запомнить
     
Регистрация Конкурс № 54 (лето 2020) Фінал

Автор: Левченко Татьяна Количество символов: 36594
Конкурс № 54 (лето 2020) Фінал
рассказ открыт для комментариев

as013 Вогняні дзеркала


    Аліна з батьками вперше приїхала на дачу, в новий будинок, теплі дерев’яні стіни ще пахли живицею. Дівчинка ходила по кімнатах, торкалася візерунків на дошках, які походили на казкових звірів. Дім здавався їй живим і нібито теж намагався призвичаїтися до маленької господині.
    «Цікаво, чи лячно тут лишатися самою? Треба спробувати, бо я вже доросла».
    Доки ніхто не бачить, вона посунула ковану решітку каміна й забралася всередину. Труба над нею була настільки висока, що донизу пробирався лише крихітний сонячний зайчик.
    – У-гу-гу! – крикнула Аліна.
    Нагорі зашурхотіло, щось у відповідь ухнуло совою:
    – Г-у-у… – та посипалася сажа.
    Дівчинка злякалась, перекинула решітку й вибігла з кімнати. Аж тут вона збагнула, що це луна жартує.
    «Одначе страшнувато!»
    Увечері вони вдвох із мамою пекли пиріжки. Ну як удвох? Мама готувала начинку, а Аліна дивилася крізь товсте скло, як у духовці білі грудочки тісту якимось чаклунством перетворюються на рум’яні пиріжки. Й так чудово, легко й солодко пахне гарячими яблуками й вишнею.
    – Шкода, що замість грубки зробили камін, – мама дістала пиріжки, вмила солодкою водою та накрила лляним рушником. – У грубці вийшло б іще смачніше.
    – Алінко, відчини вікно, – попросив тато. – Жарко в нас.
    Аліна розчахнула стулки й раптом побачила, що за парканом на сусідній ділянці, за старими деревами з вузлуватими стовбурами заховався великий цегляний будинок, потемнілий від часу, мов закопчений. По кутах над дахом піднімалися круглі башточки, а на трубою завмер жерстяний флюгер, схожий на маленького чоловічка. Аліна уявила, що чоловічок-флюгер розвернувся, зістрибнув на трубу й гукнув у неї: «Г-у-у…»
    На вікнах зачинені віконниці, навхрест забиті дошками, від самої хвіртки до ґанку – колючі кущі та висока кропива. Будинок закинутий і навіть трохи лячний. Хтозна, що в ньому коїться ночами. Вікна незрячі, чорні… Може, звідти хто й дивиться зараз на неї?
    Аж тут налетів вітер, і флюгер, дійсно, заскрипів і похитнувся. Тьохнуло в Аліні сердечко й навіть здалося, що з труби валить дим. Але придивилась і зрозуміла, що то маленька хмарка летить по небу.
    «Добре, хіба я боягузка?! Ліньки страхатися. Бо щось загадкове проґавиш. Та й чого лякатися, коли дивишся у вікно?»
    – Мамо, – обережно спитала Аліна. – Скажи, будь ласочка, чи живе хтось у тому будинку? Може, треба познайомитись?
    Мама пильно подивилася на Аліну і строго відповіла:
    – Кажуть, там жила така собі допитлива дівчинка, що всюди пхала носа. Одного разу ніс у неї застряг у дверях, та й розплющився геть. Відтоді дівчинку ніхто не впізнає й не пускає додому. Вона мусить жити в місті й лікувати ніс. Зрозуміло?
    – Зрозуміло… – зітхнула Аліна.
    Вона пообіцяла, що не піде до старого будинку.
    – А якщо не додержиш слова, – урочисто сказав тато, – назавжди лишишся маленькою!
    Аліна не повірила, але взяла олівець і попросила тата відмітити на дверях її зріст. Ну так, про всяк випадок.
    Аліна ще ні з ким не подружилася на дачі. Навіть у бадмінтон доводилося грати самій. Одного разу подув сильний вітер. Волан вирвався з рук, пролетів і впав у траву за парканом.
    Звісно, Аліна пам’ятала, що не можна підходити до закинутого будинку, але не знала, на що мама розсердиться більше – на неслухняний волан, що загубився, чи на порушене слово. Тож вирішила, що нічого не станеться, якщо вона увійде до сусідньої хвіртки й забере власний волан, який до того ж лежить зовсім близько, під сонцем.
    Дівчинка штовхнула важку хвіртку.
    «Кхр-р-р...» – чи то скрипнули, чи то зітхнули не змащені завіси, й хвіртка розчинилася – заходь, дівчинко, у нас цікаво. Просто жах як цікаво!
    Оминаючи кропиву, Аліна підбігла й забрала волан. І тут із кухні вийшла мама:
    – Доню, пора обідати!
    Так, тепер важко буде пояснити, чому порушила обіцянку. Завмерло серце – бо раптом зрозуміла, що не додержала слова, адже зазвичай так і починаються казки з їхніми жахливими неприємностями. Проте Аліна знала, що мама в казки не вірить. Зате звідси добре видно двері будинку. І вони цього разу трохи прочинені…
    Щоби перевірити, чи дійсно починається казка, Аліна підняла волан над головою, прошепотіла:
    – Лети! – й легенько підкинула вгору.
    І волан полетів! Його знову підхопив вітер, та непростий, бо починалася гроза. Зовсім близько загуркотав грім. Із саду потягнуло неприємним холодком. Швидко засутеніло, й тільки крізь дальні окрайки хмар поки ще пробивалися промені сонця.
    Волан упав на ґанок старого будинку, на кам’яні плити, що позаростали мохом. Запрошував увійти? А як же обід? Гаразд, обід почекає. Тим паче, що в кишені – запасний пиріжок, а назад треба йти крізь море кропиви. Аліна штовхнула важкі двері й пірнула під поперечину з дошки, що заважала дорослому. І безстрашно увійшла. Чому безстрашно? Тому що тут, дійсно, почалася казка. А це таке місце, де навіть маленькі діти мають поводитися по-дорослому. Адже мами поруч немає.

