запомнить
     
Регистрация Конкурс № 54 (лето 2020) Фінал

Автор: Mавка Количество символов: 40000
Конкурс № 54 (лето 2020) Фінал
рассказ открыт для комментариев

as003 Повітряні ріки Раути


    Кожен хоч раз літав уві сні. Захоплююче відчуття - повна свобода, якої ніколи не досягти у реальному житті. Оманливе відчуття - свобода, якої не буде. Не в тебе - так в іншого.
    
    ***
    - Ти крадеш мій вітер!
    Пасажири за тридцять ковтали посмішки, упізнавши цитату з улюбленого серіалу.
    Дівчина в смугастій шапочці з кудлатим помаранчевим балабоном стрімко підвелася, добігла до дверей, ляснула долонею по кнопці та вийшла з вагона, не чекаючи повного відчинення дверей.
    За мить до цього у склі дверей промайнуло її віддзеркалення. З темряви тунелю метро дивилася білими очима сива старуха.
    Годинник на таблі вагона мигнув, і цифри змінилися на 16:33.
    П’ять ударів серця потому здійнявся гвалт: хтось кинувся зривати аварійне гальмо, хтось відчайдушно тиснув на кнопку зв’язку з машиністом. Я продовжувала заціпеніло сидіти, не в змозі відірвати погляд від вікна, у якому побачила примару.
    Дівчина вийшла на повній ході.
    Потім було відчайдушне скреготіння гальмів, обурення пасажирів, дитячий плач, розгублена лайка машиніста з гучномовця та світло близької станції наприкінці тунелю.
    В десяти метрах від станції потяг простояв хвилин п’ятнадцять, а потім повільно почовгав до перону.
    Нас опитували. Приємній жінці років п’ятдесяти дуже личила поліцейська форма, а розгублений вираз обличчя - ні.
    
    - Ви впевнені, що дівчина вийшла з вагона, а не перейшла до іншого? - поліціянтка не записувала, лише розгублено дивилася на незаймано чистий аркуш, мов очікуючи, що покази свідка самі якимось дивом з’являться на папері.
    - Звісно. Моє місце було поруч із дверима.
    
    - Ви впевнені, що бачили, як двері відчинилися підчас руху? Це неможливо - вони блокуются до повної зупинки потяга.
    - А збій не міг статися?
    
    - Тіла в тунелі немає. Жодних слідів. Там вузько - якби хтось дійсно стрибнув із потяга, то його просто розчавило би.
    - Нам усім примарилося - ви це хочете сказати?
    
    Опитували наляканих пасажирів у підсобному приміщенні станції майже годину. Слідство буксувало: покази свідків збігалися поміж собою, але протирічили фактам. Факти наполягали, що двері вагона підчас руху не відчинялися, камери тунелю нікого не зафіксували.
    Я була передостанньою. В кімнаті нас лишилося двоє - троє, якщо рахувати "хазяйку" приміщення. Повнуватий білявий хлопець у безформеній "кенгурушці" - той, з яким сварилася дівчина у вагоні, - розтікся по стільцю біля дверей, намагаючись стати непомітним, зацьковано позирав на кожного, хто проходив повз нього. На диво, вдавати невидимку в товстуна виходило: жоден із опитуваних навіть не згадав про сварку, яка передувала вчинку дівчини.
    Втомлена поліціянтка механічно задала ті самі питання, що й п'ятнадцятьом до мене. Я приготувалася дати ті самі відповіді, набрала в груди повітря, відкрила і закрила рота. Задумалася. А що як сказати правду? Всю, разом із глюками та старою у вікні. Або…
    - Дівчина посварилася з хлопцем, встала, зайшла до "гармошки", що з'єднує вагони, і зникла з мого поля зору, - поглянула на хлопця, як відреагує?
    Хлопець позирнув на мене з полегшенням та якоюсь дивною, жадібною цікавинкою, а поліціянтка - здивовано.
    - Яким… - вона не договорила.
    Рація на поясі ожила. Працівників безпеки терміново викликали на перон.
    - Можете йти, - поліціянтка підвелася. - Ми з вами зв’яжемося у разі потреби.
    Хлопець кремезною тінню вислизнув слідом.
    
    На пероні стояв галас. “Стрибнула, - перешіптувалися у натовпі. - Підійшла до краю і просто зробила крок.”
    Потяг зупинився, проїхавши вздовж перону лише метрів десять - машиніст зреагував оперативно, але все одно запізно.
    На пероні полум'ям помаранчевого помпону жевріла смугаста шапочка.
    
    ***
    Відштовхнутися. Щосили, довгим зусиллям, що наростає - так відштовхуєшся від дна, стрибнувши у воду. Відчути, як тепле повітря пружно обтікає тіло.
    Якщо руками вчасно зробити рухи, ніби пливеш брасом, то можна злетіти вище. Майже до проводів, якими рясніє картате небо.
    Над ними свобода. Повна, необмежена. Якщо прослизнути між чорними тонкими струнами... Але в повітрі почуваєшся незгарбою, і скерувати політ та влучити у невеличкий клаптик небесної сині не виходить. Єдине створіння, якому вдалося вирватися за межі цієї умовної клітки - це стара груша, що височить посеред двору.
    Яле я намагаюся, раз за разом. Раз за разом одержуючи поразку.
    Ще одна спроба.
    
    Поштовх.
    Тягнуся вгору тілом, розумом, волею.
    Відчуваю, як земля, тікаючи з-під ніг, відпускає, зітхає густо, ніби болото, що виродило кульку газу.
    "Упіймай вітер", - шепіт у цьому віддиху.
    Встигаю злякатися, що не зумію приземлитися.
    Прокидаюся.
    Падаю.
    
