 |
|
| |
12:11 08.06.2024
Пополнен список книг библиотеки REAL SCIENCE FICTION
20:23 19.05.2023
Сегодня (19.05) в 23.59 заканчивается приём работ на Арену. Не забывайте: чтобы увидеть обсуждение (и рассказы), нужно залогиниться.
|
|
|
|
|
|
Праву руку Стена знову хтось “позичив”.
Він якраз дерся по мотузяній драбині на Платформу – величезну кам’яну брилу, яка, минувши одне із місць збору, починала набирати швидкість і висоту. Йому залишалось якихось два-три метри, коли кисть руки зникла. Не було ні крові, ні болю. Її попросту не стало – кукса виглядала так, ніби загоїлась років десять тому.
Стен ледве не зірвався, проте зумів учепитися за мотузку обрубком. Відсапавшись – поліз далі. Піднятися на Платформу йому допомогли інші подорожні, коли побачили, що схопитись за вбиті в камінь залізні штирі він не зможе.
Стен розстелив куртку подалі від краю.
– Та щоб ти впала! – побажав він триклятій каменюці, перевівши подих.
Відчувши на собі з десяток докірливих поглядів – пожалів про сказане. Глянув на куксу. Благо, за декілька хвилин кисть вернеться на місце. Завжди верталась. Цілий рік вона зникала по три-чотири рази на дню. Весь цей час Стен мріяв знайти винуватця. Або зняти прокляття, чи що то, в біса, було. І ось сьогодні у нього нарешті знайшлася зачіпка.
Йому ще не доводилося подорожувати Платформами. В королівстві їх було близько двох тисяч: вони розсікали повітря самі собою, в деяких місцях знижувалися і сповільнювалися, але ніколи не зупинялися. Церковники казали, що то ангели зійшли з небес і виконують боже веління. Божий дар – ось чим були Платформи.
Та, на якій сидів Стен – груба кам’яна брила метрів двадцять на сорок – не мала жодних пристосувань, крім десятка драбин із міцної конопляної мотузки і залізних прутів, що слугували людям поручнями. Вона кружляла над трьома невеличкими селами і нею мало хто літав. Весь її маршрут займав не більше десяти хвилин.
Але Стен чував і про такі – значно більші – що мали накриття від дощу і ряди зручних сидінь, закріплені до каменю. На них ніхто не видирався по драбинах – на місцях збору височіли широчезні помости, до яких, з обох боків, вели сходи. Такими користувалося багато народу. Виручені гроші йшли на потреби церкви.
Вітер дув у спину, в голові гуділо. Люди голосно перемовлялися, їх слова приглушав свист – брила добряче розігналася. Припікало сонце, повз, цвірінькаючи, проносились зграйки чи то горобців, чи то зябликів.
Згодом з’явилася рука – що б там з нею не робили, поверталася вона в цілості. Наче нікуди й не дівалася! Стен порухав пальцями, перевіряючи. Раніше він писав на долоні питання, просив дати йому спокій, однак відповіді ніколи не отримував. Все, ним написане, стиралося. Може, його повідомлень ніхто і не бачив?
«Я збожеволів», – думав він не раз. Та його маленька сестра, а заодно й майже всі односельці запевнили, що він в своєму розумі, і якщо він боїться, що збожеволів, то і їм варто боятися того ж.
Як же це заважало в господарстві! Коли замахуєшся сокирою, або несеш щось важке – раптового зникнення руки тобі треба в останню чергу. Та і його професія вимагала обох рук. Після того, як він впустив важезну балку, сидячи на даху, який допомагав крити – його перестали наймати на відповідальні роботи. Стен більше нічого не вмів. Молодий і здоровий – він знайшов чим заробляти на життя, але їм з Мілою ледь-ледь того вистачало.
Платформа пропливала над хвойним лісом. Стену уявлялось, як верхівки сосен черкають кам’яним дном. Рідне село щезло за горизонтом, справа з лісом межували просторі рівнини, зліва – тяглись каменоломні, де-не-де поплямовані покладами піску. Та ось дерева порідшали, зазміїлася вервечка доріг, і Платформа почала опускатися. Вони прибули в Старі Верби. Драбини полетіли вниз. Стен дочекався своєї черги, ледь встигнувши спуститись – довелось стрибати з триметрової висоти.
