Якби декілька днів тому хтось сказав мені, що я буду сидіти на брудній підлозі бару, весь покритий кров’ю і брудом, і чутиму верески агонізуючих людей, я би, мабуть, добре подумав, перед тим як повірити.
Зараз я дивлюся на своє відображення, що у свою чергу позиркує на мене з брудного шматка скла, заляпаного чиєюсь кров’ю. У мене немає ока, хоч декілька днів тому їх було два. Тіло вкрите рубцями, вони сверблять.
Здається, вже почався процес гноїння. Сепсис, як сказав би док. Гнию заживо. Мені не довго залишилося, і смерть моя, швидше за все, буде болісною. Та зараз про це думати я не хочу.
У моєму револьвері залишилося три кулі. Вистачить, аби пристрелити трьох вишкребків. Якщо, звісно, стріляти в голову.
ХХХ
Віскі обпекло горлянку, опустилося стравоходом і шубовснулося у шлунок. Буч відчув всередині себе приємне тепло.
-Ще одну?
-Так, будь ласка.
Кремезний чолов’яга у брудному фартуху наповнив склянку бурою рідиною. Буч перехилив її одним махом. Середина дня. Буч давно перестав пити так рано, але сьогодні чомусь нестерпно захотілося.
В барі крім нього було ще троє відвідувачів. Двоє сиділи за столом в дальньому кутку і грали в покер.
-Стерво ти падлюче! – крикнув один з них і кинув ув обличчя іншому жменю пошарпаних фішок. Той спокійненько зібрав їх до купи.
-Як щодо відігратися? – мовив він.
-А як щодо піти до біса? Не буду я більше з тобою грати, - чоловік зробив добрячий ковток зі своєї склянки і голосно стукнув нею об стіл, - роздавай, паскудник. Ти звідси так просто не підеш.
Ще один примостився біля входу і повільно цмулив пійло, з-під лоба позиркуючи на людей, що тинялися туди-сюди вулицею.
-Приїхав два дні тому, - стиха мовив бармен, кивнувши в бік незнайомця, - золото шукати.
-Тут вже давно нема золота, - Буч крутив у руці порожню склянку, вкриту відбитками брудних пальців.
Він підвівся зі стільчика, взяв зі стійки обшарпану шляпу і попрямував до виходу.
-До речі, Буч, я чув, у салун прибули нові дівчатка, - кинув йому бармен навздогін.
-Ні, дякую, - усміхнувся той, - з хвойдами покінчено.
-Відколи це?
-Відтоді, як я раптом зрозумів, що мені соромно дивитися в очі Полі.
-До тебе, як завше, все доходить вчасно.
-Не все, - кивнувши на прощання, Буч накинув шляпу на голову й вийшов на запилену вулицю поселення.
Диліжанс, запряжений двійком плямистих коней, промчався повз Буча, здійнявши в повітря клуби пилу. Нові люди прибували в поселення ледь не щотижня. Одні залишалися. Проте більшість прямувала далі на Захід.
Поселення занепадало, так і не почавши розвиватися. Тутешні золоті жили надто швидко себе вичерпали. Буч приїхав сюди декілька місяців тому. Теж був одним із тих, хто шукав золото. А тепер він пасе корів для фермера Датча, аби прогодувати себе і Полі. Поїхати б звідси. Але куди?
Буч увійшов до крамниці, що примостилася біля двоповерхової дерев’яної будівлі. На будівлі висіла вивіска, кривими літерами сповіщаючи перехожих про те, що тут готель. На ґанку сидів пузатий чоловічок, курив цигарку й ліниво роздивлявся довкола, час від часу відмахуючись від набридливої мухи.
У крамниці не було нікого, окрім високого вусатого чоловіка в сірому капелюшку. Він стояв за прилавком і записував щось у розрахункову книгу.
-Здоров, - мовив Буч.
Чоловік підвів голову й поглянув на прибулого з-під маленьких круглих окулярів.
-Я більше не даю в борг, Буч, - сказав він.
