запомнить
     
Регистрация Конкурс № 54 (лето 2020) Фінал

Автор: Инка Количество символов: 40000
Конкурс № 54 (лето 2020) Фінал
рассказ открыт для комментариев

as004 Буря


    1

    Навча вмостила голову на його плечі й спала. Її обличчя в досвітанкових сутінках було спокійним та безтурботним. Увесь світ складався зі сплячої Навчі, її тремтячих вій, рівного дихання, і це було так добре, що ніщо більше не мало значення. Відійшли на другий план власні проблеми, несправності в консолі, і майбутнє випробування вже не здавалося неможливим.
    Навча усміхнулася уві сні, повернулася на інший бік, зісковзнувши з плеча. Олеж піднявся, вибрався назовні. Небо рожевіло, ще трохи й над горизонтом з'явиться червоний диск Рідана. Повітря холодило, Олеж зіщулився, пірнув до ули, діставукривало й загорнувся. Літо добігало кінця. Коротке воно, літо на Реї. Коротке та спекотне, як вогняний метеор. Як не ухилишся - спалить, сховаєшся - не встигнеш зігрітися. З холодом прийде негода, помчать бурі, заганяючи людей до сховища. Олеж усміхнувся, Навча називала планету не інакше як «матір'ю», що дарує життя та смерть, світло і темряву. 
    
    Рея-13 нічим не виправдовувала свій нещасливий номер. Синьо-зелена кулька з вкрапленнями жовтого. Такою Олеж побачив Рею з орбіти рік назад. Рік пройшов, а здавалося, що ціла вічність.
    Жовте - це пустеля. Її насправді небагато, темно-руді бархани неширокими смугами перекреслювали зелень степів, повитих стрічками рік. Гори були на півночі, здебільшого пологі, алетраплялися й високі, у снігових шапках. Океан теж на півночі, холодний і завжди неспокійний. Олеж був там одного разу, відчув себе крихітною пилинкою в порівнянні зі стихією. Край землі, ніби начисто зрізаний. І височенні хвилі, що трощили берег й люто вгризалися до скельної породи.
     
    Рейская дослідницька база існувала без малого півстоліття. Приблизно тоді з приїздом вчених з'явилися переселенці: невелика група пустельників, які заперечували прогрес і технології. Вони вели просте життя, натуральне господарство, розводили тварин. Місцевих або завезених Олеж не знав. Хоч тварин і називали: коні, кози, собаки, однак земних вони нагадували мало.
    Дослідники влаштувалися у теплій частині планети, переселенці, які бачили себе місцевими, перший час кочували між літньою й зимовою стоянками, але Олеж цього не застав. Тепер селище - з десяток круглих будинків - ул, було лише одне, поруч із базою. 
    
    Навча - гарненька, тендітна дівчина, не походила на інших, коренастих і коротконогих. Очі в неї були не чорні, а теплі, карі та великі. Вугільне волосся двома тугими косами спадало на груди.
    Олеж згадав їхню першу зустріч. Навча мчала по степу на низькорослій тонконогій «конячці», схожій на земну викунью: з довгою шиєю, короткими вухами, хвилястою шерстю на грудях, великими коров'ячим очима. Зістрибнула, поплескала тварину по крупу й повела до села. На конячці сиділа дівчинка років п'яти і дригала ногами. Рада, як сказав хтось із місцевих.
    - Дочка твоя? - запитав Олеж.
    - Ні. У степу знайшла. Подарунок, - Навча обвела його очима і відвернулася, розгублено поправила коси. Вона називала дитину скарбом і подарунком, але ніколи не розповідала про її батька. А Олеж не питав і так і не зрозумів, її це дитина чи ні.
    Рада не розмовляла, тільки час від часу видавала дивні звуки. Проблем зі слухом не мала, розуміла, що їй говорять, але слухала не завжди. До Олежа прив'язалася, ходила за ним хвостом. Хоча чужих не жалувала. Єгора - адміністратора - лякалася, і якщо бачила, тікала й ховалася.
    Навча журила:
    - Єгор, що ти гримиш.
    - Я - Громов, як Зевс, громовержець, - жартував Єгор.
     
    Олеж прийшов, і Навча не вигнала. Він зрозумів - забере із собою, що би не трапилося, не залишить. І Навчу, і дитину. Це не обговорювалося, як справа вже вирішена.
    
    Вони сиділи біля вогнища, їли нанизане на тонкі прути м'ясо, так, як колись робили їхні предки. Захід сонця, степ, тихе іржання коней. Ніч, великі розсипи зірок. Вогник орбітальної станції. Димок від багаття на тлі неба.
    Навча гладила його волосся і все дивувалася наявності бороди й рослинності на грудях.
    - Тепер ти мені чоловік, Олеж, - задумливо сказала вона.
    
    ***
    
    
- Випробування проводимо вночі, - Громов втомлено тер і без того почервонілі очі.
    - Ми не готові, - заперечив Олеж.
    - Та щоб тобі, Олег. Збираєшся сперечатися з начальством? Сказали сьогодні, значить сьогодні.
    - Ми не готові, - бурчав собі під ніс Олеж, поки йшов з апаратної. Випробування турбувало. Так, вони на порозі масштабного відкриття. Начальник Громова приїжджав на базу ледь не кожен день. Олежа запросили лише раз для бесіди - показати й пояснити - заперечень і побоювань не послухали. Але ж ризик чималий. Досягти стабільного поля не вдавалося. І процес форсувати не можна, є загроза, що поле вийде з-під контролю. Олеж представив можливі наслідки і похитав головою. Згадалася недавня розмова з Громовим.
    - Хоча б розумієш, які це гроші? Ну да, ти - альтруїст, матеріальними благами не цікавишся. Так про близьких подумай. Повернешся до цивілізації, дівчину свою забереш. Перспективи ж які, - Громов масляно посміхнувся.
    - Якщо щось піде не так, якщо розрахунки помилкові, тут же все накриється.
    - Отже простеж, щоби пішло «так».
    - Єгор, ти не розумієш, - не погоджувався Олеж.
    - Все, сьогодні. Ще раз перевір, а ближче до ночі почнемо.
    - Людей відвести б до укриття про всяк випадок.
    - А ось цього не треба, - погляд Громова став жорстким. - Експеримент не афішуємо.
     