Про старого священника із Верб йому зранку повідав купець. До отця Лерома дійшли чутки і він захотів переконатись на власні очі. Чекатиме він Стена пополудні, у гаю біля церкви. Отець ніби-то знав про такі випадки та міг допомогти.
Стен розповів про це Мілі. Вона дуже зраділа. Довго не відпускала з обійм, а коли відпустила – в очах бриніли сльози. Вона щиро всміхалася. Він знав, що в цю мить Міла і не думала про те, що, якщо священник йому допоможе, вони знову стануть жити, як раніше. Що більше не доведеться економити на вбранні. Що вони зможуть купити на зиму добротні чоботи.
Йому згадалось, як місяць тому, падаючи з драбини, він ненароком потягнув її з собою. Сестра зламала ногу. Тоді вона навіть не заплакала. Стен також сильно забився, але вона більше жаліла його, ніж себе. Стен дивувався, як дитина її віку може бути такою хороброю. Одного разу, задовго до цього, вона наступила на цвях, і Стен бачив, що з її очей готові политися сльози. Він сказав їй не плакати – і вона не заплакала.
Село розташовувалось у долині. Добра сотня хат, дуга ріки, що оперізувала один із країв, і великий фруктовий сад – ось що побачив Стен, зійшовши із Платформи. Подекуди з коминів курив димок.
Під ногами стелилася висока трава. Шелестіли зелені крони, в їх гіллі пурхало птаство. Краєчок хмари підсвічувало полуденне сонце – отець Лером, певно, вже зачекався. Спускаючись схилом, Стен весело насвистував.
У нього, звичайно, були свої здогадки про руку. Він глянув на долоню: від кінчика безіменного пальця до зап’ястка її прошивала тонка чорна лінія. Проступила вона – і в той же день вперше пропала кисть. Як же він перелякався в той перший раз! Місця собі не знаходив. Але магічним чином рука відросла, а лінія шраму на долоні лишилася. На вигляд – чорнильна, та стерти її не виходило. Лікарі й знахарі так і не знайшлися, що сказати.
До церкви, яка вінчала пологий пагорб, вела немощена дорога. По обидва боки росли сосни й чагарники. Гайок, вочевидь, розмістився за церквою, на протилежному схилі, тож Стен попрямував туди.
Священника він розгледів поміж двох в’язів. У Стена було гарне передчуття. Ось він взнає, як все виправити, його знову почнуть наймати; їм з Мілою заживеться значно вільніше. І не треба буде переживати, що він нашкодить собі, або, що гірше, комусь іншому.
Отець Лером рушив йому на зустріч. Високий, в чорній рясі. Крізь рідке сиве волосся просвічувала шкіра, вкрита старечими плямами. Важко було сказати, якого кольору глибоко посаджені очі. Кістляві руки скидалися на зашкарублі пташині лапки. Стенові чомусь подумалося, що перед ним трунар, а не священник. Стен злегка вклонився.
Отець Лером наче здригнувся. Він склав руки в замок і так міцно стиснув, що здавалося, вони ось-ось захрустять.
– Ви – Стен?
Голос його тремтів.
Стен кивнув і показав долоню, де чорніла лінія шраму.
Отець заламав руки, пробурмотівши:
– Так-так. Вона...
Його губи побіліли, так він їх зціпив. Бігаючими очима він зиркав з-під лоба.
З-за спини долинув шурхіт. Хлопець озирнувся. Хтось біг прямо на нього. Три метри. Два. Очі різонув спалах світла. Стена міцно схопили за руки, здавивши до болю. Світло, кольору призахідного багрянцю, випромінювали руки незнайомця. М’яке і густе, наче підсвічений туман – воно огортало долоні, як рукавиці.
Боковим зором Стен відмітив священника. Той тримав невеликий флакончик і ганчірочку. Він підбіг до Стена, рукою, що несамовито трусилися, став тицяти ганчіркою в обличчя.
Стен запручався, але його тіло вмить задерев’яніло, коли світло на руках незнайомця запульсувало, наче посилаючи безмовний наказ. В ніс вдарив різкий солодкуватий запах із просякнутої чимось ганчірки. Стен спробував затримати дихання, проте тіло не слухалось.
