ar040 Самітник

    Сонце давно минуло полудень і хилиться до заходу. Його навскісні промені протинають ліс огнистими стовпами.
    Очі мої сльозяться. До горла раз-у-раз підступає нудота. Зранене тіло нестерпуче скимить.
    Зібравшись на силі, відповзаю в тінь.
    У голові перекочується олов’яна важкість. Думки гарячі й слизькі, мов слимаки.
    Я живий.
    Дивно. Дивовижно!
    Але як?
    Згадувати нехіть. Але треба. Вочевидь, ще нічого не скінчено.
     
    *
     
    Доля полюбляє жартувати. Ламає задумане, руйнує створене, забирає набуте й часом дарує геть неждане. Часто-густо такі жарти вельми жорстокі.
    Десять років тому в мене було все, що тільки може бажати чоловік: велика родина, добротний дім у Сокіллі, чимало орної землі й численні череди худоби. Я мав наречену й сподівався небавом обзавестися сім’єю. Мріяв збудувати кузню й возити власні вироби на торговицю до самого Велесова.
    Я був товариським, мав безліч друзів і побратима Неждана.
    Майбутнє видавалося безхмарним і надійним.
    А потім прийшли степові зайди. Всі боєздатні мужі взяли до рук зброю, щоб захистити свою землю й богів. Пішов у витягу й я, палаючи праведним гнівом і не маючи сумніву в перемозі.
    В першій-таки сутичці наш загін був розбитий – ворогів виявилося значно більше, ніж будь-хто сподівався. На очах у мене зарубали кривою шаблею Неждана. Самого ж мене взяли на налигача й потягнули в неволю.
    Тоді-бо я вперше усвідомив, що світ і боги не такі ласкаві, як здавалося раніше. Що за життя і волю треба боротися, часто зубами й нігтями.
    Через місяць неймовірних поневірянь, дорогою до невільничого ринку, де кочовики мали намір продати бранців, я втік із валки, перегризши пута, задушивши наглядача й викравши його коня й зброю.
    Повернувшись додому, застав там пустку. Всі родичі були мертві, решта сокільчан у страху розбіглися хто куди.
    Отут-бо моє колишнє життя й розвалилося, мов спопеліла халабуда. Й почалося нове, сповнене геть інших барв та поривань.
    Я зробився відлюдником-одинцем, і відтоді вела мене по землі сама лиш холодна помста.
    Розорили Сокілля не степовики – поселення не було спалене, й усе добро лишилося по господах нерушеним.
    То виявилась моровиця. Але не звичайна.
    Майже в кожному домі на одвірку чи посеред столу в світлиці я знайшов відбиток випаленої долоні.
    Попервах не знав, що робити – все заступив безпросвітний відчай. Та потім зметикував: слід іти на Перун-гору – тамтешні старійшини відали все.
    Побіля святилища з божими подобами мене здибали два причетники й допровадили до сивобородого сліпого волхва, такого старого, що, здавалось, давно вріс у землю.
    Вислухавши мене, дід негайно повідав, що за лихо спіткало Сокілля.
    А після тривалих умовлянь навчив, як із ним боротися.
    Відтоді це й стало сенсом мого існування.
    Десять років тинявся я світами, споряджений порадами столітнього жерця та зброєю, призначеною не тільки і не стільки проти людей чи звірини.
    Десять років страшний і невловимий ворог уникав моїх пасток, вислизаючи останньої миті й залишаючи по собі нові й нові трупи – слід, за яким його тільки й можливо було вистежити. Він тікав – та я повсякчас наздоганяв.
    І таки врешті настиг.
    Хоча, можливо, все було не зовсім так? Може, насправді мисливцем був не я, а він – зовсім не гнаною жертвою? Підступність-бо і злобна хитрість цього створіння була мені знайома не з чуток.
     
    *
     
    Страшенно кортить пити. Але води нема – припаси лишилися в саквах поряд із розтерзаним конем. Кепсько. До ночі я геть знесилію. А після заходу сонця…
    Мене проймає холодний піт. Трясця, невідомість гірша од смерті!
    Але я ще живий.
    Тут думки мої звертають на інше. Раз я живий, значить… перемога лишилася за мною? Адже після спіткання з НИМ досі не вдавалося вціліти ще нікому.
    Проте я не почуваюся переможцем. Радше навпаки.
    Щось тут негаразд. Щось не сходиться.
    У пам’яті заледве третина подій минулої ночі. Все мов у пошматованому тумані.
     
