14:16 01.11.2020
Вітаємо переможців!
1 Сокира au001 Домовик
2 Дракотик au003 Златопілля
3 Птиця і Фантом au005 Білим по білому


16:22 28.10.2020
Поступила в продажу книга "Зiркоходи". Поздравляем авторов и читателей с этим событием.

   
 
 
    запомнить
     
Регистрация Конкурс № 55 (осень 2020) Фінал

Автор: Дуст Количество символов: 40000
Конкурс № 53 (весна 2020) Фінал
рассказ открыт для комментариев

ar001 За тінню


    Ластівка скинула пір'я і занурилася в теплу воду. Поєднаний санвузол у зйомній напару квартирі частіше нагадував прохідний двір із залою засідань та курилкою.
    – Гм... Чисте тобі шаманство. Схоже, цей геній висить на якійсь забороненій літературі. – Ґудзь сміявся. Він засідав на мішку з білизною і, незграбно гортаючи рукописи, сіяв долі папірцями з теки, що залишив Ластівці Чоловік-у-формі.
    – Він дільничний, не побоюся цього слова.
    Ґудзь роззявив рота, брови його смикнулися подивом:
    – Що, правда? І де ти його знайшла?
    – Та сам знайшовся. Подзвонив шефу, а той відбувся мною. Звичайний собі чоловічина, хоче вдаватись інтелігентним. Мабуть освічений, скоріше – надміру всякого начитаний, тільки в формі. Їздить круг села на мотоциклі і стежить, щоб баби силос із ферми не крали. – Ластівка видихнула дим по воді, солодко примруживши очі. – А заодно гіпотези виношує. Ніби концептуальні.
    Розібрати будь-що без пояснень у цих дрібних нотатках на казенних лінійованих аркушах та масних клаптях обгорткового паперу Ґудзю було несила.
    – Місцями розумно, як на простого дільничного. З претензією.
    Ластівка мовчки роздивлялася своє спотворене товщею води тіло, а потім захлюпала кінцями пальців поверхнею того кривого дзеркала, повсюджуючи на нім нервові кола:
    – Нічого особистого, але… Ти згадай, ким був Ґудзь до того, як випадково прибився до однієї з редакцій фотографом, не маючи ні досвіду, ні пристойної апаратури. Ти вже забув, а я пам’ятаю, бо якраз тоді в тебе і втріскалась – у вуличного філософа-розмовника в протоптаних кедах. Це вже потім, прикупивши собі сорочку без готичних принтів та завівши в телефоні кілька номерів селебріті, Ґудзь став неймовірно поважним і впливовим спеціалістом в усьому без вийнятку.
    Той проковтнув мовчки, а щодо паперів видав безапеляційну рецензію:
    – Тут все ясно! Дядько знає секрет світоутворення, і я певен – у нього є власна розшифровка числа "шість-шість-шість". У кожного божевільного є така, єдино вірна. Хто на чому схиблений, туди й розшифровує.
    – Гудзь, не колупайся при мені. Ти ж знаєш, я терпіти цього не можу.
    – Але ж ти його захищаєш. Це видно і без пальця в носі.
    
    – …ви розумієте, про що я? Розумієте, Марино?
    – Далеко не все. Тобто… Я ознайомилася з вашими записами, тема широка і досить специфічна. Матеріалу тут поки що не бачу. Я пишу про музику, кіно... Про мистецтво загалом. – Ластівка не впізнала цього чоловіка. Здавалося, минулого разу він був вищим. Або нижчим. І волосся у нього було темнішим. Чи навпаки? Словом – іншим.
    – Ось тут і ключ! – Дільничний запалав іще більше, з його рота на стіл випурхнуло кілька крапель жвавої слини. – Все починається з творення! Люди завжди намагалися відтворити, зафіксувати час або події, почуття, переживання, оспівати, задокументувати силу і владу. Тобто, мистецтво, безумовно, осяяне натхненням творця, але... воно є штучним матеріальним втіленням думки! Ви розумієте? Фактично – створюються позачасові інформаційні шари-відбитки, котрі впливають на подальший хід подій. А розвиток технологій усе більше та щільніше накопичує ці інформаційні пласти. Причому, відбувається це в прогресії! Якщо у випадку з наскальними рисунками, у часи примітивного письма або навіть на зорі фотографії то були часткові, розрізнені елементи фіксованого часу і думки, то зараз... Ви тільки уявіть собі – кожну мить сотні і сотні тисяч разів штучно продубльовано!
    Чоловік у формі тримався з усіх сил, аби видатись грамотним. Скоріш за все, йому не вистачало глибших знань і розуміння новітніх термінів, осягнення сучасного контексту. А ще йому бракло повітря від внутрішнього тремору.
    – Тобто, мистецтво – це чисте зло. – То був сарказм у ствердній формі, Ластівчина констатація та вердикт дільничному.
    – Не знаю. Навряд. Я боюсь робити категоричних висновків. Вже сумніваюся – можливо, і публікації ніякої не треба? Ці ж мої… спостереження стосуються лише мене особисто. Вже болить стримувати це думкою, в одній самій голові. Якщо вдасться хоч трохи вголос проговорити основні тези комусь, хто міркує структурно, хто підкаже якимись запитаннями, то я зможу дійти певної логіки.
    Він відкашлявся, а Ластівка знову приготувалась берегти вуха. Правду мав Ґудзь: "У дядька в голові – бентежний підкоп під сакральне".
