08:30 03.05.2020
Вітаємо переможців 53-ого конкурсу!

1 Олена ar027 Перелітний

2 Юлес Скела ar038 Полювання на Чугайстра

3 Макс Пшебильський ar008 Монетний двір


07:59 01.01.2020
Отпечатан тираж 40-ого выпуска.
Заказы отправляйте Татьяне Левченко (ака Птица Сирин).
Или на reglav @ rbg-azimut.com
Поздравляем писателей и читателей с этим событием.


   
 
 
    запомнить
     
Регистрация Конкурс № 53 (весна 2020) Фінал

Автор: Олена Количество символов: 25747
Конкурс № 53 (весна 2020) Фінал
рассказ открыт для комментариев

ar027 Перелітний


    Зерно надії
    Ільвід підіймався велетенськими металевими сходами з машинного цеху опріснювальної станції. Його зміна закінчилася рівно п’ятнадцять хвилин тому і тепер він мав свої законні сорок п’ять хвилин вільного часу до настання комендантської години.
    “Може відіспатися?” – подумав хлопець, але відразу відігнав цю думку. “Так же можна й усе життя проспати.”
    Сонце вже давно сіло, як це часто бувало в цю пору року. В каналізації плюскотіла вода, ледь переливаючись через стоки, вкриті товстими решітками. Коли на морі підіймалися великі хвилі, з них фонтанами виривалися струмені рудої від їржі солоної води. Нижнє місто легенько хилиталося, передзвонюючи старими бляшанками, розвішеними на парканах, і крихкими шибками у віконницях.
    Ільвід, видершись на дах житлових бараків для опріснювачів, з усіх сил вдивлявся в далину. Позаду височіла велетенська стіна Верхнього міста. Плями світла і приглушені звуки продиралися крізь вечір і тихо опадали на заіржавілих, ледь теплих від денного сонця дахах. Щодня він намагався вгледіти темні обриси суші десь далеко за горизонтом. Він досі вірив що десь існує твердий шматок землі, де питна вода тече просто так і щоб втамувати спрагу достатньо лише простягнути руку. Легенди розповідали, що на суші досі ростуть дерева висотою з п’ятиповерховий барак, всі вкриті дрібними голками, або широким листям. Він уявляв, що крила на його уніформі справжні, можна їх просто розправити і полетіти далеко-далеко.
    Ільвід підійшов до свого сховку і припідняв кришку металевого ящика. В ніші був захований його найцінніший скарб – саджанець квасолі, що вже виріс аж на три сантиметри. Колись, підкоряючись несамовитому бажанню виростити маленьке життя, він виміняв зернятко на три денних порції води. Хлопець вийняв з кишені баклагу зі своєю платнею за сьогоднішній день. Механічна рука дзенькнула об фляжку. Він вже кілька місяців збирав на другу механічну руку, залишилося всього кілька літрів і в нього буде повний “панцир”. Працювати стане легше і він зможе заробляти більше. А там вже й до повної механізації недалеко. Кажуть, тоді людині треба всього двадцять хвилин на добу на сон. Можливо, його навіть переведуть з Інкубатора до Гнізда. Відкоркувавши баклажку, він обережно підлив квасолину. Не втримавшись, провів пальцем по шершавому листочку, що ледве вибився на поверхню. Зрештою, жива рука має хоч якісь переваги.
    Хлопець ще раз окинув оком горизонт, але з усіх сторін була тільки водяна пустеля, на якій, мов та велетенська консерва, гойдалося місто. Знизу пролунав звук сирени, сповіщаючи про північ. Ільвід спритно зістрибнув з даху прямісінько на підвіконня своєї комірчини. В нього було ще чотири години на сон. Відпивши з баклажки ковток, він відкрив резервуар, поклав корок на підлогу і вилив решту всередину. Дев’ять з половиною літрів, – всі його заощадження. Його надія на краще життя.
    