-Добре, - кивнув той, - та я не за тим прийшов. Ось, - він виклав на прилавок два блискучих долари, - повертаю за ліхтар.
Чоловік стримано згріб гроші й поклав їх у шухлядку, попутно записавши щось у своїй книжечці.
-Ти винен мені ще чотири долари за кірку, яку взяв на початку минулого місяця, - сказав він, не підводячи голови.
-Я поверну скоро.
-Можливо, якби ти менше відвідував бар і дім розпусти, швидше погасив би борг.
-Я погашу до свого від’їзду.
-Від’їзду? – чоловік підвів голову, - і куди ж ти зібрався?
-Чув, у поселенні неподалік знайшли золото.
-Нема тобі чого там шукати. У тому поселенні вже давно царює якийсь багач. І всі рудники належать йому. Єдиний спосіб видобути золото – піти працювати на шахту. А на шахті багато не заробиш.
-Що ж, завжди можна спробувати обібрати свого роботодавця, - усміхнувся Буч.
Чоловік нагородив його прискіпливим поглядом.
-Можеш спробувати. Пам’ятай тільки, що з шахти тебе не випустять, поки руку по лікоть в дупу не запхнуть, аби перевірити, чи не сховав ти, бува, щось там.
-А якщо ковтнути? – Буч усміхнувся ще ширше, оголивши ряд нерівних жовтих зубів.
-Знав я одного такого, - крамар обіперся на стійку, нахилившись ближче до Буча, - він ковтнув надто великий шматок золота, і той застряг у нього в кишечнику. Бідолаха провалявся тиждень, перш ніж вирішили, що шматок потрібно вирізати. Та лікар і близько не встиг дістатися до камінця. Хлопчина помер від больового шоку, так і лежачи на столі з розпоротим пузом.
Буч із секунду дещо розгублено дивився на чоловіка.
-Що ж, - мовив він, прямуючи до виходу, - як завжди, приємно з тобою поговорити.
-Хлопче.
-Що?
-Ти покинь це. Візьмися нарешті за розум. Не забувай, у тебе на плечах сестра, за якою потрібен догляд. Знайди заняття, яке не загрожуватиме твоєму життю. Не змушуватиме тебе лізти в копальні, чекати, поки горлянку тобі переріжуть шукачі легкої наживи, чи сунутися на землі індіанців. Що буде з Полі, якщо ти помреш? Нікому не буде до неї діла ні там, де є золото, ні там, де його немає. І в результаті вона або стане повією, або помре з голоду, або ж її просто вб’ють заради забави. І переїзд з місця на місце твоїх проблем не вирішить. Ти, мабуть, це вже сам зрозумів. Подумай, хлопче.
Буч на мить затримався біля дверей.
-Я подумаю, Колтоне, - мовив він, кинувши на чоловіка злісний погляд, - дякую за пораду.
Він рвучко прочинив двері і пішов геть.
Сьогодні був нестерпно спекотний день. Нестерпно. Останнім часом слово це не виходило в Буча з голови. Нестерпна спека. Нестерпні пустоголові корови, яких треба випасати кожного нестерпного дня і прибирати за ними лайно. Нестерпний смак алкоголю. Нестерпне мовчання Полі. Нестерпне розуміння, що щось у цьому житті пішло не так, як мало би піти. Життя мало піти шляхом безтурботності. А натомість воно пішло до біса.
Нестерпно.
Буч витер піт з лоба. Він крокував вулицею, попутно вітаючись з поодинокими перехожими. Вздовж усієї вулиці, від її початку аж до того місця, де з кінця вулиці відкривався вид на прерію, стояли намети торговців. Вони кричали голосно. Нестерпно голосно.
Буч підійшов о чоловіка, який продавав мило.
-Скільки коштує один брусок?
-П’ятдесят центів, - відповів худорлявий згорблений чоловічок з покритим пилюкою й потом обличчям. Певно, сам він своїм товаром не користувався.
Буч кивнув і дістав з кишені одну п’ятидесятицентову монету.