    – На сьогодні ледь не в кожного є апарат, здатний фіксувати час. Пам'ять стає не лише матеріально фіксованою величиною, а й цифровим клоном суто анатомічного явища. Знову ж таки, інформаційне поле Землі як егрегор ментального цілого… Так, так, я читав про ноосферу, втім, припустімо… Ви лишень уявляєте, які нашарування і перенавантаження створюються в цьому полі щомиті? Ми поволі стаємо невільниками штучного світу! Ми вже не володіємо ситуацією, а залежимо від неї! – Дільничний енергійно мацав пальцями невидиму, але наявно подану сферу на рівні Ластівчиних очей. – Споруджуємо віртуальну, альтернативну вічність свідомо й несвідомо! А інформація накопичується й ущільнюється, неконтрольовано і хаотично множиться у тілі субстанції, завдяки якій ми мислимо. Це як метастази в глобальній пам’яті! По-вашому, звідки ми черпаємо свої сни, натхнення? Куди проеціюємо свої мрії? І що вже казати про Інтернет! Я релігією у звичному сенсі не користуюся, але ця штучна платформа діяльності досить точно підпадає під опис того передбаченого, а скоріше – запланованого Антихриста. Будь-які записи – то штучне відтворення подій, вчинків, емоцій, бажань... Чому рання людина була тісно залежна від світу природи? Невже суто біологічно, для продовження популяції? Чому ж тоді бачила його світом, населеним духами? Чому? Невже від невігластво? Може тому, що Всесвіт створений насамперед уявою, а вже потім відображений у матеріальній площині? Гадаю, інформаційне поле в первісні часи було чистим і цнотливим, тому ми так, іноді сліпо, й віримо тим колишнім людям, називаємо їхні знання священними. А сучасні сапієнси необачно розподілили форми існування на живі істоти та неживі предмети. Науково приписали себе до живих, і мруть! Чим ми відрізняємось від дерева, гриба чи плісняви зі складною організацією життєвих циклів? Разом з тим, помістивши свій біологічний вид практично на одну поличку з хробаками, павуками та парнокопитними гамузом. А каміння як було віками до нас, так і продовжує собі жити, еволюціонувати й перевтілюватись. Воно вічне! А ми ж із ним з одного пилу походимо!
    Чоловік у формі зробив паузу, певно, готовий до запитання. Ластівка мовчала, нарисовуючи короткі лінії тупим олівцем на перегорнутій сторінці щоденника: «Про три шістки Ґудзь, мабуть, промахнувся. Тут усе набагато запущеніше. І слово "гамузом" тут ключове».
    – Я вас не втомив, Маринко?
    – Ні. Хіба що моїм мовчанням. Продовжуйте, ви зупинились там, де прогрес загубить світ, і все було камінням.
    – Не зовсім так. Тобто, я не про те хотів сказати. – Чоловік на хвилю знітився, а після заявив переможно: – Те, що ми здатні уявити – існує! Це всі знають, але мало хто здібний тим скористатися! Спільне несвідоме кожного наступного покоління доповнюється знаннями, але і все більше ангажоване штучними відтвореннями. І костеніє, шкарубне за чужим невіглаством, брехнею, втрачає еластичність. Інфополе спотворене! Люди переймаються якимись тимчасовими віяннями, а істинно вагоме знесли в другорядне, у ранг культу, архаїчної традиції. Бо воно вже незрозуміле.
    Ластівка почувалася заручницею на примусовому тренінгу-інтенсиві зі взаємодії хибної логіки й хворої уяви. Але під настрій вона любила з такими натхненниками посперечатися. Особливо там, де вони мали рацію.
    – Непослідовно якось. Ще більше мене заплутали. Про ті речі, які ви для себе щойно відкриваєте, знято безліч фільмів, написано купу книг. Там хоч якось усе пояснюється. Принаймні, в межах художнього сюжету, де існує конфлікт, є герої, за яких ми вболіваємо, є якийсь притомний антагоніст. А тут… Потік свідомості, тай усе.
    Дядько чомусь зрадів:
    – Так, так! Обретіння потужного уявного мислення – то вищий дар еволюції!
    – Я розумію, ви спеціально намагаєтесь уникати такого поняття як Бог? Хоча й описуєте його як явище. Місцями оригінально, до речі.
    Чоловік у формі вдячно кивнув, очі його сичіли лихоманкою. Ластівці все хотілося той полохливий вогонь занотувати якимсь чином. Вона продовжила, керуючись записками чоловіка як документом:
    – Спробуємо якось упорядкуватися. Ось, вичитала тут, цитую…
    Ластівка перебирала папери й не могла знайти жодного фрагменту, на які була звернула увагу. Навіть власної притомної ремарки! Забрала руки від писанини, аркуші одразу ж плчали згортатися за звичними їм згинами.
    – Добре. Про ваш фіксований час та можливі наслідки. – Дівчина раптово захотіла курити і якнайшвидше позбутися відвідувача. – Але ж не всі види мистецтва фіксують конкретний час чи матеріально осяжне. Є ще музика, хореографія, театр. Ну, я не знаю, ювелірна справа, піротехніка, кулінарія, що завгодно. Високе мистецтво, і не дуже – ремесла всілякі, всуціль до пошиття одягу. Та й для створення тієї ж картини художнику потрібен певний запас годин. Де початок процесу творіння, і чи є в нього кінець? Коли митець пише полотно протягом багатьох років і не з натури, а з тієї ж уяви, чи зі спогаду, який саме період, проміжок часу слід вважати фіксованим? Уявний? Все це теж залишає слід в інформаційному просторі? А ораторство, чи навіть пусті балачки. Адже звуки фізично резонують у просторі. От ми зараз з вами говоримо про… про щось. І тим впливаємо одне на одного, і на час, і на поширення та нашарування інформації. То тепер що ж виходить? Людям не місце на землі, бо вони, вибачте, загиджують, інформаційне поле?
    В очах Дільничного промайнула вдячність, а Ластівка все гучніше розривала простір зауками:
    – Наскільки я розумію, саме новітні технології ви вважаєте головною причиною тих ваших нашарувань. Певно тут “винні” і радіохвилі, і той же вай-фай, і кожна відправлена ес-ем-еска або передана через супутник трансляція. І все то, по-вашому, залишає «хвости» в енергетичному полі? Тут і всі відомі та невідомі чинники взаємодій у Всесвіті: силові поля, спектри, частоти, і що лиш на голову не налізе. Це неможливо викласти у вигляді хоч якоїсь пристойної формули. Теорія всього й нічого!
    Дільничний вовтузив сідницями редакційного стільця, у той час, як Ластівка давала вогню з усіх стволів. Ґудзь повсякчас підпаковував її своїми міркуваннями з приводу тонких матерій на грубому тлі.