    *
     
    Вчора стало ясно, що мені, нарешті, вдалося загнати свого лютого ворога в пастку без виходу. Віддалене пастуше сільце, звідусіль оточене лісами, було останнім людським поселенням – далі тягнулися дикі гори. Туди ВІН не поткнеться – захиріє з голоду.
    А в сільці саме почалися незрозумілі наглі смерті.
    Прикинувши, що ховатись потворі особливо нема де, я підготував усе необхідне, узброївся й рушив до сільського цвинтаря. Був певен, що ВІН таїться десь там, тож мав намір заскочити його на гарячому.
    Натомість ВІН перехитрив мене.
    Його лігво виявилось зовсім не там. Але ВІН знав, що туди прийду я.
    І рівно опівночі напав першим.
    «Для нього вбивчий місячний метал і осика, але не проста, а вражена громовицею, – повчав колись старий волхв. – Ці-бо створіння бояться лише небесних сил, позаяк самі є породженнями Вирію, тільки темними, нічними…»
    Все виявилось так – та не зовсім.
    Звинна безформна тінь із палаючими очима, чорніша од ночі й меткіша від думки, вигулькнула, здавалося, з-під землі – ось що вдалось розгледіти, перш ніж гострі кігті розпанахали горлянку коневі. З пронизливим зойком тварина гепнула між похоронних стовпів. Я ледве встиг зіскочити, та все ж забарився – вискалена потороч налетіла, мов буревій. Гакуваті пазурі рипнули розпачливо по ланках кольчуги – навсібіч пороснули срібні скалки, – відсахнулись і негайно вгородились у незахищену плоть.
    Я далеко не новачок у бою, й моторності мені не позичати, проте цього разу нападник був набагато швидшим. Уже за мить тіло моє кровоточило в кількох місцях, а надто доймала глибока рвана рана на стегні. Якби не срібний сікач, котрий таки виявився для НЬОГО неприємною несподіванкою, довго я не протримався б. Срібло направду вражало ЙОГО, але… для цього треба було ще дотягнутись до НЬОГО, а якраз у швидкості реакції людина далеко поступалася чудовиську.
    І все ж першим відступив ВІН – поволі й начебто неохоче. В шалі поєдинку я геть утратив глузд і кинувся переслідувати противника, котрий був явно не на мої зуби. Біль, страх, ненависть, відчай – усе змішалося для мене в червоній гарячій полуді.
    Довго ми продирались хащами – чорна тінь відступала, я, розмахуючи сікачем і лаючись, наздоганяв. Потім попереду посвітліло – ліс порідів, змінився чагарником, що поступово теж зійшов нанівець, відкриваючи рівний пруг, мовби втятий ножем.
    Я збагнув, де ми – місцеві чомусь застерігали ходити до цього місця. Тепер-бо ясно, чому.
    Отут-бо потвора спинилася й глумливо зареготала.
    А тоді метнулась до мого горла…
     
    *
     
    І все ж я живий.
    ВІН мене не вбив. Чому? Про жалість говорити не випадає, я для нього – звичайна пожива. Значить, щось завадило? Чи вирішив погратися, мов кіт із мишею, залишив на наступну ніч?
    Хай там як – я живий. А все, що не вбиває, робить мене сильнішим. І, либонь, дещицю розумнішим.
    Допіру я став жертвою власної самовпевненості, недооцінивши супротивника.
    Та, може, ВІН мимоволі припустився такої ж помилки.
    Вмирати ще не час.
    Ще не довершена помста.
    Зводжусь на тремтячих руках, роззираюся. Тіні довшають, вітер доносить із гір дивовижні, раніше невідомі запахи. У вухах лунко гупає кров. Відчуття якісь незвичні, неприємні.
    Поряд валяється сікач. Підхоплюю його й ледь не в пускаю – певно, лезо розпеклося на сонці. Сяк-так кидаю зброю в піхви й дмухаю на попечені пальці. Потім звільняюся від обривків кольчуги, що нестерпно ятрять покремсане тіло. Стає легше. Рани вже не кровоточать, і це дуже добре. Ще краще було б попити. Та й попоїсти б не завадило – з учорашнього вечора в роті не було й ріски, а скоро мені можуть знадобитися всі наявні сили.
    Краєм ока помічаю поряд якийсь рух. Їжак. Коли я вовтузився, він був завмер, та тепер виткнув рильце й, невдоволено сопучи, подріботів у своїх справах.
    Усміхнувшись, проводжаю його неуважним поглядом. Думки дивно туманяться – мовби на сонце набігла хмара. Наступної хвилі, вихопивши з-за халяви ножа, кидаюсь до звірка й пришпилюю його лезом до землі. Без подиву, без жалю чи урази. Відтак блискавично перевертаю, поки той не згорнувся клубком, і черкаю кинджалом по горлу…
    Води тут нема. Але воду може замінити кров. Її, щоправда, всього на пару ковтків. Проте мені наразі багато й не треба.
    Я знаю, де ВІН ховається. Тепер цілком точно.
    А знання – це сила.
     
