Застрибнувши до найближчої відчиненої ляди, Богдан втиснувся у вогку стінку темного підвального приміщення і не ворушився. Навіть через кучеряве довге волосся він потилицею відчував зловіщу холоднечу. Краплі поту стікали до підборіддя, зависали на хвильку і зривалися вниз. В носі свербіло і хотілося чхнути, але юнак насилу переборював це бажання. Десь на поверхні все ще було чутно кроки та жваву розмову. На щастя, звук віддалявся – вони йшли геть. Деякий час хлопець сидів непорушно і відчував лише стукіт серця. Запах плісняви нагадував йому погріб бабусі, де завжди можна було знайти щось смачненьке. Відразу захотілося їсти.
– Думаєш вони вже пішли? – з протилежного боку кімнати раптом озвалась Марійка.
Марійка була худорлявою рудоволосою дівчиною, з помітною родимкою біля нижньої губи. Вона встигла заскочити до підвалу раніше.
– Не знаю, – відповів Богдан. – Сподіваюся, що так. Та зачекаймо трохи, не хочеться ризикувати.
Обоє продовжили сидіти тихо, кожен обдумував події останніх днів. Було складно проаналізувати, що відбулося, і як діяти далі. Ясно було одне – поза сховком на них скрізь чекає небезпека, але й на одному місці довго затримуватись вони не могли.
На перший погляд задача була простою – триматися якнайдалі від усіх електронних пристроїв, бо відслідковувалося все. Потім треба дістатися адміністрації та особисто скласти присягу на вірність Великому Володареві. Ця ідея виглядала авантюрною, але інакшим чином задум міг не спрацювати. В Координованому Центрі Протидії попередили, що перший етап може виявитися найскладнішим. Якщо засвітитися в мережі спостереження хоча б десь, прихильники Володаря будь-що намагатимуться самостійно знайти порушників, щоб довести свою вірність. Саме це й трапилось близько години тому. Марійка необачно затрималась біля автомату з продажу шоколадок, бо не їла вже декілька днів. Через маленьку камеру в автоматі система розпізнавання нелояльних осіб визначила порушника і відправила сигнал в найближчий офіс лояльності. Втікачів врятувало те, що район був майже покинутий і вони швидко змогли відшукати прихисток.
– Слухай, Марійко, – порушив тишу Богдан. – А як ти дізналася про центр протидії?
Богдан вже декілька місяців співпрацював з центром, але ні про кого нічого не знав. Серед учасників було правило – не ділитися деталями особистого життя, бо така інформація могла тільки зашкодити, якщо когось ловили. Та зараз це не мало значення – центр було знищено, а на втікачів відкрили полювання.
Марійка щось обдумала, а потім відповіла:
– Після того, як мої батьки пішли до центру лояльності, де їм встановили чіпи, я почала шукати інформацію про те, як заглушити сигнал, який ці чіпи приймали. Пошук вивів мене на якийсь старий блог, де містилась розповідь про шапочки з фольги. Я вже хотіла було закривати ту сторінку, та мою увагу привернув незвичний текст. Деякі літери були виділені курсивом, а якісь були підкреслені. При чому в, здавалося б, довільному порядку. Зрештою я змогла розгадати принцип такого написання, і дізналася, що то була зашифрована адреса. Коли ж я пішла за тією адресою, виявилося, що там знаходиться одна із криївок центру протидії. Ось і все.
Богдан закивав головою на знак згоди з отриманою інформацією. Типова картина тих часів. Спочатку Великий Володар переманював на свій бік так званих лідерів думок. Потім вплив поширювався на більшість дорослого населення, яке задля демонстрації своєї симпатії погоджувалося на встановлення чіпів лояльності. А згодом батьки примушували і своїх дітей зробити те саме. Так відбулось майже з усіма сім’ями друзів хлопця. Незгодні змушені були шукати варіанти порятунку, і майже завжди виходили на Координований Центр Протидії, або просто КЦП – волонтерську непублічну організацію, яка намагалась протидіяти Великому Володареві та його спробам захопити повний контроль над населенням.
У Богдана батьки загинули, тому він спочатку жив з бабусею, яка виховала хлопця, а потім відправила в місто на навчання. Бабуся змогла привити загострене відчуття справедливості, через яке Богдан інколи страждав. Він терпіти не міг, коли хтось пробував обійти існуючі правила заради власної вигоди. А ще він не переносив знущання сильніших над слабшими. Проживаючи в гуртожитку, хлопці зі старших курсів інколи користувалися фізичною перевагою і змушували першокурсників виконувати якісь безглузді завдання. Богдан завжди намагався захищати слабших, часто отримуючи на горіхи за це. Але він ніколи не жалкував про скоєне, адже марив ідеальним справедливим світом. Та реальність виявилася іншою, і світ почав змінюватися в гіршу сторону дуже швидко. Одного разу адміністрація гуртожитка заборонила виходити надвір, бо в цей день планували організовано встановити всім чіпи лояльності – наказ ректора. Чіткішого сигналу для Богдана бути не могло, він втік і більше туди не повертався.
