запомнить
     
Регистрация Конкурс № 54 (лето 2020) Фінал

Автор: Айяна Количество символов: 22978
Конкурс № 54 (лето 2020) Фінал
рассказ открыт для комментариев

as024 Лабіринт


    До лісу не ходи - пітьму не буди.
    Інакше нечистю станеш і ти.
    Книга Захоплення Ірландії
    
    Лабіринт
    
    - Нудно, - зітхнула Леся, помішуючи какао в емальованій кварті.
    - Нудно, - кивнула Мар'яна.
    Жовті плями плями світла від старої лампи ковзали підвіконням, щоразу змінюючи форму. То вони ставали птахами і тваринами, то квітами, то просто дивними хмарками.
    Леся щокою приклеїлась до скла, пальцем малювала візерунки, рахуючи сріблясті краплини дощу.
    З кухні їй було добре видно вкрите сірою мрячкою подвір'я, сарай з червоної цегли, а за ним вулицю, сусідський напівзруйнований будинок, верхівки чорних смерек і пагорби з печерами.
    Краєм ока Леся вихопила тінь, що промайнула повз сусідське подвір'я.
    - Олень? Глянь Мар'яно, там олень! Справжній!
    - Не може того бути, - сестра підскочила, ледь не перекинувши стілець.
    Вона притиснулася чолом до шибки, вдивляючись в розмиту картину. Ліс був майже за рогом, та чого б це олень подався до людського житла?
    - Де ти його бачила? Тобі, певно, мариться.
    - Не мариться, - Леся ображено пирхнула і насупилась. - Я бачила його! Он там, коло гаража.
    - Сутеніє, ти могла не розгледіти. То може Красуня, боронить малечу.
    - Кажу тобі, то був олень. Справжнісінький олень, з великими рогами й копитцями.
    - То ходімо перевіряти?
    - А давай!
    Леся заплескала в долоні, але наступної миті замовкла.
    Жалібне скавучання увірвалося в затишок кухні. Воно ставало щомиті гучнішим, а тоді повністю поглинуло буркотіння дощу.
    Звук ішов з-під скрипучої підлогової дошки. Здавалося, цуценята вовтузяться десь під ногами.
    - Чия сьогодні черга годувати?
    Мар'яна і Леся переглянулися.
    Вже місяць літніх канікул як вони з товаришами доглядають Красуню із цуценятами у підвалі лиховісного Забитого будинку. Павло сусід годує по понеділках та вівторках, Толік - по середах та четвергах, Марійка - по п'ятницях, а сьогодні - Максим.
    - Думаєш, треба? Дощ періщить.
    У відповідь скавучання посилилося, наче хто викрутив звук на максимум. Повітря завібрувало, віддаючи тужливим зойком у вухах.
    - А хто щойно оленя хотів шукати? - Мар'яна всміхнулася сестрі. - Треба. Максим, напевно, забувся, то маємо йти ми.
    Сестри позбирали по кухні усякі недоїдки та покидали їх у пакет. Увімкнули ліхтарики, схопили дощовики, Мар'яна зелений, а Леся свій улюблений - червоний, а тоді вистрибнули із затишку напівтемного коридору у зливу.
    Сутеніло, холодний вітер жбурляв дощові краплі в обличчя, гнув вогке гілля. Злива лютувала увесь день.
    - Марю, а може, не варто?
    - Вони голодні, - наполягала сестра. - Треба йти.
    Перебіжками перетнули широкий двір, вийшли за хвіртку, човгаючи по калюжах, дісталися сусідського будинку.
    Він стояв на узбіччі, скособочене сіре громаддя з дверима, що просіли на іржавих завісах, з дірками замість вікон, побитий і вже трохи розібраний на будматеріал.
    У будинку багато років ніхто не живе. Цегляні стіни були щедро вкриті кольоровими написами й моторошними картинками, вікна пустими очницями витріщилися в сіру млу. Подекуди на дерев'яних частинах ще досі виднілися сліди кіптяви: чорна згадка про страшну пожежу.