    Не так.
    Падаю, а потім прокидаюся.
    Дихаю так, ніби бігла стометрівку.
    Ворухнутися лячно. Якщо скину ковдру, впаду вгору. Стеля тверда. Заб’юся.
    Дивлюся на червоні цифри проекційного годинника на стелі. 16:32. За вікном - темрява.
    Рахую видохи. П'ятдесят вісім, п'ятдесят дев'ять, п'ятдесят десять… Ні. Шістдесят. Шістдесят один, шістдесят два…
    Цифри не змінюються.
    Неправильно.
    Мозок вмикається із затримкою, трохи пізніше, ніж зір.
    Годинник мигає, і цифри змінюються на 16:33.
    П'ять ударів серця потому вдається дотягтися до смартфону на тумбочці. Блідий прямокутник екрану заспокоює, розбавляє темряву звичним світлом.
    4:33, ранок. Точніше, глупа ніч. Ліхтарі вже згасли, а сірий світанок не квапиться. Взимку сонце прокидається пізно.
    Позираю на цифри на стелі. Вони знову миготять. 16:33. Що за маячня?
    Намацую пластикове тільце годинника на полиці над ліжком, тягну до себе. Треба перевести. Якщо не перевести, будильник зранку не задзвонить, і я спізнюся на роботу.
    Спостерігаю, як цифри стрімко демонструють зворотній відлік.
    16
    15…
    05
    04
    Відпускаю кнопку, приїхали.
    Але відлік не припиняється, на повній ході проскакує північ та біжить знову до 16.
    Дідько!
    Нова спроба. Тепер мотаю уперед.
    Ніби усе гаразд… затамовую подих, майже покадрово бачу анімацію, коли трійка стає четвіркою. Відпускаю. Дивлюся, не дихаючи. Вдалося?
    Моргаю, годинник - теж, із запізненням на мить. Дисплей тьмяніє і знову спалахує яскравим 16:33.
    Але ж я не одну хвилину його перевести намагаюся. Вже мінімум без двадцяти п'ята має бути. Хапаюся за телефон, перевірити. Замість нього натрапляю на щось м'яке, пухнасте і тепле.
    У долоню електричним розрядом б'є страх. Відсмикую руку. Серце скажено калатає, шепіт повзе по кутах кімнати, темрява душить. Дихати важко: не вистачає кисню, до горла підступає паніка. Так буває, коли намагаєшся вдихнути за вітром, але на тому місці, де щойно було повітря, хапаєш лише вакуум.
    Намацую вимикач нічника.
    Клац.
    Клац-клац.
    Нічого. Темрява не відступає.
    "Упіймай вітер", - шепотить темрява.
    Неймовірним зусиллям повертаю голову, так, щоби дивитися проти вітру, вичавлюю крик. Крапля за краплею, аж допоки не звільниться в легенях достатньо місця, щоби зробити подих.
    Прокидаюся.
    Дивлюся на червоні цифри проекційного годинника на стелі. 04:32. За вікном сіріє.
    Мозок вмикається із затримкою, пізніше, ніж зір.
    Годинник мигає, і цифри змінюються на 04:33.
    
    Той самий сон п’яту ніч поспіль. Кажуть, літати уві сні - добра прикмета. Може й добра, але відтепер не для мене.
    Колись я любила почуття польоту, відчайдушну свободу, яку воно дає. Тепер, немов зачарована, провалююся в нього, ледь стулю повіки, але не можу вирватися за межі неба, перекресленого чорними проводами.
    Прокидатися дедалі важче. Сьогодні довелося прокинутися тричі, щоби нарешті потрапити до затишної темноти власної спальні. Ще кілька таких ночей, і почну навіть удень сумніватися, чи дійсно я прокинулася.
    
    ***
    - Що з тобою? - подруга навалилася крутим боком на мармурову плиту біля дзеркала. Та занепокоєно скрипнула, але витримала.
    - А що зі мною? - відповіла питанням на питання.
    - Якби я тебе не знала, вирішила би, що спостерігаю типовий випадок депресії.
    - Ага, підліткової.
    - Для підліткової ти застара, - Ванька вміє робити компліменти. - Але депресія у будь-якому віці небезпечна. Думаєш, “групи смерті” - лише для підлітків пастка? Якщо доросла людина в уразливому стані, на неї так само можна вплинути та довести до будь-чого, від розпродажу майна до самогубства. Страх плюс обіцянки дива, від якого стане “все добре” - на цьому тримаються секти. Головне - не квапитися, обробляти жертву поступово.
    Почалося. Ванька вкотре “рила” тему мережевих легенд. Шеф чомусь мав її за перспективну, хоча хайп, здійнятий горезвісним “Синім китом”, давно минув. Ну, таке… він шеф, йому видніше. Я у справи редакції не лізу.
    - Вань, ти перепрацювала. Ходімо, дупа сама себе не накачає.
    - Дупа! Точняк, саме те, чого мені зараз не вистачає, - захихотіла Ваня, втім, прискіпливо оглядаючи свою повнотілу фігуру в дзеркалі. - І тобі не завадить. Щось ти змарніла, - подруга знову переключила увагу на мене.
    - Чому саме зараз? - не дала відволіктися я.
    - А ти не бачила новенького? В АйТі. Такий лапочка, - Ванька замріяно звела очі.
    Зрозуміло. Новенького я ще не бачила, але якщо Ваня каже "лапочка", то можна очікувати чого завгодно: від схожого на Мікі Рурка юнака з відділу продажів до екстравагантного дядьки середніх літ - нашого головбуха. Об'єднувало усіх цих осіб чоловічої статі те, що Ванька у них закохувалася до нестями.
    Романтичні захоплення подруги тривали недовго, але бурхливо. "Мікірурка" вона зашугала так, що той при її наближенні намагався втекти на перекур, хоча не палив, навіть не вейпав. Головбух виявився гравцем нашої команди, і вони з Ванькою заприятелювали на тлі спільних інтересів. Тобто закохувалися в “лапочок” одностайно і завзято перемивали об’єктам захоплення кісточки, ганяючи чаї в бухгалтерії.
    
    - Блондинчик! - прошепотіла подруга, перекричавши ритмічну самбу і змусивши півзали озирнутися до скаженої, що не береже останні сили.
    Дівчата давно розтеклися по гімнастичних килимках калюжами поту, а від наших зчервонілих облич можна було цигарки прикурювати - а їй хоч би що. Ванька цілеспрямовано качала дупу, старанно виконуючи махи і не виказуючи ознак втоми.
    - Як...хи...й блон...дин...чик, - видихнула я.
    - Ну той, з АйТі, за якого я тобі казала.
    - Дівчата, комусь легко? Десять махів додатково, - помітив наші балачки тренер.
    Я застогнала, погляди решти дівчат запалали ненавистю, а Ванька вирішила, що не має морального права залишити ладну її вбити публіку без подробиць:
    - В хлопця кохана померла. Тож качаємо співчутливість і, про всяк випадок, дупу…
    - Двадцять, - миттєво зреагував тренер.
    Я почала планувати шляхи відступу, щоби ніхто не здогадався, що ми з Ванькою прийшли разом.
    
