запомнить
     
Регистрация Конкурс № 54 (лето 2020) Фінал

Автор: Олександр Ігнатенко Количество символов: 38948
Конкурс № 54 (лето 2020) Фінал
рассказ открыт для комментариев

as009 Тіні на Болотах


    
    В перший день весни високий рудий підліток з вибритими скронями та потилицею підморгнув восьмирічній дівчинці з двома морквяного кольору хвостами і, точнісінько як у нього, зеленими очима та всипаним ластовинням обличчям:
    – Ну, що, Леся, як тобі наша нова школа? Після столиці тут так тихо, правда?
    Дівчинка нічого не відповіла, нервово посмикуючи лямку рожевого рюкзака. Вони стояли на шкільному подвір’ї навпроти сірої будівлі у формі півмісяця, чий непоказний головний вхід виділявся серед службових хіба що скляними дверима та навісом над ними. Принаймні, вікна в школі здавалися новими і нещодавно поставленими, а от все інше виглядало занедбаним й потребуючим ремонту:
     – Нічого собі! – пролунало в них за спинами. – Це вперше я не єдиний, хто спізнюється на урок! О це так пощастило. Ви новенькі, так?
    До них підійшов хлопчина десь на півголови нижчий від рудого, у легкій куртці з накинутим на голову капюшоном, що не могла приховати його кістлявість. В руці він тримав загорнуту в блискучу фольгу надкушену шаурму, пахощі якої мимоволі змусили животи новачків бурчати.
    – Не думав, що тут таке продається. – відзначив рудий, поправляючи ранець. Незнайомець лише хмикнув.
    – Заболотне не така діра, якою здається на перший погляд, – відказав він, виставивши гостре підборіддя. – Може, воно більше й не місто, та фаст-фуд є на будь-який смак: пиріжки, шаурма, піца і навіть китайська їжа. Я тому й спізнююся, що заскакую перехопити щось перед школою, а вони відкриваються лише після восьми. А вас як, теж мама не годує?
    – Ні, ми просто заблукали. – позіхнувши, пояснив новенький. – Тільки вчора переїхали і ще не освоїлися. То як, думаю, час вже йти?
    – Вітя, а що то на дереві? – раптом спитала Леся, вказавши на високу тополю, чиї голі гілки всіяли пухкі зелені кулі. Хлопець не знав, що відповісти, але, поглянувши на сусіднє дерево, побачив, що воно вражене тим же. Та й інше теж, взагалі всі дерева, які траплялися їм на шляху до школи, стали жертвами незрозумілої напасті. Що воно таке, Вітя не знав. На відміну від їхнього нового знайомого.
    – Відьмині гнізда, – пояснив той, чавкаючи шаурмою. – Омела, рослина-паразит. Присмоктується до дерева і живиться його соками, аж доки те не всохне. Американці люблять під ними цілуватися, та я б не радив, бо відьма може вискочити і вхопити тебе, ось так!
    Він зробив вигляд, що хапає дівчинку. Злякана Леся, скрикнувши, сховалася за спину брата.
    – Не лякай її, – спохмурнів Вітя, осудливо позираючи на хлопця в капюшоні. Той засміявся і примирливо підняв руки.
    – Я ж пожартував! – він нахилився до Лесі, винувато понурившись. – Вибач. Ти в якому класі, маленька?
     – В третьому, – відповів за неї брат, заспокійливо поклавши руку сестрі на плече, яку та одразу зіштовхнула. – А я в десятому.
    – Отже, з тобою разом вчитимемося, – зрадів хлопець в капюшоні, продовжуючи жувати. – Тут всього по одному класу для кожного віку, що й недивно, для трьох тисяч чоловік населення. Проте все ще вважаємося райцентром, хоча, поговорюють, що скоро й це відмінять і приєднають до Зарічного. Ходімо спершу проведемо молодшу, а там й собі підемо отримувати прочуханку. Втім, хтозна, може цього разу мені й пощастить.
    Вони зайшли у двері з табличкою «Заболотянська ЗОШ» і опинилися у просторому порожньому вестибюлі, оздобленому гранітом.
    – Тут своя заковика в архітектурі, – повідав місцевий, простуючи до сходів. – В правому крилі три поверхи, а в лівому всього два. І щоб потрапити на перший поверх лівого крила, де в нас третій клас розмістився, треба спершу піднятися на другий поверх правого, бо на першому переходу немає. Трохи дурнувата система, та нічого не поробиш: ремонт тривалістю з моє життя ще не скоро скінчиться. Років чотири назад наче пішов прогрес, навіть гроші виділили, але їх вистачило тільки на пластикові вікна.
    – А хіба ми куртки не здаємо? – спантеличено запитав Вітя, вказавши на ґрати, якими відділялася від коридору шкільна роздягальня. Новий знайомий заперечно похитав головою.
    – Після дзвінка чергова замикає роздягальню і зникає невідомо куди, – пояснив він. – Ще одна з таємниць нашої школи, як вічний ремонт і різна кількість поверхів. Хочеш її зачекати?
    – Ні, пішли.
    «Не лізь в чужий монастир зі своїм уставом», – подумав новачок, піднімаючись сходами вслід за таємничим провідником. Шкільні коридори, як і годиться після дзвінка на урок, здавалися порожніми й покинутими, і їхню тишу порушували лише кроки нашої трійці і монотонні голоси вчителів, що долітали з-за закритих дверей класних кімнат. Деякі двері були замкнені на висячі замки, кілька разів їм зустрілася літня прибиральниця і поряд стрімголов промчав запізнілій п’ятикласник. Одним словом, школа як школа, звичайнісінька, а шкіл вони з Лесею за останні три роки змінили чимало. А ось з любителем шаурми на сніданок дещо було не ясно.
