 |
|
| |
20:23 19.05.2023
Сегодня (19.05) в 23.59 заканчивается приём работ на Арену. Не забывайте: чтобы увидеть обсуждение (и рассказы), нужно залогиниться.
13:33 19.04.2023
Сегодня (19.04) в 23.39 заканчивается приём рассказов на Арену.
|
|
|
|
|
|
Якщо хочеш вижити, є правила, яких мусиш дотримуватися.
Не дивитись у вічі. Не сперечатись. Не ставити питань. Робити, що кажуть. Їсти, що дають. Не пручатись, коли б’ють. Зберігати тепло.
І головне – ні на що не сподіватись.
Це засвоюєш хутко. Коли за спробу щось спитати тебе кидають на підлогу й кілька годин (а здається, що кілька місяців) копають ногами – навчаєшся аж бігцем.
Бо все, що ти знав колись – це мара. Світу, де люди діють за власною волею, нема й ніколи не існувало. Світ – це камера у підвалі колишньої ментівки. Глевкі стіни з обідраною фарбою і шорстка бетонна підлога, що смокче з тіла тепло. Замість повітря – випари немитого тіла, поту, крові й аміаку від накритого фанеркою пластикового цебра в кутку.
І ніякого «тебе» вже не існує. Лише закляклий від холоду, болю, голоду і страху шмат м’яса. З усіма, хто тут сидить, можна зробити що завгодно: поперебивати кістки, порізати на шмаття, зґвалтувати або пристрелити.
Останнє – це, мабуть, найлегше. Бо ти звідси не вийдеш все одно. Ніколи.
1.
– Ти чув, шо «укропи» вночі учудили?
Сашко стріпнувся й нашорошив вуха, прислухаючись.
Їхня камера була найближча до посту охорони. Якщо сидіти впритул до одвірка, чутно кожен шерех у коридорі. А він там і вмостився на краєчку матраса, кинутого на підлогу.
– І шо? – прогугнявив другий голос, нижчий і хрипкий.
– Пригнали ж нові БТРи, ти бачив? Та от, зранку їх врубають, а два не заводяться. Поки диркали, один загорівся! Прикинь! А там боєкомплект! Усі драпать, ти поняв? Та успіли почепити на троса, і другий «бетер» потяг геть. Єслі б бахнуло у контори – ти ж представляєш? Так от, дотягли до угла – а он як гупне! Всі вітрини в магазинах винесло, стіни посікло аж на той стороні вулиці! Прикинь!
– Триндець! Убило когось?
– Та нє! Пронесло. А ти шо, набухався вчора? Не слишав, як гахнуло?
– Та слишав. Спав уже… І шо то було?
– Говорять, шо «укропи». Диверсія.
Сашко нашорошився, долаючи кволість. «Укропи»? Тут, у них? Цікаво!
– Начальство на рогах, ти поняв? – вів далі шепелявий. – Всі патрулі щас дрючать.
– Тепер нам кучу нових накидають, – позіхнув хрипкий.
– Та хай кидають… Слиш, а я таким диваном вчора розжився! Сусіди звалили, кинули хату. Я й витяг. А то казачки набіжать, і нічого не лишиться.
– Ага. Усьо гребуть. Грузовиками у свої станиці одправляють. А нам – указ про мародерство…
Сашко обережно пересунув закляклу ногу подалі від смердючих мокрих плям на матрасі.
Сьогодні вночі тут помер дід. Казали, з села, «посібник фашистів» – коли його хутір ще був під українською владою, давав «украм» харчі. Певно, старий ще й сперечався при арешті, і його люто побили. Коли кинули до камери, не міг навіть розмовляти. Отак пролежав два дні, а вночі сконав. Лишився мокрий від сечі і крові матрас, на який ніхто не лягає, доки не висохне. Лише Сашко примостився в обніжжі, де чисто.
– … так от, там іще були такі тарілки! Я теж прихопив! – бубонів шепелявий.
Сашко мимоволі рипнув зубами й здригнувся, коли зачепив зламаний кутній.
Хрипкого він добре знав – ходили в одну школу й навіть малими разом ганяли у м’яча. Шепелявий теж був із знайомих – мешкав на сусідній вулиці, працював вантажником у маркеті.
Коли Сашка привезли до підвалу, наглядачі його теж упізнали. Але вдавали, що вперше бачать.
Знову защемило в грудях, коли згадав останній дзвінок батька. Йому дали телефон і звеліли – поквап, бо коли нам набридне чекати грошей на викуп, тобі буде непереливки.
Татків голос у трубці трохи не схлипував. Благав зачекати – адже всі кошти витратили нещодавно на мамину операцію. Казав, шо намагається продати машину й будинок. Але кому потрібні стара «дев’ятка» й хата на околиці? А всі грошовиті знайомі повиїздили «до хунти»…
Сашко ні на що не скаржився – який сенс? Лише слухав мовчки. А тоді глузливо кинув у трубку:
– То що? Ти ж хотів, щоб був порядок і влада? Дочекався? Задоволений?
Слухавку у нього одразу вихопили, і знову побили. Але не дуже сильно – наглядачам було ліньки.
Він знову посунувся зручніше й похмуро зітхнув.
Трясця, він же не збирався цього літа додому! Міг перебути канікули в інститутському гуртожитку в Дніпрі! Якби не мамина хвороба й операція! Якби тато не торочив, що «в нас усе спокійно, і всюди порядок»! От і приїхав на дурну голову!
Втім, навіть не міг уявити, що тут таке. Коли чув – думав, перебільшують, вигадують лякачки. Та як збагнув – сказав, що звідси треба тікати. Але тато затявся:
– А як хата, і все інше?
– Та до біса ту хату!
– Як – до біса? Це все ти наживав? Ще нічого не заробив, тобі легко варнякати – «кинуть»! А ми все життя горбатились! Ти бачив, що буває з кинутими домами? Розграбовують за добу!
От і досиділись!
