14:16 01.11.2020
Вітаємо переможців!
1 Сокира au001 Домовик
2 Дракотик au003 Златопілля
3 Птиця і Фантом au005 Білим по білому


16:22 28.10.2020
Поступила в продажу книга "Зiркоходи". Поздравляем авторов и читателей с этим событием.

   
 
 
    запомнить
     
Регистрация Конкурс № 55 (осень 2020) Фінал

Автор: Дар'я Гребельник Количество символов: 28313
Конкурс № 53 (весна 2020) Фінал
рассказ открыт для комментариев

ar021 Уламки цивілізації


    

    Ранок був млявий та безглуздий. Таким він був вже не один місяць. Ярослав вийшов на вулицю та втягнув холодне осіннє повітря. Восьма ранку в листопаді це ще напів сутінки з похмурим небом та пронизливим туманом. Він знову сховався всередину, одягнувся тепліше та взяв кошик для грибів.
    Неспішно йдучи до лісу, знову згадав події останнього року. Закриття програми досліджень в київській обсерваторії, повне припинення державного фінансування. Співробітники, що розходились хто куди, аж поки він не залишився один. Тут, вдалині від міста, все це видавалось поганим сном.
    Ярослав переїхав у Лісники кілька місяців тому, відправивши сам себе на одну із спостережних станцій київської обсерваторії. Потреби в цьому, звісно, не було. Задач для київської кометної станції не існувало, як і для самої обсерваторії, але тут були два телескопи, ясне небо та мінімальна кількість людей.
    Спостережна станція мала все необхідне для життя. Розрахунок на довгі спостереження був як ніколи доречним. Єдине чого не було, так це опалення. Але небайдужі односельчани допомогли Ярославу зробити камін, тож він був готовий до зими. 
    Повітря у підліску було вогким та холодним, але дуже приємним. Тут все дихало життям, навіть, у пору засинання природи. Це заспокоювало і відволікало від сумних думок, які кожного дня роїлися в голові молодого астронома. Хоча й цієї оази спокою могло вже не бути в 2073 році.
    Лісники давно мали перетворитись на приміське котеджне містечко для багатіїв, а спостережна станція, зникнути з географії України та з астрономічних каталогів світу. Через територію станції планувалась широка траса до елітного кінного клубу. Такими були проекти олігархів минувщини, але все змінив випадок…
    Під час урочистого відкриття того самого кінного клубу, обвалилась частина північного схилу разом з новозбудованим котеджем. Північний схил давно входив до реєстру аварійних об'єктів, але звертати увагу на такі дрібниці у той час було не прийнято. Гірська порода поховала під собою відомого на той час олігарха і справа одразу набула розголосу, а грошовиті мешканці поспішили згорнути будівельну діяльність. Маркетинг проекту ще намагався якось зупинити інвесторів, доводячи, що інші ділянки села, а також заповідний Чернечий ліс абсолютно безпечні для забудови, та розбиратись в таких деталях, на щастя, багатії теж не мали звички.
    От так неочікувано, село одразу позбулося всіх своїх проблем. Припинилась незаконна вирубка заповідного лісу, врятувались від забудови пам’ятки археології часів неоліту, а головне – збереглася київська кометна станція, що неабияк тішило столичних астрономів. Але тепер, все це вже не мало жодного значення…
    Грибів у лісі було мало, але Ярославу пощастило знайти красеня боровика. Якщо його засмажити разом з картоплею, то вийде чудовий обід. Він оглянув ще кілька грибних сховків і повернув до станції. Сонце вже давно зійшло, але це не дуже змінило температуру та сіру барву осіннього неба.
    Ярослав із задоволенням повернувся до теплого приміщення. На кухні він залишив кошик і, захопивши чай з канапками, пішов вивчати останні дані, що виводились на екрани комп’ютерів з обох старих рефлекторів.
    Тут досі стояли АЗТ-8 та АЗТ-14, телескопи, що вже більше століття уважно вдивлялись у зоряне небо. Вони споглядали галактики, слідкували за стрімкими кометами та вишукували заблукалі астероїди. Але зараз обидва були озброєні фільтрами та направлені на Сонце.
