 |
|
| |
12:11 08.06.2024
Пополнен список книг библиотеки REAL SCIENCE FICTION
20:23 19.05.2023
Сегодня (19.05) в 23.59 заканчивается приём работ на Арену. Не забывайте: чтобы увидеть обсуждение (и рассказы), нужно залогиниться.
|
|
|
|
|
|
1
Сидір Веніамінович Голубий був ще зовсім молодим чоловіком. Хоча на око йому виповнилось років, може, сорок-сорок два. Рослинність на обличчі ледь закривала обезкровлені, мов у мерця, наче аж вицвілі, губи. І це ще додавало йому років три-чотири… Та за паспортом… нещодавно отриманим новим українським паспортом, йому виповнилося лише двадцять три з хвостиком.
Сидір мав чорні, розумно-мрійливі очі. У них навіть вгадувався який не який інтелект. Там же, якщо уважно пригледітись, можна було помітити і ледь помітні іскорки іронії та дорослої розважливості. Аби ж то хто приглядався! А ще Сидір мав непропорційно великі рожеві вуха. Й так само великий, молодою «картоплиною», ніс. Чомусь, нездорового червоно-брунатного кольору. Сидір раз у раз шморгав ним й іноді зовсім по-дитячому витирав затертим до блиску рукавом старенької куртки.
Одяг, якщо знати про вік Сидора, явно видавав у ньому колишнього спортсмена, що опинився на самому узбіччі жвавої дороги життя. Голубий абсолютно не вписувався у нові умови існування молодої держави. А вона, з ентузіазмом ідіота, заходилася будувати капіталізм. Хоча й достеменно не знала як. Професійне вміння Сидора у непростий для країни час виявилось їй зовсім не потрібним. Як і вміння людей інших творчих професій, на жаль. Акторів, режисерів, письменників або художників, музикантів чи композиторів, приміром…
До тренера йому дорости не вдалося. Інших ділових навичок він не встиг, або не захотів, опанувати. Довелося Сидору, після наглої загибелі батьків у автомобільній аварії, стати звичайнісіньким волоцюгою. Безхатьком,так би мовити. Він, щоправда, поки ще не зовсім «пустився берега»… Та дурне діло не хитре, скільки того життя!.. Ось мине ще років два-три…
У самому жахливому сні покійні Веніамін Платонович і Вероніка Павлівна не могли собі уявити, який жалюгідний спосіб життя веде тепер їх син. А він же подавав великі надії на стале й забезпечене майбутнє!
Вдягнений Голубий був у поношені, з розтягнутими колінами, тренувальні штани сіро-брудного забарвлення. Але на ногах, між тим, носив фірмові, з якісної шкіри, кросівки, що явно знали кращі часи. Сидір абияк зав’язав їх обтріпаними на кінцях різноколірними шнурками. Міцно збитий тулуб з довгими м’язистими руками облягала на розмір менша, ніж треба, не зовсім чиста світла футболка «Nike». З великою масною плямою на грудях. Поверх неї чоловік носив чорну, (тому на ній зовсім не було видно бруду), вельветову куртку. На подряпаних руках молодика красувалися модні серед безхатьків, з невеликим стажем подібного існування, шкіряні рукавички з до половини обрізаними пальцями.
Сидір ще не встиг позбутися корисних звичок зі свого старого життя. Він ще, у якому б стані не лягав спати, легко прокидався і швидко вставав. Щоправда, за нагальними турботами, Голубий все частіше забував робити вранішні фізичні вправ і обливатися холодною водою. Як робив це всі попередні роки. А також ретельно чистити зуби.
Проте, як блудливий собака бліх, молодий чоловік встиг набратися звичок поганих. Навіть шкідливих. Приміром, зрідка почав курити. І все частіше, завдяки своїй новій професії «збирача порожніх пляшок», почав допивати недопитий кимсь алкоголь зі знайденої склотари.
Бувало, Сидір у «врожайні дні» так набирався на голодний шлунок, що ледве потрапляв додому. На просякнуте застоялим пилом і застарілим запахом котів горище чотириповерхового будинку.
***
Він ґрунтовно облаштувався тут кілька місяців тому.
Звідкілясь притяг старе панцирне ліжко. Запхав, щоб не провокувати збільшення розміру дірок у прорваній в кількох місцях сітці, туди дерев’яний щит. Застелив імпровізовану «постіль» старенькою й не досить чистою байковою ковдрою, при нагоді теж підібраною на смітнику. Словом, створив собі сякий-такий затишний куточок для життя. Справжній тобі пентхауз!..
Ось і сьогодні молодий чолові прокинувся рано. Не вмиваючись і бадьоро насвистуючи якусь нехитру мелодію, натягнув кросівки й куртку, (у футболці та штанях Голубий, зазвичай, спав). Потім замкнув вхід на горище простеньким навісним замком. Підозріло роззирнувся навколо й, імітуючи біг підтюпцем, спустився порожніми у цей час сходами. Далі цілеспрямовано почимчикував до міського парку. Саме там знаходилася його нова «робота»…
Воно дісталося Сидору у спадок від шанованого всіма місцевими волоцюгами безхатька з благородним прізвиськом Багратіон. Той недавно подався до іншого міста. Як він коротко сказав тоді – «на юга». На останок він суворо попередив місцеву спільноту безхатків, що залишає багаті на порожні пляшки паркові алеї саме Голубому.