А ще однокурсник із Дніпра невчасно запостив світлину, де вони разом у вишиванках і з українським прапором…
Та що вже тепер? Пізно…
Надвечір бранців вперше за день погодували – дали по півмиски ячки на воді. Після їжі всередині потеплішало, і Сашко вмостився подрімати. Вночі не дуже виспишся: надвечір нагодяться казаки-донці з Ростову або «госбезпека» – і почнеться! На щастя, місцевих «викупників» не надто чіпають, бо скаліченого віддавати не можна, «зіпсований товар» доведеться добивати і втрачати гроші. Та далі по коридору є камери зі «шпигунами», а з тими коять таке, що крики чутно через усі двері. Й зранку когось з «викупників» ведуть відмивати кахлі від крові.
Але про таке краще не думати…
Та ледь відімкнувся від яві – оглушно грюкнули двері.
– Стройся! Смирна-а!
Сашко очманіло підхопився. Сполохано зиркнув на вгодовану тушу в камуфляжі й чорній папасі. Донці, хай їм грець!
– Ей! Англійський знає хто? – гукнув казак.
Бранці боязко мовчали, лише хитали головами.
– Тут студент єсть, – прогугнів з коридору наглядач. – Може, он уміє?
– Хто студент? – червона пика крутнулася й повернулась до Сашка. – Ти?
– Я…
– Гуториш по-англійські?
– Трохи…
– На виход!
На сходах Сашко ледь не гепнув, бо трусилися коліна. Не міг втямити, чого від нього хочуть.
Його відпровадили з підвалу на перший поверх будинку, провели коридором і пхнули до кімнати. Через яскраве світло не одразу розгледів, що це не катівня, а кабінет – стіл біля вікна, стільці й шафи.
Посеред кімнати стояв чоловік у цивільному – такий незвичний і чужорідний в цьому осередку камуфляжу і зброї, що Сашко витріщився на нього, наче маля на цяцьку.
Це був юнак – може, трохи старший за Сашка. Стрункий, «баскетбольного» зросту і достоту нетутешній: шкіра смугляво-золотава, в гарному витонченому профілі змішувались близькосхідні і азійські риси, як у зображеннях древніх богів на ассирійських мегалітах. Екзотичного ефекту додавало й волосся – чорне й довге. Хвилясті пасма нагадували поснулих змій, бічні жмути були недбало зав’язані вузлом на потилиці, а посередині кучері майже досягали пояса.
І ще на юнакові були білі джинси. Білі, хай йому грець! – хай і трохи запорошені. Сашко аж розгублено кліпнув: наче десь на курорті у вільному житті!
Стусан у спину змусив похапцем ступити вперед. Смуглявий пильно зиркнув на нього, трохи схиливши голову набік, наче звір. А тоді знову іронічно вишкірився на дебелих бородатих донців.
– Тіха-а! – гаркнув чоловік у новому камуфляжі, що сидів за столом.
Сашко зіщулився: знав, що це колишній мент, який перейшов на бік окупантів, нині «слідчий по надзвичайним справам» в «народній міліції». На прізвисько «Нелюд» – бо полюбляв провадити допити методами середньовічної інквізиції. І зізнавались у нього всі. В будь-чому.
Коли гамір ущух, Нелюд сухо, владно пояснив Сашкові: мовляв, затримали іноземця, по-нашому не розуміє, розмовляє лише англійською. Отже, зараз я питатиму, ти перекладатимеш. Чітко, слово в слово. Все ясно?
Сашко кивнув, намагаючись подолати напад паніки. Чи він зможе слово в слово? Та дарма, щось наторочить…
Ім’я в іноземця не питали – певно, слово «name» вже озвучили. Одразу перейшли до справи.
Звідки приїхав? З Великої Британії. Навіщо? Волонтерська гуманітарна місія. Мета місії? Безпека…
Тут Сашко злякався й подумки заволав: «Тільки не кажи про безпеку цивільних і дотримання прав людини! Тут ніяких прав людини немає! Ще й сам звідси не вийдеш!»
Смуглявий уважно глянув на Сашка, наче почув – втім, мабуть, просто помітив сполохане сіпання вуст. Почав повторювати повільніше, і Сашко квапливо заторохкотів: головна контора у Луганську… їхали для інспекції… всі питання по суті інспекції до керівництва організації, смуглявий не має повноважень їх озвучувати… транспортний засіб зламався, а це селище було найближче…
– Где документи? – просичав Нелюд.
Юнак з глумом у голосі, зрозумілим навіть без перекладу, пояснив: його затримували ось ці люди (тицьнув у донців), документи були в нагрудній кишені сорочки – отут (випнув груди й звів двома пальцями відвислий клапоть тканини). Певно, смикнули, і кишеня відірвалась. Він сам це помітив лише тут. Отже, документи або забрали ці особи, або картки випали і тепер знаходяться невідь-де у цьому населеному пункті. Телефон? Звісно, був. Та тепер теж нема! (молодик виразно, наче артист на сцені, поляскав по кишенях і розвів руками).
– Брехня! – обурено заревів донець зі стрічкою на папасі. – Петрович, ми у нєво нічо не брали! Ета піндос із НАТО – ти шо, не бачиш? С укроповской сторони! Ішо й «голубок»! Глянь, какіє патли!
І махнув рукою, намагаючись вхопити смуглявого за волосся. Але, наштовхнувшись на раптовий зблиск хижих вогників в очах, чомусь хутко прибрав грабку.
– Точно, брехня! – підтримав хтось ззаду. – Петрович, дай нам єво на час, а? І ми…
Інші теж загорлали, у кімнаті здійнявся безлад. Сашко знову зіщулився. Смуглявий усміхався з загадковим виразом незворушного Будди, але раптом пильно зиркнув у вікно позаду стола. Не на Нелюда, а вище…
Зовні хтось загорлав – віддалік, на іншому боці площі, але чутно. І щось зарокотіло – невидиме з кімнати, бо віддзеркалювала шибка.
Через ґвалт чоловіки в кімнаті це не почули. Почали обертатися, лише коли гуркіт раптом перетворився на оглушливе ревище, що стрімко насувалося з боку площі. Аж тут щось вхопило Сашка за карк і відсмикнуло назад.