    Нове пташеня
    У вікно знавісніло світило сонце, випалюючи все живе. Ільвід забув закрити віконниці на ніч і тепер на правій щоці в нього красувався червонястий опік. Над вухом висів дрон-інспектор і всі вісім антен миготіли червоним.
    “От халеписько! Я проспав!” – хлопець прожогом вискочив з бараку і помчав на станцію.
    – Два штрафних дні, – сказав наглядач, ставлячи помітку на брудній брунатній дошці нас стіні, – і це ти ще легко відбувся.
    Досі віддихуючись, Ільвід заліз на своє робоче місце, – закрутилися педалі і в обличчя бахнуло гарячою парою. Опік на щоці неприємно засіпався. Йому згадалися перші місяці на опріснювачі, коли ноги і тулуб ще не були механічними і він витягував заледве чотири літри за зміну. Внизу, як завжди, хлюпотіла морська вода, залишаючи на ногах білі розводи. Зараз це були просто плями на металі, а колись, сіль збиралася тонким шаром, який він вечорами віддирав разом зі шкірою. Врешті-решт, всі ноги були вкриті струпами і від іржавих механізмів він підхопив серйозне запалення. Підприємство механізувало йому ноги за власний рахунок згідно пункту про “травму на виробництві”. Якби не це, він би напевно не протягнув і кількох тижнів.
    Ільвід бадьоро крутив педалі, вирішивши поки не вмикати робочий монітор. Пригадався той день, коли його забрали на механізацію: біля нього тоді працював один старигань, в хлопця з голови вилетіло як його звали. Старигань був кимось на кшталт місцевого божевільного, завжди працював без монітора. По дев’ятнадцять годин без відключки! Звісно, опріснювачі не весь час були під моніторами, але дев’ятнадцять годин дивитися в іржаві колеса машини спереду мало кому хотілося. Набагато простіше було просто включити монітор, “випасти”, а потім, оп, і робочий день вже добіг кінця. В стариганя була ще одна особливість, – він навідріз відмовлявся механізуватися. Всю денну воду випивав сам, але бігав нарівні з механізованими. Оце витримка! Коли по Ільвіда прийшли механізатори, старигань все кричав: “Не давай їм свою голову! Не давай голову!” Зараз місце поруч було вільне, стариганя утилізували за непридатність півтора роки тому і його опріснювач досі стояв без діла.
    Ворота цеху голосно брязнули і наглядач завів хлопчика років восьми. Той боязко роззирався навколо. Решта блоку вже були в моніторах і наглядач, побачивши Ільвіда, тицьнув йому малого.
    – Тобі в підмайстри. Стає на педалі сьогодні.
    Ільвід сповільнив оберти, зліз з опріснювача і повів хлопчиська до вільного механізму поряд.
    – Як звати? Я – Ільвід.
    Хлопчик злякано трусився, а потім вимовив:
    – Северин.
    – Яке доросле поважне ім’я, – усміхнувся Ільвід. – Зовсім тобі не пасує. Буду кликати тебе Курчатком. Ми ж тут всі в Інкубаторі.
    Курчатко невпевнено заліз на опріснювач. Ноги ледве діставали педалей, хоча Ільвід підкрутив сідало так низько як тільки міг.
    – За що тебе сюди? Крав щось чи сирота?
    – Сирота, – промимрив Курчатко.
    – Тут багато таких, я теж сирота. А тепер слухай уважно. Спочатку буде дуже важко і дуже хотітиметься пити, тому вмикай монітор так часто, як тільки зможеш, це допоможе відволіктися. Коли даватимуть воду, всю не пий, – відкладай на ноги, без них довго не протягнеш. Я вже багато таких бачив і всі вони були старші за тебе. Решта шкіри поступово пристосується до температури і солі, а далі будеш механізуватися як тобі захочеться. Чим більше металу – тим менше тобі треба води. Затямив?
    Малий уважно слухав і почав енергійно крутити педалі. Ільвід поставив двогодинний таймер на моніторі, щоб потім перевірити як там його підмайстер і “випав”.
    
