 |
|
| |
20:23 19.05.2023
Сегодня (19.05) в 23.59 заканчивается приём работ на Арену. Не забывайте: чтобы увидеть обсуждение (и рассказы), нужно залогиниться.
13:33 19.04.2023
Сегодня (19.04) в 23.39 заканчивается приём рассказов на Арену.
|
|
|
|
|
|
Після численних поневірянь судно нарешті причалило до пустельного піщаного пляжу. Подорожні, розминаючи закляклі кінцівки, заворушилися. Тихо загомоніли і по хисткій дошці почали сходити на сушу. Їхня довга і небезпечна подорож на «край світу» скінчилася. Тепер під ногами можна відчути надійну, хоча й непривітну та загадкову, землю країни туарегів, а не хистку палубу…
***
Мендес одним з останніх зійшов на берег. Спинився і насторожено оглядівся. Прибулих зустрів непривітний степ з нечисленними кущиками кволої рослинності. Він ніби зачаївся у непевному світанковому мареві. Місцина, на перший погляд, видавалася негостинною, аскетичною. Чоловік обережно потягнув носом повітря, наче пробуючи його на смак. Воно терпко й незвично пахло вологим пилом, незнайомими травами і ще чимось кислим, незнайомим. Стояла сторожка вранішня тиша. Напружена і тривожна. Мов би кришталева. Здавалося: кашляни, – і вона відразу ж розіб’ється на дрібні скалки… Лише ледь чутно плюскотіли хвилі. Немов би пошепки співали колискову. Трохи збоку, крізь сутінки, невиразно проступали похмурі обриси будівель якогось поселення. Значить є люди. Тільки от сторожа, чомусь, відсутня й ані вогника не видно, ані звуку не чути. Певно, якесь бідне селище ремісників чи вівчарів, з яких і брати нічого. А може поселяни відчувають себе у повній безпеці? Може це якийсь великий острів, з усіх боків оточений водою? Вона і є найкращим нічним охоронцем поселян…
Мендес тихенько зітхнув. Що ж. Доведеться обживатися на новому місці. Пристосовуватися. Чоловік міцно тримав у руках велику сумку з якоїсь цупкої тканини. У ній при кожному русі щось тоненько й приємно подзвонювало...
***
З півроку тому кілька жерців, разом з найвірнішими хенеретет1 і деякими вищими єгипетськими сановниками, втекли світ за очі з рідних теренів. Вони рятувалися від переслідувань фараона-реформатора Амхенотепа IV, або, як він сам себе згодом самовпевнено назвав, Ехнатона. На останок, – не тікати ж, дійсно, з порожніми кишенями! – втікачі зухвало прихопили з собою значну частину скарбниці Карнака. Вона складалася із чисельних золотих прикрас і кількох десятків крупних, майстерно огранених, діамантів.
***
…Славко, важко дихаючи й практично не розбираючи дороги, щодуху мчав від руїн старої фортеці. Так, ніби за ним гналася ціла зграя скажених псів. Хлопчина ледве утримував у руках брудну і, певно що, важку річ. Схожу на згорток, обліплений чи то вогкою землею, чи то віковим павутинням.
–Ти куди це летиш, як навіжений? – несподівано спритно вхопив його за руку якийсь огрядний чоловік.
Важко дихаючи, хлопець мигцем глянув на незнайомця і зразу ж винувато опустив голову. «І звідки він взявся? Ото халепа! Це ж треба так вляпатись! – з прикрістю подумав він». Перед підлітком стояв його сусід Мефодій Петрович Прісюк. Добре знаний у невеличкому південному містечку краєзнавець і дивак, якого Славко щойно ледве не збив з ніг. Лисина Прісюка рясно блищала від поту, а його старенькі окуляри з товстими скельцями у грубій пластмасовій оправі зсунулися на бік й заледве не впали з крупного червонястого носа. Картата сорочка Прісюка від наглого зіткнення недбало висмикнулась із-за пояса трохи закоротких брюк. Кілька її ґудзиків розстебнулися, безсоромно показуючи сторонньому оку запрану сірувату майку. Цього спекотного дня на курній вулиці майже не було перехожих. Чи то на щастя, чи то ні… Хлопчина з несподіванки не встиг ще про це подумати і впевнено визначитись.
–От бешкетник! Ремінь по тобі плаче! Ти звідки ото біжиш? – важко відсапуючись, між тим, з підозрою сердито мовив Славкові краєзнавець.
