 |
|
| |
20:23 19.05.2023
Сегодня (19.05) в 23.59 заканчивается приём работ на Арену. Не забывайте: чтобы увидеть обсуждение (и рассказы), нужно залогиниться.
13:33 19.04.2023
Сегодня (19.04) в 23.39 заканчивается приём рассказов на Арену.
|
|
|
|
|
|
Бджоли монотонно гули, щільно зависаючи над рясно обсипаною білою цвітом черешнею. Дрижачі волохатики з крильцями губилися в білих пелюстках весняної пасторалі.
– Ж-ж-ж!
Тимур уважно спостерігав за комахами, але це елегійне видовище не викликало в нього позитивних емоцій. Ранній квітень цьогоріч обіцяв можливі заморозки на початку травня. І в такому разі прощавай, урожаю черешні. Та й вишні, скоріше за все. Завтра день обміну, дванадцяте число. Що сказати «менеджерам»? Анонсувати великий обмін зараз чи повідомити основні пропозиції пізніше, у травні? Якщо зволікати, «менеджери» підпишуть угоди із сусідніми селами. І Тимуру знову не пощастить, як уже трапилося позаминулого року. Тоді хлопець послухав поради діда Дмитра і, побоюючись негоди, повідомив, що полуниця не вродить. За кілька днів полили дощі, і полуницею довелося забити всі холодильники і льохи. Що тільки не робили з неї – і варення, і настоянки, і компоти. «Менеджери» тоді категорично відмовилися брати їхню полуницю. Мовляв, усі сховища нею завалені, а завчасно ніхто не попередив про врожай. Тимур з того часу полуничне варення на дух не переносить. Навіть пиріжки з полуницею не їсть, хоч колись були його улюблені.
Що ж робити, щоб не повторити помилку? Досвід підказує не поспішати, а інтуїція, яку дід Дмитро називає «чуйкою», – навпаки – переконує, що настане цьогоріч черешневе літо.
– Тимуре! Тимуре! – тітка Марина покликала з хати. – Допоможи розлити молоко по пляшках.
Хлопець ще раз кинув оком на бджіл-трудівниць.
«Ризикнемо!»
Усе, приготовлене на обмін, потрібно спакувати, потім перерахувати і завантажити на підводи. Добре, що на селі є коні, тому не потрібно на собі тягнути бідони й пакунки до блокпосту.
– Тимуре, запиши, щоб не забули виміняти нову каструлю, бо стара проіржавіла.
Хлопець відкрив нотатник, у якому дрібним почерком між старими записами додав новий рядок. Сигарети, гас, ліки. Тепер і каструля… Добре, якщо на все це вистачить підготовлених для обміну товарів.
– Тимуре, тебе Євген шукав.
– Що йому знову треба? Я ж вчора все зробив.
– Казав, що смородину потрібно пересадити. Без тебе не ризикує.
– Це ж проста справа, хіба не можна без мене обійтися?
– Ти сам знаєш, що якби не ти, не бачити нам нормальних урожаїв. І невідомо, хто б тут живий лишився після Епідемії.
Тимур не любив цих розмов. Вдячність односельців дратувала його навіть більше, ніж нагадування про батьків, які двадцять років тому привезли малого хлопця до бабусі пересидіти карантин, а самі повернулися до міста й загинули, рятуючи хворих в міській інфекційці. «Лікарі від Бога» – казала стара, витираючи хусткою вологі очі. До чого тут Бог, Тимур не розумів ні тоді, ні зараз.
Тоді в селі померла майже половина мешканців. Тимур пам’ятав той час погано, лише згадував, як його вивертав глибокий кашель і бракувало повітря. Проте нічого, виборсався.
Бабуся бачила онука лікарем за родинною традицією, але де було вчитися? Хіба що в баби Меланки, місцевої знахарки. Утім, душа хлопця лежала до інших трав і корінців. Як хлопець підріс, виявилося, що має він унікальну здібність: навіть напівсуху палицю встромлював у землю, а за кілька тижнів на ній вже зелене листячко проглядало. Жодної зернини чи сім’ячка порожнього не виходило з його рук, все наливалося силою і давало плоди. Жартували, що йому навіть кісточки від черешень і вишень потрібно обережно плювати: де кісточку кине, там дерево незабаром виросте.
Саме тому за останні роки їхнє село не лише голод оминав, а й уже років п’ять, як «менеджери» до них за покупками їздили раз на місяць, бо було чим торгувати. Не порівняти з найближчими селами: там хто не помер, той дрібними крадіжками перебивався. Якщо хтось просився до тепер вже заможної Березівки – не відмовляли, тільки працюйте. Усі місцеві по-хорошому дурні до роботи. По-іншому не вижити.
Дід Дмитро збирається сьогодні в ніч на чергування – на блокпост охороняти село від дрібних злодюжок. Добре, що час організованих банд минув, але в Березівці не поспішали розміновувати підступи до села. Та й хто це буде робити? План мінних полів був лише в Сокола – колишнього атовця, старости села. Свого часу він й оборону грамотно організував, і чужинцям відсіч неодноразово давав, щоб не потикалися до Березівки за дармовими продуктами. Так чинили і всі найближчі села, а що там далі, у місті, – того ніхто не відав. Після війни зброю легко було виміняти на їжу, тоді й розжилися мінами і гранатами. Ось й оточили село мінними полями під керівництвом старости. А де мін не вистачило, то вказівників понаставили «Обережно! Міни!» для відлякування злодіїв. Але минулого року помер Сокіл, старе поранення далося взнаки, і село наче осиротіло без вправного голови. Хто тепер знає, де попередження справжні, а де – для переляку?