Вже летячи до стіни, побачив, як сиплеться скло, тріскає й виламується лутка й захисний риштак, і разом із білими шматками у низьке вікно, наче корабель у док, впливає величезна морда БТРа. Як рубчасті протектори прокочують по залишкам підвіконня і зминають стіл разом з Нелюдом, наче пластилінові іграшки…
Від удару спиною забило памороки. Та коли в ніздрі просотився запах гару й розпеченого металу, Сашко квапливо розплющив очі.
Крізь хмару куряви побачив велетенський БТР, що стирчав у кімнаті на боці, заповнюючи її на дві третини – ніби іграшкова машинка, яку малий бешкетник вбив у віконце картонного дитячого будиночка. Броньований ніс-таран втикався в долівку, задраний догори зад наполовину визирав з вікна. Рубчасті колеса з вільного боку ще проверталися, але з іншого вгрузли в проламану підлогу. Борт був засипаний уламками вибитої цегляної стіни, від металу струмували хвилі жару.
Сашко збентежено кліпнув очима, не знаючи, чи їм вірити. Трясця, ця махина влетіла у низьке вікно першого поверху, наче підстрибнувши на трампліні! Втім, згадав, що трамплін перед будівлею якраз був: удовж стін громадились захисні барикади з бетонних блоків.
Лише тепер збагнув, що у кабінеті не лишилось людей. Там, де був стіл і юрмилися розлючені донці, нині спинався броньований велет. Але, схоже, ніхто не втік. З-під борта випливали червоні патьоки, стікаючи в пролам підлоги, за капотом щось кволо шкрябало…
Напад нудоти остаточно привів його до тями. І ще поштовх у бік.
Перед очима майнули білі джинси й чорна хмара розкошланого волосся. Смаглявий іноземець не гаяв часу – гнучким котячим рухом протиснувся між колесами БТРа й стіною, збив ліктем уламки лутки й зник в отворі вибитого вікна. Був – і нема. Наче тінь.
В Сашка перехопило подих. Збагнув, що…
Втім, далі не думав. Підскочив, наче заєць, і теж кинувся до проламу.
Більше його до підвалу не запхне ніхто! Хай краще вб’ють!
Коли Сашко проскочив повз останні багатоповерхівки, повітря в легенях скінчилося.
У провулку між приватними обійстями знесилено впав на узбіччі під квітник. Серце вискакувало з грудей, і він відчував, що зараз спечеться живцем у власній шкірі.
Таки добряче охляв у підвалі! Раніше б таку відстань пробіг заввиграшки!
Диво, що його не помітили патрулі. Та владним структурам, схоже, було не до втікача.
Виповзаючи з вікна, він помітив, що іноземець зчепився з «відпускниками»-росіянами, які мешкали у сусідній будівлі й повискакували надвір. Почалася стрілянина, але його у коловерті ніхто не вбачив. Він навкарачки проповз уздовж стіни й пригинцем рвонув вулицею, ховаючись за клумбами. Вже пробігши кілька кварталів, почув позаду потужний вибух…
Схоже, смуглявий хлопчина в білих джинсах був до цього причетний. «Гуманітарна місія», аякже! Точно диверсант! Якби не він, Сашка б теж розчавив той БТР. Ох, шкода, якщо його вбили! Окупантів у їхньому місті ще ніхто так зухвало не нагинав!
Трохи відсапавшись, він звівся навкарачки – й розгублено закляк.
Про вовка помовка! Йому навздогін простував провулком довговолосий англієць! Точно він – такі довгі ноги у білих джинсах не переплутаєш ні з чим!
Спочатку Сашко хотів сховатись. Йде – то й нехай. Проте спало на думку: юнак не тутешній і не знає мови. Може, потребує допомоги? Та й Сашкові поміч не завадить…
Тож коли англієць із ним порівнявся – ледь чутно свиснув крізь зуби. Випростався, підвівши руки. Пробурмотів англійською:
– Це я. Перекладач. Ти заблукав? Потрібна допомога?
Молодик не сахнувся. Спокійно зупинився, наче зустрів на вулиці сусіду. Хіба зручніше посунув ремені двох автоматів на плечі. І промовив – з відчутним акцентом, але впевнено:
– Кажи українською. Я розумію.
Сашко розгублено кліпнув.
– А чого ти там?..
– Не хотів, щоб ті знали.
– То ти шо – наш? Чи це… з діаспори?
– З діаспори, – посміхнувся молодик. – Я тебе слухаю.
– Е-е… Ти справді з іноземної місії?
– З іноземної.
– Візьми мене до своєї місії! – розпачливо вигукнув Сашко. – Я тутешній, знаю все довкола. Допомагатиму тобі, і, якщо треба, дам свідчення на цих потвор! А ти, коли виникне можливість, мене звідси вивезеш на українську територію. Будь ласка! Інакше мене вб’ють!
– Ти хочеш допомогти у місії? – перепитав молодик. Знову по-звірячому схилив голову набік. Сашко злякався – от зараз скаже: «Та нащо ти мені здався!», розвернеться й піде…
– Так! Хочу!
– Добре.
– Але… ти мене точно зможеш вивезти? – раптом засумнівався Сашко. – Не буде міжнародного скандалу?
– С цими точно не буде, – зневажливо скривився смуглявий. – Вивезу.
– Гарантуєш?
Юнак глузливо пирхнув.
– Даю слово.
– А воно чогось варте?
– Так, – спокійно промовив довговолосий.
Сашко нервово рипнув зубами. Він давно не вірив балачкам. Люди майже завжди обманюють. Але в голосі цього парубка було щось таке…
Чомусь хотілось повірити.
Та й який вибір? Долати лінію фронту й мінні смуги самотужки? Без військових знань і навичок?
– Гаразд, – пробурчав Сашко. – Тоді я працюю на тебе, окей? Ні, зажди! Спершу мені треба зайти до батьків!
– Навіщо?
– Я ж утік! Щойно ці оговтаються – кинуться мене шукати. Одразу підуть до рідні. Не знайдуть мене – на підвал посадять їх! Втямив?
