, щоб обняти свого рятівника, та враз відступила, згадавши їхню сварку. – Я не хотіла брати! То він сам мене потягнув! Чесно! Пробач, пробач мені! – протріскотіла вона.
    – Я знаю, красуне! – Ял присів навпочіпки і пригорнув дівчинку.
    – Що ж робити? – перелякано спитала мати, яка вже встигла багато разів прокрутити в голові слова «чародії» та «вбити».
    Ялу на думку спадав лише один вихід.
    – Ми можемо сховати її в мого дядька далеко в горах. Він також чародій. Але він давно не з ними, – поспішив додати хлопець, помітивши жах на обличчі жінки. – Чародіям скажете, що я забрав Волошку покататись верхи.
    Жінка не розгубилась: швидко передягнула доньку у зручну сіру сукенку з цупкої тканини, заплела косу, не забувши пов’язати незмінно блакитну стрічку і зібрала в дорогу маленький наплічник.
    – Доню, тут хлібчик і водичка. З’їси лише, коли сильно зголоднієш. Слухайся Ялівця. – Мати не зронила жодної сльозинки – не хотіла лякати. Братів не збудили, бо кожна хвилина вартувала життя.
    Волошка, не усвідомлюючи, що відбувається, лише кліпала очима, втім слухала уважно.
    На прощання, мати розцілувала доньку і не втрималась – одна сльозинка таки покотилась по засмаглому обличчю.
    Шлях був ясним: певно чародії ще не зрозуміли задум втікачів. Жеребчик скакав як навіжений, але біля підніжжя гір довелось сповільнитись. Ял ризикнув їхати до перевалу найкоротшою дорогою через ущелину – вузьким горбистим шляхом між високими жовтогарячими скелями.
    Радість щодо хорошої погоди виявилась передчасною: наче з самої землі здійнявся сильний буревій, а на небі почали згуртовуватися тяжкі темні хмари, передрікаючи потужну зливу. Ял гарячково міркував. Якщо сховатись від негоди, їх дуже скоро наздоженуть. Рішення допомогла прийняти перша градина розміром з яйце королівської курки. Прикриваючись дорожнім плащем, вони швидко пірнули у найближчий сховок – невелике заглиблення у скелі. Дивлячись, як шматки криги наче кам’яні стріли з гуркотом врізаються в землю, Ял втратив будь-які сумніви: чарівники геть не переймаються тим, щоб не нашкодити втікачам.
    Волошка не зронила ані звуку. Ял не дивувався – вже знав, що дівча не галасливе, коли налякане.
    – Як ти, мала? Не бійся – зараз це неподобство скінчиться і рушимо далі. По дорозі буде ціле поле рути!
    Дівчинка тихо спитала:
    – Ми більше не повернемось додому, до мами?
    – Ні…, – розгубився Ял. Раніше він над цим не замислювався. – Ні, – вже впевненіше, – ми втечемо від поганих людей, якийсь час ти погостюєш в мого дядька, а потім зможеш повернутись.
    Щоб уникнути наступного питання “Коли?”, хлопець продовжував заговорювати зуби.
    – Ти колись бачила хрунольотів? Закладаюсь, що ні! Кажуть, їх можна зустріти високо в горах. Певен, дядько тобі їх обов’язково покаже!
    – Там будуть крилаті кабанчики? – Волошка трохи повеселішала.
    – А я тобі про що! Може, і ще якісь чудасії!
    Наприкінці цієї короткої розмови град різко припинився, лишивши по собі ідеальну тишу. Ял прислухався. Так, казок не буває: тиша виявилась не ідеальною. Віддалений стукіт копит свідчив, що чарівники вже в ущелині. Круть вибіг трохи наперед, принюхуючись. На підтвердження того, що усе гірше нема куди, він серйозно гукнув і встав посеред шляху, вочевидь, з твердим наміром захистити людей і недосвідченого жеребчика. На жаль, найбільше, що загрожувало чарівникам, це отримати один-два болючі укуси.
    До виходу з кам’яної пастки надто далеко. Навіть якщо вони встигнуть вибігти на відкриту місцину, заплутати сліди вже не вийде. Потрібне швидке рішення. Ял глянув на Волошку. Дівчинка безтурботно роздивлялась крижані рештки на землі. Що там казав Гостролист про її дар? Щось про руйнування. Чи стане її сили без каменю? Тоді з пташкою монемус був поряд, і взагалі це міг бути збіг. Але ж чародії бояться її вже зараз. Іншого виходу нема, треба спробувати.
    – Красуне, потрібна твоя допомога, – Ял намагався говорити стисло і чітко. – Спробуй зробити так, щоб шматочок скелі відломився і перекрив шлях поганим людям, що за нами женуться.
    – Як? – просто спитала дитина, наче це було звичайним проханням накрити на стіл чи погодувати курей.