Сидір ще не розгубив колишню спортивну силу та й Багратіонова репутація щось та значила у суворому світі волоцюг. Тому-то інші безхатьки й остерігалися відкрито оскаржувати права Голубого на «плодючі терени»…
На шляху до парку він не забував, між тим, оглянути «нічиї» у цей ранній час урни на вулиці, а згодом, – і на залізничному вокзалі. Може, поталанить і трапиться яка порожня пляшка. Або й що цікавіше…
І дійсно. Вже на підході до парку, в урні на розі Львівської та Гарматної, йому трапилися чотири більш-менш чисті пляшки з-під пива. Він відразу ж, професійно оглянувши знайдену склотару і швидко сховав її до великої сумки з цупкої церати.
Після вдалого початку дня Голубий збирався податися далі, але очима несподівано зачепився за блискучий предмет, який сиротливо стирчав із сусідньої урни. Зацікавившись, Сидір крадькома озирнувся і швидко підійшов. Спочатку, не торкаючись знахідки, обережно огледів її. Спробував на око визначити що воно таке і яку цінність має. Та настирливий блиск заважав йому зрозуміло ідентифікувати знайдений предмет. Він ще раз полохливо озирнувся і підійшов ближче…
Лисий, мов коліно, одноокий волоцюга Михась, на прізвисько Циклоп, на чиїй «території» Голубий виявив невідому поки що річ, не мав звички зранку довго ніжитися під ковдрою. Він ось-ось мав з’явитися на законному «робочому» місці. Тим більше, що вчора була п’ятниця, – врожайний переддень вихідних…
Нарешті цікавість взяла гору над здоровим глуздом. Голубий, крадучись, підійшов до урни, наче щомиті чекав якої каверзи. Спинився і миттєво схопив невідомий предмет та, не роздивляючись, а тільки проворно обмацавши його, сховав до сумки. Потім, не озираючись, наче й «не при справах» зовсім, заспішив до близьких уже алей парку.
«Що ж воно таке? Що ж воно таке? – тремтячи від азарту, думав він, так і не зрозумівши навпомацки природу і стать знахідки…
За хвилину Сидір вже спокійнісінько сидів на лавці на власній «території». Мружачись від нестерпного блиску сонячних променів, котрі палко віддзеркалювались від знайденого предмету, Чоловік зацікавлено розглядав його…
2.
Це виявилась загорнута у целофан люстра. Такі промисловість не виробляла вже років з п’ять. Етикетка із яскравого картону вабила і притягувала погляд. Хтось, «не заморочуючись» довго, загорнув цей виріб планової радянської промисловості у сліпучо-шарудливий шматок целофану. Взяв і просто викинув у смітник...
Голубий і раніше, у більш вдалі для країни роки, відмовлявся розуміти подібне ставлення до речей. А тим більше зараз, у непевні часи загальних хаосу і безгрошів’я. Найперше, Сидір уважно оглянув знахідку. Навіть нахилився та обережно її понюхав. Певно, сподівався відчути давно забутий аромат нової речі. Пригадати дитяче відчуття зустрічі з маленькою таємницею. Купівля чого-небудь у попередні роки завжди ставала для хлопчика Сидорка подією. Таким собі невеличким, але приємним сюрпризиком…
Не можна сказати, що у дитинстві Голубого обділяли новими речами чи іграшками, але й розкошувати не доводилось. Як і всі діти у Радянському Союзі, він щасливо жив у середньостатистичній родині дрібних службовців. Його сім’я, як і будь-яка інша, мала малі родинні й великі загальнонаціональні свята. Як і іншим малюкам, йому періодично купували льодяники на паличці, халву, шоколадні цукерки, морозиво й інші солодощі; простенькі дешеві іграшки, – неоковирні барвисті автомобільчики із гладенької жерсті чи пластмаси, картонну трубу-калейдоскоп, олов’яних солдатиків, пістолетики; цікаві книжки Агнії Барто, Корнія Чуковського чи Аркадія Гайдара; нецікаві штани, майки, сандалі чи шкарпетки…
Чоловік ще раз, нахилившись, обережно понюхав знахідку. Нічим особливим вона не пахла. Хіба що відгонила стійким і все проникаючим ароматом вогкої урни. Мить повагавшись, він хотів брутально розпотрошити обгортку. Але в останню мить щось спинило. Йому стало лячно. Мабуть, застерегли вихоплені боковим зором, набрані великими літерами рядки на етикетці, –
ВНИМАНИЕ!!!
САМОСТОЯТЕЛЬНО НЕ МОНТИРОВАТЬ!
або загальні відомості, набрані дрібніше:
ТВОРЧЕСКОЕ ПРОИЗВОДСТВЕННО-ЭКСПЕРИМЕНТАЛЬНОЕ
ОБЪЕДИНЕНИЕ ЭЛЕКТРОПРИБОРОВ
ФАБРИКА ИМЕНИ В.И.ЛЕНИНА «ИСКРА»
ГОРОД НАЛЬЧИК
Потім дрібним шрифтом йшла адреса підприємства, цифри артикулу, котрі, як Сидір з подивом відзначив, абсолютно співпадали з його днем народження – 13 05 19 70, – й невиразно надрукована дата виробництва. Та досить крупно, – назва виробу і його роздрібна вартість:
ЛЮСТРА БЫТОВАЯ ПОТОЛОЧНАЯ
ЦЕНА 17 РУБЛЕЙ 38 КОП.