– Так, – кивнув молодик. – Підвал – це погано.
– Тре’ їх попередити! Щоб вони терміново їхали звідси!
– Зрозумів. Ходімо разом.
Сашко майже підтюпцем рвонув провулком – і раптом відчув дивне полегшення.
Саме цього він зараз потребував найбільше. Щоб хтось отак сказав йому: «Ходімо разом». Нічому не дивуючись. Не питаючи, куди. Не охкаючи і не нудячи.
Просто – разом. Хоч до чорта в зуби!
2.
Щодо «знаю все довкола» Сашко, схоже, погарячкував.
Місто лишилось позаду, вони простували якимись путівцями – і він не зміг би визначити, де вони зараз, навіть під загрозою розстрілу. Натомість іноземець, схоже, знав, куди йти: впевнено звертав зі стежки на стежку, лише час від часу гальмуючи й ніби вдивляючись в невидимі орієнтири.
Втім, Сашкові було не до того. Досі пекла туга після прощання з батьками.
Вмовляти їх їхати не довелось: скуштувавши чеснот «народної влади», тепер мріяли опинитися звідси якнайдалі. Та й розуміли, на яку небезпеку наражає їх наявність сина-втікача. Тому вже не заводились про хату та добро – наче ураз змирилися з тим, що все скінчено й нічого не врятуєш. Йшлося лише про те, до яких родичів податись і що брати.
– Проживемо, – бурчав тато, наче сам себе вмовляючи. – Я добрий інженер, знайду де працювати. Нам багато вже не треба…
Коли мама збагнула, що син не зможе з ними поїхати, бо його не пропустять без документів – знову почала плакати. Відтак вигадували, як вибратись, бо на виїздах з міста пости, вночі не випустять. Довелося обережно штовхати машину вручну за лісосмугою в об’їзд поста, дослухаючись до кожного шереху.
А тепер батькам треба поночі дістатися до лінії розмежування й дочекатись, коли зранку відкриють пункт перетину. І дай Боже, щоб там до того не з’явилось подання у розшук!
– А куди ми йдемо? – пробурчав Сашко, щоб відволіктись від тяжких думок.
– Зустрітися з моїм напарником, – кинув смуглявий через плече.
– Гм… До речі – а як тебе звати? – спитав і трохи не засміявся. Бач, вже разом побували у деяких бувальцях, проте досі не випадало нагоди спитати англійця про ім’я.
– Називай мене Дракон, – пробурчав іноземець.
– Це твій позивний?
– Хай буде позивний. Говори тихіше!
Напарник виявився дівчиною.
Вона зустріла їх на краю дачного селища (лише тепер Сашко збагнув, куди саме вони втрапили). Сиділа під тином так непорушно, що годі було помітити, поки не заговорила. Дракон віддав їй один автомат, і вони щось обговорили незнайомою мовою, достоту не європейською. А тоді молодик похмуро додав:
– Боюсь, що він на хрін рознесе все місто…
– «На хрін»? – перепитала дівчина і встала. Голос у неї був мелодійний, але теж з акцентом. Невеличка на зріст і вбрана в балахон з каптуром – це все, що Сашко розгледів у темряві.
– Місцевий аналог… – Дракон не договорив.
Дачі були на горбі, і звідси виднів віддалений розсип рідких міських вогників. Аж раптом серед них злетів стовп диму, підсвічений червонястими зблисками полум’я, і з затримкою долинув розкотистий гуркіт.
– Що це? – злякано прошепотів Сашко.
– Вибухнула розподільна станція, – пробурчав Дракон.
А й справді: вогники згасли, і невеличке місто розчинилось у темряві. Лише згодом ближче до центра щось тьмяно заблимало – певно, освітлення від військових генераторів.
– Овва! – Сашко трохи не підскочив. – Круто! Це диверсія?
– Щось таке.
– Це ви зробили?
– Ми тут, – глузливо пирхнув Дракон. – Ти у нас бачиш якусь систему активації? До речі, я вас не представив. Це моя сестричка Зміючка.
– Дуже приємно, – пробурмотів Сашко. Дівчина кивнула й схилила голову набік, роздивляючись його у темряві – таким само звіриним рухом, який він вже бачив у молодика.
Та той не лишив часу на вияви чемності.
– Отже, гуляємо далі. Сашку, витримаєш ще один забіг?
– Звісно…
Насправді він таки втомився. В підвалі дуже охляв, і навіть невелика прогулянка до дачного селища вже виморила. Проте Сашко не збирався зізнаватись. Якщо треба, витримає. Найстрашніше, якщо його кинуть самого, як непотрібний баласт.
Оминувши дачі, вони звернули на путівець між скошеними полями, і незабаром місто зникло за горбом. Було поночі, але Сашко напружено озирався. Адже вони тут, наче мухи на столі! Раптом вигулькне машина – куди тікати серед стерні?
Дракон пробурчав, ніби почувши його думки:
– Ніхто тут уночі не з’явиться. І вдень теж.
– Чому?
– Довкола міни. Ти вже на дві наступив.
Сашко сіпнувся, а тоді набурмосився: глузують із нього, чи що?
– То чому я досі живий?
– Протитанкові, – пояснив Дракон. – Від ваги людини не спрацьовують. Їх давно тут заклали і забули. Та міни вміють про себе нагадувати.
– А якщо трапляться інакші?
– Не сходь з дороги.
– А куди ми йдемо? – спитав Сашко. – До вашої місії?
– До якої?
– Ти ж казав про іноземну місію…
Дракон гмикнув.
– Перекладач!..
– Тобто? – Сашко розгубився. Але за мить збагнув: – Ти казав про місію не як організацію, а як операцію? Добре! Я за! Треба надерти дупи тим гадам!
– Тільки не вигадуй зайвих подвигів, – усміхнулась дівчина. – Все набагато простіше… Ой! Братику! Глянь туди!
Небо попереду раптом посвітлішало – ніби сонцю забаглося виринути з-за обрію просто посеред ночі. Над виднокраєм змигнули блискавиці, до них долинув приглушений відстанню гуркіт.