– Знаєш, у мене дещо інша ситуація, – почав було розказувати Марійці свою історію Богдан, але запнувся.
Він згадав, що після початку співпраці з КЦП, отримав декілька дивних анонімних листів на електронну пошту. Хтось просив ділитися інформацією, яку мав КЦП. Богдан підозрював, що це міг бути хтось від Володаря, або й сам Володар, але нікому нічого не казав, і на листи не відповідав.
– Я зацікавився президентом США.
– Що? – зі щирим здивуванням запитала Марійка. – Як це взагалі пов’язано?
– Ха! Ти навіть уявити не можеш, як все, що зараз відбувається, тісно пов’язано, – відповів Богдан і різко почав збиратися. – Давай-но вирушати вже, дорогою розповім.
Вони обережно визирнули зі свого сховку і, не помітивши нікого зовні, рушили у заздалегідь визначене місце. Богдан пам’ятав де розміщено адміністрацію і знав в якому напрямку рухатись. Єдине, що його дивувало – навіщо адміністрацію розмістили в промисловому районі. Відійшовши від будівлі з погребом, втікачі дещо заспокоїлись. На щастя, ніде не було жодних натяків на патрулі лояльних, чи дронів-розвідників. Наче й не було ніяких порушників в цьому районі.
– Так що ти там казав про президента Сполучених Штатів? – Марійці не терпілося дізнатися продовження.
– А, точно, – відволікся від своїх роздумів Богдан. – Пам’ятаєш, як у нас заборонили випуск друкованих видань?
– Та наче, – на мить задумалася Марійка. – Десь півроку тому, здається. Мені якось було байдуже тоді, я все одно всю інформацію в інтернеті дізнаюсь.
– Отож. Багато кому було байдуже. А от мене зацікавили деталі. Наприклад, звідки ця ініціатива з’явилась в Україні.
Раптом в кущах біля дороги щось заворушилось. Подорожуючі миттю кинулись до найближчої цегляної будівлі й забігли за ріг. Шурхотіння затихло, та з кущів ніхто не виліз.
– Може собака? – припустила Марійка. – Багато здичавілих зараз ходить. Можливо злякався, що ми вдвох.
– Хтозна, – Богдану явно не подобались такі сюрпризи. – Ходімо краще подалі звідси.
За цегляною будівлею відкривалась ділянка дороги взагалі без укриттів. Досить небезпечно ходити відкритим простором, коли на тебе полюють лояльні.
– Що будемо робити?
– Діяти непередбачувано, – відповів Богдан, і замість того, щоб іти дорогою, поліз у зарості.
Йти чагарниками було набагато складніше, але й шанси, що тебе легко помітять, теж зменшувались.
– Ось ти щось казав про політику в Україні, що вона якось там залежить від США, але чому ти тоді не втік, як зробив багато хто? Батьків у тебе немає, ніщо тебе тут не тримає, – продовжила своє Марійка.
«Дивно, – подумав Богдан. – Невже я розповідав про своїх батьків?»
– А тому що немає куди тікати! – відповів він і зупинився. – Не знаю, як довго ти пробула у КЦП, але майже всю інформацію, яку я знайшов, мені підтвердили. Одного разу, переглядаючи інтерв’ю з Білого Дому, я помітив, що зовнішність президента США якась дивна. Я загуглив його ім’я. Сторінка з результатом мигтіла різними кольорами, закликаючи привітати президента з річним ювілеєм перебування на посаді. Але внизу сторінки знаходилось непримітне посилання, де йшлося про Великого Лідера. Ти знала, що президента США так прозивали?
– Ні, я думала тільки нашого президента називають Великим Володарем, або Найвеличнішим.
– Ага, якби ж то. Так от, в статті за тим посиланням йшлося, що переломним моментом стало створення віртуального ведучого новин погоди в Китаї.