З дорослих чоловіків у Березівці вже нікого і немає – суцільні діди з бабами і підлітки. Під час Епідемії всі здорові до міста подалися – хоч якоїсь роботи шукати. А в селі лишили дітей і старих, щоб уберегти їх від зарази. Вірили, що незабаром повернуться. Карантин-то не надовго... А он як вийшло. Що від тих міст тепер? Згарища і цвинтарі.
– Тимуре, гайда зі мною! Тобі вже час звикати до нових обов’язків. Автомат із сараю захопи.
– Навіщо, діду Дмитре? У нас все одно патронів немає.
– Так то більше психологічна зброя.
– А чого це ви, діду, Швидкого запрягаєте?
– Відвеземо на блокпост частину обмінного фонду – те, що не псується. Завтра менше тягати доведеться.
Тимур розсміявся:
– А я вже подумав був, що справді мене до справи готуєте, а вам просто робоча сила потрібна.
– І це теж, – погодився старий. – Однак і до добових чергувань ти вже доріс. Чоловіки давно питають, чого це ми тебе бережемо. Оленчин Ігор твого віку, а в караули давно ходить.
– Ну так він більше ні на що не здатен.
– А ти, виходить, здатен? Он Ксюха Петренкова теж дар має – воду відчуває. Якби не вона, то що б з полями і городами було?
– То нехай Ксюха і позакидає всім насіння і цибулини до ґрунту, а Євгену допоможе смородину пересадити. А потім все літо стежитиме, щоб не посохло, щоб шкідники не з’їли, щоб не хворіло...
– Досить про свою унікальність патякати! Потрібно вже чоловіком ставати, а не лише пестиками-тичинками перейматися. Ходімо!
Вантажили віз та їхали мовчки. Тимуру кортіло продовжити тему, але він знав, що переконувати діда у своїй корисності безглуздо. У селі всі дякували, але давно вже сприймали як належне, що навесні хлопець допомагає саджати овочі, ягоди й дерева, а влітку дбає про сади й городи. Усі настільки звикли до цього, що майже не помічали. Чи не хотіли помічати, скільки сил забирає тримати під контролем господарства односельців і спільні поля.
А Тимур тим часом все більше замислювався про те, що там, за мінними полями та іншими селами. Чи справді в містах нікого немає?
Наступного дня Березівка гула, як мурашник. Збирали молочку, вино, самогонку, минулорічні запаси овочів і фруктів – хто чим багатий, – щоб обміняти у «менеджерів» на потрібні речі. Звідки ці суворі чоловіки у камуфляжі приїздили, ніхто не знав. А зважаючи на їхні похмурі обличчя й автомати в руках, бажання щось казати зникало само собою. Тимур кілька разів намагався розпитати про місто і долю інших людей, але чужинці похмуро відповідали:
– Менше знаєш, спокійніше спиш. Радій, що тут всі живі й здорові.
Цього разу до блокпосту під’їхало два БТРи. Вони пересувалися дорогами, що лишилися єдиними безпечними засобами зв’язку між людськими поселеннями, бо іншим транспортом користуватися було небезпечно.
Тимур жодного разу не покидав села після Епідемії, а ті односельці, які на це наважилися, назад не повернулися. Дід Дмитро був переконаний, що вони загинули або в сутичках з бандитами, або на мінних полях, або від вірусів. У кращий варіант розвитку подій ніхто не вірив.
– Здоров’я трудівникам полів! – чоловік у балаклаві зістрибнув з військової машини. – Як справи?
– І вам не хворіти!
Інші «менеджери» також підійшли до селян. Швидко перейшли до обговорення обміну. Тимур навіть знайшов у мотлоху, привезеному «менеджерами», більш-менш пристойну каструлю – емаліровану, червону в білих цятках. Така колись була в нього вдома. Давно, ще до Війни та Епідемії. З яскравих спалахів дитячих спогадів часто виринала мама, яка куховарила, помішуючи щось великою ложкою в червоній каструлі.
– Є розмова.
До хлопця підійшов очільник «менеджерів». Стягнув «балаклаву» й уважно подивився на Тимура. Звичайний міцний чолов’яга, неголене підборіддя, темні кола під очима. І жорсткий погляд, який когось нагадував...
Вже очікуючи коментарі щодо майбутнього врожаю і готуючись переконувати співрозмовника, що черешня цьогоріч стовідсотково вродить, хлопець здивувався запитанню:
– Люди кажуть, що ти маєш особливий дар. Це так?
Тимур закляк. Звідки «менеджерам» це відомо?
– Не дрейф. Мені про це Сокіл розповідав. Ми воювали разом в «Азові».
Так ось чому погляд чоловіка здався знайомим! Щось спільне було в ньому і в Соколі. Ця зосередженість і впевненість, якої завжди бракувало Тимурові.
– Про який саме дар пан питає? – раптом втрутився в розмову дід Дмитро.
Усе чує старий, без нього нічого не відбувається. І як так швидко біля них опинився?
– Здається, я хлопця питав.
Чоловік дістав сигарети, повільно підкурив. Потім відійшов в бік і покликав Тимура.
– Якщо правда те, що про тебе розповідають... І ти дійсно можеш з пустелі квітучий сад зробити... Подумай, чи не хочеш з нами? Матимеш гарну роботу, нормальну їжу, всього вдосталь.
