 |
|
| |
20:23 19.05.2023
Сегодня (19.05) в 23.59 заканчивается приём работ на Арену. Не забывайте: чтобы увидеть обсуждение (и рассказы), нужно залогиниться.
13:33 19.04.2023
Сегодня (19.04) в 23.39 заканчивается приём рассказов на Арену.
|
|
|
|
|
|
Симаргл – язичницький бог у Київській Русі. Згадується в "Повісті временних літ" під 980 у переліку богів, чиї ідоли встановив князь Володимир Святославич у Києві. Перське слово «Sīmurg» (Симург) означає казкового птаха, який шанувався як божество, а Сенмурв – напів-собака, напів-птах. Зображення Симаргла можна побачити на капітелях Борсоглібського собору в Чернігові. ("Енциклопедія історії України"
За вікном панувала похмура осіння мряка. Дощ впереміж із раннім цьогорічним снігом оббивав із дерев останнє вціліле листя, буре та скукожене. Ні осінь, ні зима – якесь міжчасове провалля. Погода, як то кажуть, добрий господар собаку на вулицю не випустить. Добре, що я завбачливо беру відпустку восени. Гайнути на відпочинок в теплі краї зараз можна в будь-яку пору року, аби тільки гроші. А от вставати зранку й тягтися на роботу холодного й темного осіннього ранку… Брр!
Але так чи так, а валятися весь день в ліжку все одно не виходило. Я неохоче вилізла з-під ковдри й кинула безнадійний погляд на вікно, за яким періщив дощ. По склу стікали вже суцільні потоки, затуляючи світло. І тут… Я побачила ЦЕ… Зіщулена, наскрізь промокла істота сиділа на підвіконні, з надією заглядаючи крізь шибку поглядом безпритульного собаки. Я протерла очі: сплю чи вже не сплю? Створіння загалом справді нагадувало волохатого скуйовдженого собаку і було десь завбільшки з кокер-спанієля (ага, спанієль, на підвіконні, на третьому поверсі! Дуже дотепно!). Але це б ще нічого. Справа в тому, що за спиною у істоти звисали два геть мокрих крила. Класичні такі пташині крила, брунатно-сірі, на зразок голубиних.
Затамувавши подих, я підійшла впритул до вікна, немов сподіваючись, що загадкова істота розвіється, мов дим. Але нічого подібного не сталося. «Пес» продовжував сидіти на підвіконні, підібгавши лапи, й проникливо дивився на мене сумними карими очима. Це вже було занадто. Треба було бути зовсім бездушною тварюкою, аби відвернутися від цього погляду. Не дуже добре розуміючи, що роблю, я відчинила вікно. До кімнати увірвався холодний протяг, в обличчя мені сипонуло крижаним дощем. Я швидко вхопила мокру істоту обома руками (на щастя, вона була неважка), затягла в кімнату і захряснула вікно, відгороджуючись від негоди.
Я поставила «пса» на підлогу. Він широко розставив лапи і обтрусився, геть чисто як це роблять собаки. Килим зросився хвилею бризок. Привівши таким чином себе до ладу, створіння обережно пішло по кімнаті, обнюхуючи кожен куток. Стукаючи кігтями по підлозі, пройшло в коридор і далі до вітальні. Я зацікавлено рушила слідом і стала свідком того як песик, нахабно піднявши лапу, вже намірився зросити бабусин фікус, який мирно стояв у кутку кімнати. Бідна рослинка й так почала всихати, а тут ще така наруга!
– Ти що робиш! – кинулася я до пса. – Фу! Не можна!
Узявши звіра за загривок, я відтягла його від діжки з фікусом.
– Схоже, треба тобі провітритися, – я пішла в передпокій, понишпорила в шухлядах й дістала нашийник та повідець покійного Вела. Щоправда, мій лабрадор, який нині, мабуть, перебував десь у своєму собачому раю, був більшим за це створіння. Але поки що спробуємо обійтися наявними засобами. Затягнувши нашийник на останню дірочку (він все одно був завеликий), я пристебнула повідець, а тоді згадала, що стою посеред передпокою в піжамі й домашніх капцях. Зібралася називається!
