запомнить
     
Регистрация Конкурс № 54 (лето 2020) Фінал

Автор: ЧучундрУА Количество символов: 28499
Конкурс № 54 (лето 2020) Фінал
рассказ открыт для комментариев

as018 Гурман


    

     Коли я чую, що в багатьох бідах нашого суспільства винні соціальні мережі, то зазвичай схильний погоджуватись.
    Хоча, звісно, це вельми сумнівна максима. Люди, скажімо, навчились розщеплювати атом зовсім не для самознищення – винятково для власного блага.
    У кия два кінці, й нема на те ради.
     
    ***
     
    Все заколотилось якось несподівано, таким собі зловісним експромтом.
    Спочатку був майстер-клас за результатами конкурсу від літоб’єднання «Космічна твердиня». Послухати рецептів письменницької кухні од відомого фантаста зібрався десяток запрошених щасливців та значно більше народу з «груп підтримки». Було цікаво, але зараз я вже мало що можу пригадати про ту тусовку. Та це й не суттєво. Позаяк головні події почалися після неї, коли наш уже добряче поріділий гурток плавно перемістився з приміщення до якогось поблизького скверу, а блокноти замінили бляшанки з пивом чи колою.
    Зібралися «всі свої» – добре знані за багатьма конкурсами й давно розвіртуалені на численних зустрічах: гуморист Бурмило, котрий у житті був меланхолійним циніком; пострах новачків у критичних колонках Раттус – попри своє псевдо схожий радше на холеричного горобця; «батько місцевої мафії» Док – старий завсідник конкурсу з дипломом кандидата біологічних наук у кишені та прикидом студента-старшокурсника; ваш покірний слуга і Ворона, схибнута на фентезі й косплеї, а відтак уся фіолетова й брязкуча, мов торба слюсаря. З Вороною була чи то подруга, чи знайома – непоказна чорноволоса дівчина, серйозна і мовчазна, представлена нам просто Марією.
    Патякали про се про те, перескакуючи з теми на тему, хоч головно писок не стулявся в невтомного Раттуса та ущипливої Ворони. Док зрідка, але мітко вставляв іронічні ремарки, а ми з Бурмилом час від часу збивали з Раттуса куряву літературної пихи. Той не ображався – подібні пікування були в нас звичною річчю.
    Якось непомітно мова зайшла про кризу в фантастиці, й тут Раттус пустився в плутані просторікування, навіть не підозрюючи, куди вони врешті заведуть.
    – Яке нудне наше життя! – вітійствував він, вправно жонглюючи банальностями. – В містах, цих кам’яних нетрях, ми схожі на термітів чи мурашок! Відгородилися од світу стінами, плетивом дротів, ушнипили носи в гаджети! Ми пізнаємо довкілля, не відриваючи, пардон, дупи від дивану. Не помічаючи див, які, може, діються десь під боком.
    – Це ти про що? – невинно поправив окуляри Док. – Заперечуєш здобутки прогресу?
    – Ретроград він! – кинула в Раттуса квіткою кульбаби Ворона. – Зараз закликатиме назад, до вигод на лоні природи.
    – Давай! – злегка пожвавився Бурмило. – Про лоно докладніше.
    – Не смішно! – відмахнувся Раттус. – Гляньте на себе – діти раціонального двадцять першого віку. Ви навіть дивуватися розучились, тому й твори ваші такі прісні й одноманітні!
    – Ах он воно що! – медовим голоском промуркотіла Ворона. – Ану тримайте мене семеро…
    – Нічого особистого, тільки бізнес, – і вухом не повів Раттус. – Усі ж у курсі, що я правий. Якби раптом у вашій квартирі завівся, скажімо, домовик, ви б радше кинулися до психіатра чи по інсектициди, ніж повірили б у неймовірне. Хіба ні?
    – Ні, – Док зробив довгий ковток із бляшанки. – Бо згідно з науковими даними, домовиків не існує.
    Раттус аж підскочив, мовби йому під гузно сипонули перцю.
    – Авжеж не існує! Вони давно виздихали, переховуючись од зануд на кшталт тебе.
    Отут-бо неждано голос подала Марія. Він у неї виявився низьким, майже басом.
    – Ви помиляєтеся. На жаль.
    На мить запала незручна тиша. Раттус зіпав ротом, вибитий зі звичної колії, решта міркували, що то було: спроба підтримати розмову, чи незграбний жарт.
    – От бачиш, – нарешті гмикнув я. – Народові не до душі твої спекуляції. Пий краще пиво.
