 |
|
| |
20:23 19.05.2023
Сегодня (19.05) в 23.59 заканчивается приём работ на Арену. Не забывайте: чтобы увидеть обсуждение (и рассказы), нужно залогиниться.
13:33 19.04.2023
Сегодня (19.04) в 23.39 заканчивается приём рассказов на Арену.
|
|
|
|
|
|
– In nomine Patris, et Filii, et Spiritus Sancti. Amen. (лат. В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа. Амінь)
Щойно меса скінчилася, Лючія підвелася і, цокочучи підборами, рушила до виходу. Бабуся ледь встигала за нею.
– Стій, негіднице! Капосне дівчисько! – бурмотіла вона, подумки просячи вибачення в Господа та святої покровительки й за себе, й за онуку. – Це Божий храм, невже так поспішаєш втекти зі святого місця?
– Бабусю, я ж попереджала, що маю справи! – Лючія обернулася вже зовні, покинувши пропахлу ладаном прохолоду Сан-Геремії. – Мені не так часто випадають вихідні, а цей день дуже-дуже особливий!
– І саме тому його варто розпочати з ранкової меси! – стара наздогнала онуку й боляче вщипнула. – Чого варті твої справи без Божого благословення та заступництва святої Лючії Сіракузької?
– Звісно-звісно, я все пам’ятаю, – дівчина знемагала від спеки і мріяла про те, щоб швидше зняти закрите церковне вбрання. Близькість Затоки дещо розганяла літню духоту, але вода приваблювала хмари кровожерних комарів, що жадібно накинулися на одухотворених прихожан, повертаючи їх на грішну землю. – Наша тезка нас береже. Бабусю, мені вже час!
– То біжи, – бабця ляснула себе по шиї, прибивши особливо нахабну кровопивцю. – Тільки бережися. І на протизаплідному не економ.
– Бабусю! – обурено скрикнула Лючія.
Через півтори години, переодягнувшись у легку літню сукню й сандалії, Лючія з подругами потягувала коктейлі в Аль Парламенто. Невеликий затишний заклад не міг похвалитися вражаючим меню чи швидким обслуговуванням, але потужний кондиціонер рятував від нестерпної венеціанської спеки, а розташування в Канареджо – від навали туристів, що подібно комарам роїлися містом каналів. З цієї ж причини ціни в Аль Парламенто теж були вельми помірними, що дуже радувало вчорашніх студенток.
Кажуть, серед подруг завжди має бути страшненька, з якою дружать, аби вона вигідно відтіняла решту. Серед їхньої четвірки такої не було, але те, що Лючія вдалася найвродливішою неохоче визнавали всі дівчата. Змінити цей факт не могли ні постійні зміни стилю й фарбування волосся Синтії, ні пластика Джульєтти, ні дизайнерське вбрання Франчески. Типова італійка, яких зараз зустрінеш нечасто, смаглява й чорноока Лючія була на голову вищою від подруг, але не перетнула тієї фатальної межі, за якою чоловіки починають комплексувати. Її довге густе волосся кольору воронячих крил опускалося нижче лопаток. Обличчя й тіло вражали гармонією, адже нічого в ній не було надміру чи замало. Легкий макіяж лише доповняв природну красу і не те що хлопці, а й навіть дівчата не могли з упевненістю сказати, фарбувалася вона сьогодні чи ні. Окрім усього іншого, красуню немов огортав чарівний ореол, піднімаючи настрій кожному, хто її зустрічав.
– Тобі все ж варто було купити ті сережки, – зауважила Франческа, колупаючись виделкою в салаті. – Для мене вони дрібнуваті, а от у твоїх вушках виглядали б чудово.
– Я не маю зайвих грошей на аксесуари, – сумно промовила Лючія. Подруга зверхньо всміхнулася:
– Я теж, та хіба це колись мене спиняло? До того ж, ти б могла в свого кавалера попросити.
– Він також небагато заробляє, – відказала брюнетка. Синтія, що на цьому тижні була платиновою білявкою, зацікавлено зиркнула на неї.
– До речі, ти обіцяла познайомити нас з ним, – сказала вона, нагадуючи тер’єра, що відшукав підозрілу нору. – Дотримаєш слова? Особисто мені вже не терпиться побачити цього таємничого іноземця.
– Він незабаром зайде, – поглянувши на мобільний, відповіла Лючія. – Але навіть не думайте закидати його питаннями. Завтра він їде, тож це наш останній день.
– Ще повернеться, невелика біда, – розвела руками Синтія. – Це ж Венеція, тут туристів більше, ніж місцевих.
– Серджо не зовсім турист, – їй не хотілося пояснювати, тому дівчина вирішила перевести тему: – А в тебе як справи, Джулі? Ти й пари слів досі не сказала.
– Ми розійшлися зі Стефано, – схлипнувши, відказала найбільш нафарбована з подруг. Решта вражено поглянули на неї:
– І ти мовчала?
– Як? Чому?
– Що сталося?
– Це через мої груди, – рум’янець проступив крізь товстий шар макіяжу. Франческа недовірливо покосилася на ґудзики подруги, що ледь витримували натиск п’ятого розміру.
– Він же сам їх обрав, – нагадала вона.
– Саме так, – Джульєтта гучно висякалася у серветку і пояснила: – Він сказав, що любить великі, тому я їх збільшила. Але потім Стеф…Стефано заявив, що вони на дотик наче желе і зовсім його не збуджують.
– Та він просто дурень! – обурено вигукнула Синтія. – А ще мерзотник. І, мабуть, трохи імпотент.
– Зітри його з пам’яті, – порадила Лючія. – Ти знайдеш кращого.
