08:30 03.05.2020
Вітаємо переможців 53-ого конкурсу!

1 Олена ar027 Перелітний

2 Юлес Скела ar038 Полювання на Чугайстра

3 Макс Пшебильський ar008 Монетний двір


07:59 01.01.2020
Отпечатан тираж 40-ого выпуска.
Заказы отправляйте Татьяне Левченко (ака Птица Сирин).
Или на reglav @ rbg-azimut.com
Поздравляем писателей и читателей с этим событием.


   
 
 
    запомнить
     
Регистрация Конкурс № 53 (весна 2020) Фінал

Автор: Mавка Количество символов: 40000
Конкурс № 53 (весна 2020) Фінал
рассказ открыт для комментариев

ar003 Хочеш, я буду твоєю таїнкою?


    Знову вночі викид стався. Досвітній смог був насичений димом настільки, що волога прохолода туману майже не відчувалася.
    Потираючи сповнені сліз очі, Драган відкинув ганчір'я, що було йому за ковдру, і виповз зі свого лігва. Ліворуч і праворуч із ранкової сірості поставали знайомі силуети. Розмовляти не хотілося нікому. Люди куталися в дрантя, бухикали. Бабка Відана зайшлася в нападі кашлю, захлинаючись і хриплячи. Сусіди занепокоєно озиралися, квапно відходили. Драган кинувся допомогти, але був зупинений чіпкою рукою.
    - Куди? - голос Наглядача чувся глухо.
    Слова з'їдала фільтр-маска, що закривала рота і носа кремезної фігури в брудно-зеленому захисному костюмі. Сьогодні, з нагоди нічного викиду, очі Наглядача були прикриті круглими скельцями окулярів-гуглів, що надавали чоловікові схожість із дивовижною рибою. Драган нещодавно знайшов таку в купі сміття. Смерділо від неї добряче, проте він все одно захоплено розглядав напіврозкладену тушку із тьмяною лускою, горбатим носом і білими кульками витрішкуватих очей.
    - В-води д-дати, - вичавив Драган. Невже Наглядач не бачить, що бабці Відані зле? У неї навіть кашель звучить, наче волання про допомогу!
    - Не підходь, може, вона заразна, - Наглядач не поспішав відпускати плече хлопчика, вчепився до хрускоту.
    Драган стиснув кулаки і спробував вирватися. Стара задихалася, паніка поступово охоплювала розум, не даючи думати ні про що, крім того, що без склянки води нещасна помре. Серце не витримає надривного кашлю і зупиниться. Таке вже траплялося. Люди похилого віку кепсько переносили ранковий смог, а нинішній був надзвичайно їдким. Драган відчував, як пече очі, світ розпливався крізь сльози. Треба хоча б лице ганчіркою зав'язати: незважаючи на всі спроби дихати неглибоко, в носі і горлі вже відчутно пекло. Ще трохи, і Драган надихається смогу достатньо, щоби кортіло його викашляти - разом із легенями.
    - Я сам дам, - вирішив Наглядач. - Крокуй, не затримуй транспорт.
    Драган покірно поплентався до чорного провалля в череві велетеньського неповороткого транспорту. Мешканці звалища линули до нього мовчазними тінями. Вже ступивши на хиткий пандус, хлопець озирнувся. Наглядач поспішав до транспорту.
    Драган прислухався до своїх відчуттів. Паніка відступила, залишилися втома і печіння в грудях. Може, не вартувало так глибоко дихати, смог подразнив легені. А чи була паніка? Зараз він уже не міг сказати точно. Відчуття здавалося чужим. Останнім часом із ним таке траплялося: "не свої" почуття, думки та спогади виникали та зникали раптово. Драгану лишалося гадати, чому це йому заболіло внизу живота, або напад сміху трапився без причини.
    І без того сором'язливий - дякувати сильній заїкуватості - хлопчина тепер взагалі намагався триматися подалі від підозрілих поглядів сусідів. Що з ним коїться, він не знав, але слушно побоювався, що інші можуть це не прийняти. Іноді закрадалася думка, як чудово було би, якби все стало, як раніше. Але потім приходила ніч і сни. І ці сни він не проміняв би ні на що в світі.
    "У моєї любові чорні очі. Я її бачу уві снах. Вона мчить серед хмар - горда наїзниця, що приборкала стихію", - прошепотів Драган самими вустами. Коли він розмовляв ось так, подумки, промовляючи слова до себе, то заїкання ніби й не було. Але варто було розтулити рота, щоб повторити фразу, котра зграбно звучала в голові, як гидкі слова викручувалися, не давали спіймати себе за першу букву.
    - Що ти там бурмочеш? - Наглядач грубо підштовхнув хлопчика в спину.
    - Н-н-н-н… - Драган хотів сказати "нічого", але забуксував.
    - Мовчи вже, мені все одно плювати, - у приглушеному фільтром-маскою голосі пролунало відверте роздратування. - Гей, засранці, вам сьогодні пощастило! - гукнув Наглядач до людей, що розсілися по лавках.
    По його команді охоронці рушили уздовж рядів, роздаючи ранкові пайки та просочені смердючим антисептиком шматки тканини. Пощастило, авжеж. Схоже, викид був особливо шкідливим, коли господарі витратилися на захисні засоби. Ще невідомо, кому пощастило більше: тим, хто тіпається зараз у транспорті, що прямує до самісінького серця сповитого чорним туманом звалища, озброєний сумнівним захистом, або тим, хто залишився в поселенні без захисту, але обіч основної хмари.
    ***
    Стрічка конвеєра ледь видніла крізь смог і різь в очах. Подумавши, Драган натягнув тканину просоченої антисептиком пов'язки до самого лоба. Тканина досить тонка, щоб крізь неї розгледіти сміття, що повзе конвеєром, а різь трохи вщухла, навіть сльози висохли.