    З новеньким я зіткнулася в коридорі, коли безнадійно намагалася не спізнитися на нараду, що п'ять хвилин як почалася.
    - Твою..! - я не стрималася: від зіткнення блокнот випав із рук, і всі мої папірці із записаною на них надважливою інформацією розлетілися по підлозі.
    - Пробачте, - голос тихий, шелесткий.
    Я смикнула плечима, відганяючи відчуття холодного вітру, що погладив між лопаток.
    - Пробачаю, але наступного разу не стійте на моєму шляху, коли поспішаю на побачення до начальства, - спробувала пом'якшити жартом незручність.
    - Добре, наступного разу ловитиму вас інакше, - підтримав жарт мій співрозмовник.
    Хлопець дійсно виявився лапочкою. Не лише допоміг зібрати папірці, а ще й запропонував валити запізнення на нього. На щастя, нашу появу ніхто не помітив, тож вдалося тихо прослизнути на вільні місця.
    
    Шеф розпинається про необхідність зростання надоїв, тобто про пошук нових рекламодавців. Нудьга. Нікому, крім відділу продажів, не цікаво. Але з високої начальницької волі доводиться сидіти тут і мріяти про філіжанку кави, яка могла би стати моєю на кухні, та крадькома роздивлятися новачка.
    Дійсно блондин. Вицвілий, ніби у відбілювач пірнув: світле волосся, русяві вії та брови губляться на блідому обличчі. Худорлявий, виснажений.
    Об'єкт моєї цікавості теж нудився. Спочатку робив вигляд, що слухає, але нескінченні графіки та стовпчики сейлзових цифр кого завгодно заженуть у стан гібернації. Потім узявся слідкувати за мухою, що казна-чому замість спати вирішила здійснити променад серед зими. Я теж переключилася на муху.
    Мусі я заздрила. Мені, на відміну від неї, спати хотілося дедалі дужче - дякувати кошмарам і постійному недосипу. До питань видавничих ще не скоро черга дійде. Хвилин на п’ять очі заплющу, ніхто і не помітить…
    Моргалося повільно, важкі повіки потребували щоразу більших зусиль на підйомі, а тіло наливалося знайомою легкістю. Втретє клюнувши носом, я розпрямилася, звела очі. Темні лінії каркасу підвісної офісної стелі "пливли" і похитувалися. Крізь сіру казенну фарбу проступала небесна лазур.
    Один з проводів хитнувся дужче, просів. Це мій шанс! Якщо чимдуж рвонути в тому місці, можна протиснути себе… Звично відштовхуюся від землі, здіймаю руки, готуючись відчути пружність повітря у долонях…
    В бік вдарило, навалилося важко на груди. Сірий силует, зітканий із попелу, впав на мене, вибив повітря з легенів та закрив небо димними крилами. Вицвілі, майже білі очі зазирнули в душу. Пронизливий крик уп'явся у вуха.
    - А без ультразвуку не можна? - голос начальства пролунав десь вгорі.
    Крик припинився, і до мене дійшло, що то був мій крик.
    - Вибачте, - пробурмотіла про всяк випадок, не розуміючи, чому лежу на підлозі, в горлі першить, а очі піском запорошені. І чому на мені верхи сидить блондинчик-лапочка з АйТі.
    - Не треба вибачатися. Не кожен день на людей стеля падає, не гріх і перелякатися, - блондин зліз із мене, повернувши здатність дихати вільно.
    Мені встати він не допоміг, тож довелося самотужки. Від цього невеликого зусилля в голові запаморочилося. Коли отямилася, сиділа на підлозі, кліпаючи очима.
    Я, вірно, і справді заснула, бо второпати, що сталося, не виходило. Поруч височіла купа мотлоху, з якого впізнаваними були лише уламки плит підвісної стелі та трупик кішки - колись білої, але зараз сірої від пилюки, як і все навколо.
    Трупик ворухнувся і з диким нявом припустив на вихід.
    Вдруге я кричала вже цілком свідомо.
    
    Нараду перенесли на завтра. Падіння стелі перетворило мітинг-рум на філію постапокаліптичного міста після ядерного удару - стільки бруду і пилюки над нею назбиралося за роки, як повісили. Мене, як майже постраждалу, відпустили додому. Мабуть, дуже вже неадекватно себе поводила - шеф запідозрив контузію.
    
    Може, не такий вже і неправий був шеф. Стеля впала точно над моїм стільцем. Від зустрічі з уламками стелі мою голову врятувала миттєва реакція блондина, але підлога в мітинг-румі теж не надто м'яка.
    Сидячи у напівпорожньому вагоні метро, я світила величезним синцем на лобі і шкодувала, що не взяла таксі. Потяг похитувався, напади морської хвороби хвилями нудоти підступали до горла. Картинка перед очима розпливалася, сусіди по вагону час від часу вицвітали, перетворюючись на примар.
    Огрядна жіночка навпроти щільніше притисла до грудей сітку з соковитими, золотими грушами. Типу я вкраду. Та мені від одного виду їжі настільки зле стає, що жіночку ту за монстра маю. Я перевела погляд із груш на їхню власницю. По спині пробігли холодні пальці, лягли на шию, стиснувши потилицю.
    Товста, зеленувато-бліда потвора дивилася порожніми очницями, зашитими грубими нитками. Гнилі вуста розтулилися: “Не лізь у чужі ігри.”. Я сполошено смикнулася, відчуваючи, як стискається крижаний нашийник.
    - Куди лізеш! - жінка витріщилася на мене обурено.
    Я пробурмотіла вибачення і поспіхом повернулася на місце. Треба ж таке: ледь не зійшла не на своїй станції.
    - Понаїдаються наркотиків, потім людей із ніг збивають, - обурена сусідка вийшла з вагону.
    Двері зачинилися, а я не знала, куди себе подіти - не озирнувся хіба що лінивий. Вигляд у мене заразі дійсно наркоманський. Під очима мішки, а в очах - божевільні вогники. Скоро там моя зупинка? Я звела очі на табло.
    16:32...33
    
    ***
    Поштовх.
    Знайоме відчуття загуслого повітря, що тримає невагоме тіло. Знайомі проводи перекреслюють небо, близьке і недосяжне.
    Я знаю, як оминути їхню пастку.
    Підлітаю до груші, хапаюся за гілки, гальмую. Підтягую тіло, не дозволяю раптовому вітру змести мене з курсу.
    Три довгі, затяжні стрибки.
    Четвертим вибираюся за межі розлогої крони над проводами.
    