    – Навпаки! – не здався без бою Раттус. – Народ, як бачиш, палко жадає дива. А такі як Док і камарилья вже кілька століть лише те й роблять, що умертвляють прекрасні гіпотези бридкими фактами.
    Марія пововтузилась у траві, підібгала ноги по-турецьки.
    – Хтось із вас вірить у нечисту силу? – обвела поглядом товариство. Серйозно так, навіть понуро.
    – Віра – категорія радше філософська. Тому – ні, – усміхнувся Док.
    – Вірю, – буркнув Бурмило. – Правда, виключно в людській подобі.
    Ворона повела плечем.
    – Ну, мабуть. Якби нечисті не було, її слід було б вигадати.
    – Не знаю, – чесно зізнався я. – Поки що ні з чим таким не стикався, а я-бо послідовник апостола Хоми.
    Усі втупилися в Раттуса, однак той підманув загальні сподівання, спритно вивернувшись:
    – Ото ж бо! Ви, фантасти, морочите читачам голови маячнею, в яку самі не вірите. Тому-то й не бути вам класиками!
    Марія його не слухала, дивлячись на мене.
    – А якби випала нагода… зіткнутися з чимось подібним?
    – Якби не рахується, – торохтів Раттус, гадаючи, що звертаються до нього. – Річ у тім, шановна Маріє, що сучасне раціо давно вже вбило наповал сердешне релігіо. Пробіжіться хоч селами – ніде не знайдете навіть згадки про таких численних колись чортів, відьом чи упирів. Про міста вже й мовчу…
    Обличчям Марії майнула якась тінь.
    – Оце дарма. Ваша правда, в селах так званої нечисті зараз практично нема. Бо вона…
    – Вимерла! – реготнув Раттус.
    – …переселилась у міста.
    Ми засміялися – втім, усі, крім Марії.
    – Підтверджую, – покивав Бурмило, котрий жив у селі. – В нечисті губа не з лопуцька, вона теж комфорту жадає.
    – Та ні, – схоже, наш легковажний тон почав дратувати нову знайому. – В міста нечисть погнала насущна потреба. Тут їй легше… прогодуватись.
    – Може бути, – спробував елегантно зіскочити з теми Док. – А ми тим часом…
    Марія вперто насупилась.
    – То як щодо подивитися… на реальну нечисть?
    – Ти це серйозно? – здивувалася Ворона.
    – А чого ж, – легко згодився Раттус, злегка посоловівши від пива й свіжого повітря. – Гайнемо на Лису гору чи в якесь підземелля?
    – Далеко ходити не треба. Вона скрізь, – Марія глипнула на нас спідлоба. – І я не жартую.
    Я збентежено почухав тім’я: не люблю спілкуватися з химерними особами, а Марія, схоже, була якраз із таких. Кинув швидкий погляд на Дока: рятуй, мовляв. Але Док ганебно відступив:
    – Я пас – за годину мій потяг. Соррі, друзяки, цього разу ви розважаєтесь без татка.
    – І я не можу, – протягнула Ворона, дивлячись на годинник. – Справи, хай їм біс. Життєва, так би мовити, проза…
    – Тебе б я і не взяла, – потрусила головою Марія. – Там потрібні міцні нерви, а ти від самого вигляду крові млієш.
    – Там буде кров? – мляво підвів брову Бурмило. – Тоді я з вами. Хоч якась пригода.
    – Там буде кривава Мері, – скаламбурив Раттус. – Ти з нами, Гастрономе (він завжди перекручує моє псевдо, коли хоче дошкулити)?
    – Хтось же мусить змінювати тобі підгузки, – віддячив я. – Сподіваюсь, демонстрація буде недовгою? – спитав у Марії.
    – Я теж, – невлад відказала та й підвелася. – Якщо не передумаєте, зустрічаємось через пів години біля метро.
    – Куди ж ви?
    – Треба прихопити дещо з дому, – через плече кинула Марія й пішла широким, розгонистим кроком.
    – Хто вона така? – вчепився у Ворону Раттус, щойно співрозмовниця зникла у вуличному натовпі.
    – Художниця! – звела та палець. – Розуміти треба!
    – Здається, нас хочуть тупо налякати, – припустив я. – Може, не піти?
    – Може, – кивнув Бурмило. – Цього вона й сподівається. А я піду. Має бути смішно.
    – Гастроном теж поплазує, нікуди не дінеться, – поплескав мене по плечу Раттус. – Я ж буду поряд.