    Можливо тому Драган і зумів помітити серед купи будівельного брухту його. Невеликий плаский камінчик майже правильної п'ятикутної форми з круглою дірочкою. Синенький, несподівано яскравий. Злодійкувато озирнувшись, хлопець вхопив камінчика і сховав до кишені. Така дрібниця навряд чи цінна; навіть, якщо крадіжка і розкриється, покарання не буде надто суворим. Драганові не кортіло отримати заряд шокера від Наглядача - любив той карати "для профілактики". Воно, звісно, не смертельно, але після такої "профілактики" півдня ходиш, рук-ніг не відчуваючи, а голова розколюється.
    Сирена завила голосно і пронизливо. Туман з’їдав звичайні звуки, але не це гидке скреготливе виття. Стрічка конвеєра, здригнувшись, завмерла.
    - Одійти на три кроки! - луною прокотився наказ із гучномовців.
    Драган поспіхом відступив, зробивши пару зайвих кроків. Адже кроки у дорослих ширші, ніж у тринадцятирічного хлопчика, нехай і зависокого для свого віку. Зліва почувся зойк - хтось не встиг позадкувати, гуркіт перекинутого кошика. Перевірка.
    Перевірки траплялися. Сміття сміттям, але люди вибирали з мішанини відходів цінні металеві частини, тобто постійно перебували в спокусі. Титан, платина, подукди паладій - на чорному ринку все це можна вигідно продати. Уламки мікросхем, провідня всередині шматків бетонних стін, поплавлених невідомою силою. Звідки це сміття, Драган не знав і не надто цікавився. Дізнатися кортіло, але не настільки, щоби розпитувати. Зайва цікавість на звалищі небажана, свої ж можуть доповісти. До того ж, з його заїкуватістю, поки хлопець вимовить питання до кінця, співрозмовник забуде початок. Заїкався Драган, скільки себе пам'ятав. Щоправда, пам'ятав він небагато - лише роки, проведені в поселенні на звалищі. До того все було, мов у тумані. Хоча, куди вже туманніше, ніж звалище: смог над його полями не розсіюється ніколи.
    Перевіряючі наближалися, і Драган занервував. Не думати про синенький каменець у кишені! Йому пощастить, обшукувати його не стануть. Перевірять кошик, і все.
    Крики і лайка посилилися, затріщав шокер. Лютують перевіряючі сьогодні. Паніка зростала, в голові билося: як ці тіні в незграбних захисних костюмах не знайдуть те, що шукають, буде біда. Неприємності, що загрожували Драганові, якщо при ньому знайдуть вкрадений камінчик, відступили на другий план. Схаменувся він, коли перевіряючі вже були майже біля його кошика. Драган ледь встиг викинути знахідку, вдавивши в землю носком подертого черевика. Вчасно.
    - Ти. Скільки тобі років? - Перевіряючий навис безформною тінню, у груди вперся палець у товстій рукавичці.
    - Шшшіст-т-тннн… - він похолов. А як його заїкання зрозуміють як невпевненість? Хлопчисько звично брехав про свій вік, адже неповнолітніх на роботи не брали. Але на звалищі панували суворі порядки: хто не працює, пайок не отримує. А їсти Драганові хотілося.
    - Щось він задрібний для шістнадцяти, - засумнівався другий.
    - Вони тут усі недогодовані.
    Драган видихнув полегшено, але, схоже, поквапився.
    - Все одно, підозрілий він, треба обшукати.
    Руки в гумових рукавичках ковзнули по тілу хлопця, поплескуючи і погладжуючи. Драгану стало огидно, але він змусив себе стояти спокійно. Камінчик виділявся яскравою плямою на чорній землі. "Тільки не дивися вниз", - повторював Драган до себе, шкодуючи, що не здогадався встати просто на камінчик.
    - Чистий, - із жалем зітхнув перевіряючий.
    - Ходімо тоді. Затримаємося - за простій із нас стягнуть. Що то за один взагалі був? Жодного разу не бачив.
    - Шишка, з верхівки. "Принеси те, не знаю, що", - передражнив "шишку" перевіряючий.
    Не звертаючи більше уваги на Драгана, чоловіки рушили далі.
    ***
    Мабуть, простій конвеєра тривав задовго. Вечірня пайка виявилася урізаною, а Наглядач злим.
    Драгана гумор наглядачів хвилював мало. Він час від часу нишком обмацував кишеню, у якій лежав заповітний камінчик. Мозком розумів, що цінності в цій дрібничці - жодної. Але душу гріла думка, що тепер у нього є дещо своє. Нехай пустий, але належний йому одному скарб. Було страшно - адже він ледве не попався - але Драган ризикнув: підібрав камінчик, коли перевірка закінчилася.
    У поселенні було напрочуд тихо. Люди, відчули пригнічений настрій тих, хто повернувся зі зміни, і вважали за краще не висовуватися. Драган, попри трелі в животі, свою пайку не їв. Він молодий, вправний, працює швидко, тож завтра його знову оберуть. Наглядач цінував хлопця і брав на зміни часто, а бабку Відану вже кілька днів не беруть. Сьогоднішній кашель взагалі перекреслив сподівання попрацювати найближчим часом. А як їй одужати, якщо їсти нічого?
    - Не дури, сам їж, - стара навіть не підвелася. Лежала в кутку, здригаючись від кашелю.
    Драган скривився. Сухий кашель, поганий. З таким довго не живуть.
    - А коли сам розумієш, що не жилець я, то чого пайкою розкидаєшся? - докорила йому бабка.
    Дивна річ: із Віданою не було потреби силувати себе, вимовляючи неслухняні слова. Вона розуміла Драгана, здавалося, зовсім без слів. Вона лишень посміхалася хитро і казала: "Поживеш із моє, і не такому навчишся." Як би там не було, але поки Драган хворів, Відана за ним ходила. Тепер його черга.
    - Сядь, - бабка поплескала по драттю поруч із собою.
    Драган слухняно влаштувався, де вказано, і приготувався слухати. Ясна річ, зараз буде "сказ" - так стара називала свої байки.
