08:30 03.05.2020
Вітаємо переможців 53-ого конкурсу!

1 Олена ar027 Перелітний

2 Юлес Скела ar038 Полювання на Чугайстра

3 Макс Пшебильський ar008 Монетний двір


07:59 01.01.2020
Отпечатан тираж 40-ого выпуска.
Заказы отправляйте Татьяне Левченко (ака Птица Сирин).
Или на reglav @ rbg-azimut.com
Поздравляем писателей и читателей с этим событием.


   
 
 
    запомнить
     
Регистрация Конкурс № 53 (весна 2020) Фінал

Автор: Тень Тени Количество символов: 27331
Конкурс № 53 (весна 2020) Фінал
рассказ открыт для комментариев

ar024 Надія


    Попереду видніються обвуглені стіни. Дах згорів начисто. Колись це була велика й гарна хатина. Жаль, що і тут нічим поживитись. Голодний шлунок невдоволено бурчить. Хм, я вже й точно не пам’ятаю, коли востаннє харчувався. Десь дня зо два тому з’їв мертву ворону. Чи може після того минуло вже три доби?
     Віддалік помічаю вцілілий сарайчик. Навряд чи в ньому є щось їстівне. Певно господарі тримали там реманент, або різний непотріб, який негоже зберігати в будинку. Почуваюсь, наче змучений спрагою мандрівник у пустелі, що вгледів колодязя. В ньому може й немає води, але ноги, втомлені довгою дорогою, самі біжать до знахідки.
     Штовхаю двері – зачинено. Брязкає на ланцюжку іржавий замок. А шукати згарищем ключі не хочеться. Навряд заподію більшу шкоду власникам, ніж пожежа, що знищила їх дім. Щосили тручаю плечем старенькі дошки. Від удару двері розламуються, я падаю всередину. Боляче б'юсь ліктем об щось металеве.
     Та це ж бензопилка! І кому спало на думку залишити її саме тут, на проході? Видно господар саме пиляв якусь деревину, коли все розпочалось. Він похапцем заніс інструмент до сараю, а вже повернутися назад та навести лад йому не судилося. Подібне знаряддя і у мене колись було, до сьомого поту з ним напрацювався. Але з сьогодення минуле видається райським життям. Ситою казкою, яку ніхто не цінував.
     Під стінами збирають пил стоси пустих ящиків. На столику – миска з гвіздками, молоток, долото з тріснутою ручкою. В одному кутку прихилились граблі та лопати, у іншому – стовбичить бочка. Зазираю до неї в надії віднайти хоч якийсь харч – та де там! На дні лиш купа брудного ганчір’я. Зі злості хочеться підпалити сарай!
     Вчуваю віддалений галас. Значить я помилявся, гадаючи, що в цьому селищі не має живих душ. Обережно визираю назовні. Помічаю, що в напрямку до згарища мчить маленька постать, а навздогін три більші, супроводжуючи погоню погрозливим ревищем. Зненацька болісно стискається серце – розпізнаю у втікачеві людину!
     Це маленька дівчинка років шести-семи, вбрана у синеньке платтячко, явно на розмір більше, ніж треба. Довге русяве волосся розвівається від швидкого бігу. Босі ноги так і миготять в повітрі, наче й не торкаються землі. А за нею поспішають рептилоїди. Їх напіввідкриті, всіяні гострими іклами, пащі, не обіцяють нічого доброго.
