запомнить
     
Регистрация Конкурс № 54 (лето 2020) Фінал

Автор: Ліандра Количество символов: 25458
Конкурс № 54 (лето 2020) Фінал
рассказ открыт для комментариев

as021 Мрія


    Змітати опале листя було безкінечною роботою. Вітер наче знущався, з кожним поривом скидаючи на землю нову порцію жовтувато-багряних клаптиків, розмітаючи старанно зроблені Кіраном купи листу. Хлопець приймався замітати знову і знову. Пані Сіліра, сказала, що якщо помітить хоч один листочок - Кірану не поздоровиться. Дивно, навіщо робити таку безглузду роботу. Хіба не можна дочекатися коли впаде все, до останнього листочка. Та навіщо взагалі його змітати. Певно, щоб йому, Кіранові, було чим зайнятися. Листя падало знову і знову, приємно шурхотіло під ногами.
    З маєтку вискочив панський синок – Віроній, ровесник і заклятий ворог Кірана. Сьогодні одягнений у темно багряний костюм. Серед золотисто-червонястих кольорів осені виглядає як велетенський опалий лист. Шкода, що його не можна змести на купу і викинути на гній. Віроній пройшов алейкою, обличчя його презирливо скривмилося, коли він помітив Кірана. Демонстративно всівся на найближчій лавці.
     - Пильнуватиму, щоб ти працював добросовісно, - в’їдливо проговорив він і дістав з-під пахви книгу. Кіран миттєво впізнає темно сіру обгортку зі сріблястими літерами. Віроній часто носився з нею, показуючи дворовим хлопчакам картинки і розповідаючи, що там написано.
     «Це книжка, дурбецала. – поважно проказуваів він. - В ній літери є, але вам того не зрозуміти. Ану забрали свої брудні лапи від засобу просвітлення! Ось ці крючечки - літери. З них складаються слова. Ех ви, селюки неосвічені. То не кожному дано. То великий привілей пізнати таємницю письма і читання. Будете себе гарно вести може і скажу як кілька літер називається. Отут у цій книзі розповідається про драконячих вершників, про героїчного Дара Блискавицю, що один-однісінький відстояв весь кордон від навали варварів, про звитяжного Корана, який літав за край світу і про інших вершників…»
     Закорючки Кірану були зовсім не зрозумілі, але увагою і душею він прикипів до однієї картинки у книзі: дракон із вершником на спині. Він марив цією картинкою. У сні і наяву ввижалося йому, що то він ширяє серед хмар на могутній спині дракона, що то його рука тримає меч і саме його чекають зневірені, що потрапили у біду. Іноді Віроній дозволяв подивитися на картинку після різноманітних знущань і принижень.
     Панок зручніше всівся на лавці і розгорнув книжку. Його пальці шарпали сторінки. Із кожним шерхотом обличчя Кірана кривилось. Книга здавалася найбільшою цінністю і вимагала більш благоговійного та трепетного відношення. Кіран віддав би що завгодно за можливість нею володіти. Він би обережно торкався сторінок і не слинив би пальці, щоб їх перегортати, як це робив Віроній.
     Кіран часто підглядав за навчанням Віронія. Його вчитель пан Вінтар, худий і блідий, мов привид. Він кудкудакав навколо Віронія наче квочка над курчатами, уговорював, прихвалював аби тільки Віроній написав у своєму зошиті ще одну закарлючку. Кіран би сам віддав що завгодно щоб навчитися писати і читати. Деякі уроки Віронія відбувалися на вулиці. Тоді Кіран старався опинятися поближче до них і звертаючи шию, силувався зазирнути до Віронієвих зошитів та книжок. Пан вчитель помітивши таке завзяття, почав запрошувати Кірана посидіти поряд. Тоді Віроній, ніби підкреслюючи свою зверхність, балуватися переставав і навчався старанніше. Одного разу навіть учитель попрохав пані Сіліру дозволити навчати й інших дітей, мовляв навчання у компанії буде цікавішим і якіснішим. Але пані Сіліра і слухати не хотіла, щоб її син займався разом із низькородними селюками. І всі мрії Кірана навчитися читати канули в бездну. Часом учитель виходив на алейку, коли Віроній був зайнятий іншими справами, його оточувала зграйка звичайних хлопчаків із Кіраном. Паличкою на піску малював літери і розповідав, як їх прочитати. Кіран дуже гордився собою, коли зміг написати своє ім’я без помилок. Часто вчитель приносив книгу, ту саму сіру, про драконів і читав їм уголос. Затамувавши подих слухали вони про життя героїв. Кіран благоговійно зазирав через плече учителеві намагаючись вивчити картинку з драконами до найменшого штриха.