    – Ще одне – як обчислити час не за допомогою атому, а саме у метафізичному просторі? Час як суть-матерія існує в такому випадку взагалі?
    Ластівка робила короткі але вагомі паузи. Здебільше для того, аби пригадати ще якісь читані слівця, які можна було б ужити хоча б для самоствердження: "…сингулярність, фрактали, давньоіндійська кашта, емерджентні властивості…"
    – І як же тоді бути з видаленим матеріалом? Більшість із того, що створено людьми просто знищується, руйнується, зникає назавжди, а матерія натомість переходить з одного фізичного стану в інший. Безумовно, твори мистецтва є носіями інформації. Можна припустити, що навіть зруйнована архітектура лишає по собі енергетичний слід, бо існує вічно в нашій пам'яті, на фото та… в інших вимірах. Енергія акумулюється, перетворюється, відновлюється… Чи вже ні? Ну... і ще маса-маса таких теоретично-гіпотетичних питань без будь-якої можливості дати на них відповідь. Геть наукову методологію, агностики аплодують! Ті речі, про які ми говоримо – лише рефлексії нашої уяви на те, що відбувається довкола. Тобто вигадані, от і все. Ми ж то живемо в матеріальному світі. Ви ще спитайте – для чого ми живемо. І спитайте ще – у кого це спитати?
    – Я дуже вам вдячний. – Дільничний заметушився, підхопився з місця, став крутити довгими пальцями фуражку. – Мені треба поспішати. Дуже вам вдячний, Марино.
    Ластівка сиділа, собою задоволена. Добивати в спину? Аякже!
    – А як вам теорія струн? Які новини з колайдера? Бозон Хіггіса – чули, ні? А що б про таке сказали жреці тотемних культів?
    Чоловік у формі вже зникав за порогом, лиш майнуло невиразною тінню, стукнуло і задрижало металевим перилом десь на першому поверсі.
    
    Марина довго сміялася.
    – Ґудзь, ти ревнуєш? Ось це клас! Я – королева навіжених!
    – Ні. Але я тобі подарував фарби й полотно ще позаминулого літа. Ти хотіла малювати міський пейзаж. А малюєш… якісь плями.
    – І що? Свобода творчості в окремо взятій квартирі.
    – Думаєш, між тими ляпками не видно, що ти малюєш цього свого… мотоцикліста? – Ґудзь насупився і знову поліз до кофра, витягнув уже приготований до завтрашньої зйомки фотоапарат. – Мене непокоїть твій стан, ти увесь час заглиблена в своє і дурнувато всміхаєшся.
    – Невже? Помітив. Я завжди була такою. – Ластівка з розмаху поклала в картину щедрий мазок кислотножовтого.
    – Була. А ще ти завжди ділилася зі мною планами, питала поради. І по роботі, і просто так тебе переслухати – ще треба було сили мати. Ми кудись ходили разом, до нас гості приходили. Маринко, ти сама хоч помічаєш, наскільки все змінилось?
    – Та нічого безповоротного. Ну, бувають періоди…
    – Я переживаю, що цей дядько – носій якогось психовірусу. Що скажеш? Такий собі пацієнт номер нуль, га? Вже бачу заголовки провідних видань. – Ґудзь трохи стишився, підійшов ззаду, обійняв Марину.
    – Скажу, що ми всі є носіями вірусу власних уявлень. У мене поки що інкубаційний період, – Ластівка вивернулась і задиркувато цьомнула Ґудзя в неголену щоку, – але вже зовсім скоро я стану пацієнтом номер один, і ти зможеш мною пишатися. Продаси дорого мої фото ню.
    – Ні. Їм ціни нема. – Ґудзь прикипів до Марини всім тілом, ніби то було востаннє, і цю мить треба було засвідчити на віки вічні.
    – Ґудзику, мені цей чоловік симпатичний тільки своєю наївністю. Він просто шукає вільні вуха. А мені давно потрібен якийсь іміджевий матеріал для портфоліо. А ще нам ще треба вчасно заплатити за Інтернет і комунальні. Банальних чотири тисячі знаків.
    Ґудзя це не заспокоїло. Простору для ревнощів тут дійсно було мало. Але стійке враження, що той дільничний віднедавна оселився у них в квартирі зайвим третім, не полишало.
    – Мені здається, що коли ми лягаємо ввечері до ліжка, ти хочеш мене якшвидше приспати, щоб я тобі не заважав думати про… що? Чи про кого? Про дядька, який начитався в дитинстві наукової фантастики, потихеньку стаючи правоохоронним органом? Це його особиста клінічна патологія! І найогидніше те, що ти маєш до неї стосунок! – Ґудзь відпустив дівчину й відійшов у куток кімнати. За його характерним придихом Марина зрозуміла, що він відпрацьовує бій з тінню.
    
    Зі статтею у чотири тисячі знаків вкотре не склалося. Вийшов цикл із трьох частин, увесь переперіщений знаками питання. Ластівка працювала над ним, здавалося, вічність, так і не усвідомивши про що, по суті, йдеться. Головред навскоси пробігся текстом і з порога запросив Ластівку до себе:
    – Марино, зайди-но до мене, ненаглядне моє сонечко ясне, – поєднувати обривки різних фразеологізмів було цілком в його правилах, як і повторювати слова в одному реченні, – і захопи з собою свідоцтво про народження захопи. Хочу глянути, скільки тобі років.
    Драматург, як із нього позаочі прозивались молодші колеги, зустрів Ластівку усміхненим з-під окулярів поглядом, запропонував сісти. Сталося те, чого Ластівка боялася – найперший із читачів засумнівався і нерозуміння почалося просто з редакторського столу.
    – Марина, розкажи у двох словах про що стаття? Логлайн цієї драми.
    Дівчина залишалася безпристрасною:
    – Про неупередженість ідеї. Про тих, хто відкриває світові щось нове.
    – Та-ак… І що ж ми взнаємо нового? Що можна скидати на одну купу метафізику, біоенергетику і фентезі? А про носія цих неупереджених ідей тут сказано лише те, що він працює в райвідділку дільничним. Я знаю твою правду, мовляв, рубрика дозволяє. Але ти, Ластівко, професіонал, який ставить під матеріалом свій псевдонім ставить.