    Ще рік тому, це було б кричущим порушенням правил, тому що кометна станція мала чітку спеціалізацію, зафіксовану в астрономічних каталогах світу. Але зараз вона могла спостерігати хоч за курчатами на сусідньому городі. Київська обсерваторія та обидві спостережні станції підпали під світову програму “Припинення підтримки невиправданих соціальними потребами об’єктів”.
    Ярослав ще не встиг вивчити нові графіки активності Сонця, як перекриваючи їх, на екрані вискочило яскраве повідомлення:
    “Доброго ранку, Ярославе!
    Ми з прикрістю дізнались, що ваш рівень соціалізації перетнув нижню межу. Якщо ситуація з показниками не зміниться, то, на жаль, вас автоматично буде позбавлено фахового статусу. Це було б вкрай сумно, тому ми просимо вас пройти курс підвищення соціалізації. 
    Чекаємо вас у нашому затишному Віртуалі! Нехай цей чудовий ранок надихне вас на нестримну творчість та теплі зустрічі з друзями.
    Спільнота Українського Віртуалу,
    З турботою про кожного щохвилини!”
    – Дідько! – не стримався Ярослав.
    Виходить, звіти про “творчі пошуки в гармонії з природою” більше не спрацьовують…
    – І як вони, в біса, дістали доступ до обсерваторних компів? – з роздратуванням додав він.
    Але, насправді, зараз його хвилювало зовсім інше. Проблеми зі службою Віртуалу це не те, що варто ігнорувати у сучасному світі. Ярослав швидко натиснув напис “Із задоволенням пройду курс соціалізації!”
    На екрані заграла вітальна музика, а кумедний анімований котик підсунув список курсів:
    “Я разом зі світом назавжди!”
    “Хочу ще більше друзів!”
    “Моїм друзям треба більше уваги!”
    “Базова соціалізація”
    Останнє було написано так дрібно, що губилося на фоні попередніх варіантів і Ярослав ледве поцілив у нього пальцем.
    На екрані з’явилась його сторінка у Віртуалі.
    – Так, не дуже дружньо – посміхнувся він, глянувши на майже порожню стрічку, в якій останній пост датувався минулим роком і детально описував наслідки зміщення магнітного поля Землі разом з технічними викладками.
    Не встиг він подумати з чого почати, як виринула підказка:
    “Напишіть, про що думаєте! Ваші друзі будуть раді прочитати ваш пост”
    Ярослав важко зітхнув і набрав рядок:
    “Привіт всім!”
    “Вам, мабуть, сумно. Напишіть про це!” – байдуже зауважила мережа.
    “Мені сумно” – втомлено написав Ярослав.
    Мережу явно не вдовільнила відповідь, бо вона одразу вивалила тест:
    “От підбірка постів, де людям сумно. Перегляньте і спробуйте вдосконалити своє повідомлення для спільноти”.
    Далі був список з купи посилань на пости інших людей.
    Могло здатися, що мережа хоче допомогти, але Ярослав добре знав, що всі його дії у Віртуалі будуть зафіксовані системою, а потім враховані в рейтингу соціалізації. Тому він натис кілька посилань, а тоді доповнив свій пост кількома реченнями про осінню депресію.
    Насправді, ніякої депресії він не відчував, а осінь дуже любив, навіть, у листопаді. Але “осіння депресія” популярна тема і дасть йому додаткові бали рейтингу.
    Він написав ще кілька постів. Тоді поспілкувався з якимсь невгамовним хлопцем з Массачусетського університету, якого хвилювала проблема втоми очей при спілкуванні з людьми, що стоять під кутом до співрозмовника. І коли вже почав клясти Віртуал за те, що має так безглуздо гаяти час, мережа, нарешті, відчепилась від нього, радісно повідомивши:
    “Вітаю, Ярославе!
    Ви зробили перші кроки назустріч людям і тепер ніколи не будете самотнім!
    Підемо далі у мандрівку за друзями?”
    “Дякую, не зараз!” – швидко натис Ярослав, боячись, що мережа не дочекається відповіді і продовжить це божевілля.
    Він перевірив свій рейтинг соціалізації і з полегшенням зітхнув. Тепер позначка була трохи вище нижньої попереджувальної межі, а смужка прогресу перестала блимати червоним і забарвилась у жовтий колір.
    Ярослав закрив сторінку Віртуалу і, нарешті, почав вивчати графіки сонячної активності, але настрій було остаточно зіпсовано. А головне, він розумів, що не зможе довго обходити систему. Крім того, в нього закінчувались гроші і треба було думати про справжню роботу. Тож це лише питання часу, коли йому доведеться навідатись у найближче відділення Віртуалу для актуалізації даних.