– Ось тобі, чаклуне, – прохрипів священник.
Свідомість згасла.
Стен отямився в кріслі, справа і зліва стояли в ряд лавки. Пахло затхлістю. Його прив’язали до високої спинки, руки, до самих ліктів, сковували мотузки. Кожен палець додатково обмотали тонкими смужками полотна, так що ворухнути ними він не міг.
– Знаю, що рідко ходжу до церкви. Але це вже занадто, – сказав Стен, сподіваючись, що голос не тремтить.
– Зручно, чаклуне? – поцікавився незнайомець. Його руки вже не світилися. Високий, лисий і худорлявий – було в ньому щось зміїне.
– Чаклуне? – перепитав Стен. – Що тобі треба? Аби я начаклував тобі шевелюру?
Той лиш всміхнувся.
Підійшов священник. Переляк з його обличчя ще не зійшов, однак зараз очі світилися торжеством, і Стен зміг розгледіти їх колір – світло-блакитний, як вицвіле небо.
– Знай, що ти в моїх руках, мерзенний богохульнику. Ти полонив сонми нещасних душ і ти їх звільниш. Іменем Бога – відчини врата! Хай душі ринуть назад в обитель божу!
Його голос спочатку тремтів, та під кінець зазвучав грізно, набуваючи величності проповіді.
«Що він меле?» – подумав Стен. Він старався не піддаватись страхові, та від слів Лерома в грудях кольнуло.
– Які душі? Впустіть сюди свіжого повітря, бо він пахощів вам затьмарилась свідомість.
Старий підібгав губи.
– Твій брехливий язик мене не ошукає. Твоя долоня, з воротами у загробний світ на ній – доказ для мене, бо це я приклика́в її всі ці десять років. Та так і не зміг їх звільнити. Дві тисячі невинних душ! Які ти, слуго диявола, прирік на муки! Думав, що сховався поміж людей і ніхто не взнає про твій злочин?
Отець Лером задиха́вся, промова відібрала у нього багато сил. Він замовк, уп’явшись в Стена злісним поглядом.
Хлопець відповів тим же. То це він? Через нього Міла зламала ногу? Через нього недоїдала? Стен з усіх сил рвонувся вперед, стараючись встати.
– Та я тобі шию скручу! – гаркнув він.
Обличчя отця Лерома сполотніло.
– Варесе! – крикнув він.
Долоні незнайомця зайнялися жовтим. Він вхопив Стена за плечі, і хлопця одразу зморили слабкість й байдужість. Світло розжеврілося – здавалося, на плечах пломеніє вогонь.
– Варес – Розрадник, – пояснив отець. – Їх наймають для зняття болю під час операцій в шпиталях, допомоги з хворобами духу, і ще багато для чого. Він люб’язно погодився допомогти в моїй богоугодній справі.
Священник підійшов впритул, його обличчя скривила гримаса:
– Тож не сподівайся втекти.
Стен чекав, що той в нього плюне. Обійшлося.
– Послухайте, – Стен говорив спокійно. – Я ніякий не чаклун. Шрам, про який ви кажете, що це ворота у загробний світ, я отримав лиш рік тому. А ви кажете, що прикликаєте мою руку цілих десять років. Мені тоді було б лише дванадцять. Який з мене чаклун у дванадцять-то років?
– Не замовляй мені зуби. Ти себе омолодив. Так, раніше рука наче належала столітньому старцю, але то була твоя рука. Я впевнений. Чаклуни по-справжньому не старіють. Нічого мені тебе слухати.
– Будь-хто в моєму селі підтвердить, що я кажу правду. Всі мене знають. Знали моїх покійних батьків. Знають...
Стен ледь не проговорився – про Мілу їм нічого чути.
Здавалося, священник замислився. Але згодом хитнув головою, проганяючи непрохану думку. Він склав руки ковшем, ніби хотів зачерпнути води, і став молитися. Молився довго, ревно. Очевидно, це відбирало багато сил – Стен бачив, як декілька раз його ноги підломлювались в колінах. Молитва закінчилась. В протягнуті руки Лерома впала Стенова кисть. Стрічки, що раніше обтягували пальці, впали на підлогу.