    Драматург прокашляв свій бронхіт відчайдушного курця.
    – Гаразд, «хроніки Акаші», «минуле-майбутнє»... Навіть можна, примружившись, миритися з «десинхронізацією» і «розпадом часу», але... – редактор глянув на роздруковані аркуші, підказав собі пальцем обведене подарованим «паркером» місце, – ...ось, наприклад, у тебе йдеться тут про гравітаційні хвилі… наскільки я розумію, існування яких не доведено. Жодної конкретики, Марино! На кого взагалі ти посилаєшся? На Гокінга, Ейнштейна, бабу Христю?
    Його останні рухи диригували цілими абзацами. Марина повела плечем:
    – На дільничного. В тому і полягає вся фішка – самобутність думки...
    – Зачекай, зачекай. Я – пересічний читач, наприклад. І я читаю оце… лібрето, і не отримую жодної відповіді! Жодного однозначного твердження, чи навіть посилання на перевірене джерело. А це значить, що тема не розкрита. Зжалься наді мною, пожалій читача, Маришко. А вже про те, що це буде читати людина, котра хоча б щось, та й кумекає в подібних речах, мені і думати не хочеться думати. Я як редактор – на сторожі репутації нашого видання, не забувай цього. Ти ж розумна досвідчена авторка!
    Марина могла заперечувати, вміла доводити, і взагалі була здібною до всіляких реакцій, але зараз просто подумки наділа на себе шолом і затягувала на ньому ремінця.
    – Значить так, Ластівко моя, – головний узяв себе за лоба всіма десятьма пальцями, – ти переробиш текст. Ґрунтовно його пропрацюй його, візьми саму суть, злий воду, наведи якісь приклади, дай посилання. Стисло, коротко, цілісно і стисло. Все, що я не підкреслив – оті два чи три абзаци – може жити, лише сформулюй більш популярно. Все інше – геть. То чистої води вода! Вкради пару фото, або попроси свого Ґудзя, нехай сфотографує тобі цю... матеріально-нематеріальну пам'ять, я готовий заплатити.
     Ластівка зібрала папери зі столу, мовчки підвелася.
    – Марина, напиши більше про цього дільничного, додай йому таємничості, якоїсь інтриги чи шкандалю закачай. Зрештою, подай матеріал у вигляді інтерв'ю, нехай це буде розповідь від першої особи. Ти ж розумна дівчина, зніми відповідальність хоча б із себе зніми. Все. Іди.
    Тома все чула. Та така, що завжди все чує.
    – Ну, і що тобі сказав наш Драматург?
    Марина кинула на клавіатуру геть почеркані твердої рукою листи і спробувала придушити досаду, що заворушилася вглибині сонячного сплетіння.
    – Влаштував мені інквізицію. Коли він обкладе мне цими А4 та підпалить як відьму, ти хоч не танцюй. Томка, зроби кави, будь другом.
    – Сьогодні твоя черга робити нам напої, – сміялась і вже грубіянила чашками подруга.
    – Я відпрацюю.
    – Авжеж! Працюй, мила.
    Знявши шльопанці, Ластівка до кінця робочого дня розглядала нігті-вишеньки на пальцях своїх ніг. Її ніхто не тривожив, а кава так і схолола ненадпитою.
    
    Вже кілька разів поспіль вона пройшла повз того парапету, аж нарешті її покликали. Зараз дільничний взагалі не був схожий на того представницького Чоловіка-в-формі, з яким Марина познайомилася три місяці тому. Він помітно схуд і здався їй якоюсь ефемерною істотою, що пірнула на короткий час у чуже життя.
    – Що з вами? Ви добре почуваєтесь?
    Його півпрозора шкіра вищірила зуби подобою посмішки:
    – Краще, ніж будь-коли, Марино, не хвилюйтесь. Єдине – зір трохи падає. Але то добре, краще став чути. Ви принесли мої рукописи? Це важливо.
    – Так. І свій матеріал. Ви зникли так несподівано…
    – Добре-добре. – Дільничний взяв з рук дівчини рукописи, переглянув їх. Ніби впевнившись, що всі папери на місці, він затис їх між колінами, дістав з кишені сірники і тремтячими руками нетерпляче підпалив дрібно списані аркуші. Чоловік до останнього тримав їх за кутики пальцями, підсліпувато блимав очицями до полум’я, немов відбуваючи жертвоприношення.
    – І нащо ви це робите? – Марина вже не сумнівалася, що дільничний несповна розуму. Але як тільки папери догоріли без залишку, той помітно заспокоївся.
    – Я вам поясню. Річ у тім, що я зараз у відпустці. – Він сказав це і замовк, наче все пояснив і достатньо щасливий від того.
    – І чим же ви зараз займаєтесь?
    – Я? Їм пророслі зерна і треную пам'ять, хоча з нею в мене ніколи проблем не було, особливо із зоровою. – Дільничний недоречно голосно засміявся. – А ви як?
    Сизі очі прагнули показати інтерес, але вже зовсім не вміли.
    – Працюю. Пишу огляди, як завжди. Хотіла з вами зустрітися. З приводу фіксованого часу. Я переписую цей матеріал укотре і, правду кажучи, вже не було надії, що наш редактор пропустить це взагалі. Він порадив мені формат інтерв’ю, тож треба узгодити з вами деякі моменти. – Марина дістала з сумки цілий стос паперів, простягнула дільничному. – Необхідно, щоб ви підказали куди рухатись далі, і як нам все це округлити. Схоже, я в глухому куті, але стільки вклала в цю справу часу і емоцій, що мушу дотиснути її до кінця.
    – Знаєте, Марино... Не треба нічого округляти і дотискати. Я змушений просити вибачення, ви приділили мені стільки уваги. Я сам багато чого ще не розумів, коли ми з вами останній раз зустрічалися. Часу й справді не існує, тим він і дорогоцінний…
    Марина скипіла, навіть Ґудзю не часто доводилося бачити її в такому небезпечному стані.