    Відана замислилася, заплющивши очі і похитуючи сивою головою на тонкій зморшкуватій шиї.
    - Легенду про цвіт леми знаєш? - нарешті промовила вона.
    - Д-дурна к-казочка, - пирхнув Драган. - Її к-кожна д-дитина зн-нає.
    Попри показну невіру, Драган теж колись мріяв, що у нього є друг. Забутий, як забулося життя до звалища, але справжній. Він не забув Драгана і шукає для нього квітку леми, щоби Драган міг згадати. Та потім прийшли сни, і мрії хлопчини змінилися.
    - Не заперечуй те, на чому не тямиш, - Відана хитро примружилася. - А раптом, як не казочка дурна, а ти недостатньо кмітливий, щоб зрозуміти?
    Драган знову пирхнув. Еге ж, знайшла дурня, сенс у дитячій казочці видивлятися. Може, ще й саму квітку пошукати?
    - Ех, молодь. Я в твої роки не такою недовірливою була… - очі старої, і без того каламутні, вкрилися серпанком. На довгу хвилину вона змовкла. Потім махнула рукою і полізла до купи ганчір'я, що була їй за постіль. - Ось. Колись я знайшла для друга, та не встигла віддати. А потім і віддавати нікому стало. Тож тримай ти. Ти теж мій друг, вірно?
    Драган кивнув та проковтнув клубок, що до горла підступив. У старечих пальцях тремтіла квітка. Товста, коротка стеблинка з блакитним пухнастим нальотом, сім пелюстків кольору свіжої крові. Невелика і непоказна, вона, на подив, виглядала свіжозірваною.
    ***
    Вони прийшли вночі. Сірі тіні в комбінезонах. "Патруль", - перешіптувалися мешканці звалища, яких повиганяли з осель. Вони куталися, хто у що, рятуючись від вогкого холоду. Не чутно було звичних окриків і стусанів, якими полюбляли нагороджувати людей охоронці. Прибульці були мовчазні, діяли злагоджено, лякаючи цим ще більше.
    - Кого ми шукаємо?
    Драган стояв далеко від патрульних, однак розчув їхню розмову. Вологе нічне повітря розносило кожне слово.
    - Не знаю, але телепат він сильний, хоч і невмілий. Сліди втручання навіть не спробував приховати.
    - Гей! - голос був дівчачий. Пролунав просто за спиною.
    Драган озирнувся: позаду нікого. Здалося, що тінь майнула, але в нічному тумані хіба розбереш.
    - Вони тебе шукають, - продовжив голос. - Треба йти.
    - Т-ти хттт… - від хвилювання він не зумів вимовити навіть коротке слово.
    - Таїнка, - відповіла невидима співрозмовниця і заливисто розсміялася.
    Драган занепокоєно заозирався: не можна так відверто увагу до себе привертати. Та й взагалі, що за таїнки?
    - Ну, як хочеш… Думала, ти не будеш заперечувати, - голос образився.
    Проти чого Драган не має заперечувати? Він геть заплутався.
    - Добре, давай спочатку, - примирливо погодився голос. - Хочеш, я буду твоєю таїнкою?
    Маячня. Навіщо Драганові якась таємниця? Не до неї зараз: патрульні, переконавшись, що усіх побудили, неспішно рушили від людини до людини. Раптом один з прибульців встав і здійняв руку. Решта теж завмерли.
    - Він поблизу, - уривчасто доповів сірий. Патрульний дивно водив головою з боку на бік, мовби прислухаючись, та повільно обертався на місці. В бік Драгана. Ще трохи, і його погляд натрапить на хлопця. Що тоді станеться, Драган гадки не мав, але в тому, що нічого хорошого, впевнений був, як ніколи. Він відчував недобрий погляд, що нишпорив над поселенням, ніби прожектор. І цей погляд-прожектор шукав його, Драгана.
    Раптово бабка Відана, яку, незважаючи на хворобу, теж вигнали назовні, закашлялась і захрипіла. Патрульний сіпнувся, похитнувся, обернувся до неї.
    - Час! - крикнув голос, і Драган, не тямлячи, що робить, кинувся бігти.
    Усі відволіклися на бабку Відану, на Драгана ніхто не зважав. Він пирнув у тіні за контейнерами, помчав, петляючи, ніби бот із перегрітим мозком, намагаючись триматися ближче до великих уламків. Попереду неясно, а потім все виразніше, видніла постать. Дівчина. Не вища за Драгана, тендітна. Волосся довжелезне, до колін, золотисте. Про колір Драган сам вигадав: у темряві та в тумані, хіба розбереш. Але був упевнений, що колір саме такий, як у дівчини з його снів.
    "У моєї любові чорні очі. Я її бачу уві снах. Вона мчить серед хмар - горда наїзниця, що приборкала стихію", - прошепотів Драган.
    Дівчина розсміялася у відповідь на його думки, обернулася і, заклично майнувши рукою, повернула ліворуч за купою покручених флаерних турбін. Драган подався вперед, ледь не спіткнувшись, однак, колір очей незнайомки розібрати не зумів. Тільки контур щоки та краєчок посмішки.
    Скільки він так нісся, переслідуючи невловиму дівчину, Драган не знав. Час розтягся в нескінченну заплутану нитку, що вилася звалищем. Вони бігли, огинали одні кучугури, видиралися на інші. Пірнути в недогризок величезної труби, пробігти, пригинаючись і намагаючись не гриміти. Стримати крик, наступивши на противний голий хвіст велетенського пацюка, наляканого не менше за хлопця.
    Провідник трималася на відстані, не даючи загубитися, але й не дозволяючи наблизитися. Здавалося, вона аніскілечки не відчуває втоми, тоді як у Драгана бознаколи відкрилося й успішно закрилося друге, третє, а потім і сьоме дихання.
    Коли розвиднілося, Драган вже геть не тямив, де знаходиться. Звалище закінчилося. Хлопець все життя - принаймні, ту його частину, яку пам'ятав - провів на звалищі, і в його уяві світ виглядав, як одне величезне поле покидьків. Тому виявився абсолютно не готовий до видовища, що відкрилося.