    Підбиті крильця
    В цеху гуркотіли колеса, випльовуючи пару. По трубкам стікала вода, – найцінніший скарб міста, єдина валюта і найефективніше джерело енергії, яке заряждало всі механізми: як живі так і металеві. Подейкували, що одна крапля води може зарядити механічне серце на сім годин.
    Ільвід дав собі кілька хвилин, щоб вийти з монітора поступово, не відчувати тої гидкої нудоти, як тоді коли висмикують насильно. Добре що хоч в монітор не запихали проти волі, відключайся коли хочеш, головне педалі крути. Ільвіду подобалося “виходити” коли решта була у відключці. Подобалося слухати як гудуть машини навколо і мріяти що так би гудів ліс в грозу, коли вода б лилася з неба і щоб напитися можна було просто роззявити рота.
    Біля нього на опріснювачі лежав Курчатко. З ніг позлазила шкіра, все обличчя було вкрите червоними пухирями, на губах запеклася сіль. Хлопчик ледве дихав. Ільвіда кинуло в піт – Северин пив робочу воду.
    Ільвід кинув оком на монітор, той показував що він був у відключці вісімнадцять годин, майже всю робочу зміну. Поруч злазили з опріснювачів його колеги, дивилися на хлопчика з жалістю, але проходили повз.
    – Покинь його, він все одно не витягне. В нас ніколи не було таких малих, старші і ті часто не витримували.
    Ільвід кинувся до пункту видачі.
    – В тебе штраф, пам’ятаєш? – похмуро сказав наглядач. – Запаску маєш?
    Звісно він мав запаску. Кожен опріснювач, що мав хоч крихту здорового глузду мав запаску мінімум на шість днів, – максимальний термін штрафу. Та в нього було навіть більше, але до бараку хвилин п’ятнадцять, а в цеху лежав маленький хлопчик, якого йому доручили вранці. Це була друга жива істота, за яку він відчував відповідальність. Першою був паросточок квасолі на даху.
    – Хлопці, може позичите свою порцію? – спробував Ільвід. – Я віддам сьогодні в бараці, двісті мілілітрів зверху. Будь ласка, будьте людьми.
    – Операції з водою заборонені! – гаркнув наглядач та й ніхто не збирався ризикувати своєю порцією. Ільвід працював в секції злодіїв, але це не дуже мало значення, на станції ніхто не захотів би підставляти свою шкуру.
    Хлопець гарячково міркував: якщо він побіжить по запаску додому, то встигне повернутися до комендантської години в цех, але тоді вони обоє не встигнуть дійти до бараків. Швидше було б занести хлопця до себе. Він підійшов до маленького тільця, вкритого червоними опіками.
    – Заборонено! Ти що не чув! Я про нього подбаю, але вже завтра, сьогодні по нього все одно ніхто не прийде, – наглядач сунув назустріч, погрозливо стискаючи залізну палицю на поясі. – Хлопче, дограєшся ще до одного штрафу.
    Ільвід чимдуж кинувся до виходу. Ще є час збігати до бараків. Повз вуха долинали звичні звуки Верхнього міста, якого він так ніколи і не бачив. Казали, опріснювачі з Гнізда могли туди ходити раз на тиждень. Важко віддихуючись Ільвід залетів всередину. Всередині все завмерло, так ніби він пропустив сходинку, але нутрощі і досі не стали на місце – резервуар з його запасами був пустий.
    Спочатку він подумав що його обікрали, але охоронні дрони вже давно б били на сполох. В бараках крадіжок ніколи не було, надто суворе покарання, – шість днів. Потім його погляд упав на корок, що валявся на підлозі і на навстіж відчинені віконниці. Він просто цілковитий ідіот. Проспавши, він так запанікував, що забув законсервувати кімнату, все випарувалося, – усі збереження за останні півроку. Уся надія на краще життя. Ільвід струснув резервуар, на дні плюскотів осад, – не набереться й чашки. Він швидко перелив все у флягу й помчав назад.
    