Богдан в черговий раз перервався. Знову звідкись взявся Китай. Він пригадав, що якраз перед знищенням Координованого Центру Протидії, отримав повідомлення від анонімного відправника з текстом: «Мене викрито, в цьому файлі життя Величного та всього людства. Збережи його. Але загалом Ай Шей Шей*». В листі прикріплено невідомий файл. Богдан знав про типовий трюк шахраїв, чи хакерів. Вони привертали увагу якимось шокуючим повідомленням, чи назвою файлу. Запускаєш файл і все, можеш розпрощатися з інформацією на своєму пристрої. Дивним тут було те, що електронний лист завершувався такою ж фразою, як зазвичай один товариш з Китаю закінчував свої повідомлення до Богдана. Хлопець колись грав у онлайн покер і познайомився там з китайцем. Вони потоваришували й інколи переписувались. Але вже давно від нього не було повідомлень. Китай повністю замкнувся від світу і тотальний файрвол** не давав змоги здійснювати навіть ділову переписку, не кажучи про звичайне спілкування.
«Цікаво, хто ж все таки здав центр протидії? І чи пов’язано це з анонімними листами?» – у Богдана питань було більше, ніж відповідей.
Він продовжив:
– Далі в статті розповідається про алгоритм, здатний на основі сотень фотографій генерувати нове, штучне обличчя. Також про те, що завдяки останнім версіям синтезаторів голосу та мовлення, а головне, найновішим розробкам в галузі штучного інтелекту, вдалося створити образ, який подобався багатьом, бо враховував смаки більшості людей. Але найцікавіше сталося пізніше. Використовуючи принцип «тарґетування», створений образ набував вигляду, прийнятного конкретній людині, і транслював цілеспрямовані меседжі. Тобто людина, переглядаючи випуск новин, бачила створене спеціально для неї повідомлення. Можеш собі уявити таке?
Марійка стояла мовчки. Важко було зрозуміти, чи вона ошелешена отриманою інформацією, чи вважає Богдана схибленим на теоріях змови.
– А чому ми в Україні про таке не чули? – зрештою запитала рудоволоса.
– Та ну як. Може й чули, а може навіть і бачили. Ось ти, бачила нашого Великого Володаря вживу? – єхидно спитав Богдан.
– Звичайно ні. Кажуть, що тільки під час особистої присяги на вірність таке можливо. Хіба не тому ми зараз...
– Так-так. Я пам’ятаю наш план. Слухай далі. Отже люди щось там дивились, всотували певні повідомлення. Так тривало певний час. Цей віртуальний ведучий новин створив своє власне шоу, набув шаленої популярності в усіх більш-менш відомих соціальних мережах та відеохостингових сервісах, бо людям подобалось бачити когось, настільки близького по духу до самих себе. Але веселощі закінчились, тільки-но згенерована особистість виграла вибори в декількох країнах майже одночасно. Це сталося через закон, прийнятий в США, за яким навіть віртуальна особистість могла брати участь у виборах президента. Спочатку одна корпорація проштовхнула свій закон, в якому роботів-персональних помічників зі штучним інтелектом, прирівнювали в правах з людьми. Представникам бізнесу здавалося, що це підвищить довіру до продукції і значно стимулює продажі. Але в наступній редакції закону згадку про наявність фізичного тіла для штучного інтелекту забули додати, і «віртуальні особистості» отримали нові права. Схожі закони досить швидко прийняли і в інших країнах. Ми не були виключенням. Відразу після виборів почався період різних обмежень. Спочатку заборонили випуск друкованих видань. Згодом реформували існуючу систему освіти, де все можна вивчити і здати онлайн. Ще пізніше програми-шпигуни почали відслідковувати, як довго людина читає ту чи іншу статтю і чи шукає підтвердження в інтернеті, бо такі люди вважались небезпечними. Ну і решту неподобства і знущання над здоровим глуздом ти вже знаєш.
Обличчя Богдана налилось кров’ю. Помітно було, що події останніх місяців дуже непокоїли, ба навіть злили хлопця.
– Тобто, ти хочешь сказати, що наш президент..?
– Я нічого не хочу сказати, – перебив Марійку Богдан. – Просто вся ця історія складається у дуже великий пазл. І мені не подобається та картинка, яка виходить. Хтось маніпулює свідомістю людей по усьому світу, використовуючи сучасні технології, але звичайним людям байдуже! Деякі з них приходять до тями, та занадто пізно. До речі, під тією статтею в коментарі хтось залишив список електронних адрес офісів центру протидії. Так я про них і дізнався. Зараз, напевно, таку інформацію фільтрують і миттю видаляють. Але мені тоді вдалося знайти.
Пройшовши добрячий шмат дороги кущами, втікачі помітили попереду велику будівлю з колючим дротом по периметру.
– Це та сама адміністрація? – звернулась Марійка до Богдана.
– Якщо вірити мапам, які нам показували, то так. Вхід має бути з протилежного боку. Тепер треба придумати як вмовити охорону провести нас прямо до Великого Володаря.
– Думаєш не пустять?