     Учитель навіть давав потримати книгу. Її приємно було торкатися і на мить уявити, що вона його особиста.
     Віроній дуже розсердився, коли дізнався, що його вчитель навчає інших дітей і показує їм його книги. А слово пані Сіліри було категоричним. Вона не за те платить учителеві, щоб він за її гроші навчав селюків. І навіть відмовки про те, що Віроній все одно у той час зайнятий не допомагали, не пробилися крізь крижану відстороненість господині.
     Кіран змітав листя, Віроній з нудьгуючим виразом на обличчі гортав книгу і поглядав на Кірана. Той відчував Віронієвий пекучий погляд і час від часу зустрічався з ним очима. Кіран збирав лист у рядно і відніс на гній. На кам’яну стежинку впало кілька нових листочків і він змів їх у траву.
    Віронія не було. Певно пані Сіліра покликала. На лавці сиротливо лежала книжка. Кіран роззирнувся. Спеціально чи випадково Віроній її залишив? Може перевіряє його?
     Все ближче і ближче підходив він до лавки. Сріблясті літери манили, захоплювали, так і просилися до рук. Він тільки подивиться одним оком.
     Руки торкнулися шерхкої обкладинки, розгорнули книжку. Комахи літер позирнули на Кірана зі сторінок. Всі незнайомі. Він же знав їх і пам’ятав. Ось тут було написано про легендарного Дара. Кіран навіть міг прочитати кілька рядочків, коли вчитель займався із ними. Єдине, що упізнав це була перша літера його імені. Він трошки порозглядав сторінку вишукуючи всі літери «К». Потім прогорнув кілька сторінок де знаходилася картинка із драконом.
     Пальці трепетно обводили контури дракона і вершника, подих захоплювало, на душі щеміло. Кіран зрозумів, що просто не зможе повернути книгу Віронію. Але ж її будуть шукати. І коли знайдуть, то точно відрубають руки за крадіжку і викинуть геть.
     Роззирнувшись, і впевнившись, що нікого поруч немає Кіран замружив очі і рвонув сторінку з картинкою. З голосним розпачливим звуком, від якого заболіло у серці, вона відділилася від книги. Кіран закрив книгу і недбало кинув під лавку, ніби вона впала, і Віроній того не помітив.
     Серце гупало, подих збивався ніби за ним хтось гнався, кров стукотіла у скронях. Картинка пекла долоні. Кіран обережно склав її щоб не пошкодити малюнок і обгорнув поясом, щоб не випала. Ще не пізно повернути її назад, але Кіран не міг уявити як розстанеться зі своїм скарбом.
     Кіран намагався не потрапляти Віронію на очі. Коли той дізнається, що картинка зникла, то звісно зможе здогадатися чиїх це рук справа, але у нього не буде доказів. Думками Кіран постійно повертався до картинки. Вона зігрівала його і уся, навіть найбрудніша робота не здавалася йому такою ж вже брудною. Все горіло в руках, Кіран поспішав виконати усі свої обов'язки, щоб ще раз подивитися порозглядати видерту картинку. Він передбачав, що може жорстоко поплатитися за цей вчинок, але не змінив би свого рішення і не вчинив би по іншому. Заради володіння нею міг піти і не на такі жертви.
     Пропажу виявили наступного дня. У маєтку роздався галас і Віроній влетів на заднє подвір'я розлюченою фурією. За ним гидливо піднімаючи поділ сукні дріботіла пані Сіліра, і крокував довгими ногами учитель.
     - Вірончику що трапилося? Хто тебе образив? - приквохтувала пані Сіліра, плутаючись у сукні і намагаючись наздогнати Віронія.
     Пан вчитель бережно підтримував її під лікоть.
     Тільки почувши лемент, Кіран одразу зрозумів його причину. Торкнуся поясу, де був захований вирваний малюнок. Треба було сховати в надійному місці, але все відкладав не бажаючи розставатися зі своїм скарбом ні на мить.
