запомнить
     
Регистрация Конкурс № 54 (лето 2020) Фінал

Автор: Олена Рябченко Количество символов: 33334
Конкурс № 54 (лето 2020) Фінал
рассказ открыт для комментариев

as016 Місія: Просвітлення


    По небу знову пронеслася червоняста комета, вдалині гучно бахнуло і до чотирьох змійок диму, що неспішно пливли небом, додалася ще одна.
    – Як ви можете просто нічого не робити! – заламував руки юний хлопчина, копаючи босою ногою великий шмат щойно зораної землі.
    – Літе, – заспокійливо сказала бабуся, на мить спиняючи плуг. За нею зупинилися ще з десяток сивих жінок і два хлопчики років семи, – підміни-но мене, а то Ярис тягне вперед, а я вже не вженуся за ним.
    – Ну ба… – Літ неохоче взявся за плуг, один з ременів навколо задньої лапи Яриса перекрутився, від чого тварина час від часу нервово смикалася. Сиве хутро колись бравого мурмяка, бойового кота, вже де-не-де звисало клубками, а кігті стали білі-білі, немов вапняні.
    Літ спробував перекрутити ремінь, але велетенська лапа, що була втричі товстіша ніж сам хлопець не рухалася з місця. Юнак знову смикнув, від чого зсередини Яриса долинув приглушений рик невдоволення, а за мить з’явилася і кудлата голова. Два срібні закручені роги націлилися на хлопця, вуха притислися до голови, а тонкі зіниці розширилися. Позаду зареготали хлопчаки.
    – Ба, хіба ти не розумієш що там йде війна? А ви тут цибоплю садите. Тато вже там, чого я не можу піти теж? Я можу битися! – щоб продемонструвати свої навички Літ замахнувся ногою, але саме в цей момент Ярис сіпнув лапою і плуг подався вперед, а разом з ним і рука хлопця.
    Спльовуючи, землю й обтрушуючись, Літ спостерігав як на нього співчутливо дивиться бабуся, без тіні усмішки, вона сумно поглянула на змійки диму, що чорніли на горизонті і склала руки великими пальцями донизу, в знак благословення.
    – Війна війною, а їсти щось треба, – сказала згорблена старенька поруч. – На моєму віку вже втретє нападають, але не бійсі, сину, наше село не візьмуть. Давно вже не брали. А ти ше малий, сиди вдома, паси мурмяків, ще встигнеш навоюватися. Земля нас захистить, а зараз наша черга.
    Старенька простягнула руку, намагаючись поплескати Літа по спині, але він лише нервово ухилився від її кістлявих пальців. Всередині кипіла лють, він навіть не знав що його дратувало більше: те, що бабуся не вважає його здатним до боротьби, чи що всі вони зараз на полі садять цибоплю, замість того щоб приєднатися до батька, якому точно потрібна кожна людина, яку лише можна знайти.
    – А я все одно піду, ви мене не зупините, – бурмотів він до себе. – І Яриса візьму! Та він найбільший мурмяк на увесь повіт! І битв, напевно, бачив немало.
    Літ взявся розпрягати мурмяка і легко заскочив коту на шию, чіпляючись за довгу шерсть.
    – Вйо! Пішов! – крикнув Літ, вдаряючи босими п’ятками тварину в боки.
    Ярис навіть бровою не повів. Натомість, він низько нахилився до кошика, де лежали червонясті цибулини, акуратно розрізані надвоє, і взявся їх повільно жувати.
    – Не йди, Літе, благаю, не йди, – просила бабуся. – Батько б не хотів щоб ти ішов.
    – То нехай він сам мені це і скаже, – процідив крізь зуби Літ, крокуючи до загону мурмяків, де самотньо лежала блискуча чорна кицька, підклавши під голову волохаті лапи. Кицька стрепенулася, коли на неї заліз хлопець і блискучий хвіст з круглястою китицею на кінці нервово засмикався.
    – Тіки не Вугвинку! Тато не дозволяє тобі її блати, вона не об’їжджена! – кричав якийсь малий, сердито тупаючи ногами, але Літ вже його не чув. У вухах свистів вітер, а чорна кішка неслася вперед назустріч першій в його житті битві.
    ***
    Від’їхавши на безпечну відстань і впевнившись, що за ним не шкандибає бабуся, Літ спішився і взявся порпатися в кишенях. Завбачливо одягнувши свій бойовий плащ, який він укомплектовував майже увесь рік, він дістав тоненькі ремінці збруї для мурмячки й вуздечку. Вуглинка неохоче роззявила рота і почухала лапою за вухом.
    Хлопець взявся за підкови. Що він не любив найбільше в сідланні мурмяків – шанс наразитися на гострі, леза-кігті, які завжди втрапляли в ціль, варто було торкнутися лапи не в тому місці, або ще гірше – ненароком зачепити м’який живіт, вкритий лише тендітним пушком. За таке можна було отримати не лише кігтями, але й рогами.
    Підкови задзеленчали в руці й Вуглинка нервово повела вухами.