    – Це серйозний аргумент, – визнав Док. – Що ж, потім розкажете, хто першим заробив саєчко за переляк.
    Жодного кепського передчуття в мене тоді не виникло.
     
    ***
     
    В умовлений час Марія чекала нас побіля входу до підземки. Вона перевдяглася у джинси й чорну куртку, на плечі мала шкіряну торбу.
    – Я думав, ви не прийдете, – повідомив Раттус, підсмикуючи зіпер вітрівки. – Начеб збирається на дощ, – додав, щулячись.
    – Це нам не завадить, – Марія обвела поглядом нашу браву трійцю: сріблястого трекінгового Раттуса, опасистого Бурмила в строгому півпальті й цибатого, мов циркуль, джинсового мене. – Ну, ви вже визначились?
    – У сенсі? – збаранів Раттус.
    – У сенсі – куди подамося?
    Ми з Бурмилом перезирнулись.
    – Тобто, платимо ми? – обережно припустив Бурмило.
    Раттус єхидно захихотів.
    – Обираєте ви, – смикнула кутиком вуст Марія. – Для чистоти експерименту. Щоб уникнути безпідставних звинувачень у розіграші.
    – Обираємо що? – уточнив я.
    – Я вже казала: нечисть тут повсюди, – Марія зробила широкий жест. – Обирайте місце, куди підемо.
    Ми вкотре переглянулися. Морочить вона нас, чи й справді… трохи того?
    Раттус прискалив око:
    – Що, отак просто?
    – Отак просто. Як хтось допіру казав, дива у нас під боком, нє?
    – Цікаво, – промимрив я, почуваючись по-дурному й міркуючи, як тактовно цю ситуацію розрулити. – Що ж, тоді не зволікатимемо. Отой універсам підходить?
    – Ну звісно, там-бо нечисті – як гною, звідси видно, – доточив Бурмило.
    Марія глянула в той бік, мотнула головою.
    – Надто клопітно. Забагато народу. Вибирайте житлову багатоповерхівку.
    – А там народу менше? – зіронізував Раттус.
    – Річ не в кількості… Річ у соцмережах і… – Марія пожувала губу. – Ну, потім зрозумієте. То яка?
    – Та байдуже, хоча б ота, – кивнув я на поблизький мікрорайон.
    Марія кивнула.
    – Тоді гайда, – і, не озираючись, урізалася в юрму перехожих. Ми поквапилися слідом.
    – Дещо поясню вам, – озвалась вона, коли довкола стало просторіше й ми змогли порівнятись. – Я не божевільна, як ви, мабуть, думаєте. І нечисть – не надприродні істоти. Майте це повсякчас на увазі.
    – Заметано, мем! – козирнув Раттус.
    – Я це завжди знав, – зауважив Бурмило й сумно зітхнув. – Нема гіршої нечисті за…
    – Мова не про те, – нетерпляче обірвала його Марія. – Поряд із людьми здавна живе чимало живності. В тому числі різні паразити. Більшість ми знаємо. Але є й інші.
    – Скоро ми помилуємось новим різновидом тарганів! – зрадів Раттус. – Алілуя!
    В цей час ми саме досягли багатоповерхівки й, ведені Марією, рушили не до котрогось із під’їздів, а навіщось околяса.
    – Цих інших важко помітити, – не зважаючи на кпини, провадила далі Марія, – проте вони все ж оприявнювали себе в різні способи. Передусім… гм, своїми харчовими вподобаннями.
    – Ми балакаємо про криптозоологію? – мимоволі зацікавився я.
    – Якщо вам так завгодно, – на ходу стенула плечима Марія. – Хоча в народі їх звали нечистою силою. Не здогадуєтесь чому?
    – Ні, – сухо зронив Бурмило.
    – Бо вони живляться негативом, – мов про щось цілком буденне мовила Марія. – Негативними емоціями тобто. Страхом. Заздрістю. Ненавистю. Зловтіхою. Злобою.
    – Хороший сюжетик для оповідання, – зауважив Раттус. – Не подаруєте?
    – Ні. Бо нечисть – реальність. Ми прийшли, – несподівано спинилась Марія. Ми ледь не наскочили з розгону на неї.
    – Підвал! – оголосив очевидне Раттус. – Все чудесатіше й чудесатіше!
    – Замкнений, – кивнув на колодку Бурмило. – Ламатимемо фанеру?
    Марія підійшла до дверей і дістала в’язку відмичок.
    – Навіщо? Все простіше.