     - Ти! - ревів Віроній, - я знаю, це твоїх рук справа. Поверни негайно!
     - Не знаю, про що ви! Кіран схилився в поклоні і глузливо подивився на Віронія. Брови того зійшлися в одну лінію, жовна ходили ходором, кулаки стискалися, готові кинутися винуватця.
     - Не відвертишся, Кіране! Я бачив, як ти дивився на ту книжку. Я знаю, як тобі подобалася та картинка. Ти вирвав її і забрав. Але, краще тобі її повернути. Самостійно! Віддай, Кіране! Прошу по-хорошому! Інакше пошкодуєш. - Віроній не говорив, а шипів, міцно стиснувши щелепи, очі сипали іскрами злості.
     - Ах ти негідник! - запричитала пані Сіліра. - зміюку у себе пригріли! Ми ж до тебе як до рідного! І вдягаємо, і годуємо! Що ж ти руку, що тебе годує, кусаєш!
     - Кіране, - суворо сказав учитель, втупившись Кіранові в очі своїм блідо-сірим поглядом, - це правда?
     Брехати йому не хотілося, та ще більше не хотілося признаватися, тоді вкрадене доведеться повернути.
     - Ні, я нічого не брав, - сказав він якнайщиріше.
     - Я йому вірю. Кіран завжди дуже шанобливо ставився до книжок і ніколи б не зміг порвати сторінку.
     - Не обманюйтесь відносно нього, пане учителю! - пані Сіліра зміряла Кірана поглядом - роздягайся!
     - Але... - Кіран розгубився. На подвір'ї були і інші люди. В конюшні - Никан із помічниками, на кухні - Іляна, поруч у дровітню двоє чоловіків складали дрова, за парканом дрібнота гралася у ігри, йшли дівчата і жінки на річку з річки прати.
     - Роздягайся, я сказала! - пані Сіліра гидливо потягнула Кірана за сорочку. Кіран у пошуках підтримки та захисту поглянув з надією на вчителя.
     - Пані Сіліро, не думаю, що це розумне рішення!
     - Замовкніть, Вінтаре - грубо обірвала вона його - забули хто вам платить.
     Погляд Віронія не обіцяв нічого хорошого.
     Кіран позадкував.
     - Не буду я роздягатися! - ноги виявилися навіть швидшими за думку і він зірвався з місця.
     - Тримай його! - верескнула пані Сіліра.
     Селяни, що до цього складали дрова, тільки скоса поглядаючи на суперечку, кинулися Кіранові навперейми, він рвонув убік, але один із них ухопив його за сорочку. Вона затріщала, Кіран упав. Селяни накинулися на нього, завернули руки за спину і притягли до пані Сіліри.
     - Роздягніть його! - сказала вона.
     Кіран запручався.
     На ґвалт вибігла Іляна, повариха, якій Кіран допомагав на кухні.
     - Пані, та що це ви? Так же не можна пані!
     - Замовкни!
     Як Кіран не пручався, дряпався та кусався, а двоє дужих молодиків легко стягли з нього сорочку і штани. Кіран приречено спостерігав, як з-за поясу випав згорнений папірець.
    - Ах ти ж погань!  – верескнула пані Сіліра. – ви ж гляньте, що коїться? Це вже переходить усі межі! Марте, п'ятдесят батогів йому.
     Кіран здригнувся. Більше десяти він ще ніколи не отримував.
     - Але пані, я не можу без розпорядження пана Руната, і п'ятдесят це забагато… - мляво заперечив Март, та наткнувшись на розлючений погляд господині, вхопив Кірана за карк.
     За господарськими прибудовами, подалі від очей і вух пані Сіліри сховався «той самий» сарай. Вперше Кіран потрапив туди, коли його покарали за вкрадену брошку. Брудно сірі стіни, перекошене обличчя Мартового попередника і довгий кнут у його руках, назавжди поєдналися у Кірановій уяві із образом світлого Вседержителя, який покарав його за крадене підношення.
     Кіран ніколи не забував про існування того сараю. Його життя, рухаючись дивовижною спіраллю, часто завертало сюди: частіше у ролі покараного, рідше - Мартового помічника. Кіран часто дивувався іронії долі, коли отримував батогом, ним же вичищеним та вимоченим у соленій воді.