    – Попереду сірчане озеро і кам’яна стежка, я маю тебе підкувати, щоб не пошкодилися лапки, добре? Я тільки легесенько тебе торкнуся, а далі все, обіцяю, – примовляв хлопець, розмотуючи підкови – невеличкі металеві кружальця, які були зроблені з десятків маленьких кілець.
    Натягнувши підкови на кожну з подушечок, Літ взявся за наконечники:
    – О, я трішечки збрехав, я ще раз торкнуся, добре? Цього разу точно все, обіцяю.
    Вуглинка зблиснула очима і тихо загарчала. Не зводячи очей, вона стежила як хлопець натягає довгі гострі металеві наконечники на її кігті.
    – Все, готово! Бачиш, було не так вже й пога…
    Мурмячка ліниво махнула лапою, залишивши на руці Літа три глибокі подряпини. Потім взялася вилизувати лапи, де щойно торкався хлопець. Літ зойкнув, злизав кров і замазав подряпини землею, склавши руки великими пальцями донизу. На мить кущами поблизу прокотився шелест, а подряпини відразу перестали кровоточити й вкрилися брунатною кіркою.
     – Я це заслужив, ти права, але давай будемо взаємоввічливі, я ж знаю ти теж хочеш на битву, як і я.
    Вуглинка нашорошила вуха. Золотисті роги виблискували на сонці. Зрештою, кішка присіла, даючи змогу хлопцеві залізти верхи.
    – Вйо до озера!
    Великі лапи легко відштовхнулися від землі й мурмячка стрілою помчала лугом.
    В повітрі повис запах сірки й Вуглинка увесь час ворушила ніздрями, вловлюючи різкий запах. Жовті каменюки жахливо смерділи, а навколо них кипіла синювата грязюка, поверхня якої увесь час лускалася, випускаючи бульбашки газів. Кішка ступала стежкою із сіруватого каміння, яку вже давно виклали, щоб озеро можна було перейти вбрід, не боячись наступити на крихкий жовтий камінець, що розсиплеться в тебе під ногами.
    Озеро кипіло, переливаючись барвами. З усіх боків звисало довге плетиво гілок, кінці яких зникали десь глибоко внизу. Дерева навколо теж набули синюватого відтінку, а їхнє листя тепер радше нагадувало зморщені колючки.
    – Тихо, тихо, дівчинко. Нам треба просто пройти прямо. Ти ж переходила це озеро раніше, хіба ні?
    Кицька роздратовано труснула головою. Поряд луснула велетенська бульбашка грязюки, забризкавши лапу Вуглинки. Тварина зашипіла і позадкувала. На лапі відразу виліз червонястий опік, який було видно навіть через шерсть.
    Літ стиснув боки кицьки, спрямовуючи її вперед, але хлопчик в селі мав рацію: Вуглинка не закінчила свого тренування і не була об’їжджена як слід, тому команд слухалася виключно за власним бажанням. А зараз у неї було лише одне – утекти подалі від киплячої багнюки, яка обпікала їй лапи. Кицька на мить завмерла, озираючись довкола і шукаючи відступу. Її погляд прикипів до велетенської гілляки, яка звисала над водою у кількох метрах від броду. Хвіст напружився, задні лапи вперлися в каміння і зад кішки ворухнувся вправо, потім вліво, спочатку ледь помітно, а потім все сильніше й сильніше, так що насадки на кігтях при кожному русі залишали глибокі борозни.
    – О ні, о ні-ні-ні, тільки не це, ти ж не думаєш те, про що думаю я? Ти ж дуже-дуже-дуже розумна кішка і таке тобі б і на гадку не спало. Ти ж не можеш так просто туди стрибну… А-А-А-А!
    Кігті вчепилися в гілляку, від чого та зловісно скрипнула і нахилилася аж до самої поверхні озера. Вуглинка трималася самими лише передніми лапами, небезпечно звисаючи донизу, а Літ з усіх сил чіплявся за загривок. Ноги з’їжджали, ковзаючи гладкими боками тварини. Він спробував вхопитися за вуздечку, але відразу пошкодував, бо кицька так труснула головою і заревла, що він ледь не злетів у сірчану воду.
    Вуглинка, ошаліла від страху і від надокучливого вершника, який, намагаючись втриматись, виривав жмутами шерсть, подряпалася вгору гілкою. Прийнявши відносно нормальне положення, хлопець видихнув з полегшенням, але тут же зрозумів, що рано зрадів. Кішка видряпалася майже на верхівку дерева і злазити не збиралася.
    – Тепер нам треба спуститися і спробувати ще раз, – спробував заспокоїти її хлопець.
    Вуглинка сердито рикнула.
    – Нам все одно треба перейти озеро, якщо ми хочемо на битву, я звісно ні на що не натякаю, але ж не поскачеш ти по деревах до самого краю лісу?
    По цих словах очі кицьки хитро зблиснули, так ніби вона зрозуміла куди хилить хлопець. Сильні лапи приготувалися до стрибка.