Тимур ошелешено мовчав. Не на таку розмову він очікував.
– Я не прошу тебе зараз відповідати. Поміркуй. Порадься, якщо вважаєш за потрібне...
«Менеджер» зиркнув в бік діда Дмитра. Той вдавав, що вибирає якісь речі, але намагався прислухатися до розмови.
– ...чи не радься. Як надумаєш, чекатиму тебе завтра ввечері тут. Як не прийдеш – не ображуся, однак іншим разом не пропонуватиму. Вирішуй!
Обмін був вдалим, у селян забрали всі товари і натомість дали все, чого не вистачало вимогливим господарям. Навіть упаковку одноразових шприців вдалося виміняти, бо онучка баби Меланки постійно скаржилася, що годі старі кип’ятити. А що вдієш, як щорічні щеплення робити треба, безкоштовні вакцини «менеджери» поставляють, а як це реалізувати, невідомо. «Як можете, так і викручуйтесь», – кажуть. А тут раптом з барського плеча кинули цілу упаковку, на всіх вистачить. Тимур уважно огледів коробку зі шприцами, сподіваючись побачити місце і дату виготовлення. Лише напівстерті цифри. Наче, рік 2020. Зрозуміло, старі запаси. І де вони це беруть? А хлопець сподівався, що нарешті виробництво почало налагоджуватися в містах. А, може, так воно і є? А він тут сидить, у штучно створеному раю на березі річки в оточенні квітучих черешень і гадки не має, що там, у великому світі, відбувається. І рішення прийшло само собою. Тимур і так знав свою відповідь уже в той момент, коли почув пропозицію від «менеджера», але боявся сам собі зізнатися в цьому.
– Тітко Марино!
Жінка чистила попелом щойно придбану каструлю.
– Дивись, яка гарна! Дякую, Тимуре, тепер є в чому борщу зварити, щоб на кілька днів вистачило.
– Тітко Марино, я не про це. Я... хочу податися до міста.
– Ти що? Ти ж загинеш! Навколо села мінні поля, на дорогах блокпости. А бандити? Звісно, зараз спокійніше стало, але все одно небезпечно.
Жінка сплеснула руками і сіла на стілець.
– Я буду не сам. Мені «менеджери» роботу запропонували. Завтра чекатимуть біля блокпосту. А ви тут і без мене впораєтеся.
– Ти впевнений, що це гарне рішення? – дід Дмитро запитав з двору через відчинене вікно.
Довгі ж вуха у старого!
– Ні, але як я дізнаюся, якщо не спробую?
Старий зайшов до хати. Замислився. Тимур чекав на обурення і звинувачення, але дід сів до столу, налив собі з пляшки чарку самогонки і підсумував:
– Поміняюсь на завтра чергувати замість Данила, щоб ти без перешкод до дороги потрапив. Марино, збери йому все необхідне на перший час!
– І ти його так легко відпускаєш? Він же мені як син, – жінка витерла краєм фартуха сльозу зі щоки. – А тобі як онук. Своїх же не захистили від Епідемії.
– Краще буде, якщо він по мінних полях пробиратися вирішить?
– Агов! Я поки ще тут! Годі обговорювати, наче мене тут немає.
– Та й що з нього користі? Захисник ніякий, стріляти так-сяк навчився, тільки на своїх рослинах і знається, – підсумував дід Тимур.
– Це я ні на що не здатний?
– І ліпить з себе казна-що.
Тимур підвівся і вийшов надвір, гучно грюкнувши дверима.
– Навіщо ти так? Ми ж обіцяли його бабці дбати про малого.
– А ми і дбаємо. Тепер йому легше буде прийняти правильне рішення.
І дід налив собі ще одну чарку.
***
БТР чекав метрів за сто від блокпосту. «Менеджер» привалився до залізної машини і курив.
– Прийшов, – констатував він і так очевидне.
– Ви сумнівалися?
– Ми з хлопцями забилися, чи наважишся. То приблизно 50 на 50. Але я на тебе ставив, – раптом щиро посміхнувся чоловік і протягнув руку. – Кирило.
– А по батькові?
– Просто Кирило.
– Тимур.
– На такому коні ще не їздив?
– Не довелося.
– Звикай, це тепер справжні «господарі доріг». ‘
Тимуру все здавалося незвичним. І подорож у череві залізного монстра, і численні ями на дорозі, куди пірнав БТР, і суворі обличчя чоловіків навколо. Їхали довго, але нарешті зупинилися.
Тимур виліз назовні і побачив велике поселення, обтягнуте колючим дротом. Хаотично розкидані одноповерхові будівлі, якісь машини біля них. По кутах понатикані дерев’яні вежі з охоронцями, окремі вогнища біля будинків. Куди він потрапив?
– Ходімо, – Кирило торкнувся плеча. – На тебе чекають.
– Кириле! Стривай!
До чоловіка підійшов інший «менеджер». На Тимура він не звернув уваги.
– Щось сталося, Люку?
– Ще ні, але станеться. До нас наближаються мінімум дві автівки, близько десяти людей, – чоловік наче прислухався до свого внутрішнього відчуття. – Усі озброєні.
Тимур відчув щось спільне з цим чоловіком: хлопець так само прислухався до себе, коли вирішував, де саджати рослини або яке зернятко краще покласти в землю.
– Люку? – Тимур здивувався, але не знав, як сформулювати запитання.