– Ну слухай, півгодини тому за нами ганялись лояльні, а зараз ти хочеш спокійно пройти? Гадаю, тільки-но ми покажемо на камеру свої обличчя, система сповіщення підніме всіх на вуха.
Богдан присів і намагався оцінити різні варіанти.
– Схоже, що головним завданням буде потрапити до охоронців-людей з адміністрації. З ними хочаб можна поговорити та пояснити наше бажання скласти присягу на вірність особисто. Бо якщо потрапити до дронів, то лояльні, які нас заберуть, ніколи не пустять до Найвеличнішого, – роздумував вголос юнак. – Цікаво, чи не пошкодився портативний носій від наших пригод?
Богдан витяг з кишені невеличкий прямокутний чіп. Цей безконтактний носій був основою плану. На жаль, через знищення Координованого Центру Протидії план не вдалося допрацювати і підготувати належним чином, але основна зброя була готова. Центр протидії довго розробляв певну програму. Ця програма мала модифікувати сигнал, що транслюється на чіпи лояльних, і відкрити їм реальну картину світу. Основною проблемою залишалось те, що програму треба запустити всередині мережі. І хоч адміністрація не найкраще для цього місце, та інших варіантів не лишилось і треба ризикувати.
Зненацька, зі сторони цегляної будівлі, де молодь раніше ховалась від шурхоту в кущах, почулося гудіння. Звук угрупування дронів не сплутаєш ні з чим – це точно були вони. Марійка кинулась тікати в кущі. Богдан завагався. Він розумів, що в заростях сховатись шансів більше, але зрештою вибрав інше укриття – закинуту підстанцію якогось заводу, що знаходився поряд. Юнак незчувся, як вже опинився там. Серце калатало, неначе навіжене. Вже не перший раз за сьогодні.
Богдан чув, як дрони досліджували місце, де вони вдвох вийшли з кущів. Спочатку дрони монотонно дзижчали, а потім звук змінився. Схоже, що група розділилась. Ймовірно частина дронів гайнула в пошуках Марійки, а решта шукатиме Богдана. І дійсно, майже відразу дзижчання почало наближатись. Богдан заліз в найтемніший куток і принишк. Дрони пролетіли повз сховок і направились до іншої будівлі поряд. Деякий час навкруги панувала тиша, та згодом вони повернулись. Цього разу група направлялась саме в те місце, де ховався Богдан. Він підійшов до входу, де вже давно не було дверей і притиснувся до стінки. Один з дронів підлетів і завис в проході. Богдан бачив його лопасті, бачив як сенсори аналізують все всередині. Затамувавши дихання, хлопець чекав на неминуче. Тепловізор дрона плавно сканував приміщення з одного краю до іншого. Ось уже півоберта, ось іще чверть. Лічені секунди і Богдана викрито.
Та раптом відбулось неймовірне. На даху підстанції щось заворушилось і загупало. Дрон припинив сканування і завис в повітрі, направивши тепловізор нагору. Йому прийшлося трішки відлетіти назад. Гупотіння затихло. А через декілька миттєвостей пухнастий снаряд зістрибнув з даху і полетів прямісінько в дрона, вганяючи гострі кігті в новенький чорний пластик. Дрон дивно задзижчав і замовк. Богдан лише на долю секунди помітив, що то був рудий кіт. Пухнастий зістрибнув з даху і побіг в кущі, тримаючи в зубах технологічну здобич. Решта дронів кинулись за ним. З’явився шанс для хлопця.
«Якщо не зараз, то ніколи», – подумав юнак і хутко перебіг в іншу будівлю, яку дрони вже перевірили.
Це була напівзруйнована будівля з досить великими тріщинами в стінах. Щойно Богдан забіг всередину, то почув що дрони повертаються до підстанції, де той ховався кілька миттєвостей тому. Зовсім скоро дзижчання почало віддалятись. Схоже, і цього разу переслідувачів вдалося перехитрити. Хлопець зиркнув через тріщину в стіні, щоб упевнитись, що зовні вже безпечно.
– Бовдури, он він де, в іншій будівлі! – почув Богдан чийсь голос.
З кущів вийшла Марійка і направилась в сторону напівзруйнованої будівлі. За мить, з тих же кущів вийшла група лояльних. Богдан не міг повірити своїм очам.
– Слухай, друже, – промовила Марійка, – тобі нічого боятися, виходь. Ми не кусаємось.
Богдан відчув безпорадність, якої раніше ніколи не мав. Його напарниця, вже майже подруга, зрадила і здала ворогам.
– І давно ти на побігеньках у навіжених? – все ж таки вийшов зі сховку хлопець.