    – О ні, – тільки й встиг промовити Літ, а кицька перестрибнула на сусіднє дерево, легко зачепившись за стовбур і підтягнувшись до товстезної гілки. Хлопець ще ніколи так сильно ні за що не тримався. Обмотавши руку вуздечкою, йому вже було байдуже, смикатиме Вуглинка головою чи ні, головне було не звалитися донизу. Кицька все впевненіше неслася лісом, ледве торкаючись гілок. Гострі колючки-листочки розшматували не лише плащ хлопця, а й те що щосили намагалося не впасти. Літ пробував сховати обличчя в хутрі, але щокам все одно добряче дісталося. Тоді коли хлопець вже думав, що більше не витримає, всі його нутрощі наче піднялися в повітря – кицька зістрибнула майже з верхівки дерева на землю. Літ розтиснув кулаки й сповз донизу, не в змозі поворухнутися. Позаду нього височіла стіна лісу, – попереду вирувала битва.
    Через пелену туману і диму ледве проглядалися чоловіки й жінки, верхи на мурмяках зійшлися на герць з істотами, закованими у залізо. В серце хлопця заповз страх: у ворогів не було ні очей, ні рук, лише купа отворів, з яких стирчала різноманітні металеві ломаки, схожі на зброю. В роті відчувся металевий присмак. В повітрі пахло битвою. Хлопець глянув нагору, там, далеко за хмарами й туманом, нависала велетенська тінь, затуляючи сонце. З неї час від часу прилітали нові й нові залізні істоти, залишаючи в повітрі червоні сліди й запах горілого.
    Літ важко піднявся і попрямував у гущавину битви. Склавши руки пальцями донизу, він прикликав силу землі й поряд з ним із землі вистромився велетенський корінь. Хлопець спрямував його у найближчу залізну істоту. Та голосно брязнула, а інший корінь, прикував її до землі. Літ помітив кремезного чоловіка верхи на розкішному мурмякові: той засипав каміннями зграю ворогів, трощачи їхні блискучі панцирі вщент. Обличчя чоловіка було зосереджене, він слідкував за кожним воїном у своєму війську, ділячись силою і приходячи на поміч. Його погляд ковзнув полем битви й натрапив на невеличку фігурку хлопчини, років п’ятнадцяти на вигляд. Через дим він не міг розгледіти хто це.
    – Тату, я прийшов! Я прийшов битися! – щосили замахав руками Літ.
    ***
    У центрі командування пролунав сповіщальний дзвінок.
    – Корабель НХІІІ657, прийом, як просувається просвітлення планети Ї-34? Прийом.
    До пульта підійшов високий чорнявий чоловік в обладунку.
    – Прийом. Командир Дарій. Планета Ї34 налаштована вороже. На поверхню надіслано дві сотні дроїдів-дослідників. Ознак інтелекту не виявлено. Прийом.
    – Але тату, ти не можеш так казати, через цей туман нам нічого не видно з корабля. Може в них є інтелект, дроїди ж чомусь зникають, може їх хтось деактивовує?
    – Корабель НХІІІ657, прийом. Повідомлення прийнято. У разі неможливості просвітлення, повідомте про статус придатності планети Ї-34 для гуманоїдів типу А-2 та А-4. Прийом.
    – Прийом, повідомлення прийнято.
    Дарій натиснув кнопку припинення зв’язку і грюкнув по панелі кулаком.
    – Як ти смієш заперечувати мені, коли я на зв’язку з генералом? Ти хоч розумієш що робиш, Врано? Зараз ти сержант, а не моя донька, і сержант з тебе в цій ситуації нікудишній. Якби не термінове просвітлення цієї планети, тиждень карцеру – найм’якіше покарання яке тобі б світило.
    – Вибач, тату, ой, тобто, є, командире!
    – Геть з моїх очей.
    Дівчина попленталася з центру командування. Вийшовши на оглядовий майданчик, вона налаштувала біноклі й щосили вдивлялася в туман внизу. Анічогісінько не видно! На моніторі раз за разом гасли невеличкі цятки дроїдів-дослідників. Врану з’їдала цікавість: що або хто мешкає на цій планеті? Попередні вісім, що їх доручили просвітити їхньому кораблю, не виявили зовсім ніяких ознак життя, а тут внизу точно хтось має бути. Може навіть цей туман живий, хто знає, можливо він вміє говорити, або мислить? Тоді можна було б його просвітити, навчити всього, що знають вони, найрозвиненіша гуманоїдна раса у всесвіті. А нащо ж тоді безмежні знання, якщо ними не можна поділитися? Врана востаннє глянула в бінокль і в неї перехопило подих. Вона щосили рвонула до своєї кімнати.
    Дарій сидів у кріслі командира і розглядав вбогі мапи планети й дослідницькі записи: корисні копалини – вірогідно присутні, життя – немає даних, придатність А-2 – немає даних. На стіні простяглася велетенська мапа галактик, де на самому краєчку була жовта цятка їхнього корабля і сіра цятка планети Ї-34. Поруч сидів його вірний товариш – капітан Рен.
