Марсуанський телепорт
– От же-ж абракадабра… – Сіроманець розгублено роздивлявся вивіски.
Трансгалактичний вокзал виблискував зеленуватим склом фасаду, крутив стрічки ескалаторів, ковтав і спльовував різнобарвну юрму й тягнувся аж до небокраю. Надсадно гуділа флеш-антена. Метушня, завали багажу й нестерпна, вбивча спека.
Сіроманець зітхнув, подивився в сизе марсуанське небо, поправив панаму й почвалав до небокраю.
– Мені б зал ветконтролю, – приречено запитував пасажирів, але щоразу стикався з переляканим поглядом на табельний плазмоган.
Захеканий товстун віддавив ногу, вибачився, тицьнув у найближчі двері й побіг далі. Над дверима біг нескінчений рядок літер: «ВІП-ЗОО-ЗАЛ-ЗОО-ЗАЛ-ВІП...» – Знайшли ветеринарку! – Сіроманець притулився лобом до гарячого вітражу.
Крізь тоноване скло прозирнули ряди зелених крісел, малахітові колони, болотяні стіни й постаті пасажирів із недоспілими обличчями. В ногах здригнулася переноска. Кіт нашорошився й застиг – за смарагдовим склом шкірилася мокроноса морда вівчарки.
Сіроманець усміхнувся і погладив крізь сітку рудого пухнастого кота:
– Тихо, тихо, друже Василю.
Прозорі стулки турнікета поцятковані відбитками рук, лап і хитромудрими слідами невідомо кого. Сіроманець звично перевірив кобуру, притиснув сумку до грудей і ступив у віп-зоо-зал. Повіяло холодком. Василь невдоволено нявкнув.
– Кайф! – не погодився Сіроманець і пошукав очима пса.
Той лежав біля ніг худорлявої брюнетки. Поблискуючи спицями, вона в’язала смугасту шкарпетку. Волосся на прямий проділ, на лобі вишита стрічка, на шиї талісман на шкіряній поворозці.
Зміркував: «То вона ж хіпі!»
Сіроманець збентежився і спіткнувся об край доріжки. Рукодільниця глянула на незграбного пасажира, затягнула вузлик, відкусила нитку й вивернула шкарпетку.
«Симпатична дівчина, але неземна якась».
Дівчина підсмикнула поділ довгої барвистої сукні, скинула сандалю і приміряла обнову. Пес закотив очі.
«Я теж хочу», – виникло у Сіроманця в голові.
Від простоти думок він крякнув, почухав потилицю й підійшов до довідкового бюро. На моніторі з’явилося дівоче обличчя і вимовило безбарвно:
– Технічна перерва. Акумулятор телепорту заряджається.
Андрій згадав гул флеш-антени й поставив безглузде питання:
– Надовго?
– Триває завантаження з чорної діри! – дівчина надула губки й зникла.
Сіроманець зітхнув і рішуче попрямував до реєстраційної стійки. Аж тут з-за колони виступив квадратний чолов’яга у сірому камуфляжі з заячою губою. Рипучим візком загородив шлях:
– За мною будеш! – і схрестив руки на грудях.
Під матовим ковпаком у візку сидів якийсь звір.
– У службових справах можна без черги.
– Не можна! – обличчя стало кам’яно-суворим.
Сіроманець знизав плечима. Василь презирливо нявкнув. Брюнетка, озброївшись спицями, повела рахунок петлям другої шкарпетки.
«Часу не гає», – рішив Сіроманець.
Вловивши захоплений погляд, дівчина всміхнулась.
«Ось і стусовались!»
– Пора б уже, – пролунав сумовитий голос.
У дальньому кутку, під рекламою «Найкраще родео Галактики» на великій валізі сидів цибатий худий... Сіроманець завагався – чи то ковбой, чи то жокей. На плечі в нього сидів фіолетовий крокус – звичайнісінький крокусянський папуга. Птах чистив пір’ячка й викушував блішок. Поруч із валізою стояли вузькі блискучі чоботи, увінчані крислатим капелюхом. Витягнувши босі ноги, жокей ворушив пальцями, помахував над ними коротким хлистом, немов розганяючи мух, і сумно зітхав:
– Бачте, завантаження в них! А не треба зайців до телепорту пускати, через них увесь день коту під хвіст.
Василь обурено завовтузився в переносці.
– Чорт, чорт! – заверещав папуга. – Собака дра-а-аний! Кіт пррропащий!
Пес стрепенувся, гавкнув знехотя. Василь фиркнув.
– Дракотику, припини! – жокей легенько придавив шию папузі, але звук став ще вище:
– ...дра-а-аний!
– Тихо, Лакі! – дівчина нахилилася, погладила вівчарку.
«Ото вже компанія!» – розвеселився Андрій.
Квадратний чолов’яга в камуфляжі подивився на годинник, поморщився і нетерпляче постукав по краю візка. З-під ковпака з’явилася гостра мордочка, вуха... клац! – вуха вискочили назовні. Заєць.
– Привіт, вухатий, – усміхнувся Андрій.
Заєць кивнув, сів стовпчиком і поправив лапкою скуйовджену шерсть на грудях.
Андрій повернув сумку-переноску:
– Знайомся, Василю. Напевно, це заєць.
Кіт байдуже глянув крізь сітку й відвернувся.
– Мимо, – констатував Сіроманець і звернувся до квадратного: – Ваш зайчик якої породи? Забув, довго великими тваринами займався.
– Нумо, – пробасили у відповідь. Андрій відсахнувся. – Його звати Нумо.
Заєць скривив мордочку, показав на камуфляжного дядька, провів, як міг, лапою по горлу й відчайдушно затряс вухами.
Сіроманець помотав головою: «Не розумію!»
Вщухла антена. До залу вплила огрядна білявка в уніформі кольору хакі, кинула на стіл опломбований портфель і зично оголосила:
– Готуємо документи на тварин. Підходимо по одному. З чипом і маршрутною картою прошу не затримуватися в проході. Портал телепорту – коридором наліво, туалет – направо.
Першим до стійки підійшов жокей. Білявка дістала з портфеля два чіпи:
– Як користуватися, знаєте? Ваш хомо-чіп-телепортатор – контактом на шию, бестіа-чіп-телепортатор – папузі на лапку. Питання є?