    Гніздо
    Вулиці спорожніли, до комендантської години залишалося менше десяти хвилин. “Хоч би цех був відкритий. Хоч би цех був відкритий,” – повторював про себе Ільвід, мов мантру. Іржаві ворота заскрипіли й хлопець, рвонувши скільки було сил, прошмигнув крізь шпарину. Якщо хтось його й бачив, то тому було байдуже, що якийсь шмаркач буде ночувати серед опріснювачів.
    Курчатко досі лежав на своєму механізмі, скрутившись клубочком і тихенько стогнав. Ільвід впав перед ним навколішки і простягнув флягу. Хлопчик випив все до останньої краплі і тихенько заплакав.
    – Я помру?
    – Звісно що ні, ми щось обов’язково придумаємо. Я тобі обіцяю, – Ільвід невпевнено погладив малого по кучерявій голівці.
    В цеху з кожною хвилиною ставало все тихіше. Опріснювачі випльовували останню пару, колеса достукували свою норму і завмирали в очікуванні наступного робочого дня. Залізна підлога була досі тепла. Курчатко продовжував пхикати, знизу ноги в нього були як відкрита рана, яка розходилася пухирями доверху. Ільвід гарячково міркував як можна зарадити хлопчику. Дітей на станції ніколи не було і тепер він зрозумів чому, – в них була надто тендітна шкіра. До цього часу він був наймолодшим опріснювачем за увесь час. Та й то, йому майже відразу механізували ноги.
    – Є ідея, – просяяв Ільвід, – тобі треба виробничу травму!
    Курчатко дивився на нього з нерозумінням.
    – Але то має статися на роботі, – продовжував Ільвід, – має бути щось серйозне, щоб вони повірили. Опіки не годяться. Треба щось серйозніше. Наприклад запалення, як було у мене, або перелом, вивих…
    На обличчі Курчатка проступив несамовитий жах. Він ще більше затрусився і підтягнув свої обпечені ноги аж до підборіддя.
    – Я розумію що тобі страшно, але іншого виходу може не бути.
    Хлопчик лежав і схлипував кілька хвилин, то кривлячись, то затихаючи. Ільвідові здалося, що той ніби зважує усі варіанти. Такий малий, а вже треба робити такий складний вибір. За деякий час, Курчатко коротко кивнув на знак згоди і підповз ближче до хлопця.
    – Я не хочу щоб далі боліло. Тільки ти зроби, я сам не зможу, – прошепотів він.
    Ільвід зняв сорочку і підклав хлопчикові під голову, потім вмостився поруч. “Точнісінько як квочка біля свого курчатка,” – подумав він.
    Хлопчик швидко заснув, маленький організм намагався врятуватися від болю уві сні. Але Ільвідові все не спалося. Він думав чи зважиться він зламати ноги дитині завтра і чи буде патрулювати наглядач увесь день, чи, як зазвичай, сховається у свою комірчину. Що буде якщо його зловлять і чи витягне він без запаски ще один штраф.
    В цеху ставало прохолодно, вся пара осіла на підлогу і, змішавшись з іржею, створювала масну неприємну сирість. Під опріснювачами погойдувалася робоча вода, – рідка отрута, яка після переробки ставала джерелом життя. Здавалося якийсь механізм стукав десь всередині, ніби щось від’єдналося в піддоні міста і тепер грюкало об залізний борт з кожним порухом хвиль. Ільвід прислухався: ритмічний звук все чіткіше відлунював у порожньому цеху. Він ще ніколи не бачив свій відсік таким пустим і тихим, – ані звуку, лише цей стукіт вдалині. Сон і далі не приходив, тому хлопець тинявся поміж мертвих машин. Він підійшов до коридору, який вів до Гнізда, – місця в яке він так довго мріяв потрапити. Стукіт біля коридору став гучнішим, тепер він йшов не знизу, а з боку самого Гнізда. Ільвід нерішуче пішов уперед, – цікавість взяла гору, йому хотілося хоч одним оком побачити робочі місця гніздових опріснювачів, вони мали б бути набагато комфортнішими за тутешні.
    Охоронних дронів ніде не було видно, тому він рухався далі. Стукіт ставав все гучнішим і розміренішим, поступово додалося легке гудіння. Ільвід штовхнув важкі двері з таким самим гербом як і на його уніформі, – гербом сірого птаха з розправленими крилами. Ті піддалися, легко скрипнувши об підлогу.
    Спочатку йому здалося, що він потрапив у свій же цех в робочі години. Сотні людей гнали на опріснювачах, дивлячись незрячими очима в нікуди. Всі були повністю механізовані і з вигляду перебували у відключці. Але щось було не так. Не було спеки, не було пари, солона вода не плескалася під ногами. Опріснювачі працювали вхолосту.
    Ільвід ніколи не чув, щоб у Гнізді були нічні зміни. За законом, після комендантської години всі мали бути в бараках. Все що він знав про Гніздо були лиш чутки, бо тих, хто туди потрапляв переводили до бараків на іншому кінці, де були кращі умови, де жили заможніші люди. Принаймні, так казали. Він пройшовся рядами далі, механізовані крутили педалі майже безгучно, тільки одна машина вдалині ритмічно стукала.
    Хлопець пішов туди. Злетів стабілізатор і два колеса невлад грюкали одне об одне. Таке часто траплялося на станції, тоді опріснювач просто виходив з монітора, ставив все на місце й продовжував крутити педалі. Проте, цей “опріснювач” просто дивився вперед, ноги робили оберт за обертом так, ніби нічого не сталося. Ільвід простягнув руку: якщо він торкнеться цього механізованого, той вийде з монітору.
    Рука дрібно затремтіла, він торкнувся до металевого пальця “опріснювача” якомога легше, щоб того потім не так нудило. Механізований завмер, руки і голова обвисли. Очі були так само широко розплющені, на ручному екрані писало: “Режим сну активовано, до закінчення дев’ятнадцять хвилин п’ятдесят дев’ять секунд, п’ятдесят вісім, п’ятдесят сім…”
    Ільвід відсмикнув руку і з переляку кинувся назад до свого цеху. Над головою промайнув дрон, сигналячи лампами і викрикуючи бридким робоголосом:
    – Перелітний в зоні Б-5. Перелітний в зоні Б-5.
    Двері з гербом сірого птаха гучно брязнули. Він потрапив у Гніздо і тепер не знав як звідти вибратися. В голові лунали слова божевільного: “Не давай їм свою голову! Не давай голову!”.
    