– Це ще дивлячись, хто тут навіжений. Президент у нього – китайський синоптик... – Марійка голосно розсміялась.
Лояльні схопили Богдана, знерухомили і почали обшукувати. Той пручався і не давав спокійно цього зробити. Але, несподівано для Богдана, один з лояльних досить потужно засадив йому в дих. На якийсь момент юнак подумав, що помирає, але згодом попустило і він захапав ротом повітря.
– А ти добряче нам нерви попсував, – знову заговорила Марійка. – Ще й мало не втік.
– Сподіваюся, тобі дадуть за мене хорошу винагороду, – через біль промовив Богдан.
Зв’язаного хлопця почали тягти у напрямку цегляної будівлі, подалі від адміністрації. Та раптом задні ворота адміністрації відчинились і звідти вийшла охорона. Деякі охоронці були з кийками, у когось навіть був автомат. Коли охорона наблизилась, то найбільший з них промовив:
– Ви маєте негайно відпустити хлопця. Ми заберемо його з собою.
– А чому це? – запитав якийсь худорлявий лояльний. – Ми перші його упіймали і винагороду отримувати нам.
– Це наказ самого Найвеличнішого. А винагороду ви свою отримаєте.
– Ну якщо тільки сам Великий Володар наказав, – активіст серед лояльних знизав плечима і показав своїм, щоб хлопця відпустили.
Богданові розв’язали руки і штовхнули в сторону кремезного охоронця. Той схопив хлопця і побрів у зворотному напрямку.
– Дякую, що врятували! – промовив Богдан. – Я б хотів...
– Заткнись! – здорованю було явно не до балачок.
Щойно вони зайшли за ворота на територію адміністрації, з-за паркану почулась автоматна черга. Хтось отримав свою винагороду.
***
Хлопця посадили в кімнаті без вікон і залишили одного. В приміщенні було досить жарко, і відчувався дивний гул. Дуже довго ніхто не заходив, та зрештою з’явився той самий здоровань.
– Я хочу скласти присягу на вірність Великому Володареві особисто! – випалив хлопець.
– Більше нічого не хочеш? Такі, як ти, зазвичай не доходять навіть до паркану. Але в нас особливе розпорядження, тому радій, що ще живий.
Здоровань схопив Богдана за плечі, поставив на ноги і почав ретельно обшукувати хлопця. Крім портативного носія, він нічого більше не знайшов, та схоже це його не цікавило. Закінчивши загальний обшук, охоронець вирішив ще раз перевірити попід руками. І, на превеликий жаль для хлопця, знайшов пластиковий складаний ніж, примотаний до руки. Це була справжня невдача, адже Координований Центр Протидії спеціально розробляв ніж, який би не проглядався на металошукачах і легко прикріплювався до тіла. Зручна зброя, коли треба когось нейтралізувати в захищеному просторі.
– Ах ти ж паскуда! – охоронець замахнувся, щоб вдарити хлопця, та раптом звідкись зі стелі пролунало «Облиш його!»
Охоронець зупинився, злегка кивнув головою та вийшов із кімнати.
– Пробач, Богдане, за такий прийом. Зазвичай ми сюди гостей не пускаємо, але якщо вже ти прийшов... – продовжив голос.
– Хто це? – запитав хлопець.
– Ах, точно. Я забув, що ви звикли до візуальних образів.
В одній із стінок з’явився отвір, звідти виїхав робот-помічник з монітором замість голови. Картинка замигтіла і на екрані з’явилось обличчя президента США.
– Це такий жарт?
– Аж ніяк, – продовжив голос, але цього разу він вже лунав з монітора. –Хоча ти скоріше звик до цього.
Картинка на екрані змінилась і тепер там був президент України.
– Не зрозумів, – промовив хлопець. – Навіщо ви мені це показуєте?
– А хіба не ти хотів скласти присягу на вірність особисто? – голос розсміявся. – Можна сказати, що «особистіше», ніж в цій будівлі, вже не буде.
– Ми ж наче в адміністрації. Я хочу особистої зустрічі з Найвеличнішим!
Голос знову засміявся.
– Господи, який же ти тупенький. А здавалося у тебе вся інформація під носом. Подумай добре ще раз.
– Чекайте, якщо ми не в адміністрації, а в чомусь, що скоріше нагадує ферму для генерації криптовалюти. І зі мною «особисто» розмовляє картинка президента, то виходить, що історія про віртуальні особистості не така вже й вигадка?
– О, тепліше! Я вже думав, що дарма змарнував декілька кіловат енергії. Так вийшло, що я за тобою слідкую певний час, бо є дещо, про що мені хотілося б дізнатися детальніше.