    Він стояв на кручі. Дівчина, що вказувала шлях, десь поділася; Драган не помітив, коли і куди. Внизу темніла, поблискуючи в перших променях сонця, водна гладінь. Протилежний берег наїжачився громадами веж, що прошивали шпилями хмари. Вежі підморгували згасаючими вогнями і здавалися болісно знайомими. В тумані, що вкривав його минуле, Драган вже бачив такі вогні. Промайнуло видіння, в якому були нескінченні коридори, миготливе червоне світло і крики. Вони раніше снилися йому в кошмарах, але коли у сни прийшла чорноока, кошмари відступили і почали забуватися.
    Порив вітру жбурнув в обличчя холодні бризки, відганяючи видіння. Хлопець озирнувся, розуміючи, що заблукав. Зворотній шлях до поселення не знайти, та чи варто шукати? Що робити далі, він гадки не мав.
    Драган присів на краю обриву і задумався. Звісно, думати вартувало спочатку, до того, як зірватися в цю божевільну втечу, до якої його спонукнула незрозуміла паніка, підсилена бажанням наздогнати довговолосу. Чому він вирішив, що патрульні шукають саме його?
    Але зробленого не відмінити. Навіть коли його і не шукали, тепер напевно шукатимуть. Не буде людина з чистим сумлінням зненацька тікати.
    Позаду загриміло. Двигуни флаєра. Неприємний посвист на тлі низького гулу, від якого заломило кістки. Флаєри над звалищем літали нечасто - смог не сприяв - однак подеколи Драгану доводилося чути гуркіт і бачити в небі тінь із “пташиним” дзьобом. Хлопчику завжди марилося, що хижий птах прилетів за ним, пильнує, хоче вполювати і віднести здобич до свого гнізда.
    Чому це так, Драган не замислювався, проте, зараз йому здалося, що таке вже Відчуття було настільки сильним, що Драган навіть не згадав, як щойно був упевнений, що бачить річку вперше. А як не вперше? Що він знає про своє минуле?
    Три роки тому, коли виснажений, голодний хлопчисько з'явився на звалищі, він довго хворів, марив. Бабка Відана, єдина з усіх, взялася його доглядати. І виходила. Проте Драган не пам'ятав нічого про своє життя до поселення, і люди вирішили, що він заблукав - в ті дні сталася серія надсильних викидів. Захисні пов'язки видавали навіть тим, хто на зміну не виходив. Смог стояв щільною стіною: від одного лігва в поселенні до іншого шляху не знайти.
    Гул флаєра наближався, а паніка зростала. Коли звук повис майже над головою, нерви не витримали. І Драган стрибнув.
    Вода була холодною. Ні не так. Вона виявилася крижаною. Кістки заломило. Виринувши, Драган ледь зумів вдихнути. Від палючого холоду подих перехопило, шкіра горіла. Флаєр пролетів над головою хлопця, не помітивши темну крапку в темній воді, і Драган видихнув із полегшенням. Час вибиратися, доки геть не змерз.
    Щосили працюючи руками і ногами, хлопець попрямував до прибережних скель, від яких його добряче відтягла нешвидка, але вперта течія. Спершу виходило лише безладно борсатися на місці, однак, заспокоївшись, він упіймав ритм, і просування вперед більш-менш налагодилося. І все одно, шлях зайняв у Драгана кілька довгих хвилин. Знесилений хлопчина вхопився зведеними судомою пальцями за слизькі, вкриті оливистим нальотом камені, важко перевів подих. Холод пробирався під шкіру, змушуючи клякнути м'язи. Скеля козирком нависала над головою. Як видертись нагору, він гадки не мав.
    Поки Драган висів, вчепившись у каміння, мов кліщ, флаєр повернувся. Його гул розтікався над водою і відлунював від скелі, приголомшував. Флаєр йшов на поземному, в якомусь метрі від поверхні води, розганяючи хвилю поверненими донизу соплами. Шукали його - тепер хлопець був у цьому твердо впевнений.
    Як і вночі, він відчував погляд, що нишпорив, мов вартовий прожектор. Якщо погляд знайде його, станеться щось погане. Знову в голові промайнули коридори, сповнені миготливого червоного світла, вуха заклало від надривного крику, що розчинився в гулі турбін флаєра. Крик належав йому, Драганові, хоча зараз хлопчина мовчав, зціпивши зуби.
    Коли флаєр порівнявся з ним, хлопець притиснувся до скелі що є сил, намагаючись злитися з сірим каменем і не випустити назовні крик, що бився в голові. Хотілося заплющити очі, але Драган не міг відвести погляд від металевого птаха, що линув над водою. Даремно.
    Піднятий турбінами ураган жбурнув хвилю каламутної оливистої води Драганові в обличчя, втиснув у скелю. Крик вирвався, проте відразу захлинувся. На якусь мить все перемішалося: вода з бульбашками збитого вихлопом повітря, моторна олива з незрозумілою комкуватою каламуттю, верх із низом. Неймовірним зусиллям Драган втримався і не розціпив пальці. Це його і врятувало.
    Вода тягнула, штовхала, відривала від скелі. В очах щипало, в роті панував солоний смак крові, змішаний із гіркотою відпрацьованого палива. Скільки тривав цей жах, Драган не тямив, але здавалося, що вічність. Гул флаєра вже віддалявся, а вода все лупцювала його тілом скелі, неохоче заспокоюючись.
    Заклавши віраж і пролетівши повз хлопця ще раз, флаєр понісся геть - і від звалища, і від міста на протилежному березі. Про всяк випадок, Драган почекав ще, але довго висіти на скелі було небезпечно. Від холоду німіли кінцівки. Печіння від крижаної води набуло нової якості: шкіру, здавалося, підпалили.
    Драган спробував видертись на скелю. Намоклий одяг тягнув назад, а виступи слизьких каменів здавалися замалими, щоб у них вчепитися.