    – Ах ви ж... Ну ти і паскуда! Так ніхто не робить! – Марина спробувала запхати назад до своєї сумки папери, впустила кілька сторінок на тротуар, і вітер одразу ж поріднив їх із мертвими листям. Ластівка підвелася, мовила несподівано спокійно, ледве тамуючи сльози. – До побачення…
    Дільничний хотів був наздогнати Марину і навіть різко схопився, значно розтративши свій кволий ресурс енергії. Він змарнів і немічним мішком тицьнувся знову на парапет.
    – Стійте, Марино. – Швидше подумав чи виштовхнув гіркотою з горла, ніж сказав виразно. Марина почула і зупинилася. Вперше в житті їй дуже хотілося, щоб її окликав правоохоронець. Нахабно відсунувши від черги якусь панночку, вона купила в кіоску пачку сигарет і повернулася до Чоловіка-у-формі. Дістала з сумки решту чернеток, кинула їх в урну і видихнула дим у щільну тканину автомобільного шуму.
    – Розказуйте.
    – Простіть мені, Марино… Ви маєте право вважати, що я несповна розуму. У певному сенсі так і є. – Він ще трохи подумав, схоже, вирішуючи, розповідати все, чи вибірково. – Це схоже на гру в хованки з самим собою. Перш ніж ти визначився, куди б його сховатися, ти вже знаєш, де шукати. Тож я почав із кінця – спочатку спробував знайтись, а потім вже ховатися .Якщо коротко, то я відшукав те місце, куди я, тільки я можу заховатись. І перебувати там та багато де іще скільки завгодно. Або десь поблизу. – Він, здавалося, пожартував. – Навряд чи ви почуєте відповіді на свої запитання. Життя мабуть прекрасне і сповнене сенсу, а я в нього не вписався і все ускладнюю. Єдине, що можу – повідати свою історію, а вже якісь висновки, якщо це необхідно, будете робити самі.
    Я – простий дільничний, сільська людина, мало знайома зі світом сучасних технологій, так лише – вибірково дещо читане та чуте. Мені десь навіть лестить те, що ви так переймаєтесь. Але я знаю – я не сам такий, по всьому світу люди захоплюються пошуками власних схованок, я це відчуваю. І чим менше ці люди під впливом загальновизнаних немов-би-правд, чим менше вірять бодай у що чи в кого, тим ближчі вони до власної істини. Бо то і є перша інстанція.
    "Пані та панове! Продовження вступної частини до прологу прелюдії!"
    – Я ріс у маленькому хуторці на кілька хат. Неподалік зруйнованого цукрового заводу, якщо знаєте. І не так давно мені довелося бути в тих краях, випадково, але я там дещо знайшов. На тому місці, де я народився і виріс, зараз яблуневий сад і водонапірна вежа, але я з точністю до міліметрів можу сказати де стояла верба, з якої колись впав, де був колодязь із водою, що мала металевий присмак, де починався поріг до хати, і де на клямці висів замок із ключем у ньому, але який ніколи не замикався. Я знову потрапив у той світ, і вирішив залишитися в ньому! Он там – протоптана через усі сіни мурашина стежка, а ось на цьому гаку підвішено мою колиску, і я бачу над собою в’язанку часнику… Розумієте, Марина, все-все почав пригадувати, до найменших деталей! Коли я приходжу туди, я повністю поринаю в те середовище, розчиняюсь у ньому вщент, я перебуваю поза будь-яким часом чи простором – таке воно мені все рідне та пригоже! Я чую спів моєї матері і дзвінкий шелест коси об траву, я ловлю сивий подих свого діда, який сидить на лавці, я вдихаю аромат його тютюну, я бачу птицю в небі, яка пролетіла багато років тому. Мені чутно жар від печі взимку, я пам'ятаю смак бабусиного куліша, якого чомусь тоді не любив... Ця дивовижна місцина поглинає мене. Мені поталанило народитися у тій благодаті. Там таке скупчення різних енергій! Вони буяють там незримими, але навіть фізично відчутними завитками, звідусіль і в усі боки одночасно! Там дика полуниця росла, як зараз бачу, розміром із око, а червонясті яблука і по цей день щоосені ламають гілки своєю вагою. А вже за якихось вісімсот метрів убік – зовсім не такі, хоч і сорту того ж самого. – Дільничний рефлекторно озирнувся і стишив голос аж до ледь виразного сичання. – До того часу я мов наосліп блукав якимись чужими шляхами, бур'янами порослими. А повернувшись, я зрозумів – частинка мене назавжди залишалася там, де б я не був і чим би не займався. Там, де закопаний пуп, як казали старі люди. Це шлях, Марино, яким я міг іти сміливо та возз'єднатись нарешті з уселенською пам'яттю. Здатність самовсвідомлення – це, насамперед, дар себе пам'ятати. Тож, мій висновок: пам'ять – це резидент-посередник між нашим та іншими світами.
    – А чому б вам, все ж таки, просто не дочекатися смерті? Або… – Марина вперше за весь час знайомства відчула огиду до цього чоловіка. – І до чого тут мистецтво з вашими нападками, при чому тут фіксований час, яким ви мені усі мізки прополоскали?
    – Спробую пояснити… Чому я не хочу просто померти… У мене, скажу вам, і життя було таке собі якесь, як і не життя. Тож і ризик смерті-як-не-смерті теж достатньо великий. Я ж не можу напевне знати, як і ніхто не знає, що відбувається з нами після смерті, де воно відбувається, і чи відбувається взагалі! Може «там» – спокій після виконаного завдання? А може – переплавка отієї енергетичної субстанції, котру ми називаємо душею? Якось лячно. Чи, наприклад, ті субстанції насправді є роздрібними частками однієї сутності, і за них триває боротьба тих оспіваних різнополярних сил… І це може бути. Для мене ж найголовнішим залишається таке питання – чи самоусвідомлюємо ми себе «там»? Чи може взагалі нічого не відбувається, і разом із руйнацією біологічної оболонки на нас чекає відсів як таких, хто не пройшов випробування, і не знайшов своєї власної лазівки із цього лабіринту вірувань, здогадок, гіпотез? Чи, знову наприклад, ті, хто цей особистий лабіринт пройшов, стають іще однією з вищих сутностей, котрі мають право залишати при собі своє власне самоусвідомлення «там» і будь-де. Я можу й далі вигадувати, і переконаний, що кожна з цих версій може вважатись суб’єктивно правдивою. Ми знаємо лише пам'ять як основу свідомості.