    «А хрущ його знає, як», – подумав Ял, а сам впевнено промовив:
    – Уяви це! Заплющ очі і уяви!
    Волошка старанно заплющила оченята і навіть стиснула кулачки від напруги. Скелі як і раніше стояли неушкоджені.
    Часу лишалось обмаль. Ял не міг отак просто здатися. Раптом він відчув страшенну прикрість від того, що замість рахувати зароблені гроші мусить рятувати життя. Прикрість переросла на злість, спрямовану на себе, на чародіїв, і зрештою на дівча, котре навіщось трапилось на його шляху. Стільки галасу через ту силу, а допомоги від неї ніякої.
    – Волошко, зроби це! Вони вб’ють нас усіх! Тебе, мене, Крутя! Ти ніколи не повернешся до мами! Зруйнуй ту кляту скелю!
    Дитина перелякано дивилась на Яла, із синіх очей, як з джерел, лились сльози.
    – Гаразд, тікаймо! – Ял вже попрямував до коня, коли землю струснуло вперше.
    Наступний поштовх ледь не збив хлопця з ніг. Наляканний жеребчик дико заіржав і вихором пустився навтьоки. І саме вчасно. Скелі з обабіч ущелини почали осипатись зі страшним рокотом. Ялу це нагадало сходження лавин. От тільки замість снігу зверху валились потоки каміння, здіймаючи височезну стіну пилу. Схопивши Волошку на руки, Ял щосили побіг, не оглядаючись.
    Зупинився лише коли шум за його спиною остаточно стих. Він обережно спустив дівчинку на землю і наважився глянути на її роботу. Зі скель наче зрізали верхівки. І не просто зрізали, а розтрощили, щоб заповнити ними ущелину до самого верху. Невже це все мале дівча? Ял із захватом подивися на Волошку, котра знесилено сіла на землю, байдужа до свого успіху.
    – Оце ти дала жару, красуне!
    «Наче, відірвались», – щось заважало Ялу відчути повноцінну радість. Це щось крижаною рукою здавило його серце. Круть. Він стояв ближче до центру обвалу. Надто близько. Ял відчув, що втриматись на тремтячих ногах стає дедалі складніше.
    – Круть! Круть! До мене, друже!
    Вцілілі скелі відповіли насмішливою луною.
    – Ну ж бо, Круть!
    Світ став пустим і сірим. Розум підказував, що треба тікати, що вони лише трохи затримали чарівників. Але тіло не слухалось, а погляд прикипів до заваленого проходу.
    За спиною почувся стукіт копит. Ял мляво обернувся. Це повернувся жеребчик. Правильніше сказати його повернули – позаду біг захеканий Круть!
    – Друзяяяко!!! – сили з надлишком сповнили Яла. Він кинувся на зустріч волохатому другові й ледь не задушив його в обіймах. Світ знов сповнився барвами.
    – Гук! – лише й встиг доповісти буриндух, мотнувши головою в сторону жеребчика, котрий не проявляв жодних ознак каяття у своїй втечі.
    Цілком усвідомивши, що усе добре: Круть поряд і його навіть не поранено, Ял підійшов до Волошки, щоб підсадити її на коня.
    – Я можу з’їсти хлібчик?
    Ял лише зараз помітив, яка вона бліда і відчув сором, що не попіклувався про дівчинку як слід. А мала ж бо їх врятувала. Правда, ледь не вбила, але ж він сам попросив зруйнувати скелю. Гостролист не брехав, сила дійсно страшна.
    – Відламай шматочок і з’їж по дорозі. Ти молодчина, але треба тікати.
    Коли ущелина нарешті була позаду, дихати стало одразу легше. З долини доносився солодкий квітковий запах, пом’якшений запахом трав.
    Ял не розраховував, що вони на довго затримали чарівників, тому спинив коня, спішився разом з Волошкою, присів навпочіпки, щоб бути на одному з нею рівні та поспішив дати останні настанови.
    – Волошко, слухай уважно. Круть відвезе тебе до мого дядька. Його звуть Білоцвіт. Скажеш, що я тебе прислав, що маєш чорну силу. Це дуже важливо. Запам'ятала? Лише йому усе розкажеш. Більше нікому!
    – А ти? – розгублена дитина виглядала так, наче не була спроможна запам’ятати ані слова.
    – Мені з вами не можна. До ночі маєте дістатись. Якщо захочеш спинитись, крикни Крутю, він зрозуміє. Даш йому трохи своєї водички. Не бійся, все просто: Білоцвіт, чорна сила. Ти впораєшся, красуне, – впевнено додав Ял і посадив дівчинку на буриндуха. – Міцно тримайся за шию, але не стискай.
    Ял пильно подивися в допитливі очі свого пухнастого побратима, докладно уявляючи образ дядька, як той його вчив. Круть на мить завмер, а потім, як завжди, радісно проголосив: «Гук» і поніс дівчинку геть вітру навздогін. Ял знав, що тепер буриндух знайде шлях до чарівника, де б той не був.