    Олеж залишив сплячу Навчу й поспішив до апаратної - невеликого круглого будинку в тридцяти кілометрах від бази, що поєднувався тунелем із центральним корпусом. Громов вже був на місці.
    На перший погляд завдання просте: у рекордно короткий час розігнати систему до максимуму.
    Олеж вставив пристрій у гніздо і, слідкуючи за консолпю, смикнув за важіль. Не подобався йому цей поспіх. Треба поступово розгойдувати систему на малих потужностях.
    Турбіна зрушила. Пол під ногами загудів. Потужність наростала, але якось стрибкоподібно. Імпульс, гасіння, новий імпульс. Не відразу Олеж зрозумів, що втратив контроль. Перший вибух не був сильним, імпульс згас у атмосфері.
    Олеж відреагував негайно, видер прилад із гнізда та скочив на квадроцикл, Громов позаду. Вони пірнули до тунелю. Пол під ними тремтів, прогинався. До наступного вибуху залишалися хвилини.
     
    - Треба забиратися якомога швидше. Єгор, оголошуй тривогу! - крикнув Олеж, коли квадроцикл в'їхав до бункеру.
    - Стояти! - гаркнув Громов і вихопив бластер. Чорна прірва дула націлилася на Олежа.
    - Єгор, ти чого? - пробурмотів Олеж.
    - Прилад давай, - очі Громова звузилися.
    - Як же так… бігти?
    - Так, бігти. Я не жартую, Олег. Прилад давай. І не дури.
    - А інші?
    - Інші мене не хвилюють, - прошипів Громов. - Головне пристрій вивезти й мізки б твої прихопити. Хочеш жити, квапся.
    - Нікуди я не піду, а ти нічого не отримаєш, ані ти, ані твій мерзотний начальник, - твердо сказав Олеж і набрав код видалення на приладі. Залишалося натиснути введення.
    - Твою ж мать! - закричав Громов. Відштовхнув Олежа, вирвав пристрій і запхав до чемодану. Валіза не зачинялася, Громов вилаявся крізь зуби.
    - Стривай! - Олеж намагався втрутитися.
    Громов нарешті впорався із замком і, не відводячи бластер від Олежа, позадкував до дверей. Олеж не міг повірити, що все це відбувається насправді і ледь чутно повторював: «Як так, як так».
    З боку тунелю почувся шум, до бункеру увірвалася хмара пилу. Громов втратив рівновагу, й Олеж зважився, кинувся вперед, викрутив Громову руку. Єгор замахнувся валізою. Удар припав Олежу в голову й відкинув на підлогу, потім пролунав постріл. У грудях стало гаряче. Олеж лежав і дивився, як розгойдується бункер, спучуються стіни, і розповзається в злій гримасі обличчя Громова, забруднене білим пилом. Виглядало це комічно, Олеж засміявся й задихнувся в кашлі. Прикрив очі та провалився у хитку муть.
    Коли опритомнів, кімната ще пливла, але Громов зник. Зі стелі посипалися шматки штукатурки, Олежу здалося, що пішов сніг. Вимазана та змерзла, виступила із замету Рада, злякано простягнула до нього рученята. Олеж хотів щось сказати, але захрипів. Кімната закрутилася, потемніла, спухла червоними плямами. Чи то в реальності, чи вже ні Олеж побачив сумні очі коханої. Навча нахилилася, торкнулася губами його щоки і прошепотіла:
    - Листок падає, коли гарний і червоний. Зелене листя міцне. Шкода, якщо бурею зірве.
    
    2
    

    Піт брів коридором з однією думкою: скоріше б дістатися до ліжка. Останнім часом він спав уривками. Комодор Алекс Шадрін зачастив до рейської бази та міг покликати Піта у будь-яку годину доби. Ноги були ватяні, Піт насилу їх переставляв. Схоже, він задрімав на ходу і прокинувся від крику.
    - Смірна!
    Піт сіпнувся, звично витягнувся у струнку.
    - Піотр! - начальницький палець защелкал перед самим носом.
    «Ось вже Шадрін, невгамовний», - Піт намагався сфокусуватися.
    - Виліт через кілька хвилин, корабель не готовий, а мій пілот хитається невідомо де, - гаркнув Шадрін.
    Піт прокинувся, але думати ще не почав і розгублено кліпав очима.
    - Піотр, у нас гості, їдемо на адміральський крейсер. Лисицю підготуй, - пояснив Шадрін.
    - Лисицю? - перепитав Піт.
    Комодор не відповів, вихопив комунікатор, що захлинався пафосним маршем, і закричав:
    - Що?! Твою мать, Громов! Ти облажався, тобі й розгрібати. Знати не хочу!
    Шадрін пішов, залишаючи за собою шлейф соковитою лайки.
    Піт замотав головою, щоб струсити сон, придушив позіхання й поплентався до посадкового шлюзу. Про відпочинок можна було забути.
     
    Цивільному, без великого льотного досвіду і зв'язків, знайти роботу виявилося непросто, і посаду асистента на орбітальній станції біля Реї-13 Піт порахував за щастя. Командувач станції Шадрін - бувалий вояка - нікому не давав спуску. За два роки роботи Піт налітав чимало годин і навіть придбав армійську виправку. Однак на військовому кораблі виявився вперше і з непідробноюцікавістю розглядав посадковий відсік.
    Верткі розвідники, хижі винищувачі, шатли. Але нічого громіздкого, все-таки не авіаносець. Невеликий зореліт метрів тридцять у довжину, явно невійськового зразка, виділявся посеред цієї уніфікованої різноманітності, точно біла ворона. Приватна яхта? Корпус витягнутий, схожий на морську птицю, що склала у нирку крила, фюзеляж матово-сірий. Щось пташине, але нічого хижого.
    Поверхня зорельота світилася. Піт не втримався та помацав. Під долонею розлилося приємне тепло, з'явилося відчуття, ніби чухаєш за вухом домашнього улюбленця. По кораблю пробігло ледь помітне тремтіння. «Привиділося», - не повірив Піт.
    - Ти їй сподобався.
    Піт здригнувся, відсмикнув руку. Незнайомий хлопець стояв за півметра від нього.
    - Що? Воно тепле, - зніяковів Піт.
    Хлопець усміхнувся, підійшов до корабля, торкнувся корпусу, затримав долоню на поверхні. Корабель відповів хвилею кольорів. Переливи синього, фіолетового, яскраво зеленого, помаранчевого і блакитного закручувалися у спіраль і змішувалися, розходилися хвилями. Незнайомець прибрав руку. У точці дотику залишилося пульсуюче синьо-жовте світіння.
    - Ух, нічого собі, - зміг видавити Піт.
    - Тепер ти.
    Піт обережно доторкнувся, у пальцях закололо, корабель відгукнувся неяскравим мерехтінням.
    - Щось на зразок вітання. На чужих зазвичай не реагує. Кажу ж, сподобався.
    