«Нальчик… Нальчик,.. – напружено розмірковував Голубий. – Десь на Кавказі… Там зараз неспокійно… Чеченці… Терористи… Треба о-бе-реж-но! О-бе-реж-нень-ко! – з придихом прошепотів він». В уяві враз постало засмагле поморщене обличчя, обрамлене чорною бородою, і крупним планом, – брудні, подряпані долоні з тонкими пальцями. Ось вони вправно загортають у шматок поліетилену не знати чим небезпечну люстру. «Вот тыбэ! Будыш знат, как чужоэ чыпать!», – хижо й гортанно примовляють при цьому приховані густою рослинністю, потріскані під гарячим кавказьким сонцем, губи.
Сидору стало не тільки лячно, але й гидко від намальованої картинки. Він проворно відсмикнув руки від знахідки, яка із раритетної і цінної враз перетворилася на небезпечну й зловісну. Чоловік аж сховав руки за спину, подалі від спокуси розгорнути люстру. Потім з під лоба роззирнувся довкола. У цей час у парку ще нікого не було. Та й місцинку Сидір обрав досить усамітнену. Навіщо комусь бачити знахідку? Ще, борони Боже, позаздрять і відберуть. Місцевий двірник там, приміром, чи ранній міліційний патруль.
Хоча ні. Двірник, котрий постійно перехоплював прямо з під носа у Голубого порожні пляшки, ще, напевне, додивляється ранкові сни. Сидір останнім часом виходив на своє «тихе» полювання хвилин на двадцять-тридцять раніше законного конкурента. Отже, той ще не скоро об’явиться…
А лінивим міліціонерам у такий час і взагалі тут робити нічого. Тим більше, що бліде й чисте ще мить тому, небо несподівано набурмосилося і вкрилося важкими темними хмарами. З них ось-ось почне мрячити дрібний осінній дощик…
Нараз Сидір зраділо посміхнувся. На алею з кущів вийшов пристойно вдягнений молодик. Він зацьковано озирнувся й швидко затягнувся цигаркою. Потім почав приводити себе до ладу. Та, помітивши Голубого, що весело махаючи руками, в повному мовчанні біг йому назустріч, чомусь заметушився. Кілька раз нашвидкуруч ще затягнувся цигаркою і, випустивши носом хмарку диму, щиглем відправив недопалок у напрямку кущів, з яких тільки-но виліз. Потім ще раз зацьковано оглядівся, зло сплюнув, запхав руки у кишені вузьких джинсів і, не озираючись, швидко пішов геть. За мить його худа постать зникла за поворотом алеї.
Сидір уповільнив біг, звично вишукуючи поглядом недопалок, викинутий молодиком. Ледь примітний димок підказав йому, де лежить «чинарик». Голубий не поспіхом підійшов до нього. У вологій від вранішньої роси траві кволо диміла майже ціла цигарка з жовто-плямистим фільтром. Голубий злодійкувато роззирнувся навколо. Потім швидко схопив недопалок, який продовжував чадіти. Знову підозріло озирнувся і вправно обсмалив фільтр невідомо звідки видобутою запальничкою, дезинфікуючи. Тільки після цього взяв недопалок до рота. Смачно й глибоко затягнувся.
Дим у недопалка виявився незвичним. Сірим, а не синім, як у більшості цигарок, та солодкуватим. З присмаком доброго тютюну.
Сидір носом швидко випустив його із легень і ще раз жадібно затягнувся. Цей дивний смак і ледь чутний аромат тютюну йому подобалися. Хоча, відчуття було якесь не таке. Тіло чомусь враз стало легким-легким. Голова теж легкою і якоюсь порожньою, безтурботною. Вона злегка паморочилась. І ще... Без видимої причини хотілося сміятися. Хоча навколо ну взагалі нічого смішного не відбувалося. Та Сидір і не приглядався уважно. Йому просто було добре і весело. Раптом Голубий сором’язливо пирснув у рукав. Потім не втримався і розреготався на повний голос. Смішно, бач, цвірінькнув кумедний самотній горобець. Добре, що в цей час у парку ще порожньо. А то подумали б, що безхатько несповна розуму…
Ця думка видалася Голубому теж дотепною і смішною. Він ще раз «смикнув» недопалок, посміхнувся, і енергійно попрямував до лавочки, на якій самотньо блищала целофаном старожитня люстра.
Підійшовши до лавки, Сидір мить постояв, повільно розмірковуючи ні про що. Дивно, але його зовсім перестали хвилювати попередні думки. «Та які там терористи! Аж смішно, – безтурботно подумав він». Знову неголосно пирснув у кулак і рішуче підсунув знахідку до себе.
За ті кілька митей, що люстра пробула поза Сидоровими очима, вона якось невловимо змінилася. Голубий тільки не міг второпати як саме. Може, упаковка стала іншою, тьмянішою, чи етикетка колір поміняла? Він уважно придивився до елементів, які викликали підозру. Почав уважно читати етикетку, намагаючись пригадати, що на ній було написано раніше.
УКРАЇНА
ПРИВАТНЕ ПІДПРИЄМСТВО «ІСКРА»
(М. САМБОР, ЛЬВІВСЬКА ОБЛАСТЬ)
ЗАСНОВНИК ФОП «УЛЯНОВ-ЛЕНІН В.І.»
