– Я з тобою розлучуся!
Ця фраза занадто часто звучить як останній аргумент.
– Та на здоров’я! – стомлено відповів я.
Нє, ну дістало! Двадцять років за рибу гроші. Якщо раніше мене ці слова лякали, то сьогодні лишили абсолютно байдужим. Правду кажуть: якщо часто кричати «вовки», то рано чи пізно всім стане байдуже. От як мені сьогодні.
Не подумайте нічого такого – у нас не найгірша сім’я на районі, а за багатьма показниками ми взагалі вибиваємося в лідери кварталу. Два авто на сім’ю, хоч і не «Мерседеси», двокімнатна «хрущівка», але з дизайнерським ремонтом, син-відмінник, будиночок за містом. Теж недобудований, але до зими маємо справити входини. Робота є. Хоч і не приносить задоволення, але на життя вистачає.
Мене Віктором звуть, до речі. А то я тут розпинаюсь, а ви й гадки не маєте, про що я. Про себе, про кого ж іще. Завтра ювілей – п’ятдесят років. А я уже третій день добряче заливаю за комір. Я не звик присвячувати пиятику до якоїсь дати, будь то мій ювілей чи День незалежності США. Завжди бісили алкаші в краватках – ті, що п’ють лише в компанії і на свята. Ніколи не розумів, чому в будень пити зась, а на поминальні дні на цвинтарі нажертися до втрати пульсу норм? На яких скрижалях це написано?
Жінка в мене з «тих». Сама не п’є, але засуджує. Кожна пляшка випитого мною пива ставиться на облік. Не знаю, хто придумав карткову систему розподілу продуктів, але вона нею користується не гірше перших комуністів. Три пляшки на тиждень. Саме стільки я маю право зберігати в холодильнику. А ще пляшку горілки, на якій маркером позначають рівень. І, Боже збав, якщо випарується хоча б десять грамів…
Тож довелося мені у власній хаті зробитися контрабандистом. Передусім купив «митницю». Поки син був малий, то відбувався дешево: кіндер-сюрприз на лапку – і неси в заначку хоч ящик віскі. З віком апетит у нього зріс. Спочатку планшет, потім плей-стейшн, смартфон – суми хабарів стали перевищувати вартість контрабанди! Талант у хлопця – після школи вступив на юрфак з таким розрахунком, щоб одразу потім на роботу в прокуратуру. Лікбез за відкатами ще вдома пройшов.
Та всі схеми, які я старанно вибудовував ледь не все життя, пішли коту під хвіст, коли одного чарівного липневого вечора дружина повідомила, що вагітна! Це був удар нижче пояса. Мені одночасно захотілося до бару і до вбиральні.
Я люблю дітей! Чесно! Але коли тобі незабаром п’ятдесят і часом важко встати вранці з ліжка, бо спина болить і коліно не згинається, то думка про те, щоб вести дитину до садочка здається знущанням! Я й собаку не заводив, бо вигулювати треба, а то ж дитя. І от позавчора, напередодні ювілею, я пішов у глибокий запій, бо УЗД показало двійню… *** – Ти візочка купив?
– Так!
– На двійко?
– Так!
– Шпалери?
– Переклеїв!
– І в коридорі?
– А там навіщо? – я ледь тримався.
– Ще кухню треба до ладу довести, – не вгамовувалася дружина.
– Тарганів потравив, лінолеум перестелив, – я був готовий до цієї провокації.
– Я тебе люблю! – змилувалась Натка.
– Я тебе теж, – обережно промовив я і цьомкнув дружину в щічку.
Не вистачало мені ще істерик за тиждень до пологів. Добре, що хоч не зажадала нову квартиру купувати, трикімнатну. Лінолеум і нові кахлі у ванній – то дрібниці. Мене більше турбувало інше питання – двійко близнюків, що обіцяли перетворити моє спокійне життя менеджера відділу продажів металопрокату на демоверсію пекла.
– Тримайся, бать! – син співчутливо ляснув по плечу, взяв ключі від «Хонди» й зачинив за собою двері.
