запомнить
     
Регистрация Конкурс № 54 (лето 2020) Фінал

Автор: Наталя Козелецька Количество символов: 22064
Конкурс № 54 (лето 2020) Фінал
рассказ открыт для комментариев

as025 Остаточне перетворення


    1
    – Будь ласка, панове, сідайте. Влаштовуйтеся зручніше, не поспішайте. – Я хотів дати відвідувачам час, щоб вони звикли до обстановки. Зі свого досвіду приватного детектива я знав, що під час першого візиту зазвичай важко приступити до справи.
    Поки клієнти всідалися та відкашлювалися, я старався непомітно роздивитися їх, аби зрозуміти, з ким маю справу. Подружня пара, як вони відрекомендувалися – пан та пані Крамп, певно, належать до буржуазії, мають середній достаток. Він – чоловік міцної статури, ставний, добре вдягнений, із гарно зачесаним сивим волоссям, брови весь час ледь нахмурені. Вона – жінка з високою зачіскою, другим підборіддям, губи в якої постійно трохи скривлені, вбрання дороге, але занадто претензійне. Такі звичайно турбуються про своє становище в суспільстві та думку про них оточення. Візит до приватного детектива для них неприємна необхідність, і пішли вони на це, щоб уникнути якоїсь небезпеки.
    Нарешті пан Крамп почав говорити:
    – Пане Райт, у нас із дружиною досить делікатна справа... – Він замовк, знову прокашлявся та, пересиливши себе, повів далі: – Річ у тім, що наш син вирішив взяти шлюб, він уже представив нам панянку, яку бажає бачити своєю дружиною. Вона дівчина гарна, ніби добра та порядна… проте є деяка непевність щодо її походження. – Чоловік тяжко зітхнув та замовк.
    Щось таке я собі й уявляв. Хвилюються, щоб син не одружився з дівчиною нижчого становища. А може, їх іще непокоїть, чи достатнє у неї придане. Таких клієнтів у мене більшість. Заплатять небагато, проте і не обдурять. Я вирішив допомогти панові Крампу продовжити:
    – Що ж вам відомо про її походження?
    – Вона сирота, батько її був дуже шанованою людиною – професором магієзнавства на прізвище Грей. Він помер кілька років тому, з того часу про неї піклується опікун – його друг та колега. Щодо цього немає ніяких питань. Справа в тому, що нікому достеменно не відомо, хто її мати. Професор привіз до себе доньку, коли їй уже виповнилося дванадцять років. Сказав усім, що мати дівчинки померла, а також що він одружився із цією жінкою, коли проводив дослідження у колоніях.
    Пан Крамп знову замовк і підпер рукою підборіддя. Ну що ж, проблема в цілому ясна: шановне подружжя турбує питання, чи був шлюб законний і, мабуть, чи мати належить до пристойного товариства і білої раси.
    – Так-так, розумію вас, пане Крамп, – підбадьорив я клієнта, розуміючи, що йому важко висловити вголос свої підозри навіть мені. Хоча він навряд чи вважає детектива, нишпорку, гідним особливої поваги. – Чого ж ви бажаєте від мене?
    Тут у розмову несподівано вступила пані Крамп. Зверхньо подивившись на мене, вона промовила:
    – Нам відомо, що професор Грей у відповідний час проводив дослідження у Мітрані – там він міг одружитися. Ми готові витратити певну суму, щоб ви з’їздили туди та отримали потрібні відомості: з ким пан Грей зустрічався, чи дійсно був шлюб, хто його дружина, якщо вона існувала. Ви отримаєте щедру винагороду.
    Гм, «щедру». Знаємо ми їхню щедрість… Такі зайвого пенса не викладуть. Та це для мене єдина можливість хоч раз побачити Мітран. Кажуть, ця далека колонія – надзвичайна. Що там ще можна зустріти істинну древню магію, справжніх чаклунів… Недарма всі ці професори, як-от пан Грей, там проводять мало не пів життя.
    Тож, обговоривши умови оплати та виконання завдання і знайшовши їх прийнятними, я погодився. За кілька днів я уже плив на пароплаві до Мітрану.