    Незнайомець виглядав ровесником. Світло-сіра форма, не схожа ні на армійську, ні на цивільну льотну, на плечі незнайома символіка. У вимові присутній легкий акцент. Навіть, не акцент, академічна мова, настільки правильна, що звучало неприродно. Точно з еліти. Звідки тільки взявся на крейсері адмірала, родич?
    - Твій корабель? - поцікавився Піт. - Ніколи таких не бачив.
    - Ні. Я всього лише пілот. Амарійській королівський флот.
    «Королівський? Десь ще у всесвіті збереглася монархія!» Про амарійцев Піт чув, хоча зустрічав уперше: раса могутня, але малоконтактна, власники транспортної мережі, меценати, що спонсують науку й мистецтво. Цікаво, чи не амарійци фінансували дослідницьку базу на Реї?
    - Рін, - широко посміхнувся хлопець і простягнув руку.
    Піт представився, потиснув долоню з побоюванням, чи не піде він сам іскрами від дотику.
    Корабель побачився в іншому світлі. Не приватна яхта молодого бовдура, а високотехнологічний амарійській зореліт. М-да. На сьогоднішній день найшвидші кораблі у всесвіті, рухаються всупереч законам фізики. Амарійські пілоти - телепати, літають у режимі занурення, зливаючись на час польоту з машиною. Як це відбувається Піт приблизно знав. Кораблі Федерації оснащені блок контролем, який дає змогу підключатися до управління кораблем через інтерфейс шолома. Так зване псевдозанурення.
    Піт зітхнув: на подібній машинці йому не літати. Про належність зорельота міг би здогадатися раніше, аж надто ексцентрична форма.
    - Один цією штукою управляєш?
    - З напарником. Він утік знайомитися з особовим складом. Ти прибув ось на цьому? - Рін кинув погляд у бік Лисиці.
    - Угу, начальницька машина, - кивнув Піт. - Знайомий?
    Амарієць невизначено хмикнув.
    - Лл-130 або Летюча Лисиця, чотири потужних двигуни, колишній десантний катер. У неї сидушки у вантажному відсіку збереглися, - Піт говорив із гордістю, Лисицю він любив.
    - Модель із блок контролем? - поцікавився амарієць.
    - Угу, і жвава до того ж. Хоча й не така прудка, як ваше чудо. Доречі, яка в нього швидкість? - Піт не стримав захоплення.
    - Від пілота залежить - вміння, досвіду, внутрішньої енергії. Легше показати, ніж пояснити, - Рін натиснув долонею на корпус. Корабель здригнувся, у місці дотику з'явився невеликий отвір. Він збільшився, поки не став достатнім для входу. Знизу відростав трап, висуваючи сходинку за сходинкою. Амарієць запросив увійти. Піт заніс ногу, і в цю мить шлюзом прокотилося виття сирени.
    - Бойова тривога? - Рін насупився.
    - Чого б? Імовірніше навчальна, - невпевнено заперечив Піт.
    - Ходімо, - амарієць потягнув Піта за собою.
    Вони побігли. Рін буквально силою штовхнув Піта до незнайомого приміщення. Двері за ними зачинилися.
    Простора кімната, на всю стіну екран, ряди крісел. Усередині юрмилися військові й щось збуджено обговорювали. «Командний пункт? Пощастило ж потрапити». Адмірал флоту й Шадрін про щось перемовлялися. Комодор хмурнів із кожною хвилиною. Піт непомітно позадкував до дверей, посмикав ручку. Замкнено. Притулився до стіни, намагаючись стати її частиною.
    - Сигнал тривоги з Реї отримано двадцять хвилин тому, ваші дії? - адмірал говорив жорстко.
    - У дослідників є шатл, але в неробочому стані. Не можуть злетіти. Погодні умови стрімко гіршають, - доповів технік.
    - І? - адмірал втрачав терпіння. - Надішліть транспортник з орбітальної станції. Кількість осіб на базі?
    - Тридцять один співробітник. Лише одна машина здатна евакуювати базу і вона на Реї, - повідомив Шадрін. - Ми - невелика станція. Фінансування не дозволяє тримати більше кораблів.
    - Повідомляють про місцеве населення, - відрапортував технік.
    - Скільки?
    - Дані уточнюються.
    - Невже немає відповідного катера? - встряв у розмову Рін.
    - Хто цей вискочка? - роздратовано запитав комодор.
    - Рін Ер, королівський амарійській флот, - незворушно відповів амарієць.
    - Вас це не стосується, - втрутився адмірал.
    - Пропонуєте спокійно спостерігати? - не погодився амарієць.
    - На крейсері суда малого тоннажу, - сказав адмірал. - Нам нічого запропонувати.
    - А Лисиця? - запитав Рін.
    - Яка ще Лисиця? - брови адмірала поповзли догори.
    - Лисиця комодора зараз у доці.
    - Армійська? Сорок п'ять пасажирів або тридцять шість із повним спорядженням… - адмірал задумливо потер підборіддя.
    - Лисиця не призначена для такої погоди. Шатл мені вже угробили. На базі є бункер, зможуть сховатися, - Шадрін підвищив голос.
    На екрані з'явилося зображення Реї з космосу. Жовтувата спіраль закручувалася і виглядала зловісно.
    - Кого збираєтеся послати на Лисиці, пилота-смертника? - гаркнув Шадрін.
    - Не треба згущувати фарби. Умови погані, але не неможливі. Я сам відправлюся до Реї, - заявив амарієць.
    - Рін, ваш статус і кваліфікація не дозволяють правити кораблями Федерації, - заперечив адмірал.
    - Невже? Я можу літати на будь-якому кораблі, - огризнувся Рін.
    - Молодий чоловіче, - у голосі комодора звучали поблажливі нотки. - Ви правильно помітили, це моя Лисиця. Збираєтеся її вкрасти?
    - Якщо знадобиться, - з цими словами Рін рвонув до виходу. Піт кинувся за ним.
    