    Вхід у підвал був закритий гнилими дошками. Якщо їх прибрати, з'явиться чорне вічко, а за ним - кілька метрів суцільної темряви. Схил до "Печери чудес", як казав Максим.
    Дівчата увімкнули ліхтарики й по черзі увійшли в темряву. Цього разу їм доводилося пильнувати. Підошви чобіт ковзали у багнюці, а за слизькі стіни було важко триматися.
    Пройшовши наскрізь захаращене приміщення, що вочевидь слугувало коморою, вони посунули червону дошку.
    За нею був тунель, все, що лишилося від казкового лабіринту. Довжелезний чорний коридор, що з'єднав Забитий будинком, кілька сусідських хат і печери - ті, що зачаїлися у лісі.
    Сестри ніколи не ходили до печер, наслухавшись спочатку Максимових, а тоді ще Микитчиних байок про привидів та печерних гадів.
    Однак зловісні каменюки являлися їм у снах майже щоночі. Як казав Микита, це "нормально". Наче побачити міраж, блукаючи разом у пустелі. Ті кляті печери сняться усім без винятку.
    Захований між чорними соснами вхід до печер нагадував пащу скам'янілого чудовиська, гострі ікла стирчали в усі боки. Достатньо було глянути на чорні пагорби, аби бажання йти далі зникало. То було прокляте місце.
    Туди бігали старші діти: підлітки й студенти. Тікаючи опівночі з домівок, вони не поверталися звідти до ранку. І навіть після того, як згоріла живцем сім'я, що орендувала Забитий будинок, зник сусідський хлопчик, а тоді й дівчинка, а Ринка - Максимова сестра - важко захворіла, надихавшись пліснявою - діти туди ходили. Адже під печерами був Лабіринт!
    Місцеві вже й не пам'ятали, хто, коли та нащо побудував це диво. Бабуся казала, що лабіринт під печерами проклали ще за часів війни, і тоді він слугував бомбосховищем.
    За призначенням ним давно не користувалися. Більшість тунелів були підтоплені чи закидані цеглою.
    
    "А кілька років тому там пропала Юна. Вона гостювала тут у своєї бабки, - раптом заговорив Микита, пильно дивлячись Мар'яні в очі. - Якось вночі вийшла погуляти, цікаво їй стало перевірити, чи існують печерні гади. На ранок вона не вернулася. З міста спелеологів викликали, аби її пошукали. Марно, звісно. Кажуть, вона потонула в печерному озері. А я точно знаю, її гади вполювали!"
    Хлопець розповідав з дивним натхненням, а вогнище від його слів зашипіло, наче величезна гадюка.
    "Що за гади?" - Леся притисла коліна до грудей, обхопила себе руками.
    Микита посміхнувся, чорні очі засяяли.
    "В печері є озеро, вода там холодна-холодна, наче крижана. Кажуть, в тому озері живуть змії. Доісторичні печерні гади, що не вимерли від того метеориту. То вони тунелі проклали під землею, зробили цілий лабіринт. Вони велетенські. Три, п'ять, а то й десять метрів завдовжки. Прудкі сильно, з величенькими іклами та сліпі. Вони живуть під землею, наче хробаки, а ще в тому озері живуть, бо їм повітря не треба, як рибам, і холод полюбляють. Вони вдень сплять, а виповзають лише поночі, щоб уполювати собі щось".
    "А чим вони харчуються?"
    "Відомо чим - м'ясом! Крадуть кролів чи поросят, ті, що маленькі, кур жеруть, а от великі - полюють на людей".
    Від тих нічних оповідок Мар'яні хотілося втекти до хати, заховатися під ковдру, сунути голову під подушку і все забути.
    "В печерах і нині губляться люди, спелеологи, туристи, а ще діти, отакі, як ви. Кажуть, то гади беруть їх до себе. Тягнуть їх у свої підземні нори й там душать. Місцевих, правда, гади чіпають зрідка, як сильно голодні стають. В нас з ними наче перемир'я налагоджено, а от чужинців вони залюбки беруть. Їм діти з міста смакують найбільше".
    Леся не витримала і заплакала. Микита навіть не вибачився. Він наче насолоджувався чужим переляком.