Йому що – молодий, красунчик, студент престижного вишу, не дуже стара машина, яку татко заправляє, – він хоч щоночі у нової дівчини перебуде. А от у мене підстава… Я відкрив холодильник. Пляшка з рисочкою. Та пішло воно все! Завтра нову куплю і рисочку сам намалюю. Рука зрадницьки трусилась над чаркою. Двійня. Памперси. Хоч би молоко було. Суміші – це жесть. Бляха, треба трьошку брати. А як? На роботі голяк – світова криза, долар росте, як чарівні боби. От якого милого я тоді після пляшки віскаря поліз до Натки, як молодий жеребець? Недарма кажуть: усі біди від бухла! *** Хлопчик і дівчинка! Я сміявся і плакав водночас. Мене не пустили на пологи, бо температура була 37,2. Старий трюк із натиранням градусника не підвів і цього разу. Ну не міг я вже чути, як свариться дружина. Навіть через товсте скло я по губах читав, що я падлюка й скотина, і на холеру їй ця біда на старість років? Теж мені стара – лише місяць тому сорок стукнуло. Все життя пишався, що маю молоду гарну дружину. І яка ж це біда? Це два кавалочки щастя по три кілограми кожен! От тепер точно палити кину, щоб встигнути поставити на ноги цих манюньок, а то, не дай Боже, легені закоксуються, то хто їм раду дасть? На дружину надія слабенька – вона сантехніка сама викликати не може. А тут двох до садочка влаштувати, а потім до школи! Вся її зарплатня на заспокійливе піде. Зошити за що купуватиме?
Тиждень минув швидко. В холодильнику пляшки з рисочкою змінювались щодня. Мене знов почали поважати сусіди, на роботі бухгалтерші підписували платіжки без слів, дивно посміхаючись, а начальник автопарку тричі підвіз додому на власному джипі. Ніколи не думав, що одна помилка «по п’яні» може призвести до позитивних наслідків. До цього були лише штрафи, скандали і трабли зі звітністю.
Настав день «Д». Начальник автопарку дуже уважно подивився мені в очі, переконався, що тверезий і начебто не планую самогубства, й дав ключі від власного «Паджеро».
- На автоматі їздив? – про всяк випадок уточнив він.
– Не переживайте, Олексійовичу, під мою особисту відповідальність!
– Саме це мене й лякає, – ледь чутно відповів завгар.
А чи не дурня, – спитаєте ви, – брати машину в чужої людини, коли під балконом є своя? Глупство, звичайно! Але Андрій на «Хонді» поїхав до Львова з новою пасією, а малесенький «Матіз» не завівся. З ним часто це траплялося, я маю на увазі машину, хоча старший (тепер уже) син (досі не звикну, що він у мене вже не один!) так само часто возить кобилиць до міста Лева на променаду й розраховувати на його присутність у місті в потрібний час – марна справа. До речі, треба якось самому до Львова з’їздити – що ж там такого цікавого, щоб раз на місяць дівчатам показувати? Може, не в місті справа?
Божечко, які ж вони маленькі! Мацюпусінькі! Що ж із ними робити? Тримати міцно? Та ясно й так! Обережно! Дверцята відчинити? Знущаєтеся? У мене двійня! Обидві руки зайняті! Дружину цьомкнути на камеру? От це із задоволенням! Два кавалочки щастя на руках дивним чином змінили всесвіт!
– Я тебе люблю! – щиро цьомкнув Натку в щічку.
– Навзаєм, але начувайся, якщо ремонт не закінчений! – люба дружина легенько вщипнула мене за бік.
Я не згірше народного артиста закотив очі під лоба й хвацько відповів:
– Прораб лежить зв’язаним у підвалі! Якщо не сподобається колір шпалер, то ніж для м’яса у другій шухляді зверху.
– Ти ж моя бусічка! – дружина відчинила дверцята «Паджерика» і смачно поцілувала мене в губи. *** Четвертий місяць без сну. І без пива. Вчора кричав начальник. Ледь стримався, щоб не всунути йому пустушку до рота і не взяти на ручки поколисати. Все буде добре, дурнику! Що значить поганий квартальний звіт порівняно з тим, що молока вже не досить і треба підгодовувати сумішшю? Всесвітня криза – то дурня порівняно з тим жахом, який відчуваєш, коли розумієш, що перша ночі, а в тебе лишився один підгузок на двох! Ніколи не зшивали з двох використаних, але не закаляних памперсів нового, щоб витримав до ранку? Мені доводилось. Нічна зміна моя. І нікого не хвилює, що вчора, замаханий після роботи, забув купити підгузки. Смс була? Була! Ще й сосисок не купив? Твої проблеми – їж пісну гречку з хлібом. Усе одно дієта не завадить – скинути ще кілька кіло мені за щастя. Мабуть…
Старший остаточно здимів із хати до однієї чи двох зі своїх дівок. Я чому так кажу, бо не певен, Олена і Альона – це одне ім’я чи різні? Бо якось за один вечір, ховаючись у клозеті від сім’ї, підслухав два ідентичні освідчення по телефону від старшого, що сидів у ванній за перегородкою, забувши про моє існування. Мій синочок! У молодості я теж рік прожив подвійним життям. Маринка борщ готувала – ледь ложку не ковтав, а Леська розумна була – реферати мені писала. Потім з’явилась Натка – і все пішло шкереберть! Готувати не вміла і контрольні за неї я робив, але в ліжку – пантера! За два тижні освідчився, а ще за два зателефонував мамі і взяв рецепт борщу, котлет і відбивних у клярі. А потім з’явилась «Мівіна» – і нашому весіллю вже нічого не стояло на заваді.