Та це був не грім. То російська артилерія гатила по позиціях української армії і отримувала відповідь. Було навіть лячно уявити, що коїться там, в епіцентрі залізно-вогняної колотнечі.
– Чому саме зараз? – невдоволено загарчав Дракон.
– Може, він не зреагує? Вже підживився на станції, – стиха відгукнулась дівчина.
– Йому самої електрики замало!
– Ви про що? – спитав Сашко.
На нього невдоволено поглянули з двох боків – наче обидва іноземці лише тепер збагнули, що не встигли змінити мову спілкування, і тепер про це шкодували.
– Сашку, – похмуро промовив Дракон, – йдеш за нами та мовчиш. Дуже прошу.
Рушили далі поквапом. Дівчина попереду, і Сашко помітив, що час від часу в її долоні щось тьмяно блимає. Надсучасний прилад для визначення мін, чи що?
Згодом путівець перетворився на стежину, що видиралась на високий пагорб. Нагорі вони спинились, аби роззирнутись. Сашко, важко відсапуючись, глянув довкола – і збентежено закляк.
В місячному сяйві внизу вимальовувалась смуга шосе. І просто по ній рухалась яскрава червона цятка.
Ні, не фари і не ліхтарик. І людських постатей поблизу не маячіло. Воно було наче саме по собі. Більш за все нагадувало підсвічений зсередини м’ячик, що котиться дорогою.
Дракон розлючено загарчав і проказав щось своєю мовою – судячи з інтонації, лайливе. Дівчина відгукнулась, наче заспокоюючи. Зняла з плеча автомат, віддала йому й рушила кудись убік навпростець. Сашко був смикнувся за нею, проте Дракон притримав його за плече.
– Стій! Куди? Сидимо, чекаємо.
Сашко з полегшенням скинув наплічник з харчами і речами, які взяв із дому, і плюхнув просто на землю. Витяг пляшку з водою, жадібно ковтнув. Простягнув Драконові, що вмостився поряд, підібгавши ноги по-турецьки. Спитав:
– А що це таке? Те, що котилося?
– Наша місія, – відгукнувся Дракон.
– Тобто?
– Космічний об’єкт. Упав поряд із твоїм містом два дні тому. Нам треба його відловити й забрати.
– А що це? Якась таємна зброя?
– Ні. То… Як те наукове слово? Метеорит.
– М-метеорит?
– Так, – кивнув Дракон.
– Тут війна, а ви шукаєте метеорит?! – злість і образа різонули так, що Сашко аж задихнувся. – Божевілля! Ви не помітили, що тут робиться? Я гадав, ви хочете нам допомогти! Будете щось робити проти окупантів! А ви шукаєте якусь байду?! Не бачите, що тут людей вбивають і катують? Чи не хочете бачити? Вам за кордоном байдуже?
– Нам не байдуже, – з натиском відповів Дракон. – Але це ваша війна. Ваші військові тримають оборону. Ми не можемо втручатись.
– Я думав, ви миротворці, – похнюпився хлопець.
– Цей об’єкт вже потрощив кілька БТРів і розподільну станцію, – незворушно повідомив Дракон. – Ми хочемо його забрати, поки він на стороні вашого ворога. Бо коли дістанеться до позицій твоїх співвітчизників, почне все руйнувати там. А він прямує саме туди.
– Чому?
– Бо там стріляють. Вибухи – це викид енергії. Після падіння він некерований, спрацьовують лише базові мотивації, життєзабезпечення і безпека. Інше йому байдуже.
– Тобто… ця штукенція буде нищити нашу техніку? – Сашко з подивом і страхом втупився в іноземця.
– Так, – підтвердив той.
– То що це за об’єкт такий? Як він сам пересувається?
– Такий от. Упав із космосу.
– Космічний робот зі штучним інтелектом? Гепнув з орбіти, і тепер трохи пошкоджений?
– Аналітичний склад розуму, логіка – непогано, – усміхнувся Дракон. – Головне вловив вірно. Хай буде робот. Все, йдемо.
Зціпивши зуби, Сашко насилу звівся на ноги. Коли поглянув на шосе, нічого не побачив. Ніби ця червона цяточка йому примарилась.
І дівчини теж видно не було. Наче випарувалась.
– А де?..
– Простежить і зіб’є його з напрямку, – пояснив смуглявий. – Ходімо!
Здавалось, що ніч триває вже кілька діб.
Зрештою Сашко геть втратив змогу орієнтуватись у просторі й щось відчувати, окрім болю в ногах і ґрунту під підборами. Пружне й м’яке – то трава, тверде – асфальт на шосе, горбкувато-крихке – рілля…
– Поклади руку мені на плече. Йди слід у слід. З лівої.
Він насилу згадав, яка нога ліва, перечепився об Дракона й боляче вдарився об автомат, шо висів у того на плечі.
– Не спи! Ми на мінному полі! – гримнув той пошепки.
– Га? Ні! Знову міни?
– Тихіше! Ми тут не самі.
Сашко стріпнув головою, намагаючись оговтатись. Обстріли вже припинились, але десь збоку загуркотів дизель. Стало лячно, і він міцніше вхопився за Драконове плече.
Під час обережного кружляння у високій, майже в людський зріст лободі аж змок від напруги. На щастя, нічого не вибухнуло. Але зрештою вибрались на стежку, і Дракон звелів:
– Сядь тут. Не рухайся. Тримай автомати.
– А ти? – злякано сіпнувся Сашко.
– Витягну пару мін, – буденно повідомив смуглявий. – Тут водяться «жабки».
– Ти здурів?! Нащо тобі міни?
– Треба.
Та й пішов собі, наче на прогулянці, лишивши Сашка полотніти з жаху. Покопирсався та пошурхотів віддалік. Коли повернувся, тримав у руках невеличкі високі бляшанки.
– Відкрий наплічника.
– Ні-і!
– Та вони дезактивовані! Це лише паки з тротилом!
– То ми таки будемо щось підривати?
– Підривати – ні. Феєрверк влаштуємо. Ходімо.