    – Е-е, це ж незаконне проникнення, ні? – занепокоївся я.
    – Точно, – Марія байдуже кивнула. – І ще не пізно дати задній хід.
    – Ех, тепер нас точно пов’яжуть, – скрушно похитав головою Бурмило.
    – Ні, коли не стовбичитимете тут, мов компанія алкашів, – Марія рвучко розчинила підвальні двері. – Ви йдете?
    – А там хоч чисто? – гидливо зазирнув у темну пройму Бурмило.
    – Нє, там же нечисть! – зімпровізував Раттус і притримав для Марії двері: – Тільки після вас, мадам!
    – Ду-уже галантно, – буркнула Марія і ступила на спадисті сходи. Скрадливо роззирнувшись, ми пірнули за нею.
    Опинившись усередині, Марія передусім дістала з торби ліхтарик і дала мені знак причинити двері. Запала пітьма, котру прорізав промінь світла, вихоплюючи брудні бетонні стіни та низьку стелю. Пахло пилом і складним овочевим букетом.
    – Якщо сюди хтось поткнеться – не панікуйте, – почувся Маріїн голос. – За легендою – ми сантехніки з ЖКГ.
    – Спасибі за комплімент, – не припізнився Бурмило.
    Зненацька щось клацнуло, й приміщення залило ріденьке жовте світло, котре з несподіванки видалося сліпучим. Ми злякано примружилися, мов заскочені на гарячому грабіжники. Але то просто Марія знайшла вимикач.
    – Спокійно, герої, – криво посміхнулась вона.
    – О’кей, – хутко знайшовся Раттус. – Далі що?
    Я роззирнувся – ми з’юрмилися в коридорі, освітленому лампочкою під стелею. Обабіч тяглися ряди зачинених дверей до комірок, де, мабуть, пожильці зберігали свої припаси та всілякий непотріб.
    – Далі план дій такий, – Марія опустила торбу на долівку. – Я по черзі відмикаю всі двері. Ви стоїте тут. За сигналом вимикаєте світло…
    – Ну звісно! – пробурмотів Бурмило. – А тим часом із темряви…
    Марія порилась у торбі й дістала невеликий чорний прилад з об’єктивом, схожий на відеокамеру.
    – Це ще навіщо? – звів брови Раттус.
    – Те, що ми шукаємо, невидиме простим оком, – Марія випустила повітря крізь зціплені зуби. – Ви, бачу, досі не вірите мені. Ну, це ненадовго. Скоро переконаєтесь навіч.
    – Без світла-бо?
    – Це тепловізор! – здогадався Бурмило.
    Отут-бо щось зворухнулося в мені, якийсь хробачок неспокою. Ще не тривога, радше славнозвісна непозбувна бентега.
    – Ага, – кивнула Марія. – Й він не діятиме при засвітці. Щойно я знайду… гм, шукане, блимну ліхтариком. Тоді підходьте. Ну, готові?
    – Завжди готові! – відкарбував Раттус.
    – Стривайте! – вихопилося в мене. – То що ми маємо побачити, врешті? Чорта лисого? Русалку з каналізації? Скелет із ланцюгами?
    – Точно не знаю, – кашлянула Марія невпевнено, чим немало нас подивувала. – Воно завжди по-різному виглядає. Але ви зрозумієте, коли глянете.
    Вона моторно, як справдешня ведмежатниця, взялася одні за одними відмикати двері. Ми пленталися за нею, мов екскурсанти за гідом у музеї, споглядаючи полиці зі слоїками та різний мотлох. Наприкінці розчаровано відітхнули – в комірчинах очікувано нічого незвичайного не було. Нічогісінько! Це ж треба було так ускочити, дати обвести себе круг пальця цій шаленій авантюристці!
    Тим часом Марія незворушно продовжувала огляд. Трохи поміркувавши, спинила свою увагу на кількох приміщеннях, у яких на стінах виднілися вкриті конденсатом труби.
    – Вимикайте електрику, – розпорядилась рішуче. Втім, голос її звучав трохи здавлено. Хвилюється? Чи тамує насмішку?
    Я пішов до стіни, клацнув вимикачем, і на нас стрімко накотилася глупа ніч. Ми затамували подих. Було тихо, лише неподалік човгала підошвами Марія. Втім, скоро повисло просто-таки гробове мовчання.
    – Агов, – пошепки покликав Раттус. – Хюстон, у нас проблеми?
    Тиша. Хоча ні, хтось часто дихає. Бурмило? Марія? Чи… ще хтось?