З салуну неподалік долинали звуки піаніно і гучний задиристий сміх. Буч забрав мило, зиркнув туди і вирішив собі, що піде повз. У нього не було грошей.
-Не хочеш розважитися, красунчику? – кинула йому повненька повія з кумедними завитушками, що робили її схожою на пухку овечку. Її одяг висів на ній бруднуватим шматтям, оголивши короткі ноги, на яких де-не-де виднілися синці.
-Не сьогодні, Ґейл, багато справ, - мовив Буч, крокуючи далі.
Дівчина невдоволено хмикнула і повернулася до якогось чоловіка, щось тихо йому забурмотівши.
Фермер Датч дозволив Бучу жити в невеликій дерев’яній прибудові на території його ферми, але лишень за умови, що «те придуркувате дівчисько не буде потрапляти мені на очі». Буч погодився, бо йти їм з Полі було нікуди.
У тій прибудові було тіснувато навіть для одного, але Полі, здавалося, була задоволена. «Краще, ніж у притулку для бідняків», - сказала вона Бучу, коли вперше увійшла до цієї халабуди. Вона спала на ліжку. Буч мостився на підстилці поряд. Всередині був невеликий кострубатий столик і один стілець. Крізь віконечко, що висіло над ліжком, можна було визирати назовні.
Більшу частину свого часу Полі дивилася у вікно, чим неабияк бентежила Датча. Їй подобалося дивитися на нього, спостерігати за тим, як він працює. А він ніколи не міг нормально працювати, коли це дівчисько визирало на нього з тіней. Та все ж було йому цих двох шкода. Як казав йому Буч, це вже четверте містечко, в яке вони приїхали за останній рік. Надто багато змін, так і себе можна втратити. «Мабуть, це дівчисько вже втратило», – часом думав Датч, скоса позиркуючи на Полі.
-Містере Датч! – Буч постукав у двері фермерського дому. У відповідь із середини злісно загавкотів пес.
-Його немає, - пролунав тонкий дівочий голос.
Буч озирнувся. Полі стояла позаду у своїй синій сукенці.
-Він поїхав у сусіднє поселення. Сказав, що повернеться завтра зранку. І сказав, аби ти почистив у корів, - дівчина говорила, дивно розтягуючи слова. Її голова час від часу ледь помітно посіпувалася.
-Він говорив із тобою? – Буч зіскочив зі сходів і підійшов до сестри.
-Він залишив у наших дверях записку. Я її прочитала.
-Більше він нічого не написав?
-Ні.
Буч простягнув Полі шматок придбаного сьогодні мила.
-Тримай. Відмиємо сьогодні з тебе весь бруд, - він пригладив сплутане волосся дівчини.
Полі невідривно дивилася на нього сірими очима. Вона рідко кліпала. Буч уже звик до її пильного погляду, проте інших той злегка бентежив.
-Добре, - кивнула дівчина й міцно стиснула мило в руці.
Буч приготував для Полі балію, що зазвичай, хтозна як поміщаючись, лежала в їхній халупці, набрав у неї води з криниці.
-У таку спеку вода швидко нагріється, - мовив він, несучи в руках наповнене дерев’яне відро.
Полі стояла в стороні і мовчки спостерігала за ним. Вона підняла погляд догори, на сонце. Яскраві промені засліпили її, і вона бачила лишень снопи палаючого світла.
-Не дивися так довго на сонце, Полі, - почула вона голос брата. Дівчина накрила очі долонею, а потім розплющила їх.
-Я нічого не бачу, - мовила вона.
-Зачекай декілька секунд. Тепер бачиш мене?
-Ти схожий на привида, - Полі швидко закліпала очима, - тепер я бачу тебе, Буч.
Вони сіли на лавку, що притулилася до халупки. Їхніми обличчями бігали відблиски води, що грілася у балії. Сиділи мовчки й дивилися на горизонт, аж поки вода не нагрілася.
-Вже достатньо тепла, - мовив Буч, встромивши у воду руку.
-Побудеш біля мене?