    ***

    Всередині було тихо, ніби час зупинився. Ніхто не сміявся, не плакав, не муркотав кіт, не скрипіли мостини, вкриті товстим шаром пилу. За першими дверми на неї чекали ще одні розчинені двері, а за ними, в глибині вже зовсім темної кімнати, невисоко над підлогою жеврів вогник. І Аліна увійшла у ті двері…
    Спочатку вона подумала, що це ляльковий театр. На всю стіну, аж до підлоги, підіймався іграшковий палац. Браму захищали широкі ковані стулки. Квадратна башта впиралася в стелю. По кутах на карнизах, розпроставши крила, завмерли кажани, а на кахлях, обабіч гостроверхих віконець, розкинули хвости казкові птахи з людським обличчям.
    Аж тут Аліна здогадалася, що це не палац, а піч… Саме така, в якій мама мріяла пекти пиріжки. Від неї навіть віяло теплом. Унизу, крізь невеликі дверцята, пробивався світ од вугликів, що провалилися туди з топки. Від них кімната здавалася затишною.
    Аліна забралася на невеликий різьблений дзиґлик і потягла за кільце ковану пічну «браму». Туга затулка нарешті піддалася. Повіяло жаром. Ярке світло вдарило в очі. Аліна замружилась і закрила лице руками. Повітря за спиною розтяли крила. Мовби кажани на карнизі ожили й зірвалися з місця. А тоді хтось маленький дуже швидко протупотів по підлозі.
    «Розплющ очі…» – пролунало над вухом.
    Аліна доторкнулася до холодної стіни, обережно подивилася – що це? Нема ні жару, ні вогню. Пахне сирістю й павутиною. Схоже на печеру із закопченим склепінням. Аліна підхопила волан і побігла до виходу з печери. І побачила за ним ту кімнату, з якої щойно прийшла… Де ж вона опинилася? Та всередині печі! Чи то піч перетворилася на справжній будинок, чи то Аліна стала зовсім крихітною.
    Вона зробила крок – і ледве не провалилася. Бо підлога мала прозори, крізь які було видно ті самі руді вогники в попелі.
    Аліна обережно зійшла з чавунної решітки на кам’яну підлогу. І тут у сірій темряві хтось голосну чхнув. Потім знову, і ще раз… Аліна потерла перенісся – їй теж нестерпно захотілося чхнути.
    Застуджений голос сказав:
    – Дівчинко, ми з сестрою зараз підлетимо й покажемось на очі. Ти нас, будь ласка, не лякайся… Ап… ап… чхи!
    – Бувайте здорові! А ви ап… ап-чхи… ви хто?
    – Ми… ап… ап… ап… ух! Ми кульові блискавки. Ми трохи простуджені, але це вже не заразно. Ап… чхи!
    Аліні було моторошно, вона розгубилась і від переляку впустила волан… Бо тут із темряви повільно виплили обидві сестри. Трохи схожі на її воланчик.
    – Дивіться, це одна з нас! – і блискавка притулилась до волана.
    Той зашипів і розтанув. А блискавки побачили Аліну – і зраділи, застрибали, затанцювали:
    – Прийшла господиня замку!
    – Ніяка я не господиня! –сльози полилися з очей. – Я Аліна. Я в грубку потрапила! Я до мами хочу-у-у!
    – Ти диви! До мами… Велике диво опеньки! Ти ж розумієш, що назад уже не можна, он ти яка маленька. Тобі тепер і кішка може з’їсти. То давай ми тебе проведемо до ап… ап… ап-чхи! до Гончарного Замку.
    – Еге ж! – підхопила її сестра. – Дівчинці треба познайомитися з Ількою. Закладаюся, що він такого само зросту, як вона.
    – Кажете, замок? – Аліна шмигнула носом. – То ви, насправді, казкові блискавки?
    Сльози висохли, щойно Аліна уявила яскраву картинку, мов із книжки – різнокольорові будиночки під черепичними дахами, шпилясті башточки з прапорцями, люди в старовинному одязі, й одна велика веселка над усім містом.
    На це блискавки нічого не відповіли, навіть не чхнули. Вони просто тихо пливли в повітрі, чекаючи, коли дівчинка піде за ними... І вона зважилась.
    Повільно розкрилися важкі ворота.
    – Це Кругла Башта, – прошепотіли блискавки.
    Аліна озирнулася. Башта, увита плющем, виростала з гребеня крутого обриву. Внизу текла річка. Вздовж схилу до міської стіни збігала дорога й тоненькою ниточкою губилася в долині, на тлі високих гір... А поруч із вежею розташувався справжній замок, чимось схожий на грубку, і на карнизі – ну просто величезні кам’яні кажани!
    – Це Гончарний Замок?
    Блискавки похитнулись у повітрі:
    – Так.
    І брама сама собою зачинилася.
    Казка була схожа на музей – без машин, асфальту, дротів над дахами. Все справжнє, кам’яне, дерев’яне й залізне. Будинки обабіч дороги – майже такі, як Аліна й уявляла. Тільки не барвисті, а мов намальовані вуглиною на картоні, навіть без тіней. Калюжі затягнуті льодом – не іскристим, веселим, як навесні, а темним і пухким, із крупинками сажі. Сонце ховалося десь за важкими чорнильно-синіми хмарами. І не грала веселка на сірому небі.
    Зі схилу, настільки крутого, що й дивитися лячно, з’їжджали на санках до яру хлопчаки – по торованій до блиску золі. Кидалися сніжками з сірувато-бурої сажі. Вона пластівцями летіла з неба, мов сніг. Аліна мерзлякувато щулилася в літньому одязі.
    Повз неї промчали санки, зачепили полозами горбату бруківку, раптом перекинулись і полетіли просто на Аліну. Вона скрикнула від переляку, посковзнулась і впала. Санки боляче вдарили по нозі, показалася кров.
    Хлопчик, увесь перемазаний сажею, вибрався з санок і допоміг Аліні піднятися. Він усміхався.
    – Дівчинко, звідки ти? Мені здавалося, що знаю в нашому місті всіх дітей. Як тебе звати?
    – Вона прийш-ш-ла із Круглої Баш-шти, – прошипіли блискавки.
    – Я Аліна. Сама не знаю, що роблю у вашому місті, – і розмазала по щоках густу сажу зі сльозами. – Теж мені, казка! А ти хто, напевно, принц? Бо сажі на носі багато.
    – Ото ще! Немає у нас принців. Я Ілька. А на дівчинку з казки більше схожа ти. Що це в тебе на нозі?
    – Смієшся? То ж твої санки подряпали. Знаєш, як боляче! А ти хіба крові не бачив?
    Взагалі-то, подряпина була зовсім маленькою. Але ніхто ж не сперечається, що була...
    – «Боляче»? У нас такого не буває. Ходімо, тобі треба почистити сукню та... як це... полагодити, залатати подряпину. Якщо чесно, я скучив за новими друзями, не хочеться розлучатися. Ходімо!
    Аліна озирнулася на Круглу Башту. Задерла голову догори. Вікна на башті – ніби два ока, ніс і рот – склалися в привітну усмішку.
    – Згодна!
    – А ви летіть назад! – Ілька махнув блискавкам, і вони пірнули у вікна Башти.
    – Еге ж, слухаються!
    – Це не моя заслуга. Просто знають, чий я син.
    – Чий?
    – Магістра Гончарного Замку.
    – Магістра... Мага? Фокусника!
    Ілька нічого не сказав, тільки похитав головою та підхопив санки.