    2
    Усе в Мітрані дуже відрізняється від Нотерленду. Тільки у районах, де живуть вихідці з метрополії, можна почуватися звично. А там, де мешкають тубільці, дивовижі на кожному кроці. Звичайно, я про це читав і бачив різні ілюстрації, та зіткнутися вживу – це інша справа. Найбільше вражає якась загальна бідність і занедбаність: облуплені стіни, купи сміття на вулицях, брудний одяг на дітях, що випрошують милостиню… Дорослі весь час намагаються щось продати приїжджим: якісь дрібнички, кажуть магічні, ціну на які ладні знизити ледь не вдесятеро. І це нащадки стародавньої цивілізації, котра в минулому однією з перших освоїла управління погодою, морськими течіями. Давні мітранські маги, як кажуть історичні джерела, могли запросто підкоряти своїй волі тварин і навіть навіювати думки людям. Та все це тепер лише спогади, хоча дехто вважає, що і то казки. Зараз їхні чаклунські здібності страшенно здрібніли. У нас, у Нотерленді, не прийнято хизуватися чарами, а тут пропонують ледь не на вулиці поворожити або змінити щось у вашій зовнішності на день-другий. На ринках продають потворних тварин явно неприродного походження, а люди ходять іноді ледь не з коров’ячими рогами на головах. Особливо прикро все це спостерігати, знаючи, що вони – нащадки древнього великого народу. Мені вдалося побачити гігантські споруди, величні монументи, в історичному музеї – речі, створені з надзвичайною майстерністю, і то тисячі років тому.
    Саме у музеї я познайомився з колегою професора Грея – доцентом Уайтом. Він показав мені зал магічних предметів, зауважив, правда, що більшість виставлених експонатів потрібні лише для створення антуражу. Проте є і такі, що дійсно допомагають розслабитися та звільнити підсвідомі прагнення. Сосуди для спалювання різних речовини, що запаморочують свідомість, іграшки, котрі від одного доторку починають рухатися так, що від них не відведеш погляду, – все це нібито мало допомогти зрозуміти, чого людина насправді хоче. А вже тоді вирішувати, чи варто це втілювати в життя. Мені, чесно кажучи, це видалося якимсь шахрайством, та я промовчав, не бажаючи ображати доцента. Втім, незважаючи на всю чемність пана Уайта, щодо моєї справи він повідомити нічого не зміг. Ні про яке одруження професора не було і чутки, про дітей також. Довелося поставити незручне запитання: чи були у пана Грея позашлюбні зв’язки. Попри всю можливу мою делікатність та обережність, Уайт обурився і відповів, що ні про що таке не може бути й мови. Єдине, чого мені вдалося домогтися, – адреса проживання професора Грея в Мітрані.
    .* * *
    Професор Грей колись знімав кімнату в кварталі, де мешкали переважно вихідці з метрополії та іноземці. Власник будинку, пан Фар, був мій співвітчизник, однак життя у колонії позначилося на ньому не найкращим чином: одяг заяложений, з помітними плямами, взуття нечищене. Опухле обличчя та почервонілий ніс видавали схильність до випивки. Кімнати, де жив Грей, наразі були зайняті, тож я не зміг їх побачити. Втім, хазяїн запевняв, що ніяких речей професора там не залишилося. На запитання про зв’язки професора Фар теж не зміг повідомити нічого корисного. Ні жінок, ні дітей він ніколи у професора не бачив. Я запропонував цьому чоловікові значну, як для нього, суму, сподіваючись, що вона розв’яже йому язика. Проте це не змінило його слів. Мені залишалося тільки повірити. Намагаючись таки заробити гроші, власник помешкання віддав мені пакунок із деякими речами, що професор не забрав із собою. Чомусь Фар їх не викинув, мабуть, через те, що там були записи, до яких почував шанобу. Що ж, я був радий і цьому, тож віддав панові Фару обіцяні гроші.