    Як Вітя не намагався, він не міг розгледіти його обличчя. Хлопець був нижчим від нього, ще й сутулився, тож капюшон повністю приховував його лице. З тіні визирало лише гостре підборіддя, яке саме по собі не багато могло розповісти про зовнішність. Куртка хоч і не чорна, та темна, штани й черевики також, що теж додавало незнайомцю моторошності, яку не могло розвіяти навіть чавкання шаурмою. «Якщо він зараз обернеться і замість обличчя в нього виявиться вишкірений череп, то я точно сплю», – вирішив Вітя, відчуваючи як в нього по спині пробігли мурашки. Поглянувши на Лесю, він по зблідлому личку сестрички зрозумів, що їй теж лячно.
    Проте, незважаючи на всі побоювання, вони без перешкод дісталися на перший поверх лівого крила, де з-за білих дверей долинало дружнє бубніння двох десятків дитячих голосів. Постукавши, їхній провідник сміливо зазирнув у клас:
    – Здраствуйте, а я вам нову ученицю привів, – оголосив він, пропускаючи Лесю вперед. Невисока літня вчителька приязно всміхнулася, жестом поманивши дівчинку:
    – Заходь, не бійся. Сідай за третю парту, біля Жені. Хочеш розповісти про себе зараз чи потім, коли трохи освоїшся?
    – Леся, після уроків мама тебе забере. Чекай її біля школи, – проінструктував сестру Вітя. – Якщо щось не так, дзвони мені, я одразу примчу.
    – Хлопці, вам теж вчитися треба, – нагадала вчителька, поправляючи окуляри. – Вас вже, певно, зачекалися.
    – Біжимо! – дружно відповіли десятикласники, закриваючи двері.
    – Нам на третій, – повідав місцевий, викидаючи фольгу в урну під стіною. – Якщо не поспішатимемо встигнемо якраз на кінець уроку і не доведеться вислуховувати нотацій, згоден?
    «В них сміттєві корзини прямо в коридорі, – подумав Вітя, озираючись навкруги. – Це незвично, але зручно». Вголос же спитав наступне:
    – Ти без портфеля?
    – Зберігаю книжки й зошити в класі, – відповів хлопець. – Так зручніше, та й в мене і без них мотлоху вдома вистачає. Однак, розповідаючи тобі про школу й Заболотне я якось не встиг відрекомендуватися. Тимур Гадін, радий знайомству.
    – Віталій Полум’яний, дуже приємно, – хлопці потиснули руки і розсміялися з власної офіційності. – То моя сестра, Леся.
    – Я вже зрозумів, – отримавши ім’я, Тимур вмить перестав бути моторошним. Хоча й досі не показав обличчя. – Полум’яний…Гарне прізвище, якраз під твій колір волосся.
    – Дякую, а твоє…, – Віталій зам’явся, не знаючи, що сказати. – Сам, мабуть, знаєш, які асоціації викликає.
    – Знаю, але мені подобається, – зізнався хлопець. – Воно вдало передає мою сутність. Тож, Віталій, у тебе гарне прізвище і модна зачіска, одразу видно міський хлопчина, тому назріває логічне питання: чому саме Заболотне? Кому прийшло в голову направити родину переселенців зі Сходу у цю глушину на задвірках Рівненської області?
    – Стривай, як ти дізнався звідки я? – сполошився рудий. – Я ж українською розмовляю!
    – Ходять чутки, – туманно відказав Тимур. – А українська в тебе, до речі, добра. Трохи інакша вимова, але, враховуючи, що місцеві теж не надто чисто говорять і нічого не тямлять в діалектах, згодиться. Та не лякайся ти, особисто в мене ніяких упереджень немає. Звідки їм взятися, коли в свідоцтві про народження Сімферополь записаний?
    – То ти теж…? – не договорив Віталій. Гадін похитав головою:
    – Ні, ми в 2010-ому виїхали і відтоді весь час мандрували. Кочування у мене в крові: на чверть татарин, на одну шістнадцяту перс, якщо сімейні перекази не брешуть. Тепер твоя черга, Полум’яний. Повідай свою історію.
    – Та нема там ніякої історії, – відмахнувся хлопчина. – Три роки тому вирвалися звідти й з того часу тиняємося: півроку в Києві, три місяці в Білгород-Дністровському, ще сім у Лохвиці…, не смійся, є таке місто в Полтавській області, правда. В інших місцях й того менше. Лесі переїзди важко даються, а я звик потроху. Мама роботу отримала в місцевій амбулаторії, тож ми й перебралися у Заболотне.
    – А батько? – запитав Тимур. Полум’яний гірко зітхнув:
    – Й гадки не маю де він.
    Тут Гадіну варто було б замовкнути, та «на чверть татарин» був трохи з іншого тіста зроблений, тож просто змінив тему.
    – Знаєш, Заболотне, звісно, глушина, але не така проста, як здається, – сказав він, злегка притишивши голос. – Тут є свої таємниці і варто ходити обережно, щоб не втрапити в халепу.
    – Про що ти? – Віталій відчув як по спині в нього знову забігали мурашки. – Не поясниш конкретніше?
    – Ти випадково не любитель пити з крана? – питанням на питанням відповів Тимур. – Не дивуйся: мені доводилося жити в Одесі.
    – Мені теж, аж шістнадцять днів, – всміхнувся Полум’яний. – Ні, це Леся в нас любить до крану присмоктатися.