Він, зітхнувши, з сумнівом відпустив руку хлопця. Поправив окуляри і витяг з кишені пожмакану хустинку. Завченим рухом витер зрошену дрібними крапельками поту лисину.
–Та це… це я до вас поспішав! Ось! – й не подумавши втікати, враз знайшовся хлопець і простягнув Мефодію брудний згорток, при цьому запобігливо заглядаючи тому в очі.
–Це що таке? – здивувався краєзнавець, неквапом ховаючи до кишені хустку і машинально беручи з рук хлопця загадковий предмет.
–Не знаю, – байдуже знизав кістлявими плечима Славко. – Я його у підземеллях фортеці знайшов… І до вас ніс… Поспішав… Може, старожитність яка… цінне щось… для науки…
–А може вже сучасні злодії що сховали… ну-ну… гаразд-гаразд… подиіимось… Хіба тобі мама дозволяє по фортечним підземеллям вештатись? – насторожено блиснув скельцями окулярів Прісю, обережно тримаючи у руках важкеньку знахідку.
–А що тут такого?! Канікули ж! – щиро здивувався хлопець. – До того ж, я вже дорослий і цілком самостійний! – повагом додав він, колупаючись пальцем у носі.
Він вже віддихався і змирився з невідворотністю долі. Його обличчя поступово втратило заклопотаний вираз, натомість набуваючи поважного, а тому, кумедного вигляду.
–Ну-ну… Умгу, – повторив Мефодій. – Ану подивимось, подивимось, що тут таке…
Краєзнавець замислено розглядав брудні зав’язки. Нарешті обережно потягнув напівзотлілі, але все ще цупкі, вузли. Як з’ясувалося, це була зовсім велика сумка з міцної, схожої на мішковину, тканини. Не дивлячись на те, що їй, на перший погляд, було вже чимало років, вона непогано збереглася. Несподівано чоловік не втримав її. Сумка, мов жива істота, неслухняно вислизнула з рук, важко впала на дорогу й розкрилася. Щось тоненько дзеленькнуло, і Славко з Мефодієм остовпіли з несподіванки. Чоловікові аж перехопило подих.
Крізь повільно осідаючу куряву вони побачили розсип золотих, на перший погляд, дуже давніх прикрас і кілька десятків чималих різнобарвних, явно дорогоцінних, каменів. Все це багатство заклично виблискувало у пилюці. Наче підморгувало, дражнило…
–О… оце да! – здивовано видихнув Мефодій і, не відриваючи погляду від коштовностей, поліз по хустку.
–Це що? Це… золото… і дорогоцінне каміння? Да? – в свою чергу тремтячим голосом спитав Славко, з під лоба зиркаючи на краєзнавця.
–Схоже… схоже, що ти відшукав захований у підземеллі скарб, – чомусь повільно й пошепки промимрив ошелешений Прісюк, не відриваючи погляд від коштовного розсипу.
Від надлишку почуттів він несподівано глитнув. Потім обтер хусткою чоло:
–Небачений… Давній… Цінний… Треба б археологів з області покликати...
–А нам тепер якусь винагороду дадуть за це? Да? Хай не зараз… Потім… Я чув, що четверта частина від вартості знахідки належить тому, хто знайшов. Чи щось біля того, – оживився Славко. – Я не жадібний. З вами поділюся…
Хлопець мрійливо заплющив очі.
–Дадуть, дадуть… І, певно, чимало… Тут, мабуть, на кілька мільйонів старожитностей… Доларів… А може й більше… На десятки мільйонів, – неуважно відповів Мефодій, про щось напружено розмірковуючи.
–От напасть! Сьогодні ж субота і музей вже не працює, – глянувши на годинник, з прикрістю ляснув себе по лобі краєзнавець. – Короткий день. Доведеться додому нести. Ну, чого стоїш стовпом? Давай, допомагай збирати, компаньйон, – і чоловік важко нахилився до розсипаних дорогоцінностей.
Славко нащось шморгнув і теж заходився збирати золоті прикраси й дорогоцінні камені…
***
Мефодій відчув обережне стеження за собою відразу ж, як тільки приніс додому брудну сумку з неочікуваною знахідкою. Вірніше, ще раніше, – щойно вони зі Славком позбирали в неї розсипані коштовності і хлопець залишив його самого, безтурботно побігши кудись у нагальних хлопчачих справах. Саме відчув, а не помітив... Може злодії?.. А може ніхто й не стежив, а тільки ввижалося від перевтоми?..