    Хлопець озирнувся. Берег, з якого здіймалися в небо шпилі хмарочосів, був положистим, вдалося навіть смужку брудно-жовтого піску розгледіти в променях ранкового сонця. Так, тут існувало сонце. Тьмяне, червоне, попри світанковий час, але воно було. Не блідий, розмитий диск, як на звалищі, а яскрава, охоплена чистим вогнем куля, що виринала з води. Відстань до протилежного берега здавалася нездоланною, проте, вибір невеликий. Драган відштовхнувся від скелі що є сили та поплив.
    ***
    - Живий.
    - Більше на утопленика скидається, несвіжого, - молодший пирхнув.
    - Ти що, утоплеників не бачив? Цього навіть не роздуло, - старший був упевнений в своїй правоті.
    - А за кольором - він.
    - Ідіоте, листопад надворі, ти воду пробував?
    - Я що, ідіот воду пробувати? Уявляєш, що там за коктейль намішано?
    Світ повертався до Драгана поштовхами, голоси над головою то кричали, то глухли, лунали, ніби з бочки.
    Холодно. Вологий одяг липне до тіла, на зубах хрумтить пісок, а в щоку вперлося щось гостре.
    - Обшукати, чи що… - задумливо протягнув старший голос.
    - Та що в нього брати? Не бачиш хіба, це ж щур. І чого біжать, що їм тут світить? - молодий дивувався.
    - Вони просто так не біжать, не зовсім дурні. Побіг - значить, знайшов щось цінне і сподівався продати.
    Над Драганом закрехтіли, важка рука почала обмацувати кишені. Хлопець сіпнувся.
    - Живий, зараза, - весело розсміявся старший, пірнаючи пальцями до лівої кишені.
    Драган розплющив очі та застогнав. Руки від незручної пози затекли, грабіжника не зупинити. Знизані металевими кільцями пальці без перешкод поцупили його скарби: яскраво-синій камінчик і квітку леми. Оглянувши квітку, мародер презирливо відкинув її. Камінчик удостоївся ретельнішого огляду, після чого зник у кишені нахаби.
    Дядько був невисокий, кремезний і бородатий. Лису маківку вкривали татуювання. Неприємний тип. Драган відчував щось липке і слизьке, що виходило від чоловіка, ніби… ніби думки у нього були немиті. Дивне порівняння, але дуже точне.
    - Щось цінне? - З-поза плеча грабіжника висунувся другий.
    Ось хто точно щур. Довгий ніс, ніби за нього тягнули так старанно, що за носом витягнулося і обличчя; бігаючі очі.
    - Бірюза. Дешевинка, але натуральна. Лялечці подарую, вона таке любить, - буркнув бородатий.
    Драганові навіть дух перехопило від такого нахабства. Був би він зараз у нормі, показав би цьому… Але заплив вимотав хлопця. Він навіть не пам'ятав, як вибрався на берег та впав, знесилений, на пісок. Вже сутеніє - пролежав Драган весь день. Змерз страшенно, його трясло в лихоманці. Сісти вдалося не одразу, проте він зумів дотягнутися до зім'ятої квітки леми і, схопивши її разом із купкою сирого піску, сунути назад до кишені.
    - Гей ти, як звуть? - звернувся чолов'яга до Драгана.
    - Д-драган, - на подив, власне ім'я вдалося вимовити майже одразу.
    - З благородних, чи що? - вліз пацюкоподібний.
    Драган не надто зрозумів, що той має на увазі, але про всяк випадок похитав головою.
    - І що з ним робити? - молодий явно не був за головного у цьому тандемі.
    - Начебто чистенький… - протягнув бородань. Нахиливсь, ухопив Драгана за підборіддя, покрутив, розглядаючи. Натиснув на щоки, змусив відкрити рота і показати зуби. - Відмити, нагодувати, продезінфікувати, підлікувати коньюктивит… Бренту сподобається. Ходімо, - він потягнув Драгана за руку, змушуючи встати.
    - К-куд-ди?
    - Туди. Вечеряти.
    ***
    Їжа була надзвичайно смачною, а одяг - незвично чистим. Драган силувався жувати повільно, не давитися під спрямованими на нього поглядами. Їсти хотілося страшенно, а від справжнього м'яса, нарізаного скибочками й укладеного на справжній хліб, ішов такий дух, що годі було слиною захлинутися. Таких делікатесів на звалищі не бачили, пайки складалися з протеїнових батончиків і гливкуватого сірого хліба з висівками і ще невідомо чим. Однак, чомусь пам'ять Драгана знову витівкувала: з першого кусня він зрозумів, що знає смак м'яса. А ще, що дісталися йому не найкращі шматки. Та попри все, було надзвичайно смачно.
    Насолоджуватися заважала неясна тривога: люди, які раптом оточили Драгана, дивилися дивно. Хто з презирством, хто зі співчуттям, а дехто з незрозумілою зацікавленістю. І цікавість ця Драганові не подобалася найбільше
    Коридори нервували. Спочатку його довго вели цими коридорами, мало не волоком тягнучи хлопчиська, що ледь ноги переставляв. Потім мили, стригли, переодягали, і знову були коридори. Ніби весь світ на цьому березі - суцільні коридори. Драганові здавалося, що він подолав цими коридорами кілька кілометрів.
    Нарешті його привели до цієї кімнати без вікон, сповненої яскравого білого світла, і дали поїсти. Драган мружився на це світло, від якого різало очі, звиклі до сутінків звалища і постійно подразнені від їдких випарів.
    Бородань не залишав хлопчика ані на хвилину, пильнуючи за всім, що з ним робили похмурі незнайомі люди. Було щось хазяйське в його погляді, ніби товар на продаж готував. Драган теж пильно стежив за бороданем. Точніше, за кишенею, в якій зник синій камінчик. Було до сліз прикро, що його скарб дістанеться якійсь Лялечці.
    - Доїв уже? - терпець бороданя урвався. - Повільно жуєш, не голодний?