    "Ти все вигадуєш! - крикнула Леся. - Нема ніяких гадів! Не вірю тобі. Ти - брехло!"
    "Як ти так хочеш, Лесю, я тебе і сестру твою проведу до печери, крізь той лабіринт. Побачиш все на власні очі, зрозумієш, чи брешу я. То що, хочеш сходити зі мною?" - не дочекавшись відповіді, Микита заговорив тихіше: "Пам'ятаю, якось, один приїжджий уполював маленького змія. Хизувався перед усім селом, повісив його на тині. Запитай у діда, що з ним сталося, - Микита покрутив коло скроні. - Хата його згоріла, дружина задихнулася, а син - зник".
    Тихенькі схлипи Лесі перетворилися на стогін. У сестри починалась істерика.
    "Замовкни вже! Не бачиш, ти її сильно засмутив", - Максим підхопився, став перед дівчатами, наче стіна.
    "Ну то що? Хай їй бабка переляк викатає, як така ляклива", - Микита знизив плечима й втупився у полум'я.
    Микита обхопив коліна, зчепив пальці й замовк, лише очі блищали від ненависті.
    Біля вогнища повисла гнітюча тиша. Певно, всі думали про печери та тих гадів.
    Микита більше не лякав нікого. Максим був старший на рік, вищий за Микиту. Ясна річ худорлявий, блідий хлопець побоювався старшого товариша.
    Максим допоміг Мар'яні заспокоїти Лесю та провів їх до хати. Леся одразу чкурнула до світла, а Мар'яна затрималася на ґанку та зашепотіла: "То є там ті гади насправді?.. Знаєш, у нас же під хатою підвал, що начебто сполучений із Забитим будинком…"
    "Не слухай ти Микиту. Він ще тобі не такого понарозповідає! В нього занадто жвава уява, - Максим помовчав, видно було, що він задумався, чи казати далі. - Ти, головне, не пускай сестру до нього і взагалі… не треба вам з ним водитися".
    "Чого?"
    "Ну, розумієш, Микита… він - дивний. Ночами не спить, а блукає вулицями. Якось я помітив, що він стирчить за нашим вікном, витріщається на сестру. Я його гукнув, то він утік. Буває, він бігає до печер сам… повертається вранці веселий та усміхнений. Коли я спитав його, нащо він це робить, він відповів, що годує своїх улюбленців…"
    Маряна ахнула. Вона затремтіла, волосся на потилиці встало дибки.
    "Може, він в печері теж цуценят ховає?"
    Максим похитав головою, ледь помітно всміхнувся.
    "Ні, Марю. То ви з сестрою такі добрі, що цуценят доглядаєте. Микита… він зовсім інший. Розумієш? Коли та біда сталася із Забитим будинком… Кажуть, що він стояв собі й дивився як вогонь все нищить. Навіть на допомогу не покликав… Слухай, просто тримайся від нього якомога далі, добре? Я не хочу, щоб він лякав тебе чи Лесю".
    Тої ночі їй наснилося перше жахіття. Вони з сестрою сиділи на березі річки, що протікала повз печеру.
    Раптом сонце зникло з неба, з печери потягло холодом. Леся кудись ділася, а замість неї з'явився Микита.
    На блідому обличчі завмерла лиха посмішка. З-під блідих вуст стирчали справжні ікла.
    Хлопець зашипів, а тоді перетворився: руки та ноги вросли в сухе тіло, бліду шкіру покрили зморшки й вона сповзла наче слиз, відкривши м'які червоні нутрощі.
    Замість голови у хлопця була паща повна іклів. Почвара шипіла і звивалася. Ще мить і Микита остаточно перетворився на хробака.
    "То що, тепер ти мені віриш?"
    
    Позаду щось ляснуло. Мар'яна озирнулась, та окрім мотлоху і битої цегли нічого не побачила. Хто в таку зливу сунеться у старий підвал? Хіба що двійко дівчат. Мар'яна посміхнулася і полізла слідом за сестрою.
    Скавучання було добре чути тут, унизу. У повітрі важко висів запах цвілі, моху, бруду і недоїдків.