    Я мимоволі пощулився й поклав мокру від поту руку на вимикач. Далі терпіти цю пітьму ставало просто нестерпно.
    – Маріє? – погукав про всяк випадок. – Усе гаразд?
    Пауза. Й по хвилі тиха відповідь:
    – Не горлайте… Воно тут!
    – Яка несподіванка, – буркотливо мовив позаду Бурмило. – Хоч про кров не забудьте.
    Зліва блимнув ліхтарик.
    – Ходіть сюди. Дивитиметесь по черзі… – нервовий смішок. – Тільки цур не штовхатись.
    Мов процесія сліпців, ми наблизились до світла.
    – Я перший, коли що! – зажадав Раттус. – Графоманам – кістки.
    Марія мазнула по ньому променем, простягла тепловізор.
    – Держіть міцно… І тримайте себе в руках!
    Ліхтарик згас. Раттус, підсміюючись, невміло порався в темряві з приладом. Аж раптом підозріло затих. Я напружився. Знаючи Раттуса, можна було чекати від нього не меншої каверзи, ніж од Марії. Ось зараз він заверещить, мов різаний, чи утне ще щось…
    Раттус шумно глитнув. Тоді гикнув. Рука його намацала й намертво вчепилася в мій рукав, до болю стиснула плече.
    – Ти чого? – невдоволено вивільнився я.
    – Ну що там? – засопів мені в потилицю Бурмило.
    – Дайте йому час оговтатись, – прошепотіла Марія. – Першого разу це добряче стріху зриває.
    – Що воно в біса… – нарешті спромігся на слово Раттус.
    Тут я не витримав і навпомацки вирвав у нього з руки тепловізор. Відтрутив плечем:
    – Май совість.
    На диво, Раттус змовчав. Гублячись у здогадках, я підніс прилад і незграбно прилаштував до ока. Примружився – на сітківку хлюпнуло сіро-зеленим. Із присмерку виринули обриси стелажів, якихось ящиків, органна в’язанка труб на стіні…
    Тут мовби хтось добряче загилив мені під дих. Перехопило подих. За шкурою сипонуло морозом. У животі мовби заворушилися слизькі вугрі…
    – Здуріти можна!..
    Там, де допіру не було нічого – гола стіна з трубами, – розпласталась ядучою пістрявою плямою дебела гидомирна потороч. Сталої форми вона не мала, мовби обволікаючи труби слизькими помацками, обсновуючи їх тисячами ворухких ниток, схожих на плісняву. Вони тяглися догори, сплітаючись у товсті пульсуючі линви, і зникали в бетонному перекритті.
    Коли перша ураза минула, на зміну природному лякові прийшла цікавість. Я зітхнув із полегкістю і якомога безтурботніше спитав:
    – Оце й є ваша нечисть? Визнаю: гидко. Але зовсім не характеристично. Просто – ідеальна мімікрія.
    – Тобто як? – ревниво підвищила голос Марія. – Ви все ще не…
    Бурмило нетерпляче відібрав у мене тепловізор і теж замовк.
    – Ви не обманули нас, визнаю, – кивнув я на голос. – Але називати це нечистю – принаймні блюзнірство.
    – Тоді що то таке?
    – Ну, мокриця якась невідома. Чи там червяк.
    – Нагадує радше головонога, – пробурмотів Бурмило. – Або павука.
    – Це щось міняє? – огризнулась Марія.
    – Хтозна, – гмикнув я. – Раттусе, сину мій, як ти гадаєш?
    – Гадаю, вона права, – озвався мій зрадливий товариш. – Це ні чорта не міняє.
    Бідний Раттус, його таки пройняло!
    – Можна його торкнутися чимось? – поспитав Бурмило тим часом.
    – Ні! – ледь не скрикнула Марія.
    – Але чому? Воно ж не рухається. Може, це взагалі не тварина?
    – А що ж?
    – Якась водорість, скажімо. Або цвіль.
    – Ні, ми нічого не чіпатимемо, – твердо мовила Марія. – Згадайте народні легенди: нечисту силу не можна тривожити безкарно.
    – Ще не факт, що то нечиста сила, – не здавався я. – Ви-бо звідки це взяли?
    Марія помовчала.