     Раптово мала шпортається і падає. Хапається за гомілку. Швидко підводиться, але одразу ж зі стогоном осідає на траву ‒ сильно травмувала ногу. Ще кілька секунд і розлютовані хижаки наздоженуть беззахисну жертву.
     Найрозумніше зачаїтися у сарайчику. Мутанти, зайняті пожиранням здобичі, навряд чи мене помітять. Та я не хочу дослухатися порад здорового глузду. Озираюсь на мотлох довкола – адже голіруч у мене взагалі немає шансів. Тільки стану ще однією стравою для рептилоїдів. Погляд натикається на кляту бензопилку. Хапаю її, і кидаюсь навперейми хижакам, молячись, аби вона була справна, а в бачку мала достатньо палива.
     На бігу зсуваю ланцюгове гальмо вперед. Встановлюю кнопку запалювання в положення «ввімкнуто», а комбінований важіль віджимаю вниз. Витягую дросельну заслінку, а тоді шарпаю за пусковий тросик. Раз, другий, третій! Ну ж бо, давай!
     Пилка спочатку кашляє, а потім з неохочим торохтінням заводиться. В цю мить я опиняюсь між бідолашною дівчинкою та мутантами. Тисну на важіль газу, показуючи рептилоїдам, що готовий захистити і себе, і малу. Повітря сповнюється їдким димом.
     Нападники спантеличено переглядаються, однак відступати не бажають. Найкрупніший з них вишкірюється і підступно б’є мене зліва довгим хвостом. Я валюся з ніг. А нетерплячий агресор кидається зверху, цілячи в шию, щоб добити.
     І наштовхується на вістря моєї імпровізованої зброї, яку я так і не випустив з рук.
     Груди ворога вибухають багряним фонтаном, а від передсмертного крику в мене закладає вуха. Його товариші так нажахані швидкою загибеллю вожака, що замість того, щоб атакувати мене з двох сторін – ганебно тікають з поля бою.
     Пилка глохне. Зсуваю з себе труп самовпевненого мутанта, підвожусь. Дівчинка на тому ж місці, де я її бачив хвилину тому. Сидить, обіймаючи пошкоджену ногу. Замурзане обличчя спотворене болем. У великих очах ‒ смертельний відчай. Зараз я для неї виглядаю чи не страшнішим, ніж ті рептилоїди, яких я відігнав. Стираю долонею з обличчя липку кров вбитого.
     Дитина, не зважаючи на змарнілість, виглядає досить апетитною. Так і хочеться вгризтися в її молоденьке соковите м’ясце! Ковтаю слину, живіт урчить так голосно, наче намагається сповістити весь світ про свої потреби. Може й справді піддатись інстинктам і вволю поласувати? Коли ще буде нагода скуштувати свіженьку людятину?
     Та замість цього я старанно, наскільки дозволяють мої голосові зв’язки, вимовляю:
     – Не бійся! Не скривджу! Я – друг!
     Не знаю, чи вірить вона мені. На її місці я б цього не робив. Такій гидкій потворі, якою є тепер я, не місце на білому світі. Та як бути, коли більшість перетворилась на мутантів? І зробила з цивілізацією те, що не змогли всі війни та стихійні лиха разом узяті!
     – Гаразд… Я також буду твоїм… другом, — чую тихий тремтячий голос.
     ‒ Як тебе звати?
     ‒ Надійка, ‒ кволо посміхається дівчинка.
     ‒ А я ‒ Михайло!
     Вперше за останні місяці зі мною хтось розмовляє. Сподіваюся, що моя посмішка не сприймається новим другом, як хижацький оскал.
    