    - Чуєш? Певно, то Чорниш. Він завжди голодний, - Леся все ще була десь попереду, швидко долаючи знайомий маршрут.
    "Завжди голодний…"
    Мар'яна ледь встигала за сестрою. Вона намагалася не дивитися під ноги, щоб не бачити сміття, якого в підвалі було повно, тому трохи відстала.
    Нарешті поворот, Красуня із цуценятами чекали їх за рогом. Червоний плащ Лесі зник у темряві.
    - Стривай!
    Навіть цей клаптик підвалу був лабіринтом, де лячно було заблукати.
    - Лесю, зачекай на мене! - Мар'яна хотіла повернути за сестрою, але щось вчепилося їй в коси.
    Гумова рукавиця впала на чоло, накривши очі. Вона заклякла від несподіванки, а тоді скрикнула, вліпила ліхтариком кривдника по руці. Рукавиця одразу відпустила її і Мар'яна налетіла на Лесю, що саме визирнула із сутінків.
    - Марю, що трапилося?
    - Там хтось є, - ледь дихаючи пробурмотіла сестра. - Хтось мене вхопив...
    Кілька хвилин вони мовчки вдивлялися у темряву, чекаючи що ось-ось кривдник вистрибне та вхопить їх, та нічого не відбувалося.
    - Там нікого немає. Тобі, напевно, здалося.
    - Мене хтось вхопив. Кажу тобі, там хтось є! - наполягала Мар'яна, вчепившись в руки сестри крижаними пальцями.
    - Це неможливо, тут ніхто не живе. Ми ніколи не бачили чужих слідів.
    - Але ж ми чули ті кроки вночі, - прошепотіла Мар'яна, затинаючись на кожному слові. - Пам'ятаєш?
    Якось, ще на початку літніх канікул, вони вирішили перевірити байку про вбитого хлопчика з Забитого будинку. Привид сусідського хлопчика не знайшов спокою та жив собі далі, вночі він тинявся лабіринтом між сусідськими хатами. Його кроки та зітхання можна почути після опівночі.
    Дочекавшись, коли бабуся і дідусь заснуть, вони пішли в кухню і, кутаючись у строкаті ковдри, стали вичікувати.
    Вони все чекали й слухали, але окрім цокання годинникової стрілки нічого не чули. Коли сестри вже збиралися вертатися до спальні, вони почули, як хтось повільно крокує в підвалі.
    Вранці бабуся запевнила, що то все дурня, що сусідські діти їм навигадували і що нікого вони почути не могли. То все дурні вигадки.
    Коли зник сусідський Мартин, дільничний перевірив кожен сантиметр під хатами та пройшов усі печери. Хлопчика так і не знайшли. Вирішили, що він втопився у озері.
    - Ходімо перевіримо, - Леся потягла сестру за собою.?За рогом на них хтось чекав, однак то була не людина.
    Леся хихикала і випустила руку Мар'яни. Стіну, вкриту пліснявою і мохом підпирав пластиковий скелет. Такий ховали під склом у шкільній лабораторії. Він був одягнутий у потерту куртку, драні штани, гумові рукавиці й старий картуз.
    Скелет простяг гумові руки, наче сліпий, а в білих зубах затиснув недопалок. Дурний дитячий жарт.
    - Яка бридота. Ходімо, Марю, тут нічого лихого нема.
    - Агов!- Глухий бас прокотився вузьким тунелем.
    Леся стрибнула за спину сестри, схопила її за плече.
    - Хто це?
    - Не знаю, чоловік якийсь, - Мар'яна завмерла, вслуховуючись. - Може, то Ковпак? Хоча, чого б він сюди поліз?
    - Ковпак? Той навіжений? - Леся вчепилася їй в руку, потягла в темряву.
    Ковпак наганяв жаху на дітей. Справжній велет, бородатий та кремезний. Він ходив в брудних, старих лахах і чорних незмінних чоботях, щось постійно бурмотів собі під ніс.
    Вночі Ковпак ходив до лісу, а вдень блукав селом, кричав і чіплявся до перехожих. Завжди п'яний, завжди злий.