    – Ми з братом знайшли щось подібне в підвалі нашого дому. Ще в 14-му. Тато купив тепловізор, він завзятий мисливець, то ми потайки взялися випробовувати… Воно було невелике, не більше од м’яча. Ми тоді злякалися, втекли. Проте потім повернулись… Уже коли війна почалася, всюди паніка ширилась… Воно виросло втричі, і пульсувало, мов насос…
    – Воно й зараз пульсує, – заворожено повідомив Бурмило.
    – Отоді ми й збагнули, що то може бути. Нечисть. Воно живе нашим негативом.
    Я поморщився.
    – Ця гіпотеза притягнута за кролячі вуха.
    – Маєте іншу? – я майже навіч побачив гіркий Маріїн усміх.
    – Але чому саме нечисть? Тут, у місті!
    – Бо це логічно. Колись вони жили по селах, і велось їм тяжко, позаяк і людей було менше, і селились ті осібно. Шукати поживу цим створінням ставало проблематично. Доводилося ворушитись. Тож вони були зліші, активніші. А коли почали зростати міста, зявилися багатоповерхівки, і вони радо перебралися туди. Зледащіли на дармовому й рясному харчі, стали непомітними, зачаїлись. А люди подумали, що їх і не було ніколи, що все те – простонародні вигадки.
    – Чисто тобі пасічники побіля вуликів, – пожартував я, мимоволі визнаючи, що в оповіді Марії таки була певна внутрішня логіка. Спекулятивна, правда, та все ж… Раттус мав рацію, з цього могла б вийти незлецька історія.
    – Еге ж, попри нашу видову зарозумілість, ми для них усього лише працьовиті бджоли, призначенням яких є продукування «меду» в домівках-вуликах.
    – Ох і мацапура, – процідив із темряви Бурмило, все ще не відриваючись од тепловізора. – Троянда, блін, утіленого жаху. Нечестива рафлезія. Це в нього паща, чи що?
    Ніякої пащі я на чуперадлі не зауважив, але не встиг і рота відкрити, як заговорив Раттус:
    – А до чого ви згадували соцмережі? Який зв’язок?
    – Прямий, – голос Марії звучав утомлено. – Це ідеальні концентратори негативу. Хіба ні?
    – Ну, це питання спірне. Позитиву там теж вистачає.
    – Кожен шукає своє. Думаю, для них соцмережі – справжній ріг достатку, такі собі стільники, звідки можна викачувати нечестивий нектар. Та й не тільки…
    – Що ще за жахи? – мене її розповідь починала втомлювати. І тривожити.
    – Думаю, вони не лише відбирають наш негатив. Бачили ті жили на трубах? Що коли ці створіння женуть по них якісь гази, чи там феромони, не знаю, котрі збуджують наші найниціші почуття, щоб ми потім вихлюпували їх у мережу? Авжеж, як ото пасічники підгодовують бджіл сиропом…
    Обдумати відповідь я не встиг. Бо цієї миті Бурмило знагла заревів, мов бугай на бойні.
    Ми порснули врізнобіч, дрижачи від перестраху. Щось гупнуло, я з кимось зіткнувся.
    – Ліхтарик! Впустила! – зойкнула Марія.
    – Ти здурів? – гаркнув я в темінь до Бурмила.
    – Чооооооорт! – скімлив той, борсаючись і скидаючи щось із полиць. – Геть від мене!
    – Що сталося? – це Раттус.
    – Воно стрибнуло, трясця, скочило не мене, зніміть мерщій! – захлинався панікою Бурмило.
    Я метнувся на голос, перечепився об Бурмилову тушу, гепнувся поруч. Бурмило негайно хвицьнув мене в бік. Я навалився на нього – і з огидою відсахнувся, відчувши під руками слизьку, мов у жаби, холодну плоть. Долоні негайно почали скніти, мов пожалені кропивою.
    – Світло! – гукнув я Раттусові, й той побіг до вимикача.
    – Воно вкусило мене! А-а-а, та зробіть же хоч щось! – нетямився Бурмило.
    Спалахнуло світло, і я побачив химерну картину. Раттус закляк біля вимикача. Марія рачкувала на долівці, порпаючись у своїй торбі. Бурмило ж качався в тісній розчахнутій комірці, мовби зображаючи статую Лаокоона. Ось тільки без змій – він змагався з порожнечею!
    – Шукай тепловізор! – визвірилась на мене Марія. – Чого стовбичиш, ворушись!
    Несподівано мене захлеснуло роздратування.
    – Та пішла ти! Рятуватись тре’, а не…
    Раттус пронизливо захихотів.
    Марія вихопила з торби замашну битку, замірилась на Бурмила.
    Я люто відштовхнув її до стіни.