Чоловік розцінив його вагання як інтерес до незвичного імені і пояснив:
– Батьки фанатіли від «Зоряних війн». Ось я і став останнім джедаєм. Знаєш, хто це?
Тимур заперечливо похитав головою.
– Кириле, ти тільки подивись! Ми дочекалися покоління, яке нічого не знає про двобої на світлових мечах!
– Люку, облиш, потім потеревените. Усі на позиції! – голосно гукнув Кирило.
Чоловік з дивним іменем мав рацію: за півгодини Тимур почув постріли. Що відбувалося назовні, хлопець не бачив, його завчасно завели до довгого будинку з рядами ліжок, який «менеджери» між собою називали казармою. Судячи з того, що Тимур встиг побачити, привезли його на стару військову базу чи, точніше сказати, в те, що від неї лишилося. Не дивно, що основні мешканці цього поселення – колишні військові. Звуки пострілів швидко затихли, потім пролунав гучний звук вибуху і задрижала земля, а невдовзі все закінчилося.
Кирило зайшов до казарми, наче нічого не сталося.
– Заснути вже не судилося. Ходімо до штабу, поговоримо з командиром.
Штабом був напівзакопаний у землю кам’яний сарай, а командиром – старий дід на інвалідному візку. Але зовні не дуже привабливе приміщення виявилося напрочуд охайним усередині, а старий чоловік – приємним співрозмовником.
– Це і є наш унікальний садівник? Здається, Тимур?
– Так, – хлопець почувався невпенено.
– Грамотний? Читати-писати вмієш?
– Звісно, – Тимур навіть образився.
До школи він ніколи не ходив, як і інші діти в селі. Проте бабуся доклала зусиль, щоб онук не виріс дурнем. Вона до останнього вірила, що карантин завершиться і батьки повернуться, тому задалася ціллю опанувати всю шкільну програму вдома. А зважаючи на те, що бабуся до пенсії працювала вчителькою в міській школі, то свою хату легко перетворила на шкільний клас. Ще й запрошувала сусідських дітей, щоб Тимуру веселіше було вчитися.
Кирило засміявся.
– Батьку, він розумний хлопець. Я ж розповідав.
– Розповідав – то одне, а зараз подивимося на твого кота в мішку.
І командир поставив на стіл перед Тимуром миску з насінням.
– Що з цього придатне для посадки?
Половину Тимур відкинув одразу, а інше насіння розподілив на три купки.
– Смажене і гниле можна викинути. А це – насіння соняшника, кабачків та огірків.
– І щось з цього виросте?
– Магнолія із сакурою навряд чи, а соняхи і кабачки з огірками стовідсотково, якщо посадити вчасно.
– І ти, синку, знаєш, коли це «вчасно» настане?
– А що тут знати? Земля сама підкаже, коли саджати. Ось огіркам уже час, а кабачки можуть ще зачекати. Правда, це залежить від того, де саме посадити.
Старий під’їхав до Тимура впритул на інвалідному візку, уважно подивився Тимуру в очі. Помовчав кілька секунд і виніс вердикт:
– Молодець, не помилився жодного разу, – похвалив командир. – Тепер я спокійний.
У Тимура промайнула думка, що він зараз опинився на місці насіння в мисці. Його начебто розглядали під «мікроскопом». Саме так він іноді жартома уявляв свої здібності.
Командир кинув Кирилу:
– Підписуйте контракт на пів року. З повним пансіоном.
Тимур пам’ятав цей вираз з улюблених бабусиних історичних книжок, де він позначав школу для дівчаток з багатих родин.
– Так у вас тут і дівчата є? – видав Тимур, не подумавши.
– А казав, що грамотний, – засміявся командир. – Пансіон – це не лише санаторій для розбещених тінейджерок, а й повний соціальний пакет, так би мовити. Ставимо тебе на облік як члена команди – одяг, їжа, спальне місце. До речі, дівчата в нас також є.
– Але вони до повного пансіону не входять, – сміючись додав Кирило. – І на «плантаціях» ти їх не часто стрінеш, хіба що тих, хто обіди привозитиме.
«Плантації» хлопець побачив вже наступного дня. Ними виявилися численні поля, вже розпахані і підготовлені для роботи. Тимур здивувався наявній у «менеджерів» техніки, бо в селі все робили майже вручну. А тут навіть невеликий трактор був. З такими можливостями їм і допомога не потрібна.
Але за кілька днів хлопець зрозумів, для чого його покликали на цю роботу.
– Завтра поїдемо на дальні плантації, беремо їжі на весь день, – Кирило попередив з вечора. – Це наш стратегічний об’єкт.
Лише утрьох, прихопивши Люка, на світанку вирушили в бік невеликого лісу на БТРі. Так далеко Тимур жодного разу не вибирався, бо майже до всіх плантацій можна було дійти пішки. Доїхали напрочуд швидко, могли і прогулятися. Утім, вибравшись з машини, Тимур закляк, не повіривши власним очам. Перед ним в низині лежали готові до посіву величезні поля. Земля легко дихала, перебрана людськими руками і підготовлена трактором. Від захвату Тимур не знаходив слів. Він уявляв, як наповнить землю насінням, як побачить обважніле колосся. Дивно, що «менеджери» вирішили зайнятися сільським господарством. Хлопець вважав, що землеробство – це точно не їхня парафія. А тут раптом – трактор, поля, насіння.
– Добре-то як! – Люк потягнувся від задоволення. – Спочатку поснідаємо?