ЛЮСТРА В ЦЕЛОФАНІ
ЦІНА ДОГОВІРНА
1993 РІК,
красувалося зараз на прямокутному шматку неякісного сірого картону, а зовсім не на кольоровому й блискучому, як раніше. Вже українською мовою. А було ж написано російсько… Здається… І цифри артикула кудись зникли,.. хоча, точно були...
Голова у Сидора стала вже зовсім легкою і безтурботною. Він, старанно напружуючи враз розм’яклі мозки, чи що там у нього зараз у голові, силувався пригадати, де йому вже зустрічалося це подвійне прізвище «Улянов-Ленін». Тільки зовсім нічого не пригадувалось. Як і те, що на етикетці було написано раніше. Нарешті він облишив марні спроби пригадати, справедливо подумавши, що виробник «люстри в целофані» йому зовсім байдужий і аж ніяк не потрібний. Головне, сам виріб. Ось він! Тут. В натурі, так би мовити!!!
Чоловік відсторонено розглядав зеленаво-тьмяні скельця начебто кришталю, якими була густо і безладно прикрашена люстра. Їх висіло на ній десятків півтора-два, а може й більше.
Придивившись уважніше, Сидір почав підозрювати, що то зовсім не кришталь, а дешеве, хоча й кольорове, пляшкове скло. Зазвичай, як пригадувалося Сидору, кришталь кольоровим не буває… чи буває?.. А біс його знає! «Висульки» нагадували собою мініатюрні пляшечки. Матові, зеленаво-тьмяного і цегляного кольору. Голубий, не знати чого, розгубився і зверхньо вирячився на знахідку, яка все ще була загорнута у целофан. Потім спробував розгорнути. Тендітна обгортка жалібно вискнула, голосно тріснула і… розірвалась. Одна «пляшечка-висулька» вигулькнула назовні й повільно захилиталася, вдаряючись об лавку і жалібно при цьому дзеленькаючи.
Голубий глянув на неї і несподівано зажадав відірвати. Це варварське бажання, що невідомо чому прокинулось у чоловіка, виявилося дуже сильним. Навіть непереборним. На мить він здивувався цьому, а потім, довго не думаючи і міцно вхопившись пальцями за найближчу скляну «штучку», різко шарпнув її. У знахідці щось ображено хруснуло і тендітна «пляшечка» виявилася затиснутою у Сидоровій руці. Несподівано у ній щось неприємно зашипіло, а з шийки почала підійматися хмарка густого білого диму. Чоловік на «автоматі» відкинув пляшечку подалі й здалеку почав спостерігати за нею. «Ну справжня тобі лампа Аладіна!» – подумав він. Цікавості не було. І страху теж. Спрацював лише інстинкт самозбереження. Та щось непереборне міцно прикувало Сидорів погляд до відірваної і відкинутої подалі «пляшечки».
Нічого надприродного з нею не сталося. За кілька секунд вона перестала загрозливо шипіти. Потім з її шийки перестав йти дим. Та у білих, схожих на густий туман, клубах почало проступати щось велике і незграбне. Придивившись уважніше, Голубий побачив, що те «щось», дуже схоже на корову. Але… брудно-зеленого кольору. У Сидора, не зважаючи на певну «відмороженість», раптом почалась істерика. Він без упину реготав і з силою ляскав себе руками по стегнам, шепочучи при цьому: «Цур мене! Цур!». Потім нащось почав невміло хрестити схожий на корову силует…
Коли дим трохи розвіявся, Голубий впевнився, що йому не привиділось. Це дійсно була корова неприродного кольору. Вона стояла майже поряд і уважно дивилася на Сидора. Худобина щось жувала, зрідка ворушачи вухами й моргаючи великими блакитними очима. Один ріг у неї був обламаний, від чого корова мала хулігансько-зухвалий, вигляд. Вона приязно мукнула до чоловіка.
В очах Голубого промайнула ледь помітна іскра зацікавленості. Він повільно підійшов до люстри, і взявся за ще одну «пляшечку-висульку», маючи намір відірвати і її.
Знову щось тихо хруснуло. Ще один елемент оздоблення опинився у його руці. Цього разу обійшлося без шумових і димових ефектів. З шийки пляшки повільно потяглося ледь помітне, майже прозоре, марево. А потім з нього сформувалася дивна хмаринка. Обрисами вона нагадувала крокодила. «Крокодили не літають і такого кольору не бувають», – несподівано байдуже подумав Голубий і спробував помахом руки розвіяти хмарку. Але вона вправно ухилилася від Сидорових рухів. Йому навіть здалося, що крокодиляча паща зухвало посміхнулася, а жовте око задиркувато підморгнуло. Хоча, як він пам’ятав ще зі школи, крокодили не тільки не літають, а ще й не моргають… чи таки моргають?!
«Добре, що хоч рожевих слонів нема у небі. Слони теж не літають, бо дуже важкі, – невідомо чому знову подумав Голубий». І відразу вдалині над алеєю парку помітив зграйку… рожевих слоників. Вони беззвучно й злагоджено летіли у ранковому мареві, здається, на південь, розтягнувшись струнким клином і розмірено махаючи вухами. «Як журавлі… У вирій», – подумалося Сидорові. Без емоцій пихнувши недопалком, він примружився і відвів очі від літаючих слонів.
Несподівано «ожив» гучномовець на стовпі. Зазвичай по ньому у вихідні дні «крутила» музику і робила оголошення для відвідувачів адміністрація парку. Та зараз не сезон. Дивно… Гучномовець кілька разів прохрипів щось нерозбірливе, а потім голосно і бадьоро вдарив маршем:
«Белая армия, черный барон!