    Він спробував відволіктись від невеселих думок і знову поринути в дослідження аномальної активності Сонця. Її він помітив ще в київській обсерваторії, коли працював на горизонтальному сонячному телескопі. Зрозуміло, що телескопи кометної станції не були призначені для подібних досліджень, але те, що відбувалось на Сонці, можна було побачити, навіть тут.
    Результати спостережень були досить невтішними. Аналіз даних, підтверджений всіма доступними йому телескопами, показував, що зірка дуже скоро стане агресивною, а її спалахи будуть не тільки викликати магнітні бурі, але й спричиняти знеструмлення цілих континентів.
    Ярослав писав про це у спільноту астрономів, викладаючи всі деталі досліджень. Відправляв ці ж дослідження геліофізикам з NASA, з якими колись познайомився на черговій міжнародній конференції. Але відповідь всюди була однакова. Астрономи з сумом розводили руками, нагадуючи, що ніхто в сучасному світі не стане виділяти кошти на дослідження можливої небезпеки.
    І це була правда. Міжнародна Соціальна Асоціація (МСА) набула вже такого впливу, що, можна вважати, напряму керувала фінансовими потоками кожної країни. Тож кошти виділялись лише на очевидні проблеми, що набули соціального резонансу. Він згадав, як недавно закрили космічну програму “Мандрівник”, що була на етапі побудови зорельотів для колонізації супутників Юпітера. Все це, щоб звільнити кошти для дослідження рідкісної хвороби, на яку страждають в середньому не більше 100 людей на планеті.
    Але у Ярослава ще була надія на друга, що входив в основний склад шотландського проекту “Магнітний Щит”. Коли Ярослав захищав кандидатську, молодий шотландський астрофізик приїжджав до них на фізфак стажуватись. Там вони і познайомились, а згодом стали гарними друзями.
    Суть “Магнітного Щита” була простою і полягала у встановленні захисного екрану навколо Землі. Цей проект вже мав бути на завершальній стадії, але як всі інші, напевне зав’яз у соціальному болоті. Дослідження Ярослава могли стати тим поштовхом, який дозволить прискорити процес введення в експлуатацію.
    Вже ввечері він таки отримав довгоочікуваного листа, але прочитавши його, поховав останні надії на здоровий глузд людства…
    Наступного ранку, Ярослав поснідав і поїхав до Києва. Настрій був паскудний. Він згадував те, що написав Данкан.
    Як виявилось, “Магнітний щит” закрили на фінальній стадії випробувань, як проект, що не виправдовує соціальних очікувань.
    Тут більше ні про що було говорити і ні за що боротись! Людство затьмарене соціальною маячнею і, навіть, не розуміє в яку дупу котиться. А найгірше тим, хто розуміє, бо їх чекає той самий абсурдний кінець…
    Занурившись в ці невеселі думки, Ярослав чекав у приймальні відділення Віртуалу і  мало не пропустив свій номер в електронній черзі.
    – Вітаю вас, пане Ярославе! – привітно посміхнулась дівчина, що була десь одного з ним віку.
    – Доброго дня! – байдуже привітався він – Я хотів би знайти нову роботу.
    – Чудово! – награно емоційно вигукнула дівчина, але Ярослав завважив втому на її обличчі – Та для початку ми маємо актуалізувати ваші дані.
    – Так, я знаю.
    – Тоді почнемо - зраділа дівчина і одразу вручила Ярославу планшет.
    Потім вона обережно закріпити на його голові та зап’ястках сенсорні кільця з датчиками і широко посміхнулась.
    – Не хвилюйтесь, це не боляче! Датчики лише фіксують вашу інтелектуальну та емоційну активність. Але, щоб ваші результати були кращими, вам не варто хвилюватись або напружуватись. Система може розтлумачити ваш неспокій як зародки агресії.
    Все це вона говорила голосно та з посмішкою, а тоді нахилилась ближче, поправляючи і так добре закріплене кільце на правій руці:
    – Там будуть питання, що можуть здатися вам неприйнятними. Спробуйте не реагувати на них дуже емоційно, а відповідати виключно розумно, пам’ятаючи що від цього залежать ваші шанси на гарну роботу.