    3
    

    Рін стрімко віддалявся. Піт гукнув, додавши ходи.
    - Стривай.
    Амарієць пригальмував і обернувся.
    - Зачекай. Я знаю Рею, і Лисицю теж. Полечу з тобою.
    - Ти під присягою? - запитав Рін.
    - Ні, цивільний.
    Амарієць кивнув. Їх наздогнав хлопець у такий самій, як у Рина, формі, заговорив, звертаючись до амарійца. Мова незнайома, інтонації схвильовані.
    - Піт. Мій напарник Нуук, - представивРін. Далі бігли втрьох.
    - Без спеціального дозволу не потрапити до посадочного відсіку, - зауважив Піт.
    - Я розберуся, - швидко відповів Рін. Нуук подивився на нього з переляком.
    Як Піт і припускав, до посадочного відсіку їх не пустили. Зачинені двері підпирав вартовий. Помітивши хлопців, він пожвавів.
    - Вхід заборонений.
    - Маю доступ до мого корабля у будь-який час, - заперечив Рін та виступив наперед.
    Вартовий зміряв амарійца поглядом, затримався на емблемі на рукаві.
    - Вказівка ​​нікого не впускати до подальших розпоряджень. Очистіть прохід, - він недвозначно глянув на паралізатор на поясі.
    Піт згадал вираз обличчя адмірала й недобру посмішку комодора. Рін спокійно наблизився. Майнула тінь - ледь вловимий рух - і амарієць підхопив непритомного вартового та дбайливо посадив на підлогу, притуливши до стінки.
    - Ти… що зробив?! - вигукнув Піт, подумавши, що всі ці розмови про ненасильство й амарійське неприйняття агресії насправді обман.
    - Відключив ненадовго. З ним все гаразд, я… не заподіяв шкоди. І… - амарієць знову запнувся, - Нуук простежить.
    Нуук нервово озирнувся. Піт теж подивився назад. Коридор, яким вони щойно пройшли, зяяв порожнечею. Крім вартового, зупинити їх ніхто не намагався.
    - Що далі? - Піт ткнув пальцем у замок, устаткований сенсорним екраном, кардрідером та скануванням сітківки.
    Рін накрив механізм долонею. Прибрав руку та відступив. Замок огорнуло мережею синіх блискавок, екран потьмянів і оплавився, механізм ображено пискнув. Двері від'їхали вбік.
    - Вартовий, та псування майна, - похитав головою Нуук.
    - Ще збираюся викрасти корабель, - пирхнув Рін.
    Піт зітхнув, схоже, однією доганою справа не обійдеться.
    - Можливість відмовитися ще є, - похмуро сказав Рін, свердлячи Піта поглядом, від якого стало не по собі. - Тебе ніхто не бачив, вартовий навряд щось згадає, а що до камер, так вони зараз відключаться.
    Піт подумки вилаявся, клянучи все на світі: впертого Шадріна, амарійців і навіть стихію. Та була впевненість - те, що вони зараз роблять, правильно. Ментальний вплив? Це заборонено, будь-які спроби суворо каралися, але Рін діяв всупереч звичайному уявленню про амарійців. Проте, думку про вплив Піт відкинув, навряд чи його персона настільки важлива, щоби до усіх проступків додавали ще й цей.
     
    Лисиця перебувала там, де її залишили. Техніки закінчили перевірку, паливо додано, троси від'єднані.
    Нуук різко зупинився. Виставивруку долонею вперед. На тремтячих пальцях спалахнули блакитні іскри. Вираз обличчя напружений, в очах рішучість.
    - Навіть так. Збираєшся не пустити? - Рін завмер і насупився.
    - Не пустиш тебе, - відповів Нуук, опускаючи руку. - Вибач, не стримався. Дозволь хоча б поїхати з тобою.
    Рін похитав головою:
    - Досить і нас двох. Повернемося на орбітальну станцію. Чекай на мене вже там.
    - Візьми наш корабель, - попросив Нуук.
    - Наш? - невпевнено перепитав Рін. Кинув довгий погляд у бік амарійського зорельота й зітхнув. - Малий. Усіх не розміщу. Принеси краще аптечку.
    Нуук невдоволено скривився, але пішов виконувати прохання.
    Рін повернувся до Піта:
    - Послухай, тобі не обов'язково зі мною летіти.
    - Відмовлюєш або не довіряєш? - спалахнув Піт.
    - Адміністративно я тебе прикрию. Не питай як, але відповідати за все, що сталося і станеться буду сам. Не переривай! - Рін підвищив голос. - Мова про інше. Загострена інтуїція й дар передчуття - особливості нашої раси. Не знав? Не все так однозначно на Реї. Ця буря… підозріло якось, небезпечно. Хочу бути впевненим, що ти знаєш, що робиш.
    - Стривай, за боягуза мене маєш?
    - Я попередив.
    Замість відповіді Піт рвонув двері до кабіни Лисиці.
    Повернувся Нуук із невеликою сумкою. Рін подякував, забрав сумку, тихо додавши:
    - Зустрінь мене на станції.
    Нуук відважив легкий уклін і слухняно відійшов, більше не втручаючись.
     
    Рін вибрав крісло зліва. Піт не заперечував, поступившись лідерством. Запустив двигуни, радіючи, що не встигли охолонути. Включив діагностику. Усе гаразд, машина готова. Льотні шоломи залишилися на сидіннях, добре.
    Амарієць відкрив сумку. Дістав невеликий ін'єктор, зарядив, закатав рукав.
    - Це для занурення?
    - Стимулятор. Стане в нагоді, - пояснив Рін, притискаючи ін'єктор до плеча. - Я не занурювався на ваших кораблях, не впевнений, що спрацює, але якщо треба, спробую.
    - Можна й мені? - попросив Піт.
    Рін уважно на нього подивився.
    - Спати не пробував? Начальство дістає, так? Зараз підберу дозу, - він вибрав ампулу й перезарядив ін'єктор. - Ось… Діє години чотири, відпускає без наслідків. Руку давай.
     