Снова готовят нам царский трон!
Но от тайги до британських морей!
Красная армия всех сильней!
Так пусть же Красная
Сжимает властно
Свой штык
Мозо-о-листой рукой!
И все должны мы
Неудержи-и-мо
Идти в последний
Смертный боййй!»
Цей марш часів жовтневого перевороту й громадянської війни початку двадцятого століття приголомшив і оглушив Сидора. Чоловік аж присів, прикривши голову руками. Ніби захищаючись. Несподівано музика обірвалася. Парк оповила звична о цій порі оглушлива тиша. Тільки якийсь металевий брязкіт і гуркіт, що відразу ж почав лунати із-за лисіючих на осінь кущів брутально порушив її. Порив вітру приніс здалеку незвичні у цьому місці запахи гарячого металу і високооктанового вихлопу. А ще за мить серед гілля проступила страхітлива туша якогось механізму. Трактор? Військовий тягач? А може, бронетранспортер чи навіть цілий танк?!
Механізм, залишаючи за собою шлейф вонючого диму і гримлячи траками, неспішно і ґрунтовно виповзав на світ Божий.
Голубий, продовжуючи безстрашно сидіти на лавці, нарешті ідентифікував грізну машину. Це був старезний, часів другої світової війни, німецький танк. На його боках облупилася сіра маскувальна фарба і рясними плямами виступила іржа. Танк повільно під’їжджав все ближче й ближче. Придивившись, Сидір побачив, що з відкритого люка на башті стирчить фігура у вилинялій червоноармійській формі. Вона тримає біля рота губну гармошку. І навіть щось на ній незграбно награє. Та за наростаючим брязкотом двигуна нічого не чути…
Радянський солдат і губна гармошка!? Маячня!
Зазвичай, подібними іграшками бавилися німецькі воїни. Та нехай собі. Чим би дитя не тішилось… чи то, хай йому грець! – солдатик не тішився!.. Та, все одно чиєсь же дитя. Хоча, вже й на справжньому танку! Добре, хоч не терорист, а свій!.. Радянський! Радянський?!.. І зовсім не страшний… Здається…
Танк, між тим, невідворотно наближався. Гуркіт мотора ставав голоснішим, а картинка, – більш реальною… Сюр, блін, якийсь!!!
Сидір тріпнув головою і зажмурився. Єдине, чого він зараз палко, – аж до болю в животі! – бажав: відкрити очі і побачити звичні і знайомі алеї порожнього парку. Без танку й солдата, котрий бадьоро грає на губній гармошці…
Нараз Голубий, не розплющуючи очей, сіпнувся і здивувався. А через мить зрадів. У нього з’явилося бажання! Ба-жан-ня! Чоловік крізь вії, з надією глянув у бік наростаючого металевого брязкоту, сподіваючись, що шум мотора і клацання траків, – то лише слухова й зорова галюцинації. Та давня машина для вбивства не хотіла зникати, а ставала тільки ближчою. Набув обрисів і безликий спочатку радянський воїн, що до пояса висунувся із люку на башті. Стало чітко видно його зім’яту й обвислу форму. Він так само бадьоро награвав на губній гармошці щось революційне і хижо усміхався. У кутиках його рота щедро виступила слина. А може то навіть була й не слина, а піна?..
Хвилюючись… хм, хвилюючись?!.. Сидір кілька разів язиком перекинув з одного кутика рота в інший недопалок і знову глибоко затягнувся солодким димом… І зненацька ненадовго втратив свідомість.
3.
…Для того, щоб отямитися, Голубому, за власними відчуттями, знадобилося зовсім мало часу. Сидір чітко пригадав все-все, що заповнило проміжок між митями свідомості й безпам’ятства.
Згадав Сидір Веніамінович і розмову, що відбулася між ним і солдатиком. Тільки не пригадував, коли саме відбулася. Служивий тоді перестав грати на гармошці, зліз з танка та привітався за статутом. Професійно віддав честь й несподівано поцікавився, чи є у чоловіка, (тобто, у Сидора), потаємне бажання. Найпотаємніше…
–Щоб був мир у всьому світі, – не думаючи видихнув тоді Голубий.
–Мир у всьому світі? – здивовано перепитав солдат. – Доволі дивно й незвично, як для потаємного бажання… Ну що ж… А може ще щось? Більш ординарне, земне, що можна хоча б руками помацати?
Голубий заперечливо похитав головою і вперто повторив:
–Мир у всьому світі!
–Ну… не страшно. Постараюся щось вигадати…
Голубий кілька разів кліпнув очима, не підводячись з трави, і аж стріпнувся від здивування. Розгублено глянув на руки і покрутив долоні. З них чудернацьким чином зникли шкіряні рукавички з обрізаними пальцями, якими Сидір ще недавно вельми пишався. Дивним чином зникли задирки і садна. Натомість, на середньому пальці з’явилася вишукана золота каблучка з великим чорним каменем. Мабуть, коштовним. Нігті були акуратно підпиляні та доглянути. Та й, як виявилось, чоловік зовсім не лежав на траві, а сидів… за кермом легковика. І зовсім не вітчизняного виробництва. Судячи із внутрішніх відчуттів Сидора, це був важкий і солідний позашляховик. Вироблений у родині чи то «ніссанів», чи то «тойот». На сусідньому сидінні, обтягнутому дорогою й пахучою чорною шкірою, лежала дбайливо загорнута у целофан старожитня люстра. А от цератова сумка невідомим чином кудись зникла. Деяких декоративних елементів на електричному виробі явно бракувало. Голубий нащось кивнув і враз заспокоївся.