    – Дякую – щиро відповів Ярослав, хоча й так знав на що йде.
    Пройшла година, яка здалася йому вічністю, а дратуючі запитання – нескінченними. Здавалося, він розповів системі абсолютно все про себе, але вона все одно доколупувалась до деталей, знову і знову перевіряючи правдивість його відповідей. Нарешті, ці моральні тортури скінчились і Ярослав віддав дівчині планшет з пройденими тестами.
    Вона принесла йому чай і попросила почекати у м’якому кріслі. Сама ж зникла у внутрішніх приміщеннях з планшетом та датчиками. Ярослав ніяк не міг зрозуміти, куди вона все це понесла, якщо процес повністю автоматизовано, а всі відповіді одразу потрапляють до мережі. Та подумати про це він не встиг, дівчина швидко повернулась і, широко посміхаючись, запросила його до розмови.
    В руках вона тримала свій робочий планшет і заглянувши в нього з награним смутком сказала:
    – На жаль, пане Ярославе, мережа не може запропонувати вам роботу, що відповідає вашій кваліфікації.
    – Я розумію ситуацію в світі – обережно почав Ярослав, передбачаючи подібну відповідь – І готовий розглянути суміжні професії. Ви напевно помітили, що я маю гарну технічну освіту, отриману в одному з найкращих вузів світу. Це може бути корисним для широкого спектру напрямків.
    – Так, звісно… – зам’ялась дівчина – Та справа не у ваших знаннях.
    – А в чому? Я невдало пройшов тест?
    – Ні, тест ви пройшли досить добре… – вона трохи помовчала, а тоді додала – Але ваші вроджені показники є перешкодою для отримання гарної кваліфікованої роботи.
    – А що не так з моїми вродженими показниками? – у Ярослава пробіг неприємний холод по спині – Невже якась хвороба…
    – Ні, навпаки, ви абсолютно здорові і маєте занадто традиційну орієнтацію та спосіб мислення. Система вважає таких людей потенційно небезпечними для соціуму.
    Ярослав ошелешено дивився на дівчину, не знаючи що сказати. На її обличчі з’явилось співчуття.
    – Можливо в нас не всі дані і ви маєте якісь вроджені хвороби, що передаються у спадок… – дівчина з надією подивилась на нього, а тоді, раптом зрадівши гарній думці, додала – Може міопія високої степені? У науковців часто бувають проблеми із зором…
    – Ні, із зором у мене все гаразд – роздратовано перервав її Ярослав – І, схоже, це спадкове, бо мій прадід чудово бачив у свої сто дванадцять – а тоді подивився їй у вічі і спитав – Але невже ви серйозно? Невже я маю бути хворим, щоб отримати роботу?
    – Не обов’язково! – швидко проказала дівчина, намагаючись уникнути його погляду – Вам лише треба належати до соціальної меншини за однією з ознак. Система вважає, що люди, які не мають відхилень і занадто традиційні у своїх поглядах, більш нетерпимі до соціальних проблем, і, як наслідок, можуть стати потенційно небезпечними елементами суспільства. Тому мережа заздалегідь приймає заходи і обмежує розвиток таких людей у фахових напрямках – вона трохи стишила голос і додала – Найпростіше було б, якби ви згадали в мережі факт якогось цікавого експерименту в особистому житті, крім вашої традиційної орієнтації, яку ви вказали в анкеті. Звісно, все має бути підкріплено світлинами, але… – вона побачила вираз обличчя Ярослава і одразу зупинилась – Я ж лише хочу вам допомогти.
    – Дякую, але з моєю орієнтацією все так же невтішно як і з зором – ледь стримуючи роздратування, відповів Ярослав.
    Дівчина ледь помітно посміхнулась, оцінивши поглядом його статуру, але одразу зібралась і додала:
    – Добре, тоді можу порадити лише одне – вона швидко написала адресу та ім’я на маленькому папірці і стишивши голос додала – Це мій друг. Він допомагає вирішити подібні питання. В нього можна зробити і довідки і світлини... Вирішите самі, що для вас краще – і вже голосно додала – А тоді приходьте до нас із загубленими документами і ми обов’язково внесемо ці дані в мережу. Відділення Українського Віртуалу завжди відкриті для наших громадян і готові допомогти їм зробити життя краще!