    *
     
    Від крові сильно нудить. Однак сили явно прибуло, принаймні можу ходити. Не те, щоб я становив для НЬОГО якусь серйозну загрозу в разі сутички – мабуть, зараз зі мною впоралася б і дитина. Проте річ у тім, що до півночі ВІН спить, тож безпорадніший за дитину.
    Я мушу встигнути запопасти його в цьому стані. Це мій єдиний шанс.
    Поволі чимчикую до узлісся, з похмурою радістю зауважуючи, що рухи стають усе впевненішими й чіткішими. Тіло все ще ломить і пульсує болем, мовби після тривалої недуги, але кориться дедалі краще. Мабуть, рани виглядали гіршими, ніж були насправді. Ще один ЙОГО прорахунок, котрий вилізе потворі боком.
    Споночіло. Орієнтуюся лише за силуетами смерек на тлі зоряних розсипів.
    Ось і провалля, облямоване буйними заростями папороті.
    Скрадаюся до краю, прислухаюся, затим, провагавшись, ковзаю вниз, намацуючи невидимі прискалки. Камінь зрадливий, слизький. Треба пильнувати кожен рух.
    За останній час я неабияк помудрів. Не дарма кажуть, що за битого двох небитих дають. На мені лише варена шкіра та льон, жодного металу. Ну, майже.
    Місцеві називають цей бескид Пеклом. Виглядає як величезна діра поміж гір. Глибина чимала, стінки прямовисні, дно завжди сховане туманом. Вважається, що там живуть злі духи. Треба ж!
    По хвилі нечутно досягаю землі. Темно, хоч в око стрель. Тихо. Вогко. Але запахи нікуди не ділися. Впевнено йду на гострий сморід.
    Більше я не схиблю. Не лише через набутий досвід. І не тому, що це справа життя та смерті. Є причина суттєвіша. Ще не усвідомлюю, яка саме, але відчуваю, що все стоїть саме так.
    Цієї миті нові відчуття і враження кристалізуються в мозку страхітливим здогадом. І світ обвалюється для мене вдруге – до самих пекельних підвалин. Серце прошиває млосний жах. Проте перестрах майже одразу змивається хвилею чистого гніву.
    Хай там що, саме зараз не час відступати. Якраз навпаки!
    Сморід важчає, забиває памороки. Це десь тут.
    Дослухаюся. Тиша. Вгорі пробиваються крізь випари кошлаті зірки. Гряде година Бика. Слід поспішати.
    Простягаю руки до скельної стіни – й не стрічаю перепони. Печера!
    Мовчки пірнаю під кам’яне склепіння. Тривога колючкою впинається в горло. Це чистий відрух, розум мій холодний і зібраний.
    Перетинаю підземелля й натикаюся на підвищення. Під долонями старе дерево. Я знаю, до чого торкаюся. З глибин душі чорними хвилями скипає лють. Тамую її, щоб довершити почате багато років тому. І не тільки.
    Морщачись, викрешую вогонь. Тіні сахаються від масивної домовини. Піднімаю віко. Сопух стає майже матеріальним.
    Усередині витяглось огидне створіння. Землиста шкіра обтягує кістляве тіло й череп. Кігтисті руки складені на грудях. Жовті ікла плямує загусла кров.
    Та мені не страшно. Ця почвара вигубила мою родину, забрала в мене все. Відняла майбутнє. І навіть життя.
    Тепер я заберу в неї смерть. І посмертя.
    В пергаментних рисах трупа проступає щось знайоме.
    Неждан!
    Он воно як. Не дарма в мене склалося враження, що ВІН знає мене, мов облупленого, начеб читає мої думки. Чогось подібного слід було сподіватись.
    «На цих створінь перекидаються зазвичай непоховані мерці, – згадую слова старого з Перун-гори. – Приходять вони передусім до найближчих родичів, і не заспокояться, поки не потнуть останнього з них».
    І ще: «Їхній укус заразний і гірший од смерті».
    І ще: «Їх мало, бо злоба й жадоба крові не дають їм змоги надто ширити своє сім’я світом. Якби не це, їм давно належала б усенька земля».
    Повагом натягую рукавиці й дістаю з чохла на спині старанно обтесану палю.
    Коротко замахнувшись, угороджую вістря у груди потвори.
    Труп шарпається й корчиться. Пронизливо верещить, вирячивши зелені баньки. З рани валує чад і цівки попелу.
    Вихоплюю срібний сікач і рубаю з плеча.
    За мить усе скінчено. Труна порожня. Моє серце теж. Нема вже ні ненависті, ні злості. Лише умиротворення. І вселенська байдужість.
    Звершилося!
    З відразою гашу скіпку, відкидаю осоружну зброю.
    А тоді, скоряючись несподіваному поривові, полегшено влягаюсь у звільнене ложе, покликане відтепер стати моєю новою домівкою.
    Так, я прийшов сюди вбити злісного упиря. Та натомість сам став легкою здобиччю.
    Чудовисько таки здолало мене. Однак йому було мало просто вбити – упир вирішив ще й поглумитися з мене, наділяючи власним прокляттям.
    Я мусив стати таким, як він.
    Але монстр, із власної волі даруючи мені згубне безсмертя, не врахував однієї фатальної для себе дрібниці…
    Я-бо вбив його зовсім не через минулу кривду – вона зотліла разом із вичахлою душею.
    Просто з його ласки я давно самітник.
    І не терпітиму суперника в своїх мисливських угіддях.