– Та знаю, пані, не вперше летимо, – і простягнув руку.
– Пане, папузі чіп просто тут кріпите.
– Чому?
– Якщо загубите чи неправильно закріпите, папуга телепортується в тартарари. І шукай її у Всесвіті. Чи змішаєтесь на виході з папугою. Претензії не приймаємо, – реєстраторка зробила страшні очі. – Але й премії через вас не побачимо.
– Та мені ваша премія до... Давай папери... Нумо!
Білявка набурмосилась:
– Пане, доки не очипите папугу, документи не віддам! Відійдіть! Наступний!
Квадратний дядько підкотив торохтючий візок. Білявка відсканувала штрих-код, прикрасила папір фіолетовим штампом і кинула на стійку чіпи, як кістки у грі:
– Зайчику на вушко, вам на животок, пане Морковченко.
Квадратний кивнув.
Андрій теж отримав чіпи – зелені квадратики – собі й коту. Тут, розпихуючи чергу, протиснувся маленький засмаглий енкідіанець з планети Шухрімер:
– У мене не приймають ветеринарний паспорт! – заголосив він і простягнув клинописну табличку.
– Правильно – сканер його не візьме. Чекайте, оформлятимемо вручну. У вас перламутрова чайка?
– Чайка! Вони її миршавкою обізвали. Мардук їм суддя!
– Чим ви незадоволені? Чайка і миршавка те ж саме.
– Чайкою задоволений, обслуговуванням – ні! Дайте книгу скарг.
Білявка гучно оголосила:
– Реєстрація призупиняється. Не розходимось! – портфель у руки, і пішла.
Жокей підбіг до стійки, схопив забуті чіпи й, відштовхнувши енкідіанця, кинувся до валізи. Енкідіанець від несподіванки випустив чайку. Чубата злетіла під стелю, зачепилася за плафон і зробила Сіроманця щасливим на всю сорочку.
«Ось миршавка» – подумав той.
Дівчина-хіпі не стрималась і хихикнула. Сіроманець остаточно зніяковів і побіг до туалету. В коридорі на колінах стояв жокей і прилаштовував звіриний чіп до зеленувато-жовтої валізи. Поруч на підлозі, витягнувши лапки, з закритими очима нерухомо сидів папуга.
– Вам допомогти? – запитав Сіроманець.
Жокей обернувся, жваво схопився і сів на валізу, акурат на те місце, де чіп. Розглядаючи плями на сорочці, Андрій підійшов до умивальника, відмив перламутрові плями й підставив шию під крижаний струмінь. І тут у голову угвинтився спочатку тихий, але дивний і неспокійний звук. Тональність росла, змінювалася, переходила в тонке виття, мов на базарі різали кролика. Це був справжній модульований ультразвук. Який ішов від залу очікування.
«Там же Васька в переносці!»
Сіроманець рвонувся до дверей... але вихід загородив жокей:
– Друже, рятуй!
– Та мені кота…
– Виручай, землячок! Я теж із третьої планети. Візьми валізу, скажеш, що твоя. На Землі віддаси. У ПАНУкро летиш, я чув. Я знайду! Тільки залиш чіп, так треба.
– Що там? Контрабанда?
– Нічого. Диви! – жокей клацнув замком. Повіяло інкубатором драконаріума, але валіза була, дійсно, порожньою. – Не відмовляйся, – жокей запхнув зім’яті купюри в нагрудну кишеньку вологої сорочки Сіроманця, ляснув по плечу: – Вуха затикай! – і першим вискочив у коридор.
Андрій, не зрозумівши, чому погодився взяти валізу, повернувся до залу. Заєць Нумо всівся стовпчиком, відчайдушно заплющив очі і, самозабутньо погойдуючись, вив тужливу ультразвукову пісню. Дівчина-хіпі закрила обличчя руками, блондинка реєстраторка сховалася за стійку, енкідіанець лежав на підлозі, поруч валялась чайка.
Жокей підскочив до Нумо й ткнув кінцем хлиста. Електричний тріск. Заєць замовк, повалився на бік, з рота вискочив кляп. Стало чутно звуки сирени. Вбігли двоє поліцейських і начальник зміни телепорту.
«Виходить, цей зайчик – лепус обсценус, лихослов рідкісної породи, – зрозумів, нарешті, Сіроманець. – Але ж його заборонено вивозити за ненормативну ультра-лексику. Ось тепер їх обох пов’яжуть, і зайця, і дядька в камуфляжі».
Він пошукав квадратного чолов’ягу. Не знайшов. Захолонуло серце – не було й переноски з рудим вченим котом. Украли Ваську!
– Що тут відбувається? – запитав начальник.
– Він погано обійшовся з зайцем, – втрутився енкідіанец.
– Документи! – низенький поліцейський, схожий на вгодованого гусака, тицьнув коротким пальцем у жокея. Взяв за куточок картку, прокатав сканером... – Три терміни за контрабанду рідкісних тварин?.. Незле! Та ти в розшуку на планеті Земля. Підлягаєш телепортації і планетарному суду. Стій на місці й не дури!
– Я все одно туди лечу!
– Тож полетимо разом, – зареготав поліцейський і припнув себе наручниками до жокея. – Де штатний ветлікар?
– Хворіє, – стрепенулася білявка. – Укушений гігантською гарпією.
– Хто-небудь, допоможіть зайцю!
– Я ветлікар, – підійшов Сіроманець.
Поліцейський ліниво глянув, уперся в кобуру з плазмоганом і хитро посміхнувся:
– Дозвіл маємо?
– У базі даних драконариума.
– Навіщо? Дракона везете?
– Кота... у мене кота вкрали!
Поліцейський взяв Андрія в приціл голографа, звірився з базою даних і вимовив:
– Дозвіл є, але на Землю з плазмоганом без дракона не можна. Зброю доведеться залишити тут.
Аж тут підійшла дівчина-хіпі й тихо прошепотіла:
– Чи совою в пень, чи совою в дуба, а все сові буба. Чи совою в пень…
Поліцейський запитав Андрія:
– Жартуємо, пане? Який плазмоган, адже це кіт. Ветлікар, кажете?.. Надайте тварині допомогу!