– Тобі б лише жерти, – Кирило зупинив товариша. – Нехай наш Агроном спочатку роздивиться, що до чого.
Прізвисько пристало до Тимура з легкої руки Люка.
– Якщо ми плануємо щось саджати, то краще почати зараз, а як стане спекотно, зробити перерву.
– І чому я не здивований? – протягнув Люк. – Отже, про сніданок можна забути.
– Ходімо, покажу наш фронт роботи.
Обабіч полів протягнувся сарай, схожий на казарму, де поселився Тимур. Таке враження, що якби колишнім військом довірили побудувати палац, все одно б казарма вийшла. На вході чатували чоловіки зі зброєю в руках. Що тут охороняти? Трактори й лопати?
Але всередині стояли коробки з іншомовними надписами.
– Приймай матеріал для роботи, – посміхнувся Люк.
– Що це?
– Насіння. – Кирило спокійно подивився на Тимура. – Ти ж контракт читав, коли підписував?
– Так, – по спині зрадницьки побігли мурахи.
– Тоді маєш пам’ятати, що твоє завдання – результативно садити запропоновані рослинні культури і дбати про високий урожай.
– Пам’ятаю.
– Ти ж дорослий хлопчик, мав би здогадатися, що ми тут не звичайні рослини культивуємо. Навіщо б ми тоді до сіл їздили, якби в самих всього досхочу було? Люку, покажи!
Молодий «менеджер» розірвав захисну стрічку на коробці і дістав зсередини пакунок з насінням.
– Це модифіковані коноплі.
– Але ж це заборонено!
– Ким заборонено? Владою? Законами? Ми тут єдина влада і закон!
– Тимуре, ти не хвилюйся, – втрутився Люк, – ми через травку сконати не плануємо. По-перше, це основний компонент для вироблення вакцин від вірусів, а по-друге, торгівлею мотлохом з міських звалищ довго не протягнути.
– Отже, погуляй тут трохи, щоб звикнутися з цією думкою. І до справи.
– Що поробиш, джедаї вже не ті, – сумно промовив Люк.
За день насінням засадили майже половину плантації з допомогою місцевих охоронців. Посівний матеріал був якісним, місце обрали вдале – тепле і затишне. Тимур не переживав за результат. Але був пригнічений. Добре, що контракт підписаний лише до осені, а далі можна вирішувати, що робити.
Уже в сутінках збиралися на базу.
– Хлопці, лягайте! – раптом закричав Люк.
Усі попадали на землю. Тимур одразу не зорієнтувався, і Люк різко смикнув його за руку додолу. За мить над головою щось промайнуло і вдарилося в стіну.
– Відходимо до складів! – гукнув Кирило. – Люку, звідки вони стріляють?
– Не можу зрозуміти. Таке враження, що з повітря. Але як?
– Усім сховатися і не висовуватися!
Тимур заліз під найближчий трактор і спостерігав за всім звідти. Не дуже вправний до бою, хлопець з цікавістю роздивлявся довкола, не розуміючи справжньої небезпеки. Можливо, тому першим і угледів дивний літальний апарат, що зависнув над полем і повільно поплив у бік складу.
– Це ж дрон!
Тимур не лише читав про них у книжках, він навіть вдома мав старого розібраного дрона, яким в дитинстві бавився з батьком, запускаючи його над Дніпром.
Люк зорієнтувався і прицільним пострілом влучив у пекельну машинку.
– Пронесло! – Кирило виліз з укриття.
– А ти молодець, – похвалив Люк. – Уважний!
– Завтра всі в броніках сюди поїдемо. І без заперечень! – відрізав Кирило, побачивши незадоволене обличчя Люка.
– Що це було? – Тимур ще не відійшов від події.
– У моїх улюблених кінострічках це називалося «гангстерські розбірки», – посміхнувся Люк. – На це насіння багато охочих. А як виросте – то армію потрібно ставити для охорони.
– І звідки дізналися, га? Ми ж усіх заходів безпеки вжили, щоб ніхто не пронюхав.
– Певно, не всіх.
– А звідки в тих, хто це організував, дрон? Їх же давно не виробляють.
– Хлопче, зараз нічого не виробляють. Але якщо мати хист і натхнення, то можна навіть космічний корабель зібрати. Для сталкерів не існує неможливого.
– Ти теж думаєш, що то вони, Кириле?
– А хто ще міг бути в курсі, що ми затіваємо? В кого ми трактори купляли? І про коноплі домовлялися?
– Ви мені щось поясните нарешті?
– Сталкери живуть у місті... Ні, не так, вони живуть містом.
– Саме сталкери збирають той мотлох, який ми у вас міняємо на продукти і питво.
– Вони орієнтуються в місці, як риба у воді.
– А тепер почали зазіхати і на наші території, – замислено промовив Кирило. – Гайда на базу, потрібно доповісти командиру.
... Вони втрьох пішли до штабу, щойно повернулися з «плантацій». Кирило поклав понівечений дрон на стіл перед старим на інвалідному візку.
– Розповідайте!
У переказі події виглядали як цікава пригода, але Тимура не полишало відчуття, що хлопці навмисно применшують можливу небезпеку. Як не дивно, в командира з’явилося таке ж відчуття.
– А тепер ще раз повторіть. Але вже без прикрашень і применшень.
– Зрозуміло.
І Кирило сухо переказав основні факти, за якими читалося занепокоєння.