    Драган зажував активніше, боячись, що бенкет зараз скінчиться, а він ще навіть перший голод не втамував.
    - Зараз прийде дядя, ти з ним ввічливіше, роби все, що скаже, - оцінивши Драганову квапливість, продовжив бородань. - Не ганьби мене, будь хорошим хлопчиком, домовилися?
    Драган пирхнув. Знайшов хлопчика. Сюсюкає, як із маленьким. Вік у Драгана ніхто не питав, та невже не видно, що дорослий хлопець?
    - К-камінь в-від-даси? - з надією запитав він. Якщо треба, щоб Драган був слухняним, може, вдасться сторгуватися?
    "Ти де подівся?" - голос дівчини увірвався до голови Драгана зненацька, він здригнувся, озираючись. Відповідь бороданя, яка пролунала одночасно, він не розчув. Судячи зі сміху, що послідував за словами, щось образливе.
    "Ти де це? Хто там із тобою?"
    Здається, дівчина в Драгановій голові невдоволена. Що вона саме в уяві його сидить, хлопець тепер не сумнівавсь: у кімнаті, крім нього і бороданя, нікого не було.
    - Нне знн… - Драган знову забуксував на півслові.
    - Що ти бурмочеш? - примружився бородань. Він, судячи з усього, слів дівчини не чув.
    "Та не вголос! - зашипіло в голові. - Ми ж домовилися, що я буду твоєю таїнкою! Навіщо видаєш?"
    Драган ні про що не домовлявся, це дівчисько наполегливо пропонувала себе на роль "його таїнки".
    "Досить лізти до моєї голови! - зло подумав він. - Я через тебе не розчув, чи віддасть він мені камінчик."
    "Який камінчик?" - зацікавився голос.
    "Звичайний камінчик. Синенький", - Драган не радий був, що згадав про свій скарб. Дійсно, смішно. Дорослий, а з якимось камінчиком цяцькається. Ганьбитися перед дівчиськом, нехай і уявним, не хотілося.
    "Уяви", - зажадав голос.
    Авжеж. Буде він на втіху вигаданим дівчатам щось уявляти! Нехай вона хоч сто разів на образ із його снів буде схожа, але вертіти собою Драган не дасть.
    "Ну будь ласка, - пішла на мирову дівчина. - Мені ж цікаво…"
    В потилиці у Драгана ворухнулося, ніби залоскотало лагідно, а потім він відчув теплі пальчики на правому плечі. Навіть очі скосив, але, звісно, нікого не побачив. І він зважився. Справді, нічого ж страшного не станеться, якщо він уявить цей безглуздий камінчик…
    - Гей, хлопче, ти завис, чи що? - поштовх ледь не змусив Драгана впасти. Він розгублено закліпав очима.
    Тарілка з недоїденим м'ясом зникла, а в кімнаті з'явилося нове обличчя. Драган ще ніколи не бачив таких товстих людей. Ось у кого, напевно, завжди їжі вдостач було. Товстун нап’яв на себе облягаючі штани зі сріблястими вставками і безглузду коротку кохтинку, що залишала відкритим неосяжне колихке пузо. Підведені очі дивилися хтиво. Драгана пересмикнуло, а товстун поблажливо засміявся. Сміх був тоненьким і манірним.
    "Відбери камінь, я швидко…" - прошепотів схвильований голос дівчини. Драган відчув, що стороння сутність пішла з його голови, тиск у черепі зник.
    Легко сказати, відбери. Як, коли бородань сильніший за Драгана, та ще й пузань цей. Він просто розчавить хлопчину дикою вагою!
    Товстун вирішив втілити побоювання Драгана в життя негайно і наближався, сально посміхаючись і колихаючи телесами. Зупинився за крок, поманив пальцем, схожим на перегодовану гусінь. Драган слухняно встав, намагаючись не доторкнутися до пуза, що нависло над ним. Здавалося, товстун геть не помітив, що поставив хлопчика в незручне становище. Відсунутися подалі Драганові не дозволяв прикріплений до підлоги стілець, шо врізався під коліна. Так він і скорчився на напівзігнутих ногах, силуючись не впасти і не дивитися на обліплений "топіком" жирний торс.
    - Так-так-так ... - торс присунувся ближче.
    У ніс Драгана вдарила задушлива хвиля нудотного запаху.
    - А нічо так, - обернувся товстун до бороданя. - Худорлявий, але це добре, молодше виглядає. Попит буде. На інфекційні перевірили?
    Не чекаючи на відповідь, він вхопив Драгана за підборіддя і повторив процедуру огляду, вже знайому по першому знайомству з бороданем. Змусивши відкрити рота, ретельно оглянув зуби, зазирнув у вуха. Було принизливо. Драган примружився, щоб не бачити хтивий блиск в очах товстуна. Він починав розуміти, що за "попит", про який той говорить, і це було… огидно. Думки повністю переключилися на згадування шляху по нескінченних коридорах, якими його вели сюди. Шлях згадувався погано.
    М'які, спітнілі пальці потягнули повіку, змушуючи розплющити ліве око. Товстун несхвально поцокав язиком. Так, з очима на звалищі в усіх проблеми. Драган не знав нікого, у кого б очі не почервоніли. Їдкі випари і смог призводили до того, що слизові були постійно запалені. І якщо рот-ніс можна було зав'язати якоюсь ганчіркою, трохи полегшивши дихання, то очі не зав'яжеш - для роботи вони інструмент необхідний.
    Раптово товстун завмер, брудно вилаявся, змушуючи Драгана розплющити обидва ока і закидаючи голову хлопчика до світла. Шия занила від незручної пози.
    - Трясця, Шоне, ти що мені притяг? - заверещав товстун.
    - Щура зі звалища, - бородань із відповіддю не забарився.
    - А очі ти його бачив?
    - А що не так? - вже не так упевнено уточнив Шон.
    - Все не так!
    Товстун штовхнув Драгана назад на стілець, а сам заходився міряти кімнату кроками. Підлога під його поступом відчутно прогиналася.