    Свобода.
    П'янке відчуття, яке колотить у серце і лоскоче душу. Подих перехоплює - дерево стрімко тікає з-під ніг.
    "Упіймай свій вітер..."
    Вгорі повітря слухняне. Вітри вгадують мої бажання, підхоплюють, підтримують.
    Сміюся і прямую світ за очі. Моя тінь біжить по землі, перестрибуючи з дахів на дороги і знову на дахи, мерехтить так, що подекуди здається, ніби в неї виросли крила.
    Повітряна течія бере у полон і стрімко тягне за собою, і не зрозуміти вже, чи то я керую польотом, чи то політ керує мною. Але яка різниця, якщо я лечу? По-справжньому. Як літають птахи - ті, котрим коряться небеса.
    Друга тінь лине блідою примарою. Я через неї ледь не гублю власну - та пригальмовує, пропускаючи сіру химерну пляму. Хазяїн тіні - далекий силует над головою.
    Ще люди?
    Я тягнуся за силуетом, але вивільнится з потоку, за яким пливу, не взмозі. Мене несе.
    Відчуття польоту вмить блідне, вицвітає, земля стає далекою і твердою. Лагідний вітерець перетворюється на бурхливу гірську річку, яка ламає і крутить моє тіло.
    - Велкам ту Раута, - шелестить згори чи то співчутливе, чи то насмішницьке.
    Я знову рвуся, щодуху калатаю руками і ногами, мов пловець-невдаха, якого, попри спроби подолати стихію, тягне течія.
    
    16:33
    Клятий годинник.
    Клята темрява навколо.
    Клятий сон уві сні, вибратися з якого дедалі важче.
    
    16:33
    Треба кричати.
    Тільки крик допомагає.
    
    16:33
    Сльози відчаю змушують червоні цифри на стелі розпливатися кривавим туманом.
    Серйозно, ну чому? Чому саме ця година, ця хвилина?
    
    16:33
    Задихнутися.
    Закричати.
    Знову прокинутися. Уп'яте за цю ніч.
    
    02:17
    Видихнула із полегшенням, але ще довго лежала без руху, намагаючись приборкати серце.
    "Раута", - пошепки, самими вустами. Сказати вголос лячно - не можна словам зі снів звучати в реальному світі.
    Слово не має сенсу. Уві сні воно було сповнене дотичності до Великої Таємниці, але зараз перетворилося на набір звуків.
    
    ***
    - У новому каталозі є від зморшок. Кльовий, із золотом та слизом слимаків.
    - Гидота яка, - здригнулася. - Обмазуватися слизом, хай навіть і золотих слимаків... - я феркнула і знову зазирнула у дзеркало. Вид виснажений, колір обличчя нездоровий. Але ж не настільки все погано, щоби хапатися за відьомські засоби.
    Я поспіхом відвернулася від дзеркала, поки ще щось не примарилося. Це ж треба - здалося, що моє віддзеркалення років на десять постарішало. А Ванька - та ще подруга: замість заспокоїти одразу почала свою алхімію парити.
    - Ідеш у зал? - подруга була сповнена бадьорості, аж дивитися завидки.
    - Нє, я пас.
    Шеф вирішив, що досить мені постраждалу вдавати, і хотів побачення тет-а-тет. Звісно ж, одразу по обіді. А нотатки - ті, що не загинули під уламками стелі, - змішалися таким вінегретом, що я всю перерву буду їх до ладу приводити.
    - Ну, як хо. А мені зараз треба бути в формі.
    - Навіщо? - не одразу второпала я. - А, блондинистий новачок? Доречі про блондинів. Кицьку вчора довго ловили?
    - Яку кицьку? - подруга покрутила пальцем біля скроні. - Слухай, може, тобі не крем від зморшок потрібний, а пигулка від маразму?
    - Звали вже, - відмахнулася я.
    
    Кицьку ніхто не бачив - біла мов у повітрі розчинилася, вискочивши за двері мітинг-руму. Врешті, я дійшла висновку, що межі офісних приміщень постраждала покинула, інакше б хтось та й побачив за майже добу.
    
    - Ви в порядку? - шеф говорив м'яко, але дивився суворо.
    - Вибачте, мабуть, учорашнє не пройшло безслідно, - я спробувала пригадати, на чому зупинилася.
    - Бачу. Ви втретє одну думку різними словами повторюєте. А я чекаю, доки ви вирішите, що матеріал засвоєно, і ми можемо рухатися далі.
    - Вибачте, - повторила я. - А… кицьку вигнали?
    - Зрозуміло, - шеф кивнув із таким видом, ніби я щойно довідку про незадовільний психічний стан показала. - Ідіть додому, відпочиньте до понеділка.
    - Але ж книжковий форум…
    - Не втече. Якщо хочете попрацюйте з дому, а в понеділок обговоримо. Зайдіть до АйТі, нехай ноутбук вам налаштують.
    Довелося йти. Коли начальство додому відпускає, гріх не погодитися.
    - Так що із кицькою? - згадала на порозі. Чомусь мені та бісова тварина спокою не давала.
    - Гадки не маю, про що ви.
    
    Блондинчика не було. З комп'ютерників знайшовся лише один - похмуро визирав з-за монітора та вочевидь намагався мімікрувати під навколишній безлад.
    "Всім треба. І всім терміново, - бовкнув він. - А я сьогодні один. Доведеться зачекати."
    