– А ти молодець, Агрономе, – звернувся до Тимура командир. – Гарну реакцію маєш. А говорили, що боєць з тебе, як хрін з дрючка.
«Менеджери» засміялися, Тимур разом з ними. Усіх трохи попустило.
– Сідайте, потрібно обговорити це.
Тимур позадкував до дверей.
– Ти теж, сідай, Агрономе. Здається, ми тебе недооцінили. Кириле, що думаєш?
– Спрогнозувати дії сталкерів складно, все надто непередбачувано.
– Навіть ти не бачиш, який варіант майбутнього найкращий?
– Навіть я.
Тимур здивовано повернувся до Кирила. Той посміхнувся:
– А ти гадав, що один тут особливий?
– Чому ж один? Я вже давно зрозумів, що Люк відчуває небезпеку, а командир знається на брехні...
– Це точно, – хмикнув старий. – Наче якесь чаклунське кубло на військовій базі.
– А я бачу варіянти майбутнього. Саме як можливі варіянти, ще не реалізовані. Але не можу спрогнозувати, який саме варіянт спрацює. Не дуже зручний дар, так?
– Залежить від того, як на це подивитися, – замислено протягнув Тимур. – Якщо варіянти є, то є і майбутнє. А ми вже маємо зробити вибір.
– Ще б знати, який вибір зробити, щоб отримати потрібний варіянт, – додав Люк.
– Повертаємося до справи! Які пропозиції?
– Потрібно йти до міста і з’ясувати, що відбувається.
– Згоден з Люком, поки що це все було припущеннями і гіпотезами. Сталкери можуть як прагнути захопити наші «плантації», як і взагалі їх знищити.
– Якби хотіли знищити, то нас би не безпілотник обстріляв, а вибухом накрило. Більше схоже на розвідувальну операцію.
– Нічого собі розвідка! – присвиснув Тимур.
– Звикай, це тобі не пестики з тичинками рахувати.
Хлопець замовкнув і відвернувся. Знову починається, а він сподівався уникнути цих образ, збігаючи з села. Слухав розмову в пів уха, більше не коментуючи нічого.
– Завтра потрібно досіяти поле. Не кидати ж справу на половині. А потім рушаєте до міста.
– Дозвольте і мені!
Кирило повернувся до Тимура.
– І що ти там будеш робити? – Придивився, помовчав. – Їдеш з нами! Кажеш, вибір потрібно правильний зробити...
***
Рідне місто Тимур майже не пам’ятав. А якби і пам’ятав, навряд чи впізнав його: колишні проспекти заросли бур’янами і деревами, а почорнілі від пожеж висотки стирчали поміж напівзруйнованих старих будівель. Колись величне гарне місто зникало, крізь нього проростали трава і ліс. Але місто остаточно не здалося, в ньому ще жевріло життя.
На відміну від Тимура «менеджери» до закинутого міста зацікавленості не виявляли.
– Що будемо робити? – запитав Люк. – Не подобається мені тут. Одна справа, коли ми про зустріч домовляємося заздалегідь, а тут…
– Єдиний спосіб поспілкуватися зі сталкерами – погуляти містом. У них комунікація добре налагоджена: озирнутися не встигнемо, як до нас прийдуть. Можна навіть трохи покричати, щоб привернути до себе увагу.
– Ось цього я б не радив. Мене від відчуття небезпеки прям смикає, – Люк автоматично торкнувся зброї.
– А ось цього я б не радив... – відказав Кирило.
– Я і не збирався. Звичка. Так спокійніше.
– Погуляти, кажете?
Тимура охопило передчуття цікавої пригоди. Врешті-решт, він усе свідоме життя мріяв потрапити до міста. І що тепер? Зараз стоїть майже на центральному проспекті, який колись носив горде імʼя Перемоги, що підтверджують старі вказівники. До Епідемії він жив з батьками саме тут. Навіть адресу памʼятає, з мамою завчив на випадок, якщо загубиться. Це ж треба, вже і батьки з памʼяті поступово змиваються пізнішими спогадами, а назву вулиці та номери будинку й квартири досі памʼятає.
У дитинстві вулиця здавалася безкінечною, широка магістраль з висотками обабіч дороги. А тепер? Навіть БТР навряд чи проїде серед залізних трупів автівок, ледве впізнаваних у гущавині дерев і кущів. А ось номери будинків, на диво, збереглися. Здається, наступна будівля і є потрібною. Тимур пересвідчився, що не помилився, і зайшов до підʼїзду.
Усередині будинок виглядав гірше, ніж зовні. Сходи без перил, відчинені або зламані двері, крізь які проглядали розбиті вікна. Живими здавалися лише гілки дерев, що зеленими мацаками простяглися в кімнати колись шумного будинку. Тимур відрахував десять поверхів. Нарешті дістався. Двері його квартири були прочинені навстіж. Зі стелі звисали якісь дроти, всюди дмухало занедбанням і порожнечою. Нічого живого Тимур не відчував. Прогулявся кімнатами. Тепер зрозуміло, де сталкери беруть речі на обмін з «менеджерами».