– Сидіти, – наказала я істоті, не дуже сподіваючись на виконання команди.
Однак, на мій подив, песик слухняно всівся на килимку біля дверей і приготувався терпляче чекати.
– От молодець! – похвалила я його й швидко кинулася до кімнати перевдягатися.
За кілька хвилин ми вдвох вже тупотіли сходами, крила істоти волочилися позаду, ледь не черкаючи по підлозі, а я на ходу розмірковувала: як все-таки добре, що на вулиці негода, й ніхто зайвий раз носа з квартири не висовує. Бо уявити як я із ЦИМ проходжу повз бабусь, що постійно чергують на лавочці біля під’їзду, було занадто навіть для моєї багатої фантазії.
Злива трохи вщухла, перетворившись на дрібний дощ, набридливий і тягучий. Пес потупцяв трохи, тицяючись носом у калюжі. Тоді зросив найближчий кущик і рішуче рушив назад до дверей під’їзду.
Залишивши його вдома, я швидко гайнула до супермаркету через дорогу, повернувшись із великим пакетом собачого корму. Звісно, крила наводили на думку, що можливо придався б і корм для папужок, але, що не кажи, таки собачого в моєму несподіваному гості було більше.
Висипавши в миску корм, я сіла на стілець у кухні, спостерігаючи як істота з апетитом хрумкає «делікатесним меню з ніжною телятиною». Крила собаки були складені за спиною, і я зауважила, що одне з них якось неприродно відстовбурчене, ніби зламане або вивихнуте. Я торкнулася крила, пес смикнувся й болісно заскавчав.
Бідненький! Треба його якось показати ветеринару. Але тягтися до клініки з крилатим собакою… Я, звісно, полюбляю виглядати екстравагантно, але все-таки не настільки. Погортавши старий записник, я відшукала номер ветеринара, старого знайомого батьків, і вирішила зробити виклик додому.
– Знову собаку завели? – бадьоро поцікавився ветеринар, переступаючи поріг квартири. – Ну, і де наш пацієнт?
Ми зайшли до вітальні. «Песик» зацікавлено підняв голову, поглянув на лікаря й радісно завиляв хвостом.
Ветеринар підійшов ближче.
– Щось він не схожий на хворого, – із сумнівом мовив чоловік. – А… А це що таке?
Обличчя лікаря витягнулося, пальцем він показував на крила. Схоже, що за всю свою багату медичну практику, такого йому бачити ще не доводилося.
– Крило у нього, схоже, зламане, – самим безневинним тоном мовила я. –Хотіла, аби ви оглянули…
– Крило? Крило! Ви що, знущаєтеся?! Як ви їх причепили до бідної тварини?! Що за дурнуватий розіграш?!
Я похитала головою.
– Лікарю, в тому-то й справа, що це не розіграш. Мені просто немає більше до кого звернутися… як до фахівця. Крила найсправжнісінькі, хоч я й розумію, що це звучить як маячня. Одне з них, схоже, пошкоджене. Він скавчить, коли я його торкаюся. Коротше, цю істоту я сьогодні вранці зняла зі свого підвіконня. І якщо ви бачите те саме, що й я, тобто крилатого собаку, значить я ще не з’їхала з глузду.
Лікар пильно подивився на мене, знову перевів погляд на дивну істоту, зітхнув і похитав головою. А тоді присів поруч із песиком на килим і заходився оглядати крило.
***
Ближче до ночі, коли я вже збиралася вкладатися спати, «пес» теж перебрався з вітальні до спальні. Причому дуже настирливо намагався зайняти моє ліжко. Я ці спроби присікла ще в зародку та облаштувала гостю кубло зі свого старого светра в кутку спальні, біля батареї. Пес глянув на мене трохи ображено, але врешті решт, пововтузившись, мабуть, вирішив, що в теплому закутку не так вже й погано. Обережно випростав перебинтоване крило (на щастя, воно таки було не зламане) й задрімав, поклавши голову на лапи.