    – Я знаю що ти скажеш, – не піднімаючи голови зітхнув Дарій, – я знову був надто різкий з нею, так?
    – Вона ще така юна.
    – І вперта, як її матір!
    – Але вона права, ми ще не дослідили цю планету, можна було так генералу й відповісти, – незворушно відповів Рен.
    – Ми відстаємо від плану просвітлення на чотири тижні, але кому я це розказую.
    – Можна було б спуститися, – запропонував Рен.
    – Я не ризикуватиму жодним зі своїх людей! Це надто небезпечно. Ми не знаємо чи наші скафандри життєзабезпечення впораються з кліматом на планеті.
    – Пам’ятаєш як на одній з планет ноги дослідника перетворилися на желе? – реготнув Рен.
    – Це не смішно, – відрубав Дарій. – Під цим туманом може бути все що завгодно, ми можемо спуститися прямісінько в жерло вулкану, нас може розчавити гравітацією.
    – Але ж в цьому твоя донька не винна.
    Дарій важко зітхнув.
    – Добре, я спробую все залагодити. Охороно, знайдіть Врану і приведіть до мене.
    У дверях вигулькнув озброєний молодий чоловік.
    – Але командире, щойно сержант Врана спустилася на планету Ї-34.
    – ЩО? – скочив на ноги Дарій.
    – Сказала що за вашим наказом, – злякано виправдовувався охоронець, – вона ж ваша донька от я й подумав, що, ну, ви ж самі розумієте.
    Дарій кинувся до монітора. Зелена цяточка життєзабезпечувального скафандра вже майже досягла поверхні землі.
    ***
    Ніздрі Літа роздувалися від злості й несправедливості:
    – Але ж тату! Чого я не можу битися разом з усіма? Я досягну повноліття всього через чотири місяці. Це нечесно!
    – Це навіть не обговорюється, – відрубав кремезний чоловік, спішуючись. – Ти ще не увійшов у бойовий вік.
    – Та я б’юся не гірше за інших твоїх воїнів, – ледве не плакав хлопець.
    Односельчани верхи на мурмяках зацікавлено спостерігали за сценою, час від часу зносячи голову черговій металевій бляшанці, яка пробувала наблизитися. Батько ледь всміхнувся:
    – Тоді нам якраз потрібні такі вправні воїни щоб захистити село, правда ж?
    – Та я знаю що село захищене і нікому не треба там захист, – ображено пробурмотів Літ. – Я бачив як ти вранці насилав туман. Ну і ба з іншими непогано дадуть собі раду, ти ж їх знаєш. Вони б і самі поскакали б на мурмяках разом з тобою якби захотіли.
    Батько ледве стримав сміх. Йому було шкода бачити як його син прагне приєднатися до війни для якої він ще надто юний, але водночас він пишався його хоробрістю.
    – Тоді в мене для тебе є важлива місія.
    Очі хлопця засяяли.
    – Яка?
    – Відведи нашого полоненого до села і добренько за ним наглядай, – з диму вийшов чоловік, який тримав під рукою щось схоже на людину з велетенською круглою металевою головою. Там де мало б бути обличчя була гладенька поверхня, схожа на воду. Літ підійшов ближче щоб краще роздивитися і поверхня стала прозорою: за нею було молоде вродливе обличчя дівчини. Від несподіванки Літ відсахнувся.
    – Там… Там всередині хтось є! – нервово сказав він.
    Кілька чоловіків навколо зареготали.
    – Атож є, вона ще й непогано лається! Вдалої дороги!
    Чоловік підштовхнув дівчину в скафандрі до Літа і той не придумав нічого іншого як теж схопити її попід лікоть.
    – Відпусти мене, крижопень ліворукий, бовдур непросвітлений, а най би тебе качка копнула, та ти знаєш хто мій батько? – пручалася дівчина.
    – Ем, не знаю. А повинен? Наче мову нашу знаєш, тільки от слова “крижопень” не пригадую.
    Дівчина насупилася і мовчки йшла за Літом.
    – Ця штука в тебе на голові для краси? Чи що воно таке? Може знімеш? Я не впевнений що Вуглинці сподобається таке одоробло на собі везти.
    Дівчина щось пробурмотіла про отруєне повітря, але шолом зняла. По плечах розсипалися довгі чорняві кучері. Підійшовши до кицьки, що згорнулася клубочком біля лісу, Врана вражено витріщилася на роги та загнуздану морду мурмячки.
    – Можеш спробувати погладити якщо хочеш, але тільки отут, за вухом. І е-е-е за живіт краще не чіпай. І за лапи теж. І хвоста чіпати я б не радив.
    – Дівчина відстебнула рукавицю і торкнулася чорної блискучої шерсті. Мурмячка гучно замуркотіла.
    – Та у вас тут любов з першого погляду, – ображено сказав Літ, – а мені гладитися не дає. Залазь.