Сіроманець хотів заперечити, але дівчина взяла за руку:
– Мовчіть!
Нумо симулював зомління, раз-по-раз кліпаючи очима.
«То що ж ти, брате, від мене хочеш?» – Сіроманець дістав із кишені пігулки, одну поклав собі за щоку, другу запропонував Нумо:
– Прийміть аскорбинку, будь ласочка.
Заєць здригнувся, зіщулив вуха й різко видихнув:
– Аскорбля… Знущальну кислоту жуй сам! Трясця її в печінки!
– Тоді діятиму рішуче! – Сіроманець підхопив дебошира за вуха.
– Куди! Кудииии! – тихо сичав заєць і смикав задніми лапами.
– До сміттєвого телепорту! – Сіроманець відчинив двері підсобки.
– У-у-у! Я рідкісна тваринка. Мене кохати, пестити й плекати треба. А щоб на тебе кицька чхнула, відпусти негайно! Бля!
– Буде тебе бля, – суворо видав Сіроманець і взявся за важіль сміттєвого приймальника.
– А-а! Вже не треба. Я вже добрий. Я все скажу.
– Роз’якався тут, матюгальник ультразвуковий.
– Це не мат, бля, це енергія продовження роду! Бо каже Іоанн Златоуст – стільки створити може слово, скільки зруйнувати страх. Особливо, якщо слово – матерне.
– Так і сказав – матерне? Добре, зараз відправишся чистити моркву на Альфа-Центавру.
– Стривайте, пане геніальний лікарю! Я! Лише я причетний до світової таємниці, через яку не сплю вже двадцять шість днів. Сьогодні двадцять сьомий. І рота мені не заткнете, як той браконьєр Морковченко. Все розкажу!
– Та я вже зрозумів… – Сіроманець сів на табуретку, прилаштував поруч зайця. – Тільки я тут до чого? Розказуй, але швидко – і тихо…
– Все просто. Коли кіт з’їсть равлика… Коли кота з’їсть вовк… Коли на спину вовка сяде заєць, а старий хворий дракон підніме обох до неба й скине на землю… Тоді заєць врятується й завиє на місяць. А світ – вгадайте? – перетвориться, згорнеться, очиститься? Бля!!!
– Маячня! – Сіроманець розкусив аскорбинку. – Коти не їдять равликів.
– Тоді перейдемо до діла, – заєць нетерпляче смикнув вухами. – З дівчиною кортить познайомитись? Із тою, що з вівчаркою?
– Ще б пак!
– Отже, повіриш у маячню.
До стійки ветконтролю Сіроманець повернувся з зайцем, який мовчав і нібито спав. Начальнику зміни сказав:
– Це не лепус обсценус. Він повторює слова як папуга. Якщо вже його не можна повернути господарю, хай летить зі мною на Землю. Все одно кота вкрали.
Поліціант насупився, заєць розплющив ліве око й тихесенько забурчав…
– Пропустіть його! – наказав начальник. – У пришвидшеному порядку! Від гріха…
Тим часом поліціанти чемно, але міцно взяли жокея під руки й вивели з зали.
Сіроманець підхопив валізу. Зайвий рипучий візок відкотив до пункту забутих речей. Дорогою згадав про папугу Дракотика. Птах так і сидів на підлозі. Ветлікар нахилився до нього…
«Он воно що! Кіборг! Вимкнений».
Андрій торкнувся чіпа на валізі – й замислився. Кинув усередину папугу й знову зачинив.
– Увага! – ожив гучний зв’язок, – розпочинається телепортація на планету Земля. – Прохання не затримувати відправлення…
– Без квитка не можна! – білявка заступила дівчині з вівчаркою дорогу. – Хтось уже поїхав службовим телепортом. Бардак, а не телепортал.
– Я не знала, що потрібен квиток.
– Дівчино, мила, то як ви сюди дісталися? Адже на марсуанську принцесу не схожі.
– Стрілою часу.
– Знущаєтесь? Якою ще стрілою? От як сюди прибули, так і летіть назад! Не пущу!
Сіроманець згадав про гроші жокея, і за п’ять хвилин уже протягував білявці два квитки – собі й дівчині з собакою.
Марсуанський телепорт здавався казковим каменем на роздоріжжі. Направо – службовий телепорт із кодовим замком. Ліворуч – вузькі дверцята, майже шпарина, над якою в повітрі коливаються літери: Обережно! Для безтілесних істот! Пасажирська кабіна в центрі, просто над нею бункер для тварин, на жаргоні – «піддувало» або «собача скриня». Поруч табличка: «Вироблено Івано-Франківським заводом об’ємних і квантових телепорталів. Начальник ВТК В. Геник».
– Ех, рідні місця. Коли навідаюся до них, хтозна… А ви звідки?
Дівчина показала на дверцята для безтілесних істот.
– То ви привид? Зовсім не схожі!
– Ні, там стріла часу. Не всі знають. Мені негайно треба на Землю, тому я тут. Через мене розрядився телепорт. А про квиток я щойно взнала.
– Хіба відразу не можна стрілою до Землі?
– Ні. Тут початок.
– Початок чого?
– Мені сказали – це знає той, хто зустрінеться зі мною на Марсуанії.
– Шкода. Я гадав, ви розповісте. До речі, не бачили, хто вкрав кота?
– Бачила. Той, що з заячою губою, в смугастому одязі.
– Він прорвався до службового телепорту. Напевно, вже на Землі.
Вівчарка дивилась то на Сіроманця, то на господиню.
– Лакі, тобі до собачої скрині, – і пес слухняно пірнув у звіряче піддувало.
Вслід застрибнув заєць. Сіроманець подумав і запхав туди валізу.
Терміналом бігли звичні рядки – оберіть відстань у парсеках, пункт призначення, кількість місць і натисніть «інтер». Щойно увійшли всередину – казковий камінь перетворився на туманну субстанцію. Телепортація, авжеж, діло швидке, але не дарма роблять імітацію підльоту на літаку – щоб уникати шоку від миттєвого переміщення в просторі.
Сіроманець жмакав панаму. Не наважувався глянути дівчині в очі, тож розглядав кулон на шиї – закаменілого равлика з агата.
– Як вас звати?
– Андрієм.
– Дивне ім’я, ніколи не чула.
– А ви?