    – Відучи, – без тіні жарту звелів Гадін. – В Заболотному можна пити тільки куповану воду. Розумієш, для водопроводу вода береться з Болотянки. І, як красномовно натякає її назва, ця мила річенька витікає з Боліт. А вони величезні, найбільші в Україні і в усій Східній Європі, наше місто й річка лише придаток до них. І, що найважливіше, вони розростаються, розростаються у бік міста, намагаючись його поглинути. А знаєш, що найближче до Боліт знаходиться на міській землі? Цвинтар. І так було завжди, від самого заснування у XVII-ому сторіччі. Тож, щойно Болота поглинають цвинтар, місцеві відходять подалі, сподіваючись, що на їхню долю такого випробування більше не випаде. Так й ставалося, це дуже повільний, але невпинний природній процес. Заболотне пересувалося на південь всього двічі за свою майже чотирьохсотлітню історію, але подумай про всіх тих небіжчиків, що гниють, поглинуті болотною трясовиною і спитай себе: чи варто пити цю воду, як би добре її не очищали? – він спинився біля чергових дверей і глибоко вдихнув. – Ми прийшли, тримайся.
    
    – Радий, що в тебе все гаразд. Бувай! – попрощавшись з сестрою, Віталій сховав мобільний. Оминаючи галасливі зграйки школярів, він, понурившись, самотній брів коридором.
    Врешті-решт, блукання шкільними коридорами принесли свої плоди і зупинившись біля обдертих дверей без жодної позначки, але з характерним запахом, Віталій нерішуче штовхнув їх, сподіваючись, що це не дівчачий. «Не вистачало ще тільки клейма збоченця для повного щастя» – приречено подумав він, розуміючи, що єдиний спосіб перевірити це зазирнути. Що ж, принаймні, де в чому йому пощастило і туалет дійсно виявися хлопчачим. На цьому везіння Полум’яного скінчилося, не встигнувши початися.
    Двоє його нових однокласників тримали за руки третього, поставивши його на коліна, в той час як четвертий занурював голову бідолахи в клозет. На звук відчинених дверей всі троє хуліганів обернулися і той, що тримав голову, зневажливо кинув:
    – Чого витріщився?
    «Нічого собі порядки в цій провінційній школі! – розгубився Віталій. – Фільмів передивилися чи що? Може, мені просто піти...»
    Він вже навіть почав обертатися, та, схаменувшись, спинився.
    – Хлопці, годі вам, припиніть! – окликнув їх Полум’яний, намагаючись триматися впевнено. – Чим би він вас не образив, троє на одного це завжди неправильно.
    Той, що тримав голову, певно ватажок, відпустив жертву і випростався. Він був височенним, майже на голову вищим від Віталія, і широкоплечим, з простуватим, але приємним круглим обличчям. Втім, судячи з його вчинків, характер у цього хлопця був далеко не приємним.
    Махнувши рукою, він наказав підвестися своїм посіпакам. Один з них чорнявий і зеленоокий виділявся хіба що невеликим шрамом на обличчі, а інший, коротун з солом’яного кольору волоссям ледь діставав Віталію до пояса, хоча, як і решта, вчився з ним в одному класі. Ватажок підійшов до Полум’яного, нависнувши над ним.
    – А тобі яке діло? – запитав він, обдавши новачка смородом цигарок. – Вчитимеш нас, що правильно, а що ні? Чи може хочеш його замінити? Теж мені, чесний знайшовся. Йди краще звідси, хіпстер донецький, а то теж скупаєшся.
    – Взагалі-то, я з Луганської області родом, – стиснувши кулаки, відказав Віталій. – І я нікуди не піду.
    «Ох, а мені ж так хотілося уникнути бійки!», – подумав Полум’яний, бажаючи лише одного: вдарити досить сильно, щоб вибити зуба, перш ніж місцеві розбишаки почнуть бити його ногами. Невідомо чим би все обернулося, якби раптом з-за його спини не почулося:
    – Сергію, невже ти знову за старе взявся? Та ще й по відношенню до моїх друзів? Недобре це, барат (уг. barát – друже).
    За спиною Віталія, притулившись до дверей, стояв ще один його однокласник. Полум’яний звернув на нього увагу щойно зайшов до класу, що й не дивно: хлопчину важко було назвати непомітним.
    Першим, що кидалося в очі була його зачіска. Довге, нижче лопаток, чорне, мов вороняче крило, волосся юнак розділив на дві частини, одну з яких лишив розпущеною, а іншу зібрав у сім чи то тонких кіс, чи то товстих дредів, кожен з яких прикрашало металеве кільце з особливим малюнком. Там були: кажан, блискавка, череп, павутина, труна, смерть у каптурі з косою і вишкірена вовча морда. І, сидячи поряд з ним, вони ще сміялися з вибритої потилиці Віталія!
    Не менш примітним видалося й вбрання дивака. На ньому красувалася чорна вилиняла шкірянка, всіяна металевими застібками, частину з яких вирвали так, що стирчали нитки. Під нею проглядав темний жилет, одягнутий поверх білої сорочки, типу тієї, яку Полум’яний вдягав на свята у молодших класах, але більш зношена. Джинси, протерті на колінах згідно дизайнерської ідеї, на ногах – військові черевики, підбиті металом, на руках – шкіряні рукавички без пальців. Очі хлопця ховали дзеркальні сонцезахисні окуляри, а на шиї на довгому шнурку бовтався туго набитий мішечок з грубого сукна, прикрашений вовчим іклом та орлиною пір’їною. Обличчя його можна було б назвати привабливим, якби не неприродньо біла, наче обсипана борошном, шкіра, і сухі обкусані губи. Так, подібних десятикласників Віталію зустрічати ще не доводилося, хоча бачив він їх, через постійні переїзди, значно більше, ніж решта його однолітків.
    – Не втручайся, білорус, – прохрипів Сергій, тим не менш, задкуючи. – Це тебе не стосується.