Вихідні так і закінчились. У тривожному очікуванні. А в понеділок, з рання, краєзнавець вийшов у двір і заходився поратися по господарству. Він і не помітив, звідки з'явився цей худий і смаглявий, з чисто поголеною, аж блискучою, головою незнайомець. Здавалося, він ще з ночі терпляче чекає господаря, щоб повідомити Прісюку про щось важливе й нагальне. Невідомий нічого не робив. Зовсім нічого. Лише по-хазяйські недбало привітався, а потім довго-довго вдивлявсь у Прісюка немигаючим, як у змії, поглядом. Тоді впевнено й вагомо прошепотів, наче просичав:
–Це тобі не належить… Поклади, де взяв, – ще й застеріг. – Тільки ж гляди, нічого нікому не кажи і нікуди нічого не віддавай. Затям, нікуди й нікому…
Відвернувся від Мефодія і вже звичайним голосом буденно додав:
–Не послухаєш, – нарікай на себе… Я все сказав! До побачення… До швидкого побачення…
Через мить він невловимо зник з двору. Наче розчинився у гарячому повітрі. Ніби його взагалі не було, а так, привиділося… Тільки, зачиняючись, тихенько стукнула хвіртка.
Прысюк, не знати чому, відразу ж здогадався, що мова йде про знайдені у підземеллях фортеці загадкові коштовності, які поки все ще лишались у нього. Він більше, ніж серйозно, сприйняв зловісне попередження…
Згодом, йдучи до крамниці по хліб, а потім у своїх справах до майстерні шевця, краєзнавець постійно відчував, що за ним хтось настійливо цікавиться, ненав’язливо і невміло стежить.
Те ж саме він помітив й відчув у вівторок. Спочатку за ним здалеку спостерігали дві смагляві дівчини, потім дивний, схожий на араба, юнак… потім середніх літ худорлявий чоловік непримітної зовнішності… І всі, здається, не місцеві… Місцевих краєзнавець усіх знав. Причому, при спробах Мефодія підійти і заговорити зі своїми «наглядачами». З’ясувати, так би мовити, причину, (або причини), їхньої підвищеної зацікавленості його скромною персоною, спостерігачі відразу ж зникали… Наче розчинялися у тремтливому повітрі.
Краєзнавець навіть не здогадався спитати у Славка, де саме у фортеці той знайшов коштовності. Ні відразу, ні потім, хоча хлопець й навідувався до нього у вихідні кілька разів. Щоб нагадати про себе і дізнатися, коли вже йому віддадуть належну за скарб винагороду…
Нарешті, знехтувавши пересторогами незнайомця і підкоряючись нерозважливому інстинкту дослідника-аматора, у середу вранці Мефодій наважився. Взяв великий пакет з написом «BMV», сховав у нього так-сяк очищену від бруду старовинну сумку й наполохано озираючись, вийшов з дому. Він все таки вирішив, попри невідому тривогу й тотальне стеження, віднести коштовності до музею. І звідти ж зателефонувати в область та викликати спеціалістів-археологів. На жаль, свого телефону Мефодій не мав. Ні домашнього, ні стільникового.
Краєзнавець вже збирався прочинити важкі й рипучі двері «сховища давніх речей», тобто, місцевого краєзнавчого музею, як його міцно, наче обценьками, вхопила за зап'ясток чиясь маленька, але сильна, рука. Він сахнувся з несподіванки і здивовано підвів очі, міцніше вчепившись у пакет. «Принаймні, спробував, – чомусь приречено подумав він. – Спробував… Не вийшло». За руку його чіпко тримала якась незнайома дівчина років двадцяти п’яти. Її зовнішність вирізнялась чимось невловимим, немісцевим. Незнайомка була високою, стрункою. Навіть худою. Смаглявою, з чорним прямим волоссям, з негарними але витонченими рисами обличчя, у звичайному барвистому сарафані без талії... Великі, широко розкриті карі очі зі східним розрізом байдуже дивилися наче крізь Прісюка. Холодний, мов би зміїний, погляд, (знов зміїний!), здавалося, проникав у самі потаємні глибини свідомості краєзнавця. Незважаючи на спеку, наче заморожував і позбавляв Мефодія здатності опиратися.
–Тебе ж попереджали, дурню, нічого й нікому не віддавати і нічого нікому не говорити, а віднести сумку туди, де вона була раніше… Ти не послухав, зволікав… Тепер ти тут. Під дверима музею. Чому!? – крижаним тоном спитала дівчина. – Відповідай! Негайно, – тоном наказу владно мовила вона.