    ***

    Вони йшли залами, де замість лицарських обладунків на стінах висіли схрещені коцюби, смолоскипи, камінні щипці, лопати... Загалом, усі предмети, за допомогою яких розтоплюють печі. А нижче, на барельєфах із блискучого чорного каменю, зображення печей, грубок, камінів, дровітень і просто стосів дров. Але, хоча кожна кімната мала пічку, в замку було холоднувато. А стрілки на камінних годинниках не рухалися з місця.
    У високій залі з синіми вікнами, спиною до світла, на узвишші, як на троні, хтось сидів.
    – Ілько, підійди, покажися. Знову замурзався сажею. Катався з обриву? Вчора лазив на вежу, Кобольд розповів. Шукаєш найнебезпечніші місця?
    – Ти ж знаєш, що зі мною нічого не станеться. Набридло бути маленьким. Хочу вирости й робити феєрверки, як ти колись.
    – Про це забудь, немає більше феєрверків. Приведи себе до ладу та сідай за стіл. Снідати пора.
    – Тату, ми снідали. Зараз обід.
    – Обід так обід, неважливо. Хто це з тобою?
    – Аліна. Уявляєш, вона вийшла з Круглої Башти! Аліно, знайомся. Це мій тато, він магістр Гончарного Замку.
    Магістр відразу піднявся й підійшов. Він був високий на зріст, у глухому чорному одязі з голови до п’ят – такий не забруднити сажею. І волосся чорне. Очі уважні, не дуже добрі, проте й не злі. Аліна почувалася незатишно від його погляду.
    – Ти дочка нових господарів будинку? І звуть тебе Аліною? Небезпечне ім’я! Занадто близько до Світла. Чесно кажи – хотіла розтопити грубку?
    – Я грубку топити зовсім не вмію... – Аліна розгубилася, не розуміючи, добре це чи погано – топити грубку.
    – Тату, не дивися на неї так, бо їй лячно!
    – Ні крапельки! – відповіла Аліна, хоча це було неправдою.
    – Хіба ти не знаєш цих чарівних слів: затулка, піддувало, каглянка, руштина, колосники? – не вгамовувався Магістр.
    – Ні!
    – То на краще. Якщо не брешеш! – і підморгнув.
    – Ви маєте аптечку з йодом? – Аліна згадала про подряпину.
    – Що це?
    – Ну, той, що щипає. Я колінку трошки подряпала. Сама…
    Магістр провів над подряпиною рукою в чорній рукавичці. Ранка відразу затягнулася.
    – Клас! Але моя мама теж так вміє – подує, й відразу не боляче! А чому у вас рукавичка тільки на правій руці?
    – Все тобі скажи... Знаєш, жила-була дівчинка, якій усе було цікаво… Втім, ти цю історію, напевно, чула. На руці в мене опік, на нього страшно дивитися. Але ти хоробра дівчинка й не зраджуєш друзів, – Магістр посміхнувся, глянувши на Ількові. – Їсти хочеш? Сідай за стіл. Тільки за умов, що скажеш правду – смачно чи ні!
    Аліна настільки зголодніла, що погодилася на все. Спробувала страву, потім ще... Каша й котлети гарними не бувають, це вам будь-яка дитина скаже. Але от полуниця, але цукерки, тим паче – шоколад! Все було геть прісним, зовсім несмачним і крейдяним, як пігулки.
    То що, сподобалося? – спитав Ілька.
    Аліна ніяк не могла зізнатися, що їжа несмачна! Інакше подумають, що вона нечемна.
    – Я без хліба їсти не можу, – і це було чистою правдою.
    – А що таке хліб? – здивувався Ілька.
    – Ось! – і Аліна дістала з кишені загорнутий у фольгу пиріжок. Дійсно, як вона про нього могла забути!
    Магістр негайно підвився з крісла, уважно подивився на пиріжок і різко крикнув:
    – Кобольде!
    Звідки не візьмись, зі свистом розтинаючи повітря, мов горобець, до зали залетів маленький носатий чоловічок, зовсім чорний. Неймовірно спритний і моторний, він стрибнув на люстру і, розгойдуючись, кривляючись, представився Аліні:
    – Великий майстер ордена летючих гномів – охоронців вогню, його чарівне неподобство...
    – Тпрусь із люстри! – погрозив Магістр. – Те, що неподобство – чудово видно! Не бійся, дівчинко. Це раніше наш Кобольд був злим гірським духом. А тепер – простий домовик, охоронець вогнища.
    «Його неподобство» потягнулося, розгойдалося й спритно зісковзнуло з люстри просто на стіл.
    Одягнений у вугільно-чорний каптан, Кобольд мав вигляд звичайнісінький, тобто чарівний. На лівому боці виблискувала рубіновим вогнем розпечена коцюба. За підборами чобітків крутилися, розкидаючи тоненькі іскри, коліщатка вогняних шпор. Кобольд красувався й походжав самим краєчком стола.
    – Привітайся, – шепнув Ілька.
    Аліна несміливо простягнула руку й тут же відсмикнула – реготун був гарячий, як розпечене вугілля.
    – Кобольде, там хліб! – Магістр показав на пиріжок.
    Кобольд кивнув, направив коцюбу на пиріжок, як шпагу, й викрикнув:
    – Гном і грім!
    З кінчика «шпаги» вилетів синій зигзаг, пиріжок спалахнув і перетворився на вугілля. Запахло горілим тістом.
    – Навіщо він це зробив? – здивувалася Аліна.
    – Звикай до нашої їжі, – Магістр сумно зітхнув і подивився на кашу.
    – Тут лячно. Я хочу додому! Мене мама чекає.
    – Пам’ятаєш спалах вогню, коли відкрила грубку?
    – Так...
    – У цьому вогні згоріло все, що було з тобою раніше. Тепер доведеться жити тут.
    – У вигаданому холодному місті? Ще чого! – Аліна щосили намагалася не заревіти. – Тут самотньо й незатишно. І взагалі, чи знаєте, що каже моя бабуся?
    – У казці добре, а вдома краще! – Кобольд показав чорний язик, підстрибнув і знову повис на люстрі.
    – Так... Звідки ти знаєш?
    – Бо моя теж так казала.
    – Я піду назад у башту, блискавки допоможуть повернутися додому. А там... щось таке придумаю…
    – Ілько , якщо дівчинка не вірить, що назавжди лишилася в казці – покажи їй Круглу Башту.