    На жаль, нічого потрібного я у паперах не знайшов – це були наукові нотатки. Та все одно, читаючи, я зацікавився їхнім змістом. У записках йшлося про особливості магії перетворення – метаморфології, як називав її професор. Я побачив такі зауваження: «Найскладніше перетворення – у найбільш несхожий предмет чи явище, саме воно забирає найбільше магічної сили»; «Проте невеликі перетворення, на котрі одноразово магічної сили йде небагато, вимагають постійного підтримання. Наприклад, лікування хвороб: можна зробити з хворої людини здорову, але цей результат доведеться щоденно підтримувати». На інших сторінках наводилися приклад застосування цієї магії:
     «У 17.. році в Греновілі почали знаходили людей, загризених вовками, потім помітили, що у них також зникали цінні речі. Зрештою почали шукати перевертнів, підозри підтвердилися. Можна зробити припущення, що хтось із розбійників відкрив у собі дар мага і став задля замітання слідів пограбувань перетворювати своїх спільників на вовків. Один із грабіжників забирав гроші та коштовності, решта розривали тіла».
     «Жителі селища Табі розповідають, що одна місцева дівчина змогла перетворити себе на дощ. Того року довго тривала посуха, урожай міг пропасти, тоді б селянам загрожувала голодна смерть. Атарі, як кажуть, і раніше робила різні дрібні магічні дії, а того дня вона взяла свої амулети та пішла у поле. Ті, хто здалеку спостерігав за нею, повідомляють, що дівчина довго чаклувала. На небі почали з’являтися спочатку легкі хмаринки, потім воно все затягнулося хмарами. Коли хлинув дощ, Атарі уже не можна було розгледіти. До селища вона так і не повернулася. Таке перетворення має бути остаточним, бо не можна повернути назад явище, що відбулося. Певно, дівчина про це здогадувалася, а таким чином, пожертвувала собою».
    Усе це, безперечно, було важливо для науки, але не давало мені жодної потрібної інформації. Втім, папери Грея я забрав із собою. Подальші розшуки теж нічого не дали. Тож за тиждень я сів на пароплав, який мав доставити мене додому.
    2
    Я йшов довгою засніженою алеєю і бачив попереду тоненьку невисоку жіночу постать, яка постійно губилася у першій завірюсі цієї осені. Маріамна Грей… Сьогодні я вперше побачив її. Маленька тендітна дівчина, світло-каштанове волосся заплете у дві коси, які обернені навколо голови, одягнена дуже пристойно. Така мала б підійти на роль дружини буржуа із середнім достатком. Якби не походження… Сумнівне. Звісно, результат мого розслідування не переконав подружжя Крамп у законності народження дочки професора Грея. На шлюбі можна було поставити хрест. Але вони бажали мати докази, щоб обґрунтувати синові свою відмову: мовляв, панна Грей нас недостойна, тому що… А чому саме, мав довідатися я. Крампи підозрювали, що панна Грей відвідує свою матір, яка живе у столиці. Тому мені запропонували деякий час за нею постежити. І от я виконував завдання.
    Маріамна ішла на цвинтар – на могилу батька. Нічого нового я не дізнався – проте все одно мусив спостерігати за нею. Коли дівчина, постоявши біля могили, пішла назад, мені довелося сховатися за якимсь пам’ятником, щоб вона мене не помітила. Та панна Грей раптово звернула у бічну алею – це здивувало мене, бо вона не вела до виходу. І далі ховаючись за пам’ятниками та деревами, я йшов за Маріамною. Поступово могили ставали занедбаніші, проміжки між ними заросли високою травою та кущами. Нарешті ми вийшли за мур, але поховання були і тут. Зовсім бідні, проте подекуди зустрічалися пам’ятники. Вони одразу здалися мені дивними. Нарешті, вдивляючись у них, я зрозумів чому: зображені були не люди. Ось жіноча фігура з кошачою головою, що молитовно склала руки. А онде дівчина з риб’ячим хвостом обхопила себе руками за плечі. Далі лежить химера з людською головою на лев’ячому тілі… Так це кладовище химер. Я чув про нього, але ніколи не бував тут, та й навіщо? Більшість людей намагалися уникати цього місця і взагалі про химер – істот, яких створила хвороблива людська уява чи звичайна невправність у магії, – не згадувати. Часто маги-початківці пробували перетворити якусь тварину на людину або навпаки. Це здавалося їм найлегшим у магії, та вони переоцінювали свої сили. Так і з’являлися ці потвори. Ті з них, кого творці не бажати тримати у себе вдома і не могли повернути до попереднього вигляду, ховалися зазвичай за містом, у лісах та ярах, мостили там собі такі-сякі халупи. Боялися вони не дарма: існувало багато любителів влаштовувати на них полювання, під час яких химер просто вбивали. Поліція ж їх ніяк не захищала, вважаючи тваринами. На цьому ж цвинтарі, напевно, ховали померлих химер їхні товариші у нещасті або ж самі маги. Мабуть, сюди приходять ще живі химери тужити за загиблими… Як Маріамна не боїться тут ходити сама? А дівчина йшла не поспішаючи, навіть зупинялася біля деяких могил. Ховатися мені тимчасом стало ніде, а навкруги не було ні душі. «Вона мене зараз помітить!» – подумав я, і точно – дівчина озирнулася. Що ж, повертати назад пізно. Я наздогнав панну Грей.