    Щоб дати Крутю зайвий час, хлопець не ховаючись поскакав у протилежному напрямку вздовж гір. Коли Гостролист нарешті наздогнав його, Круть з Волошкою мали бути вже далеко. Поява лише одного з чарівників не тішила: або решту зачепило обвалом і вони відстали, або просто розділились, щоб перевірити більше напрямків. Останній варіант зменшував шанси буриндуха на втечу.
    – Ти здурів? Що ти робиш? – чародій із запалом почав кричати на хлопця. – Де ти її сховав?
    – Ви хотіли її вбити! – гнів Гостролиста захопив і Яла.
    – Це була б лише крайня міра! Я не мав наміру шкодити дитині, не розібравшись на що вона здатна! А ти, дурень, хочеш усіх нас занапастити!
    – Ви брешете! Тепер вона в безпеці! Дядько подбає про неї!
    – Дядько? Білоцвіт?
    Ял не здивувався, що віщун знає про кого мова.
    – Добре, ми ще можемо усе виправити. Як їх знайти? – гнів у голосі Гостролиста змінився проникливістю. Хлопче, її дар міцнішатиме, вона зможе знищувати все і всіх на своєму шляху, вбивати лише побажавши, і Білоцвіт сам цьому не зарадить. Хіба ж ти не бачив, як вона розтрощила скелі наче цукрові гірки?
    Ял бачив. У пам’яті надовго закарбувався момент, коли він вдивлявся в груди каміння, без особливої надії вишукуючи Крутя. Невже він дійсно всіх занапастив? Волошка може всіх повбивати лише думкою? Як таке можливо? В’їдливий голос всередині нашіптував, що ще й як можливо.
    – Усі люди можуть вбивати й руйнувати, але ж не всі це роблять. – Ял промовив це скоріше для себе.
    – Про що ти, хлопче? Вона лихо, яке впало на наші голови! Астрогал ледь не загинув! Покажи шлях до дядька!
    Ял спробував уявити Волошку, як щось страшне і небезпечне – те, чим лякають дітей турботливі батьки. І не зміг. Натомість спливав образ довірливої синьоокої дівчинки, яка назвала його своїм другом і не пошкодувала Крутю останнього шматка їжі. Дівчинки, котра просто хоче повернутись додому.
    – Вона не лихо, вона мій друг, – вагання нарешті відступили. «Стане могутнішою за всіх», – так вони казали. Певно ті чародії не такі вже й сильні, якщо ладні вбити малу дитину, аби лишень не ризикувати владою. Не дивно, що дядько пішов від них.
    – Я не знаю, де вони. Це магія дядька – шлях знав лише буриндух, – щиро відповів хлопець.
    ***
    З дня втечі місяць схуд і тепер заледве виднівся на небі. На подив Яла, його не ув’язнили, натомість відпустили додому, докладно пояснивши, що буде з хлопцем і з його родиною, якщо той патякатиме про події останніх днів. Схожу розмову провели й з матір’ю Волошки. Для всіх дівчинка поїхала до родичів у місто.
    За Ялом стежили. Він не знав напевне, з ким ще побалакали чародії, але сусіди не зводили з нього очей і весь час випитували, куди він йде і звідкіля повернувся. Хлопець не ображався.
    Мати Волошки вже декілька разів нишком випитувала в нього, чи є якісь новини про доньку. Втішити її наразі було нічим. Ял покладався на Крутя, як на самого себе, тому вірив, що з буриндухом і дівчинкою усе гаразд. Але ж вночі сумнівам легше прослизнути до душі.
    Хлопець знав, що дядько підтримав би його рішення не віддавати дівчинку чародіям. Та чи не краще було спробувати самому доправити її? Мати розказувала, що дівчинка кмітлива й самостійна, але ж чи можна покладатись на материнську надію?
    Почулось легке шкрябання у вікно. Перше, що спало на думку – це вітер бавиться гілкою яблуні. Але ж сьогодні був спекотний ясний день. Шкрябання повторилось. Ял підхопився з ліжка і прочинив стулки. Одразу щось велике спробувало потрапити до хати, але зазнало невдачі. Ялу довелось вкусити себе за палець, щоб переконатись, що це не сон. У його вікні застряг вгодований кабанчик. Він незграбно смикав передніми ратицями, намагаючись проштовхнути себе через перепону. Не встиг Ял запалити свічку, як гість невдоволено хрюкнув і полишивши спроби потрапити всередину, зник надворі. Змахнувши срібними крилами хруноліт не попрощавшись полетів геть.
    Зранку на підлозі біля вікна Ял знайшов блакитну стрічку.
    

  Время приёма: 15:58 19.07.2020

 
     
[an error occurred while processing the directive]