– Ось всі докази, що мені потрібні, чаклуне, – сказав отець.
Знесилений, він повалився на лаву.
– А тепер відпусти душі. Ув’язнені в камінь, вони не знають спокою. Я поклав рік, щоб прикликати створений тобою прохід, і ще десять, намагаючись його відчинити. І тепер, з божою допомогою, не відступлюсь!
Стен насупився. Розумні доводи тут навряд допоможуть. Чаклуном він не був. Як це довести? Ніяк. Тож, може підіграти? Лером, усе-таки, знав більше за нього. Що, як він таки зуміє звільнити душі, про які каже священник? Це ж допоможе і йому самому. Йому нарешті дадуть спокій.
– Розв’яжіть мене, – наказав Стен. – Я все зроблю.
Отець завагався, та врешті кивнув. Варес вхопив Стена за плечі, а Лером став розв’язувати мотузки, поклавши Стенову кисть на лавку.
– Лиш спробуй схитрити – Варес тебе вмить вгамує.
– Не буду, – відповів Стен.
Руки Розрадника зайнялися білим сяйвом. «Наготові, еге ж?»
– А моя рука?
– Ще трохи – і сама вернеться, – відповів Лером. – Почекаймо.
І справді. Не минуло й хвилини.
– Ось мені цікаво, – раптом сказав Варес. – Нащо душі? Ніяк інакше вони не полетіли б?
– Що не полетіло б?
Варес роздратовано пирхнув:
– Платформи, як що? Дві тисячі безневинних душ за дві тисячі летючих каменюк. По-твоєму, чесно?
Стен наче ковтнув льодяної води! Живіт скрутив спазм. Ув’язнені душі – в Платформах!
Йому уявилось, як гігантська брила мчить вниз. В її тіні – картина майбутньої руїни. Будівлі кришаться, ніби з піску, тіла людей ламаються, затиснуті невблаганним каменем.
– Усі вони впадуть...
Деякі – у полях, інші – в лісах чи озерах. А деякі...
– Впадуть, – підтвердив отець. – Але душі жертв потраплять в рай. І тисячу дев’ятсот сімнадцять душ буде врятовано. Хіба ж це не чудесно?
Стенові наче дали ляпаса. Хлопець відчув, як до обличчя прилинула кров. Він ринувся вперед.
– Ти, хробаче в...
Весь жах і злість випалив червоний спалах.
Священник, з дикими очима, заричав:
– Не смій! Не смій, вбивце! Не перекладай на мене свій гріх!
– Я відмовляюсь, – прошепотів Стен. Розумом хотілося кричати, але світло на плечах дико пульсувало, приглушаючи емоції. – Робіть зі мною що хочете. Я не ворухну і пальцем.
Руки Лерома перестали труситися. В налитих кров’ю очах ярів затаєний гнів. Підійшовши, він заніс кістляву руку і дав Стенові ляпаса. В голові задзвеніло, однак болю хлопець не відчув – світло Вареса гасило не лише емоції. Рот заповнився кров’ю.
– Не гніви Господа, – сказав Лером. – Не спокушай його милість.
– Хіба не Господь дарував нам Платформи? Що стало з його ангелами? Чому взагалі йде мова про якісь душі?
Лером весь поник. Нехотя, сказав:
– Одна з них – душа моєї сестри.
Що б відчув Стен, якби Варес не душив його почуття?
– Вона померла ще дитиною. І зараз, коли ця нечестива каменюка пропливає наді мною – я чую її безмовний плач. Тихі мольби. Як думаєш, чаклуне, можу я відвернутись від страждань рідної сестри?
Стенові не вистачило хоробрості заглянути йому в очі.
– Жодна душа не заслуговує подібного рабства, – продовжив Лером.
– Душі вбивць цілком заслуговують, – відказав, потупившись, Стен.
– А душа моєї сестри? Моя ненависть до тебе ніколи не згасне. Але твоя доля – в руках Господа. Звільни душі. Бог тебе простить, а я тебе відпущу, бо я – слуга божий.
Сяйво рук Вареса зблідло і на Стена накотилася ціла хвиля почуттів. Біль священника відізвалася в серці, тіло затрусилось, як при лихоманці.