В його квартирі було ще чим поживитися. Посуд, одяг, навіть будівельні інструменти у шафі на балконі. Тимур пройшов до дитячої кімнати. Диван, стіл, крісло. Він навіть шпалери пригадав – у блакитних ведмежатках на велосипедах. Порився у шафках – іграшки, конструктори. Не все тоді вдалося вмовити батьків забрати до бабусі. А це що? З верхньої полиці впав невеличкий брелок. Колись батько подарував його Тимуру на день народження. Хлопець гадав, що брелок загубився. А вийшло, що таки дочекався на нього. Маленьке сріблясте деревце з квіточками на гілках. Певно, черешня. Як батько взнав? Тоді ще жодних натяків на дар не було. Хлопець поклав брелок до наплічника. Закинув туди ще альбом з напів вицвілими світлинами, пару котушок з нитками і голками, чистий нотатник з пожовтілими аркушами і сплетений мамою шалик.
Зі сходів почувся звук. Кіт? Наче хтось нявкнув. Ні. Але зʼявилося непевне відчуття присутності живої істоти. Ця істота явно не хотіла бути поміченою. І тільки ненадовго «відкрилася», щоб Тимур її відчув. Хлопець вийшов з квартири.
– Хто тут?
Жодного звука у відповідь.
– Я знаю, що ти тут.
Тимур спустився на пару поверхів нижче. Нікого. Ще нижче. Відчуття посилилося. І воно вело не надвір, а всередину будинку, нижче, у підвал. Здоровий глузд наказував зупинитися, але природна цікавість взяла гору, і хлопець штовхнув двері у підвал. На диво, прочинилися легко. Ними часто користувалися і змазували петлі.
– Агов! Є тут хтось?
– Молодець, швидко знайшов, – голос пролунав дуже близько від Тимура.
Поки очі звикали до темряви, постояв мовчки, чекаючи на продовження. Але почув лише віддалені кроки. Пішов на звук, орієнтуючись за внутрішніми відчуттями. Попереду був хтось живий. І не один.
За кілька хвилин Тимур вийшов у велике приміщення – якийсь бункер, до якого вів хід з будинку.
– Це і є той хлопець, про якого ти розповідала? – чоловічий голос голосно запитав у когось.
– Так, батьку, – відповіла дівчина.
Тимур не бачив співрозмовників, але відчував, що дівчина – та сама істота, яку він відчув ще на сходах біля своєї квартири. І вже розумів, що потрапив сюди не випадково. На нього чекали.
Чоловік глибоко закашлявся. Тимур зробив крок назад.
– Не бійся. Тобі нічого не загрожує.
– Звісно, – хоробро промовив хлопець у темряву, – я щорічно роблю щеплення.
Голос видав глухий сміх.
– Щеплення тобі не потрібні. В тебе давно імунітет до всіх різновидів вірусу.
– Чого це раптом? Якщо я не хворів, то це нічого не значить.
– Не хворів, кажеш? А вміння відчувати рослини на тебе з неба впало? Не пригадаєш, коли воно в тебе зʼявилося?
– Батьку, – втрутилася дівчина, – може, спокійно поговоримо?
Чиркнув сірник, і темряву розбавило маленьке полумʼя свічки, яке освітило купу мотлоху на підлозі. Серед цього мотлоху щось заворушилося, і показалася рука.
– Сідай!
– Дякую, я не втомився.
– Сідай, розмова буде довгою. Ти ж хотів познайомитися зі сталкерами? Твої камуфляжні друзі саме заради цього приперлися до нас без домовленостей.
– І чого це раптом ви мене обрали для розмови?
– Ти інший, – подала голос дівчина. – І тобі справді цікаво, що відбувається.
– І що саме відбувається? Для чого ви обстріляли плантації «менеджерів»?
– «Менеджерів»? Цікаво. Ось, як ви їх називаєте. Справді, влучно. А ти знаєш, що саме і навіщо вирощують на цих плантаціях?
– Звісно, я ж це і роблю. Коноплі вирощуємо.
Тимуру стало раптом соромно.
– Добре, коноплі так коноплі. Кожен виживає, як може. Тобі пояснили, що будуть робити з тих конопель?
– Так, це компоненти для вакцини проти вірусу.
– Отож-бо. Ти давно про вірус чув?
– Так я і не чув, бо вірус під контролем через регулярні щеплення.
– Навіщо щеплення тим, хто має імунітет? Ти про це замислювався?
– Вірус модифікується.
Чоловік глухо засміявся і закашлявся. Мотлох під ним заворушився.
– Нові щеплення розробляють для ідентифікації тих, хто має надприродні здібності. Саме щеплення активізують те, що людина отримала завдяки вірусу. Він первинно був виведений з цілком благородною метою: перетворити людство на таку собі когорту надлюдей.
– Що тоді пішло не так?
– З чого ти взяв, що щось пішло не так?
Дівчина знову подала голос:
– На жаль, все пішло саме за запланованим сценарієм.
– Ви називаєте смерті мільйонів людей запланованими?
– У кожного глобального задуму завжди є недоліки, – тихо промовив чоловік. – Ми хотіли, як краще.
– Ви хотіли?
– Так! І нам все вдалося. Майже вдалося. Безперспективні кадри мали поступитися новому поколінню – людям майбутнього. Ми добре усвідомлювали, що серед нас теж виживуть не всі. Природний відбір…
– Природний відбір. Кажете? Мої батьки загинули, рятуючи життя тим, кого ви прирекли на смерть!
– Майбутнє саме обирає, для кого воно має настати. Твої батьки загинули, але ти вижив.
– Я просто пересидів у бабусі на карантині…
– Тимуре, вірус не можна пересидіти, – тихо сказала дівчина.
– Ви навіть моє імʼя знаєте?
Відповів знову чоловік.