    ***

    Потаємним ходом із замку Ілька та Аліна увійшли у башту. Вона виявилась... порожньою. Цегляної печери – грубки в старому будинку – як не бувало. У темряві курликали голуби. Вузькі сходи вели вздовж стіни на запаморочливу висоту, на самісінький верх вежі, до дверей на горище.
    До стін притулилися поліровані камені різної форми й величини. Від них ішло слабке матове сяйво.
    – Де ж будинок, де груба?
    – Іноді хтось приходить сюди крізь Круглу Башту, але назад повернутися ще нікому не вдалося.
    – Там двері нагорі!
    – Це горище. Тато сховав на ньому петарди й замкнув двері.
    Аж тут у вежу влетів Кобольд, і почалася розвага. Насамперед він пробігся сходинками вгору, і звідти запустив у дзеркальний камінь блискавку зі своєї коцюби. Вогняні зигзаги стрибали від одного каменя до іншого. Той, у який потрапляла блискавка, ставав полум’яно-яскравим.
    – Це вогняні дзеркала, – пояснив Ілька. – В кожному будинку міста теж є такі, лише маленькі. Коли темно, від них іде світло. Одні «дзеркала» яскраві, інші тьмяні. Кажуть, що це залежить від того, скільки тепла в самій людині. І ще існує легенда, що дзеркала розсиплються в попіл, коли відобразять «того, хто може повернутися». Кого відпустить Кругла Башта.
    Аліна йшла вздовж дзеркал і в кожне заглядала. Але нічого не бачила. Зате в одному місці поміж дзеркалом і стіною виявилася щілина.
    Вона згадала мамину історію про дівчинку й ніс, але запізно – удвох з Ількою вони посунули дзеркало вбік, і з ніші посипалися камінчики зі сріблясто-синім відливом. Деякі були відполіровані до дзеркального блиску.
    – Ох ти, знайшли... – Кобольд підлетів і хотів запхати камінці назад до хованки, але вони тільки більше розсипалися по підлозі. – Мене Магістр у річку кине, якщо дізнається про...
    – Про вугілля? – Аліна підняла маленький камінчик. У ньому засвітилися темно-сині прожилки: – Я здогадалася, з чого зроблені ці дзеркала! І картини в Гончарному Замку. Знаєш, як вугілля добре горить?
    – Ще б не знати! Віддай, віддай моє вугіллячко! – стрибаючи на одній ніжці, жалібно скиглив Вогняний Гном. – Все вугілля моє! І деревне, і кам’яне. Воно серце моє гріє! Віддай, будь ласочка!
    – То що, розповімо Магістру? – піддражнила Аліна.
    Ілька кивнув:
    – Обов’язково! Якщо Кобольд не скаже правду – чому зупинився час і як його запустити знов?
    Вогняний Гном підіткнув кулачком немиту вугільно-чорну щоку й зажурився – чи то серйозно, чи лише вдавав. Хто ж відразу зізнається, що хоче розкрити страшну таємницю...
    – Ох, і шкода мені вас, дітлахи! Та й себе теж. Я ж колись дивився в полум’я, як у дзеркало. Запалював у вогнищах дрова, розлітався іскрами, коли золу поворушать коцюбою. Вітром плакав у трубі. Розсипався гарячої золою. Знову оживав у вогні. А тепер – остигаю... Вчора грав із Ненажерою в карти на щигля, він махлював, побилися трохи. Ненажера стукнув мене по носу. Навіть диму не було, не те, що вогню! Потекла солона червона вода, людський вогонь.
    – Кобольде, то ти допоможеш? – спитала Аліна.
    – Гаразд, слухайте. Жив колись у башті чарівник. Той, що побудував Гончарний Замок. Він робив петарди, феєрверки, і щотижня в місті було яскраве свято. Спочатку вогонь йому підкорявся, але потім сталася біда. І чарівник утратив те, що найдорожче. Все, крім сина. Тоді він попросив у тих, хто сильніше за нього, залишити з ним сина назавжди. За це він дорого заплатив. Вогонь був заборонений і час зупинився. – Кобольд змахнув вогняною коцюбою: – Тільки цей твердий вогонь і залишився у місті.
    – Виходить, Ілька ніколи не стане дорослим?! – здогадалась Аліна. – А чарівник – це Магістр? Відтоді він носить рукавичку?
    – Так. Опік не загоюється, зате лікує інших.
    – Ілько, треба шукати дорогу до мого світу. Нехай там немає вогняних дзеркал, зате світить справжнє сонце.
    – Але мене там ніхто не чекає.
    – Неправда. Я буду тебе чекати.
    – Кинути тата – це зрада. Краще сама залишайся тут. А я колись переборю ці чари й стану таким само веселим чарівником. Обіцяю.
    – Але я росту! Бачиш, я вже старша на п’ять хвилин, і навіть рукава стали коротше! А ти все такий же... маленький. Це несправедливо. Кобольде, скажи, як перемогти це чаклунство!
    Хліб і вогонь руйнують закляття. Якщо Магістр скуштує печений на вогні хліб, у небі з’явиться сонце й знову запрацюють годинники.
    – Так просто?
    – То тільки здається. Цього вугілля вистачить хіба на маленьку грубку. Я запалю його своєю коцюбою. Але, щоби спекти хліб, потрібно борошно.
    – Знаю, в кого його можна знайти! – зрадів Ілька. – У Ненажери.
    – Гаразд, завітаємо до нього. Тільки в очі так його не називай.
    – А як називати? – спитала Аліна.
    – Кондитер Максиміліан. Він усе, що хочеш, перетворює на їжу. Відтоді, як заборонили готувати на вогнищі, тільки його чари й годують людей.
    – Кондитер Максиміліан... Ні, Ненажера краще.