– Агатова Змійка.
«Як її в дитинстві звали? Агата?.. Гата… Агатка!»
– Моє улюблене ім’я!
Наче флеш-антена гуділа в голові, тягла до виру чорної діри. Сіроманець уже, не відриваючись, дивився на Агатову Змійку, й вона теж не відводила погляду.
– Чому везли кота, якщо займалися драконами?
– Один горинич у нас крав чужі яйця. Вистежив я його, а дракон здоровезний, хотів шию зламати. Ну, я його підстрелив, у порядку самооборони. Він був рідкісний... – Сіроманець запнувся, – птеродактиль. Тож перевели на кішок. Їхали з Василем на конференцію в ПАНУкро. І знову «проколовся». Невдаха я.
– Теж у ПАНУкро? І я – на стажування.
– Летите вперше? Чіп надійно посадили? Раптом на виході змішаємось, не страшно?
– Виходить, не страшно.
Пролунав дзвіночок, над дверима спалахнула емблема – золотий тризуб на синьому тлі. З туману виткались ілюмінатори, в них з’явилося величезне місто, розрізане річкою, побігла злітна смуга, і телепорт приніс їх у Жуляни, до міжнародного терміналу А.
Люди вийшли з кабіни, з «піддувала» вистрибнув заєць. Сіроманець дістав валізу. Вівчарки не було.
– Лакі! – Андрій тихо свиснув.
І Агатова Змійка покликала пса. Тиша. Сіроманець суворо подивився на зайця.
– Не бачив! Закуняв.
– Може, теж заснув? – Андрій мало не вліз у «собачу скриню». – Нема!
– Що шукаємо? – запитав черговий андроїд, увесь у наліпках для багажу.
– Собаку.
– Зачекайте. Кличка Вовкулакі? Телепортувався штатно. Чіп здано.
– Де ж він?
– Напевно, пішов із господарем. Сканери його не бачать, отже, в будівлі собаки немає!
ПАНУкро
– Василя рудого привезли?
Андрій обернувся. Сивий мольфар із крученими шворками на плечах, при краватці та з беджиком ПАНУкро – українського відділення Планетарної академії наук – усміхаючись, дивився то на Андрія, то на Агатову Змійку. У правій руці він тримав суху заячу лапку з мідним дзвіночком. На цю лапку майже з людським жахом косився заєць Нумо.
– Абаріс! – Агатова Змійка обійняла мольфара.
– Вкрали Василя, – сумно повідомив Сіроманець. – На Марсуанії щез. А тепер ще Лакі.
– Що за Лакі? – Абаріс глянув на годинник. – У Василя о другій годині доповідь на конференції. Ви відповісте за це!
– Ось лякати нас не треба! – прокашлявся Нумо. – Раз, раз… перевірка зв’язку…
– Мовчи! – під поглядом Сіроманця заєць притих. – Вкрали кота. Загубився собака. Залишився заєць. І валіза з папугою. Але папуга несправжній. Вважаєте, нісенітниця? – і відчинив валізу.
Папуга зиркнув на мольфара й тонким змученим голоском просипів:
– Собака дра-а-аний!
– Якісна нісенітниця, – мольфар зачинив віко. – Нащо вам заєць-балакун? Ти хто, контрабандний лепус обсценус?
Нумо затряс головою:
– Я ультразвук у особистих цілях не використовую. Лише на славу науки. Приберіть отой амулет!
Мольфар покрутив заячу лапку:
– Це ключі від машини. Зайця не хочете здати до віварію?
– Взагалі-то, хочу… – нерішуче сказав Андрій.
– Не можна, найласкавіший пане лікарю! – заголосив заєць. – Нумо піде лише з вами.
Андрій подумав і кивнув:
– Нумо зостається!
Заєць од задоволення замружив очі.
На стоянці від мольфарського дзвіночка заурчав двигун чорної повнопривідної «Верховини».
Абаріс недбало закинув валізу до багажника.
– Дивно, – сказав Андрій. – Звідки ви одне одного знаєте, якщо Агата вперше на Землі?
– За минулими часами, – посміхнувся Абаріс.
– Ввічливі люди працюють у ПАНУкро! А мольфари, що, чаклують?
– Ніт. Рухають науку. Знаннями й силою волі.
– Дорогоцінні люде! – подав голос Нумо. – На яку тему доповідь Василя?
– Міжзоряні імпульси радості й щастя, – відповів Абаріс.
– Моя улюблена тема, – зітхнув Нумо.
– То так, по імпульсам ти спец! – Андрій згадав звукову атаку.
Абаріс підморгнув зайцю:
– Доповідь прочитаєш?
– Вважатиму за щастя!
– Значить, по руках... і по лапах.
Минули розв’язку на Кільцевій дорозі, «Верховина» увімкнула польотні вогні й тихо злетіла в ранкове київське небо. Абаріс повів машину до Академмістечка. За десять хвилин вона зависла над мішенню посадкового майданчика й м’яко опустилась перед готелем, поруч із поліцейським гелікоптером.
– Вітаємо в ПАНУкро! – Абаріс змахнув дзвіночком, мотор затих.
– Галактичні копи! – Сіроманець показав на зоряну емблему гелікоптера і латинський напис ordinis publicae – «поліція».
– Охороняють гостей. У нас із усієї галактики зліт. Десять тисяч років тому в сузір’ї Водолія вибухнула зірка. Тепер це Туманність Равлик, у просторіччі Око Бога. Поруч із нами, шістсот світлових років. Нещодавно Вухо Землі виявило в центрі туманності заряд первинної енергії.
– Вухо чого? – перебив Нумо.
– Радіотелескоп на горі Піп Іван.
– Що це за заряд? – поцікавився Андрій.
– Потік провещества, що створює та знищує планети.
– Цікаво, – буркнув заєць.
– Ще б пак, – Абаріс закашлявся. – Заряд рухається до Землі.
– І за шістсот років додасть усім літньої засмаги, – зрадив Нумо.
– Не вгадав! У Сонячній системі він буде завтра.
– Ото швидкість, – видихнув Сіроманець.
Нумо нервово затряс вухами:
– Щось станеться, а ми навіть не знаємо, в яку точку влучить удар.
– Як на мене, неважливо, куди. Вся Земля накриється мідним тазом.