    Амарієць надів шолом, але стартувати не поспішав, насупився і поклав руки на панель.
    - Літав на такому? - обережно запитав Піт. У голові крутилася лячна думка: що взагалі відомо Ріну про кораблі Федерації? Й адмірал згадував кваліфікацію. По спині пробіг холодок, стало не по собі. У шоломі включився інтерфейс, виводячи дані на внутрішню поверхню. Хм, амарієць ще не увійшов до системи, його шолом не активований.
    - Можу нею управляти, - нарешті озвався Рін, підключився та, як ні в чому не бувало, набрав код відкриття шлюзу. Платформа з Лисицею плавно пішла вниз. Піт здригнувся, про код він не подумав.
    - Викликай рейскую базу, орієнтовний час посадки через вісім хвилин, - розпорядився Рін.
    Стеля над ними сомкнулася, люк у підлозі повільно розкривався. До скидання залишилося зовсім небагато. Якщо їх не схочуть випускати, саме час втрутитися. Але ефір мовчав.
    - Готовий? - Рін взявся за важіль.
    Піт кивнув, механізм розкрився, Лисиця звалилася вниз. Включився зв'язок. Говорила не база, а диспетчерська крейсера:
    - Борт номер дванадцять, виліт заборонено. Повторюю, виліт заборонено.
    Рін буркнув щось нерозбірливе. Передавач жалібно забулькотів і затих, голос диспетчера урвався на півслові. Лисиця, усе ще зі складеними крилами, падала до низу.
    - Говорить база, - динамік ожив схвильованим голосом.
    - Сідаємо через чотири хвилини, - відповів Рін, - Як швидко зможете завантажитися? Де ви знаходитесь?
    - Зовні ураган.… Швид… сть вітру… метрів у сек… нду.
    - Повторіть, де ви знаходитесь? Зв'язок перериваєтся.
    - Ц…р… ща… - Динамік зашипів.
    - Повторіть, прийом.
    - Центр селища, комплекс відпоч…ка й розваг, - у динаміці гірко гмикнули, - будівля… лед… тримається.
    - Постараюся сісти якомога ближче. Приготуйтеся.
    - Прийнято. Сильні пошкодження… поранений…
    
    Крила розкрилися. На екрані висвітилося селище: генератор, підстанції, житлові приміщення, центр. Рін зробив коло, вибираючи місце для посадки. Біля комплексу відпочинку знайшовся рівний майданчик. Піт, підняв лицьовій щиток, подивився у вікно і спочатку нічого не побачив, і тут під ними різко виплили гнітючого вигляду руїни.
    - Буря сюди ще не дійшла, звідки такі руйнування? Учора все було нормально, - здивувався Піт.
    Човник кренілся, важка машина підскакувала від поривів вітру. Здавалося, що їх зараз перекине, шпурне на землю або розмаже об найближчу будову.
    - Не сядемо, - буркнув Піт. Перспектива розбитися виглядала не в міру реальною. І закричав. - Комп'ютер вийшов із ладу.
    - Спокійно. Я відключив, - рівним голосом сказав Рін. - Зараз посаджу машину.
    Піт втратив контроль над Лисицею і закричав: - Що коїться?
    - Все гаразд, я тримаю, - глухо відповів амарієць.
    Лисиця зависла, балансуючи, колеса нарешті торкнулися грунту. Машину розвернуло й понесло, але Рін вирівняв. Лисиця сипнулася і застигла в декількох метрах від будівлі.
    - Злітати буде легше, - прошепотів Піт, тільки зараз помітивши, що затамував подих.
    - Допоможу розміститися. Замкни кабіну й будь готовий підняти трап по моїй команді, - Рін запустив відкриття хвостового люка і кинувся до виходу, на бігу хапаючи аптечку, навігатор і лицьову маску.
    Піт здивувався щодо розпорядження зачинитися, але двері усе ж заблокував.
    

    4
    

    Рін Ер прибув на адміральський крейсер у рамках офіційної програми. Місія більше дипломатична,якщо зважати його походження. І, здається, він усе зіпсував. Нуук, присутній як спостерігач, уже передав про його витівку на Амар. Розгляду Рін не боявся, головне витягти людей, а там будь, що буде.
     
    Рампа повільно опускалася. У повітрі кружляв жовтий пил, крізь який ледве проглядали темний силует будівлі й мерехтливі вогні. Звідти потягнулися тіні - перша група людей.
    Занурили носилки з пораненим. Рін схилився над потерпілим. Провів руками вздовж тіла: травма голови, непритомний, але стан не критичний, і перша допомога надана. Вколов стабілізатор, повернувся до решти:
    - Прямуйте до вантажного відсіку. Скільки вас?
    - Не рахував. П'ятдесять, напевно. Місцеві підійшли. Вони ще і тварин своїх тягнуть, - чоловік гидливо скривився, мнучи світлі чуприну. У руці він тримав валізку, вимазану брудом. Запитав по-діловому - Шеф, помістимося?
    Рін кивнув й прикинув ймовірне перевантаження. Начепив лицьову маску і риссю кинувся до будівлі. Всередині юрмилися люди: співробітники станції й невелика група місцевих: чоловіки сиділи просто на підлозі, жінки метушилися з дітьми. Ані масок, ані захисних окулярів. А по центру тулилося стадо, щи мичало та скиглило.
    - Тварин і речі не візьму, машина перевантажена, - розпорядився Рін. - Закрийте чимось обличчя, зовні неможливо дихати.
    Люди збиралися у групи по чотири-п'ять і бігли до катера.
     