    Він все торочив про голоси, що говорять до нього з печер. Казав, що там живуть духи невдоволені людською зневагою, що буде нова пожежа, як не умилостивить оті його голоси.
    Може в печерах й жили якісь духи та боялися діти не їх, - а Ковпака!
    Навіть Максим казав, що старий збожеволів, що це він зарізав Мартина і заховав його десь у печерах. Хоча доказів тому не було - Мар'яна в це вірила.
    Якось Ковпак прийшов на майданчик, де вони грали у волейбол і ганявся за всіма з канцелярським ножем.
    Максим тоді ледь встиг утекти від навіженого. Врятував його Жульєн, що вискочив на зустріч господарю і покусав Ковпака.
    Чоловік клянучи все і всіх, пообіцяв помститися. Дивно, що його досі не замкнули в лікарні.
    - Хто тут є? А ну, геть з моєї хати, паршивці! - лютий голос ставав дедалі гучнішим.
    Гупаючи кирзовими чоботами, Ковпак наближався.
    - Гаси ліхтар, - прошепотіла Мар'яна, до нори з цуценятами лишалося ще кілька кроків.
    - Агов, мерзото! Я вас чую!
    Позаду щось гепнулось, з темряви почулися вовтузіння і лайка. Мабуть, Ковпак наскочив на скелет. Мар'яна подумки дякувала тим, хто затягнув його у підвал.
    Сестри заповзли в нору і майже одразу уткнулися в м'які, теплі грудочки. Із сутінок на них дивилися шість пар допитливих оченят.
    - Тихіше, тихіше, а то він почує, - благала Леся. - Ой, мамо, що ж робити. Що він там кричить? Його будинок?
    Здавалося, цуценята відчули небезпеку, вони замовкли й стали тулитися до сестер. Лише найбільший з них - білий з чорним вухом, Максимів улюбленець - наїжився і загарчав.
    Ковпак наближався, важко човгаючи кирзовими чоботями, а потім зненацька все затихло. Чути було лише завивання вітру та скавчання цуценят. Невже минулося?..
    Кілька хвилин Мар'яна і Леся просиділи мовчки, напружено вслуховуючись у пітьму.
    - Де він подівся? І нащо ми сюди полізли? Він же нас вб'є! - Леся запхикала, тулячись до вологої стіни.
    - Не вб'є, не кажи дурниць. Я нічого не чую. Напевно, він пішов.
    - Точно? А раптом він чекає ззовні? Мені страшно, Марю, - Леся тихенько заскавчала наче цуценя.
    - Сюди він точно не полізе, - заспокоїла її Мар'яна, хоча сама вона й не почувалася такою певною. - Не влізе.
    Від навіженого можна чекати чого завгодно. Вона не раз чула жахливі історії про маніяків, але вперше потрапила в таку халепу. Що робити? Чекати чи тікати?
    - З лабіринту є ж інший вихід,- прошепотіла Леся. - Через печери. Пам'ятаєш, Микита розповідав…
    - В печеру? У темряву? До гадів? - Мар'яна підвищила голос, і, ніби відчувши її занепокоєння, цуценята заметушилися біля її ніг.
    - А що нам робити? Це єдиний порятунок…
    Леся приречено зітхнула, опустила на підлогу цуценя, що до того стискала в обіймах. Її зелені очі, все ще нажахані, блищали в слабкому світлі, що лилося крізь щілини в стінах. Вона плакала.
    - Нема там гадів, ти сама казала! Нема ніяких духів та привидів… Микита - брехло. То він сам залазив у підвал і гуркотів. - вона закусила губу. - Я бачила його коло будинку.
    - Бачила, а мені не сказала?
    Леся знизала плечима, наче нічого особливого не сталося.
    - Та він часто приходить уночі, стає коло нашого вікна і все дивиться і щось шепоче. Не вірю я в ті казочки про печерних гадів. Дурний він! Ходімо швидше, я вже змерзла.