Коли нарешті кудись прийшли, і Дракон звелів відпочивати – від втоми й страху Сашко ніяк не міг заснути.
Напружено тупився на руїни, що вимальовувались в перлистій досвітній сутіні – пошарпану стіну хати з проваленою стріхою, розкидані по двору уламки шиферу, хвостовики, що стирчали зі споришу. Схоже, це відбулося вже давно: листя на зламаних пагонах встигло всохнути, на пожарищі пробився бур’ян. Але деякі гілки на деревах вціліли, й повітря духмяніло пахощами стиглих яблук, які не було кому збирати.
Глянувши крізь уламки паркану на вулицю, здригнувся від несподіванки: на бетонній опорі електромережі вирізнялася широка синьо-жовта смужка, намальована фарбою. Згадав, що на початку війни, до масованого наступу росіян, це була вільна територія. Та згодом орки, вибиваючи українські війська, все розбомбили і захопили. Чи встигли господарі евакуюватись?
Серце болісно стиснулось: обійстя було дуже схоже на його рідне. Рипнув зубами від туги й пекучої ненависті. Трясця, цих потвор з їхньої землі треба виганяти! Будь-яким чином! Бо сплюндрують геть усе!
– Не спиш? Тримай, солодкі, – на груди гепнули важкі яблука. Він стріпнувся – Зміючка! Звідки? Незчувся, як підійшла!
– Ти вже повернулась?
Поглянув на неї при світлі й здивувався: вона була просто-таки копією Дракона! Такі само екзотичні риси, смуглява шкіра, чорні в’юнкі кучері… Така гарна, що аж защеміло всередині й мимохіть запалали вуха..
Його повернув до тями різкий скрегіт металу. Обернувся й побачив, що Дракон вмостив перед собою міну й відкриває її, наче бляшанку. Спантеличено змигнув: здалося, що смаглявий розтинає залізо просто пальцем, наче м’яку фольгу. Тобто, не пальцем, а кігтем! Але звідки в нього кігті? Чи це якесь приладдя?
– Ріж глибше, – порадила дівчина. Ступила до брата, сіла навколішки. – Цілком пристойна речовина.
Чи то здалося, чи зеленкувата маса, що її витягли з міни, почала світитись і розтікатись на її долонях?
Сашко заплющив очі. Чого лише не примариться з утоми!
– А куди подівся ваш колобок? – пожартував, аби не панікувати через шмат вибухівки в кількох кроках.
– Що таке «колобок»? – спитала дівчина.
– Є така дитяча казка, – Сашко побачив, що іноземці зацікавились, і розказав байку про випічку-втікача.
– Шкода Колобка! - зітхнула Зміючка. – Біг до волі, хотів побачити світ, та з’явилася хитра тварюка, підлестилась і його зжерла… І таке жахіття оповідають малюкам? Навіщо?
– Щоб діти знали, що деякі люди можуть бути підступними і спричиняти зло, – пояснив Сашко.
– І що, допомагає таке навчання? – пирхнув Дракон.
Сашко затнувся.
Спало на думку: а й справді – не допомагає! Деякі дорослі вірять солодким балачкам гірше за дітей. Он дехто за обіцянки-цяцянки бігцем помчав продаватися окупантам. Навіть не подумали, що жоден окупант ніколи не захоплював чужу країну, щоб ощасливити її мешканців. Його мета – зробити добре собі, а тубільців використати, як ресурс. Елементарно ж! Ба ні, не розуміють!
– А можна вашому Колобкові дати ще погуляти на цьому боці? – спитав Сашко. – Він так гарно все підриває…
– Він некерований. І він – не зброя. Це в нього побічний ефект у режимі виживання.
– Непоганий ефект!
– Доки не дістався до якоїсь атомної станції. Спи, поки є час.
3.
– Не встигаємо! – розпачливо видихнув Дракон.
Вони лежали в бур’яні на краю лісосмуги. Попереду виднів широкий моріжок, за ним бетонні блоки поста і тентований «Урал», з якого щось вивантажували.
– А де Колобок? – спитав Сашко.
– На тому горбі. Полює за машиною. Незабаром буде тут.
– Це ж добре?
– Не добре. Він нас із сестрою може визначити на відстані десь у ваші пів кілометри. І тікає. Ми хотіли у сутінках закласти активатор біля поста. Гадали, до ночі він не з’явиться…
- А як він вас визначає? Він же у місті наближався до людей?
Дракон похмуро скривився.
– До інших підходить, а до нас ні. В режимі виживання сприймає нас як небезпеку.
- А БТР у місті? Він же підкотив впритул до тебе!
- В БТРі його не було. Там був солдат, який… Довго пояснювати.
– А якщо я до нього підійду? – спитав Сашко.
Власне, перспектива лізти до збожеволілого робота його не тішила. Проте страшенно кортіло, щоб усе це нарешті скінчилось. Вже вечір, а він досі не знає, чи батьки виїхали з «республіки», адже не було звідки зателефонувати. Іноземці мобілок не мали, казали – щоб не визначили по гаджетах. То хай уже зловлять свого робота, а тоді нарешті допоможуть йому.
– Голе поле, – пробурчала дівчина. – Тебе побачать з поста й пристрелять. А якщо не вб’ють ті, то може спалити Колобок.
– А як тоді?..
– Треба кинути активатор близько до нього. Метрів за тридцять, максимум п’ятдесят. І швидко втекти. Бо феєрверк небезпечний для людей, – відповів Дракон.
– Тобто, ви хочете його підірвати? – спантеличився Сашко.
– Ми змінили склад вибухівки. Створиться випромінювання з певною довжиною хвилі, – пояснила Зміючка. – Колобок зреагує.
– Е-е… Як-то – змінили склад?
– Хімічно, – пирхнула дівчина. – Дещо прибрали, дещо додали…
Сашко здивувався, але вирішив не заглиблюватись у незрозумілі технічні речі.
– А якщо підповзти ближче й кинути той активатор на дорогу? Зарані? А коли Колобок підкотиться… Ваш прилад вмикається дистанційно?