    ***
    
     Перші кілька кілометрів нести врятовану дівчинку зовсім не тяжко. Потім дається в знаки виснаження від голодування. Шкодую, що не скористався вбитим нападником. Судячи з його габаритів, я добряче наталував би солоденьким м’ясцем пузо. Але в присутності дитини пожирати чужу плоть мені совісно.
     Прагну відійти якнайдалі від клятого селища. Ті два мутанти, що втекли, могли розквитатись з нами пізніше. А може й привести ще рептилоїдів. Розумію, що мені чудом вдалося врятувати Надійку, та це не значить, що везіння довго триватиме.
     Обхопивши мою шию рученятками, дівчинка дрімає. А я все мізкую, як чинити далі. Мені і самому тяжко знайти їжу. А тут ще й дитина на руках! Невже я зробив велику помилку, коли заступився за милого янголятка?
     ‒ Втомився? ‒ дівчинка розплющує очі. Вони яскраво-зелені, обрамлені по-дитячому довгими віями. А от погляд дуже серйозний, як у дорослого. Здається, що їй набагато більше років, ніж є. Мабуть достобіса пережила горя за останній час.
     ‒ Трохи, ‒ зізнаюся щиро. ‒ Не зважай. Я ще маю сили.
     ‒ Мені вже краще. Майже не болить. Я піду сама, ‒ супиться підопічна.
     Зупиняюсь, випускаю її на траву. Надійка тихо стогне, коли стає на землю. Перелому в неї немає, я перевіряв, а от м’язи гомілковостопного суглоба вона розтягнула.
     ‒ Давай спочинемо, ‒ пропоную я, присідаючи на камінь. ‒ А тоді я тебе знов понесу, поки нога не загоїться.
     Дитина киває. Зненацька цікавиться:
     ‒ Як тобі вдалося залишитися людиною в цьому тілі?
     ‒ Не знаю, ‒ знизую плечима.
     Я вмію стримуватись, хоч інколи й тягне на осоружні вчинки. Однак втратити співчуття, перетворитися на лютого звіра і в душі ‒ то найганебніше. Краще вже смерть. Навіть не уявляю, що може статись, якщо хоч раз піддамся спокусі. Можливо мою свідомість затьмарять інстинкти, як це відбулося з іншими рептилоїдами?
     ‒ А ти чому не стала мутантом? ‒ приглядаюсь до Надійки. ‒ Уникнула вакцинації?
     Подібні випадки були. Цілі сім’ї відмовлялись від ліків проти небезпечного вірусу та ховались від правоохоронних органів, вважаючи медицину ‒ злом. За іронією долі так і сталося. Часу на випробування нового препарату було обмаль, людство вимагало дієвих ліків від пандемії в найкоротші терміни. Хворобу вдалося повністю погасити. Ось тільки побічний ефект від рятівного винаходу виявився непередбачуваним.
     Мозок людини складається з трьох формацій. Найдавніша ‒ рептильна, відповідає за базові інстинкти, агресію. Жорстокість та байдужість щодо інших ‒ ось притаманний її прояв. Це наш холоднокровний автопілот для виживання, який дістався у спадок від плазунів. І препарат чомусь стимулював його домінування у вакцинованих та стрибкоподібну мутацію всього організму через деякий час.
     ‒ Я отримала вакцину одночасно з батьками, ‒ твердо каже Надійка. А потім жалібно схлипує. ‒ Тільки одного ранку вони прокинулись злими крокодилами, а я ‒ ні. Вони… вони і раніше часто сварились, а в той день просто загризли один одного! Я ж після того в підвалі переховувалась, лиш зрідка гуляти виходила. Аж поки мене не знайшла трійка мутантів, від яких ти мене врятував.
     Невже Надійка настільки цінна? І дослідивши її ДНК можна зрозуміти, як не перетворитися на рептилоїда? А також, що вкрай важливо, як безталанним мутантам повернути людську подобу? Слід обов’язково доставити дитину вченим. Вакцинація не відбувалась всюди одночасно. Її починали з найбільш критичних регіонів поширення пандемії. Ймовірно залишились невакциновані регіони.