Двійнята сьогодні мене потішили. З першої до четвертої спали. Я разом із ними. Мені снилися бари єгипетських готелів і басейни Туреччини. Я дерся на Говерлу і ламав ноги на схилах Буковеля. Коли мені почала ввижатися Італія, то прокинувся молодший. Він завжди прокидався раніше, маленький ненажера. Хоч і був на кілька хвилин молодший за сестричку, та пляшечка з сумішшю була вдвічі більша. Козак росте! Хоч би вже швидше виріс, бо якщо я і наступний квартал завалю, то тоді хоч власною цицькою годуй. Директор так і сказав. План продажів – то святе! А як його виконати, коли думаєш не про холоднокатану сталь, а про те, де взяти два стільчики для годування і чому ціна упаковки підгузків однакова, але в пачці їх меншає зі збільшенням розміру?
І все було добре, навіть у бухгалтерії мене вже не займали з тими документами, бо я їм починав тихенько наспівувати колискові. Клієнти теж звикли, що я їх називав «сонечками» й «рибками», навіть небриті прораби, лексикон яких складався виключно з матюків і займенників. Більше того, в мене навіть побільшало замовлень…
Біда прийшла, коли не чекали. Теща потрапила до лікарні з інсультом. Зараза. За день до моєї відпустки. Наче спеціально чекала моменту! Я десять тисяч гривень викинув, щоб відіслати дружину з двома малими до неї на дачу, а самому втекти з друзями порибалити на Південний Буг. Я уже й «Матіза» загнав на СТО, поміняв мастило, шарові опори, колодки, поставив нового акумулятора… І тут на тобі! Червоний «Матіз» чмихнув і повіз дружину в іншу область, лишивши мене з двома маленькими дітьми, банкою сухої молочної суміші і непочатою упаковкою підгузків. Поряд зупинився «Ніссан Патрол» із надувним човном на даху. Аромат замаринованого м’яса з багажника було чутно за десять кроків. Я ридав. Рибальське причандалля на балконі ридало разом зі мною. Два однокласники в машині давилися сльозами і сміхом. Гівнюки! Телефон пискнув повідомленням: «Витягни білизну зі стиралки! І закинь наступну партію!». Я підняв голову до неба. Ріденький дощик байдуже змивав мої сльози і мрії в каналізацію. *** Телефон заверещав о сьомій ранку. Не будильник. З роботи о такій порі не телефонують. Не встигши долізти до місця, де заряджався телефон, я уже подумки купив місце на цвинтарі для тещі й вибрав пам’ятник.
– Алло?
– До тебе їде група для затримання.
– Тільки не кажіть, що Софія Іванівна була агентом ФСБ, – я ще не до кінця прокинувся.
– Не смішно, – голос у слухавці був дуже знайомим і чужим водночас, – маєш хвилин двадцять.
Пі-пі-пі…
Ковдра злетіла з ліжка, зачепила люстру й впала на підлогу. Двійнята мирно сопіли в ліжечках. Кави вже не треба – якісь гормони так влупили в мозок і м’язи, що ганяв по хаті, наче кінь.
– От і настав час розплати за патріотизм. За все спитають. Скільки на фронт їздив, коли й кому допоміг із бронюванням бусів. Знайдуть кілька гранат у бачку унітазу і протитанкову міну на балконі. Спочатку туди покладуть, а потім знайдуть. Пенсію зустріну в тюрмі…
Я бубонів, швидко вдягаючись. Далі – вдягти малих. Це важче. Хоч би встигнути. Немає жодного бажання зустріти групу поліціянтів, чи хто там за мною їде, в коридорі чи під’їзді. Якщо в цій країні артистів і лікарів саджають за просто так, то що вже казати за рядового менеджера з продажу металопрокату. І заступитися не буде кому.