    Вирій
    Його вели лабіринтами з темних коридорів, даючи змогу вволю надуматися про те, що з ним зроблять і як покарають. Потім завели у ліфт і той нескінченно довго їхав угору. Здавалося, вони б мали вже виїхати кудись аж за хмари. Вийшовши з кабіни, Ільвід побачив силует чоловіка, який стояв лицем біля велетенського панорамного вікна.
    – Як тобі Гніздо? – запитав він не обертаючись.
    Ільвід мовчав. Чоловік був у “панцирі”, але голова була не механізована.
    – Підійди, – чоловік поманив хлопця до вікна металевими пальцями. – Дивовжні люди ці опріснювачі. Механізовують себе настільки, наскільки можуть. Я теж таким був. Без них, тобто, перепрошую, без вас, наше місто не було б таким як зараз.
    Ільвід трохи отямився. Чоловік говорив без погроз, навіть трохи приязно. Можливо, нічна витівка йому минеться.
    – Ми добуваємо воду, без нас люди б не змогли вижити, – гордо відповів він.
    – Так… Механізація це сучасне диво науки, – продовжував чоловік.
    – Воду, яку ми добуваємо... достатньо кількох крапель аби живити механізми, ми напуваємо як живе так і неживе, – Ільвід процитував те, що так часто їм повторювали наглядачі.
    – Одна крапля живить механічне серце сім годин? – сумно сказав чоловік. – Наука могуня, але, на жаль, не всесильна. Якби ж то все що нам, меха-монстрам треба було, – лиш кілька крапель води.
    – Якщо не вода, то що ж тоді? – не розумів Ільвід.
    – Дивись, – чоловік втупився у вікно і замовк.
    Ільвід вперше придивився до краєвиду навколо, – це було Верхнє місто. В нього перехопило подих: сяючі хмарочоси, вкриті неоновими вивісками, десятки доріг, що зміїлися куди сягає око. Всюди снували люди, хоча комендантську годину вже було оголошено давним-давно. Його погляд упав на найближчий будинок, що мав всього п’ять поверхів, так як і їхній барак. На даху був басейн, в ньому купалися люди: в когось була механізована рука, в когось нога, більшість, на перший погляд, були не механізовані зовсім. Вони тримали в руках велетенські склянки, з яких постійно щось пили.
    Ільвід сахнувся назад, в горлі запершило. Востаннє він пив вчора увечері, всього один ковток.
    – Дивись, – повторив чоловік.
    Всюди легко засвітилися велетенські стовпи, такі ж як і біля його бараку. Хвиля світла прокотилася нічним містом, люди в басейні закричали. Ільвід відчув неймовірний прилив сил, коли хвиля докотилася і до нього.
    – Що це?
    – Я думаю ти й так вже знаєш. Електромагнітне поле для зарядки, розтягнуте над усім містом, Верхнім і Нижнім.
    Ільвід згадав Гніздо, сотні опріснювачів, які женуть вхолосту і легенький гул. Вони не опріснювачі, – вони білки в динамомашинах. Живе пальне. Люди-енергія. Його пронизав такий холод, що аж затіпало.
    – Ти мені подобаєшся, хлопче. Такий молодий, такий амбітний. Ще й чотирнадцяти немає, а вже майже повний “панцир”. Нагадуєш мене у твої роки. Тому я дам тобі вибір: або Гніздо, або Вирій, місце де ти зараз. Ти будеш працювати в Гнізді наглядачем, матимеш змогу виходити у Верхнє місто раз на тиждень. Подумай, це хороший шанс для тебе. Хіба це не те, про що ти мріяв?
    – Ви… Ви перетворили людей на роботів і виробляєте з них енергію, – голос Ільвіда тремтів. – Так не можна, ви – вбивці! Чого ви не зробили собі просто купу брухту, яка вам буде бігати тоді і коли ви скажете? Навіщо вам живі?
    – Жодна машина не має стільки внутрішньої енергії як людина. Кожну машину треба заряджати. Людина – це наденергія, бездонне джерело, якщо його вміло використати. Вбивці? Думаєш тисячі людей зможуть вижити без тих, хто внизу? Подумай про всіх своїх знайомих, всіх, хто змушений механізувати шкіру, працюючи під палючим сонцем, всіх в кого хворе серце замінене механічним. Ми подолали усі хвороби, адже будь-який орган можна легко механізувати. Чи важать кілька сотень грабіжників і злочинців, якщо можна врятувати ціле місто? Можливо ми останні, хто вижив у цьому світі.
    – А якщо є інші, якщо є суша? Тоді всім вистачатиме води, тоді не треба буде Гнізда… – з останніх сил намагався Ільвід.
    – Суша? Ти досі віриш в ці казочки? Після Розливу ми шукали сушу багато років, потім перестали дарма витрачати на це ресурси. Ми вже майже відбудували усе. Ще трохи і все буде як і колись. Навіть найбідніші верстви Верхнього міста зможуть спокійно приймати душ прісною водою, ми збудуємо парк, виростимо дерева… – замріяно говорив чоловік, – нам не треба буде більше ніякої суші, бо в нас і так тут усе є.
    – А як же Нижнє місто? Як же ми?
    Чоловік мовчки вдивлявся у вогні міста.
    – Я дав тобі вибір. Маєш часу до початку своєї зміни.
    Ільвід рушив до ліфту. Перед тим як зайти, він озирнувся:
    – Ви ж теж звідси, ви теж були опріснювачем як і я?
    Чоловік гірко посміхнувся і нічого не відповів. Двері зачинились й хлопець поїхав униз.
    