– І з таким вим’ям це буде нескладно, – додала Франческа. – Он, поглянь, принаймні на бармена. Він з тебе очей не зводить.
Подруги разом обернулися до стойки. Кучерявий бармен підморгнув дівчатам, але невдовзі відволікся на приготування коктейлю.
Продзвенів дзвіночок над входом і до кафе зайшов високий міцно збитий юнак у блакитній футболці і м’ятих джинсах, з букетом біло-рожевих орхідей в руках. Роззирнувшись, він впевнено рушив до їхнього столика.
– Серджо! – зраділа Лючія, миттю переходячи на англійську. – Я не чекала тебе так рано.
– Нащо час гаяти? – з грубуватим східноєвропейським акцентом відповів він, даруючи їй квіти і, поглянувши на решту дівчат, привітався: – Доброго ранку. Хто твої подруги?
– Франческа, Синтія та Джульєтта, – відрекомендувала їх Лючія. – Я тобі про них говорила. Дівчата, це Серджо. На жаль, краще вам познайомитися не вдасться, бо ми мусимо бігти.
– Мені прикро, – парубок постукав по неіснуючому годиннику на зап’ястку. – Було приємно познайомитися. Ходімо, lyuba.
Вони вийшли з Аль Парламенто і, помахавши знадвору, рушили берегом Канареджо-каналу в бік Затоки. Щойно закохані зникли з виду, трійця дівчат одразу почала їх обговорювати.
– А нічогенький такий, тільки дуже скутий, – зауважила Синтія. – Не пам’ятаєте, поляк він чи росіянин?
– Римлянин, здається. Тобто, румун, – відповіла Джульєтта і, гидливо скривившись, вражено поглянула на подругу: – Але ти взагалі неперебірлива. Руки його бачила? Чоловік з такими мозолями гне спину за три євро в день. Й чим Лючія тільки думала, з ним зв’язуючись? Вона сама ледь кінці з кінцями зводить, ще й з іншим злидарем сплуталася. І це з її-то даними!
– Нічого ви, дурепи, не розумієте, – зітхнувши, Франческа притиснула до грудей брендову сумочку. – Лючія його кохає, а кохання не обирають. Втім, вона розумна дівчина і знає, що в них немає майбутнього. Сьогодні не просто останній день перед його від’їздом. Сьогодні останній день їхніх стосунків.
Дівчата замовкли, пригнічені подібною перспективою. Їх відволік поставлений перед Джульєттою келих з помаранчевим напоєм.
– Це за рахунок закладу, – пояснив розгубленій відвідувачці підтягнутий офіціант і, нахилившись, додав пошепки: – Точніше, за рахунок нашого бармена та співвласника синьйора Джузеппе.
– Співвласника, кажеш? – дівчина зацікавлено зиркнула в бік стойки. – Що ж, чиїсь стосунки закінчуються, а чиїсь тільки починаються.
Рятуючись від надокучливих комарів, закохані пірнули в одну з бічних вуличок. Без Лючії Сергій вже давно б загубився в цих закритих двориках, вулицях-коридорах і каналах з темно-зеленою водою, над якими сушився одяг на простягнутих між будинками мотузках. Втім, уроджена венеціанка, що, як і більшість місцевих, намагалася зайвий раз не покидати межі Канареджо та Санта-Корчі, впевнено вела його арочними містками, аж доки вони не вийшли до добре знайомої юнакові Калле-дель-Вергола. Впізнаваний завдяки білому кольору будинок, в якому мешкала кохана, парубок відшукав би і сам. Колишній палац середньої знатності аристократів був відданий під квартири, чи, як прийнято казати в Венеції, апартаменти, подібно безлічі інших, позбавлених значної історичної цінності. Саме значної, адже в місті каналів кожен камінчик розповідає свою неповторну історію. Та, хоча дуже не хочеться її забувати, сучасним людям теж треба десь жити і лишати власні сліди.
Підіймаючись помпезними сходами, реліктом величного минулого будинку, Сергій не стримався і міцно обійняв Лючію, нестямно осипаючи її поцілунками. Дівчина сміялася та жартома виривалася.
– Годі… Сусіди побачать, бабусі розкажуть, – уривчасто дихаючи, шепотіла вона. – Краще швидше пішли до квартири.
Розпалений юнак неохоче погодився. Ледь не бігом вони дісталися третього поверху, де Лючія так поспішала, що навіть помилилася, набираючи код. Зайшовши до невеликої, але просторої (через малу кількість меблів) і світлої квартири, та замкнувши двері, закохані знову приникнули одне до одного. Всі вікна були відчинені, аби апартаменти не перетворилися на пекло і від зовнішнього світу їх відділяла лише захисна сітка. Не дивлячись, Лючія намацала на столику пульт і ввімкнула кондиціонер. Той загудів, але купленого на розпродажі старигана заледве вистачало на одну кімнату. Стягнувши з Сергія футболку, вона з задоволенням пробіглася нігтиками по його шикарному пресу. Відступивши, парубок роззувся і, розстебнувши ремінь, почав стягувати джинси. Скориставшись цим, Лючія висковзнула з сукні.
– Подобається? – з викликом спитала вона.
– Ogo! – тільки й зміг сказати Сергій, поглянувши на неї. Довгі ноги красуні обтягували сітчасті панчохи, великі пружні груди прикривало чорне мереживо, а тонкі, ледь помітні трусики наче благали їх стягнути.
– Я готувалася, – пояснила Лючія і рум’янець заграв на її смаглявих щічках. – Хочу, щоб цей раз був у нас найкращим.
– Думаєш, це станеться лише раз? – підступно всміхнувся юнак, підхоплюючи її на руки і кружляючи по вітальні. Вони перейшли до спальні, де ліжко жалісно скрипнуло, щойно на нього впали молоді, сповнені бажання тіла.