Перед очима пробігли чіткі картинки. Як він нещодавно… нещодавно?!.. знайшов загорнуту у целофан люстру серед непотребу в урні… Як обривав з неї, під дією якогось легкого наркотику після викинутого кимсь і підібраного та викуреного Голубим «чинарка», різноколірні «пляшечки»… Як думав про терористів і свою «кімнатку» на чужому горищі…І як збирав порожні, вже справжні, пляшки…
Того ж таки дня, коли він знайшов люстру, невідомо чому сталися й інші доленосні і загадкові події. Вони дозволили Сидору казково розбагатіти й назавжди змінити спосіб життя.
Він вже давно перестав бути Голубим, а став поважним Голубченком. Придбав велику квартиру на останньому поверсі нового багатоповерхового будинку. І було це, здається… рівно рік тому. А що він зараз робить у цьому парку?..
Та ні! Чому ж здається? День у день рівно рік тому. І той день тоді видався… вірніше, ранок… видався, точнісінько таким самим, як і сьогодні. Прохолодним та похмурим. Ось-ось мав піти дощ…
Тепер Сидір Веніамінович став шанованим директором і власником солідної багатопрофільної компанії «Прометей» з багатомільйонним обіговим капіталом. Це Голубий, (сьогодні вже Голубченко! Не забувайте!), чомусь, знав напевне. Хоча, йому ніхто й не казав… І про те, скільки часу пройшло, до речі, теж ніхто не казав…
Ще йому пригадалось, як того ж таки дня, рік тому, він повернувся додому зі свого «тихого» полювання на порожні пляшки, чомусь не допрацювавши години чотири. Десь під обід. Після розмови з дивним солдатиком його наче щось непереборно тягло на горище… Як наводячи лад, він знайшов у кутку присипаний різним мотлохом старий саквояж. Він, – цього чоловік поки житиме, не забуде! – мав круті й запилені боки з потертої свинячої шкіри жовтого кольору з висохлими краплинами чогось чорно-червоного. Непоказна, на перший погляд, валізка навіть на око виглядала важкенькою, повною. Словом, не порожньою. Всередині неї могло таїтися все, що завгодно.
У Сидора тоді спітніли долоні і пересохло у роті перед тим, як він зробив першу спробу відкрити саквояж. Та простенький замок не піддався. Щось у ньому, певно, заіржавіло від часу, і він, як то кажуть «залип». Спочатку Голубий хотів відкласти саквояж до кращих часів і повернутися до більш нагальних хатніх справ. Та щось йому знову заважало. Муляло. Сидір ще кілька хвилин почаклував над клятою защіпкою. Вона клацнула… і валізка відкрила своє таємниче нутро заінтригованим очам Голубого.
Саквояж був… повен грошей! І не якихось там обезцінених й нікому не потрібних «дерев’яних» рублів, чи нічого не вартих українських купоно-карбованців перших років незалежності. І навіть не нових українських гривень. Він був наповнений справжнісінькими доларами. Доларами!!!
Їх у саквояжі було багато. Дуже багато! І всі акуратно запаковані банківським способом. Стодоларовими купюрами, по десять тисяч «зелених» у пачці… Про це Сидір дізнався згодом… І пачок таких на побіжній погляд Голубого виявилось кілька десятків. А може й сотня!
«Мільйон?.. Цілий мільйон?!. Невже цілий мільйон?!! Навіть, може й більше!.. Чи все ж менше?», – вражено повторював подумки Сидір. Руки його самовільно тяглися до пачок і трусилися від перезбудження…
Красивих зелененьких пачок, щоправда з сильним запахом цвілі, виявилось рівно вісімдесят. Сидір несподівано став власником чималого статку, – восьмиста тисяч доларів готівкою. Він, волоцюга і безхатько Сидір Веніамінович Голубий, за кілька митей став справжнім багатієм. Мільйонером! Сказитися можна! Кому розкажеш – не повірять! Та він і сам відмовлявся у таке вірити, так несподівано й дивно це з ним сталося. Так не буває! Не може бути ніколи! Не може просто так казково пощастити! І кому? Йому?! Невдасі Голубому, який навіть на змаганнях, у кращі свої роки лише раз піднявся на п’єдестал пошани, регулярно займаючи щонайвище четверті місця?! Але це сталося насправді. Оно він стоїть. На облупленому журнальному столику, котрий правив Сидору і за обіднього, і за письмового, саквояж, наповнений гарненькими пачечками доларів.
Сидір присів тоді на краєчок застеленого ліжка і стомлено прикрив очі. Він без паніки намагався переварити все, що сьогодні з ним сталося. Від звичайної, але, як згодом виявилося, доленосної, знахідки старожитньої люстри, дбайливо загорнутої у поліетилен, до казкових видив одурманеної наркотиком уяви, і розмови з солдатом…
Голубий приліг на постіль і почав міркувати, щосили напружуючи звивини. Виходило не дуже. За час безробіття його мозок відвик критично сприймати реальність і раціонально думати. Генерувати ідеї. Як і тіло відвикло тренуватися й працювати. До знемоги, до болю у м’язах…
Він думав… Валізка лежить на горищі у сякому-такому сховку, як зрозумів Сидір, вже давненько. Принаймні, з того самого часу, як Голубий тут оселився. А точніше, – вже майже рік. А може й довше, судячи зі стійкого запаху цвілі від грошей. Значить, одне з двох, – або про скарб забули, що, судячи з чималої суми прихованого, малоймовірно; або того, хто заховав саквояж, повний іноземних грошей, вже немає серед живих. І про сховок ніхто, крім нього, не знав. На користь такого припущення говорили й хаотичні краплини брунатної речовини на саквояжі.