– Рельєф такий, що з поста все видно. А феєрверк краще бабахнути біля загорожі, – пояснив Дракон. – Мені буде не до того, щоб перестрілюватись. А якщо гупне біля них, вони нам не заважатимуть.
Сашко замислено почухав ніс.
– А якщо кинути з віддаля?
– Вже думали. На півкілометра голіруч не докинемо. Можна дещо змайструвати з запчастин мін, але пізно. Не встигаємо.
– А якщо рогатку?
– Рогатку? – Дракон здивовано обернувся.
– Ні, для рогатки треба добру гуму, а в нас нема… Тоді катапульту! – розмірковував Сашко вголос.
– Катапульту? Дотехнічне приладдя для кидання? – спантеличилась Зміючка. – То складна конструкція.
– Он дерева у лісосмузі. Відхилити деревце, причепити туди ваш активатор… Якщо все буде налагоджено, то я зможу й сам запустити, без вас. А орків чимось відволікти…
Брови Дракона здивовано злетіли догори. Він пробурмотів щось своєю екзотичною мовою і ззирнувся із сестрою.
– Природня катапульта, – пирхнула вона. – Навіть на думку б не спало!
– Йдемо! – рішуче кинув Дракон.
Було ще світло, і орки не остерігались нападу з тилу на третій лінії. Ніхто не помітив прудкі тіні, що прослизнули за чагарями. І те, що одне з молодих дерев у лісосмузі повільно й нечутно відхилилось назад – у проміжок між двома товстішими…
В Сашковому наплічнику знайшлися спортивні штани, з них витягли шворку – прив’язати нахилене Драконом дерево. На верхівці прип’яли одноразову пластикову тарілку і поклали на неї активатор – невеличкий пакунок, загорнутий в серветку. Дракон ретельно виміряв напрям нахилу, помацав напружено вигнутий стовбур і схвально кивнув. Прошепотів щось до дерева, обернувся до Сашка:
– Все, ми відходимо. Сигнал – «двійка» з автомата. Коли відпустиш, падай отуди. Розкрий рот і затули вуха.
– Добре…
Сашко міцніше зціпив зуби, щоб не тремтіла щелепа.
Коли лишився сам, почали бити дрижаки. Вже й був не радий власній ініціативності. А ще здалось, що орки зовсім близько – добре чув голоси й брутальний регіт. Аж отерпнув від ненависті, проте страх це не притамувало.
Але тут десь віддалік сухо ляснув постріл. Другий…
Балачки біля посту обірвались. Хтось розгублено матюкнувся.
Сашко посунув убік, тремтячими руками намацав туго нап’ятий шнур і різонув ножем. Вгорі пружно ляснуло, на голову посипалось пожовкле листя. Він пірнув за товстий стовбур, притиснувся до шорсткої кори…
І тут гупнуло. Перед очима блимнуло, наче повіки стали прозорі. Пагони лободи хльоснули по щоці, повітря спресувалось так, ніби перетворилося на желе, і навіть здалося, що кров загусла в жилах, не в змозі рухатись. Тіло судомно втиснулось в землю, вже не підкоряючись командам мозку.
А ще за мить у майже оглухлі вуха просотився новий звук. Низька, густа вібрація – наче до нього стрімко наближався джміль розміром з літак. Але рокіт майнув повз дерева і почав віддалятись, а тоді обірвався. Чи це здалося через дзвін у вухах?
Отямився, лише коли хтось ляснув його по плечу. Розплющив очі й побачив Зміючку. Кволо посміхнувся й спробував звестися, але вона застережливо махнула рукою, обхопила його за шию і знову притисла до землі.
Другий вибух був ще потужніший. Повітря знову загусло, щось засвистіло й почало стукати об дерева над головою, обсипаючи їхні спини збитими гілками. Далі часто, сухо зацокотіло. Знову свиснуло й бухнуло…
«Обстріл! Звідки?»
Він геть утратив здатність міркувати. Лише згріб дівчину й щосили притулив до себе…
– Пусти!
Зміючка випручалась з його обіймів, і лише тоді Сашко збагнув, що вже тихо. Майже. Щось гуде й потріскує, але віддалік.
Звівши голову, закашлявся від диму.
– Що це?
Власний голос лунав наче збоку – у вуха добряче гепнуло вибухом. Проте довколишні звуки все ж розрізнялись.
– Я підірвала вантажівку, – мило усміхнулась Зміючка. – Ти хотів телефон? На! Та не знаю, чи працюватиме після випромінювання.
– Ти ходила туди? – Сашко досі почувався, наче в нічному жахітті, де логіка подій примхливо змінена, тож на неї не варто й зважати.
– Так. Спрямувала Колобка до брата. На посту всі були непритомні, а в машині купа боєзапасу. Було нескладно.
– Тобто… там усі мертві?
– Ні, їх не дістало за блоками. Але воювати вже не зможуть. Ніколи. Он, один тікає!
Сашко визирнув з-за дерева. Побачив, що на моріжку тліє суха трава, все довкола засипано уламками вантажівки, і її каркас досі палає. А далі уздовж шосе незграбно рачкує скоцюблена постать у запорошеному камуфляжі.
– Ходімо, – дівчина смикнула його за куртку. – Не бійся, воно нас не бачить. І нічого не тямить.
– Чому?
– Втратило розумові здібності. Але житиме. Дай телефон, я подивлюсь! Який примітивний пристрій! Та сигнал є. Розблокувала. Кажи номер!
Сашко назвав номер батька, і Зміючка тицьнула йому слухавку. Гудок… другий…
– Тату! Тату, це я!
– Сашуню!
– Де ви? Проїхали? Вас пропустили? Вже у тітки? Божечку! Та в мене все добре, теж незабаром буду! Головне, що ви!..
Коли дівчина відібрала у нього слухавку, він замружився й відвернувся, ледь стримуючи щасливі сльози.
– Це треба знищити, – зазначила вона й стиснула телефон у кулаці.
Чи Сашкові примарилось, чи справді слухавка розсипалась на дрібні друзки?
