08:30 03.05.2020
Вітаємо переможців 53-ого конкурсу!

1 Олена ar027 Перелітний

2 Юлес Скела ar038 Полювання на Чугайстра

3 Макс Пшебильський ar008 Монетний двір


07:59 01.01.2020
Отпечатан тираж 40-ого выпуска.
Заказы отправляйте Татьяне Левченко (ака Птица Сирин).
Или на reglav @ rbg-azimut.com
Поздравляем писателей и читателей с этим событием.


   
 
 
    запомнить
     
Регистрация Конкурс № 53 (весна 2020) Фінал

Автор: Георг Количество символов: 13230
Конкурс № 53 (весна 2020) Фінал
рассказ открыт для комментариев

ar039 Рейд


    

     Мряк неквапливо наближався. Здоровенний, товстезний, наче бочка. Нічого, я й не з такими колись справу мала, головне не прогавити момент нападу. Бо ж вони лиш на перший погляд незграбні та кволі, а як підійдуть ближче, то враз спритнішають. Тому їх більше, а нас менше.
     Шусть!
     Це мряк, пригнувшись, рвонув у мій бік. В такі моменти мені завжди здається, що у них в очах блищить азарт. Але, насправді, нічого в них там не блищить. Гнила плоть не може блищати, звісно ж.
     Поки я думки думаю, тіло виконує завчене на заняттях: крок праворуч, нахиляюся трошки вліво і прокручуюся на правій нозі. Біля вуха сухо клацають мрякові зубиська, але моя шия вже далеко. Зате рука з бардкою, зробивши затяжну дугу, близько. Близько до макітри мряка, звісно ж. Та чомусь замість глухого "хрунь", я чую сухе "хрясь!". Поки мій рот розкривається від подиву, мряк, ніби це щойно не об його макітру я зламала бардку, спокійненько собі розвертається і знову кидається на мене.
     До такого моє тіло не було готове, тож я просто падаю вниз. Мряк, перечепившись, смачно гепається на потрісканий асфальт, але мені його не шкода, а шкода себе, що залишилась наодинці і без зброї перед непростим суперником. Не треба було йти у розвідку самій, ой не треба.
     Біжу. Я люблю бігати, особливо, коли від цього залежить моє життя. Мряк плентається десь позаду, тварюка така. Бігати він не мастак, звісно ж, але мряки не втомлюються, а я - так. Рюкзак відчутно тисне на плечі, скільки я так витримаю? Півгодини, не більше, якраз до табору дістануся. А далі? Звісно ж, всі разом ми цього мряка легко здолаємо, але потім треба буде переноситися. Василівна за таке по голові не погладить, а Михайлівна так взагалі дасть по шапці.
     Попереду з'являється постать. Ще один мряк, звісно ж. На секунду зупиняюся, щоб затягнути ремені сильніше та ковтнути водички. У голові за цей час малюю маршрут то табору. Щось геть не малюється. Місто це якесь дивне, ніякого планування тобі, лише вузькі кривенькі вулички у яких легко втрапити у пастку. Он збоку якраз стоїть хапуняк. Виглядає цей ніби-кущ так, наче сохнув тут з дня Зінакшення, але я знаю, що варто лиш зачепити один з його корінців, як інші вмить в тебе вчепляться і вже не відпустять, хіба що коли самі кістки залишаться. Або якщо його бензином облити і підпалити. Шкода, що він мряків не їсть, лиш нормальних.
     Іду в обхід, через відкриті ворота, що ведуть у якийсь двір. І одразу ж натикаюся на циклопавука. Та ще потвора, звісно ж. Без роздумів вистрілює в мене павутинкою. І влучає. Мовчки витягую ніж і рубаю ту їдку нитку, а потім лезом відчищаю її залишки з рукава. Куртку пропекло, звісно ж. Шкода... Я любила цю рожеву шкірянку з блискучими шипами. Її Василівна знайшла минулого рейду. І так мені жалісно стало, що сльози самі з очей потекли. Але немає часу плакати, тому стрибаю вперед і всаджую лезо прямо в циклопавучаче око. Це не важко, бо око завбільшки як моя голова, а сам павук незграбний. Та й не павук це, скорше якась сухопутна медуза, але через те що він плете павутину і має одне велике око, ми називаємо таких тварюк циклопавуками. Він тихенько вищить, відштовхує мене своїми чіпкими лапками водночас намагаючись відповзти, але зіпсованої куртки я йому не пробачу, тож ще сильніше протискаю ніж всередину. За хвилину циклопавук затихає.