Раптом йому сяйнула думка… Сидір підвівся і рішуче пішов у куток, де знайшов валізку з грошима. Нагнувся й гарячково потер ногою підлогу, намагаючись прибрати довголітній шар бруду. А ще за кілька митей вдоволено кивнув, знайшовши, що шукав, – затерті часом, ледь помітні брунатно-коричневі плями, хаотично розкидані на підлозі. Застаріла кров, що колись давно повільно й довго капала з чиєїсь рани. Можливо, навіть смертельної…
Чоловік повернувся назад і знову важко присів на ліжко. Йому треба добряче подумати. Поки що все, за його розумінням, йшло нормально. Але й ніяких активних дій він ще не вживав!
Так… Так… Тепер знов все згадати з самого початку…
Він знайшов люстру… Потім зустрів дивного наркомана… Потім підібрав недопалок і накурився чогось слабко галюциногенного... Йому ввижалися літаючі крокодили і слони, радянський солдат на старому німецькому танку з губною гармошкою… Чи це було реально?..
Потім дивний військовий запропонував висловити найпотаємніше бажання, а він… згадав навіщось про мир у всьому світі… Тоді серед дня прийшов на своє горище, наче йому хто наказав. З якогось дива заходився прибирати і несподівано натрапив на саквояж, повний доларів…
Голубий ще якийсь час у задумі сидів на ліжку. На його лобі пролягла глибока зморшка, а сама шкіра там вкрилася великими краплинами поту. Нарешті чоло його розгладилось. Він сам собі схвально кивнув і рішуче підвівся з постелі. Рішення прийнято! Тепер все його тіло, як у колишні роки, стало міцним і пружнім. Нагадувало стиснуту пружину, що будь якої миті може розпрямитись і вивільнити нестримну і потужну енергію...
4.
Досить швидко Сидір заснував невелику фірмочку та познайомився і одружився з Вікою. Невдовзі дружина народила йому хлопчика. На честь дідуся його назвали Веніаміном. Життя налагоджувалось. Фірма та її співробітники багатіли й обростали зв’язками і знайомствами. Наприкінці літа грошовий оббіг багатопрофільної компанії у вигляді «Товариства з обмеженою відповідальність «Прометей», як вона після перереєстрації почала називатися, досяг кількох мільйонів доларів. Саме тоді, на початку вересня, у багато оздоблені двері офісу компанії рішуче увійшов одягнений у радянську військову форму часів Другої світової війни чоловік, який назвався кур’єром. Йому потрібен був якийсь нікому невідомий Голубий. Секретарка, молода довгонога білявка з пухнастими віями і великими блакитними очима, хвилин десять мужньо захищала двері кабінету шефа. Їх настирливо, хоча поки безуспішно, штурмував «ретро-військовий кур’єр». Врешті-решт на стриманий галас у приймальні вийшов сам Сидір Веніамінович.
–Здравствуйте, – миттю обминувши секретарку, спритно підскочив до нього чоловічок у військовому. – Пам’ятаєте мене?
–Вас забудеш! – змінився обличчям і зблід Сидір, хоча ніякої провини за собою не відчував.
–Перепрошую уклінно, люстра ще у вас? – між тим спитав кур’єр і зненацька підморгнув директору.
Секретарка аж скрикнула, схопившись руками за обличчя, від такої фамільярності.
–Так, вона в мене. А що? – трохи оговтавшись і взявши себе у руки, хрипко відказав Голубченко.
–Треба запакувати її у поліетилен, як тоді, і післязавтра зранку лишити на лавочці у парку. На тій самій, де ви сиділи рік тому, – настійливо мовив чоловік і знову підморгнув.
–А… А гроші?.. А фірма? – почав стримано панікувати Сидір Веніамінович. – Що з нею буде?! У мене ж стільки людей працює… Потім ще партнери… замовлення… зобов’язання...
–Все залишиться, як є, – заспокійливо відмахнувся чоловічок. – Хай вас це не турбує. Не переймайтеся так. Бережіть здоров’я. Розкажіть мені краще для різноманітності про мир у всьому світі, – знову підморгнув він й стримано посміхнувся, ніби знав якусь сокровенну таємницю з минулого життя директора.
–Ви його знаєте чи охорону викликати? – зненацька, бездумно кліпнувши пухнастими віями, подала голос білявка-секретарка.
–Не треба ніякої охорони, Яно! – стрімко обернувшись в її бік, роздратувався Сидір Венамінович. – Чуєш? Не тре-ба!
–А ви заходьте! – наче збираючись стрибнути у крижану воду, чи в окріп, директор запросив «кур’єра»до кабінету.
–Принеси нам каву і нікого не пускай! – наказним тоном напружено кинув він секретарці. – І щоб ніякої охорони, бо звільню!
–Чай! Мені чай зелений, а не каву. І покладіть ложку цукру, – по-хазяйські попросив гість.