     Март заштовхнув Кірана у сарай. Кіран перечепився через поріг, але втримався. Ну от, він знову тут. Чомусь не було страху, який охоплював його, варто тільки було побачити замусолені потом і кров'ю стовпи, до яких прив'язували покараних, сірі забризкані стіни, кілька діжок із водою попід ними і вузьке віконечко при самій стелі. Пахло потом і болем. І смертю. Кіранові доводилося допомагати виносити тіла тих, хто не витримав надмірного покарання. Схоже сьогодні він теж може стати одним із них.
     Март грубо зірвав сорочку із Кірана, підштовхнув до одного із стовпів. Кіран покірно підняв руки, дозволяючи їх прив'язати. Може воно і на краще.
     Перший удар обпік вогнем. Крізь зціплені зуби вирвався рик. Другий, третій… Кіран молив вседержителя, щоб усе закінчилося якомога швидше. А ще краще, щоб Март втратив самовладання і забив би його до смерті.
     Після п'яти ударів Март зупинився. Крізь пелену болю Кіран почув, що до сараю хтось зайшов.
     - Прийшов полюбуватися, як ти молитимеш про прощення.
     Віроній! Тільки цього не вистачало. Ні. Він не молитиме. Віроній не дочекається від нього і стогону.
     Просвистів батіг, Кіран зціпив зуби і вигнувся дугою. Тільки б не закричати.
     - Вершники! Дракони! – радісно-перелякане долинуло знадвору.
     Віроній схопився і рвонув на вулицю. Март за ним.
     - Е-е-е! А я? – закричав Кіран їм услід.
     Март зупинився був, але Віроній його підштовхнув, мовляв сам розберусь.
     Вернувся. Гидливо покосився на батіг.
     - Думаєш ніхто не знає про твої мрії? Ха! Та ти мариш драконами. Це буде тобі хорошим уроком.
     На вулиці царювало збудження, скавчали пси, іржали коні, відчуваючи хижаків. Кіран безсило повиснув на затерплих руках. Ломило плечі, кололо в спині і, порівняно з цим, рубці від батогів видавалися лише неприємним додатком. Здається, легше отримати п'ятдесят батогів, чим півдня вистояти прив'язаним до стовпа. Звуки на вулиці карали Кірана важче усіх батогів і стовпів. Домочадці метушилися, переговорювалися. Із розмов Кіран зрозумів, що драконячий клин насправді прилетів у маєток. Мрія виявилася такою близькою, але зовсім недосяжною. Всі спроби розв'язатися доказали лишень, що Март добре знає свою справу – Кіран добряче обідрав зап'ястки, але звільнитися не зміг. Притулившись до шершавого стовпа, місцями затертого до блиску, Кіран давився безсилими сльозами. Він марив драконами. Більш гарних і вільних, більш незалежних, ніж вони істот, здавалося, не було більше у світі. Він заздрив вершникам, що вільні летіти куди бачать очі, що керують велетенським страшним звіром. Він снив небом, у якому летиш і вітер свистить у вухах, тріпоче волосся, а від висоти захоплює подих. Зараз усі можуть побачити драконів і вершників, поговорити з живими легендами… а він тут. Це було вкрай несправедливо.
     Образливі сльози скотилися по щоках Кірана. Вседержитель однозначно вирішив із нього насміятися.
     До Кірана долинали слова і вигуки хлопчаків, які переказували, які дракони великі і страшні, які у них очі, крила, хвости. Заздрив їм і тихо злився. Всі побачили драконів, крім нього. А завтра вранці вони полетять, і він їх так і не побачить.
    Кіранові муки закінчилися пізно ввечері. Март, трохи захмелілий та напрочуд активний вломився до сараю, оторопіло дивився на Кірана кілька митей, ніби силячись зрозуміти, що він тут робить.
     - Ах ти ж його... – тільки й сказав він, похопившись. Підбіг, і спробував розв'язати. Затягнуті під вагою Кірана вузли, просякнуті його потом і кров'ю не піддавалися. Март витягнув ніж і перерізав мотузки. Кірана йому довелося підхопити. Той геть здерев'янів, і ноги його не тримали. Підвів до діжки і з водою. Кіран важко обперся на неї, руки та ноги тремтіли, усе тіло поколювало голочками. Через силу Кіран схилився до бочки і почав пити.