    Чекати довелося довго. Я встигла зненавидіти чай та офіс-менеджера, яка забула замовити каву.
    - Не працюється? - блондин присів поряд.
    - З технічних обставин, - зітхнула я. - Ваш колега розважається з моїм ноутом, а мене вигнав як третю зайву.
    Хлопець співчутливо посміхнувся, проте в погляді надто світлих очей промайнув дивний вираз, сторожкий і здивований.
    - Допомогли б ви товаришу, - без зайвої надії запропонувала я.
    - Поспішаєте?
    - Додому хочу. Мені терміново треба виспатися…
    
    ***
    Знайомий п'янкий політ. Знайоме панічне заціпеніння - варто поглянути униз.
    Болючий удар в спину, повітря вилітає з легенів із хрипким посвистом, земля крутиться дзиґою, стрімко наближаючись. Вдихнути я навіть не намагаюся.
    Сплескую руками. Помах виходить жалюгідно-слабким, але земля уповільнює оберти, а повітря набуває пружності. Зависаю, незграбно порпаючись, мов жук у калюжі.
    Сіра, відтінку блідої поганки, крилата тінь ледь не збиває мене вдруге.
    "Геть… Не твій вітер.. Не займай потік…" - шелестить у вухах.
    Ну знаєте.
    У сні почуття доведені до абсолюту. Абсолютне щастя. Абсолютний страх. Абсолютна злість. Злість сильніша за страх. Злість надихає. А натхнення - рушій усього. В цій надто реальній реальності снів рушій - у прямому сенсі.
    Варто розлютитися, як повітря стає слухняним, мов дресироване цуценя. Пеститься, намагається догодити. Перед очима - синє марево, і я зморгую, намагаючись повернути різкість зору. Не допомагає, але приходить розуміння: не очі винні. Це вітер має колір. Синь переливається нитками перламутру, розчиняється у повітрі, але не перемішується з ним.
    Миттєво забуваю про бліду тінь, мене тягнуть перламутрові потоки, стрімка течія підхоплює, не даючи шансу на спротив. Гірська річка - ось, що це. Не встигаю ані здивуватися, ані усвідомити, а потік вже полонив, зламав волю і тепер ламає тіло.
    Час прокидатися.
    Але як?
    Крик не допомагає. Кричу щосили, аж допоки біль у легенях не стає перешкодою між бажанням і можливістю зробити подих.
    Сміх над головою - переможний і глузливий.
    Встигаю відчути поштовх і побачити розмиту тінь, що змітає мене з блакитного потоку, земля стрімголов стрибає в обличчя.
    
    - Ви в порядку? - розкосий дядечко середніх років трусить за плече.
    - Так, впала просто, - усвідомлюю, що лежу на тротуарі.
    - Піднятися можете? - цікавиться чоловік.
    - Можу, - відрізаю нечемно. Надто жадібний в нього погляд.
    - То піднімайтеся, - ображається він.
    Голова розколюється, картинка видається нечіткою. Останнє, що пригадую - розмова з блондином. Второпати, як опинилася посеред вулиці, лежачі писком на асфальті, не виходить.
    - Вибачте, а яка це вулиця? Заблукала трохи, - виправдовуюся невідомо навіщо.
    - Чи не однаково? - відмахується він. - Якщо втратив вітер… - завмирає, дивлячись зовсім вже дико. - Летіть, поки сила.
    Відвертається і йде вулицею. І мариться мені, що він величезну каменюку, прив'язану до спини, несе.
    Летіти?
    Відштовхуюся, злітаю. Важко, ніби вагу зайву маю, але земля відпускає. Вітерець допомагає поштовхами в спину, та й йому несила: ледь волосся роздмухує.
    Згори, розпластавши кажанячі крила, знову падає бліда тінь.
    
    ***
    Брязкіт будильника вривається до сну.
    Хапаюся за годинник: 16:33
    Озираюся, не можу второпати, як заснула посеред офісної кухні.
    Блондинчик дивиться мертвими, як дві бліді поганки, очима, нахиляється до мене, витягує вуста, для сороміцького поцілунку. Долаючи холодне зцепеніння, відштовхую його.
    Крізь вату у вухах знову пробивається галас будильника.
    
    ***
    Волав мій телефон, сповзаючи до краю столу рушійною силою “вібри”. Я тупо витріщалася, поки не-дуже-смартфон з гучним “ти-дищ” не стрибнув долу.
    Не менш голосний “няв” луною відскочив від місця падіння девайсу та брудно-білою блискавкою почухрав на вихід.
    - Кицю! - я підхопилася, але підлога вислизнула з-під кволих ніг та вдарила в обличчя.
    
    - Ти в порядку? - Ванька щосили трясла моє плече.
    - Авжеж, - пробурмотіла, але не поворухнулася.
    Щось мені не вставалося - для цього треба очі розплющити, але у темряві під стуленими повіками так добре…
    - Тоді підводься. Я таксі викликала.
    - Яке таксі, котра година? - я зробила кволу спробу опору стихійній силі на ім'я Ваня.
    - Пів на п'яту, ходімо, я відпросилася.
    - Як… пів на п'яту? Це ж… Шістнадцята тридцять?
    - Шістнадцята тридцять… - Ванька з удаваною урочистістю подивилась на годинник, - Дві!
    - Дідьку... - мені в потилиці похололо. - Точно тридцять дві?
    - Вже три, ходімо, лишенько моє контужене. Зара ти ще полежиш, і буде сімнадцята нуль-нуль. І півгодини простою на лічильнику таксі. Доречі, платиш ти.
    
    - Ти що, спиш?
    - Дай подумати, - відмахнулася я.
    - Не треба тобі думати. Тобі треба до лікаря. Струс мозку - не жарти.
    - Вань, ну звідки в мене струс?
    - Тебе ж учора стелею привалило, - щиро здивувалася подруга.
    - Нічим мене не привалило, - завжди Ванька перебільшує. - Мене твій ІТ-блондинчик урятував.
    - Який блондинчик? - сторопіла вона.
    - Ну здрасьтє.
    - І вам здоровеньки були, - поступливо погодилася подруга.
    - Заради кого ти дупу вчора рвала... пардоньте, качала?
    - А, то фальстарт був. Лапочка співбесіду провалив. Шкода, звісно, але що з нашого відділу кадрів возьмеш? Ніц не тямлять у чоловічій уроді.
    - Ва-ань. Скажи-но, що ти зараз пожартувала, га? Будь-ласочка! І що блондинчик був учора на нараді, а сьогодні зі мною у столовці сидів?
    - Та з якого переляку я брехатиму? - Ванька поглянула здивовано. - Як подруга, я маю казати тобі правду. І про синці під очима, і про нісенітницю, яку ти після контузії верзеш.
    - Збреши. Як подруга, - заскиглила я. - Мені лячно. Дуже. Якщо не скажеш, що блондинчик існує, я переконаюся, що збожеволіла. Давно, це не відучора почалося. Я вже кілька днів не сплю.
    