– Я не можу, – проскиглив Стен. – Вбивайте, калічте – я цього не зроблю!
– А якщо покалічити когось іншого? – запитав Лером.
Слова повисли в повітрі, як занесений кинджал.
– Міла, – мовив Лером, пильно вдивляючись хлопцеві в очі.
Вістря кинджала вгризлося в серце.
– Якщо ви хоч пальцем її торкнетесь – я вам голови проломлю! – заричав Стен. – Всі кістки переламаю!
Сяйво Розрадника його втихомирило.
– Я не хотів цього, – сказав Лером. – Душа сестри мені свідок. Але вибору в мене немає!
– Вибір є завжди!
Лером скрушно схилив голову:
– Варес тебе не відпустить, поки ти не звільниш усі душі. Інакше, я рушу до села, в якому ти переховуєшся, приведу сюди Мілу. Чи будеш ти й далі противитись?
Стен заричав. Спробував вирватись, але тіло заніміло. Скований, безпорадний – він здався:
– Будь ти проклятий...
Платформ – дві тисячі. Кожна з них, в середньому, сімдесят на сімдесят. Який шанс того, що ніхто не постраждає? В найгіршому випадку – всі вони впадуть на забиті людьми галявини. І тоді загине...
Мільйон людей.
Стен похолов.
– Я молитимусь, – сказав Лером. – Відкривай прохід.
Стен зціпив кулаки. Слова молитви уколами озивались під черепом.
Чи міг він справді це вчинити? Приректи на смерть мільйон людей заради Міли?
Стен глянув на чорнильний шрам, але перед очима виднілось задерикувате обличчя сестри. Неслухняні кучері, кирпатий ніс. Згадалось, як вона його шпетила: з серйозною міною, зціпивши губи. І як він посміювався, дивлячись, як вона грозить йому пальцем. Довго змагатись із совістю не довелося.
Міг.
Він гадки не мав, як відчинити душам прохід. Хто їх полонив? Якийсь древній чаклун? Чи перетиналися коли-небудь їх зі Стеном шляхи? Мабуть. Живий він зараз? Хтозна.
Стен думав лиш про те, що хоче захистити Мілу. Її образ не йшов з-перед очей. Він нізащо не дозволив би їй нашкодити!
Шрам на долоні розійшовся, як свіжий поріз на туго натягнутій шкірі. Болю не було, лиш ніжне поколювання. Замість скривавленої плоті в ньому зяяла чорнота.
Ніжне сяйво розігнало морок церкви: з усіх боків, крізь купол, стіни і вікна стали просочуватись згустки світла. Крихітні, як світлячки, вони підпливали і розчинялись в пітьмі на Стеновій долоні.
Лером стояв заворожений, склавши руки в молитві. Він плакав, наче дитина:
– Тепер ти вільна, сестро!
Варес відсахнувся. Його руки згасли, він повалився на підлогу і глядів на вихор світла, задерши голову. Стен відвів руку, мружачись. Але за мить все скінчилося, навколо знову згустилася пітьма. Розверста рана затягнулася, чорна лінія стерлася, як чорнила у воді.
Стен схлипнув. Спотикаючись, рушив до виходу. Його ніхто не зупинив, ніхто не окликнув. Він спускався схилом зі слізьми на очах. Ось-ось загримить, здригнеться земля під ногами. Ось-ось залунають крики болю.
Вдалині замаячила Платформа. «Мені ввижається?». Стен витер сльози. Ні. Ні, не ввижається! Вона розсікала повітря, як корабель морські хвилі. На її кам’яній спині – купка людей. Брила сповільнилась. Опустилась. Ніхто не зійшов і вона рушила далі. Стен дивився їй услід, аж поки вона не зникла за горизонтом.
Як?
Може, Платформи впадуть завтра? Або через тиждень? Місяць? Що, як через декілька років?
Або ж ніколи?
«Що толку про це думати тепер?»
Зранку Стен рушив в дорогу з наміром зробити сестрине життя щасливішим.
І він з цим впорався.
|
|
|
|
Время приёма: 15:43 19.04.2020
|
|
| |
|
Рассказ открыт для комментариев