     Бридко, але намащую його слиз на свій одяг, навіть на рюкзак. Це ненадовго зіб'є мряків зі сліду, якраз встигну добігти до табору.
     Зверху блиснуло сонце. Це туман трошки розвіявся, допоки я тут поралася. Відразу стало видно орієнтир - замок. Василівна розказувала, що він височіє над цим містом вже дуже довго, навіть її на світі ще не було, коли його будували, а це немало, звісно ж.
     - Паразитко! Ти де? - лунає десь здалеку.
     А щоб його... От спеціально не озвуся, нехай сам шукає.
     Лізу через паркан. Там мене чекає зінакшений сад. Обережно ступаю по білій траві, що вкриває все навколо. Кожен крок здіймає невеличку сіру хмарку - це ватка в'ється. Натягаю на лице респіратор, не вистачало мені надихатися цією гидотою і самій стати мряком. Але місце цілком непогане. Беру з вологої торбинки саджанець і пряму тут його закопую. Трошки органічного добрива зверху, трошки поливаю водичкою з фляги і готово. Якщо все буде добре, то через декілька років тут виросте святе дерево і витіснить зінакшену флору, а ми станемо на крок ближче до перемоги.
     - Паразитко! - чується вже ближче.
     А я що? Я мовчу і йду далі. Я ж не Паразитка, мене Діаною звати, звісно ж. А Паразиткою називають тому, що часто вживаю слово-паразит: звісно ж. Ну хіба це справедливо? Юрась, он, свистить постійно, а ніхто його Свистуном не кличе, Владко хропе вночі, а Хропунцем не став. Михайлівна ж взагалі всіх постійно хоче бити по шапці, хоча ніяких шапок ми не носимо, тож б'є вона нас куди встигне. Я одного разу чула, як вихователь з сусіднього селища її Шапкою назвав, так вона йому руку зламала. У двох місцях. От візьму з неї приклад, то будуть знати як мене...
     - Ось ти де, - почувся ззаду суворий голос Михайлівни.
     Я зняла респіратор. Повільно, щоб не виказати свого хвилювання.
     - Тут хороше місце для святого дерева, сподіваюся, воно добре прийметься, - відповідаю обертаючись.
     Михайлівна незворушно дивиться на мене. Бідна моя шапка...
     - Чому сама ходиш? - її голос не провіщає нічого хорошого.
     - Не спалося. Вирішила провести розвідку. Тут мряків багато, один якийсь дивний - зламав мені головою бардку.
     Вихователька здивовано дивиться на мене. Не вірить, звісно ж.
     - Я правду кажу.
     - І де ж той мряк?
     - Можу показати.
     - Показуй, - Михайлівна простягає мені один зі своїх клевців.
     Значить вірить. Інакше б не дала зброю.
     Збоку чуються швидкі кроки. Це мряк чи...?
     - О, Паразитка знайшлася! - радісно вигукує Юрась.
     - А я й не губилася, - бурчу йому у відповідь, міцніше стискаючи клевець. Бити ним Юрася я, звісно ж, не буду, але він має бачити, що я злюся.
     - Тоді чого ж ми всі тебе шукаємо?
     Знизую плечима.
     Раптом лунає крик.
     - Це ж Владко... - мовить Юрась.
     Я швидко кидаюсь туди, звідки лунав крик, бо знаю, що там росте хапуняк. Вихователька і Юрась біжать за мною. Минаємо сад, у якому я посадила святе дерево, двір із залишками циклопавука і вискакуємо на вулицю.
     І одразу натикаємося на мряка. Це той броньований.
     Без зайвих роздумів б'ю клевцем у його лобисько.
     Хрясь! Клевець зламався, як і моя сокира до цього.