    Перелітний
    Йдучи коридором до цеху, Ільвід згадав, що Курчатко й досі там. Можливо прокинувся на самоті й не знає що робити. Він перейшов на біг. В корпусі вже почали стукотіти опріснювачі, починалася ранкова перевірка механізмів.
    Біля його машини нікого не було. Ільвід кинувся до наглядача, що ходив поруч:
    – Тут мав бути малий, той, якого ви вчора привели. Де він?
    – А, ти про нього, – недбало кинув наглядач. – Його відправили на механізацію. Повну. За рахунок підприємства. Пощастило малому.
    “Пощастило…” – відлунювало в Ільвіда в голові, коли він брів до бараку, не помічаючи нікого довкола. До початку зміни залишалося півгодини. Він може погодитися на роботу у Гнізді, мати життя, яке він так хотів, але перед очима стояв маленький металевий Курчатко який крутить педалі вдень і вночі, втупившись незрячими очима в нікуди.
    Піднявшись на дах бараку, він з ненавистю глянув на стовп, який був тут завжди, роздавав життя, висотане з інших. Єдиний вихід, – прийняти пропозицію, але він не зможе погодитись на цю роботу, не зможе…
    Ільвід відкрив кришку ящика зі своїм найціннішим скарбом. Засохлий паросток квасолі кволо стирчав з бляшанки. З опріснювальної станції полізли клуби пари, – почався робчий день.
    – В мене немає для тебе води. І навряд чи буде завтра.
    Затупотіли важкі чоботи. По металевих сходах на дах, захекавшись видерся наглядач власною персоною.
    – Наказ зверху… – відсапувався той, – повна механізація за рахунок підприємства… Щось вони розщедрилися. Вже другий на сьогодні!
    Ільвід поставив бляшанку з квасолиною на підлогу і подивився на горизонт. Може краще про все забути? Просто “випасти” у Гнізді назавжди і все закінчиться? Якби ж то він міг стати птахом, перелетіти цю отруйну соляну пустелю. Знайти місце для себе, де його життя належатиме тільки йому. Там де він не залежатиме ні від кого і ніхто не залежатиме від нього.
    Він дивився як горизонт потемнішав, вкрившись сірими кривими. Дно міста заскреготіло, барак струснувся і біля нього впав електричний стовп. На станції замиготіли аварійні вогні, місто задзвеніло сиренами. Добре придившись, можна було розгледіти, що спереду, між скелями видніється зелень.
    – Суша! – закричав хтось зверху.
    Ільвід рвучко підхопився на ноги. Будівля здригнулася знову. Цього разу тріснув дах і хлопець повалився на спину. Ще трошки і увесь барак розсиплеться. Повз нього проїхав важкий металевий ящик. Не тямлячи, що він робить, Ільвід кинувся за ним. Перед тим як шматок металу провалився у тріщину, хлопець встиг з нього вихопити паросток квасолини. Той вирвався з коренем і хоч листя всохло, білі корінчики струменіли життям.
    Сходи осипалися від кожного його кроку, але Ільвід продовжував бігти вперед, перестрибуючи велетенські прогалини. Кілька разів об металеві ноги брязнуло каміння. Але він не зважав. На вулиці панував хаос. Бараки сипалися на очах, опріснювачі повалили до будинків в надії врятувати свої запаски. З Верхнього міста долинав скрегіт і крики. Щось підказувало Ільвідові, що хмарочоси теж не були готові до зіткнення із сушею.