     ‒ Треба поспішати! ‒ стрімко підвожусь, обережно беру на руки Надійку.
    Вона не сперечається. Розуміє, що ми у великій скруті.
     ‒ Не так швидко! ‒ зненацька із-за куща виходить огрядний чоловік, на мене націлена мисливська гвинтівка. І як я не почув, коли він підкрався? Втома і голод ‒ ось усе моє недолуге виправдання. Але ж це людина, не мутант! Вона допоможе!
     ‒ Відпусти дитину, потворо! ‒ вимагає власник зброї.
    Поряд з мисливцем показується ще один чолов’яга. Він нижчий на зріс, худіший. Обличчя його заросле бородою мало не до очей. В його руках помічаю довгого ножа. Для них я не більше, ніж огидний рептилоїд, вбити якого ‒ благородна справа. І тільки дівчинка відійде подалі ‒ мене щедро нашпигують кулями.
     ‒ Я не бажаю вам зла, ‒ звертаюсь до людей, промовляючи максимально виразно. ‒ Давайте спокійно поговоримо. Маю важливу інформацію для всього людства!
     ‒ Ти диви! Воно ще й гарно базікає! ‒ підіймає брови товстун.
     ‒ Жити хоче, тварюка! ‒ зауважує бородатий напарник. ‒ Ось нас і забріхує.
     ‒ Дівча відпустиш, тоді й потеревенимо від душі! ‒ хитрує власник гвинтівки, не спускаючи мене з прицілу. ‒ Доведи свої слова добрим вчинком. Зможеш?
     От я і попався! Не треба було рота, тобто пащу, роззявляти! А я ще й старався, аби моя дикція була розбірливою, що не так просто в тілі мутанта-рептилоїда.
     Робити нічого. Дитина ‒ понад усе! Вирішую підкоритися. Під пильними поглядами чоловіків опускаю Надійку додолу. Легенько підштовхую її в бік людей.
     Дівчинка міцно хапається за мою долоню. Її великі зелені очі сповненні жалю.
     ‒ Він ‒ хороший. Він ‒ друг, ‒ раптом голосно каже Надійка. ‒ Я нікуди не піду!
     ‒ Та вони заодно! ‒ вирішує бородань, спльовуючи на траву. ‒ Вали їх обох!
     ‒ Вона ще зовсім мала… ‒ в голос розмірковує товстун. В його інтонації відчувається квола боротьба сумління з підлістю.
     ‒ Не хоче дівчисько ‒ й не треба! Зі своїми спиногризами повно клопоту, то ще чужу дармоїдку додому вести? ‒ викладає вагомий аргумент його менш совісний товариш, зміряючи нас принизливим поглядом. ‒ А так одним махом всі проблеми фю-ють і немає! Ніхто тобі жодного осудливого слова не скаже.
     У відповідь ‒ мовчанка. А значить смертельний вирок для нас.
     ‒ Падай, ‒ шепчу я дівчинці. Не хочу, щоб вона опинилась на лінії вогню.
     Надійка кмітлива, одразу виконує моє прохання.
     Стрибаю, щоб вибити з рук нападника зброю.
     Гуркотить постріл. Гострий біль обпікає ліве плече.
     Та я вже тручаю мисливця на землю. Кусаю його правицю нижче ліктя, він випускає гвинтівку і знавісніло волає:
     ‒ А-а-а! Воно руку відкусило! Рятуйте!
     Так і кортить вгризтися зубами в горлянку, щоб товстун назавжди замовк!
     Десь поряд має бути ще ворог. Озираюсь, і вчасно: худорлявий бородань заносить ніж для удару мені у спину. Збиваю його з ніг помахом хвоста.
     З мого плеча струменить кров. Куля пройшла навиліт, але кожен рух приносить невимовні страждання. Нічого, мушу терпіти! Підбігаю до Надійки, хапаю її під пахву здоровою рукою і мчуся подалі звідси. Позаду лунають верескливі прокльони.
     ‒ Михайле, чому ті люди поводились, як монстри? ‒ сумовито запитує Надійка, коли я нарешті зупиняюся, щоб віддихатись.
     Сказати, що такими їх зробив злий світ? Це брехня, люди не були праведниками і до Апокаліпсису. Та і я далеко не без гріхів. Краще вже промовчу.
    