Лючія познайомилася з Сергієм завдяки трьом жінкам. Першою з них була її тезка та бабуся. Після завершення медичного коледжу дівчина отримала направлення в Тоскану і відмовилася, бо не хотіла залишати стареньку саму. Нехай вона ще жвава, та їй вже під сімдесят, а після загибелі батьків Лючії в авіакатастрофі не лишилося нікого, крім онуки та святої покровительки, щоб піклуватися про неї. Тому новоявлена медсестра залишилася у Венеції з бабусею. І без роботи.
Щоб працювати у венеціанських лікарнях треба знати англійську, адже обслуговувати доведеться в першу чергу туристів. Місцеві віддають перевагу особистим лікарям і церковним госпіталям й до мирських закладів потрапляють, як правило, тільки у зовсім критичних випадках. Як і більшість мешканців Канареджо Лючія знала англійською лише фразу: «Go away! (ан. Йди геть!), чого було явно не досить. Дівчина знайшла підходящі курси, але ті вимагали грошей, яких вона на той час не мала.
Наступною жінкою, що наблизила їхню зустріч, виявилася синьйора Леонарті. Ця прикута до інвалідного візка крихітна дев’яносторічна пані потребувала доглядальницю і охоче погодилася взяти Лючію, незважаючи на відсутність досвіду. Синьйора Леонарті була вимогливою до всіх, та в першу чергу до себе, тож дівчина мала достатньо часу, щоб вчитися. Величезний список ліків та процедур також допоміг закріпити навички медсестри, а купання і зміна підгузків загартували та підготували до труднощів майбутньої роботи.
Останньою в цьому списку стала Надія, домробітниця синьйори Леонарті. Заробітчанка зі Східної Європи, вона дуже зраділа появі Лючії, адже обожнювала готували, а господиня вже десятиріччя не вживала нічого, крім бульйону. Втім, Лючія теж виявилася не надто підходящою кандидатурою для оцінки її кулінарних вмінь: диковинні українські страви виявилися смачними, але аж надто важкими для звиклої перекушувати на бігу вчорашньої студентки. Винувато всміхаючись, венеціанка відсувала тарілку, не з’ївши й чверть. Врешті-решт, Надія акліматизувалася, навчившись готувати чікетті.
Сама Лючія бачила в заробітчанці в першу чергу гарну можливість поуправлятися в спілкуванні з іноземцями, але була не проти й дружби. На кілька років старша, підстрижена під хлопчика й пухка, наче щойно спечена булка, Надія приваблювала її жвавим та непосидючим характером, а також веселим й заразливим сміхом. Щоправда, дещо в ній дівчині не подобалося. По-перше: домробітниця могла подовгу дивитися по планшету новини своєї Батьківщини, а потім в подробицях переказувала їх Лючії. І якщо загиблим на війні майбутня медсестра щиро співчувала, то від опису політичних інтриг країни, яку вона навіть не знайде на мапі, в неї починалася мігрень. Другим же недоліком виявилося те, що маючи нареченого, Надія не соромилася відверто загравати до сина синьйори Леонарті, який кілька разів навідувався провідати матір. Він жив та вів справи на Сицилії і не важко було здогадатися, що синьйора Леонарті далеко не єдина його родина. Лючія намагалася натякнути Надії, що від Коса Ностри краще триматися якнайдалі, але домробітницю це лише захоплювало і вона з нетерпінням чекала його візитів.
Якось син, почуваючись винним перед старою матір’ю, вирішив провести з нею тиждень на Сицилії. Приглядати за будинком зосталася Надія. Лючія тоді ще не встигла повністю оплатити апартаменти на Калле-дель-Вергола, а займатися вдома вона не могла через буйний норов бабусі, тому вирішила повчитися у домі наймачки.
Як виявилося, Надія запросила в гості нареченого Павла та молодшого брата Сергія, які працювали будівельниками тут же, у Венеції. Звісно, нічого нового в місті каналів не будувалося ще з середини двадцятого сторіччя, але реставрація, оновлення та перебудова велися постійно. Ці двоє гнули спини в Санта-Кроче над церквою Сан-Ста в бригаді зібраній мало не з усієї планети.
Поздоровкавшись, Лючія пройшла нагору і засіла за підручники. Не минуло й хвилини, як в двері постукали і, похитуючись, до кімнати завалився п’яний як чіп Сергій. Поглянувши на дівчину мутними від випитого очима, він спитав на несподівано гарній англійській:
– Що ти робиш?
– Я вчуся, – тією ж мовою відказала Лючія. Брови хлопця високо злетіли.
– Але зараз літо, – озвучив він так, наче вона могла цього не знати. – Влітку ніхто не вчиться, бо літом ці… Yak yih v bisa? Holiday. (ан. свято, тут в значенні «канікули»)
– Це літній курс, – терпляче пояснила Лючія. – Я вчуся зараз, щоб восени влаштуватися на роботу і почати заробляти гроші.
– А я вже заробляю гроші. Більше, ніж коли-небудь бачив, – похвалився юнак і несподівано спритно схопив дівчину за руку. – Покинь своє навчання і йди зі мною.
– Відпусти! – обурено скрикнула водночас налякана і сердита Лючія. – Чому я маю йти з тобою?
– Бо я закохався в тебе, – ошелешив її несподіваним зізнанням Сергій. – І ти теж мене полюбиш. Дуже скоро.
А потім його знудило прямо на її підручники. Дівчина закричала, після чого до кімнати ввірвалася Надія і всипала брату добрячої прочуханки, що надала новий сенс фразі «насилля в сім’ї». Цього вистачило, аби геть п’яний парубок вибачився і акуратно прибрав за собою, після чого забрався геть разом з таким же ніяким Павлом.