    На обличчі дівчини знову засяяла фірмова усмішка. Ярослав сховав папірець, подякував і швидко вийшов з відділення.
    Тепер його настрій став ще більш пригніченим, хоч здавалося, що це вже неможливо. Та, в будь якому випадку, треба було зібратись з думками. Він роззирнувся і вгледів неподалік майже порожню відпочинкову зону. Знайшовши самотній мішок біля штучного газону, почав розмірковувати, що робити далі.
    Якось він не був готовий до того, щоб мати справу з підробними документами. Але, врешті-решт, йому треба якось заробляти на життя, а його ситуація це глухий кут…
    Він роззирнувся довкола і зі здивуванням завважив дівчину, що сиділа неподалік на одній з пластикових пелюсток дизайнерської лавки. Мабуть, занурений у свої думки він не помітив її. Щось знайоме привернуло його увагу. Він придивився краще і побачив маленький папірець в її руках, такий же як щойно отримав сам. Вона невдоволено дивилась на нього, насупивши брови, і нетерпляче постукувала ніжкою по штучному газону. Це виглядало дуже мило і Ярослав мимоволі посміхнувся.
    Дівчина, наче відчувши його увагу, різко розвернулась і з викликом сказала:
    – Що, так кумедно виглядаю?
    – Ні, що ви! Перепрошую, якщо образив!
    – Не переймайтесь – одразу охолола дівчина і знову пригнічено подивилась на папірець.
    Ярослав відчув, що має щось сказати.
    – Вам теж дали рецепт для лікування нормальності? – невесело посміхнувся він.
    Дівчина подивилась йому прямо у вічі і спитала:
    – А вас що, не ображає такий стан речей?
    – Ображає, але…
    – Але будете терпіти – роздратовано закінчила вона.
    – Послухайте, пані – обурився в свою чергу Ярослав – Від того, що ми потупаємо ніжкою, нічого не зміниться. Хіба що у вас є конкретний план, як змінити суспільство, що потонуло в абсурді.
    Останнє вийшло надто різко і він одразу пошкодував про це.
    – Вибачте, я не хотів!
    – Та нічого – збадьорилась дівчина – Принаймні ще комусь не байдуже.
    – Пані…
    – Оля.
    – Пані Олю…
    – Можна без “пані” – посміхнулась вона.
    – Добре – теж не втримався від посмішки Ярослав – Олю, я думаю, багато кому не байдуже, але навряд чи це щось змінить.
    – То ви пропонуєте, навіть, не намагатись опиратися цьому?
    – Я пропоную не витрачати даремно сили – втомлено сказав астроном і додав – Мене, до речі, звуть Ярослав.
    – Дуже приємно, Ярославе, зустріти тверезо мислячу людину.
    – Навзаєм.
    – Я так розумію у нас однакова ситуація?
    – Схоже на те.
    Оля на мить замовкла, занурившись в свої думки, а тоді неочікувано сказала:
    – Я збираюсь десь пообідати. Не складете мені компанію?
    – Звісно, буду тільки радий вашому товариству – Ярослав найменше чекав подібної пропозиції, але щось радісно тьохнуло в його серці.
    За обідом, виявилось, що Оля була провідним журналістом одного з найпопулярніших інформаційних порталів Українського Віртуалу, але була відсторонена за підняття занадто гострих питань. Її остання стаття про проблему перенаселення планети викликала особливе засудження, тому система наполегливо рекомендувала їй пройти актуалізацію даних. А після тестів виявилось, що дівчина, до всього, ще й має таку ж проблему з нормальністю як і Ярослав, тож Віртуал не тільки не повернув їй місце в редакції порталу, а й позбавив права займати профільну спеціальність.
    – А що було в тій статті про перенаселення? – спитав Ярослав.
    – Нічого особливого – безтурботно відповіла Оля, відламуючи шматочок десерту – Просто нагадала людям, що нас вже тринадцять мільярдів і, більш докладно, що це для нас всіх означає…
    Ярослав лише посміхнувся. Оля теж задоволено посміхнулась, досі пишаючись своїм вчинком, хоч він і призвів до такої халепи в її житті.
    Після обіду вони ще довго гуляли Києвом, а надвечір дійшли до пагорба з обсерваторією. Ярослав сумно подивився на темні куполи телескопів, але раптом згадав, що має ключі, бо збирався зняти кілька показників з сонячних телескопів. Залишок вечора вони з Олею дивились на зоряне небо…
    