Малеча наче відчула, що коїться фігня, й мовчки дала себе вдягти. Все. Гроші й документи в сумку. Подивитися у вічко – біля дверей нікого. Візочок за поріг. Телефон! Взяв. Треба вимкнути. І не забути сімку викинути потім. Ну! Погнали наші городських! *** Місто швидко прокидалося. З дворів виїжджали автівки з заспаними водіями, двірники махали мітлами, собачники поверталися з прогулянок, я котив великий дитячий візок у бік проспекту. Не було чути поліцейських сирен, як у гостросюжетних фільмах, лише зношені маршрутки пищали такими ж зношеними гальмами перед світлофорами. Мозок потихеньку відходив від стресу. Діти трохи покректали і заснули. «Ненадовго, – подумав я, – за годину прокинуться, і чим я їх годуватиму?».
– Звідки я знаю цей голос? – почала повільно крутитися думка в голові. – Невже це хтось із друзяк виліз уранці з палатки і вирішив приколотись з бодуна? Вони можуть. Але жартувати про арешт, знаючи, що сиджу сам із двома малюками на руках? Точно не вони. Тоді хто? І звідки, трясця його матері, я знаю той голос?
Я помалу штовхав візка тротуаром, із заздрістю спостерігаючи за автівками, що проїжджали повз.
– Якщо теща виживе, то я її власноруч задушу, – твердо вирішив я, коли згадав, як дружина полетіла до неї на останній із сімейних машин. – Та й старшому треба натякнути, щоб мав совість. Хай спробує без «Хонди» з дівчиною закрутити. А то так кожен дурень зможе.
Аптека. З пандусом! Десяток баночок із пюрешками мають на кілька годин зняти проблему з харчуванням дітей. Шаурму для себе куплю біля автобусної зупинки. А що далі? Купити нову сімку і зателефонувати. От тільки кому? *** – Теж мені – радистка Кет, – кепкував я із себе, намагаючись одночасно нагодувати двох дітей консервованим невідомо чим.
– Взагалі смачно. Я спробував! Навіть відчувається курятина. Їжте, дурненькі! Коли я був таким малим, то мені козине молоко за щастя було. А тут он і овочі, і вітаміни з мінералами, і м’ясо! Їжа богів! Не треба випльовувати, Сашко! Це смачно! Не дивись на сестру! Дівчата майже всі веганки! А ти їж м’ясо! Оленко, не кричи! Доїсте цей суп-пюре, чи що воно таке, і дам десерт із яблучного!
Якась жіночка пройшла повз, а потім ще двічі озирнулася. Я такого захоплення в погляді в житті не бачив. Ще б пак. Годувати в парку двійко дітей «по-македонськи» з двох ложок – мені медаль можна давати. Чи грамоту. Бачила б мене дружина. Але краще не треба. Одразу купа запитань виникла б. Чому в парку о восьмій ранку? На день лишити не можна самого! Підгузки міняв?
Бляха! Підгузки забув! Так, дітки, сніданок завершено, вертаємося до аптеки з пандусом за предметами гігієни. Добре, що літо. От що ми зимою робитимемо?
Остання думка мене злякала. Щось я дуже швидко звик до циганського життя. Лише дві години на вулиці, а вже думаю, де і як зимувати. Тут би з ночівлею розібратися для початку. Нє, ну звідки ж я знаю той голос!? *** – Тобто сімки тепер по паспорту? – я округлив очі.
– У нас найкращі тарифи на підключення на контракт, – завчено відповіла дівчина в магазині сотового оператора.
– Я не взяв із собою, – я благально скривив писка, наче той кіт із мультика про Шрека.
– Ви вже були нашим клієнтом? Можливо, ваші дані збереглися, – дівчина відбила атаку білосніжною посмішкою.
– Та мене ваші конкуренти міцно тримали на гачку. Ледь зістрибнув, – я натиснув на кнопку конкуренції.
– Бажаєте зберегти номер? – поставила блок дівчина.
– Дуже важка й термінова ситуація! – я кивнув на візочок і перейшов до погроз. – Якщо вони прокинуться, то мені гаплик! Треба телефонувати дружині! Лише її голос на гучному зв’язку може їх угамувати.
– У нас є дитяча кімната!