– Світло Ока не зброя, а сила, яку ми хочемо зрозуміти. За легендою, Равлик уже посилав імпульс у античні часи, коли з’явилися скіфи.
На вході Андрій побачив товстуна-поліцейського з Марсуанії. Але жокея поруч не було. Правоохоронець тримав знайомі гостроносі чоботи.
– А де ж…
– Утік під час телепортації. Та ще чоботи підсунув! Відео в готелі записало схожого громадянина, до того ж босого, ось шукаємо. Якщо не знайду пройдисвіта, мене з Марсуанії на Марс переведуть, а там взимку, самі знаєте, мінус сто двадцять. Холоднувато!
– Співчуваю! – кивнув заєць.
Біля ресепшена Андрій потягнув Абаріса за рукав, шепнув:
– Номери поруч будуть?
– Я мольфар, а не чаклун...
– Хочу сьогодні отримати гроші та зганяти у Франик.
– Що там?
– Батьківщина.
– Хтось чекає?
– Та майже ніхто…
– Хто Нумо забере після доповіді? – встряв заєць.
– Може, таки, у віварій? – безнадійно запропонував Андрій.
– Я вам не кролик для досліджень! Я екстремальний заєць Нумо.
– Житимеш у мене вдома, – зітхнув Абаріс.
У президії ПАНУкро в Абаріса був кабінет із золотою табличкою: АБАРІС
Завідувач лабораторії космогонічної стратегії
доктор геолого – мінералогічних наук
мольфар Андрій краєм ока розглядав скляні шафи, заповнені такими само цікавими речами, як лапка з дзвіночком. Абаріс кивнув:
– Сідай. Давай відрядження.
Черкнув золотим пером:
Головбуху: затримати виплату добових до повернення доцента Бассі-Левса. Завлаб КС ІГМ Абаріс.
– Що за Бассі-Левс?! – обурився Сіроманець. – Рудий Васька?
– Тобі Васька, ПАНУкро доцент. Загубив кота – шукай, – повернув аркушик: – Успіхів!
– Та й гаразд! – Андрій постукав ребром долоні по косяку. – Знайдемо доцента, не хвилюйтесь. Я про інше. Де зараз Агатова Змійка?
Абаріс усміхнувся:
– У Малій обсерваторії.
Зусібіч на Андрія дивилося Око Бога. Helix Nebula. Туманність Равлик. У всіх ракурсах і відтінках, величезне, настирливе, чуже. Йшов мов під прицілом. І про що хотів сказати – тут же забував.
Прохолодний напівтемний зал. Крісла сходинками піднімаються вгору, до зашторених вікон другого світу. Замість кафедри – комп’ютер телескопа, на стінах – страшні язичницькі маски. Агатова Змійка з іншими аспірантами стежить на великому екрані за тією туманністю. Піктограми – як наскельні малюнки.
Дівчина зробила крок назустріч.
– Агато, я, напевно, знаю, хто мусить розповісти вам про справи земні.
– Я здогадалась. Тільки на «ти»!
Андрій збентежився, пошукав уявну краватку, кашлянув…
– Згоден! Найдивніше, що чув на Марсуанії, таке: якщо кішка з’їсть равлика, кішку з’їсть вовк, сяде з зайцем на дракона, злетить, впаде на землю і завиє, то світу кірдик. А може, не кірдик.
– Равлик, звичайно, туманність. Але як її ковтати? Заєць – Нумо. Вовк…
Андрій засмутився:
– Сіроманець – так відразу вовк? Літати на драконі? Я висоти боюсь!
Агата помовчала, всміхнулася…
– Ні, ти не вовк. А де дракон? Всі мають зібратися на Землі, в тому місці, куди подивиться Око Бога. Вже завтра.
– Є думка щодо дракона! Але весь ланцюжок – із неможливості. Кішки не їдять равликів, вовки не їдять кішок, заєць побоїться сісти на вовка. Дракон літає, так. Але заєць сказав, що дракон старий і хворий, тобто майже нетранспортабельний! Добре, скине він їх на Землю. Заєць виживе. А де тіло вовка?
– Заєць стане єдиним – вовком і собою. Тому завиє. Це наша легенда, але що далі, знають тільки мольфари. Звірі не їдять одне одного по-справжньому. У вас це звуть міфом – змій проковтнув Сонце, почалася зима.
– Зрозуміло. Живцем, як вовк бабусю.
– Яку бабусю? Дивись, – Агата доторкнулася до свого кулона, кам’яного равлика: – Це символ Всесвіту. Змія, що кусає власний хвіст. Тільки одного равлика зможе проковтнути кішка. І його треба знайти.
– Не кішка це, а мій рудий Вася, досвідчений котяра. Доцент Бассі-Левс! Ваську вкрав браконьєр. Равлик невідомо де. А якщо народиться новий Усесвіт і дістанеться дядькові з заячою губою? Давай спочатку знайдемо кота. Інакше не тільки Всесвіт вибухне, але й твій Абаріс відрядження не закриє, і у Франик я не поїду.
– Ти зібрався їхати?
Щось промайнуло в очах Агати, від чого Андрію стало легко і тепло.
– Куди ж я без кота... і без тебе.
– Туманність «Котяче око» в сузір’ї Дракона бачить усіх кішок. Через Вухо Землі вийдемо з нею на зв’язок, і вона назве місце, де зараз Васька. Потрібен маятник мольфара, та заяча лапка. Але просити в Абаріса не можна. В кожного предмета душа, вона слухається лише того, хто її покликав до цієї речі.
– Диви, ось маятник! – Андрій показав на кулон. – Ризикнемо?
– Так! О третій години ночі повинні бути тут.
– А немає туманності «Собаче око», щоб знайти Лакі? Якщо б у мене загубився собака, я б місця не знаходив!
– Він знайдеться, я знаю. Вовкулакі дуже розумний... пес.
Сіроманець ліг рано, але все думав про Агатову Змійку. Ще цікавіше, чи думає про нього вона. Якщо не спить, то думає, напевно! Так, з радісною посмішкою, і задрімав.