    ***
    
     Дівчина відриває довгі смужки матерії від подолу голубенького платтячка і дбайливо перев’язує ними мою рану. Ось де стає у нагоді те, що одяг для Надійки трохи завеликий, куплений явно на виріст. Потім, накульгуючи, вона йде за яблуками до старого садка, що росте неподалік нашого привалу. Приносить мені, та я хитаю головою.
     Рептилоїдному організму фрукти не смакують. Кортить чогось калорійнішого, а не кислуватий напівдостиглий плід. Слід було й справді відгризти руку злому мисливцеві. А краще ‒ обидві. Щоб більше ні в кого не зміг поцілити. Хоч з іншого боку, я його чудово розумію. Але хто ж зрозуміє мене? Чи ось цю маленьку дівчинку?
     Де знайти нормальних людей? Країна велика, не могли ж усі загинути! Може до порятунку не так вже й багато по міркам доапокаліптичного світу, якась сотня кілометрів. От тільки я серйозно поранений, а Надійка ‒ травмована. І на шляху зустрінеться ще не один оскаженілий рептилоїд або недобрий чоловік.
     Мені вже двічі за сьогодні пощастило уникнути смерті. Може й надалі доля буде прихильною? Навіть, якщо так не вважаю, при дитині не слід розводити нюні. Я ж бо в її очах великий і сильний. Справжній герой, який має впоратись з грізною небезпекою, перемогти усіх ворогів, виправити кривду, врятувати світ…
     ‒ Не бійся! Все буде добре! ‒ раптом каже дівчинка і пригортається до мене.
     Її слова розтоплюють лід зневіри у моїй душі. Обережно гладжу її по русявому волоссю. Так, все має бути добре! Інакше ‒ навіщо ці страждання? Я зроблю все, на що здатен, аби всім було де довго і щасливо жити!
     За годину виходимо до шосе. Посеред дороги бовваніють дві машини. Від зіткнення переднє ліве крило маленької сірої автівки глибоко втиснуте у моторний відсік. Чорний джип постраждав менше, в нього прим’ятий передній бампер, розламана решітка радіатора, розбиті ліхтарі. Поблизу не видно ні водіїв, ні пасажирів.
     Ніколи не мав автомобіля, тому раніше й не думав, що можна скористатись ним для нашої подорожі. Зараз ця ідея видається дуже привабливою. Оглядаю салон джипа через прочинені дверцята. Все ціле, тільки скло та панель керування густо заляпані засохлими темно-коричневими цятками крові. Та головне ‒ ключ в замку запалювання! Про долю колишніх господарів стараюсь не міркувати.
     Втискуюсь на сидінні водія. Та де там! І дихнути важко, а про керування можна взагалі забутив. Шарпаю за крісло кілька разів, аж поки не ламається кріплення. Викидаю весь цей зайвий мотлох на асфальт. Сідаю прямо на підлогу джипа, впираючись хвостом у заднє сидіння. Ноги якраз достають педалей, а руки ‒ керма.
     Згадую, що робили приятелі чи таксисти, з якими я інколи їздив. Повертаю ключ за годинниковою стрілкою. Загоряються індикатори на приладах. Кручу далі ‒ запускається двигун. Хм, акумулятор ще не здох і те добре! Витискаю щеплення, ставлю важіль з нейтральної на задню передачу. Помалу відпускаю педаль: джип ривками задкує від розбитого седана. Що ж, над плавність треба ще попрацювати!