–Я… я нічого нікому не казав, – сахнувшись і затинаючись, ніби під гіпнозом, відповів Мефодій. – Як велів той чоловік… і… і не віддавав… Поки що…
Йому відразу ж набігло повен рот гіркої і густої слини. Сплюнути було нікуди. Чоловік важко глитнув…
–Поки що, – глухо повторив він.
–А чому не відніс туди, де взяв? Чому зволікав кілька днів? – не підвищуючи голосу, знов зажадала незнайомка. – Відповідай! Я чекаю.
–Я… я не знаю, де ця сумка була раніше… Славко… Славко знає! Сусідський хлопчик, – покірно верескнув у відповідь Мефодій і знов з натугою ковтнув.
Цього разу слини у роті майже не було. У горлі пересохло.
Незнайомка ствердно кивнула, наче погоджувалася з краєзнавцем. Потім знову наказала:
–Йди за мною. Швидко! – відпустила руку Мефодія, обернулась і кудись рішуче пішла.
Навіть не озирнулася. Наче знала, що чоловік нікуди не подінеться…
Прісю плентався за нею, мов прив’язаний, хоча й не хотів. Лише відсторонено відзначив, що взута дівчина у відкриті сандалі з твердою, наче з якогось екзотичного дерева, і пласкою підошвою. Без підборів. Незабаром краєзнавець зрозумів, що незнайомка веде його до руїн фортеці.
***
Хвилин за п'ятнадцять вони зайшли на територію давнього укріплення. Потім деякий час поплутали між напівзруйнованих стін. Нарешті спустилися до якогось непримітного старовинного каземату. Чи підземелля. Дівчина різко спинилась, певно, на когось чекаючи. Важко дихаючи, слідом спинився і краєзнавець.
Незабаром із вузького проходу підземелля вигулькнув чоловік. Мефодій з подивом його впізнав. Саме він приходив до краєзнавця кілька днів тому зі зловісним попередженням. Наче привид з’явився!.. Безшумно й несподівано… Та ще й дивно одягнений, – лише у вузьку пов’язку на стегнах та довгий фартух з однотонної грубої тканини сірого кольору. Навколо шиї у незнайомця красувалося кілька якихось блискучих, схожих на золоті чи бронзові, пластин. Його м’язисте тіло тьмяно поблискувало у напівмороці, ніби щедро натерте олією.
Чолоівік мовчки поманив Прісюка за собою. Відвернувся і, не поспішаючи, пірнув кудись униз. У вологу темряву підземного ходу. Впевнено, наче знав, що краєзнавець послухається і обов’язково рушить за ним.
Незабаром попереду Мефодія і його провідника з’явилось якесь дивне й сильне світіння. При наближенні до нього, світло ставало все яскравішим і яскравішим. Ще за мить стіни підземного ходу наче розступились, і незнайомець з краєзнавцем опинились у просторій печері з високою стелею, яка ховалася в темряві. Посеред неї, спиною до них, стояв хтось високий у короні з двома великими, встромленими у неї, золотими пір’їнами. Саме від них і йшло дивне сяйво.
–Це що… тобто хто? – пошепки спитав Мефодій, несвідомо сильно притискаючи до грудей пакет з сумкою.
–Це Амон-Ра! – так само пошепки з пошаною відказав незнайомець, не дивлячись на постать. – Що, не знав? Один з головних богів Давнього Єгипту!
–Швидко ставай навколішки. І не підіймай очей, – раптом, не підвищуючи голосу і майже не ворушачи губами, наказав він Мефодію.
Сам також, зараз же впав на коліна й шанобливо схилив голову.
Краєзнавець ошелешено повторив незрозумілі дії чоловіка. Став навколішки і покірно втупив погляд у нерівну, добре утрамбовану, земляну підлогу.