    Раттус зареготав.
    Бурмило вже не кричав – лише жалібно хрипів. Він стрімко втрачав сили. Мабуть, серцевий напад чи щось таке – майнула думка.
    Поки я гарячково міркував, що робити, Марія знову підповзла до торби й добула звідти… пістолет! Я похолов, мимоволі відступаючи. До горла підкотився клубок, ноги зрадливо затремтіли.
    Марія вистрелила, але не в мене – в Бурмила. Раз, удруге… Грім пострілів був оглушливим, їдко запахло порохом і ще чимось, млосним і задушливим.
    Щось пронизливо верескнуло.
    Раттус реготав уже на все горло, переломившись навпіл. Із ним явно щось було негаразд.
    Зате Бурмила несподівано попустило. Він стрімко схопився на ноги, мовби звільнившись од якогось тягаря, і позадкував у коридор, затискаючи скривавлене передпліччя. На диво, слідів од куль на ньому не було – тільки патьоки грудкуватого слизу, підозріло схожого на блювотиння.
    – Тепловізор! – зойкнула раптом Марія. – Мерщій, я не бачу, де воно!
    Речі в комірці зненацька дивним чином зворухнулися, мовби за викривленим склом, на долівку впало кілька слоїків. Десь на межі чутності раптом зародився зловісний виск.
    Раттус уже не сміявся, лише спазматично схлипував. В очах Марії блищали сльози розпачу. А може, злості, хтозна. Я-бо був лютий, як сто чортів. І все ж за паволокою нестями в мені ще тліла іскорка здорового глузду. Принаймні я збагнув, чого від мене хочуть, і зметикував навіщо.
    Тепловізор лежав коло самих дверей, там, де Бурмило впустив його, падаючи. Недовірливо косячись то на комірчину, то на Марію з пістолетом, я по-рачачому, боком, підступив до приладу й рвучко підняв його, мимохідь прихопивши з долівки й битку. Ну, тепер мене голими руками не візьмеш!
    – Світло! Гаси світло! – гукнула Марія Раттусові. Той не зреагував, стрясаючись у корчах хворобливого реготу. Бурмило втиснувся у стіну, колихаючи поранену руку й схарапуджено глипаючи навсібіч.
    – Схибнулась? – гаркнув я. – Навіщо?
    – Щоб його побачити! Інакше нам каюк!
    І Марія випустила три набої в лампочку. Та жалібно луснула.
    Рятуючись од мороку, я негайно притиснув до ока тепловізор.
    Саме вчасно!
    Щось неймовірне сунуло просто на мене, здригаючись, мов гора дриглів, і волочучи за собою неохайний шлейф ворухкого мотуззя. Не павук, не восьминіг, не медуза, хоча риси цих створінь проглядали в хижих рухах незнаної поторочі. На щастя, наближалось чудовисько поволі, якось невпевнено – мабуть, із незвички; а може, кулі Марії таки дістали його. Проте воно не виглядало й смертельно пораненим. Навпаки – дихало лютою силою й щирило безліч конічних гострих іклів у пожадливому усміху. Авжеж, тепер у нього було щось на кшталт чималої лійкуватої пащеки, та ще з десяток більм, схожих на очі. Все те мінилося в тепловізорі всіма кольорами веселки, хоча переважали тепер пурпурові й криваві барви.
    – Стріляй! – злякано закричав я, задкуючи й водночас боячись повернутись до потвори спиною.
    – Я не бачу його, йолопе! – огризнулася з темряви Марія. – І потім, це звичайний травмат. Убий його битою!
    – Жартуєш? – витиснув я, не відриваючи погляду од здибленого страхіття, що невблаганно кривуляло до мене, розмахуючи цілим оберемком помацків. При цьому воно ще й осоружно верещало. Виск ставав дедалі пронизливішим, од нього почали скиміти зуби. По тілу розтеклася ватяна знемога.
    Я відчув, що ось-ось знепритомнію. Тепловізор ковзнув у мокрій від поту долоні. Битка стала важкою, мов була викувана зі сталі. Краще кинути її. І прилад кинути. Не бачити більше страшної прояви. І байдуже, що буде потім…
    Хтозна, чиї то були думки: мої власні, чи навіяні ззовні. Досить того, що вони майже переконали мене впокоритись перед неминучістю. Майже…
    Бо наступної хвилі потвора, нагороїжившись, стрибнула, руйнуючи оманливі чари. Роззявлений зів цілився мені просто в лице. Відступати не було куди, й не було коли.