    – А я вважаю якраз навпаки, – новоприбулий вклинився між ним і Полум’яним, нітрохи не лякаючись кулаків хулігана. – Слухай, Сергію, ми ж це вже проходили. Облиш діставати людей й провалюй звідси курити за школою, інакше тобі ж гірше буде. Нагадати, як все скінчилося минулого разу?
    – Йдемо звідси, хлопці, – здоровань рушив до дверей, присоромлено опустивши погляд. – Тут надто людно. Та це ще не кінець і з тобою, Донбас, ми теж ще зустрінемося. Заболотне моє місто і тобі в ньому не місце. А ти, Балончик, – він поглянув на замученого хлопця, який тільки-но насмілився витягнути голову назовні. – більше не потрапляй мені на очі. Інакше одним купанням справа не обмежиться.
    – І як мені це зробити, коли ми вчимося в одному класі? – обурився бідолаха, але лише тоді, коли хулігани вже вийшли. Рятівник простягнув йому руку, допомагаючи підвестися:
    – Живий? От і добре. Пощастило тобі, що я неподалік вештався і вас почув.
    Врятований одразу нагадав Віталію Гаррі Поттера без шраму, але не актора з фільмів, а справжнього, такого, яким його уявляєш, читаючи книгу. Худорлявий хлопчина, з кволими вузькими плечами, гострими колінами і розтріпаним волоссям, навіть тріснуті окуляри були в наявності, хоча з останнім допоміг Сергій і його купання. От тільки очі під їхніми товстими скельцями були синіми, та й волосся світлішим, ніж в англійського хлопчика-чарівника, але в іншому один-в-один. З такою зовнішністю не дивно, що він став жертвою хуліганів, як не дивно й те, що їх очолив найвищий хлопець у школі.
    А от що дійсно дивно і не піддається розумінню, то це те, що здоровань Сергій з двома посіпаками злякалися одного-єдиного химерно вбраного дивака. Пояснення цьому Полум’яний не мав. Може, в нього є старший брат каратист? Чи райцентр тримає в страху банда готів-металістів? Або ж це ще одна з таємниць Заболотного, про які його попереджав Тимур? Розмірковуючи над цим, Віталій на мить випав з реальності і не одразу зрозумів, що однокласники звертаються до нього.
    – А ти хоробрий, барат. Не кожен в школі насмілиться суперечити Сергію, – сказав довговолосий рятівник, спершись на брудну кахельну стіну. – Більшості вистачає одного погляду на нього, щоб забитися в куток і благати пощади.
    – Не звик принижуватися. Ні перед ким, – відказав Полум’яний, простягаючи руку. – Віталій Полум’яний. Ніколи раніше не чув білоруської, можеш ще щось сказати? Круто звучить.
    – Насправді я угорець, – пояснив юнак, потиснувши йому долоню. – Regnum Mariae Patrona Hungariae (лат. «Королівство Марії, покровительки Угорщини». Офіційна назва Угорського Королівства у 1000-1918 роках). Матьяш Батоші звуся.
    – Вибач. Я в цьому дійсно нічого не тямлю, – Віталій обернувся до врятованого: – А ти…Балончик?
    – Балончук, взагалі-то, – поправив хлопчина, теж потиснувши йому руку. – Назар. Сергію здається, що перекручувати моє прізвище дуже смішно, але його крихітного мозку вистачає лише на те, щоб замінити одну букву.
    – Годі скиглити. Подякуй краще Віталію за те, що вчасно нагодився, – обірвав його Матьяш. – Якби не він, то й я, мабуть, пройшов повз.
    – Звісно. Дякую тобі за допомогу, Віталій, – кинув Назар, чесно кажучи, не надто щиро. – Але я сумніваюся, що це хоч чомусь навчило Сергія.
    – До речі, чим ти його так налякав? – запитав Полум’яний, знаючи, що інакше це питання ще довго не даватиме йому спокою. – Тобто, не хочу тебе образити, але ти не схожий на того, хто здатен поставити на місце такого здоровилу.
    – В нас з Сергієм власна історія, – відповів Батоші, шкребучи нігтем свій талісман-мішечок .– Він нам дечим зобов’язаний і серйозніше, ніж хоче визнавати. До того ж я вмію…угорською це буде «Az emberekre gyakorolt hatás» (уг. впливати на людей). А от тобі варто стерегтися: Сергій мстивий і знає безліч способів зробити життя нелюбих йому людей нестерпним. До того ж…, – його перебило оглушливе дзеленчання шкільного дзвінка. – Нам час на урок. Наталія Георгіївна запізнень не терпить.
    – Зрозуміло. В тому ж класі, я сподіваюся? – отримавши ствердний кивок, Віталій одразу вибіг за двері. Назар хотів прослідувати за ним, але Матьяш його зупинив:
    – Стривай. Розповідай, тільки швидко, чим насолив Сергію. Вже втретє за тиждень тебе від нього рятую. Припиняй, тобі що подобається в туалеті купатися?
    – Я сам не знаю! Наче цій мавпі потрібна причина? – щось згадавши, Балончук широко всміхнувся, аж сяючи від задоволення. – До того ж, йому не вдалося провернути те, що він хотів. Я зачарував воду і зябра відкрив, тож вона мене навіть не намочила.
    – Ти що справді цим пишаєшся? – Батоші недовірливо поглянув на друга і, розсміявшись, поплескав його по плечу. – Назаре, ти неймовірний! Ходімо на урок, водянику туалетний!
    
    Сріблястий шматок металу, дзижчачи, мов комар, кружляв поверхнею води, окутуючи хмаркою пари лабораторний стіл. Він швидко зменшувався, аж доки не зник, хлопнувши наостанок, наче найслабший в світі вибух.