    Дівчина спритно вистрибнула на спину тварини, але коли за нею намірився заскочити Літ, Вуглинка лише змахнула його лапою на землю і гордо попрямувала в бік озера, так ніби дівчина була тепер її головною вершницею.
    – Здається, хтось буде добиратися до села пішки, – обтрушувався Літ.
    Дівчина сиділа верхи й світилася від щастя. Вуглинка гучно муркотіла і зминала траву лапами від задоволення. Кицька, присіла, приготувавшись до стрибка, дівчина міцніше стиснула загривок.
    – Я Врана! – голосно крикнула вона і помчала верхи.
    – А я Літ… Та яка різниця, ти вже все одно не почуєш, – зітхнув хлопець і підтюпцем побіг за полоненою, яку б мав тримати під наглядом, а не віддавати своїх недотренованих мурмяків.
    ***
    Стіл ломився від наїдків. Всі старі й малі, що не воювали, зібралися під крислатим деревом з брунатним листям. Врану посадили на чільному місці, а її стілець прикрасили квітами.
    – Ба, вона полонена, – голосно сказав Літ, багатозначно кивнувши оком на дівчину, так щоб всі зрозуміли як до неї ставитися.
    – Цить, закону гостинності ніхто не скасовував і тобі як синові старости не годилося б про таке забувати. Ану сядь коло гості й накладай їй всього в тарілку побільше якщо соромитиметься.
    Але Врана, очевидно не дуже соромилася й уплітала соковиті запечені квіти цибоплі за обидві щоки. Літ важко впав на крісло поруч і потягнувся по наїдки.
    – Ти вже третю квітку догризаєш, – процідив він крізь зуби.
    – Фо? А фо не мофна? – з повним ротом сказала Врана. – Я такої шмакоти ніколи в шитті не їла.
    – Квіти рідше збирають, тому вони е-е-е як десерт, можеш взяти цибопляне пюре, або печену цибоплю, або цибопляники.
    – Ви що тут одну цибоплю їсте?
    – Ага, садимо її тричі на рік.
    – Я звісно не проти, значно краще за вітаміновані консерви, що їмо ми, але їсти одне й те саме не набридає?
    Запала незручна тиша, яку дівчина витлумачила як шанс для своєї промови.
    – До речі, раз ми вже про це заговорили, то я б представилася. Врана – місіонерка третього рангу і ви моя перша планета, де живе хтось крім гранітових хробаків. Їх просвітлити не вдалося, хоча, чесно кажучи, я дуже намагалася. Але ви однозначно кращі за гранітових хробаків й інтелект у вас гуманоїдний, це вже точно, – дівчина приязно усміхнулася, але ніхто не усміхнувся у відповідь.
    – Я рада вам повідомити, що ваше злиденне життя закінчилося і скоро настане нова ера – ера просвітлення. Ми передамо вам свої знання, щоб ви могли досліджувати зірки й полегшувати собі життя. Вам більше не доведеться гарувати на городі й потерпати від колючих дерев та смердючих боліт. Більше не буде хвороб і ваше життя стане довшим. Ви знатимете відповіді на всі запитання, могтимете знайти будь-яку інформацію за долі секунди. Після того як я відзвітую моєму тато-, тобто командиру, сюди прибуде колонізаторська місія і допоможе все тут облаштувати, щоб почати просвітлення вашої планети. З допомогою наших машин і знань ви зможете легко розчистити територію лісу, осушити болота, побудувати станції й виробляти енергію з вітру!
    За столом запала тиша. Хтось злякано ахнув, але Врана ніби й не помічала, її обличчя світилося щастям від палкої промови, яку стільки разів репетирувала перед сном, уявляючи як вони нарешті знайдуть відповідну планету. З-під столу вистромилося кілька стебел і непомітно поповзли до ніг дівчини.
    – Земле, прости нашій гості, бо не відає вона наших законів. Ми вдячні за плоди твої і приймаємо їх щоб віддячити тобі своєю працею, – пробурмотіла бабуся, склавши руки великими пальцями донизу. Стебла обвисли й сховалися назад у землю.
    – Нам чужого не треба, – тихо сказала бабуся. З її голосу зникла теплота, я якою вона вітала гостю, – але й нашого не займайте. Літе, проведи гостю в її кімнату.
    Хлопець швидко піднявся і потягнув дівчину до невеличкого сарайчика.
    – Ти з дерева впала? Чи тобі мурмяки мізки відтоптали? Патякати таке коли тебе прийняли гостею? Що ти приведеш сюди чужинців, викорчуєш наші ліси й вб’єш нашу землю?
    – Але ж я не це мала на увазі!
    – А звучало саме так, – Літ заштовхав дівчину всередину сарайчика і міцно зачинив двері. – Ти залишишся тут, і ніколи не розкажеш своїм людям що ти бачила.
    ***
    Хлопець ніяк не міг заснути. За лісом досі бахкало, але набагато рідше. Він волів думати що в металевої бляшанки нарешті закінчилися моторошні залізні люди й батько разом з рештою скоро повернуться. Після всього, що наговорила дівчина, вона навряд чи переживе наступний день. Всі чули як вона патякала про колонізаторів. Всі знають чим закінчилося просвітлення минулого разу.