    ***

    Будиночок кондитера Максиміліана… в сенсі, Ненажери, притулився до Гончарного замку таким чином, що власних стін у нього було лише три. Та дах із трубою.
    Ненажера чаклував над шаховими фігурками:
    – Це що, тура? Хрусткі вафельні бортики! – й захрумтів турою. – Карамельний ферзь… Язик проковтнеш! А це шоколадний кінь? – і відкусив коню голову.
    Привіт, Ненажеро! – Кобольд забув про власне застереження.
    – Привіт! Диви – ці слони дуже смачні, якщо запекти їх у тексті. Беремо куховарську книгу, розгортаємо, приманюємо слона й негайно зачиняємо – десерт готовий! Втім, пора зробити обідню перерву. Втомився. Короля ловлю-ловлю, та ніяк не впіймаю – робить рокіровання. А з нього б вийшов непоганий полуничний джем.
    – То чим ти харчуєшся в такому разі?
    Пішаків ловлю та лузаю як насіння.
    І пішаки, насправді, насінням посипалися с його рук на стіл. Ненажера взяв осиротілу шахівницю, понюхав, спробував на зуб:
    – Перетворю на фруктовий лід. Один кубик буде чорний, другий білий, один чорний, другий білий, один…
    – Не треба! – Вогняний Гном відібрав шахівницю.
    – Чому?
    – Кінь посковзнеться на льоду.
    – Кобольде, наступного разу принеси більярдні кулі. Обожнюю, коли вони зварені не круто. А яка з них оката яєчня! Ні? Не принесеш? То подаруй хоч доміно – це ж справжній чорний шоколад, біла глазур.
    – Чи забув? Доміно ти з’їв тому два тижні, – і Кобольд зареготав.
    Ненажера глянув на Аліну:
    – Це хто, дівчинка? Карамельна-шоколадна-вафельна, з пастили й цукатів? Бантик із цукрової вати? Ні? Шкода! Дівчинко, якщо ти неїстівна, ході до мене, не бійся. Бо я справжніх дітлахів не їм. Бач!
    Ненажера розпечатав карткову колоду. Масті струшував у тарілки – окремо піки, трефи, черви, бубни – буде для пиріжків начинка. Чисті листочки, немов самі собою, перетворювалися на листкові язички.
    – Взагалі-то, карти треба перебирати перед вживанням, інакше попадеться джокер і зіпсує смак, – порадив Вогняний Гном.
    – Взагалі-то, – передражнив Ненажера, – дітям не можна грати в карти й навіть небезпечно дивитися на те, що з них виходить.
    – Що? – негайно спитала Аліна.
    – Смачнючі мариновані бубни! – Ненажера облизнувся.
    – Бубни краще їсти сирими, – не погодився Кобольд.
    – Сирі бубни жорсткуваті. Вибач, вони й пахнуть оселедцем! А трефи, ті взагалі сирими їсти небезпечно, можна переплутати з пиками й наколотися!
    – Так, – підтвердив Вогняний Гном, – солені трефи непогано запасати в зиму, мішати з квашеною капустою та мазати на доміно.
    Аж тут із колоди вискочив крихітний чоловічок у зеленому каптані, у блазенському ковпаку із бубонцями, взутий у дерев’яні черевички, та щодуху кинувся під стіл.
    – Тримайте джокера! – заволав Ненажера і втиснувся під стіл, але запізно – джокер заскочив у шпаринку. – Там їх уже більше, ніж мишей, – Ненажера ледве виліз з-під такого само, як сам, низенького столика на товстих ніжках.
    – Ви з’їсте цього чоловічка? – злякалася Аліна.
    – Та ну! Хай живе. У джокерів жорсткі бубонці на ковпаках, їх треба довго варити. Але! Найсмачніше – це заливний язик джокера. Бо він брехун. Невеликі кісточки є, проте легко витягуються.
    – Хіба язик не без кісток? – здивувався Вогняний Гном.
    – Авжеж! Коли про когось говорять, що «в нього язик без кісток», то порівнюють із іншим, кістлявим.
    Тим часом Аліна роздивлялася будинок Ненажери. Начебто справжній, але складений із пиляного цукру, прикрашеного кмином і корицею. Ось чому в домі так приємно пахло! Звісно, Ненажера мав можливість усі стіни зробити з вафель, чи навіть із молочного шоколаду, а дах викласти з м’ятних коржиків. Але в такому разі він не втримався б і негайно зжер увесь будинок. Тому колони у залі були виточені з великої брили кам’яної солі, місцями сильно зализаної, а підлога – з плиток найміцнішого гіркого шоколаду.
    Лише крісла Ненажера не відмовив у задоволенні перетворити на розсипчасте печиво, а вітражі на вікнах зробив із солодких льодяників.
    Ненажера здивувався, коли його попросили начаклувати, та побільше, звичайного борошна. Але Гном дружив із Ненажерою, тож легко умовив перетворити сіль на борошно. Ненажера постарався. Навіть саму сільничку перетворив на вершковий пломбір, який не танув у теплі…
    Аліна трохи злякалася, що її теж перетворять на шоколадного зайця.
    Ненажера розсміявся:
    – Та я ж не чаклун!
    – А неїстівне перетворювати на їжу – хіба не чаклунство?
    – Ні. Чаклунство – це коли з нічого роблять щось, зазвичай непотрібне. А коли одну гарну річ перетворюють на іншу гарну річ – це не чари, а звичайна праця. Часом навіть нуднувато буває від отих усіх перетворень. Увечері – не повіриш! – від втоми спина болить.
    – Я ніколи не навчуся таке робити!
    У відповідь Ненажера дістав із пряничного стола аркуш найзвичайнісінького паперу та коробку олівців:
    – Диви, зараз аркуш порожній, – Ненажера підняв його над головою, аби побачили всі присутні (хоча присутніми були лише Аліна, Ненажера і Вогняний Гном). – Бери олівці – малюй що завгодно.
    Аліна любила малювати й незабаром на аркуші вже бракувало місця для нових малюнків.
    – Тепер бачиш, на що чарівно перетворився білий аркуш?
    – Виходить, я вмію чаклувати?
    – Так. Одного разу в житті кожна людина здатна створити диво. Папір і олівці візьми з собою – вони чарівні, – усміхнувся Ненажера і захрумтів карамелькою.