    – Щойно ви бачили як натрій бігає по воді, – пояснила підстрижена під хлопчика вчителька у білому медичному халаті і зі скаженими очима божевільного вченого. – А тепер подивіться, що станеться, якщо магній кинути у вогонь.
    Жбурнувши жменьку сірого порошку в газовий пальник вона на мить осліпила учнів яскравим спалахом. Відусюди почулися обурені крики і скарги на біль в очах, які викладач професійно проігнорувала.
    – Добре, що я в окулярах, – заявив Матьяш, поки його однокласники всліпу шарили по партах, натикаючись одне на одного.
    – Корисна штука, – прокоментував Тимур, який єдиний з усього класу щось конспектував і, схоже, щиро насолоджувався заняттям. Що й не дивно, адже вчителька хімії дозволяла йому сидіти в капюшоні.
    – А зараз погляньте як полум’я змінює свій колір, – висипаний у вогонь білий порошок карбонату кальцію зробив його червоним, а кристали хлориду міді – блакитним. Нервово ковтнувши, Віталій, сидячи тепер на першій парті, дивився на спалахи і переливи полум’я, мов заворожений, не в силах відвести погляд.
     – А наостанок дізнайтеся, що буде, якщо змішати бромат калію з червоним фосфором, – оголосила вчителька, беручись за експеримент. У скляну миску з броматом калію, що виглядав точнісінько як звичайне борошно, вона почала обережно висипати рихлий, наче ґрунт, червоний порошок. Суміш зашипіла, спінилася й спалахнула. Впустивши від несподіванки ручку, Гадін скочив на ноги.
    – Стривайте, ви взяли забагато бромату! – заволав він, але було вже пізно. Реакція почалася, прогримів вибух і миска, перевернувшись, вивергнула свій палаючий вміст назовні. Вогонь охопив лабораторний стіл, перекинувся на стіни, зачепивши підлогу і кілька найближчих парт, пробігся шторами. Палаюча куля полетіла прямо в обличчя Віталія і хлопець ледве встиг замружитися і прикрити голову. Його обдало жаром і…все.
    Підлітку продовжувало пекти лоба й долоні, та це було лише злегка неприємно і нітрохи не боляче. Відусюди лунали крики, іноді нажахані, проте здебільшого просто здивовані. Щоправда, одна дівчина верещала вже досить довго і дуже гучно. Наважившись, Полум’яний прибрав руки і розплющив очі.
    Навпроти нього, переливаючись і палаючи, мов виставлена на сонце штучна квітка з різнокольорового скла, зависла вогняна куля. Та сама, що летіла прямо на нього і мала обпалити хлопця до невпізнанності. Це не була зупинка часу: вогонь продовжував горіти і мінитися, проте щось наче утримувало його, не дозволяючи поширюватися. Теж саме сталося з полум’ям на столі, партах, підлозі, стінах і шторах. Вони й далі горіли, охоплені вогнем, от тільки він чомсь не міг сягнути за межі вже зайнятих ділянок. Скосивши очі, Віталій зрозумів чому кричала дівчина: довгонога фарбована білявка у рожевій міні-спідниці каталася по підлозі з палаючим пасмом, яке їй врешті-решт вдалося загасити. Решта учнів не постраждали, от тільки вони, як і вчителька, були надто вражені цією дивиною, щоб щось вчинити.
    Полум’яний спробував підвестися, але зрозумів, що не може. У нього спітніло чоло, защемило в скронях, хлопець відчув, як його нудить, а потім, наче він втрачає свідомість. Здавалося, Віталій звалив собі на плечі непідйомний тягар і, ледь-ледь, з останніх сил, балансує на кволих ногах, утримуючи його на одній впертості і дещиці везіння. І якась маленька, крихітна частка його знала, що так і є. Вона знала, що саме він контролює вогонь, не дозволяючи йому завершити свій руйнівний шлях.
    Раптом кран над раковиною у кутку сам собою відкрився, викрутившись на повну. А потім, згинаючись під неймовірними кутами, ігноруючи всі відомі і декілька ще не відкритих законів фізики, потік води, подібно величезній прозорій змії, пронісся класом, загасивши кожен острівець замерлого полум’я. І розтікся калюжами, знову ставши звичайною водою, наче нічого й не сталося.
    Частина учнів, в тому числі білявка й Сергій з посіпаками, одразу вибігли в коридор і більше не поверталися в кабінет хімії до самого випускного. Решта ж сиділи, ошелешено озираючись і не знаючи, що сказати. Першою, як найстарша та наймудріша, знайшлася вчителька.
    – Що ж, якщо ніхто не постраждав, продовжимо урок, – заявила вона, беручи журнал з мокрого обвугленого стола. – Нам якраз вистачить часу, щоб до дзвінка записати кілька нових формул.
    – Стривайте які формули, який урок? – обурився Віталій, схоплюючись на ноги і знову втомлено падаючи на стілець. – Ви що не бачили, що щойно сталося? Вогонь…І вода. І вогонь! А кран? Він же сам по собі відкрився!
    Наче на підтвердження його слів, вода в раковині спинилася, переставши текти. Полум’яний обвів всіх спопеляючим поглядом в стилі: «Я ж казав!», та це, схоже, нітрохи не вразило його нових однокласників:
    – Нам пощастило, що так сталося, – заявив Назар, поправляючи тріснуті окуляри. – Якби все склалося інакше, було б значно гірше. А так ніхто не обпікся, особисто мені цього досить. Шкода тільки, що Юля пішла…
    – Що стосується мене, то я нічого незвичайного не побачив, – підтримав його Тимур. – Все надто швидко трапилося, а в капюшоні погана видимість. Зате тепер всі засвоїли, що з броматом калію не варто переборщувати, правда?