Буч кивнув. Він всівся на розбитий ящик спиною до дівчини і запалив цигарку.
Полі скинула із себе сукенку. Їй було сімнадцять років, вона була надто худорлявою і маленькою, як на свій вік, тонкою, наче тростинка, майже безформною.
Дівчина опустилася у воду, намилилася й почала терти засохлий бруд. Мило неприємно смерділо, проте функцію свою виконувало добре. Скоро вода стала брудною. І холодною. Час вилазити.
Полі вилізла з води, закуталася у простирадло і побігла в будиночок. Вже вечоріло, й на вулиці стало свіжіше. Буч прибрав балію, потім поправ сукню Полі у відрі з водою.
Полі вмостилася на ліжку, вкрита ковдрою, Буч вивішував її мокру сукенку над пічкою, всередині якої ледь жевріли вуглинки.
-Ось так, має швидко висохнути, тканина-бо вже просвічує. Нічого, купимо тобі нову.
-Сьогодні в поселенні мене назвали малолітньою хвойдою.
Буч рвучко повернувся до дівчини.
-Ти ходила в поселення? – вирячив він очі, - нащо ти ходила туди, Полі?
-Я йшла до шахти.
-Я ж наче просив тебе більше туди не ходити. Наче ж говорив тобі не сунутися в поселення, - голос Буча тремтів. Так бувало, коли він злився, - чому ти не слухаєшся мене, Полі? Чому завжди все, в біса, робиш по-своєму? – він стукнув долонею об стіл, - як я можу вберегти тебе, якщо не можу тобі довіряти. Я не ходитиму за тобою всюди, а ти навіть не розумієш, на яку небезпеку можеш себе наразити. Якого біса ти поперлася через поселення?
Полі дивилася на нього сумовитим поглядом.
-Я хотіла побачити людей, - мовила вона, - мені тут самотньо. А там щось відбувається. Не тільки корови серуть та гавкотить цей набридливий пес. Ти ж ходиш туди. Чому я не можу?
-Полі, ти, - Буч присів поряд з нею на ліжко, - тут ти в безпеці. А ті люди не зовсім тебе розуміють. Для них ти…
-Відстала, - завершила Полі, пильно дивлячись брату в очі.
-Це вони так думають.
-А ти як думаєш?
Буч міцно стиснув плечі дівчини.
-Послухай мене, Полі. Так, часом ти робиш дивні речі. Та для мене ти в рази розумніша за більшу половину тих, хто живе в тому поселенні. Хто б там що не говорив.
Полі засміялася. Так, як вона це часто робила: голосно і зненацька. Буч усміхнувся у відповідь, важко зітхнувши.
Буч сидів у салуні й пив віскі. Він втомився сьогодні. Напередодні він заходив до кравця.
-Хотів дізнатися, скільки коштуватиме нова сукня для Полі, - сказав він чоловіку на ім’я Джек.
-Можу пошити безкоштовно, хлопче, якщо допоможеш мені добудувати дах. Бо сам не можу впоратися.
Буч погодився.
-Який колір вона б хотіла?
-Синій. Полі до вподоби синій.
-Чи не потовстішала вона з останнього разу, коли я її бачив?
-Начебто ні.
-Це добре. На таких, як Полі, сукні шити легко.
Чотири години Буч просидів на даху під палючим сонцем, тож тепер його злегка мутило. І почало мутити ще сильніше, коли в салун увірвався Вільям Реднек зі своїм п’яним ґелґотінням і трьома такими ж п’яними товаришами.
Він причалапав до бару, попутно обмацавши всіх повій, до яких тільки зумів дотягнутися, й усівся поряд з Бучем.
-О, та це ж Буч! – крикнув він, - Буч, друзяко, як ся маєш? Щось вигляд у тебе не дуже. Наче отой шматок лайна, що вже три дні лежить перед входом в салун.
Його товариші гучно зареготали. Буч мовчки випив своє віскі.