Сон як наяву, з шепотом, шерехами, запахом квітів із драконаріума Марсуанії, з криком марсуанських ластатих чайок і світлом трьох сріблястих лун. Андрію чи то ввижалося, чи то снилося, що шкіра на руках луската, синьо-жовто-зелена. Він підходить до вікна, запалює сигарету... вогонь напалмом із рота, обпалює руки. Мольфар дзеленчить заячою лапкою – і раптом Андрій на козирку скелі. Внизу прірва, а мольфар знову махає і бурмоче:
«Валіза – новий господар. Знайди кота…»
Андрій здригнувся, ніби впав зі скелі... прокинувся, увімкнув світло. У кімнаті хтось кректав і охав. Андрій підійшов до валізи, нахилився. Вона тремтіла, як тварина від страху чи ознобу, де-не-де проступали бліді синьо-жовто-зелені розводи, схожі на візерунок драконячої шкіри.
Андрій обережно погладив потерті кути валізи, та заспокоїлась, затихла. В номері, що розділяв їх з Агатовою Змійкою, стукнуло вікно. Повіяло сигаретним димом. Обережно виглянув і ахнув:
– Жокей?!
Чи здалося? Той сховався, зачинилося вікно. Початок третьої, пора збиратися. І тут постукали. Відчинив... у дверях стояв жокей. Хоча, який він тепер жокей, коли замість чобіт зі шпорами – трекінгові черевики.
– Я обіцяв, що валізу заберу? Дякую, друже!
– Може, й забереш, та я не віддам. Ти її господар?
Жокей мотнув головою:
– Ні. Вона мій!
– Що твій? – розгубився Андрій.
– Ну, це... дракон, у сенсі, валіза мій господар. Він у ході самопізнання став згортатися всередину себе. А так він старий, хворий, розчарований і втомлений. Постійно бурчить. Мені його шкода.
– Він знає, де равлик?
– Ні, навіщо! Без нас знайдуть. Нам із ним по приколу злетіти ще разок, та на спокій.
– Жодної моралі у звірюги, суцільний гонор! – Сіроманець тягнув час, поглядаючи на тумбочку, в яку запхав плазмоган.
– Я тобі замість папужку залишу, Дракотика. Він хороший малий, – жокей носаком черевика трохи підштовхнув валізу, та відчинилася.
Папуга злинув під стелю і з розгону клюнув Андрія в скроню. В очах потемніло, зробив шаг – і впав навзнаки.
«А потім поцілували…»
Андрій розплющив очі. Голова майже не боліла, тільки трохи паморочилось. Поруч сиділа Агатова Змійка, на люстрі гойдався папуга:
– Дррракотик – хоррроша пташка! Дррракотик не горрробець!
– Котра година?!
– А казав, не проспиш!
– Жокей валізу поцупив.
– Значить, доля така. Ходімо!
– Стривай, оце прихоплю, – вийняв кобуру з плазмоганом. – Спокійніше з ним.
В обсерваторії навели телескоп на туманність Котяче Око, схожу на хмару цукрової вати з зіницею всередині. Агата підносила кам’яного равлика по черзі до масок на стіні. Навпроти однієї з них равлик почав швидко розкручуватися.
– Це розмова двох прихованих «Я», моєї та небесної туманності. Так ми дізнаємося про те, що за межею розуму.
– Хто ми?
– Наш народ.
– Звідки?
– З Землі!
Раптом кам’яний талісман тріснув і обсипався сірим пилом, а Котяче Око на дисплеї змінилося настирливим Равликом. Агата злякано дивилась на розсипаний по підлозі пісок, на який перетворився талісман:
– Я помилилася з маятником. Потривожила Око Бога. Диви – ти знаєш, де це?
Величезні брили пісковика тягнулися ланцюгом, переходячи у масивні моноліти. Верх каменів утворював горизонтальну площину. На ній – дев’ять круглих виїмок-чаш. Вдалині – два гострі скельні ікла, ніби гігантська куля-маятник вирвала серцевину гори.
– Писаний Камінь на Верховині. Я там студентом практику проходив, малих дракончиків учив літати. А скелі ці – Агатова гора... – Сіроманець спіткнувся на слові. – Назву Камінь одержав від скіфських карбів – петрогліфів. На скелях було язичницьке капище.
– Небесний Равлик показав, де знайти Бассі-Левса.
– Це моя батьківщина.
– Дісталися до равлика! – у верхньому ряду амфітеатру сидів Абаріс. – А я гадаю, хто світло в обсерваторії не вимкнув.
– Абарісе, що буде? Чому розсипався талісман? – запитала Агата.
– Старе закінчується, починається нове. За легендою закохані зустрічають світанок на гірському плато, і в їхній владі врятувати чи погубити світ, коли злетить світовий змій Ки-Равл. Око Бога керує загибеллю планет, його відображення на Землі – закаменілий агатовий равлик. У ньому спить сила Змія і зашифровані легенди про створення світу. Твій равлик слабкий. Зате в нашому геологічному музеї є те, що треба. Жеода агату, розрізана вздовж, амоніт. Її знайшли в кургані Чортомлик. Жеода від грецького «геодес», «земляний», символ Великої Богині Геї. Якщо їх з’єднати, на Землі розпочнеться новий цикл життя, зруйнувати – і світ щезне. У будь-якому випадку Ки-Равл отримає силу зльоту, коли равлик буде в кішці, а кішка у вовку. Але з’єднати чи зруйнувати – залежить від людини. І це вже не легенда, а чиста правда.
– Давно перевіряли – на місці цей равлик чи ні? – спитав Андрій.
Килимова доріжка Геологічного музею гасила кроки. Скляні вітрини відбивали тьмяне світло лампочок. Літній світанок сюди ще не дістався. Двері в торці прочинені. Занявкав кіт.
– Василю! – Сіроманець упізнав руду пропажу.
Хтось схопив кота за хвіст і потягнув за колону. Кіт нявкнув і затих. Удар, бризки розбитої вітрини, і майже відразу – дзвін сигналізації. Квадратний дядько в камуфляжі з заячою губою, схопивши кота, метнувся до виходу.
Абаріс підбіг до розбитої вітрини – агатової жеоди нема, решту скинуто на підлогу.
До музею увірвався поліціант із Марсуанії.
– Ви затримані! Всі троє.
– Я Абаріс, – мольфар підняв руку.
– Стій! – поліціант потягнувся до кобури. Вбігли два охоронці. – Взяти!