    Пробираючись через юрбу, хлопець не зводив очей з велетенської будівлі Вирію. Викувана з металу, вона лише здригалася від поштовхів і голосно гуділа, ніби об її стіни калатали залізними палицями. Він пам’ятав що туди його носили на механізацію і зараз, протискаючись через натовп наляканих опріснювачів мчав прямісінько до велетенських воріт з крилатим гербом.
    Всередині нікого не було, лише голосно вили сирени. Ільвід відчиняв одні двері за іншими, але Курчатка ніде не було. В деяких кімнатах лише лежали купи металобрухту, серед яких хлопець помітив кілька механізованих рук і ніг. В деяких кімнатах стояв жахливий сморід, а стіни були вкриті чимось темно брунатним. За спиною відколовся великий шматок металевої стелі і впав на підлогу.
    – Я знав… знав, що ти прийдеш, – прохрипів хтось поруч.
    Погляд Ільвіда впав на чоловіка, тіло якого було поховане під завалами металобрухту. Через кров майже неможливо було розпізнати обличчя, але придивившись уважніше, хлопець зрозумів, що це той самий наглядач з Вирію.
    – Де він? – голос Ільвіда зірвався на хрип.
    – Мертвий, ти його не врятуєш. Витягни мене, – хрипів чоловік.
    – Ви брешете! – Ільвід кинувся перевіряти решту дверей.
    – Його там немає!
    Але Курчатко там був. Крихітне тільце скрутилося в кутку кімнати під столом і ледь тремтіло. Ільвід швидко підхопив дитину на руки і помчав до виходу. Велетенські шурупи, які тримали стіни і стелю вкупі ламалися з мотороштим хрускотом, всюди були хмари масної пилюки, яка стояла в горлі важким іржавим клубком.
    – Витягни мене! – заревів чоловік. – Немає ніякої суші! Ніхто не виживе! Там немає підзарядки, ви всі помрете! Ти там не виживеш!
    Ільвід завмер на хвильку, притискаючи до грудей Курчатка, а тоді тихо промовив:
    – Але він може.
    На вулиці досі юрмилися люди, але Ільвід на них не зважав. На руках заворушився Курчатко, очі були широко розплющені від жаху. Вони підбігли до краю міста, за металевим бортом плюскотіла вода. Металева бляшанка хиталася так, що вулицями перекочувалися пусті цистерни, шматки балконів і уламки стовпів.
    – Бачиш ці крила в мене на сорочці? – тихо сказав Ільвід хлопчику, хапаючи найближчу цистерну і міцно закручуючи корок. – В тебе теж є такі.
    Хлопчик сповз додолу і здивовано розправив свої руки, ніби вперше їх бачив. Потім кумедно помахав ними вгору-вниз.
    Ільвід усміхнувся.
    – В мене для тебе є подарунок – це паросточок квасолі, коли дістанешся суші – обов’язково посади його в землю і поливай прісною водою.
    – А ти?
    – Я буду поруч. На три?
    Курчатко кивнув і простягнув Ільвідові руку.
    – Один…
    – Два…
    – Три…
    Хлопці розправили крила і шугонули за борт. Поряд пролетіла білосніжна чайка, проводжаючи їх до берега.
    

  Время приёма: 13:34 19.04.2020