-Чуєш, Буч, - Віл нахилився до нього, і той відчув його гнилий пропитий подих, - а сестричка твоя де? Декілька днів тому бачив її у поселенні. Хотів з нею поспілкуватися трохи, а вона втекла.
-Вона вдома, - мовив Буч.
-А їй не самотньо там? Мабуть, самотньо. Маленькій дурненькій Полі. Чуєш, Буч, я б навідався до неї якось. Розвеселив би її трохи. А то вона, бідолаха, ходить собі сама. На шахту. А дівчині на самоті не гоже розгулювати. Що думаєш, Буч?
Буч вихопив з-за пазухи пістолет і приставив його до щоки Вільяма Реднека.
-Шановні, якщо надумали стрілятися, прошу робити це на вулиці, - сказав бармен.
-То що, Буч, вийдемо? – промимрив Віл, вмить протверезівши.
-Я вийду. А ти залишишся тут.
Буч сховав пістолет й хутко пішов геть, ледь стримуючи гнів.
Він одразу побіг до шахти. Чомусь був упевнений, що Полі там.
Стара золотокопальня, будівництво якої зупинилися майже одразу, бо апачі зняли з власника скальп, розташовувалася неподалік поселення, поряд з ущелиною. Рейки тягнулися вглиб і впиралися в стіну, за якою може й було золото. Але копати тут поки що більше ніхто не хотів. В шахті було темно, важке повітря збивало дихання, пилюка осідала в легенях.
Кроки відлунювали, й здавалося, що хтось постійно ходить поряд, у темряві. Не ясно, чому Полі так любила сюди ходити.
Але її тут і не було.
-Полі! – ехом її ім’я рознеслося шахтою.
-Буч? – голос лунав ззовні.
Буч вибіг із з шахти. Полі стояла неподалік біля входу в ущелину.
-Що ти тут робиш?
-Ходімо додому, Полі.
-Ходи, покажу тобі щось, - Полі зникла в ущелині. Буч стиха вилаявся і скочив за нею.
В скелі збоку виднівся отвір, куди Полі й привела брата. Вони опинилися в невеликому гроті висотою в зріст Буча.
Полі стояла біля стіни навпроти, вказуючи на щось пальцем.
-Це сюди я приходжу. Сиджу тут, дивлюся на цю штуку. Не можу зрозуміти, що це таке.
На стіні виднілися червоні символи. Під ними, наче вмонтований в стіну, стирчав людський череп.
-Тут ще малюнок, - мовила Полі.
Малюнок, на який вказувала дівчина, зображував дві людські фігурки. Одна лежала, інша стояла над нею.
-Оцей – індіанець, - сказав Буч, обережно торкнувшись фігурки, що стояла, - бачиш, на ньому бойове розфарбування. Той, що лежить, нагадує білу людину. Глянь, він одягнений, як і я приблизно. І він, здається, мертвий.
-Вбивство, - констатувала Полі.
-Можливо, - пробурмотів Буч, - можливо, навіть і більше. Це ніби якесь криваве жертвоприношення.
-Нащо воно тут? – спитала дівчина.
-Я не знаю, Полі. Та й не хочу знати. Ходімо краще додому.
Буч повернувся, аби попрямувати до виходу, коли в його правому вусі пролунав свист. В ту ж мить в стіну за його спиною вдарила стріла й розлетілася на друзки.
Буч рвучко схопив Полі й став біля входу в ущелину.
-Що сталося? – прошепотіла дівчина.
-Індіанець. Десь там, ззовні. Тихо.
Він відпустив дівчину, дістав з-за пазухи ножа й став у вичікувальну позу перед входом в грот.
Буч стояв вже деякий час, але нічого не відбувалося.
-Може, він пішов? – стиха запитала Полі.
-Ні. Він не піде.
Буч відчув, що рука його спітніла, і ніж висковзує з неї. Він стис руків’я міцніше, аж до хрускоту в пальцях.
Він не піде. Він чекатиме, аж поки Буч не спробує вийти, наївно вирішивши, що небезпека минула. І тоді – стріла в око.
Але Буч сидітиме тут.