Андрій повільно підняв плазмоган:
– Першого, хто зрушить з місця – застрелю.
Коридором вискочили на вулицю.
– Куди тепер, у Франик?
– Еге ж. Я миттю, за ключами від машини, – сказав Абаріс, – а ви – до готелю, на стоянку!
– Без дзвіночка не можеш завестись?
– Віриш – не можу! У неї іммобілайзер від чаклунства.
Шаман повернувся швидко. У правій руці ключі, в лівій – шкіряний саквояж. Відразу злетіли й узяли курс на захід.
Змійка Агатової Гори
На горизонті показався Івано-Франківськ.
– За півгодини вже Верховина, – сказав Андрій. – Не люблю літати.
Аж раптом мотор зачхав і, що б там не робив Абаріс, намертво укляк.
– Пристебніться, йдемо на посадку!
Машина зарилась носом, але мольфар утримав кермо і повільно, кружляючи над центром міста, дотягнув автівку до стоянки.
Припаркувались на Галицькій, неподалік від Ратуші.
– Франик, треба ж... – розгубився Сіроманець. – Немов сон побачив. Але що ж тепер робити?
– Маю ідею, – відповів мольфар.
З боку вулиці Шеремети, навпроти Вірменської церкви, за півметра від землі колихалась у повітрі екскурсійна повітряна куля. Пальники нагнітали тепле повітря.
– Пропонуєте вкрасти?
– Час сприяє, шоста ранку, немає вертикальних потоків. За годину будемо на місці.
– А висота?
– Метрів триста.
– Ні, це без мене…
– Що? – мольфар нібито не розчув.
– Пального вистачить?
«Не має, не має вистачити!»
Абаріс глянув на аеростат:
– У кулі, начебто, немає іммобілайзера від чаклунства.
Андрій заплющив очі, але промовчав... перемахнув через борт, допоміг піднятися Агатовій Змійці. Абаріс кинув на підлогу саквояж, забрався всередину й відв’язав фал. Погойдуючись, куля повільно піднімалась у небо. Мольфар додав вогню.
– Ага, біжиш! – Абаріс помахав комусь на землі. – Запізнився, брате. Черевики не знадобляться!
– Які черевики, хто там? Власник кулі?
– Можна й так сказати. – Абаріс пошепотів, покрутив заячою лапкою. Подув сильний бічний вітер, аеростат понесло на захід: – Долетимо швидше в два рази. Але, якщо вітер посилиться, кулю закрутить, і впадемо.
– Він же не посилиться?
– Поки не рішив…
Андрій сів на підлогу. Крізь зазори кошика на нього дивилась висота.
– Ходи сюди, ну! Бачиш той ланцюжок гір? Під ним тектонічний розлом. Земля пульсує, мов зірка. Стиснеться – океан заллє сушу, розшириться – прокинуться вулкани. Скоро початок нового циклу. Недарма від Небесного Равлика летить послання, код майбутнього. Під Карпатами зійшлися три платформи. Якщо дозволити їм зіткнутися, Земля загине. Вихід існує, але ти можеш його не прийняти.
– Це залежить від мене?
– Космічна спіраль на кожному витку опиняється під загрозою. Іноді це має дивний вигляд, як ковтання тваринами одне одного. Майбутнє відкрите. Може, ваше щастя варте того, щоб заради нього закипіли вулкани й залили Землю вогнем.
– У розломі – стріла часу, шлях додому, – сказала Агатова Змійка. Абаріс суворо подивився, але нічого не сказав. – Я хочу, щоб Андрій усе знав.
– Не пошкодуєш?
– Краще жалкувати за тим, що було, ніж за нездійсненим. Андрію, я наполовину людина, дочка земної жінки й тотемного духу роду.
– Дух мамі сам сказав? Винахідливий дядько! – Тепер Абаріс Андрія просвердлив очима, але знову промовчав. – Та хіба я проти?
– Я з Землі, але час мій – інший. Дух сказав, що я народжу сина на ім’я Скіф. Він стане на чолі великого народу.
Сіроманцю стало сумно.
– Скільки ж років до тебе?
– Три тисячоліття.
– Напевно, ми зробили щось не так, якщо стільки нас розділяє.
– Чи, навпаки, зустрілись, незважаючи на все.
Абаріс вказав на птицю, що наздоганяла кулю:
– Не пам’ятаю папуги в легенді.
Паралельним курсом летів незрівнянний Дракотик, провокатор і підлабузник, фіолетовий крокусянський кіборг. Попереду – Агатова Гора. Куля наблизилась до старовинного капища, вкритого петрогліфами. В середині – зображення равлика.
Схилом дерся браконьєр Морковченко з переноскою. В ній – рудий доцент Васька. Побачивши повітряну кулю, Морковченко схопив переноску обома руками і перекотився в кущі.
Шаман убавив полум’я. Куля повільно опускалась. М’яке приземлення. Порожня оболонка з шовковим шарудінням лягла на землю.
Морковченко підбіг до малюнка гігантського равлика. Випустив Бассі-Левса і з низьким поклоном запропонував йому половинки агатової жеоди. Кіт відчинив ікласту пащу, равлик зник. Бассі-Левс став схожий на круглого хутряного молюска.
– Дррракон, дррракон! – вимагав папуга й майорів над капищем.
Абаріс направив на оболонку пальник аеростата. Зайнялося полум’я. Папуга злякався й плюхнувся на високу гілку смереки.
За стіною вогню Андрій побачив, як у кошика вигинаються боки, на місці пальників наливаються густо-червоним очі, з вогняних язиків народжуються крила.
– Кулю в жокея викрали? Так ось у якому «кошику» летіли! Тільки зайця – чорт-ма!
Полум’я відступило. Замість гондоли повітряної кулі клацав зубами й ворушив хвостом старий, але міцний і вгодований дракон зі слизькою шкірою, схожою на жаб’ячу. Світовий Змій Ки-Равл.
Мольфар підняв саквояж і різко вивернув навиворіт. І вже не саквояж, а екстремальний заєць Нумо негайно видав:
– Піхвець, усе пішло по розкішниці.
– Нумо! Хіба так можна казати при дівчині?
Над Агатовою горою подвійною спіраллю крутилися хмари.