    – Шановна панно, дозвольте вас провести. Тут небезпечно ходити самій.
    Маріамна недовірливо поглянула на мене та заперечливо похитала головою:
    – Дякую, пане, але у цьому немає потреби, мені ніщо не загрожує.
    Вона ледь посміхнулася і пішла далі, прискорюючи ходу. Мені залишилося тільки відстати від неї, щоб не викликати підозр.
    4
    З напівпрочиненого вікна не долинало жодного звуку. Що відбувається в кімнаті, я теж не бачив. Проте чекав, що до панни Грей хтось завітає – мати чи якісь знайомі. Мусив стояти на морозі, що поробиш – замовлення треба виконувати. Коли я вже з годину тупцював на вулиці, у вечірній тиші почувся шурхіт крил великого птаха. Птаха? Ні, істота, яка сіла на вікно Маріамни, була схожа на… Ні на кого не схожа! Наскільки я міг розгледіти зі свого місця, тіло у неї було людське, але з крилами як у кажана. До того ж вона була гола, лише стегна обернені якоюсь ганчіркою. Я уже хотів бігти на допомогу Маріамні, але дівчина ширше розкрила вікно, і я почув, як вона вітається з дивною істотою:
    – Доброго вечора, Віллі! Рада тебе знову бачити…
     «Ну і знайомий!» – от і все, що спало мені на думку.
    Істота відповіла хрипким голосом, у якому пробивалося гарчання:
    – Добр-р-рого вечор-ра, я теж р-радий, Мімі!
     «Так вона, виявляється, Мімі!» – подумав я.
    – Як у тебе справи? – Маріамна говорила лагідно, але я відчув у її голосі занепокоєння.
    – Усе добр-ре.
    Тут я побачив у вікні силует дівчини, яка підійшла до Віллі та поклала йому руку на плече. Він спробував відсунутися від неї, та Маріамна, певно, щось помітила, бо підняла його крило. Спочатку дівчина відсахнулася, ніби щось налякало її, але потім кинулася роздивлятися плече Віллі, запаливши світло. Я також помітив, що істота поранена – у неї не було однієї руки, плече замотане просякнутою кров’ю ганчіркою. Маріамна взялася промивати і перев’язувати рану, одночасно примовляючи:
    – Що ж ти мовчав? Чому не прилетів до мене одразу? Як це сталося?
    Віллі неохоче відповідав:
    – Знову напали вночі, зі збр-роєю. Та нічого, заживає.
    – От негідники! – У голосі Маріамни чувся гнів та стримувані сльози. – А інші як? Усі живі?
    – Конні загинула. Стефі пор-ранено. Не плач, Мімі, ти ж знаєш: наше життя – це пр-рокляття.
    – Ти бачив його? – запитала знову дівчина за кілька хвилин. – Він може щось зробити?
     «Про кого це вона?» – подумав я.
    – Ні, не бачив. Я знаю: він завжди засмучується, коли я з’являюсь.
    – Ти іще жалієш його, – з докором промовила Маріамна, – після того, що він з тобою зробив?!
    – Мімі, Генр-ріх був тоді майже дитиною і пр-росто хотів мати др-руга. Йому було самотньо.
    – Якщо не зміг знайти собі друзів серед людей, то і жив би сам… Ні, він взявся перетворити на людину свого собаку, а створив… – Дівчина зупинилася. – Пробач, Віллі.
    – Я був найближчою йому істотою, він вір-рив, що у нього вийде.
    – Найближчою… Тому він тебе вигнав з дому?!
    – Ні, це не так – я сам пішов.
    – А він відростив тобі крила – так сильно хотів, щоб ти скоріше зник.