    Ріна хитало, незважаючи на стимулятор. Давалися взнаки наслідки занурення, виконаного без спеціального обладнання й підтримки. Неможливе занурення. Рін і сам так думав, бо ледь не втратив себе, коли став великою незграбною машиною, яка підстрибувала від поривів вітру. Машиною не новою, пошарпаною й майже списаною, що після реконструкції повернулася до ладу. Рін відчував зміни, які відбулися з Лисицею, недоліковані рани, нерідні вузли. Вона все ще хотіла літати, вона була для цього призначена. Люблячи й одночасно жаліючи, балансуючи на межі можливостей, Рін посадив катер.
    Усе ще відчувалися двигуни, що працювали в унісон із власним серцем. Гучно стукало у вухах, звуки грузли, немов проходили крізь шар води. Шум, виття, тупіт, відлуння голосів. Крик, повний розпачу. Покрутив головою, концентруючись на джерелі. Ось воно. Кричала жінка з місцевих. Мозок автоматично вихопив деталі: молода, темні коси, хустка на плечах, строкате зім'яте плаття, хутряні чобітки. Тримали двоє, а вона виривалася. Від жінки розходилися хвилі паніки. Рін захитав головою, остаточно розриваючи зв'язок із Лисицею.
    - Що відбувається?
    Чоловіки послабили хватку, жінка нарешті звільнилася. Заговорила швидко на своїй мові, показуючи на вихід із будівлі. Інтонації благальні, в очах сльози.
    - Не розумію.
    - Дівчинка… там, - сказала вже на загальній.
    - Дочка? - перепитав Рін.
    - Дів-чинка. Там, - повторила жінка, вказуючи напрямок.
    - Навча, час іти, - втрутився темноволосий чоловік у товстому светрі з коміром, натягнутим майже на очі. Жінка його відштовхнула, демонстративно сіла на підлогу й заскиглила.
    - Крім дівчинки, всі?
    - Ще одного чекаємо, - погляд чорнявого метнувся до дверей.
    - Олеж не прийде, - жінка схлипнула.
    - Прийде-прийде. Куди він дінеться, - заспокоював темноволосий.
    - Де дівчинку шукати, хоча б приблизно? - запитав Рін.
    Чоловік потер скроні:
    - Не знаю точно, у селі або на базі. Зранку загубилася. Дика вона, німа.
    - Це далеко?
    - Метрів за сто. Але… - темноволосий розвів руками.
    - Ім'я, вік?
    - Років п'ять, звати Рада.
    Рін озирнувся. Будівля швидко порожніла, залишилося кілька місцевих, які готувалися на вихід. Літній дід, піднявши рушницю, цілився у тварин.
    Амарієць присів поруч із жінкою, обхопив за плечі й гарненько струснув:
    - Знайду її, добре? - Піднявся та звернувся до темноволосого.
    - Дай мені п'ять хвилин. Відводи її, йдіть звідси всі. Щоби до мого повернення, були у човнику.
    - Ось, тримай, - чоловік простягнув ліхтарика.
    Рін подякував, звірився з навігатором, прикинув напрямок і кинувся у темряву.
    
    ***
    

    - Піт, прийом. Чуєш мене? - динамік у кабіні ожив.
    - Злітаємо?
    - Через п'ять хвилин. Я дам команду.
    - Зрозумів.
    Піт чув важке дихання. Амарієць кудись біг? Де його носить?
    - Піт, - пауза, сиплий вдих, видих. - Якщо не повернуся через п'ять хвилин, піднімай машину. Зрозумів?
    Піт хотів запитати, що це все означає, але амарієць відключив зв'язок.
    У двері забарабанили.
    - Є хто небудь?
    Піт відгукнувся.
    - Пілот, злітай, а? - Голос здався знайомим.
    - Залишилося п'ять хвилин. Розміщуйтесь у салоні, не забудьте про кріплення безпеки, зліт буде непростим.
    Шум за дверима замовк. Піт розглянув зображення з камер салону. Біля дверей стояв білявець із валізкою. Обличчя прикрите хусткою. Підняв кулак, щоби знову вдарити, але передумав, поставив чемодан, розвернувся й пішов до трапу.
    - Так, місць на всіх не вистачає, пріоритет у співробітників бази, інші на вихід. Давай - давай, не баріться!
    «Про що це він? Що відбувається?» - занепокоївся Піт.
    Білявий відіпхнув якусь жінку, грубо виштовхав із катера. Піт закричав:
    - Заспокойтеся! Усі помістимося.
    Чоловік знову підійшов до дверей. Кулак наполегливо забив у двері.
    - Пілот, сука… злітай! Злітай, кажу тобі! Загубиш усіх!
    «Громов, чи що?» - Піт насилу впізнав у цьому розпатланому типі зі спотвореним злістю обличчям адміністратора бази.
    - Охолонь, - чиясь долоня лягла білявому на плече. Громов відмахнувся, знову побіг до трапу, розштовхуючи пасажирів.
    - Ідіть геть, щури місцеві. Валіть до свого села. Геть!
    Біля трапа почалася метушня, чулася лайка. Хтось кричав. Розпалювалася бійка. Клубок із тіл вивалився назовні. Крики різко стихли. Трохи згодом біля кабіни з'явився темноволосий, ввічливо постукав.
    - Пілот, ще двох чекаємо й товариша твого, час є?
    - Чотири хвилини, - Піт намагався надати голосу спокій і впевненість.
    Катер відчутно труснуло. У салоні пролунав переляканий крик.
    «Рін, ну де ти?» - думав Піт.
    