    Пройшло вже два тижні з того часу, як Ярослав невдало пройшов актуалізацію даних у Віртуалі. Але підроблювати справки він не пішов і в Лісники також не повернувся. Тепер в нього був зовсім інший план.
    Він сидів за моніторами київської обсерваторії і нетерпляче чекав зв’язку зі своїм другом з NASA. Нарешті, на одному з екранів з’явилось зображення усміхненого парубка.
    – Вітаю, друже! – щиро посміхнувся геліофізик, вимовляючи українські слова з американським акцентом – Я так розумію, тебе знову цікавить активність Сонця? 
    – Цього разу ні. Але хочу дещо в тебе дізнатись.
    – Нема проблем, Славо, кажи що треба – посміхнувся голівудською посмішкою американський астроном.
    – Що ти знаєш про програму Ілона Маска?
    – Теж саме, що й ти – засміявся американець – Що вона була закрита ще двадцять років тому.
    – Закрита чи закинута? – напружено спитав Ярослав.
    – А яка різниця? – здивувався Алекс – Все як завжди! Припинили фінансування, а що з того вийшло, можеш сам уявити.
    – А що зробили з шатлами?
    – Мабуть нічого – задумався астрофізик – Може й досі стоять в ангарах. А що ти надумав? Хочеш злітати на Марс у найближчу відпустку? – і він весело засміявся, та не побачивши посмішки на обличчі друга, стурбовано спитав – Ти серйозно? Вирогідність, що шатли цілі і готові до перельотів майже нульова. А, навіть, якщо все діюче, потрібні спеціалісти для запуску.
    – От тому я й хотів з тобою поговорити.
    – Ну, друже, це серйозна задача – напружився Алекс.
    – Я буду дуже вдячний, якщо ти просто дізнаєшся чи є щось працююче в тих ангарах.
    – Це я точно можу – нарешті, сказав Алекс – Але більшого не обіцяю!
    – Дякую, Алексе.
    – Поки нема за що, друже – посміхнувся американець – Але скажи мені, чого раптом ти хочеш податися на Марс? Ми ж, навіть, не знаємо що там взагалі залишилось від тих поселень. Чи ти так розчарувався в житті, що вирішив змарнувати його на будь-що?
    – Навпаки – посміхнувся Ярослав – Тепер я маю дещо цінне в житті, тому не хочу його марнувати.
    Пройшло лише кілька хвилин після закінчення розмови, як він почув знайомі легкі кроки на першому поверсі купола. Він зірвався і пішов назустріч.
    – Що, зголоднів, мій астрономе? – посміхнулась Оля і легко чмокнула його в губи.
    – Так – посміхнувся Ярослав, притягнув її до себе і поцілував так, що вона мало не погубила паперові пакети з випічкою.
    Вже ввечері, коли вони з Олею вмостились з філіжанками кави на панорамному балконі його квартири, Ярослав обережно спитав:
    – А що б ти сказала, якби я запропонував жити в зовсім іншому місці?
    – Хочеш кинути свій рідний Київ? – примружилась дівчина, відводячи погляд від нічних краєвидів міста – І яку країну обрав?
    – Ні, я маю на увазі більш масштабне переселення. Наприклад, на іншу планету.
    – Ти що вирішив стати Ілоном Маском і очолити колонію на Марсі? – засміялась молода журналістка.
    – Чому б ні? – жартома відповів Ярослав.
    – Тому що досвід Ілона Маска показав, що це безнадійно – одразу посумнішала Оля.
    – Чому ж! Я вважаю, він здійснив все задумане. Побудував шатли, полетів на Марс, заснував поселення, запустив процес тераформування планети. І, врешті, досяг того, що поселення стало повністю автономною колонією, незалежною від Землі.
    – І чим все скінчилось? Нещасний випадок в марсіанському кар’єрі і лідера колонії немає. А без лідера виявилось, що нікому нічого не потрібно. Мешканці колонії повернулись на Землю, і програма Маска стала хіба що способом екзотично провести відпустку. А зараз ми взагалі забули про космос – розгнівано додала вона – Не хочу, навіть, згадувати втрачені можливості нашої цивілізації!
    