    – Він не навмисно. А може, це я сам відростив. Не міг бачити, як він з відр-разою дивиться на мене. Все одно я пр-робачив Генр-ріха, він не злий, тільки слабкий…
    Дивно, але при цих словах мені стало шкода Віллі, а його колишній хазяїн не викликав співчуття.
    – Добре, облишмо, Віллі, – зітхнула Маріамна.
    – Я хотів попер-редити тебе, Мімі, – після паузи заговорив Віллі. – Там, на цвинтар-рі, де ми впер-рше зустрілися, я бачив чоловіка, який стежив за тобою. Він ішов від самих воріт.
    Від переляку я сахнувся, і в ту ж мить Віллі мене помітив. Химера зістрибнула з вікна та приземлилася в кількох кроках від мене. Тут я побачив, що крім крил у неї ще замість обличчя собача морда. Дійсно, жахливе видовище. Рухався Віллі на напівзігнутих чи то ногах, чи то лапах, на руках залишилися довгі пазурі, на голові з-під довгого волосся стирчали собачі вуха…
    – Ти хто? Що ти тут р-робиш? – загрозливо запитала потвора.
    Я швидко витяг із кишені револьвер і, виставивши його перед собою, крикнув:
    – Іди геть!
    Проте Віллі не зупинився, а все ближче підходив до мене. Не знаю, що б я зробив, але, на щастя, з дому вибігла Маріамна. Вона кинулася між нами, затуливши собою химеру, та повторила її запитання:
    – Що ви тут робите? Ви стежили за мною?
    – Нічого подібного. Я тут просто собі проходив тут, – відповів я, намагаючись, щоб це звучало якомога природніше. – Усе це вигадки, вашому… другу здалося.
    Тієї миті вона впізнала мене та обурилася:
    – Я уже бачила вас – на цвинтарі. Якщо ви не розповісте, навіщо ходите за мною, я покличу поліцейських – тут поруч відділок – і заявлю, що ви мене переслідуєте. Ну?
    Найменше мені хотілося зустрічатися з поліцією – були уже неприємні випадки. Довелося відступити, хоч як не хотілося розповідати Маріамні про свою не вельми почесну місію. Я сховав револьвер та промовив:
    – Не хвилюйтеся, панно Грей, я не заподію вам шкоди. Та я б на вашому місці поводився обережніше: я можу розповісти вашим майбутнім родичам про ваші дивні знайомства і прогулянки кладовищем потвор. – Мені неприємно було погрожувати дівчині, та я мусив захищатися.
    – Родичам? – перепитала Маріамна. – Тобто це Крампи вас найняли? І що ж їх цікавить – моя поведінка?
    – Найбільше їх цікавить ваше походження, – зізнався я. – Конкретно: хто ваша мати?
    – Он як! – протягла Маріамна, і я побачив на її обличчі зневажливу посмішку. – Не треба було йти таким важким шляхом. Передайте їм, і Едвіну, їхньому синові, також, що завтра я чекаю їх до себе в гості та розповім усю правду про своє народження.
    Мені сподобалася її сміливість, її співчуття до нещасних і упосліджених… І сама Маріамна мені дедалі більше подобалася. Я хотів було порадити їй нічого не розповідати, навіть пообіцяти, що допоможу обманути Крампів. Але я був певен, що панна Грей нізащо на це не погодиться…
    5
    Наступного дня я передав Крампам запрошення Маріамни. Зголосився піти до неї лише молодший Крамп – Едвін. Батькам його ця справа була вже, певно, нецікава. Я пішов з ним, хоча й не мусив, – мабуть, хотів іще раз побачити Маріамну. Едвін був схожий на своїх батьків: міцна статура і пишне волосся, як у батька, набундючений вираз обличчя і скривлені губи, як у матері. Я намагався уявити його поруч із Маріамною біля вівтаря – і не міг. Чому вона вирішила вийти за цього чоловіка заміж? Мені не вдавалося знайти відповідь. Дорогою ми говорили лише про нейтральні речі: погоду, ціни на біржі й таке інше.
    Панна Грей, зустрівши нас, провела до вітальні. Там уже був накритий стіл для чаювання. Спочатку ми теж поговорили про погоду, ціни… Та виглядало це як жалюгідна спроба дотриматися пристойності. Нарешті Маріамна, звертаючись до Крампа, промовила:
    – Едвіне, я хочу тобі розповісти все, що тебе цікавить. Так, я тобі збрехала, але не тому, що мені соромно, а тому, що моє походження… дивне, незвичайне.