Наступного дня він з’явився тверезий і цілком охайний, не рахуючи залишених важкою сестриною рукою синця та розбитого носа. Вибачився, вручив Лючії букет троянд і запропонував допомогу у підготовці до курсів. Дівчина відмовилася.
Тоді Сергій прийшов знову, цього разу з тюльпанами. Після з фіалками. Вчетверте юнак заявився з блідо-рожевими орхідеями каттлія і, хоча Лючія здогадувалася, що це Надія підказала йому її смаки, вона погодилася. Як виявилося, він вчився на викладача англійської і тому добре знав мову, а також вмів навчати. На третій день їхніх занять Сергій запросив її до кав’ярні і, нехай дівчина вважала, що варто відмовитися, їй цього не хотілося, тому вона дала згоду. Згодом посиденьки в кафе на березі Затоки стали їхньою традицією.
Вона розповідала йому про себе, він їй про себе. На відміну від Надії, Сергій не навантажував її невимовними іменами політиків та олігархів, натомість описуючи свій побут. Він гарно розповідав, тож Лючія немов на власні очі бачила те невелике село на Poltavshini, звідки брат з сестрою родом; тісний маленький дворик, що після дощу перетворюється на болото; мати директорку місцевої школи, що самотужки виховала двох дітей. Батька Сергій не пам’ятав: той п’яний заснув при дорозі, повертаючись з шинка, і замерз на смерть, коли хлопцеві було всього два. Іншого чоловічого прикладу в його житті не було, бо мати повністю присвятила себе дітям і занедбала особисте життя. Сергій винив себе в цьому, хоча Лючія вважала, що він дарма рефлексує.
З кожним днем їхні зустрічі дедалі менше нагадували уроки і дедалі більше побачення. Пам’ятаючи про невдале перше враження, Сергій не поспішав і їх перший поцілунок у щічку визнали б цнотливим навіть у дитсадку. Другий став би таким же, якби Лючія сама не підставила губи. Після цього роман розкручувався стрімко, наче відпущена пружина. Палкі цілунки на арочних містках, обійми в закритих двориках, розмови до ранку і витання у хмарах в очікуванні наступної зустрічі з неминучою прочуханкою від бригадира та синьйори Леонарті відповідно. На той час Лючія вже придбала апартаменти і змогла запросити Сергія на, як він сказав, novosillya. І, щойно вони лишилися на самоті, віддалася йому.
Він не був першим її чоловіком, але став першим і єдиним з ким вона відчула оргазм. На мить серце перестало битися і тілом прокотилися хвилі солодкої насолоди, починаючись внизу живота і йдучи аж до кінчиків пальців та коренів волосся. Вони виявилися ідеальними коханцями, однаковими по вподобанням, темпераменту й витривалості. Могли займатися сексом палко й безтямно, до крові дряпаючи одне одного і змушуючи ліжко жалісно скрипіти. Або ж кохатися ніжно, пестячи партнера, наче свій найбільший скарб. Їм не завжди вдавалося проводити ночі разом, адже важка робота страшенно виснажувала обох, тож невдовзі закохані домовилися зустрічатися лише на вихідних. Цього страшенно не вистачало, особливо враховуючи, що їхній час разом був обмежений.
Так скінчився липень і добігав кінця серпень. Місяць названий на честь першого і найвизначнішого римського імператора. Хтось заперечить, назвавши Траяна чи Аврелія, але саме Октавіан Август заклав основи тієї влади та системи, відголоски якої й досі лежать в основі правління більшості держав. На щастя чи на біду ми так ніколи і не дізнаємося, адже не знаємо альтернативи. Настав час Сергієві повертатися на Батьківщину.
Вони лежали у ліжку, переводячи подих. Їхні серця прагнули продовження, але змучені тіла вимагали спочинку. Розгнівані сусіди гамселили в стіну, осипаючи прокльонами «розпутну молодь». Увагу Лючії привернула ледь помітна пляма на стелі, яку вона ніколи до цього не помічала. Тепер не матиме спокою, думаючи, як її зашпаклювати. Стелі в апартаментах високі, адже палац ділили по площі, а не висоті.
– Я не можу оттак відмовитися від тебе, – прошепотів Сергій, поклавши велику натруджену долоню на її оголені груди з настовбурченими сосками і слухаючи скажене биття серця. Дівчина перевернулася на бік, пригорнувшись до нього.
– Ти можеш повернутися наступного літа, – нагадала вона, пробігшись пальчиками по його пресу. – У Венеції багато храмів, які треба реставрувати. Взяти, наприклад, Сан-Геремію, присвячену моїй святій покровительці. Її дзвіниця одна з найдавніших будівель міста, а виглядає краще за саму церкву, збудовану у дев’ятнадцятому сторіччі. А це ж, для Венеції, навіть не давнина!
– Я не думаю, що знову працюватиму за кордоном, – похмуро відказав він. – Не дуже вигідно.
– Про що ти говориш? – здивувалася Лючія. – Ти ж сам сказав, що за тиждень заробляєш більше, ніж раніше за рік.
– Так, але я й витрачаю більше! – розлючено вигукнув парубок. – Ми з Павлом щовечора ходимо до бару, напиваємося і лишаємо там майже весь заробіток за день. А іноді навіть більше. Якось в мене взагалі гаманець поцупили і я певен, що це зробив хтось зі своїх. Хоча які вони свої? Імена третини я навіть не вимовлю. Didko! Звісно, у нас з Надією є певні заощадження, до того ж з’явилася справа, що допоможе цю суму подвоїти, але я б міг стільки ж грошей і вдома на будівництві заробити.