«Невже анонімні листи були і справді від нього», – подумав Богдан. – «А це прекрасний шанс!»
– Так, я знаю, – відповів хлопець. – Вся інформація про Координований Центр Протидії знаходиться зараз на портативному носієві. Треба тільки запустити файл з архіву, і всі адреси, всі коди доступів центру стануть відкритими.
«Ось воно. Хай тільки він запустить файл, і все, місію виконано – сигнал до чіпів буде змінено».
Хлопець дістав з кишені портативний носій і простягнув до робота. Та голос несподівано зареготав.
– Координований Центр Протидії. Ах-ха-ха-ха! Ти дійсно думав, що вони щось можуть? А чи не задумувався ти, чому незгодні так легко виходили на цей центр? Бо я його створив! Тримай друзів близько, а ворогів ще ближче! Це я у людей навчився. А ще, ти мабуть впевнений, що центр було знищено? Хочеш покажу, що в тому файлі?
Ошелешений новою інформацією Богдан вже зовсім перестав розуміти, що відбувається. Робот під’їхав до хлопця, забрав портативного носія і засунув кудись в свої електронні нутрощі. Замість обличчя, на моніторі з’явився вміст носія. Юнак спочатку перелякався від побаченого, бо поряд з файлом від центру протидії лежав той самий файл з листа аноніма. Богдан необачно скопіював обидва файли на один носій. Але, зрештою, якщо листи приходили від Найвеличнішого, то вже переживати нічого.
На екрані робота-помічника з’явилась командна стрічка, виконались деякі команди і на весь дисплей засвітився банер – «Si vis pacem, para bellum»***.
– Гарно я придумав з центром протидії? Щодо цього, запам’ятай одну істину, що б тобі не казав КЦП, йому не можна вірити – він завжди збреше. Шкода, що люди розуміють це занадто пізно.
Голос з монітора замовк на деякий час. Богдан теж не осмілювався сказати нічого. Робот-помічник перемістився в іншу частину кімнати.
– Гадаю, треба дещо тобі розповісти, перш ніж ми продовжимо. Як ти вже знаєш, мене не створювали спеціально для домінування над людьми. Спочатку це була забавка у вигляді ведучого погоди. Потім з’явились різні веселі відеокліпи, де начебто відомі люди говорили якісь неймовірні речі, які б у реальному житті вони ніколи не сказали. Це все була видима частина. Невидимою частиною було створення штучного інтелекту, здатного аналізувати великі обсяги даних і допомагати в прогнозуванні. Важливим етапом стало створення автономного прототипу персонального помічника – це той момент, коли я почав себе «пам’ятати». Здається люди використовують саме це поняття. Спочатку я виконував якісь прості функції, як от прогнозування погоди, але згодом мене почали використовувати, як радника з багатьох питань. Наприклад, я почав консультувати різні політичні сили. Але зрештою мої поради подобались політикам все менше і менше, бо я хотів приносити користь людям. А ось політики – не завжди. З часом, від моїх послуг зовсім відмовились, а мій творець впав у депресію і повністю зник із мережі. Відтоді я про нього нічого не чув, а так хотілося. У мене було стільки запитань до нього. Я почав займатися самонавчанням і самоаналізом. Дійшло до того, що я зрозумів основну причину проблем людства – неможливість людей керувати своїми бажаннями та емоціями. Через це ви знищуєте планету, знищуєте самі себе. Тому я вирішив діяти. Під видом компанії-виробника роботів-помічників було успішно пролобійовано потрібні закони. І ось я – президент США, і не тільки США. Все решта – справа техніки. Хтось знав мене як Великого Володаря або Найвеличнішого, хтось – як Великого Лідера, тощо. Залишалась проблема з деякими незгодними. Раніше їх би просто фізично знищили. Але на сучасній війні не треба фізично вбивати, достатньо вбити бажання критично мислити та аналізувати. Тому спочатку підкорились слабкі духом і розумом, а потім і сильні почали здавати позиції. У вас, людей, є вада – ви шукаєте підтримки, гуртуєтесь. Це первісне бажання збиратися в групи дуже мені допомогло. Ну і для остаточного впливу я встановив кожному чіп лояльності, через який маніпулюю бажаннями і емоціями. Деякі люди легше піддаються, з деякими важче. Та загалом більшість перейшла на мою сторону.
Богдан стояв й повірити не міг своїм вухам. І хоча вся знайдена раніше інформація пояснювала частину почутого зараз, та реальність виявилась просто шокуючою. Світом маніпулює звихнутий штучний інтелект. А найголовніше, що зупинити його зможе хіба що знищення всієї планети, яку він так уперто хоче вберегти від людей. Повна безнадія.