    - Як давно ти на звалищі? - раптом обернувся він до Драгана.
    - З-зав-вжд-д…
    - Не бреши!
    Чого ж він так верещить?
    - Т-тр-ри р-роки, більше нне п-пам'ятаю, - Драган насилу подолав довгу фразу.
    - Три роки! Три!
    Бородань Шон дивився на товстуна так само здивовано, як і Драган.
    - То що не так? Ти нормально пояснити можеш? - Шон вирішив не грати в загадки, а з'ясувати, яка муха товстуна за сраку вкусила.
    - Колір, - проказав той, патетично здійнявши руки. Вали жиру захиталися. - Грьобаний колір його грьобаних очей ти роздивився?
    - Ну. Червоний, - бородань, здається, починав підозрювати, що жирний несповна розуму.
    Драган у цьому майже не сумнівався. Від товстуна йшла така хвиля збудження, радості та паніки, змішаної із жадібністю, що страшно ставало. Хлопець завжди відчував ставлення оточуючих до себе, а емоції товстуна просто зашкалювали.
    - Сам ти червоний! Колір райдужки який?
    Бородач підвіс, згадуючи і зацікавлено поглядаючи на хлопчика. А й справді, який у нього колір райдужки? Драган ніколи про це не замислювався. Волосся точно чорне. А очі… Та яка кому різниця?
    - Фіолетовий! Фіолетовий, трясця тобі, Шоне!
    Бородач присвиснув. Драган перевів розгублений погляд на нього. Схоже, хлопець - єдиний, хто в цій кімнаті не розуміє, що відбувається.
    - Як він на звалище потрапив? - Шон теж не все розумів. - Де верхівка, а де звалище.
    - Гадки не маю, але на пам'ять не скаржуся. Три роки тому галас був. У Карідесів зник хлопчик. І за часом, і за віком співпадає.
    "Приготуйся!" - дівчина, як завжди, з'явилася невчасно.
    Драган хитнув головою, проганяючи непрохану гостю, проте, вона йти не поспішала.
    "За моєю командою, хапайся… краще за того, якого ти вабиш. За руку, або за що завгодно, головне - шкіри торкнися, - продовжила дівчина, не звертаючи уваги на збентеження Драгана. - І приготуйся бігти. Ти камінь забрав?"
    Яке забрав? За кого вона Драгана має, за громилу? Що тринадцятирічний хлопчик може проти двох здорованів? І що значить "вабиш"? Ох… Драган второпав, про що вона. Гидота яка! В голові промайнула "не своя" емоція, схожа на закочування очей від його, Драганової, тупості та нерозторопності.
    "Давай!" - скомандував голос, і ноги Драгана самі розпрямилися, змушуючи його підхопитися. Під здивованими поглядами чоловіків, він кинувся до товстуна, вхопив його за складки жиру на животі - найближче, до чого зумів дотягтися.
    "Молодець, - схвалила дії Драгана уявна дівчина. - Потримай його трохи. Мені потрібен час."
    Легко сказати, "потримай". Приголомшений нападом товстун прийшов до тями і спробував скинути руки Драгана. Бородань, торопав, що відбувається, трохи довше, проте теж почав вводитися.
    "Готово! - втомлено видихнув голос в голові. - Хапай камінь і біжи."
    "Куди?" - подумав у відповідь Драган.
    "Я зустріну."
    Товстун раптово схлипнув, прицмокнув і попер на Шона. Той ухилитися не встиг і був придавлений тушею до стіни. Драган зорієнтувався миттєво: підскочив, вихопив камінчик із кишені бороданя та кинувся до виходу. Двері з шипінням від'їхали вбік, відкриваючи довгий сірий коридор. В кінці коридору майнула знайома тінь.
    Перед поворотом дівчина на мить зупинилася, махнувши Драганові рукою. І знову, все, що він встиг роздивитися - лише обрис щоки, та золотистий загар, відтінений темним золотом волосся. Драган кинувся за Златовласкою.
    Позаду затупотіло, завила сирена, коридор на мить опинився у пітьмі, а потім замиготів червоними вогнями.
    - Де він?
    - Хто?
    - Ментал, нам виклик надійшов.
    Драган розчув, а скоріше, уявив скреготіння зубів товстуна, з лап якого вислизнула багата здобич. Позаду зашипіла приведена до бойової готовності зброя. Тепер Драган згадав: в його житті вже був точно такий коридор із точнісінько таким звуком готової до стрільби зброї і криками про якогось "ментала". Проте, тоді він знав, від якої загрози має бігти. Згадувати зараз часу не було, і Драган просто побіг щодуху.
    Дівчина маяла попереду, вказуючи шлях. Без неї Драган, напевно, звернув би не туди на першому ж повороті, яких було безліч. Переслідувачі не відставали, однак, стріляти не поспішали.
    Наступний коридор вперся у величезне вікно. Вірніше, у скляну стіну. Дівчина зупинилася і почала обертатися. Драган поспішив до неї. Однак, не закінчивши повороту, тендітна постать просто… розтанула в повітрі, розпливлася хмаркою золотистого туману.
    Драган пригальмував, сторопівши, але відразу почув у голові знайомий голос: "Стрибай!" Щось штовхнуло його в спину. Промчавши останні кроки, Драган вибив вікно і вилетів назовні в хмарі іскристих склянок.
    Ані здивуватися, що скло розбилося так легко, ані зрозуміти, що люди в сірих комбінезонах патруля його майже наздогнали, Драган не встиг. Встиг лише помітити, як гарно місто переливається вогнями в чорнильній темряві ночі, а ще - як далеко йому летіти до землі. І закричати.
    ***
    - Живий? - дівчина обернулася, блиснувши дзеркальною поверхнею навігаційного екрану, що закривав верхню половину обличчя. З-під скла виднілися лише акуратний носик і весело усміхнені вуста. Флаєр вильнув, і вона поспіхом повернулася до керування.