     Пройшло чимало часу, перш ніж Кірана перестало трясти і нормальне самовідчуття повернулося до нього. Поволі, похитуючись він пішов геть із сараю.
     - Горе ж ти моє! – сплеснула руками Іляна і обійняла його, зачепивши зранену спину.
     Все пливло перед очима і він похитнувся. Іляна одразу усе зрозуміла, вхопила його під руку, з іншого боку підскочила її помічниця, і вони потягли його до лавки.
     - Ох, угробиш ти себе, хлопче. Чого ти до панка поліз?- приговорювала вона, обмиваючи його спину своїм відваром трав. Кіран постогнував. Ніжні дотики Іляниних рук завдавали нестерпного болю, рубці спершу пекли вогнем, а потім заніміли.
     - От і добренько, - сказала Іляна. – Могло бути і гірше. Я як почула про п'ятдесят батогів, то думала, що на тобі живого місця не залишиться. Що сталося?
     - Дракони сталися. Усі побігли дивитися і про мене геть зовсім забули.
     Іляна потріпала Кірана по волоссю, ніжно так, турботливо.
     - А ти побачила драконів? – спитав він тихо, ніби між іншим.
     - А нащо вони мені, ті дракони, щоб я їх бачила. Я он кухню цілісінький день бачила. Тих вершників понаїжджало. Тьма. Аж восьмеро. А їдять наче два десятки. А знаєш як це на кухні, коли неочікувані гості приїжджають? Хоч би повідомили. Так я б зранку почала б готувати. А ще іч чого думали у домі вони спати не будуть, мовляв там воші. У кого воші? То в них певно зарази усілякої повно від тих звірюк. Поважні такі, нахабні.
     Кіран в піввуха прислухався до Іляниного бурчання з приводу безвідповідальних гостей, попивав знеболювальний і відновлюючий відвар, який Іляна завжди готувала у ті дні, коли йому діставалося, а думки його були далеко. Там на великому вигоні для коней, де влаштувалися на ночівлю дракони. Ці думки ніяк не бажали покидати Кіранову голову.
     Дарка домила посуд і злила помиї у відро.
     - Я винесу, - похопився Кіран.
     - Куди вже тобі? Сиди. Сама винесу, – вдавано сердито буркнула дівчина.
     - Ні, мені вже краще. Та й не так сильно постраждала моя спина.
    Поки вона не встигла заперечити, вхопив відро і почвалав до дверей, перехилившись на один бік для рівноваги.
    Помийна яма знаходилася аж ген за дровітнею, біля хліва. Звідти виднілися конюшні, малий та великий вигони для коней. Кіран довго вдивлявся у сутінки, намагаючись роздивитися на тлі вечоріючого неба силуети драконів, але все, що було видно це лише пагорби їхніх спин, що мов копиці сіна зросли в одну мить на вигоні.
     Залишивши відро під тином Кіран впевнено покрокував до великого вигону. Він таки побачить драконів.
     Ішов не ховаючись, але й не лізучи на очі. Наблизившись до левади, Кіран звернув і пішов вздовж загорожі. Вирішив не йти прямісінько до вогнища де зібралися вершники, а зайти ззаду, бо знову дістанеться. Кіранове серце калатало, погрожуючи вирватись через роззявлений рот. Зблизька було помітно як копиці драконячих спин перекочувалися та погойдувалися в такт дихання, страшенно несло димом і незвичним різким запахом.
    «Певно, так пахнуть дракони» - подумав Кіран. Йому запах однозначно сподобався. Він вдихнув глибше намагаючись запам'ятати, наповнитися ним, осягнути. Сподіваючись, що відійшов достатньо, Кіран перескочив через загорожу і поповз пригнувшись по землі. Можливо, вони завтра полетять і Кіран ніколи їх більше не побачить. Свого шансу не хотів утратити. Відблиски багаття вершників вихоплювали окремі частини звіра. Хижий профіль голови, гостроверха корона головних гребнів, вигини крил і тулуба, але не давала уявлення про те, який він увесь. Кіран намагався рухатися тихо, але дракон все одно його почув. Велетенська голова на довгій шиї повернулася до Кірана, зблиснули зеленим вогнем очі.