А от до мене сон ніяк не йшов. Я в черговий раз прокручувала в думках події сьогоднішнього дня. Собака з крилами! Маразм якийсь. Якби не ветеринар, я б точно подумала, що з’їхала з глузду і в мене галюцинації. Але наша колективна галюцинація мирно сопіла біля батареї і зникати не збиралася. А ще мене не полишало настирливе відчуття, що подібне я вже десь бачила, чула або читала. Якась казка? Легенда? Думка викручувалася в’юном, а я марно намагалася впіймати її за хвоста, аж поки не поринула нарешті в сон.
***
«А иная рать на Чернигов пришедши и обьстоупиша град; слышав же Мьстислав Глебович нападение иноплеменных на град и прииде на не с своими вои; и бившимся им, лют бо паки бои бысть оу Чернигова... И побежден бысть Мстислав и множество вои его избъено бысть, и града взяша и запалиша огнем…»
Іпатьєвський літопис про захоплення Чернігова монголами (жовтень 1239 року)
***
Відблиски вогню, що шумів за стінами собору, жовто-червоними плямами стрибали по кам’яній кладці. Відлуння десятків схвильованих людських голосів тремтіло під куполом зграєю сполоханих птахів. Хлопчик років десяти сидів, зіщулившись, у кутку верхньої галереї. Він обхопив коліна руками, але осінній холод все одно проникав під розірвану в кількох місцях полотняну сорочку. Малий тремтів не лише від холоду, а й від жаху, з однаковим острахом дослухаючись і до гомону людських голосів усередині храму, й до зловісного тріскотіння вогню за його стінами.
Раптом хлопчик відчув, як щось м’яке й пухнасте тицьнулося в коліна. Він простягнув руку, намацавши в темряві кудлату голову. Пес! Звідки він тут? Собака притулився ближче, ніби намагаючись зігріти малого своїм теплом. Той із вдячністю притиснувся до несподіваного товариша, зариваючись пальцями в густу кудлату шерсть. Хлопчик гладив собаку, примовляючи: «Хороший песик, добрий песик…» Але раптом замовк на півслові, і тремтячими пальцями почав обмацувати спину пса. «Песику, песику… Та що ж це у тебе…». Схоже, такі ретельні оглядини псу не сподобалися. Він невдоволено рикнув і відступив до стіни. Спалахнула чергова заграва, на мить осяваючи галерею червоним світлом і даючи змогу роздивитися собаку. Хлопчик заціпенів від жаху, затуляючи рота руками й тамуючи крик. Кудлатий пес розправляв за спиною великі чорно-брунатні крила… Химера озирнулася, тоді ступила до вікна й, змахнувши крилами, зникла у багряній розжареній темряві.
Знизу долинали людські крики, які ставали все голоснішими. Хлопчик обережно наблизився до краю галереї й визирнув назовні. Люди з криками жаху вибігали с собору, а над головою й під ногами щось загрозливо тріскотіло й гупало. Здавалося, міцні дошки, з яких була зроблена галерея, вигинаються й двигтять. «Горить! Собор горить!» – долинали знизу розпачливі зойки. Малий сахнувся назад і кинувся до сходів, які вели вниз із галереї. Він уже не відчував холоду, час від часу, витираючи рукавом сорочки спітніле чоло. Ось і сходи! Швидше звідси! В обличчя війнуло жаром. Шлях перегородила суцільна стіна вогню: сходи з галереї вже горіли, й полум’я піднімалося все вище, немов ненажерливе чудовисько, ковтаючи все на своєму шляху.
Малий кинувся назад, знову висунувся з галереї. Надто високо. Що краще: розбитися чи згоріти? Тим часом полум’я підступало ближче. Галерея горіла вже цілком, ризикуючи ось-ось обвалитися. Він закричав і забився в куток, неначе зацьковане звірятко. Це була вірна загибель, але малий раптово відчув, що більше не має сил опиратися. Хлопчик повільно сповз на підлогу, зіщулився й міцно-міцно заплющив очі, аби не бачити страшного вогняного монстра, що невідворотно наближався. Від жару вже було нічим дихати, перед очима все пливло. У зблисках полум’я на стінах вимальовувалися якісь химерні тіні, обличчя святих на фресках скрушно витягувалися, здавалося, вони розпачливо хитають головами, шкодуючи нещасне дитя. Хлопець занурився у якесь блаженне напівзабуття. «От і добре, буде не боляче…» – було його останньою думкою. Марячи, він відчув, ніби чиїсь гострі зуби стиснулися на комірі благенької сорочки, його чи потягли, чи понесли кудись. А далі все огорнула суцільна темрява.