Сіроманець розстібнув кобуру плазмогана. Агата встала перед ним:
– Не треба! Абаріс не простий мольфар. Безсмертний воїн, бог вогню, творець планет.
– І твій батько?
– Так. Тотемний вовк племені.
Андрій опустив плазмоган:
– Скажи, щоб випустив зайця! Інакше…
Абаріс обережно посадив Нумо на землю, а сам розкинув руки й закрутився на місці, поступово перетворюючись на щось волохате й кошлате. Потім став на карачки... ні, на чотири лапи!
– Лакі! – охнув Андрій. – І ти все знала? Ех…
Морковченко з низьким поклоном, як ідолу, підніс Абарісу кота. Та сама розкрита паща, тільки ікла зліше – і немає Бассі-Левса.
Між двох вершин Агатової гори зазміїлась тріскуча вольтова дуга.
– Це з’єднання стихій, – сказала Агата, – жіночої та чоловічої. Зараз з’явиться Небесний Равлик.
– Пора! – майже по-людськи гавкнув Лакі.
Нумо замотав головою, включив ультразвук і з криком:
– Бля бу, якщо не полетимо! – одним стрибком осідлав вовка.
Дракон грюкнув крилами, як парасолька, прийняв на борт пасажирів і в крутому віражі злетів зі скелі.
Змій ловив висхідні потоки, ніжився й купався в повітрі, реготав і плакав. Під критичним кутом атакував, пікірував на плато й знову злітав угору. Вовк міцно тримався за гребінь драконячої шиї. Нумо не поділяв захоплення крилатого ящера й голосно висловлював враження:
– Довбанулись на відмінно, матері його ковінька!
Нарешті, в зеніті, в закрученій спіраллю хмарі, розкрився нескінченний тунель. Як у воронці тайфуну, мчали по колу уламки планет, астероїди, камені. У дальній точці небесного коридору з’явився згусток полум’я. Вогняні витки наблизились до Землі. Краї тунелю переливалися розпеченою лавою. Жерло небесного вулкана ставало все ширше, навколо нього – все темніше, і Чумацький шлях, незвично близький, яскравий, перекреслив небо. Павиними хвостами розцвітали комети, іскрилися різнокольорові сполохи.
Вогняна куля, мов бутон, розвернулася до Землі. Зсередини дивилося настирливе Око Бога, Helix Nebula.
Дракон зобразив мертву петлю й, під радісні крики зайця, врізався заднім ходом у вольтову дугу між двох вершин. Відштовхнувшись, як камінь із рогатки, підлетів до спіралі Небесного Равлика й перекинувся навзнак.
– Втекти хочеш, так?! – закричав Морковченко, вихопив ракетницю й прицілився в дракона.
Фіолетовий папуга зірвався з дерева, підлетів і клюнув браконьєра в тім’ячко. Відразу обоє зникли, зате нові малюнки – людини й птаха – з’явилися на плато.
Дракон обпікся лавою з зоряного тунелю і зі свистом пішов у штопор. Сіра точка відокремилась від шиї. Вовк упав додолу й обернувся сірим Зайцем у вовчий зріст. Обмахнувшись розкішним хвостом, зайцевовк завив на місяць. Дракон вирулив біля самої землі й знову почав набирати висоту.
– Тепер стріляй! – крикнула Агатова Змійка.
– В кого?
– Якщо в зайця – зрушаться гори, відкриють стрілу часу. Землю заллє вогняна лава, цей світ зникне, але ми з тобою вдвох помчимо в мій час. Якщо в дракона – Око Бога не зачепить Землю, поверне час. Але тоді я не зможу лишатися з тобою, це порушить рівновагу.
– Тоді підказуй, що робити! Адже чудес не буває.
– Бува. Але за все треба платити.
– Три тисячоліття – безодня. Коли знаєш, що все можна повернути, тоді розлучатися легко. Але ми з тобою…
– Ми теж знаємо… що не можна падати в безодню.
– Подумаєш, три тисячі років... дурниця. Може, спробуємо писати смски?
Агата поправила комір сорочки Андрія і поцілувала ледь помітну родимку на шиї. Той розгубився:
– Вічність? Та нехай! У спіраль їй згорнутися! Рятувати Землю на шкоду любові? Хіба ж це магія!
– Це людська магія!
Андрій вистрілив.
Дракон урочисто заревів, розкрив крила на всю широчінь і звалився в далекій ущелині.
«Другого дракона за кар’єру підстрелив».
Шість скіфських небесних коней рудої масті, помісь коня та грифона, повстали з тисячолітнього праху, щоб нести колісницю богині-матері. Абаріс тримав поводи. Тепер він здавався молодшим і вищим на зріст. В лускатому обладунку поверх сорочці, у повстяних штанях, заправлених у невисокі м’які чоботи. На лівому боці – сагайдак, на поясі короткий залізний меч.
– Дожидай мене, – сказала Агатова Змійка. – Коли-небудь я повернусь до цього світу… Обов’язково!
І коні унесли Абаріса з Агатою в минуле через тисячолітню спіраль Галактики.
Згасла вольтова дуга… Побіліло й розтануло в денному небі загадкове Око Бога. Андрій відчув, наскільки втомився. Сів на пологий камінь, вкритий мохом, поруч положив плазмоган і заплющив очі.
«Ось такі зайці, Андрію…»
Епілог
Крізь сон Сіроманець відчував, як собака обережно лиже руки.
«Лакі, фу!»
Андрій розплющив очі, озирнувся. Посадку ще не оголосили, закачували енергію чорної діри. Величезна сіра, схожа на вовка, вівчарка стояла поруч із кріслом і густо дихала в обличчя псиною. З гарячого язика крапала слина. Очі – пильні не по-собачому.
Вщухла флеш-антена. Розпочалася реєстрація на рейс до Землі.
– Ти Лакі, так? Нумо, йди, то тебе ж кличуть.
Пес не послухався, сів біля Андрія. Сіроманець узяв собаку за нашийник і підвів до господині.
– Дякую, пане…
– Андрій.
– Моє улюблене ім’я!
– Правда? А вас як звати?
– Агатою.
– Теж летите до ПАНУкро?
– Так.
«Це сон?»
І тут заверещав Нумо…
|
Рассказ открыт для комментариев