     «Зараз як пихне!» – подумалось Кірану.
    Він зачаївся, намагаючись і не дихати. Але нічого не відбулося.
    Зелене око дивилося на Кірана.
     - Ти ж не злий, правда?- промовив Кіран тоном, яким він розмовляв із кіньми. – Ти хороший дракон! Гарний, хороший хлопчик. Ти ж хлопчик?
     Дракон слухав, ніздрі його роздувалися, очі не кліпали. Кіран дивився у ці очі і говорив:
     - Хороший! Хороший хлопчик. Ти такий великий. Такий гарний. Ти чудовий. Я ніколи ще не бачив нікого кращого за тебе.
     Вдавати захоплення Кіранові не довелося. Хоч зовні він намагався не робити різких рухів, щоб не спровокувати дракона, в душі усе стрибало і верещало від радості. Кіран говорив із драконом так, наче це був не хижий небезпечний звір, страх і гроза всього живого, а просто кінь, тільки велетенський.
    Кіран зробив крок. Він був упевнений, що дракон не заподіє йому шкоди. Потім ще один і ще. Нарешті Кіран зупинився на відстані протягнутої руки від величезної пащі. Серце стукотіло, а голос продовжував улещувати дракона.
     - Я тебе зараз погладжу, добре? – коментував він свої дії.
    Страху не було, лише надзвичайний п’янкий захват. Дракон не заперечив. Кіран простягнув руку, торкнувся драконової щоки. Шкіра на дотик виявилася м'якою і теплою. Лусочки гладенькі й міцно підігнані одна до одної. Дивина. Йому завжди здавалося, що дракони слизькі і холодні, мов жаби.
     - Ти теплий і приємний на дотик, – він погладив дракона по надбрів’ю. Дракон примружив око і десь у нутрощах роздався рокочучий звук. Кіран внутрішньо здригнувся, але нічого не відбувалося. Дракон не поспішав спопелити нахабу.
     - Ти як кіт. Великий кіт. - Кіран торкнувся кістяних наростів на голові. Вони були тверді мов роги. По шиї тягнувся ряд таких же жорстких виростів, губячись високо на спині. Кіран торкнувся товстої шиї, що була наче стовбур дерева. Йому не вдалося б обхопити її своїми некороткими руками.
     - Ти навіть кращий, ніж мені уявлялося, – Кіран прихилився до шиї дракона. Рокочучий звук не зникав, від чого тіло дракона злегка вібрувало і заколисувало. Так добре Кіранові було тільки в обіймах матері, колись давно.
     Біля вогнища вершники оживилися, почали розходитися.
     - Я маю йти, – Кіран сам здивувався скільки жалю було у його голосі.
     Дракон висолопив довгий гнучкий язик і облапив ним Кірана.
     - Я чесно маю йти. Думаю, мене не похвалять, якщо я тут залишуся.
     Кіран пішов, але почуття невгамовної радості наповнювало його доверху. Він ішов не обертаючись, не бачачи, як пильним поглядом його проводжають дві пари очей: зелені драконячі і чорні людські.
     Кіран, як міг обтрусив замурзаний одяг.
     - Де ти так довго ходив? – вдавано обурилася Іляна.
     - Та так, – на обличчі Кірана мимоволі з'явилася посмішка щаслива і дурнувата.
     - Закохався чи що? – засміялася Дарка. – Сяєш, як нова монетка.
    ***
    Повитріщатися як відлітатимуть дракони зібралися майже усі мешканці селища. Найближчі до вигону дерева були рясно всіяні врожаєм молодших хлопчаків, тих хто сміливіший. Страхополохи ж тиснулися до огорожі, намагаючись злитися  з нею. Віроній із підлизами розмістився на дзвіниці.
     Майже зі всіх вікон помістя несміливо визирали обличчя дівчат прислужниць. Іляна зачинилася на кухні та молилася Вседержителю, щоб дракони не показилися і не спалили усе як кільканадцять років тому.