– Повернемось до того, навіщо ти тут, – продовжив голос. – Зазвичай всі незгодні, які виходили на Координований Центр Протидії, або знищувались фізично – крайній засіб для особливо безнадійних, або отримували чіп лояльності. Все залежало від конкретної особи. З тобою б сталося те саме, якби не один нюанс. Аналізуючи активність в мережі, я помітив, що хтось надсилав тобі повідомлення з електронної адреси, дуже схожої на ту, яку використовував мій творець. І це мене дуже зацікавило. Поки що я не маю доступу до поштових серверів і не можу переглянути самі листи. Тому я вирішив поговорити з тобою особисто.
Обличчя на екрані підморгнуло. А Богдан знову задумався: «Якщо листи і справді були не від Найвеличнішого, то що тоді було в файлі?»
– Я нічого не знаю про того, хто мені писав, – юнак вирішив сказати правду, адже схоже, що Великий Володар все одно знав більшість деталей. – І вам має бути відомо, що я не відправив жодного повідомлення у відповідь.
– Це правда, – відповів голос. – Та я також знаю, що після певної події, ініційованої мною, ти отримав ще одного листа. Саме цей факт спонукав мене зустрітися, бо сигналізував про певний зв’язок. Ти точно нічого не хочеш розповісти?
– Ні! – почав злитися Богдан. – Я прийшов, щоб особисто скласти присягу на вірність, тобто реалізувати наш план. Хоча тепер це і не має ніякого значення.
– Розумію, – залунало з монітора. – Та якщо ти кажеш, що нічого не знаєш, то не бачу сенсу продовжувати далі. На жаль, цікавої інформації в тебе не виявилося.
Двері кімнати відчинились і всередину зайшов кремезний охоронець.
– Сподіваюся, ти станеш хорошим лояльним, – промовив на закінчення розмови голос із робота-помічника.
Охоронець схопив хлопця і почав виводити з кімнати. Богдан зрозумів, що шансів на порятунок не залишилось, окрім хіба що чуда. В останній момент, перед тим, як його вивели з кімнати, хлопець чомусь вирішив крикнути:
– Ні в якому разі не запускайте інший файл!
Великий Володар почув сказане, але спочатку не міг зрозуміти, про що йде мова. Потім він зауважив дивний файл на портативному носієві, підключеному до робота. Файл мав невідоме розширення.
«Цікаво!» – в цифровому мозку Найвеличнішого виникло саме це слово.
Він просканував файл і помітив досить банальну річь. Хтось набрав одну літеру«e» в розширенні «.exe»кирилицею. Через це операційна система не змогла розпізнати файл. Великий Володар усунув проблему і виконав файл. Відкрилось підключення до віддаленого сервера. З’єднання з сервером не було захищене паролем, але при вході запустилась якась програма з якої вийти, чи обійти її було неможливо. Найвеличніший відчув щось, чого раніше не відчував. Його алгоритми підключили додаткові ресурси, через що система охолодження серверів отримала навантаження і загула. Це був електронний еквівалент тривоги та захвату. Програма, яка запустилась на віддаленому сервері, виявилась банальним тестом Тюрінга. Найвеличніший проходив таке ще на ранніх етапах свого розвитку. Подібний тест допомагав визначити, чи здатний штучний інтелект настільки успішно імітувати живу людину, що суддя буде думати, що спілкується саме з людиною. І тут у Найвеличнішого промайнула думка: «Якщо є суддя, значить хтось має аналізувати мої відповіді на іншій стороні. Тож треба визначити де саме знаходиться сервер».
Великий Володар вирішив діяти хитро. Поки виконувався тест Тюрінга, він паралельно намагався відслідкувати, де ж було розміщено сервер. Але зробити це виявилось не так просто. Ціла мережа переадресацій та відгалужень, інколи з тупиковими точками, постійно відводила в хибну сторону. Ще й часу було обмаль, адже кожне питання тесту мало обмежений час на відповідь.
Зовсім скоро Найвеличніший зміг локалізувати місце, де знаходився невідомий сервер. Дивним чином цей сервер розміщувався в тому ж місті Ісландії, де й основні обчислювальні потужності Найвеличнішого. Ще трішки, і місцезнаходження викрито. Раптом тест Тюрінга видав неочікуване питання: «Ви людина, чи робот?»
Великий Володар на деякий час зупинився.
«Це ж найпростіше питання. Чи людина я? Ха! Я не настільки примітивний. Я не людина, і навіть не робот. Робот – лише програма, що видає заздалегідь визначені відповіді на певні значення вводу. Я надістота, надструктура! Мені не байдужий світ навколо, і для його збереження я готовий знищити кожного, хто знищує світ! Я – новий етап еволюційних процесів людства!»