    Леся обтрусила джинси й дощовик, увімкнула ліхтарик, і подивилася на Мар'яну. Не встигла сестра щось відповісти, як цуценята зчинили шум. В нору повільно просунулась рука, потім друга. Голова Ковпака пролізла всередину, він вирячився на них. Посміхнувся, вишкірив жовті ікла.
    - Попалися, мерзотниці.
    Він сунувся до пояса і навис над Мар'яною, в ніс вдарив запах перегару. Чоловік схопив її за руку.
    У лівій руці Ковпак тримав канцелярський ніж. Лезо тьмяно відсвічувало у світлі ліхтарика. Він підніс ножа до її зап'ястка.
    - Погань мала… - прошипів Ковпак, тіпаючи Мар'яну за руку, потяг її з нори. - Що не сиділося в хаті? До гадів хочеться? То я вам влаштую! Зараз підемо до печер разом! От дурні діти. Ті тварюки, вони завжди голодні, люті… завжди раді гостям…
    Під ногами дзявкав і гарчав Чорниш. Мар'яна сіпала рукою, вириваючись з чіпких пальців чоловіка. Горло у неї стисло, вона ледь дихала. В очах потемніло, світ поступово втрачав чіткість і кольори. Крізь дзвін у вухах до Мар'яни долітали крики й благання Лесі.
    - Ні, ні! Пусти, пусти її! - Леся накинулася на Ковпака з кулаками. - Пусти Марю!
    Чорниш підстрибнув і впився чоловіку в руку. Ковпак відхитнувся до стіни, викотився з нори. Він став відмахуватися від цуценяти ножем, але раз по раз хибив.
    - Забираємося звідси.
    Леся перехопила руку сестри й виштовхала її в тунель. Мар'яна хитнулась і схопилась за стіну. Ноги не слухалися.
    - Ні, Лесю, стривай. Не лишай мене! - Вона потяглась до сестри, але майже одразу впала.
    Леся тікала до печер, майже одразу зникла за рогом тунелю.
    - Дурепо, не можна до печери! - кричав позаду Ковпак. - Не можна, не можна!..
    Світ поплив перед Мар'яниними очима. Останнє, що вона побачила, був червоний плащ сестри, що зник у пітьмі.
    Мар'яна прокинулась від холоду і болю. Вона лежала наче безпорадна лялька. Руки, ноги не слухалися. Дощ вмивав бліде обличчя, щипав очі. Вона так змерзла, що не сила ворухнутися.
    Лабіринт, темрява, Ковпак і червоний дощовик - спогади ринули на неї, відігнали біль.
    - Лесю, - прохрипіла вона, ніхто не відгукнувся.
    Повернула голову: з червоної цегляної стіни на неї стрибало біле цуценя. То був малюнок Лесі. Мар'яна прокинулась на порозі бабусиної хати.
    - Лесю, - покликала вона вдруге, спробувала повернутися.
    Насилу присіла, озирнулася. Знайомий двір, стара ялина, жовтий велосипед. Вона вдома. Але де ж Леся.
    Мар'яна опустила погляд, вона тремтіла, загорнута в червоний дощовик, а поруч лежало цуценя, біле з чорним вухом.
    - Чорниш…
    Цуценя було холодне та тверде, наче каменюка. Мар'яна притисла його до грудей, заплакала. Під сходами у багнюці виднілися глибокі сліди від кирзових чобіт, що губилися за тином.
    Сліди старого Ковпака. Чи це він приніс її додому? Врятував? Але чого ж не приніс Лесю? Нащо вбив Чорниша?..
    Мар'яна насилу перевернулася на живіт і поповзла до хати. Двері лишалися прочиненими й вона втиснула себе в вузький передпокій.
    Коли дідусь і бабуся повернулися від тітки, Мар'яна ледь дихала. Насилу вона переказала всю історію. Дідусь одразу побіг до Забитого будинку, покликав сусідів та дільничного, та повернувся без Лесі.
    Надвечір у Мар'яни піднялась температура, вона захрипла і стала задихатися.
    Три дні вона пролежала в напівсні, напівмаренні. Щоразу як стуляла очі, вона опинялася у сирій темряві. Навколо були кам'яні стіни, що тяглися нескінченно далеко.