– Але б тоді ти не зустрів мене, – дівчина насупилася і відвернулася. – А, може, варто менше пити?
Їй згадалося, як кілька їхніх побачень зірвалося через пияцтво Сергія. До цього вона бачила п’яними лише сусідів та студентів у коледжі. Вони червоніли, плуталися в словах, повторювалися і не смішно жартували. Іноді починали чіплятися до дівчат, але тоді їх миттю хапали більш тверезі знайомі і відводили «освіжитися». Сергій був іншим.
П’яним він перетворювався у зовсім не схожу на себе істоту, незнайому, огидну і дуже агресивну. Міг облаяти рідною мовою, помочитися прямо на вулиці, затіяти бійку з незнайомцями. Лючія боялася і не любила його таким, але юнак кожного разу обіцяв, що цього більше не повториться і вона йому вірила. Вірила, бо кохала, а кохання сліпе і повірить у найбезглуздіший обман.
– Чого ти? – Сергій обійняв її і грайливо полоскотав. – Образилася, чи що? Не хвилюйся, я нітрохи не жалкую, що приїхав до Венеції. Просто кажу, що повернутися сюди наступного літа буде проблематично. Подумаємо разом, як це виправити?
Лючія відчула як щось тверде упирається їй в спину і задоволено посміхнулася.
– Я не хочу про це думати! – заявила вона, рвучко перевернувшись і опинившись зверху на ньому. – Краще скажи, що хочеш спробувати наостанок. Будь-яке бажання, наскільки завгодно збочене чи божевільне. Сьогодні я не відмовлятимуся.
– Вирішимо в процесі, – відповів юнак, хапаючи її за стегна. Стук і лайка за стіною відновилися, швидко заглушені стогонами Лючії.
Підвечір вони стояли на П’ятецці площі Сан-Марко, милуючись Затокою і жуючи чікетті. Сергій обрав тріску в солі та вершках, Лючія – сардини, мариновані в бальзамічному оцеті з цибулею, родзинками та кедровими горіхами. Туристи вирушили насолоджуватися бієнале, тож ніхто не псував краєвид. Обійнявши кохану за плечі, юнак несподівано прошепотів їй на вухо:
– Поїхали зі мною в Україну.
– Ти збожеволів? – відсахнулася Лючія. – Я не можу зірватися і покинути все, що маю.
– А що тебе тут тримає? – здивувався Сергій. – Бабуся? Вона цілком дає собі раду і ти більше прикриваєшся нею, ніж справді піклуєшся. Стара твоє виправдання, щоб не виходити у великий світ. Ти ж не через неї не поїхала в Тоскану, а тому що боїшся. Чого ти так боїшся, Лючія?
– Нічого! – вигукнула дівчина. – Просто Венеція це і є весь мій світ. Озирнися навкруг, хіба цього мало?
– Я вважаю, що справа в іншому, – заперечив парубок. – Зрештою, коли твої батьки покинули місто, вони не повернулися.
– Це теж може бути причиною, – несподівано спокійно визнала Лючія. – Зовнішній світ небезпечний і завжди таким був. В твоїй країні триває війна, на Сицилії людей підривають у їхніх авто, США та Росія вдираються у будь-яку країну, що потрапить їм на око. Венеція ж створена як фортеця для оборони від нападників з суші та моря. Ворог заблукає на наших вуличках і потоне в каналах, не знайшовши дороги. То чому мені покидати її?
– Тому що тут ніщо тебе не тримає, – заявив Сергій. – А там буду я.
– Мене найняли у Вілла Салус, – прошепотіла дівчина. – Опікуватися онкохворими. Я вважала, що зараз не час про це говорити, але якщо вже зайшла мова…В мене є шанс працювати у гарній лікарні за своїм фахом у рідному місті. А чим я займатимуся в тебе? Англійська мова допоможе мені влаштуватися в лікарню? Маю згаяти ще рік, вивчаючи українську? Гаразд, але що робитиму до того? Я навіть не з села, тому не зможу як слід допомагати твоїй матері. Хочеш привести їй з Італії невмілу невістку?
– Звісно, ти права, – понурившись, визнав юнак. – Егоїстично змушувати тебе все кидати і їхати зі мною. Пробач, я думав тільки про себе.
– Не вини себе, – Лючія ніжно торкнулася його плеча. – І вам самим не вистачає грошей, тож я була б непідйомною ношею.
– О, за це не хвилюйся! – Сергій радісно всміхнувся. – Павло знайшов спосіб трохи підзаробити. Треба дещо нелегально провести через кордон і ми розбагатіємо.
– Це поганий жарт, – дівчина недовірливо поглянула на нього, немов бачила вперше.
– Що ти маєш на увазі? – розгубився парубок.
– Ти пам’ятаєш як померли мої батьки? – спитала Лючія, ледь стримуючи закипаючу всередині лють.
– Так, авіакатастрофа, – відповів Сергій. – Теракт у літаку.
– Не просто теракт, – нагадала вона. – Хтось провозив сховану бомбу, а хтось інший її підірвав.
– Це зовсім різні речі, – заперечив юнак. – Їх не можна порівнювати.
– Ні, можна! – обурено вигукнула Лючія. – Контрабанда це злочин. Завжди. Злочин це погано. Завжди. Що тут не зрозумілого? Це мене й дивує найбільше, що ти не лише ладен порушити закон, а й навіть не відчуваєш, як заступаєш за межі. Син сеньйори Леонарті живе злочинами, але чи бодай раз згадував про них? Ні, щоб він не робив, називає це однаково: «Вирішував справи сім’ї». Ти ж прямим текстом заявляєш, що хочеш нелегально щось провести. Чи є бодай крапля мозку в твоїй дурній голові?