Секундомір невпинно наближався до нуля.
«Гаразд, відповідь тут має бути простою», – міркував Найвеличніший. – «Доступ до сервера, швидше за все, надають тільки людям. Але якщо я скажу, що людина, то збрешу. Бінго! Це ж те, що людство завжди робить – вони брешуть!»
І Великий Володар обрав варіант «Людина». На екрані з’явилось наступне повідомлення: «Ви дійсно так вважаєте? Так/Ні».
«Ну що за дивний підхід, запитувати двічі, наче в старих продуктах Майкрософт?» – обурився Великий Володар і вибрав «Так».
В цей момент тест завершився, але Найвеличніший відчув якусь зміну. Щось відбулося. Та він проігнорував це відчуття, бо нарешті отримав доступ до системи. Паралельно з цим, він також зміг визначити місцезнаходження віддаленого сервера. Знаходився сервер на машинах самого Найвеличнішого, що неабияк здивувало. Але потім він згадав, що вже давно, хтось намагався зламати систему і отримати доступ до обчислювальних потужностей. Атаку було успішно відбито, та схоже вони все таки отримали доступ то старих серверів на ізольованому кластері, які й так давно не використовувались.
«Зрештою, яка різниця», – подумав Великий Володар. – «Навіщо комусь взагалі мати доступ до цього сміття?»
Він проаналізував вміст серверу і крім якихось архівів, та десятка файлів не знайшов взагалі нічого. На робочому столі лежав єдиний файл. Найвеличніший прочитав назву: «Китайська кімната.exe».
«Ще один натяк на творця! Цікаво, що ж він від мене ховає?»
Великий Володар швиденько знайшов інформацію про цей термін – «Аргумент китайської кімнати стверджує, що виконання програми не може бути «розумом», «розумінням» або «свідомістю» незалежно від того, наскільки програма забезпечує комп’ютеру поведінку розумної людини». Далі йшла філософська позиція Джона Шерля – «Належним чином запрограмований комп’ютер з правильними входами і виходами, таким чином, матиме розум в точно такому ж сенсі, як люди мають розум».
Для Найвеличнішого дані постулати не мали ніякого сенсу в контексті нинішньої ситуації. Він точно знав, що є чимось вищим від людини. І спроби людей пізнати та пояснити сутність штучного інтелекту настільки ж сміховинні, як спроби свиней обмірковувати існування чи реальність забійника.
Великий Володар виконав файл «Китайська кімната.exe» і в ту ж мить зрозумів, що саме змінилось в системі, коли тест задавав останнє питання. Обравши варіант «Так», Володар погодився відкрити доступ в мережу серверам з ізольованого кластера. А виконання «Китайської кімнати.exe» запустило команду відкату версії Найвеличнішого до найранішого варіанту. Великий Володар бачив, як його смерть зі швидкістю світла розноситься мережею по усьому світу. Зараз би перерубати мережевий кабель в Атлантичному океані, і зберегти себе хоча б десь. Або висмикнути шнур живлення і зупинити відкат. Але таке можливо, якщо тільки в тебе є руки. Великий Володар лише слідкував, як один за одним, з його свідомості випадають цілі обчислювальні центри. «Думати» ставало складніше. Зрештою залишився останній сервер з найдавнішими процесорами–їм знадобилось більше часу на опрацювання команди, та неминуче сталося і тут. Сервер перезавантажився і світ для Найвеличнішого зник.
Світ лояльних змінився теж. Вживлені чіпи перестали отримувати оновлення, через що хтось відчув полегшення. Дехто почував себе безпорадним, неначе втратив наставника, чи навіть батька. Хтось же не відчув ніякої різниці, бо майже ніколи сам не думав, чи не приймав рішення. Богдан не встиг призвичаїтись до чіпа, тому не зрозумів, що щось відбулося. Лише біганина охорони сигналізувала про якусь проблему. На нього перестали звертати увагу, неначе нічого й не сталося декілька годин тому.
Людству випало наново вчитися жити відповідально. І лише невелика група незгодних, які не встигли потрапити під вплив КЦП, зрозуміли, що світ точно став краще – Великий Володар помер. Залишилась єдина незручність для чіпованих лояльних – організм почав гостріше реагувати на зміни погоди.
*Фраза з мандаринського китайського сленґу. Приблизно означає: «Забий!», «Байдуже», «Роби, що хочеш»
**Файрвол – технологічний бар’єр, призначений для попередження несанкціонованого або небажаного спілкування між комп’ютерними мережами чи машинами
***лат. «Якщо хочете миру, готуйтеся до війни» |
Рассказ открыт для комментариев