    - І завжди прокидаюся, а на годиннику шістнадцята тридцять три. А потім прокидаюся знову. І знову… І ще багато разів, доки не проснуся насправді.
    Я лежала на софі в залі, вдаючи пацієнта, а Ванька сиділа поруч на підлозі та сьорбала каву з бренді. Мені вона наливати відмовилася на відсіч: “У твоєму стані давати мозку водночас збуджуючі та гальмівні сигнали - прямий шлях до шизофренії.”.
    - Багато - це..?
    - Останній рекорд - сім снів уві сні.
    - Цікаво… - Ванька вперлася у телефон.
    - Ва-ань? - покликала я подругу.
    - Відстань, - відмахнулася вона. - Як там, "Велкам ту Реута?"
    - Ра.
    - Бог сонця тут до чого? - самопроголошений психіатр навіть не відірвала погляд від екрану.
    - Нідочого.
    - А чого ти про нього тоді?
    - Що про нього?
    - Ти щойно згадала Ра - єгипетського бога сонця, - терпляче пояснила Ванька.
    - Не згадувала я ніяких богів, - до мене нарешті дійшло. - Ти сказала "Реута", а я виправила. Уві сні було "Раута".
    - А-а-а… - дійшло і до подруги. - А-а-а! - пролунало вже з іншою інтонацією.
    - Що там?
    - Та чекай, думаю, як пояснити.
    - Спробуй словами. Коротко. І кави дай, засинаю.
    - Ні, спати тобі поки що не варто… Але, може, доведеться.
    Сили запустити у подругу диванною подушкою мені стало.
    - Та годі. Я щось знайшла. І тут два варіанти: або ти теж це бачила, і тепер підсвідомість грає з тобою у дежавю, або… - Ванька зробила страшне обличчя: - Ти - шкіпер.
    - Хто?
    - “Повітряні ріки Раути”. Шкіпер - один з гравців.
    - Вань, які ріки?
    - Повітряні. Гра така, по моїй темі.
    - Із самогубством у фіналі?
    - Не впевнена, але, зважаючи на твій нинішній стан - імовірно. Пам'ятаєш, ти на медитацію не пішла зі мною?
    - Я багато куди з тобою не пішла.
    - От і дарма, - Ванька переможно подивилася на мене. - Ці “Ріки” - якесь укурене мудрагельство, але, здається, вони теж по темі астралу.
    - Ти людськими словами можеш говорити?
    - А тут людськими не скажеш. Дика суміш модних релігійних філософій. Головна ідея - набуття свободи від усього, включаючи моральні принципи.
    - Дай сюди, - я не витримала.
    Дійсно, мудрагельство. Скидається на фантазії грибників-чаклунів, очолюваних Кастанедою. Мій втомлений безсонням мозок скіпнув частину, де йшлося про медитацію, керовані сни та вихід проекції астрального тіла за штучні обмеження тіла фізичного, включився лише коли дійшло до правил, викладених напрочуд просто.
    До гри брали тих, хто подолав підготовчий етап. Нагадувала вона більше квача навиворіт, ніж скандального “Синього кита”.
    “Гравці наздоганяють Шкіпера, намагаючись вибити його з потоку. Той, хто заволодіє його вітром, стає наступним Шкіпером. Якщо Шкіпер протримається дві доби, він переходить на нову щаблину.".
    - Маячня якась, - але мені чомусь моторошно. - І де тут "Кит"?
    - Ти ж, як завжди, прочитала лише підзаголовки та останній абзац?
    - Ну… десь так, - зізналась я. Ванька мої звички знає.
    - А треба було дрібний шрифт читати.
    - Це ж не договір.
    - А що? Розміщуючи на своїй сторінці в соцмережі хештег #раута, ти погоджуєшся на умови гри.
    - Я нічого ніде не розміщувала.
    - Ти впевнена?
    - За кого ти мене маєш?
    - За подругу, що круто вляпалась у якусь гівнофантасмагорію.
    
    ***
    Ванька побігла по консультацію до знайомого чаклуна, а я зробила собі каву.
    А потім ще одну.
    І ще одну.
    На шостій філіжанці кавоварка відмовилася мене обслуговувати, а я зрозуміла, що таке гальмівний ефект кофеїну.
    Спати не моглося, але втома приголомшувала. Я лежала на софі, бездумно гортаючи стрічку. Котики, політичні експерти, медичні експерти, фоточки з колишніх відпусток - усе як завжди. Друзі давно розчинилися в потоці мемасиків. Може, в мене просто зимова депресія?
    Я тицнула в іконку кольору заіржавілої фуксії. Хоч в Інсті на літо подивлюся.
    #раута
    - Що за маячня? - я витріщилася на фото гірського схилу, вкритого рожево-червоними рододендронами.
    Точно пам’ятаю, що тиждень тому ставила йому інший тег.
    - От дурепа!
    А як ще скажеш? Мала на увазі “рута” жеж - не дивно, що так мало лайків. Традиційно, прилетіла вподобайка від Ваньки, та ще від якогось лівого акка з ніком skip_1633. Я тоді вирішила, що то якийсь садівничий центр, бо замість фото профілю в нього було дерево.
    А тепер я на це дерево із жахом дивилася і впізнавала. Стара груша з моїх снів.
    