Розлючена, вона ткнула його в чоло. Сергій скреготнув зубами, але стримався.
– Ти не можеш кинути мене через те, що я задумав дурницю, яка тобі не сподобалася, – заявив він. Дівчина опалила його поглядом чорних як ніч очей.
– Я кидаю тебе не через це, – відказала вона. – А тому що ти мало заробляєш і багато п’єш.
– То мені погодитися на контрабанду чи відмовитися? – запитав Сергій. Лючія втомлено зітхнула, відчуваючи себе постарілою на цілий десяток років.
– Роби як знаєш, – відказала вона, швидкими рухами витираючи очі.
– Ти мене бодай кохала? – запитав юнак, по щоці якого котилася крихітна сльоза.
– Я й досі тебе кохаю, – зізналася дівчина. – Але це нічого не змінює.
Раптом Лючія подалася до нього, припавши до губ парубка, наче спраглий до води. Їхній останній поцілунок виявився підкреслено венеціанським, зі смаком риби. Та коли він завершився, вона пішла по-англійськи, не прощаючись.
Відтоді не минуло й року, як світ змінився. Ще не настала весна, коли до Італії прийшов вірус. Найбільше постраждали Ломбардія та Вен’єто, а в останньому регіоні найтяжче дісталося Венеції. Це й не дивно, адже місто каналів було дуже тісно заселене і як завжди наводнене туристами. Хто з них та звідки приніс заразу не мало значення, важливо те, що вона відбирала життя і не збиралася вщухати. Власне, це й було в ній найгіршим.
Порівняно з Еболою новий вірус міг здатися не шкідливішим звичайного грипу, але величезну кількість хворих не могли прийняти лікарні та церковні госпіталі. Спершу заповнилися палати, потім скінчилися ліжка і невдовзі навіть на підлозі не лишилося вільного від тіл місця, а нові пацієнти все прибували й прибували. Карантин не надто допоміг, лише ускладнивши людям виживання у складних умов. Не вистачало ліків, їжі, а найбільше робочих рук. Знадобилися рішучіші заходи. І до них вдалися.
Четверо медсестер палили біля входу, користуючись нечастою нині перервою, щоб бодай трохи відпочити і поправити розхитані нерви.
– Й що ви думаєте про ідею зробити Вілла Салус лікарнею для заражених? – запитала Лючія, стискаючи тремтячими пальцями запалену цигарку. Вона не пам’ятала, коли вперше закурила, але знала чому. Відколи почалася епідемія паління стало єдиним способом впродовж дня відволіктися від роботи. – Вони залишили тільки лежачих і потребуючих постійного нагляду, навіть онкохворих відправили по домівкам. Я бачили в якому стані деякі з пацієнтів: без медичного обладнання їм і тижня не протягнути.
– Сподіватимемося, що особисті лікарі забезпечать їх всім необхідним, – відповіла Даніелла. – Або бодай облегшать відхід в кращий світ. Мені теж це не подобається, але ми не маємо вибору. Інфекцію потрібно спинити. Господи, я не можу не думати, що станеться, якщо зараза дістанеться моїх донечок!
З усього персоналу Даніелла найбільше боїться заразитися. Вона носить медичний респіратор замість маски, знімаючи його лише вдома і двічі миє руки після кожного хворого. За інших обставин над нею б посміювалися за надмірну обережність, та в Вілла Салус вже кілька місяців ніхто не сміявся.
– Я завтра повертаюся до Штатів, – ошелешила подруг несподіваною новиною темношкіра волонтерка «Червоного Хреста» Сара. Медсестри вражено поглянули на неї.
– З якого дива? – обурилася Лючія. – В нас й так склад неповний і ти нам тут конче необхідна.
– Sorry, girls (ан. Пробачте, дівчата), – винувато всміхнулася американка. – Наказ нашого міністерства. Всі громадяни США з медичною освітою мають негайно повернутися на Батьківщину для майбутньої боротьби з вірусом.
– Але ж ми боремося з ним не в майбутньому, а прямо зараз! – вигукнула Лючія, хапаючи її за плечі. – Чи життя італійців менш цінні, ніж американців?
– До того ж, ти працюєш не на американське МОЗ, а на «Червоний Хрест», – нагадала більш стримана Даніелла. – Вони не зможуть тебе звільнити. Залишайся, бо тут ти потрібніша.
– Кілька лікарів в Нігерії вирішили так само, – відповіла Сара. – Їх позбавили громадянства. Хіба я зможу допомогти, втративши Батьківщину? Мене миттю запроторять до табору біженців. Я не маю вибору, girls (ан. дівчата). Тут діють сили нам непідвладні.
– Я теж допрацюю тиждень і переведуся в церковний госпіталь, – заявила сестра Марія. – По всьому світі люди заражаються на службах і Святий Престол вирішив, що присутність священнослужителів у мирських місцях небажана. Церква оголошує карантин.
– Але ж в твоєму випадку це маячня! – Лючія не тямила себе від люті. – Ти не просто молишся, а допомагаєш пацієнтам.
– Мені прикро, – сумно всміхнулася монахиня. – Я обіцяю продовжити опікуватися хворими. І молитися за вас.
– Й за це дякую, – Лючія обернулася до старшої подруги: – Ти розумієш, що це означає, Дані?
– Що в нас лишається по медсестрі на поверх, – Даніелла прийняла новину, не втрачаючи оптимізму. – Може, переведуть когось з Сан-Марко чи Сан-Камілло?
– В них, начебто, справи ще гірші, – відказала Лючія.
– Годі язиками чесати, сороки! – прикрикнув на них лікар Луїджі, спинившись в дверях. – Там привезли тести й додаткові штучні легені. Побігли, швидко!