    "Старий недовчений нікчема. Я тобі кивати не буду…"
     – Я отримав можливість. Переді мною всі ознаки лазівки, то чому ж мені цим не скористатися? Звісно, коли я це усвідомив, я розгубився, але як людина загартована формуляром, зібрався думками і розробив методику. Тож знову з самого початку, і вже по суті…
    З юних літ і до цих пір мене не впізнають люди. Ніхто і ніколи! Хіба що найближча рідня, кого й серед живих уже нема. Однокласники, сусіди... Вчителька наче вперше мене бачила щоразу і шукала прізвище у класному журналі... Продавщиця у сільмазі відмовлялася давати на список як чужому... Таке собі унікальне явище, і воно довго витісняло мене з життя. Зрештою-таки, сподіваюся, витіснило. Уявіть собі такого «ніхто», з яким вітаються лише тому, що він при формі та на мотоциклі. А варто було вийти на село у фуфайці, то сільське начальство дивилося на мене не те, що як на чужого, а просто повз, немов мене й не існує. От зараз спитай – хто живе у тій-то хаті? Тобі скажуть – дільничний, скажуть, що хату сільрада поставила у такому-то році, пригадають хто був тоді агрономом, і скільки було приплоду на свинофермі, а як звуть дільничного… Ніхто й слова не зв’яже. Та що там… Скільки разів я намагався завести собі собаку – вони просто не приживалися, брехали на мене з прив’язі як на чужого, а як тільки спускав, то більше ніколи жодного з них і не бачив. Уявляєте? Собаки! Сміх! Що вже про людей казати! Це було зі мною всюди і завжди. Армія, заочне навчання, робота… Як їздив у район, то колеги щоразу тужились, пригадуючи, де мене могли бачити і наче знайомились зі мною кожного разу по новій. Чергові вимагали пред'явити посвідчення, в той час, коли я за роки роботи знав, як звуть їхніх дітей! Які вже тут друзі, яка там кар'єра, самі розумієте. Я отримав посаду дільничного молодим лейтенантом, і до цих пір отримав лише звання капітана за вислугою, і то, підозрюю, що якось випадково. Мені дали ключі від кабінету, але за ці всі роки мені жодного разу ніхто ніколи не телефонував по роботі. Про мене немов би завжди всі вчасно забували. Я і людей у своєму житті бачив у рази менше, ніж будь-хто інший. Ну як таке може бути? Я не перебільшую, Марино, це справді якась дивна аномалія, рок самотності. З дитинства це ображало, дратувало, потім смішило, потім я звик, а пізніше став цим користуватись. Якщо бувають на світі такі люди іще крім мене, то вони точно стають авантюристами, якимись злодіями, ведуть подвійне чи потрійне життя, але точно не працюють дільничними десь на хуторі! Мені п’ятдесят із копійками, а я до сих пір живу сам-один. Ні сім'ї, ні землі. Я боявся, що і дружина, і діти мої, якщо будуть, мене не впізнаватимуть; боявся, що теж можуть стати відлюдьками; боявся сам не знав чого. Якби я тихо помер будь-коли, ніхто б цього не помітив довгий-довгий час. А я все ж, як-не-як, а держслужбовець! Та моє найбільше надбання у тому, що мені абсолютно нема чого втрачати. Все, що у мене є, все моє особисте життя із легкістю поміститься в кишені пальта. Он лише, можу сказати – моя птаха в небі, а все інше – воно тут, у пам'яті, і забрати його в мене ніхто не здатен.
    Дільничний дістав хусточку, витер уста і продовжив свою повість, не зволікаючи:
    – Я – одинак від роду і за обставинами, але та іскра авантюризму, що свого часу погнала мене працювати до органів, не згасла. Я цікавився цим світом, виписував газети, альманахи, купував книги, їздив на лекції, писав листи до редакцій, хоч і не отримав жодної відповіді і не публікувався. А все ж тихенько міркував собі: це зо мною таке прокляття, чи мені поталанило? І що далі мушу з цим робити? Я став занотовувати якісь думки, що іноді виливались у формулах і кресленнях, намагався осмислити щось у межах певної теорії. І настав той момент, коли вже необхідно було відібрати частину своїх рукописів, де було менше особистого та надміру фантастичного, і прийти до вашої редакції. І ви насправді дуже допомогли мені, Марино. Особливо того останнього разу, коли вислухали і стали задавати питання. Тут починається моя новітня історія, бо того ж вечора я мав одкровення: треба в першу чергу ліквідувати, стерти своє фіксоване перебування у цьому світі. То було головною умовою для перевтілення. А наступного дня я поїхав у свою заповітну місцину в яблуневому саду і став пригадувати силою. Кожен-кожнісінький день – що я робив, що їв, кого бачив, що думав і відчував, усі запахи, все будь-коли прочитане, почуте. І скоро мене підхопила потужна хвиля спомину, якої вже не зупинити. Я майже оселився у своєму сакральному сховищі, і невдовзі пам'ятав навіть все, що мені снилося. Це неймовірно, Марино! На сьогодні я пам’ятаю усі свої сни, навіть дитячі, навіть ті сни, які бачив іще немовлям! Причому так, немов це відбувалося зі мною насправді і ось-ось учора, чи годину тому.
    – Це страшно. – Марині дійсно стало моторошно від почутого.