     Як для водія-початківця вправлятись з машиною у мене виходить пристойно. Інструктор мене б і лаяв, а от Надійка не робить зауважень. Вона сидить на передньому пасажирському кріслі і крутить головою на всі боки, коли ми проїжджаємо повз розтрощені авто, зруйновані або покинуті будівлі. Стає особливо боляче, як бачу школу чи лікарню, у вікнах яких не вціліли шибки…
     Палива у бензобаку залишається все менше. Та я заспокоюю себе тим, що коли воно скінчиться ‒ зціджу з чужої машини, он скільки їх стоїть обабіч шляху. Кілька разів натрапляєм на мутантів. Вони уважно дослухаються до гудіння двигуна, деякі намагаються переслідувати. Та догнати нас їм не під силу.
     ‒ Сумуєш за батьками? ‒ співчутливо питаюсь в дитини.
     ‒ Так, ‒ зізнається Надійка. ‒ Самій тяжко… Не хотів би стати мої… татком?
     ‒ А то нічого, що я такий… страшненький? ‒ ніяково посміхаюся.
     ‒ Для мене ти ‒ найкращий в світі!
     Так мені ніхто не казав. Навіть жінка, коли ми ще були одружені.
     ‒ Я… Я не проти, ‒ тихо відповідаю.
     Тим часом дорога стає петляти. По обидва боки від неї виростають високі пагорби, вкриті хвойним лісом. Пейзаж настільки красивий, що, милуючись ним, я на деякий час забуваю про біди. Раптом попереду з'являється громіздка перешкода сіро-зеленого кольору. Не вірю очам! То ‒ справжнісінький танк. Поряд з ним ‒ щось на зразок блокпосту: викладені мішки з піском, снують люди у військовій формі.
     Невже ми такі дісталися острівця цивілізації про який так мріяли? Армія ‒ то явна ознака організованого суспільства. Кортить втиснути педаль газу в підлогу, аби хутчіш домчати до солдат. Та замість цього я збавляю швидкість. Не вистачало, щоб нас випадково сприйняли за ворогів, та відреагували відповідним чином.
     Дорога стає гіршою, джип підкидає на ямах. Під колесами машини щось хрускотить: серед гравію помічаю уламки кісток та гільзи. Певно в цій місцині раніше йшли криваві бої. І загинуло багато рептилоїдів, при спробі пробитися до людей.
     Десь за пів-сотні метрів до блокпоста зупиняюсь. На нас націлена така кількість різноманітної зброї, що за лічені секунди перетворить автомобіль на купу дірявого залізяччя. А якщо гармата танка дасть залп прямою наводкою ‒ то взагалі тільки яма залишиться. Та мені не страшно. Навпаки! Дуже радий, що нарешті сюди дістався!
     ‒ Не стріляйте! Ми ‒ свої! ‒ гучно сповіщаю я, опускаючи бічне скло.
    Чоловіки у військовій формі здивовано переглядаються.
     ‒ Маю важливу інформацію для керівництва! ‒ продовжую я.
    До мене дуже повільно, наче побоюючись якогось підступу, підходить високий хлопчина з сержантськими нашивками. Він тримає автомата напоготові.
     ‒ Доброго дня! Не бійтесь. У нас немає зброї, ‒ кажу йому привітно.
     ‒ Припинити розмови. Вийдіть з машини. Руки над головою. І без фокусів!
     Підкоряюсь наказам. Бачу, що Надійка робить так само. Що ж, заходи безпеки понад усе. Сперечатись зараз не має сенсу.
     Сержант відступає від мене на два кроки і дає знак рукою котромусь зі своїх.
     І одразу ж новий біль входить у моє стегно. А за ним відчуваю, як дерев’яніє нога.
     Хочу щось запитати, пояснити… Та замість цього паморочиться в голові. Земля піді мною хитається, а потім враз стає дибки і б’є мене в обличчя.
     Останнє, що чую, це розпачливий крик Надійки:
     ‒ Не чіпайте! Він ‒ людина!
    