Незнайомець тим часом щось голосно прокричав невідомою мовою, не встаючи з колін. Високий людино-бог, схрестивши руки на грудях, театрально й велично обернувся до прибулих. Мов чекав їхніх шани й остраху. Мефодій крадькома підвів очі і кашлянув. Перед ними стояв у карикатурній позі високий смаглявий чоловік із заплетеною у тоненьку кіску чорною борідкою. Худий, навіть кістлявий. Нічого божественного у ньому, на перший погляд, не проглядалося. Звичайнісіньке обличчя. Воно мало правильні, суворі й навіть грубі риси. На голові світились золотим світлом дві великі пір’їни, майстерно вправлені у золоту корону. З-під неї виглядало чорне й пряме, наче дротяне, волосся. Одягнений цей Амон-Ра був у просту й грубу одежу. Щось на зразок римської тоги чи грецького хітону. Він гортанно відповів із запитальною інтонацією тією ж самою мовою і владно підняв руку. Ні крихти сумніву чи цікавості у голосі! Потім байдуже глянув, наче крізь Мефодія, немигаючими мов у змії, (от напасть, знову!) очима. Чоловік, що супроводжував краєзнавця, повільно підвівся з колін і, не піднімаючи голови, почав швидко й чітко говорити. Бог зацікавлено й недбало слухав, трохи повернувши голову набік, мов хижий птах. Потім порухом руки спинив незнайомця і вказав рукою на стіну. Знов щось уривчасто і владно сказав.
Чоловік коротко відповів. Тоді, не відриваючи погляд від підлоги, мовив, звертаючись до Мефодія:
–Встань, вклонися Амону з пошаною та, не піднімаючи очей, повільно підійди до лівої стіни. Там поклади сумку з коштовностями у заглиблення, – велів він, а сам знову став на коліна. – Потім вернешся назад. Тільки гляди, спиною до бога не повертайся і не дивися на нього, бо помреш…
Мефодій сумлінно виконав вказівки. Він, задкуючи, вже йшов на своє місце, але все ж не втримався і, не зважаючи страшне застереження, таки обережно підвів голову й глянув на божество… Амон бездонними жовтими очима з ромбовидними зіницями дивився йому просто у вічі! Прісюка аж наче вдарило струмом від цього порожнього, повного презирства, погляду. Тим часом, людська голова божества чомусь почала зникати, мов при уповільненій кінозйомці. Замість неї тої ж миті невловимо з’являлася бараняча. На ній дивом трималася золота корона з двома пір’їнами…
Мефодій з такої моторошної чудасії аж застогнав з жаху. Раптом серце його закалатало сильніше, кров ударила в голову і, не встигши стати на коліна і опустити до долу очі, тіло чоловіка повільно осіло перед Амоном-Ра…
«О Господи! Казали ж мені не підводити очей! Не послухав, – останнє про що встиг подумати краєзнавець, й рівненько випроставшись на підлозі, затих».
Божество тим часом, раптом знов відновивши людську подобу, погордливо постояло якусь мить. Щось гортанно й велично веліло незрозумілою мовою і безслідно зникло, розчинившись у затхлому стоячому повітрі. У підземеллі відразу ж стало майже темно. Дивний чоловік, погоджуючись, звично кивнув. Ще якусь мить постояв, не змінюючи пози, потім швидко підвівся з колін і підійшов до Мефодія. Професійним рухом пощупав на шиї пульс. Його не було. Він знову ствердно кивнув. Не виказуючи здивування або розпачу, взяв ще теплий труп краєзнавця за ногу і недбало, мов який непотріб, не напружуючись, поволік до виходу з підземелля…
Таємницю коштовностей з Карнака зберіг не хто небудь, а сам Амон-Ра, один з богів Давнього Єгипту! З допомогою вартових-охоронців, звичайно ж. Нащадків давньоєгипетських жерців…
* * *
Охололе тіло Мефодія Петровича виявили тільки наступного ранку. Біля однієї з веж старої фортеці. Славко випадково дізнався про смерть краєзнавця ще пізніше, – тільки у день його поховання. Хоча, весь цей час і мучився тривожними здогадками, куди це міг подітися сусід й чи не зібрався він, бува, зшахраювати, прикарманивши цілком законну винагороду підлітка за знайдений скарб. Славкові навіть на думку не спало пов’язати наглу смерть Пріська зі знайденою у підземеллі сумкою! Інфаркт він і в Африці інфаркт… що тут гадати? А незабаром підліток і взагалі перестав навіть згадувати про цінну і так загадково зниклу знахідку й свою втрачену винагороду. Мабуть, Амон-Ра якимось чином потурбувався. У хлопця ще лишалось чимало більш нагальних й важливіших, ніж гроші, справ й іншого термінового клопоту… Шкільні канікули закінчаться ще не скоро, а встигнути треба ще так багато! Яка там сумка зі скарбами!? Яка винагорода? Та й чи був скарб взагалі?..
Примітки:
1. Херенетет – жінки, котрі постійно мешкали при Єипетських храмах.
|
|
| |
|
Рассказ открыт для комментариев