     Та що ж таке? Тепер Михайлівна мене точно вб’є. Але не факт, що встигне, адже мряк має всі шанси зробити це швидше. Він схопив мене за куртку і суне свою роззявлену пащеку до моєї шиї
     Ще одне дзвінке "хрясь!". Це Михайлівна вдарила своїм другим клевцем мрякові у потилицю, з тим же результатом, що й я. Ну тепер точно все...
     Мряк тримає міцно, я опираюся з усіх сил, але знаю, що це нічого не дасть.
     Хрунь!
     Голова мряка зникає. Я з подивом дивлюся на мряка без голови. Це ж Юрась! Він своєю кувалдою увігнав макітру мряка у його тіло! Оце так клас, як розкажу у селищі, то ніхто не повірить!
     Мряк мене відпускає. Обмацує свої плечі, шукаючи голову. Його рухи різкі, непевні. Ще б пак, шия явно зламана, а може й хребет.
     У повітрі різко пахне. Це Михайлівна відкрила пляшку і хоче облити мряка бензином, щоб спалити
     - Ні! - кричу їй щосили, - Бензин потрібен для хапуняка!
     Але вихователька не чує. Вона не шкодуючи ллє паливо на мряка. Клацає запальничка і мряк вмить спалахує живим смолоскипом. Всі зінакшені тварюки добре горять, хоча їх не так просто підпалити.
     Я штовхаю ногою мряка на землю і зриваюся туди, де кричав Владко. Чую як позаду тупочуть Юрась з Михайлівною.
     Моє серце калатає, аж у вухах віддає. Рюкзак скаче на плечах, у ньому щось брязкає, треба буде потім перебрати все.
     Ми вже майже на місці. Я готуюся побачити найгірше, але... Хапуняк чомусь не обхопив Владка своїми корінцями-хапунцями. Вони сіпаються навколо нього, та не сміють доторкнутися, ніби бояться. У Владка поранена нога, он, вся штанина закривавлена, він намагається відповзти від зінакшеного куща. Стоп, що це яскрава пляма поруч?
     - Стій! - шипить Юрась, хапаючи мене за куртку, - Не налякай його!
     І я розумію що "його" - це не про Владка. І не про хапуняка. Це про Нього!
     Яка вдача! Лише б він не злякався, лише б він не злякався...
     Мовчимо. Ну, ми з Михайлівною мовчимо, а Юрась сопе, наче голодний ведмедяк. Це від бігу. Він сильний, так, але дихалка в нього ніяка. Треба буде його потренувати колись.
     Вихователька вирішує діяти. Вона стає на коліна, дістає з кишені особливий пакунок з пожертвою. Шурхотить фольга.
     Михайлівна вклоняється нижче, простягаючи вперед руку з пожертвою.
     Він відчув!
     Я бачу, як зацікавлено видовжилася Його шия, а носик смішно принюхується до смачного запаху.
     Тоді Михайлівна промовляє ритуальні слова:
     - Киць-киць-киць!
     Ми в захваті дивимося як Він йде до виховательки і жадібно починає їсти. Михайлівна обережно торкається Його рукою. Він не тікає. Вона починає ніжно Його гладити по спинці.
     Хапуняк шкребче корінцями. Що, не подобається? Звісно ж не подобається. Ніщо зінакшене не терпить коли Йому добре, особливо, коли Він починає муркотіти.
     Юрась обережно допомагає Владкові піднятися. Видно, що сам він йти не зможе, але тепер ми знаємо, що повернемося додому без перешкод, бо з нами - Він. Вдалий рейд, що не кажи.
     А Михайлівна вже взяла Його на руки. Йому однозначно подобається, Він навіть не намагається вириватися. Навпаки, тихенько муркоче. Напевно, це найкращий звук у цілому світі...
     Михайлівна зводиться на ноги, повертається до нас всіх і передає Його в мої руки. Мені хочеться пищати від радості, але я себе стримую, щоб випадково Його не злякати. Який же Він м'якенький, так би й не випускала Його з рук.
     - За мною, - командує Михайлівна.
     Ми спокійно йдемо вулицями цього зінакшеного міста, тепер нам нічого боятися. Я попереду, за мною хлопці. Михайлівна забрала мою торбинку з саджанцями і висаджує по одному в кожному підходящому місці.