    – Ні! Це прекрасно! Це як "у бога за пазухою"! Я вирішив діяти: зібрав усі свої документи, що були на руках – свідоцтво про народження, паспорт, якісь посвідчення, дипломи, грамоти та інше таке латаття. Позбирав свої рукописи, повитрушував із книг усі закладки на випадок, якщо там залишилися записи або документальні згадки про моє існування. Я розумів, що повністю обнулити весь земний архів про моє існування не вдасться. Була ще служба в армії на Далекому Сході, певний час зберігалися файли відеоспостереження з відділку, були договори на паперах у банку, ще такий-сякий дріб’язок. Найважчим здавалося вилучити максимум фотокарток, на яких я міг бути засвітлений. Але я пам’ятав кожен-кожнісінький раз, коли мені доводилося потрапити до об'єктиву, свідомість моя була повністю мобілізованою для знешкодження штучної фіксації.
    Я став на повну силу використовувати свою аномалію невпізнанності, і моя фуражка працювала на мене. По-перше, я відпрацював в окрузі все, що було в моїх силах – зібрав фото по однокласниках, прикриваючись неймовірними легендами, навіть дивуюся, як люди мені вірили. Знову ж, мене ніхто не впізнав, я переконаний, і вірили не мені, а Чоловікові-в-формі. І я помітив одну деталь – на всіх фотографіях, абсолютно всіх, я мав зовсім невиразний вигляд, мій образ був немов розмитим, іноді освітленим, а подекуди затемненим. Це мене і переконало – я на вірному шляху, обставини самі йдуть мені назустріч, ніби штовхають до дії. Ставало дедалі цікавіше, я зрозумів, що знищення матеріальної фіксації не є найважливішим аспектом. Головне – абсолютна пам'ять з її здатністю пригадати усе досконально.
    Я перейнявся тими папірцями з хворобливою агресією, я був нестримним і азартним. Протоколи, рапорти, складені за довгу практику в відділку, акти, інша мазанина – я впорався із цим без особливих зусиль. Незабаром піддалися й архіви, до яких у мене не було прямого допуску – вони теж позбулися мого почерку і згадок про мене. Я отримував службові дозволи і мав на руках усі необхідні документи; розвинувши ту діяльність, я все одно залишався усіма невпізнаним, чи одразу ж забутим у власних клопотах, я методично і непомітно вилучав справи за моєї участі; посилаючись на немов нові викриття злочинів я відшукав ті нечисленні відеозаписи з відтворень, котрі популярно називають слідчим експериментом. До слова, машинописи, зроблені мною, я теж розцінив як певний витік і матеріалізацію свідомості-пам'яті, тому досить скоро у мене вдома зібрався свій власний безцінний архів. Спочатку я все складав у величезну картонну коробку від холодильника, а потім просто став звалювати в кутку – місця в коробці не вистачило. Це вам не кишеня пальта…
    Чоловік посміхнувся, він перевів подих, мрійливо замружився. Швидким рухом знову дістав носовичка, витер уста і продовжив:
    – Не так давно я закінчив із райвідділком. Можливо як журналіста вас здивує, але й прокуратура піддалась відносно легко, районний суд теж. Усе псевдоофіційно, хто там звертав увагу на якогось миршавого пристарілого капітана! Закінчив з установами по роботі, і пішов у відпустку за станом здоров’я. Продовжувати свою справу. Звісно, одразу ж підчищаючи за собою документацію в поліклініці. Не стану заперечувати, лишилися журнали, де вказане моє прізвище, є ще купа поставлених мною в різний час підписів, є на мене і досьє в кількох закладах, але там уже не я, і то вже не про мене, я зробив усе, що міг. А щовечора повертався додому. Не у сільрадівську хату, а до свого саду. Я лягав долі, набираючи в себе сили від самої землі, а вранці знову їхав за своєю здобиччю. Десь із тих пір я перестав спати і майже не їм. І ще ніколи не почувався так добре.
    Я був практично всюди, лишаючись непоміченим. Це була ризикована гра, я нарешті визнав у собі вроджений талант, тепер я свідомо робив себе неіснуючим, і це працювало та приносило насолоду! Якщо у мене не виходило видалити десь якісь сторінки, я просто додавав одну літеру в кінці прізвища, змінював іншу посередині, і дані змінювались, така людина як я переставала існувати! Благо, все життя я прожив у радіусі двадцяти кілометрів, і основні місця скупчень усіляких реєстрацій можна було порахувати на пальцях.
    У школі, де я навчався, журнали і більшість списків я отримав легко, пославшись на оперативну роботу, мені вдалося підключити колишнього директора, для якого я теж був незнайомцем. Зібрати картки в районі – у бібліотеці, по диспансерах – не склало труднощів. В інституті якимсь боком мені вдалося сподобатись старенькій підсліпуватій пані, котра не один десяток літ засідала у приймальній комісії. А от у військкоматі домовитись було складно. Підполковник думав, що його хочуть зловити на хабарі, і мені довелося викласти справді чималу суму, перш ніж я отримав свої папери з архіву, я віддав йому майже всі гроші, що у мене були. У паспортному столі на диво проблем не виникло – я прийшов з липовим офіційним запитом, плюс до того, у мене там працює один із нечисленних знайомих, підозрюю – така ж самотня людина, як і я. Ось так.
    Коли востаннє був у сільрадівській хаті, я узрів ціле звалище, скупчення матеріальної і обтяжливої для моєї сутності відтвореної енергії. Я ніби відчув себе розшарованим надвоє: один – врівноважений і спокійний – стоїть навпроти себе самого іншого – засмиканої і пошарпаної формулярної одиниці в кутку найбільшої кімнати. І цікаво те, що той, хто стоїть, запросто помістився б у коробку від холодильника, на відміну від того, іншого... Повторюся, мені дуже поталанило, і я не залишив після себе занадто сліду.
    Того ж вечора я вчинив такий собі акт самоспалення. Довелося потрудитися, поки я виніс всю оту колекцію на город. В уже палаючий вогонь я кинув посвідчення і паспорт. Ви навіть не уявляєте собі, Марино, наскільки швидко ці старі кайдани перетворювалися на тлін! Я був щасливий. Полум'я дихало і стогнало, підстрибувало і перекидалося, мені такого раніше спостерігати не доводилось. Стан прострації перервала думка про те, що я досі перебуваю при погонах. Я повернувся в будинок, зняв із себе, зібрав увесь інший формений одяг і теж віддав його стихії. Живності останнім часом я не тримав, чогось цінного чи небезпечного не зберігав, тож я міг вважати себе вільним. Поволі, поступово прочинялись ті двері, які ніколи не замикали!