    ***

    Борошно Ненажера висипав у полотняний мішечок, а сільничку з пломбіра залишив собі – нарізав скибочками й, ковтаючи слинки, красиво розклав на великій тарілці з фруктового льоду.
    Важкий мішечок Аліна не захотіла віддавати Кобольду, та ледве не впустила дорогою. Стиснула – борошно заскрипіло.
    – Дивно! Те борошно, з якого мама пече пиріжки, зовсім не скрипуче.
    Аліна ще ніколи сама не місила тісто. Та що ж робити! Розмішала борошно з водою – вийшов круглий пляцок. Кобольд приніс із башти вугілля, за всіма правилами розклав у грубці, промовив урочисто:
    – Гном і грім! – і вугілля спалахнуло.
    Зайнявся вогонь, дівчинка поставила пляцок у грубку. Але він не піднявся, зашипів на гарячому вугіллі та розплився молочною рікою.
    В сусідній залі почулися кроки. Розчахнулися двері. Увійшов Магістр.
    – Ех, дівчинко, дівчинко… Гадаєш, це на краще? Насправді, краще буде, якщо ти ніколи не подорослішаєш. Ти не відчуватимеш холод, і Гончарний Замок назавжди стане твоїм домом. Назад ти не повернешся ніколи. Най буде так! – і різко змахнув рукою.
    Лютою холоднечею повіяло від його чорної рукавички. Під стелею забили крилами кажани. Тріснули й посипалися з вікон сині стекла. А на тих, що лишилися, показалися моторошні личини з інею та льоду.
    – Все одно мені холодно! – повторювала Аліна.
    – Ти лише через впертість так говориш.
    – І через впертість, і насправді.
    – Магістре, а раптом це та дівчинка з легенди, що прийшла та повернеться додому?
    Кобольд не встиг ухилитися, лише виставив перед собою розпечену коцюбу. Магістр плеснув повний ківш води. Вогняна коцюба зашипіла, потемніла й простою залізякою впала на підлогу.
    – Рятуйте, мокро! – з тріском, розбризкуючи іскри, Кобольд пірнув у гарячу грубу й зачинив за собою дверцята.
    – Доки не вщух вогонь, треба спалити все вугілля! – Магістр заходився знімати зі стін кам’яні барельєфи.
    – Картини-то навіщо! Шкода! – Кобольд висунув довгий ніс з-за чавунних дверцят.
    – Невже не розумієш! Якщо небо над містом очиститься, ти мусиш назавжди піти в пічні димоходи. Бо сам знаєш, що кобольди не терплять сонця. Той крохмаль замість борошна Ненажера зробив заради тебе й нас усіх.
    – Рипуче борошно! – здогадалася Аліна. – Ненажера слабкий, а ви… Знаєте, хто ви?
    – Хто, кажи? – повернувся Магістр.
    – Зачекайте, слово згадаю… Егоїст!
    Магістр не відповів, і навіть на Ільку не глянув. Мовчки повернувся й пішов.
    – Образився! І на мене теж, – сумно сказав Ілька. – Вперше у житті.
    Кобольд виборсався з груби, по-котячому струснувся, розкидаючи іскри, й підняв із підлоги коцюбу, що вже охолола:
    – Як же ж я тепер без неї… Та без вугілля. Довічно в сирості лишаться.
    Аліна дістала з кишені подарунок Ненажери – аркуш паперу й олівці. Намалювала тарілку, на неї – грудку борошна. Потім заплющила очі, промовила, як Кобольд – «Гном і грім!» –  і знову подивилася на малюнок. Але нічого не змінилося. Тарілка лишалася порожньою.
    – Чарівництво не вийде без труда, – порадив Кобольд. – Треба малювати не борошно, а те, з чого воно починається.
    І Аліна намалювала поле, на якому росте пшениця. Коня, що везе мішки з зерном. Вітряний млин, де зерно перетворюється на борошно. Млин вийшов майже як справжній.