    Літ перевернувся на інший бік. А вона навіть починала йому трохи подобатися. З’їсти аж три квітки цибоплі у всіх на очах! Оце нахабство. Він навіть трохи позаздрив. Колись він ум’яв дві, поки батько не бачив і добряче отримав на горіхи. Квітів збирають мало, щоб був більший урожай, тому вони діляться порівну, зате цибопляників можна їсти хоч завались. Цікаво чи встигла Врана скуштувати їх? Шкода якщо ні. Вмирати не скуштувавши цибопляників дуже сумно.
    Хлопець ще раз перевернувся і втупився широко розплющеними очима у стіну. Деревина вростала в землю і де-не-де на стіні зеленіли листочки й бруньки.
    “В сараї напевно прохолодно, – думав Літ. – і спати там незручно. Там же купа мотлоху.”
    Хлопець нарешті піддався спокусі й тихенько піднявся з ліжка, щоб не почула ба. Акуратно скрутив ковдру і навшпиньки пішов до дверей. Мить – і він вже відчиняв віконниці сараю, запихаючи туди ковдру.
    – Це щоб ти не змерзла, – коротко сказав Літ.
    – Дякую, – відповіла Врана й у вікні з’явилося її худе заплакане обличчя. – Але я зовсім не розумію що я такого сказала? Хіба ж не всі мріють бути просвітленими?
    – Е-е-е, вам напевно краще пошукати іншу планету, в нас з просвітленням історично не склалося.
    – Але звідки ви знаєте? Ви ж не пробували! Ви навіть не розумієте наскільки кращим стане ваше життя.
    – Якщо чесно, то знаємо. Принаймні ба знає. Вона застала десь два просвітлення здається. Після них було несолодко, земля ще досі злиться і їй важко догодити.
    – Але це неможливо! У союзу немає відомостей про Ї-34, тобто вашу планету. Навіть не відомо чи є тут аборигени, не кажучи вже про гуманоїдний інтелект.
    – До речі, все хотів спитати, що то за гумоїдний інтелект? Ти ще щось про хробаків казала і звучало це як образа, але я не до кінця зрозумів про що ти.
    – Це значить що ви можете мислити, приймати розумні рішення, йдете на контакт.
     – Ага, тобто не йолопи, красно дякую за таку високу оцінку.
    Врана почервоніла.
    – А коли до вас прилітали просвітлювачі?
    – Коли ба була молода, років з триста тому.
    Дівчина вирячила очі.
    – Скільки-скільки?
    – Якщо не віриш, то в сараї десь ще їхній мотлох має валятися.
    Дівчина обнишпорила кут і руки наткнулися на залізяччя. Вона піднесла його ближче до вікна, щоб роздивитися.
    – Це ж… передавач… старезний, я такий тільки в музеях бачила, – вона покрутила його в руках. – Тоді зрозуміло чому в нас немає про вас даних. До вас прилітали перші місіонери, ще до союзу. Напевно не залишили відомостей, або…
    – Або ми їх закатрупили, – усміхнувся від вуха до вуха Літ.
    Врана відсахнулася. То ось яка доля її чекає?
    – Жартую, швидше за все вони передохли самі. Люди з неба в нас довго не живуть. Ба каже, що земля їх не приймає, вони швидко калічаться і вкриваються зморшками. Але, кажуть, зламали багато наших, земля від них теж відвернулася, за їхні провини досі розплачуємося ми.
    – А що зроблять зі мною? – злякано запитала дівчина.
    Літ замовк на якийсь час.
    – Знаєш, ти була неправа, коли казала що їсти саму цибоплю набридає. В неї стільки смаків. Плоди міняють смак в залежності від часу доби й місяця, коли їх збираєш. Є буквально сотні способів приготувати не лише цибулини з коріння, а й стебла, листя, квіти. І в кожного рецепту різний смак. Насправді не знаю навіть нащо нам їсти щось інше.
    Врана мовчала.
    – Ти ще там про якісь стації говорила. Що то таке? Їх треба десь вирощувати?
    – Не стації, а станції. Це такі великі будинки, там спеціальні механізми, які виробляють енергію.
    – А нащо вона?
    – Ну, наприклад, щоб вночі було світло.
    – Як безглуздо, – засміявся Літ, – ніч на те й ніч щоб було темно.
    – Ну, я не знаю... я не знаю як тобі пояснити все, – затнулася дівчина.
    – Просвітлювач з тебе такий собі, – реготнув Літ.
    – Знаєш, – тихо сказала Врана, – якщо я не повернуся вони пошлють інших.