    ***
    
     Мені сниться жахіття. Щось незриме притискає мене до ліжка так сильно, що й ворухнутись неможливо. Щосили сіпаюсь, намагаючись прокинутись. Та невидимі пута й не думають відпускати. З неймовірним зусиллям підіймаю важелезні повіки. Світ навколо розпливчастий. З правого боку блимають якісь вогники.
     Пригадую все, що трапилось перед цим, аж до моменту, коли втратив свідомість. Стогну від безсилля. Ні, я маю боротися, як би тяжко не було! Поки живий ‒ ще не все втрачено. Для початку слід заспокоїтись та зосередитись.
     Зір повертається поволі. Я лежу в невеликій кімнаті. Кожна з кінцівок прив’язана до ліжка широким ременем. Рана на плечі забинтована, на стегні ‒ пластир. Я вдячний, що мене підлікували, але той спосіб, в який нас зустріли ‒ не до вподоби.
     Стіни та стеля приміщення білі, наче у лікарняній палаті. У протилежному від мене кінці ‒ двері, з прозорим віконечком. Поруч, на столику, ‒ якась апаратура із миготливими індикаторами. Дроти тягнуться до моєї голови. Ще кілька клем прикріплено до грудей.
     На що я власне сподівався? Нормальні люди й не повинні довіряти такому бридкому мутанту, як я. Вони правильно вирішили спершу усипити потвору потужним транквілізатором, надійно знерухомити, а вже потім розбиратися у ситуації. Отож треба даремно не сіпатись, а набратися терпцю.
     Мене зігріває думка, що Надійка у безпеці. Про неї обов’язково подбають. А вчені, дослідивши організм дівчинки, напевно зрозуміють, як допомогти рептилоїдам повернути людську подобу, а людям ‒ не мутувати. Заради цього не шкода зазнати будь-яких поневіряння, стерпіти найлютіший біль.
     У віконечко в дверях заглядає чоловік в окулярах. Наші погляди зустрічаються. Він вдоволено всміхається. Напевно це добрий знак. Чую клацання замка.
     До кімнати заходить лікар. Точніше, я не знаю достеменно хто він за професією, але халат на ньому такий же білосніжний, як і стіни, а для повного образа не вистачає стетоскопа на шиї. Гість чисто виголений, від нього приємно пахне одеколоном. І взагалі, він справляє гарне враження. Можливо тому, що я довго не бачив нормальних людей?
     Мало не плачу від розчулення.
     ‒ Доброго дня! Я ‒ Костянтин Олегович, завідувач лабораторії, ‒ лікар звертається до мене привітно. ‒ Наші вояки та дівчинка казали, що ви вмієте розмовляти. Це правда?
     ‒ Так, ‒ відповідаю я, старанно слідкуючи за вимовою. ‒ Розв’яжіть мене.
     ‒ Справді… Вибачте, не можу, ‒ розводить руками чоловік. ‒ Такі правила.
     ‒ Що з Надійкою?
     ‒ З нею все чудово. Вона тут, неподалік, через кілька боксів, ‒ Костянтин Олегович примружується. ‒ Чому так непокоїтесь за дитину? Це ж не ваша дочка.
     ‒ Навіть не родичка, ‒ опускаю погляд, є речі про які важко згадувати й зараз, коли пройшло багато часу, ‒ В мене з дружиною не було дітей. Хоч ми й дуже хотіли…
     Завідувач тактовно мовчить. Ось, що значить вихована людина.
     ‒ Надійка розповіла вам, про свою стійкість до мутації? ‒ цікавлюсь я, переводячи розмову на більш важливу тему. ‒ Це ж неймовірний шанс для всіх!
     ‒ Ми детально обстежили дівчинку, взяли аналізи. Сподіваюсь на перспективні результати, ‒ доброзичливо повідомляє лікар. ‒ Гадаю, на їх основі можна розробити препарат для блокування мутації людини по рептилоїдному типу.
     ‒ А мутанти… ‒ від хвилювання в мене перехоплює подих. ‒ Ви їм допоможете?
     Костянтин Олегович знімає окуляри. Витягує білосніжну хустинку. Дбайливо протирає скельця. Він умисно не поспішає, щось обдумуючи. Нарешті каже:
     ‒ В порівнянні з початковим періодом кількість рептилоїдів скоротилася більш, ніж втроє. Найдоцільніше почекати ще кілька місяців, а краще пів-року, і лише тоді розпочати зачистку території та відновлення економіки.
     ‒ Тобто… Їх не будуть лікувати? ‒ тихо перепитую я.
     ‒ На мою думку, це зайве. Доля подарували виняткову можливість створити новий, ідеальний світ. Перезавантажити соціальні відносини. Очиститись від всього, що заважало рухатись вперед. Навіть до введення надзвичайного стану ми були на межі виживання. На кожного працюючого припадало кілька громадян на утриманні: пенсіонерів, інвалідів, сиріт, тощо. Кому потрібен цей баласт, що постійно потребує величезних коштів?
     Зненацька розумію, що в кімнаті крім мене, бридкого рептилоїда, знаходиться ще один нелюд, в тисячі разів огидніший. Що значить гроші, нехай і дуже великі, супроти єдиного і неповторного життя? Від обурення стискаю долоні. Кігті впинаються в шкіру.
     ‒ А вам я хочу запропонувати співпрацю, ‒ каже Костянтин Олегович таким тоном, наче шкодує, за попередню відвертість. ‒ Якщо виконуватимете наші прохання, звітуватимете про свій стан, перебіг психічних процесів під час тестів і таке інше, то гарантую збереження життя й після закінчення досліджень.