Відтак Зміючка вхопила його за руку й потягла. Продрались крізь пожовклі чагарі на сусіднє поле, і там Сашко побачив Дракона. Той сидів на траві по-турецьки, задоволено посміхаючись. На його руці вище зап’ястка щось блимало – наче широкий браслет з купи блискучих діамантів. Кристали яскраво палахкотіли і тихо гули – мовби трансформатор, але не одноманітно, а змінюючи тональність.
– Що це? – здивовано пробурмотів Сашко.
– Колобок, – усміхнувся Дракон і знову схилився над браслетом, наче над дитиною. – Не бійся, маленький. Це хороша людина, тебе не скривдить…
– Ти з ним розмовляєш? – хлопець знову відчув себе, наче у фантастичному сні.
– Він уже отямився. Переказує тобі вітання і подяку.
– Та годі вже! – махнув рукою Сашко. Еге ж, Дракон завжди глузує, з будь-чого. – А що він робить, коли не підриває БТРи? Які в нього функції?
– Збирає інформацію. Радіо, телесигнали, ментальні сплески, різне. Підлетів близько до Землі, та довкола планети забагато сміття. На щось наштовхнувся, збився з траєкторії й не встиг компенсувати гравітаційне тяжіння. Надто маленький. Дорослий утримався б на орбіті.
– Дорослий? Тобто, воно може рости?
– Так. А тут невдовзі стане людно, тому час щезати. І тобі треба перейти лінію фронту до сутінок.
– Що – по-світлому? – злякався Сашко.
Дракон кивнув, звівся на ноги. Пояснив:
– Підеш поночі – свої ж пристрелять. Як невідомий підозрілий об’єкт.
Марш-кидок по пересіченій місцевості добряче прочищає мізки. Відчуття нереальності потроху минуло, і коли вони присіли відпочити, Сашко раптом збагнув, що щось не так.
Тобто, «не так» геть усе!
Як Дракон сам-один відбився від юрби вояків у центрі міста, ще й прихопив їхні автомати? Яким чином ця дивна парочка примудряється отак гуляти по окупованій території серед військ і мінних полів, не потрапляючи на очі ворогам, не блукаючи, не гублячи одне одного й не підриваючись? Суперагенти? Та ну!
І ще Колобок… Як ця дрібнота рухається й трощить потужну техніку без шкоди для себе? Таких технологій не існує!
Принаймні, на Землі…
– Кажеш, Колобок ще маленький? – спитав Сашко. – А скільки йому років?
– Ваших приблизно триста, – не замислюючись, відповів Дракон.
– І він із космосу?
– Так, – усміхнувся смаглявий. Стріпнув головою, відкидаючи пасмо волосся, що вибилось з вузла на потилиці – і воно само, наче живе, ковзнуло до свого місця у зачісці.
– Тобто, це… прибулець?
– Він тутешній, – заперечила Зміючка. – Його родичі завжди жили в цій зоряній системі.
– На якій планеті?
– Вони мають кристалічну структуру, їм планета не потрібна. Мандрують, живляться випромінюванням.
– А ви тоді хто?
– Хіба я не казав? – посміхнувся Дракон. – Іноземна місія.
– Іноземна? Чи позаземна?
– Певно, я не так переклав. «Позаземна» – буде точніше.
Сашко затнувся, не знаючи, чи вірити власним очам і вухам. Може, це таки сон, і зараз він знову прокинеться у смердючому підвалі?
– Але ж ви… не люди, так? Але й не такі, як він! То чому саме ви його рятуєте? А не його родичі? Або ви насправді…
– Ні, – відповіла дівчина, – ми інші. Та якби сюди нагодилися батьки малюка… Уяви собі кристалічну гору завдовжки десять кілометрів, з якої струменить радіація. Повір, всі ваші інші клопоти здалися б дитячим садочком. Краще вже ми. В нас одна з трансформацій майже гуманоїдна.
– Одна з трансформацій? – Сашко відчув, що голова у нього починає йти обертом. – Тобто, у космосі є розумні істоти? А чому ми про це не знаємо?
– А хіба ви хочете про це знати? – пирхнув Дракон. – Я цікавився вашим інформаційним простором. Тих, хто каже про існування позаземного розуму, у вас вважають причинними.
– А ви нас просто вивчаєте? Як тубільних тваринок?
Дракон засміявся.
– Та ні. Ми тут не вперше. Знаємо достатньо.
– Але… ти ж бачиш, що тут коїться! І що нам робити?
– Що робити? – смуглявий раптом споважнів і пильно поглянув Сашкові у вічі. – Дбати про свою землю і вимітати сміття.
– І все?
– Так.
– Ех, а я так сподівався, що ви – миротворці з НАТО! – зітхнув Сашко,
– Дарма. Що за дурна звичка – сподіватись? На кого? Ніякі позаземці чи миротворці ваші проблеми не вирішать. Тільки ви самі... Все, тобі час йти. Не ховайся і тримай руки вгору, щоб бачили. Спочатку вважатимуть шпигуном, тож нічого не вигадуй, кажи про себе правду.
– А про вас?
– Якщо бажаєш потрапити до психлікарні – будь ласка, в подробицях, – посміхнувся Дракон. – Але ти, здається, ще хотів повоювати? Мені подобаються ті твої співвітчизники, які захищають твою землю. Я їх відчуваю. Дуже б хотів, щоб у вас все склалося добре. Воля того варта.
Коли Сашко збігав з горба стежкою, за спиною щось пружно ляснуло, наче відкрились парашути. Він озирнувся, але побачив лише дві тіні з велетенськими перетинчастими крилами, які злітали у небо. На більшій яскраво сяяла зірочка.
– Позивний «Дракон», – пробурмотів Сашко. – І я обіймав інопланетянку… Трясця, і нікому ж не розповіси!
Збентежено усміхнувся, згадавши гарненьку дівчину, яка на прощання поцілувала його в щоку. Поправив ремені двох автоматів, що добряче відтягали плече, і рушив далі.
Принаймні, прийде до своїх не з порожніми руками!
|
|
| |
|
Рассказ открыт для комментариев