– Звісно, знаємо. Таких здібностей, як у тебе, більше ні в кого немає. Нам здавалося, що важливіше вміти передбачати майбутнє, відчувати небезпеку, долати страх. Але таких результатів виявилося дуже багато: у багатьох є ці риси. Утім, у новому житті потрібно не лише знати, аналізувати і захищатися, а створювати. Наш світ потребує повного оновлення. Ми свою роботу виконали, тепер справа за тобою.
– За мною? Чим я можу тут зарадити? Я звичайний садівник, який знається лише на пестиках і тичинках…
– Руйнувати не так складно, як здається на перший погляд. Ми виявилися не готовими до того, що за руйнуванням потрібно будувати.
– Я так і не збагну, до чого тут я? І ще більше – до чого тут конопляні поля?
– Мені здалося, що ти розумніший. Я вже давно відійшов від справ, сам бачиш, від мене тепер користі мало. Але наші науковці домовилися з військовими, щоб взяти під контроль тих, хто має корисний дар. Гадаєш, тебе запросили на базу поля засівати?
– А для чого ще? Я більше нічого не вмію.
– Зупинити цю машину ти не зможеш, але здатен врятуватися. Біжи звідти!
– У мене контракт до осені.
– Щойно завершиться контракт, повертайся додому. І ні в якому разі не погоджуйся на щеплення.
– Навіть якби я повірив у цю дурню, чого я маю виконувати ваші поради?
Чоловік раптово закашлявся дужче.
– Досить! Я втомився. Проведи нашого гостя.
Дівчина підійшла до Тимура і торкнулася його руки.
– Ходімо, на тебе вже чекають.
Кирило нудьгував біля великого каштана, що виріс по центру проспекту. Люк лускав насіння, яке виміняв у сталкерів. Останні про щось теревенили з «менеджерами».
– Про що розмова? – вдавати спокій було неважко.
– Хлопці вибачилися. Кажуть що помилилися, – Люк широко посміхався.
– Жодних проблем? – Тимур не вірив у почуте.
– Так, всі проблеми зʼясовано, – підтвердив Кирило.
На базу поверталися мовчки, але Тимура не полишало відчуття штучності того, що відбувалося. Він би не здивувався, якби дізнався, що «менеджерам» відомо про дивну зустріч з чоловіком у підвалі. Але щось не сходилося: останнє попередження аж ніяк не узгоджувалося з тим, що від нього очікують на «плантаціях». Потрібний вибір, кажете? Нічого не змінити?
***
Літо Тимур провів на базі, працюючи на «плантаціях». На інше часу не вистачало. Навіть «повний пансіон», до якого з часом додалися і дівчата, не приваблював хлопця.
Коноплі швидко проросли, все йшло за планом. Тимур кожного дня обходив свої володіння, відчуваючи кожну рослину. Вони відповідали вдячністю, міцніючи і наливаючись силою. Згодом він відчув ту глибоко заховану в середині особливість, яку досі не помічав і яка, напевно, і стала причиною зацікавленості «менеджерів» у коноплях. Ця особливість жодним чином не впливала на основну властивість рослини. І тоді Тимур прийняв рішення. Тим більше, що єдине, на чому він знався, це справді були лише пестики і тичинки.
За три місяці хлопець вже відʼїдався на домашніх харчах.
– Як у місті?
– Не шкодуєш, що повернувся?
– Як живуть в інших селах?
– Ти бачив інших людей? Які вони?
Запитання сипалися з усіх боків, перші три дні у хаті тітки Марини по черзі побували всі, вдаючи важливі справи. Тимуру вдалося вразити не тільки своїх односельців. Дід Дмитро ошелешено замовчав, коли першим, що хлопець дістав з наплічника, виявилися набої. Сотні дві, не менше.
– Сподіваюся, автомат на голки не зміняли, поки мене не було?
– Не сумнівайся. Навіть гранатами розжився, – тихо додав дід.
За кілька тижнів тітка Марина схвильовано забігла до хати.
– Тимуре, на блокпост передали списки на щеплення. І дату призначили.
– І що вас здивувало? Це ж звичайна процедура.
– Але тепер там не всі мешканці Березівки, як раніше.
– Але я є?
– Так.
– І Оксана Петренко? Ігор Горовий?
– Усього пʼять прізвищ.
– Добре. Діду, а що ви там казали про чергування на блокпосту? Може, мені вже час чоловіком ставати? Коли там дата щеплень призначена?
***
Тимур заховався за мішками, зваленими на блокпосту.
– Стій! Хто іде?
– Тимуре, свої, – голос Кирила видавав хвилювання.
– Стійте! Буду стріляти!
– Не дуркуй! Ти ж розумієш, що вибору немає!
– Вибір є завжди!
– Гадаєш, ми не знаємо, що ти зробив з коноплями? Стільки праці – на вітер. Але твоя хлопчача витівка нічого не змінила.
– Вважаєш, наші «плантації» – єдині? – це вже Люк. – Ти хоч розумієш, у що втрутився?
Підбираються ближче. Але оточити не наважуються. І не дивно, Тимур не лише замінував все навколо дороги, а й приготував кілька гранат. А з відчуттям небезпеки в Люка все нормально.
– Хлопче, ми ж все одно це зробимо.
– Ще побачимо.
Тимур ліг зручніше, зняв автомат із запобіжника і натиснув на спуск.
|
|
|
|
Время приёма: 08:26 19.04.2020
|
|
| |
|
Рассказ открыт для комментариев