    Вона сиділа дуже рівно, склавши перед собою руки, як школярка. Крамп промовчав, тоді Маріамна продовжила:
    – Мій батько, як ти знаєш, усе життя вивчав магію, але ніколи не застосовував свої знання на практиці, для власних потреб. Під час досліджень він накопичив величезний матеріал – і у нього вже почала складатися теорія… – Дівчина почала водити пальцем по столу. – Але все життя тато був самотній, не мав сім’ї. Як він мені розповідав, у похилому віці дуже шкодував про це. І от коли батько був готовий упорядкувати і видати головну працю свого життя, він вирішив нарешті скористатися своїми знаннями. А може, це сталося мимоволі… І тато отримав мене…
    – Це жахливо, Маріамно, – перервав її Едвін Крамп. – Я думав, ти приховувала, що незаконнонароджена, а ти, виявляється… – він гидливо скривився, – …взагалі не людина. З чого він тебе створив? Ні, не кажи – не хочу навіть знати. Це ж ти можеш кожної миті перетворитися на кицьку чи ще щось. Я міг прокинутися поруч із козою або навіть колодою!
    – Едвіне, не все так просто, – благально промовила Марімна, та Крамп уже прямував до дверей.
     «Що за нісенітниці він верзе?! – подумки крикнув я. – Треба йому пояснити!»
    Проте Маріамна не стала цього робити. Вона теж встала з-за столу і відійшла до вікна. Я кинувся вслід за Крампом. Та, обернувшися на півдорозі, не побачив Маріамни. Я підбіг до вікна і визирнув – тіла не було. Мій погляд упав на книжку, що лежала на підвіконні. Чи була вона тут раніше – я не пам’ятав. Механічно взявши до рук, я почав її гортати. На титульній сторінці побачив напис «Теорія метаморфології – магії перетворення». На сторінках далі впадали в око знайомі фрази: «Чим менше схожі вихідний та отриманий об’єкти перетворення, тим стійкіший ефект магічної дії, і навпаки», «На невеликі перетворення, наприклад покращення зовнішності, маг витрачає кожного разу небагато енергії, проте результат потрібно постійно підтримувати, застосовуючи силу знов і знов. Перетворення ж на предмет, далекий за властивостями від вихідного, приміром живого на неживе, а тим більше предмета на явище, вимагає застосування значної кількості енергії одноразово, зате є стійким і тривалим у часі». У голові в мене крутилися слова «метаморфологія», «Маріамна», «Мімі», і зрештою у мене склалася цілісна картина.
    Едвін Крамп тим часом стояв у дверях, тупо вирячивши очі. Потім підійшов до мене і спитав:
    – Де вона?
    Я показав на книжку і сказав:
    – Ось. Вона перетворилася.
    – Тобто професор створив її з книжки?
    Я тяжко зітхнув:
    –Не просто з книжки. Це – його теорія. Праця всього життя. І вона стала його дитиною. Ви розумієте, Маріамна, Мімі – це і є метаморфологія.
    Вигляд у Едвіна став розгублений, як у маленького хлопчика, що не вивчив урок. Мабуть, таким Маріамна його і кохала. Він крутив у руках книжку, не знаючи, що з нею робити.
    – Я не знав, що вона така… особлива. А можна її якось… повернути?
    – Пане Крамп, – жорстко сказав я, хоча мені й було його трохи шкода, –Маріамна могла прожити довге життя… з вами. А ви з вашими батьками зробили все, щоб вона розчарувалася в людях і захотіла стати неживою, навіть нематеріальною. Що ж, можливо, так для неї краще: тепер вона не страждатиме від людської дурості та жорстокості. Ніхто не зможе повернути її. По-перше, ні в кого не вистачить сили і, головне, бажання. А по-друге, такі книжки, мабуть, одночасно з’явилися в усіх бібліотеках та на столах у фахівців – і вони вже знають теорію метаморфології. Ви гадаєте, це можна змінити? Ні, це остаточне перетворення.

  Время приёма: 15:42 19.07.2020

 
     
[an error occurred while processing the directive]