    
    Віталій вийшов зі школи, з насолодою вдихнувши на повні груди холодне березневе повітря. Решта занять минула без пригод, от тільки йому так і не вдалося поговорити ні з ким з однокласників про урок хімії. Назар, останній з ким він пробував зав’язати розмову, буквально втік, бурмочучи щось про домашні справи і вимогливого батька. «Що ж, якщо їм немає до цього діла, то чому я маю турбуватися? Мабуть, це як з роздягальнею та урнами в коридорах: місцеві особливості», – вирішив хлопець, потираючи змерзлі долоні.
    «Скоро буду вдома. Приготуй щось смачненьке», – відіславши смс, Полум’яний сховав телефон і озирнувся навкруги. Шкільне подвір’я спорожніло напрочуд швидко: небагацько школярів люблять школу настільки, щоб затримуватися в ній довше, ніж вимагається. Він лишився зовсім один. Принаймні так йому спочатку здалося.
    В двадцяти кроках від себе Віталій помітив пару. Двоє усамітнилися в закутку за школою, невидимі ні з вулиці, ні з будівлі. Якби Полум’яний не надто придивлявся, то й сам пройшов повз, не побачивши їх. І – яке ж це мале містечко! – він впізнав обох.
    Імені дівчини Віталій не знав, але покривив би душею, сказавши, що не звернув на неї уваги. Інвалідний візок, з причепленим до спинки ранцем, і вишиванка не те що може лишитися непоміченим в тісних класах Заболотянської школи. Завжди за останньою партою, де для неї спеціально прибирали стільці, завжди останньою покидає клас, щоб нікому не заважати. Полум’яний розумів, що витріщатися в таких випадках образливо, тож на заняттях не обертався до неї, але тепер зміг роздивитися незнайомку як слід.
    Закутана в теплу хутряну ковдру, вона здавалася зовсім крихітною, тендітною і вразливою. Втім, відчуття жалості зникало, варто було придивитися уважніше, змінюючись зовсім іншими почуттями. Спадаючі нижче плечей золотаві локони немов сяяли, випромінюючи власне світло, м’яке й чарівливе і при цьому виглядали важкими, наче відлитими зі справжнього золота. Великі очі кольору небесної блакиті вражали своєю чистотою і глибиною, а пухкі червоні вуста так і манили до поцілунку. На білосніжній шкірі з легким, ледь помітним рум’янцем, не було жодного, навіть найменшого, прищика, що в п’ятнадцятирічних підлітків зустрічається десь раз на мільярд. Високе чоло, тонкі вигнуті брови, довгі вії, гарний ніс і правильні риси обличчя без жодного помітного недоліку завершали образ ідеальної красуні, з тих, що народжуються в мріях і взагалі не мають потрапляти в наш світ. У вухах школярки поблискували всіяні кристалами золоті сережки-підковки.
    Дівчина справила на Віталія дивне враження. Звісно, вона була гарна й навіть надзвичайно гарна, от тільки така відверта краса більше лякала, ніж приваблювала. Справа навіть не у візку, хоча й в ньому теж, просто Полум’яний навряд чи зміг піти з нею на побачення, навіть якби обставини склалися вдало. Йому вона здалася занадто гарною, сяючою, вишуканою і недоступною. Не його рівня, одним словом. До того ж, красуня була не сама.
    Опустившись перед нею на одне коліно, юнак осипав поцілунками її руки. Обличчя його Віталій не бачив, але по вбранню і зачісці упізнати Матьяша було не складно. Доки Полум’яний намагався згадати, що саме він збирався робити, прекрасні блакитні очі дівчині поглянули прямо на нього. Махнувши рукою, вона нетерпляче повторила свій жест, натякаючи, щоб він лишив їх на самоті. Все зрозумівши, Віталій, червоніючи від сорому, поспішно ретирувався.
    – Все, він пішов, – прошепотіла золотоволоса, вириваючи руки. – Годі вже!
    – То як, ти його роздивилася? – запитав Батоші, підводячись. – Це він?
    – В нього, безсумнівно, є вогняні сили. Це все, що я поки можу сказати, – відповіла красуня, поправляючи ковдру. – І він підпадає під опис.
    – То новенький заміна Віктору? – припустив юнак. Дівчина похитала головою.
    – Не впевнена, – вона потягнулася, з насолодою відкинувшись у кріслі. – Віктор палав, аж боляче було дивитися, а з цього так, жаринки вискакують.
    – З малої іскри розгорається велике полум’я, – заперечив Матьяш. Красуня невдоволено скривилася.
    – Не розповідай мені про іскри. Це мій профіль, – вона провела руками по ковдрі, що затріщала від статичної електрики. – Відведеш його до Франца?
    – Назар проти, – Батоші задумливо поглянув на неї. – Але простежити не завадить.
    
    «Завтра поясню Матьяшу, що не хотів підглядати і це випадково вийшло! – розмірковував Віталій, простуючи вулицею. – Але якщо він нічого не казатиме, то й я цю тему не підніматиму. Точно, це найрозумніше рішення»
    Що більше хлопець віддалявся від центру, то гіршою ставала дорога і рідшими будинки по обидва її боки, аж доки не зникли зовсім. Пройшовшись під всіяними омелою деревами («Відьмині гнізда, – набридливо пульсувало в його голові. – Тимур назвав їх відьминими гніздами»), Полум’яний вийшов на високий піщаний насип, за яким починалися безкраї простори.
    Десь за десять хвилин ходи легкий вітерець скуйовдив йому волосся, принісши з собою запах пролісків і білоцвітів. Обернувшись, хлопець побачив не далі, ніж в трьох кроках від себе, невисоку дівчину, десь його віку, але до цього не бачену ним ні в класі, ні у школі. В цьому Полум’яний був впевнений, бо її-то він неодмінно б запам’ятав.