    Знову тихо сказала – «Гном і грім!» –  і відвернулася від малюнка. За хвилину почулось якесь шарудіння, і аркуш засипало пшеничним борошном.
    Дівчинка додала до нього те, що знайшла в комірчині Гончарного Замку, де кондитер Максиміліан зберігав припаси. Вийшло справжнє тісто. Навіть сире, воно смачно пахло. Аліна розмовляла з ним, наче з живим, умовляла скоріше підніматися. І тісто, дійсно, росло на очах.
    Розгорявся вогонь у припічку, та й вікна замку раптом висвітлив спалах блискавки. Гримнуло розкотистим громом. Вітер увірвався у вікно. Розпочалася справжня буря. Хвилі дощу накочувалися на стіни й біли блискавки крізь чорноту. Ілька підбіг до вікна, розчахнув стулки. Лице заліпило кошлатою водяною павутиною.
    – Кобольде, сто років не було такого дощу!
    – Сто одинадцять. Зачини вікно, будь ласка! Я би сам, але пальці водою обпалю.
    Крізь лахміття хмар у місто пробрався Місяць. Як на долоні було видно найдальші вулиці, всі в молочному місячному сяйві. На чорному оксамиті ночі виблискували вогники в далеких вікнах, а десь за кріпосною стіною, в тумані, височіли гори. І далеко на сході вже світлішало небо.

    ***

    Аж тут, наче навмисне, впав вогонь  у припічку, з’явилися сині язички. Кобольд стрибнув усередину груби, язички почали ластитися до ніг, розмовляли з Вогняним Гномом своєю мовою.
    – Вогню забракло сил. Треба розкрити Круглу Башту, – сказав Кобольд, повернувшись до кімнати. – Тоді з’явиться тягло й вогняні дзеркала запалять ватри по всьому місту. Дивись – вугілля майже прогоріло, незабаром погасне, навіть хліб не спечемо.
    – А як розкрити башту?
    – Там на горищі петарди, треба їх підірвати.
    – Я це зроблю, – сказав Ілька. – Це чоловіча робота.
    Кобольд похитав головою:
    – Це має зробити Аліна. В тебе, дівчинко, багато тепла. Я бачив, як світиться вугіллячко у тебе в руках. Без моєї вогняної шпаги петарди не запалити. Тож підемо разом у башту. Ти доторкнешся до кожного з великих дзеркал. Вони прокинуться, нагору вдарять вогняні промені, й повітря увірветься до груби.
    Аліна так і зробила. І в одному із дзеркал побачила власне відображення. Проміні світла різали темряву. Але їм бракувало сил, аби дістатися до горища.
    – Гном і грім! Виявляється, що робити добро набагато приємніше, ніж усілякі там капості та викрутні. От що, дівчинко… Краще гірше, але інше. Тож прощавай. Коли сидітимеш біля ватри, придивляйся до вогню – там я, – і вогняним зигзагом Кобольд укарбувався у гладінь дзеркала.
    І вже не самотній промінь, а ціла башта світла піднялася над головою. Вибухнули петарди на горищі, посипалися вниз уламки дощок. Над Круглою Баштою злітали й розсипалися різнокольорові сніп’я іскор.
    Загудів вітер. У всіх печах і грубах Гончарного Замку разом спалахнув вогонь. Небо дедалі світлішало, і феєрверк уже не здавався настільки яскравим, як ніччю. Зате місто, вмите дощем, ставало казково барвистим.
    Кульові блискавки вилетіли з Круглої Башти. Вони занурялися в пічну трубу кожного дому, запалювали ватру та летіли далі. Незабаром над усіма дахами попливли затишні цівки диму. А на замкові стіни впали перші промені сонця.