-Подивимося, в кого стане більше терпіння, - прошепотів він.
Через деякий час Буч почув тихе шурхотіння. Він напружився. В ту секунду в грот вскочив індіанець. Він вскочив швидко, блискавично, майже одним стрибком опинившись всередині гроту, а потім кинувся на Буча, який навіть не встиг зорієнтуватися.
Індіанець повалив Буча на землю, однією рукою вчепився в горлянку, іншою, в якій тримав кістяного ножа, тягнувся до обличчя Буча.
-Полі, - прохрипів Буч, - тікай.
Дівчина вискочила з печери.
Буч стримував натиск ножа, що наближався все ближче до його голови. В очах мутніло від цупкої хватки дужої руки на його шиї. Він відчув, що слабне.
Буч відпустив руку індіанця, що вчепилася в горло, враз відчувши шалений тиск. Йому здалося, що голова його зараз лусне. Він потягнувся до ножа, що лежав неподалік, і всадив його індіанцю під ребро. Той заверещав. Хватка ослабла, Буч скинув з себе нападника і кинувся геть з гроту. Він зупинився одразу біля входу, притулившись до стіни збоку. Поранений апачі виповз звідти, Буч схопив його і повалив на землю.
Індіанець почав відповзати, дістав томагавк. Буч вибив його ударом ноги і навалився на апачі всім тілом. Він міцно взяв його за голову, підняв її, а потім рвучко опустив на камінь. Пролунав глухий звук. Очі індіанця закотилися, він задриґався. Буч стукнув ще раз. Цього разу – остаточно. Індіанець лежав нерухомо, довкола його голови утворилася калюжа крові, повільно всотувалася в пісок.
Буч підвівся, важко дихаючи.
-Полі! – крикнув він.
За декілька митей дівчина з’явилася.
-Я сховалася в шахті, - сказала вона.
-Молодець.
Вона підійшла ближче, з острахом зиркнула на нерухоме закривавлене тіло.
-Ти вбив його.
-В мене не було вибору.
Полі дивилася, як кров індіанця дісталася її ноги. Вона не відступила. Кров обтекла ступню. Тепер на взутті залишиться слід.
Буч взяв сестру за руку.
-Ходімо додому, Полі.
-Ти більше не будеш туди ходити, - сказав Буч, коли вони підходили до ферми.
-Добре. Але я буду ходити в місто.
Буч зупинився й повернувся до дівчини, що тупотіла позаду.
-Ні до шахти, ні в місто, Полі.
Дівчина втупила в нього злісний погляд.
-Я не тварина, - промовила вона.
-Що ти таке говориш?
-Ти тримаєш мене тут, наче я якесь посміховисько.
-Я тебе оберігаю, Полі, - сказав Буч, і голос його затремтів, - я не хочу, аби ти стикалася з жорстокістю. А там її вдосталь, і ти це знаєш.
-І тут теж…
-Що? Це Датч? Він щось зробив тобі? Скажи мені, Полі.
-Це ти.
Очі Буча широко розплющилися в безмовному здивуванні.
-Ти просто… - Полі важко зітхнула, - завжди десь інде. Пізно приходиш додому. А коли й раніше приходиш, то майже одразу знов кудись ідеш. Ти ніби не хочеш мене бачити. Наче я дратую тебе. Інколи мені здається, що якби мене не було, тобі б жилося легше. Я бачу це. По тому, як ти дивишся на мене, як ти говориш зі мною. Тому я й ходила в ту печеру. Там мені було добре. Спокійно. А тут… - десь глибоко в очах дівчини з’явилися ледь помітні блискітки, - я сама. Нікому не потрібна. Навіть тобі.
-Я люблю тебе, Полі. Більше за все на світі, - Буч підступив ближче, та Полі відійшла.
-Я знаю. Я вірю тобі. Але без мене тобі було б легше.
-Це не так, Полі, не говори дурні. Ти не сама. І ніколи не будеш. Я тут, з тобою, і завжди буду.