    Незнайомка йшла босоніж, вдягнена в довгу до п’яток білу нічну сорочку в народному стилі, підперезану синім шовковим поясом. У лівій руці вона тримала суху палицю, десь з метр довжиною, трохи скривлену на кінці, з сірою вузлуватою корою, схожою на зміїну луску. Мабуть, через цю подібність хлопцю здалося, що вона звивається в руці дівчини, рухаючись, мов жива. «Маячня! – запевнив себе Віталій, намагаючись зайвий раз не дивитися на цей шматок дерева. – Звичайна гілка, яку вона при дорозі підібрала, чи й не дивина? Щось я надто лякливий сьогодні. Це Тимур винен, весь день коту під хвіст через його страшилки»
    Зачіска незнайомки, хоч і не йшла в жодне порівняння з фантасмагорією на голові Матьяша, теж була непростою. Коротке до плеч русяве волосся з пофарбованими в зелений кінчиками оживляла тонка рожева кіска, прикрашена червоною стрічкою. При ходьбі вона немов танцювала, не бажаючи лишатись на місці, то падаючи дівчині на обличчя, то відкидаючись за спину. Її кругле курносе обличчя було простим, але милим і симпатичним, не зважаючи на відсутність макіяжу. Темно-сірі очі загадково поблискували під короткими пухнастими віями, світлі брови лишалися майже невидимими, на відміну від величезного чиряка, що визрівав в неї на лобі. Інший прищик, зовсім крихітний, зачаївся в кутику губ. Худорлява, але по спортивному ладна незнайомка зростом сягала Полум’яному десь по груди і незвичне вбрання не могло приховати її міцних, як для дівчини, м’язів.
    «От я дурень, треба було познайомитися!», – похопився Віталій, щойно відвернувшись від неї.
    – Послухай, я додому йду і…, – він обернувся, але слова застрягли в нього в горлі. Дівчина опинилася щонайменше в десяти метрах позаду і зовсім на іншому боці дороги.
    ***
    
    Віталій прокинувся, мокрий від поту, тремтячи, мов осиковий лист. Серце гупало, як божевільне, ледь не вистрибуючи з грудей, а перед очима все ще стояла охоплена вогнем кімната. «Знову кошмари! – подумав він, сідаючи на ліжку і важко дихаючи. – Заспокойся, це лише сни. Ви врятувалися, ви всі живі, тут такого не станеться. Війна дуже і дуже далека від Заболотного». Гірко всміхнувшись, хлопець раптом здригнувся, осяяний несподіваною здогадкою: щось розбудило його. І в цю мить гучно ляснуло за вікном. А потім ще раз і ще.
    Люстри в мансарді не було, а щоб дістатися до настільної лампи, треба було пройти повз вікно, тож єдиним джерелом світла лишалося місячне сяйво, що пробивалося всередину, освітлюючи тільки крихітний клаптик підлоги. Піднявшись з ліжка, Віталій на неслухняних, немов ватяних, ногах пішов вздовж стіни. Ці кілька кроків здалися йому набагато важчими і довшими, ніж були насправді, та, щойно хлопець сперся на підвіконня, його страхи одразу розвіялися: ляскало відчинене вікно, гойдаючись від вітру. «Певно, погано закрив ввечері, – подумав він, навалюючись на ручку всією вагою. – Треба запам’ятати, що таке трапляється. Тепер можна спати». Та, хоч він і зачинив вікно, стук не припинився. Навпаки, тепер, коли йому не заважало ляскання, хлопець зміг краще його розчути і зрозумів, що хтось стукає і, здається, дряпається у вхідні двері.
    Визирнувши назовні, він побачив темну постать на ґанку, але скільки не вдивлявся, не зміг як слід розгледіти незваного гостя. Висунитися ж дужче хлопець не наважився. Хтось стукав у двері і Віталій був єдиним, хто про це знав. В тому що мама і Леся стуку не чули, не було нічого дивного: їхня спальня знаходилася далі від дверей, вглибині будинку, тоді як він спав над самісіньким входом. Та й невідомий не надто грюкав, наче не хотів привертати уваги. Але і йти геть теж не збирався.
    Натягнувши домашні спортивні штани, хлопець спустився на перший поверх, ледь не впавши в темряві зі сходів. Пляма на шпалерах, схожа на розчавлену морську зірку, виділялася своєю чорнотою навіть вночі, розтікшись по стіні десь на рівні його очей. «Хіба вдень вона не була нижче?», – розгублено подумав Віталій, але його відволік наполегливий стукіт в двері. Щось торкнулося його ніг і, похоловши від жаху, зблідлий хлопчина опустив руку і…торкнувся м’якої собачої шерсті:
    – Дружко, хто до нас прийшов? – пошепки запитав він пса, але той, не звертаючи на невідомого за дверима жодної уваги, протрюхав зовсім в інший бік. Віталій попрямував до входу, та не зробив й двох кроків, як за його спиною почулося сердите собаче бурчання. Обернувшись, він сяк-так розгледів, що Дружко гарчить на звисаюче з вішалки мамине пальто.
    – Теж мені сторож! – розсердився він, та щойно відвернувся, як гарчання змінилося коротким жалісним писком. Розвернувшись, хлопець побачив, що «пальто» тримає пса високо над підлогою, а потім зневажливо відкинуло Дружка до стіни. Відчуваючи як в нього волосся стає дибки, Віталій злякано стежив за невідомою почварою. Але пальто, враз обм’якнувши, впало на підлогу.
    Стрибнувши і ледь не впавши, хлопець опинився біля дверей і, спершись на них спиною, обернувся. Пальто лишилося лежати, от тільки тепер щось неквапливо, але неминуче, насувалося на нього. Щось темніше за саму темряву, масивне, чотириноге і дуже лихе. Не знаючи, як вчинити Віталій відчинив двері і зіштовхнувся з пізнім гостем.