    Дівчина достеменно була та, за якою Драган щойно мчав коридорами. Проте зараз її волосся було заплетене у складну косу, а замість просторої довгої сорочки тіло облягав бронекомбінезон. У цьому вбранні вона вже не здавалася Драганові його одноліткою - швидше, дорослою дівчиною, хоч і тендітною занадто. Та й хто довірить підлітку управління флаєром?
    Коли дівчина встигла переодягнутися і зачіску змінити, залишалося загадкою: падав Драган від сили секунду, а потім його підхопили чиїсь руки і втягнули до розкритого люку кабіни флаєра.
    - Живий, переляканий лишень. Ти не можеш без спецефектів, - розсміявся у відповідь підтягнутий сивий чоловік у такому ж бронекомбінезоні. - Ну що, утікач? Змусив ти нас побігати.
    - Від к-кого? - не зрозумів Драган.
    - Не від кого, а за ким, - чоловік був у доброму гуморі.
    Драган посміхнувся у відповідь - радість незнайомця виявилася заразною. На хлопчика враз наплинуло полегшення. Все. Тепер все буде добре. Попереду чекає нагорода.
    Однак піддаватися цьому почуттю Драган не поспішав. Якесь воно було… не його. Посупившись, він втупився у сивого сторожким поглядом, чекаючи на пояснення.
    - А ти недовірливий, Драган Карідес, це добре, - посміхнувся чоловік.
    Ім’я прозвучало дивно, але, напрочуд, правильно. Це було його, Драгана, ім'я - тепер він згадав. А ще він згадав, що це ім'я було його, Драгана, вироком. Його хотіли вбити. Ні, не так. З ним хотіли зробити щось набагато гірше за смерть. Забрати тіло, викинувши душу. І тому він втік. Не вчора, а тоді, три роки тому.
    - Цікаво… - сивочолий дивився на Драгана, але звертався до дівчини в кріслі пілота. - Чому раптом такий ефект, після трьох років повного блокування?
    - Не знаю, - знизала плечима та. - Я його зачепила вперше вчора ввечері. Спочатку думала, що здалося, але зв'язок міцнів із кожною годиною. До того лишень могла відчувати, що живий.
    Драгана дратувало, що ці двоє розмовляють про нього так, ніби його тут немає. Кортіло крикнути: "Гей, я тут! Це мені ви маєте пояснювати, що відбувається!" Але Драган соромився. Він далі слова "тут" фразу не вимовить. А виглядати смішним при цій дівчині йому дуже не хотілося.
    - Малий, не сіпайся, - примирливо поплескав його по плечу сивочолий. - Пригадай краще, з тобою нічого незвичного вчора не сталося?
    - Камінчик, - нагадала дівчина.
    Драган слухняно поліз до кишені за своїм скарбом. Витягнув разом із квіткою. Хотів сховати квітку назад, але був зупинений захопленим присвистом.
    - Медіатор! Звідки він у тебе? Я сто років таких не бачив.
    - Б-бабка Від-дана д-д-дала...
    - Вона жива?
    Він знає бабку Відану?
    - Нне з-зннаю... - Драган раптом зрозумів, що він не впевнений. А ще усвідомив, що це бабка Відана допомогла йому втекти, коли патруль навідався на звалище по його душу, а точніше, тіло. Як вона здогадалася, у який саме момент треба відвернути увагу патрульних?
    - От стара відьма, - посміхнувся сивий. - Гаразд, слухай. Як ти знаєш, ментали - не міф.
    Чому Драган має це знати?
    - Тому що ти - телепат, - відповів чоловік на невисловлене вголос питання.
    Телепати. Ментали. Проклята кров - так їх називали. Їх переслідували. Здібності у Драгана Карідеса проявилися зарано, в десять років. Хлопчисько, син одного з родів "верхівки". До нього було не підібратися. Але Таїнка - так звали дівчину - зуміла до нього докричатися, зв'язатися телепатично, допомогла втекти. Та щось пішло не так. Драган запанікував, а потім зник. Як у воду пірнув. Втім, чому "як"? Сьогодні Драган не вперше переплив річку, що розділяє місто і звалище. На три роки його загубили. А вчора знову знайшли. І розгорнули рятувальну операцію.
    Розповідаючи, чоловік крутив у руках Драганів камінчик. Пальці в броньованих рукавичках тисли на якісь малопомітні точки на камені, прокручували. Драган дивився на переливи синього, і всередині йому болісно пекло відчуття, що перериваються прожилки, не стикуються один з одним. Камінчик тихо хруснув, а потім розпався на дві половинки. На долоню чоловіка ліг золотистий прямокутник чіпа. Сивий задоволено кивнув.
    - Агов, а ти впорався навіть краще, ніж ми припускали, - підморгнув Драганові він. - Знаєш, що це? Ключ до розуміння того, звідки взялися телепати. Дрібна, вітаю! Відмінна операція! Згортаємось.
    Дівчина обернулася, стягуючи з голови навігаційний екран.
    Драган жадібно подався вперед. "У моєї любові чорні очі. Я її бачу уві снах. Вона мчить серед хмар - горда наїзниця, що приборкала стихію."
    - Пробач, - на Драгана винувато дивилися золотисто-карі очі. Серце обірвалося. - Ти зрозумієш... Потім.
    Шию ззаду кольнуло.
    - Ну ти і казкарка, - ще встиг почути хлопець слова сивого. - Та головне, ми його виловили. Ще й з бонусом. Буде тобі підвищення.
    Світло згасло.
    ***
    З доповіді #537:
    Об'єкт ДК пройшов польові випробування, продемонструвавши високу здатність до виживання, сильні телепатичні й емпатичні здібності.
    Через непередбачувані обставини в ході операції загинула позаштатний агент Відана Кел.
    Об'єкт продемонстрував розвинену інтуїцію, виявивши важливий історичний артефакт. Рекомендується подальше вивчення.
    Т.
    Дядько Здебане, а можна я його собі візьму? Ну будь ласка?

    

  Время приёма: 03:43 19.04.2020