***
Я прокинулася досить рано в дивно-збентеженому стані. Ще ніколи мені не снилися такі дивні й такі яскраві сни. «Бідна дитина, невже він так і згорів там?» – це була перша думка, яку я спромоглася чітко сформулювати. «Що ти верзеш? – подав голос здоровий глузд. – Яка дитина? Це був лише сон». Але я відмахнулася від цієї цілком слушної думки. Почувся стукіт кігтів по підлозі й до спальні увійшов мій учорашній химерний гість. Я пильно подивилася на нього, і пес відповів проникливим поглядом розумних карих очей.
– Це ж ти був там, правильно? – запитала я.
«Так, – почулося в моїй голові. – Це був я».
– Ти врятував того хлопчика? Що з ним сталося? І… хто ти такий взагалі?
Пес пильно поглянув просто мені в очі, й тоді я раптом побачила….
***
– Ти диви, дихає! Живий! Гей, хлопче, ти чуєш мене?
– І як він тільки примудрився вибратися живим? Наші вивідачі кажуть: палає все місто. Нібито навіть собор святих Бориса й Гліба горить…
– Так он же в нього вся сорочка чорна. Певне, з самого пекла вибрався хлопчина…
Голоси долинали до Дана, немов крізь товсту повсть. Він спробував ворухнутися й тихо застогнав. Усе тіло боліло, але це означало, що він таки живий. Як він примудрився вибратися з охопленої вогнем галереї собору, хлопець не пам’ятав. Немов у тумані, пригадувалася якась химерна постать: чи то пес із крилами, чи якась інша потвора? Ніби він бачив це чудовисько там, у соборі. Мабуть, марив… Хлопець розплющив очі. Над ним схилилися кілька вояків у кольчугах.
– Дивіться, очі розплющив! Принесіть води, хто-небудь! – гукнув один із воїнів.
Чиїсь міцні руки допомогли хлопцеві сісти, біля губ опинився глиняний кухоль. Жадібно ковтаючи й кашляючи, Дан вихлебтав усю воду, а тоді знову безсило опустився на траву.
– Треба забрати його до табору, пропаде ж, – мовив молодий вояк зі світло-русявою бородою. – Ти йти зможеш, хлопче? – звернувся він до Дана.
Хлопчик тільки кивнув і, крекчучи, спробував підвестися на ноги. Русявий воїн підтримав його під лікоть, аби хлопець не завалився назад на землю.
– Ось так, пішли потихеньку…
– А я б остерігся брати його з собою, – раптом почув Дан за спиною й здригнувся від цього крижаного голосу. – А що як він татарський шпигун? Чи… – чоловік стишив голос, – взагалі нечистий дух, якого вогонь не бере…
– Та що ти верзеш, Ратшо?! – обурився русявий вояк, що підтримував Дана. – Він же зовсім дитина…
– Зачекай, Світозаре, – підняв руку найстарший із вояків, кремезний чоловік із густою сиво-чорною бородою та шрамом на щоці. – І ти, Ратшо, теж не поспішай хлопця обмовляти. Нехай краще сам скаже, хто він і звідки.
– То що, хлопче? Що скажеш?
Вояки пильно дивилися на Дана: хто зацікавлено, хто насторожено, Ратша – відверто вороже.
– Я… – хлопець судомно ковтнув. – Я сирота… У Чернігові мене прихистив знахар Береза, я в нього жив…
– Ну ось, а я що казав! – переможно вигукнув Ратша. – Чув я про цього знахаря: єретик і безбожник, що знався з нечистою силою…
– Неправда! – ледь не плачучи, вигукнув Дан. – Він добрий, він людей лікував…
– Дивіться, що це в нього? – палець Ратші вперся у медальйон, що визирав з-під коміра розірваної сорочки. – Поганський амулет!
