Матей йшов босяком. Дрібний, ніби пудра, пил набивався між пальці, закупорював пори і вкривав ноги аж до самих колін. Колись ця планета була квітучим садом. Зараз же це був мертвий камінь який зустрічав гостей сірою гаммою кольорів і мовчанням. Вона все ще мала атмосферу, але зоряний вітер поволі робив своє і планета її втрачала. Тай на теперішній момент вона вже була настільки тонка, що зорі в небі не мерехтіли. Вони виглядали майже так само яскраво як і у відкритому космосі. Матей звів очі до неба. Навіть попри своє теперішнє становище він вважав його красивим. Оптичні імплантати дозволяли бачити йому набагато більше ніж його предкам. Він бачив широку світлу лінію яка розсікала небо на дві частини. Якщо досить уважно придивитися, то можна було зрозуміти, що ця лінія є нічим іншим як кільцем у профіль. І Матей, як спостерігач, знаходився на самому краю цього кільця. «Час Спіралі давно минув, — подумав він. — Настала епоха Кільця. Скільки обчислень, моделей, прогнозів пророкували, що Чумацький шлях і Андромеда злиються в велику еліптичну галактику. Але Всесвіт любить підкидати сюрпризи. І завдяки найзаклятішим ворогам я зараз можу бачити цю красу, велику кільцеподібну галактику».
Він зробив ще кілька кроків уперед і роззирнувся. Це місце можна було назвати берегом. Берегом дуже дивного моря. У цьому морі не було хвиль, воно завжди було дзеркально гладким. Коли він занурював руку у «воду» то складалося враження, що вона пірнає у густе желе. Це було дивне відчуття, і йому не хотілося його переживати без нагальної потреби. Він ішов берегом і роздумував про своє. В його час моря шуміли. А зараз панувала повна тиша. Це дозволяло заглибитись у себе настільки глибоко, що іноді ставало моторошно. І він виринав із глибин своєї душі так само рвучко як і висмикував руку з моря. Черговий погляд в небо. Система допомогла знайти йому те, що він шукав. Яскрава жовта цятка яка ховалася між іншими зорями Кільця. Ядро теперішньої безіменної галактики яке не мало з кільцем ніякого зв’язку окрім гравітаційного. Між кільцем і центром було 43000 світлових років пустоти. Жоден їхній корабель не наважиться на таку подорож. Принаймні зараз. Ядро було єдиним місцем де могли ховатися Вони. Всі їхні витівки, тай саме існування Матея, були насмішкою над його ідеалами, й над його вірою в прогрес і зміни. Йому було цікаво як вони зараз виглядають. Він сумнівався, що Вони чи хоча б Їхні нащадки досі були людьми. Шість мільярдів років еволюції не могли залишити в Них нічого людського. Вочевидь зараз Вони були богами. Як інакше б Вони змогли подолати Ентропію. Матей поглянув на свою руку. Він виглядав як тридцяти п’яти річний чоловік, типовий представник виду HomoSapiens. А для Них він зараз мав би бути чимось на зразок динозавра чи більше того трилобіта. Хоча підібрати вдалу аналогію було важко, бо на момент його «заморозки» всьому відомому життю було не більше 3,8 мільярдів років. А він пролежав у цьому стані майже шість мільярдів років. І його жахало те чим могли стати люди за ці шість мільярдів років.
Він присів на березі пляжу, набрав повну долоню пилу і висипав його у море. Пил повільно осідав на поверхні желеподібної маси. В кращому випадку він мав би бути цим пилом. В гіршому від нього мало б залишитися лише випромінювання і газ. Але Їм вдалося подолати цю довбану Ентропію!