    ***

    Тісто вже піднялося достатньо, щоб посадити його на залізний лист і відправити до печі. З намальованого борошна вийшла на диво рум’яна, справжня паляниця. Аліна поклала її на мідну таріль, вмила водичкою, що нагрілася тут, у грубі, й навіть поцілувала.
    З Ількою вдвох вони понесли хліб у Синю Залу.
    Магістр стояв біля вікна, дивився, як піднімається сонце. Тоді повернувся й довго, нібито не вірив власним очам, роздивлявся хліб. Підійшов, узяв у руки, доторкнувся щокою:
    – Як пахне домом…
    Обережно, повільно стягнув рукавичку. Аліна мимоволі відвернулась, але краєчком ока все ж побачила – опіку немає. Зате у волоссі Магістра з’явилася сивина.
    Пролунав скрегіт – у великому годиннику з маятником уверх поповзла гиря на ланцюгу, над циферблатом відчинилися дверцята й дерев’яна зозуля тричі промовила:
    – Теп-ло, теп-ло, теп-ло…
    – Я вже зовсім старий, Ілько. Незабаром ти станеш дорослим, і ми розлучимося назавжди. Я знав, що колись це станеться. Бо опік не гоївся ніяк. Тепер його нема. Кінець і казці, й чарівництву.
    – Але ти ж найсильніший із чарівників!
     – Найсильніший той, кому нема чого втрачати. Але це незавидна сила. Кожен має те, що дорожче за життя – таке, що тобі не належить, а втратити страшніше за все.
    – Що це?
    – Наші рідні й друзі. Ілько, попрощайся із Аліною. Їй час повертатися у Башту. Вона побачила себе у дзеркалах, тож, Башта відпустить її додому. Треба поспішати – незабаром усі дзеркала перетворяться на попіл.
    Феєрверки давно згасли, не було й променів, що йшли від дзеркал. Але в кожному з них Аліна бачила своє відображення. А в одному навіть промайнув маленький чоловічок із довгим носом і великими вухами, викапаний Кобольд. А тоді дзеркала тріснули й перетворилися на попіл.
    Дорога була одна – по сходинках на дах башти. Аліна ще не навчилася прощатися, просто сказала:
    – До побачення, – і відвернулася, щоб хлопчик не подумав, що вона плаче. Хоча, це було дійсно так.
    – До побачення, Алінко! Йди обережніше, та не дивися вниз…
    Вона вже піднялася майже до самісінького верху, коли закортіло ще раз подивитися на Ільку. Глянула, й відразу закрутилася, запаморочилася голова. Аліна оступилась і полетіла вниз…
    Пролунав шелест величезних крил. Один із кам’яних кажанів ожив і зірвався з карниза. Підхопив кігтями дівчинку, підняв над баштою й опустив на дах замку. Аліна побачила темні банькаті очі, вузький роздвоєний ніс і тонкі крила, схожі на складану парасольку.

    ***

    Сполох вогню майнув перед очима. Аліна опинилася на даху закинутого будинку, що поряд із їхньою дачею. Замість той величезної Круглої Башти, що заросла мохом і диким виноградом, була маленька кутова башточка. Поряд – пічна труба. Старий заіржавілий флюгер гойдався, рипів, хотів повернутися, але не міг. І в жерстяному чоловічку Аліна відразу впізнала Кобольда.
    – То що ж, виходить, сонце тебе більше не лякає?
    Але жерстяний гном нічого не відповів.
    – Алінко, ти де? Йди швидше, бо гроза починається… – мама так само стояла на ґанку й кликала її додому.
    Виходить, час, дійсно, зупинявся?
    З іншого боку хтось притулив до стіни дерев’яну драбину. Раніше Аліна відмовилась би підійматися вище другої сходинки, не кажучи про те, щоби спускатися з такої висоти. Але після всіх казкових пригод це здалося дрібничкою!
    Вона не пам’ятала, як спустилася, прибігла додому й обійняла маму:
    – Скажи, чи йде годинник?
    – Звичайно, йде! – здивувалася мама.
    У Аліні в кишені лежали олівці – подарунок Ненажери. Вони не зникли, коли кажани підхопили Аліну в Башті й винесли з казки. Дівчинка простягнула татові чарівний  олівець і попросила відмітити її зріст на одвірку.
    Тепер і тато здивувався:
    – То що, ти виросла на цілий сантиметр? Ні, напевно, то я минулого разу дав хибу. Ти крутилась і не давала зробити рису, де треба.
    Аліна знала, що тато не помилився, але нічого не сказала.

    ***

    Цієї ночі Аліні наснився Місяць над казковим містом, шерех крил кажана й запах першого спеченого власноруч хліба. Зранку вона прокинулась од шуму автівки. Підійшла до вікна й побачила, що на сусідній ділянці у розчинену хвіртку несуть речі, а з вікон закинутого будинку знімають віконниці.
    Мама зраділа:
    – Більше не треба боятися, що поряд – закинутий будинок. Подейкували, що в ньому якась особлива старовинна піч, ото цей «замок» і придбав майстер пічних справ. А в нього, до речі, є син. Твій одноліток, Іллею звати. Може, хочеш познайомитись?
    – Хочу!
    Аліна вибігла на двір.
    Хлопчик вийшов із автівки й попрямував до дому. Чи походив він на того Ільку? Напевно, так.
    Аж тут знову грюкнули дверцята. Маленький в’юнкий чоловічок, смуглий, із вогняними коліщатками шпор на чоботах, непримітно прослизнув у дім. Але це, напевно, Аліні примарилось.
    – Мамо, чи знаєш, що у казці найголовніше? – спитала Аліна.
    – Що?
    – Вона ніколи не закінчується.

  Время приёма: 13:32 19.07.2020

 
     
[an error occurred while processing the directive]