    Чоловіки споро носили мішки із податтю і вантажили на драконів. Тим кому не дісталася така честь, заздрісно зітхали подивляючись услід щасливцям і старанно робили погляд що сильно зайняті важливими справами. Якраз біля самісінького вигону, де дракони готувалися до злету
    Кіран не відносився ні до тих, ні до інших. Весь ранок намагався бути непомітним. Швидко прошмигнув мимо вигону. Хто його знає? Кажуть, що дракони можуть говорити зі своїми вершниками. Раптом це правда. І дракон розповів про нахабу, що вчора до нього пробрався. Кіран не міг собі навіть і уявити, як дракон міг би сказати вершнику хоч щось, але все одно остерігався. Цілий ранок прислухався чи нічого бува не чути про те, що вночі хтось ходив до драконів. Прислухався із страхом і надією. Навіть не знав чого більше боявся, що про це всі дізнаються, чи сподівався, що це станеться. З одного боку могло добряче влетіти, а з іншого, хто ще зможе похвалитися, що не побоявся погладити дракона. А якщо Кіран сам про це скаже, хто йому повірить.
    Врешті, Кіран заспокоївся. Нічого підозрілого не було чутно.
    У дворі попід вигоном яблуку не було де впасти. Кіран активно працював кулаками і ліктями, пролазив попід руками, продирався між людьми. Пропустити момент злету він просто не міг. Нарешті Кіран пробрався до загорожі і видерся на неї. Звідти все було видно, як на долоні. Великий вигін, який вміщав усіх коней із Рунатових конюшень, здавався маленьким, порівняно із розмірами драконів. За дня дракони видавалися ще більш величними, і, не зважаючи на свій великий розмір, надзвичайно граціозно рухалися. На сонці шкіра їх відливала усіма відтінками бронзи, зелені і коричневого.
     Кірану перехопило подих від захвату. Він неймовірно заздрив вершникові, що одягав на дракона упряж та прикріплював сідло.
     Дракони поводили хвостами, шиями, хлопали велетенськими полотнищами крил. Хижо здиблювалися на спині гребні та роги на голові.
     Йому навіть на мить здалося, що один із драконів подивився у його сторону і впізнав його. Це було занадто, щоб бути правдою.
     - Пане Рунат, – командир драконячого клину, високий міцний воїн затягнутий у шкіряний одяг на хутрі підійшов до пана Руната. Широкі плечі, міцні руки. Треба немала сила, щоб впокорити короля небес – дракона. На обвітреному обличчі з'явилася широка посмішка людини, яка знає чого хоче і якій не відмовляють, бо не посміють.
     - Тут у вас хлопчак бігає. Темненький. Швидкий, меткий такий. Високий і худий, патлатий. Не знаєте хто б це міг бути?
     Кірану все обмерло у душі. Він повільно зліз із огорожі і почав задкувати, спостерігаючи як пан Рунат обводить натовп важким поглядом, шукаючи юнака, що підійшов би за описом. Його погляд зупинився на Кіранові за мить до того, як він встиг достатньо надійно сховатися. Уже не ховаючись Кіран кинувся втікати, але його підхопили у натовпі.
     - Кіране, – заричав Рунат, – ходи сюди.
     Кірана підштовхнули в спину, натовп зійшовся у непрохідну стіну, двоє молодиків потягли його до пана Руната. Похнюпивши голову, приречено переставляв ноги. От і попався.
     - Що цей негідник знову учворив? – прогинався перед вершником пан Рунат. – Ви ж тільки скажіть. Ми покараємо його по всій строгості. Я сам цим займусь. Знатиме в мене!
     Погляд, що дістався Кірану від пана не обіцяв нічого хорошого.
     - Нікого карати не треба, – відрізав командир, гидливо морщачись при вигляді Руната, що метушився біля нього. – Нехай збирається. Він летить з нами.
     Натовпом прокотилося заздрісно-здивоване «Ох!». А Кіран не повірив власним вухам.
     Звільнившись із дужого захвату молодиків, які його утримували підійшов до командира вершників.
     - Я що на драконі полечу?
     - Ну, не пішки ж підеш?
     Він буде літати!
     З викликом глянув на всіх товаришів, у яких щелепи повідвисали від подиву.
     Це був тріумф. Кіран купався у заздрісних поглядах місцевих хлопчаків і деяких старших юнаків. Іляна плакала. Чи то від щастя, чи від горя, пхала йому до рук клунок, з якого смачно пахло. Віроній люто вимахував руками на дзвіниці. А Кірану було байдуже до нього.

  Время приёма: 14:52 19.07.2020

 
     
[an error occurred while processing the directive]