    Хлопець притулився спиною до стінки сараю. Всередині дівчина зробила те ж. В небі яскраво світили зорі. Одна була значно яскравіша за решту. Врана відразу думками потягнулася до неї. Це ж, напевно, її корабель. Батько хвилюється, навіть якщо вдає що ні. Він, мабуть, відправить по неї рятувальний шатл, якщо вже не відправив. Можливо навіть сам спуститься на цю планету. Можливо його вже вбили люди цього милого непросвітленого хлопця, який так турботливо приніс їй ковдру, але не знає навіщо вночі вмикати світло.
    – Хіба б тобі не хотілося літати? Ти міг би полетіти так далеко як ці зорі й навіть далі. Вони такі гарні. Звідси вони виглядають як маленькі блискучі піщинки. Ти міг би жити у сяючому будинку, чия верхівка зникає за хмарами. Міг би побачити різні планети. Знаєш, всі вони такі різні й по-своєму прекрасні. Навіть ті, де мешкають самі лише гранітні хробаки.
    Літ замріяно дивився на небо і раптом відчув себе дуже крихітним. Він підвівся, і зачинив віконниці.
    – Прощавай, – тихо сказав він.
    ***
    На світанку повернувся староста з рештою села. Врана тихенько спостерігала за ними через щілину між дошками сараю. Втомлені й брудні, вони розпрягали мурмяків, а ті заходили в загін, де ліниво потягувалася Вуглинка.
    – Киць-киць, – ледь чутно прошепотіла дівчина, але мурмячка відразу нашорошила вуха і повернула голову в її бік.
    – Залізні люди більше не прилітають з неба, – сказав староста, відстібаючи від сідла свого мурмяка сітку, повну металевих уламків дроїдів. – Останньою прилетіла срібна куля, але вона надто велика і її неможливо забрати. Сьогодні підемо ще раз щоб її знищити.
    “Рятувальний шатл! – прикрила долонею рота Врана, щоб не зойкнути від хвилювання. – Я мушу якось до нього дістатися!”
    – Як там полонена? Вже відомо навіщо вона тут? – продовжував староста.
    – Знаєш тату, мені здається вона трохи головою вдарилася, коли летіла з неба, верзе постійно якусь нісенітницю, може краще на неї не зважати? Я буду доглядати за нею, обіцяю, – бадьоро заторохкотів Літ, натягуючи свою найкращу усмішку.
    – Старосто, вона говорила про просвітлення. Каже що сюди прийдуть чужинці й стануть правити нами. Вона шпигун і доповість про все залізним людям. Все як колись, – сумно сказала ба.
    – Я впевнений, ви все не так зрозуміли, вона все каже про те, щоб вночі світило сонце, хіба хтось з нормальною головою таке скаже? – нервово захихотів Літ.
    Батько сумно поглянув на сина. Милосердя цінна риса для кожного чоловіка, але лише не в цій ситуації.
    – Готуйте судилище, їй доведеться померти, – змучено промовив староста, а тоді нахилився до сина і тихо промовив: – це для твого ж блага, для блага всіх нас.
    ***
    Врана притислася до стіни сараю і трусилася від страху. Вона зовсім не так уявляла собі своє перше просвітлення. Хоча не виглядало що ці люди потребують нових знань. Вони не страждали ні від хвороб ні від бідності, не молилися щоб прийшли могутні всевідаючі просвітлювачі й навчили їх високих технологій. І хоча їй здалося, що хлопчина й зацікавився далекими зірками, вона не була впевнена що правильно було б силоміць змушувати їх до розвитку. Хіба просвітлення не має відбуватися добровільно? Схоже ці люди вже дізналися все що хотіли, якби вони прагнули дізнатися більше, в них був приймач і вони могли б зв’язатися з союзом.
    Скільки ж складає тривалість життя на цій планеті якщо бабуся Літа прожила триста років і досі виглядає нічого. А їхня сила землі? Вона ще ніколи про таке не чула. Люди з примітивною зброєю верхи на тваринах завиграшки покришили на салат дроїдів, які перейшли в найвищий режим захисту. Хто ще тут розвинутіша раса?
    Але що з того якщо її скоро стратять і вона не зможе про все розповісти батькові? Після неї, рано чи пізно висадять ще дроїдів-дослідників, а тоді коли на кораблі врешті дізнаються про придатність місцевого середовища, висадяться і решта місіонерів. Спуститься і її батько. Цікаво, чи знайде він її тіло, чи селяни знищать його? Як її стратять? Якби вона знала що за свою мрію просвітити інших поплатиться життям, чи мріяла б про це кожного вечора перед сном?
    Забряжчала клямка і почулося гучне муркотіння. Двері відчинилися, а за ними стояв Літ.
    – Швидше, застрибуй верхи!
    Дівчина, не вагаючись, видряпалася на Вуглинку, яка завбачливо підставила лапу. Літ спрямував мурмячку до найближчих дерев.
    – Що ти робиш? – вражено запитала Врана.
    – Рятую тебе, дурненька, хіба не видно? Щось ти мені не дуже схожа на злісну завойовницю із залізних людей, якими лякають дітлахів. Та й Вуглинці ти подобаєшся, вона мені довіку не пробачить якщо тебе стратять, а я просто стоятиму збоку.