    На зв’язку знову був Алекс.
    – У мене для тебе чудові новини – широко посміхався американський астрофізик – Ангари в порядку і шатли також. А ще я випадково вийшов на знайомих, які мали пряме відношення до запусків і готові, заради цікавості, відправити тебе на Марс.
    – Ти жартуєш? – схвильовано спитав Ярослав.
    – Анітрохи – повільно сказав Алекс – Я правильно вимовляю це слово?
    – Чудова вимова! То скільки це коштує і які ризики? Щодо грошей, то можу лише продати свою квартиру в Києві, а це не так багато.
    – Облиш, я вже про все домовився – задоволено відповів Алекс – Кажу ж тобі, люди готові зробити це заради цікавості. Квартира ще знадобиться, якщо раптом виявиться, що там все зруйноване і треба повертатись.
    – Не знаю як тобі дякувати, друже!
    – Пришлеш листівку з Марса – засміявся астрофізик.
    – Ще одне маю сказати – зам’явся Ярослав – Нас буде двоє…
    – Та хоч п’ятеро. Найменший шатл на двадцятьох людей.
    – Добре. То коли запуск?
    – Мені сказали, що на підготовку піде три тижні, але ви маєте бути там значно раніше, щоб пройти тренування.
    – Ясно...
    
    Знову був вечір. Ярослав перебирав каштанове волосся тої, яка лише за три тижні перевернула весь його світ.
    – Олю, я маю з тобою поговорити про дещо – помітно хвилюючись почав він.
    – Ого як серйозно - покепкувала вона, відкладаючи планшет, на якому читала новини.
     – Пам’ятаєш, ми говорили про Марс? – продовжив він, не звертаючи уваги на її легковажність.
    – Так – Оля ліниво сіла на дивані, забравши голову з його колін, показуючи що вона серйозна і готова слухати, але не втрималась від посмішки – То що там трапилось з Марсом?
    – Я сьогодні дізнався, що є реальна можливість туди полетіти – видихнув астроном.
    Дівчина перестала посміхатись, довго мовчала, а тоді, нарешті, сказала:
    – То ти серйозно про це думав?
    – А чому ні? Наша цивілізація дійшла до абсурду і нам немає тут місця.
    – Так, мабуть – розгублено відповіла вона – Але ж там, на Марсі, ми будемо лише уламками цивілізації…
    – Краще бути уламками цивілізації, ніж деградувати разом з нею.
    – Можливо… – Оля задумалась, а тоді раптом сказала – Але я не можу полетіти з тобою.
    – Чому? – у Ярослава впало серце.
    – Я дещо тобі не розповіла – вона раптом геть змінилась в обличчі.
    Такою невпевненою він ще ні разу її не бачив. Але він мовчки чекав, намагаючись бути готовим до будь-чого.
    – Я вагітна – нарешті, сказала вона.
    Ярослав таки не був готовий почути подібне, але швидко зібрався:
    – Як давно?
    – Скоро буде два місяці – впавшим голосом відповіла Оля.
    Він якийсь час мовчав, а тоді, нарешті, порушив гнітючу тишу.
    – Ти хочеш залишитись на Землі, щоб виховувати дитину разом з її батьком? - якомога спокійніше спитав він, хоч це і давалось йому важко.
    – Ні! – відчайдушно вигукнула Оля – Я не хочу, навіть, бачити батька дитини. Наші стосунки з ним були результатом розіграшу!
    Дівчина мало не плакала, але Ярослав нічого не сказав і вона продовжила:
    – Як, виявилось, він заклався зі своїм постійним партнером, що зможе мати стосунки з дівчиною і вона не здогадається, що, насправді, його цікавлять лише хлопці – вона важко видихнула, а тоді тихо додала – Як бачиш, моє життя вже результат абсурду…
    – Розумію – повільно сказав Ярослав, а тоді додав – Якщо ти готова летіти зі мною, то я можу дізнатись, наскільки безпечним буде переліт у твоєму стані.
    – Вибач, я мала сказати тобі раніше… – зі сльозами промовила Оля і з надією додала – Я готова летіти з тобою, але чи ти тепер захочеш бути зі мною?
    – Звісно, захочу – Ярослав, нарешті дав волю почуттям і пригорнув її до себе.
    