Медсестри покидали недопалки, з яких лише один потрапив до урни й кинулися розбирати прислані рятівні товари. Їх не вистачить й на 1% нужденних, але бодай кільком пацієнтам життя вдасться врятувати. А це…це краще, ніж нічого.
Лючія трохи затрималася, аби вимкнути мобільний. Щойно розпочалася пандемія, їй почергово надзвонювали то Сергій, то Надія. Розмовляти вона не хотіла, тому відправила заспокійливе повідомлення, але наполегливого українця це не вдовольнило. Невже він не розуміє, що їй зараз не до нього?
– І як ти ще час на стосунки знаходиш? – кинув їй вслід лікар Луїджі. Медсестра вражено обернулася:
– Як ви здогадалися?
– В тебе все на обличчі написано, – очі-буравчики сивого лікаря хитро примружилися. – Ти й досі кохаєш цього хлопця, тож, як би на нього не сердилася, дай йому шанс. Тільки не в робочий час.
– Кого саме під’єднати до штучних легень? – запитала Лючія, стоячи біля апарату.
– Кого хочеш, – байдуже відповів лікар Луїджі, не відриваючись від паперів. Дівчина завмерла, не вірячи власним вухам.
– Але ж це питання життя і смерті, – пробурмотіла вона. – Ви не можете перекладати на мене таку відповідальність.
Лікар зняв окуляри і втомлено поглянув на неї.
– Послухай, я єдиний інфекціоніст у нашій лікарні, – промовив він, свердлячи її поглядом. – На мені тисячі хворих, а також десятки лікарів, санітарів та медсестер. Я не можу вирішувати всі питання. Якщо ти не готова до відповідальності, переводься в прибиральниці, вони теж зараз в дефіциті. А взагалі про це варто було подумати перш, ніж йти в медицину.
– Я зрозуміла, – понурившись, сказала Лючія. – Вибачте, такого більше не повториться.
– Якщо тобі все ж потрібна порада, то всі, хто старше 70, приречені, – пом’якшавши, додав лікар Луїджі. – Не гай на них часу і рятуй молодих.
Лючія стояла зі штучними легенями в одній з палат, відведених хворим з проблемами дихання. Вона саме обирала кого підключити, коли помітила сухеньку стару, більше схожу на ляльку, ніж справжню жінку. Синьйора Леонарті! Але чому вона зі своїми статками не перебралася на безпечну Сицилію? Невже не встигла? «Всі, хто старше 70, приречені, – згадала дівчина слова лікаря. – Не гай на них часу і рятуй молодих». Але ж синьйора Леонарті стільки для неї зробила і заслуговує на останню подяку.
Лючія рішуче підключила стару до апарату і швидко вийшла, остерігаючись, що може передумати.
– Для мене обирати найважче, – вже після роботи зізналася вона Даніеллі, знімаючи халат та маску. Своє довге волосся, яке колись з такою ніжністю перебирав Сергій, дівчина зрізала, щойно зрозуміла, що збирати його це зайва робота для її втомлених рук.
– А для мене найстрашніше самій заразитися, – Даніелла була вже в «цивільному», але й досі не знімала респіратор. – Я не за себе боюся, бо все одно колись помирати доведеться, а за донечок. Не можу я своїх дівчат власноруч на таку небезпеку наразити.
– Коли ж це все, нарешті, скінчиться? – змучено прошепотіла Лючія.
– За найбільш втішними прогнозами десь через 8 місяців, – відповіла Даніелла і, щоб якось розрадити подругу, дістала мобільний. – Дивись, туристка на балконі концерти влаштовує. Бодай якась розвага у ці важкі часи.
– Вона українка. Це у Східній Європі, – сказала Лючія, поглянувши на відео. – Я знаю, бо влітку зустрічалася з хлопцем звідти.
– О, то ти в нас любителька екзотики! – Даніелла вражено поглянула на неї. – А в них також…
– Так, – скрушно зітхнула дівчина, закидаючи сумочку на плече. – Але значно краще, ніж в нас.
– Поглянь ось на це, – лікар Луїджі вказав Лючії на родину, що ридала над тілом семирічного хлопчика. Дівчина зблідла.
– Це жахливо, – прошепотіла вона. Лікар гидливо скривився.
– Жахливо те, що він міг би вижити і навіть одужати, якби ти послухалася мене і не згаяла додаткові штучні легені на сторічну стару, – жорстко відказав він. – Яка, до речі, теж віддала Богові душу кілька годин тому. Але її син перевів на рахунок лікарні солідну суму, тож бодай якийсь зиск з усього цього ми отримали.
– Я не знала, – голос Лючії тремтів, а в очах блищали сльози.
– Тепер знаєш, – заявив лікар Луїджі. – Коли береш на себе відповідальність, то не маєш права закривати очі на наслідки. Я хочу, щоб ти запам’ятала цього хлопчика на все своє життя.
Вона запам’ятала.
Лючія плакала в роздягальні, а потім, діставши мобільний, в черговий раз переглянула замітку. З екрану на неї дивилося курносе обличчя Даніели, з селфі на безлюдній нічній площі Сан-Марко. Зовсім поряд з тим місцем, де вона сама назавжди попрощалася з Сергієм. Популярне місце однаково приваблювало як туристів, так і місцевих.
Даніелла наклала на себе руки після того як підтвердився її діагноз на вірус. До останнього благала вилікувати доньок і навіть в передсмертній записці просила вибачення в них і чоловіка. На щастя, молодша не заразилася, а старша та благовірний невдовзі одужали.