    Ним виявився Матьяш і виглядав він ще дивніше, ніж вдень і не лише через сонцезахисні окуляри, одягнуті посеред ночі. На його блідому обличчі проступили судини і в оманливому місячному світлі Віталію здалося, що він бачить, як по ним рухається кров. Це виглядало моторошно, але не йшло ні в яке порівняння з чудовиськом, що чигало на ньому в будинку.
     – Матьяш, що ти…Я…Нам треба, – від хвилювання Віталій й двох слів зв’язати не міг. Батоші не збирався йому допомагати.
    – Запроси мене. – прохрипів він якимсь старечим, не своїм голосом і, не встиг Полум’яний навіть подумати, що робить, як відповів:
    – Заходь.
    Обернувшись, він побачив темну потвору у стрибку, готову розірвати його на шматки. Здавалося, це кінець, але в останню мить Матьяш вклинився між ними. Величезна кігтиста лапа чудовиська пробила його наскрізь, вийшовши через спину.
    – Господи! – злякано прошепотів Віталій.
    – Вибач, барат. Зі мною це не пройде, – прогарчав угорець, викидаючи потвору назовні. В цю ж мить прогримів грім, від якого здавалося здригнувся весь будинок, і яскравий спалах осліпив Полум’яного.
    
    – Господи! Господи! Господи! – шепотів приголомшений Віталій, поки до нього потроху повертався зір. – Що це за чортівня? Що це було?
     – Тінь, – не вдаючись в подробиці, відповів Матьяш. Полум’яного таке пояснення не вдовольнило.
    – Що ще за тінь? – роздратовано запитав він, ще не оправившись від шоку.
    – Ота велика страшна бука, яка на тебе напала, – пояснила золотоволоса красуня зі шкільного подвір’я, злегка похитуючись у своєму візку. В мінливому місячному світлі її локони сяяли й переливалися, розсіюючи темряву краще нічних світил, а ідеальне, без найменшого недоліку, обличчя здавалося схожим на порцелянову маску.
    – Тільки ти, Оля, можеш назвати перше зло букою, – прошепотів Батоші, любляче чмокнувши красуню в щічку. Дівчина прийняла поцілунок як належне, навіть не почервонівши. Що ця парочка робила посеред ночі у нього на подвір’ї Полум’яний не знав, але не збирався лишатися в невіданні.
    – Пояснить мені, будь ласка, що відбувається? – попросив він, тремтячи після побаченого. – Хто ви такі?
    – Важливо не хто ми, а хто ти, – заявив Матьяш, поклавши руку Віталію на плече. – Вітаю тебе, барат. Ти обраний Воїном Вогню.
    – Воїном Вогню? – недовірливо перепитав хлопець. – Серйозно? Що це взагалі означає?
    Замість відповіді Оля витягла руки, розчепіривши пальці, і з них, потріскуючи, зірвалися електричні розряди і розтанули в повітрі.
    – Мене називають Царівною-Блискавкою, – заявила вона. – Тепер сам здогадаєшся, що означає Воїн Вогню чи тобі схемку намалювати?
    – Олю, не треба, – лагідно попрохав Матьяш, обіймаючи дівчину за плечі. – Йому й так не легко. Не всі росли як ти, знаючи своє походження та призначення.
    – А ти що вмієш? – важко дихаючи, запитав Полум’яний. Батоші хижо всміхнувся і, замість відповіді, зняв окуляри. Очі Матьяша світилися в темряві, мов у хижого звіра, і під їхнім пильним гіпнотичним поглядом, хлопець раптом збагнув, що його однокласник зовсім не людина. Ця істота може бути схожою зовні і навіть успішно нею прикидатися, але насправді така ж далека від всього людського, як і тінь, що напала на нього:
    – Це занадто, – пробурмотів Віталій, витираючи спітніле чоло і сідаючи просто на землю. – Занадто для мене.
    Вдягнувши окуляри, Батоші підійшов до нього.
    – Послухай, я розумію як це важко прийняти, – простягнувши руку, він допоміг хлопцю підвестися. – Але тепер ти Воїн Вогню…
    – Знову цей запах…, – пробурмотів Полум’яний, вловивши знайомі пахощі. Мовби нізвідки з’явилася вже знайома Віталію дівчина у білій нічній сорочці з все тією ж палицею в руці.
    – Як ви посміли? – розгнівано вигукнула вона, струснувши рожевою кіскою. – Як ви посміли втягувати іншого в це безумство? Ви…Я вас всіх ненавиджу!
    Змахнувши сердиті сльози, вона злетіла вгору, загубившись серед хмар.
    – Варі! (уг. varj – стривай), – Матьяш обернувся, але його кохана зникла вслід за незнайомкою. – Ненавиджу, коли вона так робить.
    – Хто вона? – розгублено запитав Полум’яний, похитуючись від втоми.
    – Тебе це не стосується, – відказав однокласник, обернувшись до нього. – Поки що. Живи як завжди, забувши про все, що бачив сьогодні. Якщо тобі судилося бути Воїном Вогню це станеться, щоб ми не вчинили, якщо ж ні…Що ж тоді, тим більше хвилюватися не варто.
    – Забути? – недовірливо перепитав Віталій. – Ти дійсно думаєш, що я зможу це забути?
    – Зможеш, – впевнено заявив Батоші, знову знімаючи окуляри. – З цим я тобі допоможу.
    
    Віталій прокинувся від переляканого крику сестри.
    

  Время приёма: 19:00 14.07.2020

 
     
[an error occurred while processing the directive]