    Кицька голосно загарчала і відкинула голову назад, так що дівчина могла торкнутися ледь шершавих золотистих рогів.
    – Я сховаю тебе десь в лісі, в мене є кілька непоганих хатинок на дереві. Хтозна, може з часом земля тебе прийме. Я міг би приносити тобі трохи цибопляників час від часу, тільки от запечені квіти приносити не обіцяю, – Літ повернувся до дівчини, що сиділа позаду нього, міцно обхопивши його за стан і усміхнувся.
    Дівчина не усміхалася.
    – Відвези мене на поле битви, я хочу повернутися додому, – сказала вона.
    – Я б залюбки, але ти приведеш сюди своїх залізних людей, я не можу.
    Вони скакали через ліс, а лапи Вуглинки залишали глибокі сліди на м’якій землі. В повітрі пахло хвоєю і дощем. Небо застилав щільний туман і скільки Врана не вдивлялася в небо, корабля ніде не було видно.
    – Знаєш, я б хотів побачити зірки, про які ти говорила. Й інші планети. Справді.
    – Тоді ходімо зі мною, – запропонувала Врана.
    Літ заплющив очі. На мить він уявив себе в обладунку залізної людини. Він керує кораблем з легенд, який пливе по небу. Бачить нові світи, де стільки всього цікавого й незвичайного. А він навіть ніколи не був за межами їхнього повіту. Мимоволі він спрямував Вуглинку до сірчаного озера. Здавалося, що тварина й сама відчуває куди їй треба бігти. Цього разу вона легко промайнула стежкою з каміння, так швидко і легко торкаючись подушечками лап пористої поверхні, ніби летіла.
    Вони зупинилися перед срібною кулею, куди легко могло б вміститися з п’ятеро людей. Врана швидко зістрибнула на землю і ніжно погладила Вуглинку по широкій морді.
    – Я не можу тебе відпустити, – з болем у голосі сказав Літ, хапаючи дівчину за руку.
    – Прийдуть інші.
    Врана легко розтисла пальці, твердо на нього поглянула й, притулившись до м’якої щоки кицьки сказала:
    – Я вас ніколи не видам, обіцяю.
    Літ спостерігав як дівчина проводить по гладенькій поверхні кулі кілька разів, та відкрилася, немов пелюстки квітки й закрилася знову. Куля з тихим гулом піднялася над землею і злетіла вгору. Хлопець проводжав її поглядом, аж поки та не зникла в тумані.
    ***
    “Увага! Рятувальний шатл повертається на базу. Повторюю. Рятувальний шатл повертається на базу.”
    Дарій, стрепенувся і зрозумів, що заснув над пультом спостереження, де цілу ніч відчайдушно сподівався знову побачити як блимає зелена цятка життєзабезпечувального скафандра. Стрімголов, він кинувся до шатла і стиснув доньку в обіймах. По щоках текли сльози. Команда корабля знічено відвернулася, вдаючи, що нічого не помічає, а потім тактовно покинула відсік.
    – Тату, тобто, командире, ви мене задушите, – прохрипіла Врана.
    Дарій послабив обійми.
    – З тобою все гаразд, ніде не поранилася? – взявся він оглядати доньку з усіх боків.
    – Та все добре. Я… я б хотіла відзвітувати про дослідницьку місію.
    Дарій уважно глянув на доньку.
    – Ем, здається, ще одна планета з гранітовими хробаками, нічого цікавого. Я спробувала, звісно, просвітлити і їх, але вони такі вперті.
    Командир чув як тремтить її голос. Життєзабезпечувальному скафандру бракувало шолома і рукавиці.
    – А туман? Стан придатності?– запитав він.
    – Аномалія атмосфери, нічого особливого, – нервово відмахнулася дівчина. – Планета непридатна для життя.
    Дарій повільно кивнув і повів доньку до центру командування.
    – Прийом. Корабель НХІІІ657, командир Дарій на зв’язку. Сканування планети Ї-34 завершено. Доповідаю.
    – Прийом, союз просвітлених планет слухає.
    – Прийом. На планеті Ї-34 ознак гуманоїдного інтелекту не виявлено.
    – Статус придатності до життя?
    – Непридатний.
    Врана подивилася на велетенську мапу галактик, яка займала цілу стіну. Поряд з жовтою цяточкою їхнього корабля, планета Ї-34 підсвічена сірим кольором зникла з мапи. Дівчина видихнула з полегшенням і глянула на батька, той усміхався.
    ***
    – Ба, я більше не можу… – стогнав Літ, волочачись за плугом, котрий тягнув Ярис, час від часу засипаючи хлопця грудками землі.
    – Як скакати з дівками в ліс то можеш значить, ану не скімли, – лукаво пригрозила бабуся.
    Літ підняв голову догори: туман розсіювався. Маленька блискуча цяточка в небі віддалялася все далі й далі, аж поки зовсім не зблідла на фоні блакитного неба.
    
    
    

  Время приёма: 15:17 19.07.2020

 
     
[an error occurred while processing the directive]