    ***
    

    Пориви вітру збивали з ніг. Рін рухався майже на дотик. Десять метрів, п'ятдесят. Якісь будови, уламки. Де шукати дівчинку? Змістив сприйняття, подивився на реальність під іншим кутом. Якщо жива, відчує. Так і є. Теплова точка, метрах у двадцяти, але поруч ще одна поменше. Додав швидкості, розбереться на місці. Окремим потоком запустив відлік.
    Стіна виросла прямо перед ним, зустрілася із плечем. Будівля, вхід, чорний провал, й обидві точки внизу. Тьмяне світло ліхтарика вихопило сходи. Рін скотився донизу. Точки розділилися. Одна зліва, інша справа. Права крупніше, до неї вів неширокий прохід. Рін покликав, не надто сподіваючись на відгук, але відповідь прийшла, змусивши здригнутися. Малятко - телепат, переляканий крик вкрутився у свідомість. Рін заговорив подумки, намагаючись заспокоїти, поповз у бік дівчинки. Прохід ішов під ухил, повільно звужувався, але раптово розійшовся і закінчився невеликою нішею. Частина підлоги, яка вела до ніші, обвалилася, залишилася вузька балка. Рін перевірив її: гойдається, алемає витримати.
    Дівча сиділо по інший бік обвалу і тремтіло. Замурзане обличчя, перелякані очиська. Сама назад не пройде, ризиковано.
    Рін підбадьорив дитину і отримав у відповідь боязливу усмішку. Бідолаха, її думки плуталися, звикла, що ніхто не чує.
    «Бабака… - ледве розбірливий шепіт, упереміш із «розумовим сміттям». - Бабака». - І картинка пухнастого звірка - друга точка.
    «Заберу тебе, - відповів Рін. - Мало часу. Покатаємося». - Картинка із катером.
    «Бабака?» - наполегливо повторила дівчинка.
    «Спочатку ти, потім Бабака», - Рін просунувся вперед, ліг на балці так, що ноги залишилися у проході. Балка прогнулася під його вагою, але трималася. Рін потягнувся до дівчинки.
    «Хапайся».
    «Дядя, там, - захвилювалася дівчинка, показавши картинку з блискавкою. - Поганий дядя, бу-ум, аянга».
    Малятко вчепилося в простягнуту руку. Рін рвонув дитину на себе, вихопив із ніші та швидко поповз назад. Ліхтарик зірвався до провалу, висвітлив нерухоме тіло внизу.
    «Бабака?» - дівчинка знову запустила картинкою.
     
    Рін затримав подих і вискочив назовні. Малятко вмістилося під курткою, крихітні рученята обвили шию.
    Не дихати - маска в дівчинки. Нестися вперед. Стрімко як ніколи. Обігнати вітер.
    Простір навколо ніби застиг. Або це він рухався настільки швидко? Молотом у скронях відстукував метроном. Останні секунди. Тушка Лисиці темніла попереду. Ще трохи, ще один ривок. Метроном зупинився - п'ять хвилин минули. Не встиг.
    - Рін? Ти на борту? - голос Піта увірвався до вуха.
    - У двадцяти метрах, - хрип, шипіння й розуміння, що Піт його не чує. - У двадцяти метрах…
     
    Рампа наполовину опущена. Біля катера нерухомо лежав чоловік, ноги вивернуті в неприродній позі. Рін, ще нахиляючись, зрозумів - нічим не допоможеш. Хтось простягнув йому руку, допоміг забратися до катера.
    - На борту, зачиняй.
    У нього забрали дівчинку. Жінка, як її звуть? Навча. Вона вже не плакала, притискала дитину до себе. З-за пазухи вислизнув вовняний клубок та заскиглив. Сріблясте хутро, пухнастий хвіст, довгі вуха, витягнута, чимось схожа на лису, мордочка - «Бабака». Рін не пам'ятав, як прихопив звірка. Хтось поплескав його по спині й щось сказав. Голос гудів, слів не розібрати. Підняв голову - один зі співробітників бази, втомлені очі, темне волосся. Там, у залі, обличчя закривав комір светра.
    - Зовні… що сталося? - прохрипів Рін.
    - Упав і… - темноволосий розгублено знизав плечима.
    Рін зігнувся навпіл, відновлюючи дихання. Вдих - видих…
    - Навча, бери дівча та прямуй до кабіни, - Рін намагався йти швидше. Біля дверей спіткнувся об чемоданчик. Підняв і ледь не впустив, обпекло емоціями: лють, відчай, біль.
    

    5
    

    У кабіні Рін переконався, що Навча із дівчинкою влаштувалися у сусідньому ряді, кріплення надійно застебнуті.
    - Ти як? - запитав Піт.
    Рін кивнув, говорити не хотілося.
    - Видок у тебе ще той, - хмикнув Піт. - До зльоту, між іншим, готові. Що це?
    - А, - Рін поставив валізу на підлогу. - Всередині щось важливе, треба перевірити.
    
    Прилади працювали з перешкодами. Про те, що відбувалося зовні Піт не здогадувався. Ніхто ще не зрозумів, що вони не встигли. Тому, що за катером піднімалася бурхлива стіна, і попереду була стіна. Над головою стулялося небо. Буря жадібно підступала з усіх боків й не мала наміру випускати обіцяну їй жертву.
    Рін зціпив зуби. Треба спробувати. Увійшов у занурення, швидко, наскільки можливо. Звичайний режиму польоту на кораблі його народу, призначеному для подібних трюків, але не на машині, зробленої людьми. І на адаптацію немає часу.
    Занурення… Усередині болісно здавило і відпустило. Другий раз пішло легше. Грузька потворна форма, обмежені можливості. Він звик до іншого - граційного тіла птиці, звик літати, а не тягнути на собі. Енергія одночасно скипала в чотирьох місцях. Двигуни в положенні зльоту, між ними розрівалося власне серце. Двигуни надривно гули, захлиналися, серце шалено калатало.
    Він розтікся свідомістю по кораблю, бачив пасажирів, усіх до єдиного. Дівчинка - Рада, Навча, темноволосий. «Бабака» - сріблястий клубок на підлозі, ніс прикритий хвостом.
    Потужне тіло Лисиці тремтіло у нетерпінні, пританцьовувало, як норовистий кінь, і осідало, переобтяжене несподіваними вершниками. Вітер посилився, бив у груди, здавлював і роздирав піщаними кігтями. Поштовхи відчувалися шкірою. Ураган насувався: пилові потоки оточували, стискали з усіх боків. Рін мимоволі зажмурився в очікування удару: сенсори мигнули і включилися знову. Смертельна пастка ось-ось закриється.
    Дівчинка повернула голову. Помах коротких вій. Повільний. Час зупинився. Мить, що замкнена у паузі між двома ударами серця. В нього є час.
     
    Сприйняття загострилося. Свідомо чи несвідомо Рін оглядав планету - живий і ворожий організм, який намагався його не пустити, перетерти, зробити своєю частиною. Щупальце Реї, схоже на довгий канат, обплело шасі та тримало катер. Планета готувалася взяти плату за довгострокове терпіння.
    Розум винесло назовні, він розросся, розкинувся, піднявся степовими травами, спухнув вершинами гір, розплескався неспокійним морем.
    «Я є ядро», - прошепотів Рін.
     