Чоловік закрив очі і почав згадувати. Спогади були не веселі, але варто було посміхнутися хоча б тому, що вони пережили шість мільярдів років. Він тоді вже погано пам’ятав з чого почався сам конфлікт, але для конфлікту ідей особливо яскравої іскри не потрібно. Коли зустрічаються два полярні світогляди, вони рано чи пізно зійдуться на полі бою. Матей був представником фракції прогреситів, яка виступала за будь які зміни, бо зміни це завжди прогрес, і життя не законсервуєш на одному щаблі розвитку. Вони вірили, що прогрес не обчислюється лише економічним розвитком і зростанням ВВП тієї чи іншої планети. Прогрес це також еволюція людського тіла а найголовніше людського розуму. Консервати, Вони, Інші, (та ще багато синонімів які він зараз не міг вже згадати) виступали за ідею збереження цивілізації у тому вигляді у якому вона була коли стала себе комплексно усвідомлювати. Вони бажали єдиної ідеології, єдиного політичного режиму, єдиного соціального устрою на всі часи. Вони консервували навіть екосистеми. Запобігали закономірному вимиранню видів, відвертали будь які глобальні зміни клімату викликаючи тим самим стагнацію і зупинку цілих планет на одному і тому самому рівні розвитку. Вони відкидали будь яку ідею еволюції видів під тиском середовища. Тобто вони, як і всі, визнавали теорію еволюції, та не бажали її закономірного продовження. З часом це доходило до абсурду. На деяких планетах вони воскрешали політичні режими і партії які давно канули в лету, на інших намагалися клонувати зниклі види тварин і рослин та запустити їх у вже врівноважену екосистему. Конфлікт між прогреситами і консерватами розгорявся болісно і тягуче довго. Спочатку це була гібридна війна між декількома колоніями, та через кілька сотень років запалав весь людський космос. Пам’ять про спалахи кораблів і вогні розбомблених планет пережила разом з ним мільярди років забуття. Врешті решт все закінчилось. Хоча варто зазначити, що закінчувалось воно так само болісно довго як і починалось. Після генерального фестивалю біля планети Плойтаірі де був розбитий майже весь боєздатний флот прогреситів, консервати пішли далі жати людський урожай по прогреситських колоніях. Ні, вони не були нелюдами, і не нищили всіх під ряд. Всіх хто не чинив опір вони депортували на спеціально приготовлені планети. Особливістю їх було те, що це були блукаючі планети, поза зоряними системами. Адже у Пустоті набагато менша ймовірність, що на планету впаде астероїд, чи її стерилізує надпотужний спалах рідної зірки. Звичайно життя на планеті неможливо без сонячного світла. Саме тому останні шість мільярдів років Матей провів у стані смерті у надрах однієї з таких заблукалих планет. Загадкою було лише те як він і мільйони йому подібних повернулися до життя. І те як вони при цьому зберегли свій розум. Саме тому його існування було насмішкою консерватів над його ідеями і сенсом його життя. Прогресити залишилися незмінними, вони були на тому самому щаблі еволюції, що й мільярди років тому. А консервати, вірніше їхні нащадки, стали Богами, в тому сенсі який в це слово вкладали древні люди. Цілком ймовірно, що за такий термін вони зовсім втратили людську подобу, а можливо навіть скинули оболонку органічного життя. Але Матей був впевнений, що вони все ще десь є. І цілком ймовірно, що вони ще пам’ятають той древній конфлікт. Він навіть підозрював де їх треба шукати. Адже всі прогресити які спали в надрах блукаючих планет, прокинулися майже одночасно. Більше того, разом з ними в надрах були законсервовані ресурси, й їхні кораблі. Згодом всі ці планети отримали сигнал, що вказував на координати інших таких самих планет. Завдяки цьому сигналу усі планети які були прогреситськими тюрмами, змогли зв’язатися між собою. Всі вчені визнавали, що джерелом цього сигналу був центр кільцевої галактики, який являв з собою кулясте скупчення старих жовтих зірок. Тож питання, хто відправив сигнал і звідки, відпадало само собою. Поставало питання на що зараз схожі нащадки роду людського, і де межа їхніх можливостей. Адже цілком ймовірно що справжнім людям які застрягли в своєму біологічному минулому, доведеться зустрітися з чимось незрівнянно чужим. «Спроба астрофізика порозумітися з древньою амебою, — подумав Матей, і одразу посміхнувся такому порівнянню».
Над його головою промайнуло щось велике і чорне. Воно затуляло зорі і здіймало хмари масного пилу. Байдуже море навіть не сколихнулося. Воно лише ліниво відбивало світло габаритних вогнів. «Гестія» приземлилася у підніжжя пагорба десь дві сотні метрів від місця відпочинку Матея. Це був легкий далекобійний дослідник, який нормально міг підтримувати життєдіяльність екіпажу до п’яти чоловік. Якщо на борту було більше, то доводилося економити. Але Ідна літала на ньому сама. Зірки Кільця давали достатньо світла, щоб він побачив як відчиняється шлюз, і крізь мономолекулярну плівку проходить постать у скафандрі. Вона була нижча на пів голови, міцно збита, пружиниста. На вигляд мала років двадцять, але загальне враження псувало абсолютно сиве волосся. До кожного хто якось звертав на це увагу чи пропонував пофарбуватися, Ідна нещадно огризалася. Вона беззвучно підійшла і сіла поряд. Матей спостерігав за кожним її рухом. Він був радий, що не знав її в минулому житті, до Великого сну. Йому чогось не хотілося бачити як вона воює і вбиває, але в нього не було сумнівів, що на фронті вона була у перших рядах. Їх ще пов’язувало те, що вони прокинулися поряд. Навіть зараз, кілька років після пробудження, знайти когось з рідних і близьких серед мільйонів пробуджених, було великою проблемою. Тому доводилося зближуватися з тими хто був фізично поблизу.