    Вона бігла навмання, серце стискалося у грудях так сильно, що вона ледь мала сили дихати. Варто було помітити проблиск світла, як за спиною щось гучно зашипіло. Наче чиєсь шепотіння, голодне та лихе. Щось велике і важке ковзало між каменів, повзло слідом. Вона з останніх сил бігла до світла, а те шепотіння ставало дедалі гучніше.
    Мар'яна щоразу схоплювалась від жаху, кашляла і задихалася з відчаю. Бабуся була поруч, переодягала її, повертала в ліжко, клала на чоло лід.
    - Ох, дурненькі мої… нащо ви туди полізли? - щоразу шепотіла старенька і плакала. - От горе яке…горе…
    Дільничний кілька разів ходив до печер з дідусем. Вони спускалися до підвалу Забитого будинку. Ковпак зник. Лесю не знайшли.
    На сьомий день дільничний приніс її жовті чобітки, що стояли коло печерного озера. Там він знайшов й старі кирзові чоботи Ковпака.
    Коли батьки приїхали, мама плакала коло сестриних чобіт, все не хотіла їх відпускати… з Мар'яною вона майже не розмовляла.
    Тато організував цілу пошукову експедицію, та все марно. Леся не повернулася. Не вертався в село й Ковпак. Він став головним підозрюваним, таке Максим підслухав із розмови дільничного з батьком та передав Мар'яні.
    За тиждень, коли Мар'яні стало краще, батьки вирішили повернутися до міста. Вона одужала, та щоночі їй снилося нове жахіття: темрява, холод, голодне шепотіння за спиною. Інколи з темряви на неї дивилися велетенські сліпі очі, а тоді звідкілясь з'являвся Микита. Він ставав коло блідої наче хробак змії, торкався її слизького, пружного тіла, і радісно всміхався, точнісінько так, як тої ночі коло багаття.
    "Ну, що тепер ти мені віриш?" - Микита гиготів, наче той навіжений Ковпак: "Той дурний дід теж не одразу повірив. Думав, телепень, що з нами можна домовитися. Ми забрали його родину, а тепер забрали його життя".
    Наче в доказ він жбурнув їй під ноги брудні, закривавлені чоботи.
    "Все, що від нього лишилося. Тебе ніколи не знайдуть. Чуєш, дурепо? Ніколи! Ти тепер моя і залишишся тут, з нами, навіки!"
    Мар'яна прокинулася з мокрими очима, простирадла під нею теж були мокрі. Ні мами, ні бабусі поруч не було, в темряві вона була на самоті. Важке відчуття провини нестерпно давило серце. Вона бачила осуд рідних і від того їй ставало ще гірше.
    Вранці батьки наказали збиратися. Дільничний обіцяв, що продовжить пошуки, що сповістить їх, якщо Леся знайдеться.
    Тато й мама мовчки посадили її в машину, а самі пішли прощатися з дідусем та бабусею.
    Коли Мар'яна глянула у вікно машини, то побачила серед сусідської юрми Микиту. Хлопець всміхався, а помітивши її погляд, помахав рукою. Його вуста рухалися, наче він щось шепотів.
    - Чекайте! Ми не можемо їхати! Леся жива! Вона в печері! Він її забрав! - Мар'яна вчепилася в крісло, подерла тканину обшивки.?Батьки мовчки сіли в машину.
    - Мамо… Леся жива! Вона в печерах, нам треба туди піти! Мамо!
    - Ви вже сходили, - прошепотіла жінка, навіть не глянувши на доньку.
    За ці дні вона дуже схудла і посивіла. Стала тінню від колишньої красуні. Мар'яні найбільш боліло, що мама її не чула, не розмовляла з нею, щоразу ховала погляд.
    Батько мовчки завів двигун. Марно Мар'яна плакала та просила зупинитися. Дідусь та бабуся усе віддалялися, а Микита стояв непорушно навпроти Забитого будинку, всміхався та щось безперервно шепотів наче змія.
    
    

  Время приёма: 13:45 17.07.2020

 
     
[an error occurred while processing the directive]