–Похвально, похвально! – зручніше вмощуючись у великому кріслі весело мовив кур’єр.
–Що похвально? – не зрозумів Сидір.
–За недужих та вбогих турбуєтесь ось, наприклад, – усміхнувся він. – Що, поки дружина у декретній відпустці, біс у ребро? – знову підморгнув несправжній військовий. – Не все те золото, що блищить! Га? Красива упаковка ще не свідчить про якість товару…
–На секретарку натякаєте? – нарешті зрозумів Сидір й недбало відмахнувся. – Так це можете не хвилюватися. Вікторія Миколаївна в курсі. Та й самі розумієте, де Віка а де Яна!
–Похвально, похвально, – ще раз реготнув відвідувач. – Виходить, не помилився я у вас рік тому, довіряючи так багато грошей… Не помилився…
–І на благодійність не скупимося, – додав Сидір, напевне, щоб хоч щось сказати.
–На благодійність? – здивувався відвідувач. – А-а-а… Ну звичайно! Як я міг забути! Мир же у всьому світі, – з дитячою безпосередністю він ляснув себе по лобі.
У цю мить прочинилися двері і до кабінет, тримаючи поперед себе тацю, увійшла секретарка.
–Ваші кава і чай! – урочисто й голосно чомусь виголосила вона і поставила частування перед чоловіками. – Ще чогось, Сидоре Веніаміновичу? – дівчина звабливо кліпнула і віддано глянула на шефа.
Здавалося, що вона у цю мить готова виконати будь-яку, навіть непристойну, забаганку Голубченка.
–Дякую, – навіть не глянувши на неї, відмахнувся Сидір. – Коли буде потрібна твоя присутність, я покличу. А поки що залиш нас. Закрий двері з того боку й потурбуйся, щоб нам не заважали, – роз’яснив він наступні дії секретарки.
–Буде зроблено, – запобігливо відповіла дівчина і вийшла, тільки що каблуками не клацнула на останок…
Через півгодини кур’єр, якого проводжав сам Сидір, увічливо попрощався і якось непомітно зник по своїм кур’єрським клопотам…
Справи «Прометея», наче нічого й не сталося, потекли звичним шляхом. Дивного чоловіка у військовій формі старого зразка більше ніхто з «прометеєвців» не зустрічав й ніколи не бачив.
5.
…Сидір напружено чекав у салоні машини й хвилюючись, люто обгризав свої доглянуті нігті. Він ні на секунду не спускав очей з блискучого пакунку, який нещодавно залишив на лавці. Хто ж за ним прийде? Цікаво. От тобі й інтрига!
Нараз у глибині алеї з’явився неохайний чоловік. Сидір не відразу, але впізнав його. Це виявився одноокий Михась на прізвисько Циклоп. Звичайно, за рік, що минув, він змінився, постарів. Здається, ще більше полисів.
Раптом чоловік запримітив невідомий предмет. Він, мов магніт, притягнув його єдине око. Циклоп відразу ж перемінився, – хода його стала скрадливою, котячою. Обережно-плавною. Він полохливо заозирався і, роблячи кола, котрі щоразу звужував, почав підкрадатися до загадкового предмету… Нарешті настав очікуваний фінал, – він хижо вхопив знахідку й невловимим рухом, як колись й сам Сидір, миттєво сховав у сумку. Потім посидів, наче нічого й не сталося, на лавці, сторожко до чогось прислухаючись. Витяг знахідку й не вагаючись, брутально розірвав блискучу обгортку. Раптом почувся моторошний брязкіт. Щось підказувало Сидору Венаміновичу, що джерело звуку недовго залишатиметься невідомим. І дійсно, із-за найближчих кущів з’явилася якась тінь. Це був вже знайомий Голубченку з минулого життя танк. З башти, як і минулого року, стирчав торс знайомого солдатика. Ще через мить він вправно зіскочив на землю і рішуче підійшов до Михася, котрий відразу ж почав всім тілом, наче квочка курчат, прикривати люстру. Для того, щоб втекти, у нього, з несподіванки, мабуть, не вистачило сил чи клепки. Водій танка жестами заспокоїв Циклопа. Чоловіки про щось поговорили. За гуркотом двигуна, який забув, чи навмисне не вимкнув, військовий, суть розмови лишилася для директора «Прометея» невідомою. Раптом чоловічок у архаїчній військовій формі дивним чином зник. Разом з ним зник і танк. Відразу запанувала тиша. А навколо Циклопа почали швидко з’являтися й множитися порожні пляшки та різний непотріб. Шматки паперу, брудні ганчірки, порожні бляшанки від пива… Михась героїчно пручався. Та пройшло небагато часу і тіло Циклопа повністю завалило горою пустих пляшок, перемішаних з іншим сміттям. Вона тьмяно поблискувала у слабенькому світлі холодного Сонця.
–А ви кажете, мир у всьому світі… У переважної більшості представників Хомо сапіенс більш приземлені й прості мрії. Ось вам таємне бажання Михайла Корнійовича Благообразного, а по-простому, Циклопа. Невибагливе, воно у прямому сенсі накрило його з головою, – почувся Сидору Веніаміновичу таємничий й іронічний голос кур’єра.
Голубченко вражено покрутив головою, безуспішно намагаючись відшукати власника голосу. Та його спроба виявилася безуспішною…
|
|
| |
|
Рассказ открыт для комментариев