Під заміткою виявилося всього п’ять коментарів. Четверо співчуваючих й один: «You are fool!» (ан. Ти дурепа!). Лючія скреготнула зубами від люті. Змусити б цього інтернет-розумника пропрацювати два місяці зі смертельно хворими, а потім раптом приєднатися до них. Вона не знала, що саме вбило подругу: вірус чи паніка, але тільки тоді, як і решта персоналу, збагнула, що всі вони приречені. Пересидіти інфекцію не вийде, оминути також. Доки не перехворіє більшість світу, зараза нікуди не дінеться.
Діставши пігулку заспокійливого, дівчина проковтнула її. Біль не зникнув, але перестав боляче штрикати в серце. Проте він повернеться, обов’язково повернеться, вона це добре знала. Завтра на неї чекає черговий важкий, сповнений виборів між життям і смертю, робочий день. Та перш, ніж повернутися у свою самотню темну квартиру, вона проведе трохи часу під чужим балконом, слухаючи оперні арії.
Лючія гортала стрічку новин, наштовхнувшись на згадку про чергове самогубство медсестри. Цього разу в Езоло у Ломбардії. Наклала на себе руки, навіть не дочекавшись повторного тесту. Певно, зовсім стрес замучив бідолаху. Що й не дивно: Ломбардії доводиться навіть гірше, ніж їм. У Венеції бодай можна забезпечити контроль над переміщеннями людей, тоді як там здорові й хворі вільно рухаються між містами та селами, зустрічаючи спротив лише при спробі покинути заражений регіон.
Всього в Італії зафіксували 80589 хворих, 8215 смертей, 10361 щасливець одужав. «Щось статистика поки й близько не обіцяні 3 %», – скрушно зітхнувши, подумала Лючія.
Після смерті Даніелли наприкінці зміни кожен з персоналу перевірявся на вірус. Її тест стабільно виявлявся негативним, та все частіше дівчина ловила себе на думці, що була б зовсім не проти помінятися місцями з пацієнтами. Принаймні, тоді від неї вже нічого не вимагатимуть.
Вимкнувши телефон, Лючія жахнулася, побачивши відображення у екрані. Впалі щоки, загострені, наче в мерця, вилиці, мішки під очима, потухлий неживий погляд. За останні місяці вона втратила майже п’ять кілограмів і тепер нагадувала обтягнутий шкірою скелет. Навряд чи такою вона б сподобалася Сергієві. Навіть в чорному мереживі.
Насвистуючи оперну арію, медсестра переодягнулася і побрела додому. Заспокійливі таблетки лишилися в минулому, адже вона знайшла ефективніший метод глушити біль. Один укол морфію гарантував міцний сон, нехай і сповнений жахіть.
Повз Лючію, ледь не збивши її, промчала каталка. Кинувши крадькома погляд, дівчина не повірила власним очам. З кисневою маскою на обличчі на ній лежала її тезка та бабуся.
Медсестра поривалася до родички, але їй на плече лягла важка рука. Обернувшись, Лючія побачила лікаря Луїджі.
– Це моя…, – спробувала пояснити вона, але лікар перебив, не дослухавши:
– Я знаю, вже прочитав картку. В неї вірус з ускладненням. Співчуваю. Ти вільна на сьогодні.
– Я б хотіла лишитися в лікарні, – попросила розгублена дівчина.
– Ти маєш на це право як її родичка, – не став заперечувати лікар. – Головне лишайся приватною особою і не втручайся в лікування. Проведи цей день як одна з них, а там побачимо.
– Допоможи нам, свята Лючіє! – стоячи навколішках, благала покровительку медсестра у напівтемряві спорожнілої лікарняної каплички. – Помилуй нас і збережи.
Раптом знову задзвонив телефон. Впізнавши номер, Лючія гірко всміхнулася, адже її образа раптом стала такою жалюгідною й не вартою і виїденого яйця. Вона прийняла виклик та приклала мобільний до вуха.
– Алло, – намагаючись не розплакатися, сказала вона.
– Алло, Лючія? – з динаміку долинув голос Надії, відділеної від неї сотнями кілометрів і кількома кордонами. – Рада тебе чути. Як справи?
– Не добре, – зізналася дівчина, згадавши події останніх місяців. – Як ти? Як Серджо?
– Тому я і дзвоню, – голос українки тремтів. – Гадаю, що ти маєш знати. Це вже давно сталося, але ніяк не могла до тебе додзвонитися. Могла б, звісно, й написати, але таке говорити треба. Лючіє, Сергій загинув.
Дивно, але очі медсестри зосталися сухими. Певно тому, що всі сльози вона вже виплакала.
– Як? – тільки й спитала нещасна.
– Снайпер, – схлипнувши, відповіла Надія. – Він як з Італії повернувся сам не свій став. Спочатку пиячив, а потім несподівано заявив, що сам собі огидний і записався на фронт. Й півроку не провоював, як повернувся у труні. Перед тим як поїхати, просив тобі передати, що не брав контрабанди.
– Хіба це важливо? – втомлено сказала Лючія і відключилася, не попрощавшись. Відкривши повідомлення, вона набрала: «Carico insopportabile» (іт. Непідйомна ноша, дослівно нестерпне навантаження) і обрала «Save» (ан. Зберегти). Це стане її передсмертною запискою, бо більше їй нічого сказати світові. Світові, що позбавив її всього.
«Кажуть, самогубці не потрапляють до раю, – міркувала Лючія вже вдома, ввіткнувши голку у сколоту вену і готуючись ввести смертельну дозу морфію. – Але я туди і не прагну».
Дівчина відкинулася на подушки, заснувши навіки. І вперше за останні місяці сон не приніс з собою жахіть, натомість подарувавши відчуття нестерпної літньої спеки, ніжних чоловічих обіймів і останнього поцілунку зі смаком риби. Дуже венеціанського.
|
|
| |
|
Рассказ открыт для комментариев