-Я не знаю, де ти, - Полі стояла, опустивши погляд в землю. Коли вона підвела його, сліз в очах вже не було. Полі усміхнулася, рвучко розвернулася й побігла геть.
Буч кинувся за нею, але зненацька його нога підкосилася, й він повалився на коліна. Бій з тим індіанцем не минув дарма. Його тілом пробігся тупий біль. Проте Буч не звертав на нього уваги. Він схопився на ноги й чимдуж пошкутильгав до ферми.
-Містере Датч, мені потрібен ваш кінь! – крикнув він фермеру, прямуючи до конюшні.
-Він вже нікуди не поїде, хлопче. Підхопив якусь заразу, лежить там ледь живий. Не знаю, мабуть, доведеться зарізати.
Буч гучно вилаявся й кинувся за Полі на своїх двох.
Він прибіг у поселення. Нога боліла нестерпно, тупий біль від п’ятки до стегна стискав й викручував її, як заманеться. Буч ішов. Він зазирав у кожен куток, але дівчини ніде не було видно. Куди вона могла піти? Не повернулася ж вона в ту кляту печеру?
-Буч! Гей, Буч! – з салуна вибіг бармен.
-Артур! Ти не бачив Полі?
-Вона була тут кілька хвилин тому.
-Куди вона пішла?
-Вільям Реднек з його бандою забрали її із собою.
-Куди, Артуре? Куди?!
-Не скажу точно, але вони говорили щось про якусь шахту.
Буч чимдуж побіг.
Він уже був поряд з шахтою, тримаючи напоготові свій револьвер, коли почув пронизливий дівочий вереск. Останній злився ще з якимись голосами. Звуки лунали не з шахти, а звідкись з ущелини. Буч кинувся туди.
Звуки йшли з печери. Буч міцніше затис револьвер і побіг до входу в скелі, коли пролунав гучний постріл, що змусив Буча на мить застигнути на місці. Він відчув, як сильно в його вухах застугоніла кров. Дихання стало важким, болісним. В очах з’явилася димка.
Щось сталося.
Буч увірвався в печеру. Вільям Реднек стояв посеред гроту, у його руці димівся револьвер. Поряд з ним стояло ще троє. Вони всі обступили Полі.
Дівчина лежала на землі з простреленими грудьми. Кривава пляма розтікалася з того місця, де було серце. Старенька синя сукня Полі була пошматована, роздерта. Великі сірі очі, все ще ясні, дивилися вгору. В них було порожньо. Темно-брунатна кров розлилася довкола тіла дівчини, забарвила її світле волосся в огидний червоний колір, воно злиплося. На все це дивилися порожні очниці черепа, що стирчав у стіні.
-Це стерво вкусило мене, Буч, - Вільям Реднек підвів догори скривавлену руку, - напало на мене, наче скажена собака, - він засміявся скрипучим сміхом, - не приведи господи я теж стану ідіотом. Що думаєш, Буч?
Огидний, наче блювота, сміх, що виривався з брудної горлянки цього покидька, змусив Буча трястися. Його трясло, і він вже нічого не міг вдіяти.
Буч підвів револьвер. В ту секунду сталося щось дивне. Невидимою ударною хвилею Буча піднесло в повітря, вдарило об стіну, і він стратив свідомість.
Буч розплющив очі. Над ним стояв індіанець і дивився кудись вдалечінь. Буч рвучко підвівся і навів на апачі револьвер. Але той стояв нерухомо, не звернувши уваги ні на зброю, ні на Буча. У ніг індіанця лежав труп іншого, з розбитою головою.
-Дивися, білоокий, - тихо промовив апачі.
Буч поглянув туди, куди свій погляд направив індіанець. Вдалині виднілося поселення. Там щось горіло.
-Увесь світ, - почув Буч голос індіанця.
-Що там сталося? – Буч не впізнав свого хриплого слабкого голосу.
-Ви випустили зло.
-Ми? – Буч схопив апачі за плече, - то була ваша клята магія, чи що там іще у вас є, бісові шамани!