    Чоловік замовк, але Марині здалося, що він щось у грудях наспівує, немов відчула коливання в наднизькому діапазоні. "На що іще здатне це кволе тіло?"
     – Раніше я пробував медитувати. У мене не надто добре це виходило, бо я не міг повністю абстрагуватись. Заважали думки – як не про роботу, то про висівки поросяті. Тепер усе інакше, мені нічого не заважає, і я перебуваю в цьому дивовижному трансі повсякчас. Щойно проходив повз своєї колишньої роботи, бачив колег, а вони мене – ні. – Розповідь колишнього дільничного набувала уривчастих і необтесаних форм. – Вам напевно хотілося б знати механізм мого переходу?
    – Ні. Але ж ви все одно розкриєте мені свій план до кінця. Я вислухаю.
    – Отже, моє фактичне існування майже ніяк не зафіксоване. І я визрів, я готовий. Тепер усе, що мені потрібно, це невелике потрясіння в інформаційному полі, можливо спричинене гравітаційною хвилею, або ні. Це може бути викликано чим завгодно – яскравим спалахом на сонці або розрядом блискавки. Універсальна концепція, правда? Та що там! Синергії від потужного сплеску емоцій під час футбольного матчу може бути достатньо. Навіть звичайна краплина вологи, що падає з неба може спровокувати потрібне мені скривлення простору-часу. Я готовий до цього щомиті, але вирішив дочекатися сонячного затемнення. Щоб урочисто й помпезно! – Дільничний огидно зареготав, різко змовк та нахилився до Ластівчиного вуха непристойно близько: – Я знаю, що мені далі з цим робити. Я увійду в двері, що прочиниться на порозі мого дитинства, і розчинюсь у власній пам'яті, набувши її та усвідомлення себе в багатьох інших світах. Я реалізуюсь саме в тих, втіленнях, які сам собі оберу! Я піду, позбувшись остаточно власної тіні, оминаючи смерть і заперечивши її, а моя свідомість-пам'ять залишиться цілісною! Наді мною не будуть владні ані "пекла", ні "реінкарнації", ні жодна інша із запропонованих нам версій народження-смерті як фазового переходу із одного стану в інший за усталеною програмою.
    Марина дивилася як пурхають під час розповіді руки колишнього Чоловіка-в-формі, і їй здавалося, що цих рук зо-шість.
    – Це буде тільки початок шляху, але я вже не буду належати нікому. Моя власна система, і зовсім не вірування, і не релігія. Вона працює тільки для мене і лише з мого дозволу! Не хотілося б говорити вголос, але... я стану богом. Принаймні – вільним духом із можливостями, які не збагнути оцим нашим законсервованим розумом.
    Ластівка уявила, що бачить колишнього дільничного в інфрачервоному спектрі. А може і не уявила, але той несамовито палав, кидаючи круг себе енергетичними плямами. Вони гаряче пльохались дівчині на руки, на коліна і всотувались у тіло крізь тканину.
    – Удачі. – Ластівка підвелася і пішла звідти геть, несвідомо обтрушуючи одяг. Думала про те, що впору писати мотивчики для коміксів.
    
    Системний адміністратор редакції Липа з самого ранку мучив телефони провайдера. Він укотре поклав трубку і безмовно повідомив, покрутивши головою, що з Інтернетом поки що глухо. Всі поховали очі назад за монітори, і лише Тома, краща подруга Ластівки, намагаючись упіймати мережу стільникового оператора, піддала жару у вогонь:
    – А чули, люди дорогі, що акції пошукових систем теж завалилися на скількись-там-багато пунктів?
    – Ти граєш на біржі? – Липа з гучним хрускотом відкусив від яблука.
    – Ні. Просто із того, що пов’язане із супутниковим зв’язком майже нічого не працює. Дожилися – жодного доступного каналу інформації. Я пробую осмислити гарячу новину, писати про це все одно доведеться за фактом. Ось іще нехай сервери один за другим гавкнуть, перейдемо на друкарські машинки. – Тома поглядала на прочинені двері у кабінеті головного редактора. – Думаю, ми переживаємо перший в історії сучасного людства серйозний досвід тотальної залежності від створених нами ж технологій. І можливо, це все через сонячне затемнення. Уявляєте? Банальне сонячне затемнення!
    Адмін на мить перестав жувати:
    – Може я щось пропустив, але яке сонячне затемнення вночі?
    – Повне затемнення! Ти за своїми ігровими приставками пропустив усе, що тобі розповідали в школі. Сонце буває і з того боку Землі! Липа, роби що-небудь, не сиди!
    Звідусіль почулося ремствування, мовляв, треба пошту приймати-відправляти. Всі дихали одним повітрям і відчували гостру потребу увійти до мереж. Липа остаточно відклав яблуко і знову взявся дзвонити. За інерцією буркнув ще:
    – Така розумна! Сонячне затемнення банальним не буває.
    Ластівка тихо спала, вклавши голову на свою сумку на столі, і нічого цього не чула. Вночі марила геопатогенними зонами, горизонтами подій, антитілами та темними енергіями. А зранку, лиш розплющила очі, чомусь глянула в куток кімнати і посміхнулася до невиразної тіні. У ванній під стелею тріснула плитка, під мікрохвильовкою загинули таргани, а будильник не задзвонив. Нічого, і Ґудзь пересердиться, тай повернеться.
    Нарешті дочекалась. Тепер Ластівка знала – в пам’яті її диктофона є джин. Або щось на кшталт – такий собі дух-невільник. Може й бог. Так вона собі придумала, сформулювала та вивірила. Поталанило, що цей дільничний таки об'явився зі своїми переходами. Його записів і креслень було замало. Вже думала – вислизне.
    Як тим "джином" користуватися вона не знала, бо ще не вигадала як слід. Спершу – гарненько виспатись, а вже потім розробити методику.
    

  Время приёма: 15:13 19.04.2020