     А якщо я не пристану на його умови? У мене немає жодних юридичних прав. Я у повній його владі, гірше, ніж бранець у тюрмі. Вибору по суті немає. Залишається на все погоджуватись, щоб зберегти шкуру, хоч і не віриться в щирість обіцянки. Зовсім не на таке я розраховував, добираючись сюди!
     ‒ Гаразд, ‒ відповідаю я після тривалої мовчанки.
     ‒ Розумне рішення, ‒ дарує комплімент Костянтин Олегович. ‒ Хвалю!
     Завідувач лабораторією знову широко посміхається, наче я зробив йому неабияку приємність. Та для мене його красиве обличчя стає відразливим. Хоча знаю: він щиро бажає людству щастя. Тільки для нього люди ‒ це купка тих, хто зараз мешкає в невеликих анклавах й не мутували. А для мене це поняття набагато ширше.
     ‒ Дайте папір і олівець! ‒ раптом я зважуюсь на вкрай важке рішення. Можливо найбезглуздіше в моєму житті. Але інакше вчинити просто не можу.
     ‒ Для чого? ‒ підозріло перепитує господар лабораторії.
     ‒ Хочу віддячити за щедру пропозицію, ‒ намагаюсь балакати спокійно, щоб голос не видав моїх справжніх почуттів. ‒ Ви ж не думали, що я прибув лиш для того, щоб доставити дівчинку? Маю важливу інформацію стосовно планів рептилоїдів на цей район. Можу намалювати місця їх вторгнення. У вас обмаль часу, щоб підготувати оборону.
     Костянтин Олегович полотніє і похапцем знаходить в кишені блокнот та ручку. Потім дивиться на мої зв’язані руки і швидко розщеплює ремінь на правій.
     Трясу звільненою кінцівкою, щоб покращити кровообіг. Тим часом лікар тримає блокнот таким чином, щоб мені зручно було ним скористатись. Креслю щось типу карти, хоч і уявлення не маю про цю місцевість. Навмання ставлю кілька хрестиків з різних боків малюнку. Завідувач лабораторією уважно приглядається до моєї роботи.
     Зненацька хапаю лікаря за горлянку. Він хрипить, намагається розтиснути своїми кволими рученятками мої товсті пальці. Двері відчиняються, до палати вбігає стурбований охоронець в чорній формі. На ходу він тягнеться до кобури на поясі. В його обов’язки певно входить спостереження за безпекою персоналу.
     Перестаю стримувати інстинкти. Краще бути диким звіром на волі, ніж розумним і слухняним піддослідним у цій лабораторії. Підтягую до пащі голову лікаря, відкушую її. Струмені крові бруднять білосніжні стіни та стелю. Щосили штовхаю безголове тіло на вартового. Воно звалює того на підлогу. Охоронець вдаряється потилицею об торець напівпрочинених дверей і втрачає свідомість, так і не скориставшись зброєю.
     Тямку я не втратив. Чи не тому, що вчинив лихе в ім’я загального блага, а не задля власної втіхи? Інколи добро ні з чого зробити, окрім, як зі зла! Просто я, так само, як і Костянтин Олегович, опинився не в тому місці та не в той час. І це слід виправляти!
     Вільною кінцівкою розщеплюю ремінь на лівій руці. Обриваю дроти на голові й грудях. Хутко звільняю ноги та тікаю з приміщення у довгий коридор.
     Мчу вперед, заглядаючи у віконечка дверей. У палатах, подібних моїй, лежать прип’яті до ліжок рептилоїди. По-моєму, хижаки чесніше робили, одразу роздираючи жертву на шматки, ніж ці люди, що мордують мутантів довго й виснажливо.
     Нарешті знаходжу Надійку. Дивно, але дитина теж міцно прив’язана. Біля дівчинки стоїть медсестра з тацею, на якій поблискують ампули та шприци.
     Вриваюсь до кімнати. Ноша випадає з рук жінки, з дзенькотом розсипається по підлозі. Працівниця відступає до стіни, закриваючи обличчя руками.
     ‒ Ти повернувся за мною! ‒ радісно кричить Надійка. ‒ Я так і знала!
     Звільняю дитину від пут. Беру на руки. Вона міцно обхоплює мою шию.
     Завиває сирена. Напевно охоронець отямився і подав знак тривоги. В кінці коридора помічаю сходи, збігаю ними до вестибюлю. Зверху чується тупіт численних ніг.
     ‒ Стій! Стій, потворо!
     Шлях перепиняють п’ятеро кремезних чоловіків з пістолетами у руках. Та стріляти не поспішають, певно інформовані про цінність дівчинки. А що вони можуть вдіяти з розлюченим рептилоїдом без вогнепальної зброї?
     Кидаюсь прямо на них, щедро роздаючи направо й наліво потужні удари хвостом і ногами. Супротивник розкиданий та деморалізований.
     Ось і рятівний вихід. На подвір’ї помічаю кілька машин. Серед них і наш чорний джип. Треба встигнути до нього! І спробувати знайти допомогу в іншому місці.
     Зненацька позаду лунаю постріли.
     Отже надійшов новий наказ. І дитина тепер не завада для того, щоб мене зупинити. Пригинаюсь, кулі свистять над головою. Нічого, впораюсь! Обов’язково!
     Коли з тобою Надія ‒ робитимеш все, на що здатен і навіть більше!
    

  Время приёма: 16:47 19.04.2020