    Він сидів на вершині дюни і пропускав пісок крізь пальці. Занурювався руками у гарячий бархан, набирав повні жмені, підкидав угору пилові фонтанчики. Усміхнувся та розсипався міріадами піщинок, дозволив вітру захопити себе, підняти смерчиком, закрутити, поступово набираючи силу.
    
    Якщо не можна зупинити бурю, потрібно стати нею. Тимчасово втратити себе і повернути назад з піщинки, техніка, яка не давалася раніше. Вона і зараз на межі розуміння.
    Розправив плечі, змахнув величезним крилом. Нарешті! Така потужність йому до душі. Заразрозплющити очі. Вірніше, одно - око бурі. У центрі катер - темна піщинка, треба дати їй піти, позбутися перешкоди.
    Величезне крило розпрямилося, струсило пісок із пір'я і відкинуло дике, майже непереборне бажання не випускати темну піщинку. Він ще пограє. Потім.
     
    Вітер стих раптово, Лисицю припинило кидати з боку в бік. Рін легко злетів, підняв тіло, що стало рідним, забираючи його вгору через колодязь ока, який вже почав замикатися, вирвався у чорнильну синь. Поки не закрилося, поки серце не завершило удар.
     
    Темна стіна стискає тіло. Біль у зламаних ребрах, болючий удар усіх чотирьох сердець, невдала спроба зробити вдих.
    

    6
    

    Піт насилу розтиснув побілілі пальці. На долонях залишилися червоні смужки від нігтів. Катер вийшов за межі атмосфери.
    - Не думав, що в нас вийде, - буркнув Піт.
    - Кого називають блискавкою у селі? - раптом запитав амарієць. - У підвалі вбитий. Дівчинка - телепат, сказала: «Поганий. Бив блискавкою».
    - Блискавкою? Можливо стріляли. Убитий? - засумнівався Піт.
    - Розпанахани груди, - кивнув Рін. - Або грім. Дівчинка говорила про людину.
    - Прізвисько адміністратора «Грім», але я бачив його на катері. Скандалив, заважав посадці, заспокоїли начебто, - пояснив Піт.
    - Заспокоїли. Насмерть. Залишився зовні, - ледь чутно сказав амарієць. Він зняв шолом, упустив на підлогу. В очах промайнув дикий, майже божевільний вираз.
    - Насмерть?! - не повірив Піт.
    - Візьми управління на себе, - тихо попросив Рін, здригнувся та застогнав, відкинувся на спинку крісла. В обличчі ні кровинки. 
    - Все гаразд?
    - Майже… - Рін хрипко видавив. З носа потекла кров, він розмазав її долонею, але кров не зупинялася.
    «Що з ним відбувається?» - думав Піт, викликаючи диспетчерську.
    - Підходимо до орбітальної станції, готуйтеся прийняти. Евакуювали всіх, потрібна медична допомога.
    - Багато поранених? - станція відреагувала по-діловому.
    - Одна людина з черепно-мозковою травмою. Решта в порядку, та й амарієць… З ним щось не так.
     
    Лисиця увійшла в док. Першим у кабіну увірвався Шадрін.
    - Піотр? Ти… тут?! - від обурення комодор втратив дар мови. - Я ж тебе, суку… закопаю.
    Шадрін бризкав слиною, очі вирячені, обличчя багряне.
    - Не треба так хвилюватися, бо грець візьме, - Піт сам не повірив, що таке сказав.
    - Охренел?! Щеня… Де цей засранець Громов?
    - Відмовився їхати.
    - Чого? Що базікаешь? Де прилад? - Шадрін ураганом пронісся по кабіні, мало не наступив на звірка і вдерся до салону.
    Дівчинка голосно розплакалася. 
    - Валіза. Він її шукає, - прошепотів Рін. - Через валізу вбили.
    Чемодан так і лежав на підлозі. Піт поспішно відштовхнув його.
    «Убили? Хто? Кого? Чемодан був у адміністратора. Убитий у підвалі, - Піт скрипнув зубами від напруги. Картинка не хотіла складатися. - Дівчинка, блискавка, чемодан… Громов?»
     
    Амарієць судорожно хапав ротом повітря, немов намагався вдихнути й не міг, на губах напиналися й лопалися каламутні рожеві бульбашки.
    - Рін? Приятель, - Піт відчайдушно крикнув. - Де медики?
    У кабіну влетів Нуук:
    - Не глуши двигуни!
    З салону повернувся Шадрін із бластером. Нуук розвернувся, скинувруку. З пальців зірвалося блакитне полум'я. Шадрін охнув та осів на підлогу.
    - Нічого собі, - видихнув Піт.
    
    ***
    

    Навча й Рада збиралися до шпиталю, робити дівчинці операцію. Рін зайшов попрощатися.
    Малятко пхикало і вередувало.
    «Все буде добре, - заспокоював Рін. - Зможеш говорити, як усі. І як не усі, теж. Тебе навчать».
    «Ти з нами?» - картинка Рина, який тримає Раду за руку.
    «Не можу, - зітхнув Рін. - В тебе є мама».
    «Я сама по собі», - дівчинка надула губки. Втекла і сховалася у глибині кімнати.
    - Вона завжди така, вибачте, - усміхнулася Навча.
    - Сподіваюся їй допоможуть. Наші фахівці - найкращі. Ось… - Рін вручив Навчі платіжну картку і зніяковів. Суму він перевів чималу. Навча округлила очі, картка зникла під хусткою.
    Повернулася Рада, з тваринкою.
    «Бабака, візьми». - Пухнастий комок видерся Ріну на плече.
    Рін погладив тваринку, дбайливо зняв і віддав Раді.
    «Він - твій, буде нудьгувати», - картинка сумною «Бабаки», вуха опущені, хвіст підібганий.
    Дівчинка вперто замотала головою.
    «Не буде, я знаю. Тримай. Подарунок».

  Время приёма: 21:11 18.07.2020

 
     
[an error occurred while processing the directive]