    ***
    Політ більше не п’янить. Пішло те, що перехоплювало подих та дарувало почуття свободи.
    Пливу повітряною рікою, а поруч - розмиті тіні. Я їх не боюся. Усе навколо - гра. Чим швидше програю, тим скоріше повернуся до нормального життя, без кошмарів та боротьби невідомо за що невідомо з ким.
    Майже прозора тінь проноситься дуже близько, ледве не зачіпивши, перед очима блимає кудлато-помаранчевим. На мить захлинаюся знайомим відчуттям страху, але у вухах шепіт: “Упіймай вітер.”.
    Я слухняно простягаю руку та хапаю повітря. Воно пружніє під долонею, пробує вирватися, але неохоче.
    - Тихо, не бійся. Давай дружити?
    Відчуваю вібрацію у долоні, ніби кицька муркоче. Матиму за згоду.
    - От і добре, - гублюся, але мій вітер знає, що робити. Лагідно підхоплює, тягне у той бік, де розливається сонце.
    Швидкість збільшується, та мені не страшно. Почуваюся, ніби смішинку проковтнула - у грудях лоскоче, а в золотому сонячному повітрі купаюся, мов у теплому морі. Під ногами зеленіють крони дерев-ісполінів. Хочеться придивитися ближче, і слухняний вітер тягне вниз.
    Сміюся. Так ось, яка ти, Раута. Тобі личить це ім'я.
    Проношуся над кронами, вони зливаються у яскраву синьо-зелену смугу. Хапаю ротом повітря - його бракує на такій швидкості. Та кому те повітря потрібне? Знову сміюся і заплющую очі.
    
    ***
    Прокинулась я сміючись. На серці було спокійно.
    Я знайшла свій вітер, упіймала його. Чи то він упіймав мене? Яка різниця. Головне - ми тепер разом.
    Звук повідомлення, що надійшло на телефон, розірвав темну тишу та зруйнував ілюзію безпечного затишку. Разом із ним до вітальні увірвалися шум трафіку за вікном, шкряботіння сусідів, котяче нявчання.
    "Порушення правил. Полювання без обмежень починається…"
    Що за маячня? Які правила я порушила?
    "10"
    Ванька посилання на сторінку "Раути" не скинула, а я не здогадалася попросити. На п'ятій сторінці пошуку я ладна була подумати, що сайту гри взагалі не існує.
    "9"
    "8"
    Може, спробувати інший підхід? Ванька шукала не за "Повітряні ріки Раути", цю назву ми дізналися вже потім.
    "Велкам ту Раута"
    "За вашим запитом не знайдено жодного посилання"
    "7"
    …
    "5"
    Агов! Я ще із правилами не ознайомилася!
    "4"
    "#раута"
    Бінго!
    Пошуковик радо вивалив купу посилань на Інстаграм, Фейсбук, Однокласників та навіть Твіч.
    "3"
    "2"
    Популярне у Твітері.
    Твіт із фоткою білого котика-няхи:
    "Правила гри #раута
    забороняють ловити вітер", - значилося у дописі користувача _iasenka.
    "1"
    З фото профілю дивилася смугаста шапочка з помаранчевими помпонами. Звісно, не шапочка дивилася, а її власниця, та я була впевнена, що впізнала дівчину під примітними помпонами.
    Це вона тиждень тому вийшла з потяга метро крізь зачинені двері на повній ході.
    "Зараз"
    Гучний котячий няв співпав із сигналом останнього повідомлення.
    - Зараз насиплю, чекай, - я почапала до кухні.
    У підсвітлену жовтуватим світлом порожнечу холодильника я дивилася довго, намагаючись зрозуміти, де котячий корм. Скляні полички заповнювали неїстівні, на котячий погляд, продукти.
    У морозилці?
    Нахилилася, відсунула білу пухнасту дупу, що нетерпляче пхала хвоста мені до носа, відкрила морозилку...
    У мене ж немає кішки.
    
    ***
    Повітря загусло, чинить опір. Так нечесно! Це місце не має ставати на бік одного з гравців.
    Мій вітер робить, що може, але його сил замало.
    “Давай долу”, - шепочу.
    “Не можна. Програємо.”.
    Та бодай і програємо. Живі залишимось.
    “Не хочу до синато”.
    Шо воно таке - те “синато”, я не знаю, але я теж до нього не хочу. Дуже. Безглузде слово лякає.
    Бліда тінь вже близько, наздоганяє.
    Мій вітер смикає вбік і вгору - цього разу ухиляємось.
    Нападник не здається, прискорюється та підсікає.
    Хвиля тугого повітря лупить в обличчя.
    Пухнастий котячий хвіст виринає з порожнечі, відбиває повітряний удар.
    Котячий?
    Вдихнути ніц не виходить.
    
    ***
    Вранішнє суботнє сонце грало зайчиками на підлозі кухні, на якій я лежала. На груди тисло щось важке, не даючи дихати.
    У паніці замолотила руками, намагаючись скинути зайву вагу. Вага заперечила гучним невдоволеним нявом.
    
    Киця була та сама, що прикидалася трупом в офісі. Ми вже півгодини грали в дивоглядки, телефон лежав між нами на кухонному столі, але подзвонити Ваньці пухнаста гостя не давала.
    Сигнал вхідного виклику злякав обох, але я виявилася швидшою.
    - Ти як? - неіснуючий блондинчик з АйТі дивився стурбовано.
    - Та ніби ок… - я трохи розгубилася. По-перше, звідки в нього мій номер, а по-друге, в мене у Вайбері стоїть не приймати дзвінки від не-контактів.
    - А виглядаєш не дуже.
    - Дякую.
    Сам він виглядав квітуче. Чому я учора вирішила, що хлопець надто худорлявий і блідий? З екрану на мене дивився підкачаний золотоволосий красунчик, може, трохи й повуватий, але йому це личило.
    - Хочеш, заїду?
    Ну це вже зовсім… приємно. Чомусь, замість здивуватися я почервоніла.
    - А знаєш що… - А чом би й ні? - Каву прихопи. Розчинну, в мене кавоварка накрилася.
    - Прихоплю. Адресу диктуй.
    - Запису…
    Гарчання, на яке я старанно не звертала увагу, переросло у тигрячий рик, білява куля вдарила в обличчя, вибивши смартфон з рук. Апарат із жалюгідним пластиковим тріскотом розлетівся по підлозі десятком уламків.
    - Ти що робиш? - котячою витівкою я обурилася. - Звідки ти взагалі взялася? - це питання ми з пухнастою білою дупою якраз обговорювали, коли нас перевали.
    