Непробивна стіна корпоративної етики! Позаду хтось кашлянув. Усе ясно – час вшиватися й не заважати зайнятим людям. Усе логічно. На фіга бомжам телефон? *** Куди тепер? Дружина за сто двадцять кілометрів, друзі – за чотириста, старший син – за п’ятсот. Робота поряд, але я у відпустці. Навряд зрозуміють. І коханки немає. Баран! Було ж кілька кандидатур. Зледащів. Навіть у ліжку. Дожився, що цікава книжка здавалася кращою за секс. Старію. От і в аптеці дідусем назвали. Онуки чудові, їм – пюрешку, а вам Кардіомагнілу не треба? Знущаються. Мені б зараз пива. Літр. Чи два. Ні, два – то забагато, я ж зразковий татко…
– Американо з молоком. Два цукру, – я просунув у віконце пожмакану двадцятку. *** Камуфльований бус із чорними номерами пригальмував біля мене. Конторські на таких не їздять, копи теж. Бокові дверцята від’їхали вбік. Я допив каву і штовхнув візочка до машини.
– Ромка, сучий сину! Якби ти частіше телефонував, а не писав на Вайбер, то я б не мучився весь ранок, згадуючи голос.
– Якби ти менше дрочив нинішню владу у Фейсбуці, то зараз би спокійно сидів удома.
– Я ж не винен, що вони щодня дають привід.
– Залазь уже, радист Кет!
Дверцята поїхали в інший бік. Порожній дитячий візочок лишився на тротуарі. *** – Куди ми зараз? – спитав я, роздивляючись київські пейзажі за броньованим вікном.
– Подалі з міста.
– Це ж не вихід.
– А які є варіанти? Битися? Не в тебе одного діти.
– Тоді ж билися. Ти тримав щит. Я тримав тебе.
– Часи змінилися.
– Он як?
– Хіба ні?
– Тієї ночі нас лишилося не більше тисячі. Але хіба ми зневірилися? Ти виходив на цій таратайці з Іловайська, я її потім три тижні латав, а тебе у шпиталі ще довше. Ти тоді змінив думку? Чи лише зараз, коли хакнули країну? Чи ти забув про те, за що виходили в грудні тринадцятого року? «Звалити Януковоща». Тоді це здавалося фантастикою.
– Тоді за нами була країна.
– Та невже? За нами були люди! За тобою стояв я, тримаючи твою спину, поки ти тримав щита. За мною інші, що довбали бруківку і розливали бензин по пляшках. А за ними дівчата, що робили чай під зливою гумових куль і загрозою ув’язнення. Я вже мовчу за фронт! Твій перший бронік дала тобі не країна! Його перенесла на собі з Польщі бабця з Сихова. А шолом – дівчина з Рівненщини, чиє ім’я ніколи не спливе у підручниках з історії!
Двійнята прокинулися від моїх емоцій. Так завжди. Ніколи не міг себе стримати, коли торкалися відкритих ран. Мене й самого іноді дивувало, звідки ж вони бралися? На війну не ходив, в окопах не сидів, а боліло так, наче все тіло посікло осколками від сто двадцятої міни, що впала поруч.
А бус той самий. Колись давно три зарплати наперед узяв листами броні. А потім ще кредит, щоб куленепробивне скло привезли з Німеччини. А до цього просто стояли разом на Інститутській. Тоді вижили. Потім я злякався. Куля прошила ліве вухо. А йому було байдуже. Одна з куль пробила слабенький бронік і пройшла навиліт. Я пам’ятаю, як тягнув його вниз. За наступні роки до цього шраму у нього додалося ще два. А в мене додалося двійко діток. Мені було трохи соромно читати мораль людині, що затуляла своїм тілом мою родину. *** Мої двійнята на «точці» вибухнули, як ядерна бомба. Вишикувалося дві черги. Одна – нагодувати, інша – перевдягти підгузок. Ніколи не уявляв, що в русі опору стільки молодих незаміжніх дівчат. А як же чайлдфрі й ото всьо? Мене ввічливо відтіснили в бік штабу, мовляв, моє місце саме там – серед прапорців і стрілочок на мапі. Якби дружина це побачила, то гострі кінчики різнокольорових прапорців стирчали б уже в мене з дупи.
Та поряд її не було, тому за столом я почувався щонайменше полковником. Або старим генералом із простатитом, що бігає до вбиральні кожні десять хвилин. Просто це було поряд із кімнатою, де «знущалися» над моїми малими. Через скляну перегородку я контролював рівень щастя й ситості своїх діток. Якби там був якийсь манометр, що це вимірював, то він би вже зламався від перенавантаження . Тому після третього походу до вбиральні я заспокоївся і зосередився на революції.