    Лишалось одне – якомога дорожче продати своє життя.
    Я жбурнув геть тепловізор і звів биту. З хеканням опустив, відчуваючи, як дерево трощить і рве якісь стяжки та хрящі; повітря розтяв болісний вібруючий зойк. Знов замахнувся. Опустив. І ще раз. І ще…
    На якийсь час розум полишив мене, звірившись на темні, ще долюдські інстинкти…
    Оговтався я в калюжі смердючого слизу, зболений і спустошений. І збагнув, що все скінчилося.
    Хоч би чим була ота нечисть, вона не вистояла супроти грубої сили.
    Останнє, що пригадую з тієї пригоди – як ми брели в темряві, бурмочучи і штовхаючись. Потім вивалилися в день, і все завертілося: регіт Раттуса, стогони Бурмила, заклики Марії викликати «швидку», непорозумілі погляди перехожих…
    Потім я знепритомнів і пролежав у відключці дві доби.
     
    ***
     
    Більше ми ніколи не зустрічалися. Принаймні, в реалі.
    Марія зникла з радарів так само несподівано, як і з’явилася. Втім, її ніхто й не розшукував, тож не виключено, що вона живе своїм звичним життям.
    Із Бурмилом ми деякий час перетиналися у Фейсбуку. Від нього я довідався, що Раттус серйозно лікувався в психоневрологічному диспансері. Потім покинув колишню роботу й виїхав із міста, оселившись у якомусь віддаленому селі, куди навіть автобуси курсували нерегулярно. Його можна було зрозуміти: бідолаха втікав подалі від скупчень людей, подалі від соцмереж. Подалі від Пасіки.
    Наше спілкування з Бурмилом було уривчастим і недовгим. Він писав, що все ще хворіє, нічого не друкує і взагалі ніяк не вийде з депресії. Потім повідомлення перестали надходити зовсім. А оце нещодавно наш спільний знайомий розмістив на «Українській фантастиці» приголомшливий пост про Бурмилову смерть. Для мене це був шок… але не несподіванка. Як саме пішов Бурмило – через отруйний укус почвари чи з власної волі, не впоравшись зі своїми внутрішніми демонами, – не мало особливого значення. Принаймні зараз.
    А що я? Намагаюсь пристосуватись у новому вимірі буття. Відвідую соцмережі… правда, тепер із суто ентомологічною метою. Вдаю, що нічого екстраординарного не трапилось. Обманюю ближніх і, головно, себе самого…
    А чого ви чекали? Я не Відьмак і не Супермен. Мені все ще страшно до чортиків.
    Правда, саме отой страх наразі допомагає втриматись на межі й не зісковзнути в безодню божевілля. Не наробити дурниць, як, можливо, вчинив Бурмило. Примушує напружити звивини.
    Я не люблю боятися. Рано чи пізно цього відчуття слід позбутись. Але як? Просто викинути все з голови, змиритися з непоправним і жити, як жив доти? Це, звісно, непоганий варіант. Бо що я можу змінити, коли вони – всюди, їх – тисячі й тисячі? Зробитися мисливцем за примарами й відстрілювати їх… чи там вирізати, не важливо? Смішно, підвалу щонайбільше після десятого мене загребуть у поліцію, а потім запроторять до буцегарні за рецидив. Та це й буде винищування комарів голкою – нічого конкретно не змінить і на загальну ситуацію не вплине. Навіть за умови, що чимсь подібним займеться ціла армія кілхантерів.
    І все ж… На шальках терезів доля світу. Точніше – людства як виду. Нітрохи не перебільшую. Нас стає дедалі більше, відповідно більшає й їх. Отож, градус зла та ненависті, що їх вони бездумно роздмухують у суспільстві, зростає в геометричні прогресії, все більшими стрибками. Чим це скінчиться, здогадатись неважко. І те, що вони своєю неусвідомленою жадобою підштовхують самі себе до загибелі, позаяк не зможуть існувати без людей, котрих мають за медоносних бджіл, якось не тішить.
    Вони – паразити! То, може, й боротися з ними треба, як зі щурами чи тарганами? Не виморювати поодинці, а братись до справи комплексно?
    Щоправда, для того, щоб перемогти ворога, його слід добре вивчити. Ми-бо не знаємо про них практично нічого.
    Поки що.
    Бо це ще не кінець історії.
    Вчора я зателефонував Докові. 

  Время приёма: 20:33 18.07.2020

 
     
[an error occurred while processing the directive]