    Що робити, якщо тебе взяла в заручники кицька? До того ж приблуда, яка невідомо як опинилася в твоїй оселі та поводиться так, ніби ти - її людина і маєш її слухатися.
    Біла стерво не давала мені ані переступити поріг квартири, ані вийти на зв'язок із зовнішнім світом, проте обід пропустити не дозволила.
    У морозильній камері знайшлися пельмені, які ми поділили по-чесному. Тобто, їй - більшу частину. Ніколи не бачила, щоби таке мініатюрне створіння стільки жерло.
    - Ну що, нажерлася? - я похмуро дивилася на терористку, що сиділа на сусідньому стільці. - Може, тепер випустиш? Мені на роботу треба.
    У відповідь отримала такий красномовний погляд, що мені навіть совісно зробилося за власну брехню. Кивнувши: “Правильно розумієш”, - кішка згорнулася клубочком на своєму стільці та примружила очі.
    Зачекавши, доки сита киця засне остаточно, я тихо підвелася й рушила на вихід. Пуховик і сапоги прихопила в руках - надіну, коли опинюся по той бік дверей.
    Колючий велетень, сповнений кликів та зубів, із шипінням виріс між мною та вхідними дверима за півкроку до свободи. Довелося повертатися до вітальні - з кухні нахба мене погнала, мабуть їй не до вподоби стало, що кухонні двері в моєму лігві геть відсутні.
    - І довго цю комедію гратимеш? - запитала, похмуро витріщившись на кішку. - Пельмені усьо. А крім них є тільки мандаринки.
    Киця красномовно подивилася на годинник на стіні та роздратовано смикнула хвостом. Зітхнула зовсім по-людськи і звела на мене рішучий погляд. Зрозуміло. Якщо треба, буде жувати мандаринки, але раніше лише їй одній відомого часу з квартири мене не випустить.
    Я замислилася. Майнула надія, що блондин мене знайде та примчить на білому Убері з банкою кави у руці.
    Кішка коротко нявкнула, висловлюючи ставлення до моїх думок. Малося на увазі: "От дурепа. Навіть імені не спитала, а вже марить себе сучасною Рапунцель, до якої принц видирається на восьмий поверх визволяти з-під нагляду тиранки-кішки.”.
    - Ну дурепа, то й що? Маю право на романтичне захоплення.
    На мене витріщилася пара котячих очей, гіпнотизуючи.
    А й дійсно ж, дурепа.
    Не бачу очевидних дивацтв. Крім мене, ніхто з хлопцем не спілкувався. Після падіння стелі шеф на рятівника уваги не звертав, говорив лише до мене. АйТішник сказав, що сам на роботі, а відразу по тому блондин мене на офісній кухні перестрів. Та й Ванька каже, що фальстарт, немає в нас нового співробітника-лапочки.
    - Маячня якась.
    Забагато глюків за останні дні. Кицю теж ніхто не бачив, але ось вона: сидить, витріщилася жовтими, мов два сонця, оченятами. Симпатичний глюк, хоч і не дуже привітний. І судячи з апетиту, цілком матеріальний.
    - Щастить мені на біляві глюки, - пожартувала, звертаючись до кішки.
    Та вишкірилася, зашипіла, знервовано вибиваючи хвостом пилюку з килима та не відводячи погляд від годинника на стіні.
    16:30
    День майже промайнув, за вікном сутеніло.
    Протяг пробігся холодними пальцями по спині. Напрочуд знайоме відчуття.
    Блондин у мене таке саме дежавю викликав, із першої зустрічі в коридорі. Тоді я його не впізнала, бо був змарнілий та й змінив безформену толстовку на костюм. Але він мене не впізнати не міг. Нас годину на допиті маринували, і він до мене придивлявся, я помітила.
    А ось сьогоднішня, гладкіша, версія хлопця мала стільки спільного із товстуном із метро, що я диву давалася, як могла не помітити одразу.
    Кішка, якій я свої міркування викладала вголос, не слухала, непокоїлася дедалі сильніше, поглядаючи на вікно.
    - Що там? - я підвелася зачинити кватирку - протяг ставав дедалі сильнішим.
    
    Холодний вітер жбурнув у обличчя уламки скла.
    
    ***
    Мчу крізь крижану хмару, тримаючись за білий котячий хвіст.
    “Тримайся, не дай вкрасти твій вітер.”.
    Слухняно стискаю побілілі пальці сильніше.
    “Три хвилини”, - в думках невидимого співрозмовника чую страх, навпіл із надією.
    “Три хвилини до чого?”
    “Гра без правил завершиться, і ми вільні.”.
    Поштовх, удар в бік, мене ламає, але хвіст вдається не випустити. Бліда потвора з очима “лапочки”-блондина.
    “Синато!” - невидимий голос кричить від болю котячим нявом.
    Ну знаєте! Хоч “синато”, хоч Синатра - кицьку мучити не дам. Мене бере злість - абсолютна й ірраціональна.
    Неможливим чином вивертаюся та щосили луплю ногами у бік потвори. Забуваю, що в житті ніколи не ношу підбори - зараз, у цьому сні, на мені височенні шпильки. Гострі, мов пазурі.
    З легким спротивом лівий підбір входить у бік “синато”. З темної, мов космос, дири, виривається вітер. Один, другий, третій… “Крадені вітри”, - розумію я.
    Вітри з тихим шипінням покидають бліде тіло, воно скуйовджується, здувається, мов повітряна кулька.
    “Су-у-уко!”
    А мені байдуже. Дивлюся, як танцює, падаючи на землю, порожня оболонка. Най летить, там є кому тримати для неї напоготові підходящий камінь.
    Раута кричить громом, але я більше не боюся. Тепер це місце безпечне.
    
    ***
    16:33
    У вхідні двері гримали.
    - Тобі не можна спати! Ось, Акіра, він може усе пояснити, - подруга бурею увірвалася до квартири.
    - А за віскасом він може збігати? - посміхнулася, упіймавши погляд розкосих очей Ванькиного супутника, у яких причаїлося впізнавання.
    - Ти з дуба рухнула?
    - З груші, - сміюся вже вголос.
    - Звісно, можу, - Акіра теж посміхається. Плечі чоловіка розпрямляються, ніби він скинув надважкий тягар. - Кадзе треба добре годувати.
    - Кадзьо?
    - Кадзе, вітер. Але Кадзьо, благословенне щастя, їй теж дуже личить.
    Кицька цілком із ним згодна.
    

  Время приёма: 14:10 19.07.2020

 
     
[an error occurred while processing the directive]