– Без шансів, – промовив я.
– А коли вони в нас були? – хмикнув Ромка.
– Штурмувати урядовий квартал силами батальйону – самогубство! – мій страх говорив замість мене.
– А зимувати десь у підвалі на трубах із двома дітьми?
Жіночий голос. Не дружина. Та вже б кинула чимось важким у голову.
– Своїх заведіть, тоді побалакаємо! – огризнувся я.
– Не бухти на мою мамку, – підморгнув Ромка. – І, заради Бога, не питай про чоловіка.
Товариш стишив голос.
– Дали «Героя» за Дебальцеве. Посмертно.
– Я не хочу «Героя». У мене дружина за кілька днів повернеться, – я ледь не плакав.
– А діти? Приходитимуть поночі, щоб ніхто не бачив? – жіночий голос стишився. – Ніхто не любить «ворогів народу».
– Тобто варіант «дожити до старості» взагалі не розглядається? – здався я.
– А воно тобі треба? Пенсія копійчана, субсидії? – скривився Ромка. – А так – символ. Хочеш фотосесію влаштую? Типу Че Гевара? Замість зірки – тризуб.
– Зашибісь! Я що, один піду Банкову брати?
– Ні, але ти, курва, фотогенічний! *** Штурм призначили на середу. Ще дві ночі, коли я з малими. Так дивно. Так боявся. Натку шкода. Телефонує, мабуть, кожні десять хвилин. Треба Вітальку з відділу комунікацій попросити, щоб смску надіслав. Тільки обережно, бо ще в поліцію піде – викрали діток, поки татко десь пиячив. Хіба ж зрозуміє, що татко – герой, Че Гевара сучасної України? Кого це хвилює? Крім мене й кількох десятків таких само причмелених? Програємо – назвуть терористами, виграємо – диктаторами. От, курва! Так хотілося до пенсії дожити. Будиночок майже готовий, у сараї схований самогонний апарат новітньої конструкції...
Знов на барикади. Та хай йому грець! Де молодь? А, ну так, за спиною, бачу. Чому за моєю? Ну який з мене Че? Кому спало на думку зі звичайного менеджера робити полковника? Знайду – приб’ю на фіг!
– Уперед, мать вашу! – я геть забув, що кричать у таких випадках.
Та, схоже, що всім було фіолетово, що я там заволав. У кожного була своя мрія. І хтось за неї гинув. А я заліг за бетонною урною. У мене двійко діток. Ой! Троє, пробач, Андрюха! А ще я пройшов курс підготовки снайперів. Навіть друзі не знали. Як у тому анекдоті: дружині сказав, що з друзями на рибалку, а друзям, що дружина не відпустила. Тільки в анекдоті ходили до коханки, чи ще кудись, а я витрачав квартальну премію на дорогі набої.
Постріл! Далеко попереду сіпнулась голова. І це без оптики. В грудях стисло. Так не мало бути. Хоч би не Вовка з квартири навпроти. Він хоч і ментяра в третьому поколінні, але чудова людина! Хабарів точно не бере, бо й досі їздить на китайському «Амулеті». Може, все ж у вухо поцілив?
Щось ніхто особливо й не захищає той квартал. Ну, «урядовий», маю на увазі. Чого б це? Лише три роки минуло. Кабінети порожні. Чому я не здивований? Молодь радісно приміряла на себе броніки нацгвардійців і «Корду». Ті, посміхаючись, роздягалися попід стіною. Я сумно похитав головою. Не чекав такого слабенького опору. А якби хтось із рашистів? Теж так само здали б зброю? Дзуськи! До дупи всі ті міжнародні інституції з їхнім осудом! Полковник, кажете? Хай буде! *** – Ти задовбав! Знову напився?
Я відліпив щоку від килима і розплющив одне око:
– Меркель приїхала?
– Начувайся, якщо підгузки повні! Де телефон? Чому не відповідав? Що за ідіотські смс з невідомих номерів? То та курва з бухгалтерії? Ти взагалі в курсі, що в країні сталося за останній тиждень?
– Теща тойво?
– Сплюнь, придурок! Твоє щастя, що малі сплять. І останнє питання! Чому двірник біля під’їзду назвав мене «генеральшою»?
Сьома ранку. Дуже хотілося спати, бо двійнята лише о п’ятій угамувалися. Я заплющив очі й промимрив:
– Мене підвищили. Нарешті. |
Рассказ открыт для комментариев