-Нашої провини в цьому нема, - індіанець зазирнув Бучу в очі, - ви самі.
Буч відпустив індіанця й кинувся вниз, до гроту. Він заскочив всередину. В печері лежало чотири трупи з розгризеними животами й обличчями. Полі не було видно. Там, де були написи й череп, тепер виднілася широченна тріщина. Звідти на Буча визирала темінь.
Він почув позаду шурхотіння. Коли озирнувся, побачив, що один з трупів заворушився, потім повільно перевернувся на живіт й поповз до Буча, гублячи по дорозі свої внутрішні органи. За ним заворушилися й троє інших і собі поповзли на Буча.
Недовго думаючи, він вискочив з печери й побіг геть, залишивши трупів позаду.
-Що за чортівня…
Буч прибіг в поселення. Люди бігали туди-сюди, наче скажені, звідусіль лунали постріли. Збоку горіла будівля купальні. Дим від полум’я накрив усю вулицю.
Прямо перед ним вискочила жінка. З пронизливим виском вона кинулася на Буча, розмахуючи руками й розбризкуючи повсюди кров. Він позадкував, витягнув ножа й полоснув жінку по обличчю. Вона відсахнулася, підвела голову. Її обличчя, розділене нерівним порізом, було скаженим. Не зволікаючи, Буч всадив ножа їй в око, і жінка впала на землю, більше не ворухнувшись.
Він побіг далі, тримаючи напоготові закривавлене лезо. Чув крики довкола, повсюди бігали люди, лежали трупи, і дим поглинав їх. Шалена метушня, у ній нічого не було зрозуміло. Буч біг, вдивляючись в усі закутки, в кожне обличчя. Шукав Полі. Відганяв думки про її розпростерте на підлозі печери тіло. Її там не було. Вона пішла. Він мав її знайти.
І знайшов.
Полі стояла на колінах, вчепившись зубами в тіло якогось бідолахи. Несамовито вгризаючись в його плоть, вона чавкала, наче голодний пес.
-Полі…
Чавкання припинилося. Полі обернулася. Очі її були хижими. Ними вона вп’ялася в Буча. Повільно підвелася з землі, кров стікала з її рота, заляпала розірвану сукню.
-Мені так шкода, Полі… - прошепотів Буч.
Він направив на дівчину револьвер. Рука його злегка тремтіла. Полі раптово кинулася на нього, й Буч розгубився. Вона вибила револьвер з його руки і дряпнула йому обличчя. Він заточився, відчувши пекельний біль в правому оці. Полі накинулася на нього, повалила на землю і почала тягнутися зубами, між якими застрягли шматочки м’яса, до його горлянки. Декілька митей він дивився на неї одним оком, інше перетворилося в місиво, а потім звалив її з себе, схопив револьвер, відскочив на декілька кроків і знову рішуче направив його на Полі.
Вона попрямувала до нього. Він вистрелив у груди. Полі відсахнулася і знову почала наближатися. Буч вистрелив ще раз. Полі йшла.
Потім Буч навів дуло револьвера на уявну цятку між очима дівчини.
-Я люблю тебе, Полі, - промовив він, - я тут, поряд. І завжди буду.
Буч вистрелив.
ХХХ
Скільки їх…
З кожною хвилиною їх усе більше й більше. Я чую, як вони шкребуться в двері. Ті, кого ми ховали. Ті, хто лежав в безіменних могилах. Поховані під шаром землі десь у лісі, аби ніхто їх не знайшов, залишені на дні річковому, аби не скоро дізналися, що вони мертві. Ті, хто помер просто так десь поряд. І ніхто не забрав тіло. Їх багато. Та хіба не так має бути?
Мертвих завжди більше, ніж живих. Я не знаю, що сталося з рештою світу, та думка про це здається мені нестерпною.
У мене залишилося три кулі. Ще двох я зможу пристрелити. Останню ж кулю я, мабуть, залишу собі. Скоро, Полі. Чекай. Ще трошки.
|
Рассказ открыт для комментариев