— Ти довго не зможеш відмитися від цієї фігні, — вона струсила пил з його плеча. Він змінив налаштування вхідних сигналів, щоб виділити саме її голос, і виразніше її чути. Розріджена атмосфера не дозволяла нормально говорити але маска на його обличчі і шолом на її голові, компенсували цю проблему.
— Доведеться. Ти ж мене інакше на корабель не впустиш, — всміхнувся він.
— Ти так і не сказав, що ти тут робиш? Вже третю добу поспіль бродиш по цій пустелі майже голяка. Останній раз питаю. Не відповіси, я полечу назад без тебе, — насупилась вона.
— Ти спустилася з орбіти, щоб поставити мені ультиматум? — Матея ця ситуація забавляла, — я тобі розповім, по дорозі на корабель.
Він піднявся, обтрусив усюдисущий пил і попрямував до «Гестії». Через кілька кроків Ідна його наздогнала.
— Ну?
— Пам’ятаєш той сигнал, який прийняли всі наші передавачі із центру галактики. «Дар Богів». Тисячі зетабайт інформації. Координати зірок, планет. Моделі зіткнення галактик. Креслення, повідомлення. Серед цього всього інформаційного шуму я виділив дещо важливе для мене. Це напевно велика удача, оскільки розшифруванням сигналу займаються всі. Озернися! Що ти бачиш? — Матей окреслив руками все навколо. Безжиттєвий, бідний пейзаж, пилова димка, статичне желейне море, рідкісні хмари в небі які швидше нагадували літаючу павутинку ніж щось велике, кучеряве і таке знайоме. Ідна мовчала. Вона бачила те ж що й він, але не знала як це коротко і влучно описати. А довго розпинатися описуючи побачене не було бажання.
— Ідно, це моя рідна планета, — відповів замість неї Матей, — шість мільярдів років. Жодне небесне тіло не зможе стільки підтримувати життя. Тим паче «розумне» життя. Я не мав цього побачити, але я бачу! На основі моделі зіткнення я вирахував її координати а потім підтвердив свій здогад, знайшовши ці координати у базі яку ми отримали разом з тим сигналом. Вони хочуть щоб ми це бачили. Як все що ми любили перетворилося на пил, — він висипав жменю ґрунту на трап.
— Заходь всередину. Здається ти сповна насолодився гостинністю батьківщини.
Матей якийсь час дивився в її пронизливі сірі очі, а потім кивнув і пройшов крізь мономолекулярну плівку.
Коли він вийшов із ванни вони вже були на орбіті. Повний комплекс дезінфекційних процедур зайняв близько години. Матей прийшов у кабіну всівся у крісло другого пілота. Якби вони піднялися хоча б на півтори тисячі років над площиною кільця, то можна було б побачити його справжню структуру а не лише світлу полосу, що розділяє небо. Але зараз на це не було часу.
Ідна зрідка поглядала на нього ніби оцінювала чи варто розповідати йому щось важливе, чи варто почекати.
— Ти заради цього прилетіла за мною на добу швидше, то кажи вже, — буркнув Матей. Ідна ніби цього і чекала.
— Той сигнал… «Дар Богів» як ти кажеш. Наші вчені розшифрували багато цікавої інформації. Зокрема координати кількох планет які потенційно придатні для нашого життя. Там є екосистеми схожі та екосистеми наших колоній. Тобто всі біометричні характеристики ніби спеціально підігнані під HomoSapiens. Райські сади. Ні небезпечних хижаків, ні смертельних вірусів і бактерій. Але…
— …ми відмовимося жити на них, — закінчив за неї Матей.
— Думаю так, — підтвердила Ідна, — біологи, які там побували, зробили висновок, що екосистеми цих планет незмінні протягом всього свого існування. Хтось чи щось підтримує їх такими статичними.
Матей раптом розсміявся. Він реготав як божевільний. По щоках текли сльози, але він не міг зупинитися. Ідна якийсь час дивилась на нього, а потім посміхнулась зрозумівши хід його думок.
— Це довбаний розіграш тривалістю мільярди років. Хоч боги злопам’ятні, вони все таки є почуття гумору.
— Думаєш вони зробили це, щоб посміятися з нас? — Запитала Ідна.
«Вони» вже звучить як аксіома з уст кожного з нас, — подумав Матей». А вголос сказав:
— Ні, вони зробили це, щоб заснувати між нами новий рух консеватів і це все розпочалося заново. Це все для них півнячі бої. Сподіваюсь їм буде весело.
— Є ж інший шлях, — тихо промовила Ідна. Її голос прозвучав неймовірно втомлено.
— Який? — запитав Матей.
— Шукати собі інший дім, серед зірок. Там де нас ніхто не знайде. Перетворювати пустелі в сади.
— Так… сенс завжди в цьому. Шукати інший дім… серед зірок. |
Рассказ открыт для комментариев