На тонкій шворці на шиї хлопця висіла срібна пластинка із зображенням химерного птахо-пса в обрамленні розквітлих пагонів.
– Це пам’ятка про мою матір, її прикраса. – хлопець інстинктивно затулив долонею медальйон.
– Чудово! – глумливо пирхнув Ратша. – То твоя мати також була відьмою!
– Неправда! Не смій так про неї! – Дан стиснув кулаки.
– Ах ти ж, щеня! – Ратша загрозливо насунувся на Дана. – Ти мені ще поговори…
І раптом із-за кущів із лютим гарчанням вискочив невеликий кудлатий пес і вчепився вояку в ногу. Ратша закричав і спробував відштовхнути несподіваного нападника. Але пес не розтискав зубів, продовжуючи загрозливо гарчати. Дан дивився на пса широко відкритими очима. Це ж його він бачив там, на палаючій галереї. Тільки тепер він був без крил. Шерсть на спині собаки була настовбурчена, злиплася й стирчала якимись неохайними колтунами. Може, це їх він тоді сприйняв за крила в чаду пожежі? Але ж він на власні очі бачив як пес вилетів у вікно…
Тим часом пес полишив вояка й, продовжуючи гарчати й шкірити зуби, зник у кущах.
– Ти диви, яка тварюка, чобіт прокусив! – Ратша занепокоєно оглядав ногу.
– Так, а з хлопчиськом що робити? – нагадав один із вояків.
Старий дружинник пильно глянув та Дана.
– Із собою заберемо, а там подивимось. І треба було б цю тварюку таки розшукати…
– Це не тварюка, – несміливо озвався Дан. – Це мій пес, він мене з пожежі витягнув… І зараз захистити хотів…
Обличчя Ратші перекосилося з люті.
– Та я зараз і тебе, і твою шавку…
– Тихо, Ратшо, – втрутився старий вояк. – Пес за хазяїна вступився, то добрий пес. Ти, хлопче, підеш із нами. І собаку свого забирай. Тільки заспокой його, щоб на людей не кидався. До речі, як тебе звати?
– Дан.
***
Собор палав… Бічні галереї вже обвалилися. Вогонь лизав стіни, виривався крізь стрільчасті вузькі вікна… Химерні собако-птахи, вирізьблені з білого каменю, вигиналися й тремтіли, ніби хотіли й не годні були втекти з цього пекла.
У багряно-кривавому небі, в сполохах полум’я промайнули чорно-брунатні крила. Небесний пес блискавкою пронісся над собором, немовби хотів загасити вогонь. Різьблені камінні пси витягнули шиї, благаючи про порятунок, обвуглюючись у вогняну безодню… І раптом осіннє небо затягнулося хмарами, війнув прохолодний вітер, розриваючи спекотне коло, і на палаючий собор бризнули перші краплі дощу… Собако-пес ширяв у хмарах і різьблені камінні химери безмовно вигукували слова вдячності…
***
Залишки князівського війська розташувалися табором понад Десною… Біля одного з наметів сидів русявий Світозар. Поруч Дан поїв якимось відваром вояка дуже схожого на Світозара, тільки трохи старшого.
– Мій брат житиме? – Світозар занепокоєно подивився на Дана. – Ти впевнений, що знахар тобі саме цю траву показував.
– Він житиме, – впевнено кивнув Дан і приклав руку до грудей, де під сорочкою висів амулет із химерним птахо-псом.
***
Я вийшла з під’їзду і відстебнула повідець від нашийника. Пес ступив туди-сюди, залишаючи на свіжому, ще незайманому снігу відбитки пазуристих лап. Тоді обережно розправив загоєне крило, змахнув ним і здійнявся в повітря. Пес зробив коло над подвір’ям, а тоді злетів вище й зник у ранніх осінніх сутінках.
Я повільно підіймалася сходами на свій поверх. Відчинила двері…Квартира, здавалося, спорожніла. Я пройшла до спальні. На тумбочці біля ліжка тьмяно виблискував срібний медальйон: крилатий пес в обрамленні розквітлих пагонів. Я зітхнула й затисла прикрасу в кулаці… За вікном падав сніг…
|
|
| |
|
Рассказ открыт для комментариев