    Далі був переліт над океаном, а тоді купа аналізів, інструкцій та тренувань і, нарешті, яскравий спалах зльоту. А тоді тиша на кілька місяців і лише блакитна куля в ілюмінаторі, що з кожним днем ставала все меншою.
    Все що відбувалось, здавалось нереальним. Ярослав сам не вірив у те, на що вони зважились. Він хвилювався за Олю, але вона почувалася добре. Його мучила невідомість, що чекала на новій планеті і в якийсь момент стало здаватись, що переліт ніколи не закінчиться. Але Земля поволі зменшувалась, а Марс наближався, як невідворотнє майбутнє…
    – Це неймовірно! – тільки й змогла сказати Оля, побачивши те, що залишилось від марсіанської колонії.
    
    Тринадцятирічний хлопчик з цікавістю спостерігав за всіма рухами молодого чоловіка, що налаштував координати телескопа.
    – Дивитись будеш сюди, Олежку – нарешті, сказав він, закінчивши налаштування – А потім все докладно розповіси.
    – Добре, тату – зрадів малий і серйозно додав – Починаю спостереження за планетою Земля!
    – А мені можна, татку? – підбігла дівчинка років чотирьох.
    – Ні, Зорянко – одним рухом підхопив малу чоловік і поніс з куполу обсерваторії через прозорий коридор – Ми ще маємо допомогти мамі впоратись з налаштуваннями зрошувальної системи теплиць. Це теж дуже відповідальна робота!
    – Мама вже сама впоралась, ледацюги – молода жінка вигулькнула зі східних теплиць.
    – Тоді йдемо в головний купол. Вже час! – чоловік спробував поцілувати жінку, але дитина вперла маленькі рученята в щоки батьків.
    – Може одну пропустимо? – прошепотіла жінка, дотягнувшись до обличчя чоловіка, не зважаючи на перешкоду.
    – Не варто подавати поганий приклад – посміхнувся він, притягуючи її до себе – Деякі тільки недавно прилетіли.
    Молода жінка подивилась на захід сонця через стіни прозорого коридору.
    – Хто б міг подумати, що ми знайдемо тут те, що, навіть, на Землі було вже втрачено…
    – Завезти сюди весь архів знань та технологій під час першої колонізації, було чудовою ідеєю - посміхнувся чоловік.
    В прозорій трубі коридора з’явився усміхнений чолов’яга.
    – Олю, Ярославе! Ну де ви там застрягли? – гукнув він – Вже більше тисячі людей гудуть під головним куполом! Треба їм щось сказати.
    – Вже більше тисячі, Алексе? – здивувався Ярослав – Наші “уламки” набувають масштабів.
    Вони вже майже дійшли, коли їх наздогнав Олежик.
    – Тату, вона згасла! – схвильовано сказав він.
    Ярослав дістав планшет і вивів зображення з телескопа, направленого на Землю. Дорослі розуміюче переглянулись і Алекс сказав:
    – Треба сказати всім, що ми вже не уламки, а вся цивілізація...
    
    
    
    
    

  Время приёма: 16:49 19.04.2020