     Ось і наш тимчасовий табір, біля величезного святого дерева. Воно вже настільки старе, що не родить, але зінакшених відганяє.
     Василівна зі своїми трьома вихованцями вже хотіли йти на наші пошуки, добре, що ми не розминулися.
     Я передаю Його Марусі. Так треба, щоб Він звикав до людського товариства. Сама ж беруся за Владкові рани. Олеся допомагає мені зрізати просочену кров'ю тканину, а Івась сором'язливо пропонує пляшечку зі спиртом для знезараження. Коли наші пальці торкаються, в моєму серці щось слабенько, але відчутно тьохкає. Я червонію. Помічаю, як Олеся починає давитися від сміху. Нічого-нічого, я їй це пригадаю коли Юрась її знову пригостить святими ягодами, а їй мову відніме.
     На щастя, Владкові рани не дуже серйозні, хоча й глибокі. Я витягнула три хапунячі голки-гачки, дезинфікувала все і замотала шматками чистої тканини. Цього вистачить, щоб дійти до селища, а там вже лікарка огляне ретельніше.
     Маруся передає Його Олесі і ми вирушаємо додому. Йди далеченько, але тепер з нами Він і ми у безпеці.
     Сонце повністю розігнало туман, здійнявся вітерець. Він дме нам назустріч, тому респіратори надягати не обов'язково. Приємно йти так, дуже незвично. Навіть боязно, що до цього можна звикнути, розслабитися, а потім втрапити у халепу на рівному місці.
     Місто вже давно закінчилося. Навколо - зінакшені поля, що поросли непрохідною рослинністю. Тут живе багато чого, але нас тепер ніхто не чіпає, бо несемо Його.
     Наступного року плануємо ці поля підпалити, так, як ми робимо неподалік нашого селища. Інші теж так роблять. Василівна розповідала, що колись за подібне карали. Але після Зінакшення все змінилося. Та нещасна комета занесла на нашу планету "щось" і все змінилося, і люди, і флора, і фауна. Василівна з Михайлівною - вони з першого покоління, діти тих, хто вижив - один з тисячі. А ми - друга хвиля, діти тих дітей. Нас вчать, як жити в цьому світі, а ми вчимося, бо як інакше?
     Десь на обід ми дійшли до пустки. Тут немає взагалі нічого, ні нормального, ні зінакшеного, тільки пісок. А колись тут росли рослини: пшениця, кукурудза, гречка та всякі інші. Ну, так розказують вихователі, я сама не знаю що то таке, звісно ж.
     Під тінню якихось руїн виховательки вирішили трошки перепочити, особливо це потрібно Владкові. Бачу, деякі з його ран відкрилися і кровоточать, але він не скиглить, терпить. Молодець. Олеся дає Владкові потримати Його. Справедливо, як на мене, якби не Владко, то Він би до нас не вийшов, звісно ж. А з Ним ми можемо розширити селище, або навіть заснувати хутір неподалік, є одне гарне місце
     Трошки поїли святої бульби. Михайлівна командує вирушати далі. Зі свіжими силами продовжуємо шлях, знаємо, що вже недалеко. Сонце починає сідати за гори, коли починає виднітися зелена смуга. То травичка росте, нормальна, не зінакшена. А за нею - наш охоронний сад зі святих дерев.
     Нас бачать зі спостережної башти і радо махають руками, хоча ще навіть не знають наскільки вдалим був наш рейд. Видно, радіють, що повертається стільки, скільки йшло.
     Ми заходимо в сад зі святих дерев. Він щільним кільцем захищає наше селище від зінакшеного.
     Який же він прекрасний, цей сад... Плоди на святих деревах вже починають достигати. Я підходжу до одного з них і зриваю найчервонішу ягідку. Василівна каже, що раніше ці дерева називали черешнями, але “святі дерева” звучить набагато краще, звісно ж. Доки вони ростуть, доти в нас є надія на краще, доти ми знаємо, що світ має шанс на відродження.

  Время приёма: 15:57 19.04.2020